Реферат на тему:
«Великі географічні відкриття
епохи Відродження”
Період Відродження – період великих географічних відриттів.
Географічні відкриття, що заслуговують визначення “великі”, відбувалися
на нашій планеті в усі історичні епохи, зі стародавності і до XX в. Але
епохою Великих географічних відкриттів прийнято називати строго
визначений історичний період. Його хронологічні рамки вітчизняні
історики і географи звичайно обмежують чи серединою кінцем XV –
серединою XVII ст. Жодна інша епоха не була настільки насичена
географічними відкриттями, ніколи вони не мали такого виняткового
значення для доль Європи й усього світу. Зусиллями декількох поколінь
мореплавців і землепроходців рубежі ойкумени були розсунуті; світ немов
заблискав новими фарбами, став у всій своїй чудовій розмаїтості.
У рамках цієї епохи дослідники звичайно виділяють два періоди.
– чи середина кінець XV – середина XVI ст. – період іспанських і
португальських відкриттів в Африці, Америці й Азії, що включає
найважливіші плавання Колумба, Васко да Гамори і Магеллана;
– середина XVI – середина XVII вв. період, основний зміст якого склали
вражаючі досягнення росіян землепроходцев на півночі Азії, англійські і
французькі відкриття в Північній Америці, голландські відкриття в
Австралії й Океанії.
Маються й інші точки зору на хронологічні рамки епохи Великих
географічних відкриттів, що обмежують її серединою ХV – серединою XVI
ст. чи, навпроти, що включають у неї і чудові відкриття XVIII в.
У ході Великих географічних відкриттів європейські мандрівники вперше
дерзнули перетнути океани (єдине виключення в середньовічній Європі –
вікінги, але їхнього досягнення до XV в. були вже давно забуті). Але для
того щоб мореплавці наважилися залишити землю за кормою, людству
довелося спочатку зробити безліч різних винаходів: такі прилади, як
компас і астролябія, без яких не можна було прокласти вірний шлях і
визначити широту; астрономічні таблиці, що дозволяли.. визначати
довготу; географічні карти, у раннім середньовіччі гранично схематичні,
але поступово стають усе більш точними в деталях. Було необхідне
друкарство, щоб прискорити поширення зведень про винаходи і відкриття;
пушки і порох, щоб зломити можливий опір жителів знову відкритих земель,
і багато чого, багато чого іншого. А саме головне, був необхідний (і був
дійсно створений) чудо-корабель, без якого відкриття не могли бути
зроблені, – каравела – швидка, з легким ходом, маневрена, що володіла
дивною здатністю йти потрібним курсом при будь-якому напрямку вітру, до
того ж з невеликою командою, що дозволяло взяти на борт досить їжі і
води.
Велику роль зіграла в епоху Великих географічних відкриттів і ідея, що
усе одержувала більше поширення, кулястості Землі; з нею була зв’язана
думка про можливість західного морського шляху в Індію через Атлантичний
океан.
На першому етапі Великих географічних відкриттів вирішальну роль зіграли
Іспанія і Португалія, у силу ряду причин що виявилися раніше інших країн
готовими до виконання важких задач, висунутих часом. Протягом декількох
десятків років мореплавці піренейських країн відкривають
південно-східний шлях у країни Сходу навколо Африки і південно-західний
– в обхід Америки, у пошуках західного шляху відкривають і досліджують
величезний подвійний материк – Америку.
Але до середини XVI в. піренейські держави, удоволені захопленими
джерелами багатств, поступово відмовляються від нових дослідницьких
плавань, прагнучи насамперед зберегти за собою вже придбані землі. Їм на
зміну приходять Англія і небагато пізніше Голландія.
Ці країни вже досить сильні, щоб почати домагатися свого місця під
сонцем, але ще не в змозі витиснути іспанців і португальців з тих
шляхів, що ведуть до джерел їхніх багатств. Тому Англія і Голландія
повинні були шукати нові маршрути з Європи в країни Сходу:
північно-західний – навколо Північної Америки і північно-східний –
навколо північного узбережжя Азії. Маючи у виді обоє цих варіанта,
мореплавці виходили з вірного припущення, що Азія й Америка розділені
протокою, по якому можна потрапити з Північного Льодовитого океану в
Тихий.
Шлях до берегів Північної Америки проклав у 1497 р. генуэзец на
англійській службі Джон Кабот (Джованни Кабото). В експедиції 1498 р.,
здійсненої Каботом і його сином Себастьяном, англійські судна перетнули
Атлантичний океан і, досягши північноамериканського материка в районі
острова Ньюфаундленд, пройшли уздовж його східного узбережжя далеко на
південний захід. Однак плавання виявилося збитковим (на хутрові
багатства країни моряки не звернули уваги). Тому англійці надовго
остигнули до досліджень у знову відкритих землях, хоча Себастьян Кабот
згодом ще двічі плавав до берегів Північної Америки.
У 20-і рр. XVI в. на пошуки Північно-західного проходу кинулися
португальські, іспанські і французькі експедиції, що відкрили і нанесли
на карту багато тисяч кілометрів атлантичного узбережжя Північної
Америки – від східного краю півострова Лабрадор до Флориди. У 1534 –
1536 р. француз Жак Бартье досліджував затоку Святого Лаврентія і
пройшов по відкритій їм ріці Святого Лаврентія до впадання в неї ріки
Оттави. Плисти далі не дозволяли пороги, але від індіанців Бартъе
довідався, що далі до південно-заходу знаходяться великі водяні
простори. Так європейці вперше почули про Великі американські озера,
відкритих французами вже в XVII в. Місцеві жителі – індіанці – часто
називали свої селища «канада», і це слово, що позначало просто населений
пункт, стало пізніше назвою всієї північної частини Нового світла –
Канади. В останній чверті XVI в. ініціативу в пошуках Північно-західного
проходу впевнено захоплює Англія. У 1576 – 1578 р. три плавання в
північних водах Америки зробив Мартін Фробишер, що поклав початок
відкриттю Баффиновой землі; заливши в її південно-східного краю,
помилково прийнятий Фробишером за протоку, і зараз має його ім’я. Кілька
плавань у північних водах зробив і Генрі Гудзон, що у 1607 р. досяг
небагато на захід Шпицбергена рекордної оцінки 80’23’ північної широти,
а в 1610 – 1611 р. обігнув півострів Лабрадор з півночі і заходу. Гудзон
вирішив, що відкрив жаданий прохід у Тихий океан; насправді він ввійшов
у величезну затоку, пізніше названий Гудзоновым (як і проливши, що
відокремлює Лабрадор від Баффиновой землі). У пізніших експедиціях 10 –
30-х рр. XVII в. (Байлота і Баффина, Фокса, Джемса) були досліджені і
нанесені на карту берега моря Баффина, західної частини Гудзонова затоки
і південної частини басейну Фокс. Але після цього невловимий
Північно-західний прохід був надовго забутий: кращі полярні мореплавці
зійшлися на тім, що знайти його неможливо.
Із середини XVI в. англійці, а слідом за ними голландці, почали шукати
Північно-східний прохід. У ході цих пошуків англієць Ричард Ченслор
установив торгові стосунки з Росією (1553 – 1554 р.), а Стивен Барроу,
користаючись указівками російських поморів, досяг острова Вайгач. У 1594
– 1597 р. три плавання в пошуках Північно-східного проходу зробив
чудовий голландський полярний мореплавець Виллем Баренц, але і йому не
удалося просунутися далі Нової Землі. У XVII в. пошуки Північно-східного
проходу, як і пошуки Північно-західного, були визнані безперспективними.
Кінець епохи Великих географічних відкриттів ознаменувався видатними
плаваннями як на півночі, так і на півдні нашої планети. У 1642 – 1644
р. Абел Тасман робить вирішальні кроки в довгій епопеї відкриття
Австралії. А в 1648 р. Федот Попов і Семен Дежнев уперше пройшли з
Північного Льодовитого океану в Тихий, обігнувши східний край Азії. Тим
самим існування Північно-східного проходу, що так довго шукали
мореплавці різних країн Європи в XVI – початку XVII вв., було доведено.
Однак відкриття Попова і Дежньова не одержало популярності, і в XVIII в.
Витусу Берингу довелося удруге вирішувати ту ж задачу.
Важко переоцінити значення Великих географічних відкриттів в епопеї
пізнання людиною земної поверхні. Були визначені контури всіх населених
материків (крім північних і північно-західних берегів Америки і східного
узбережжя Австралії), досліджена велика частина земної поверхні; однак
ще не вивченими залишилися багато внутрішніх районів Америки, Африки,
Азії й особливо Австралії. Великі відкриття дали новий великий матеріал
для багатьох інших областей знання – історії, етнографії, ботаніки,
зоології. Саме в результаті Великих географічних відкриттів прийшли в
Європу настільки звичні для нас сьогодні картопля і томати, кукурудза і
тютюн.
Не менш важливим був глибокий вплив відкриттів на соціально-економічні
процеси в Європі. Торгові шляхи нестримно переміщалися із
Середземномор’я на простори Атлантики. У результаті одні держави
занепадали, і на авансцену історії виходили інші. Відкриття зв’язали між
собою колись ізольовані континенти в єдине ціле: так народжувався
світовий ринок. Безжалісне пограбування колоній стало одним з
найважливіших важелів для нагромадження багатств у найбільш розвитих
країнах Європи, і в цьому зв’язку процес розвитку капіталізму в Європі
невіддільний від Великих географічних відкриттів.
Великі географічні відкриття зробили приголомшуюче враження на
сучасників, що прекрасно усвідомлювали масштаби що відбувалися, подій.
Факти спростовували представлення всіх авторитетів стародавності.
Звалила віра в непогрішну досконалість античної мудрості. Перед
європейцями відкрилися нові культурні обрії. Мешканці знову відкритих
земель жили зовсім інакше, чим європейці, і найбільш допитливі розуми
тієї епохи перестали дивитися на європейські порядки як на єдино можливі
і стали зв’язувати з Новим Світлом ідеальний суспільний пристрій.
Відкриваючи світ, європейці пізнавали себе.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
