.

Китай. Економіко-географічна характеристика (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 7091
Скачать документ

Реферат на тему:

Китай

Економіко-географічна характеристика країни.

Площа – 9,6 млн км,2.

Населення – 1,2 млрд чоловік.

Столиця – Пекін.

Китай – країна, історія державності якої сягає кількох тисячоліть Її
зробив вагомий внесок у матеріальну та духовну культуру людства (мал.
101). Китай з його великою територією, величезними трудовими і багатими
природно-сировинними ресурсами, потенційно містким внутрішнім ринком має
об’єктивні передумови для створення цілісного, різнобічне розвинутого
господарства, здатного забезпечувати потреби країни у всіх необхідних
товарах. Нині за розмірами ВВП. та економічним потенціалом Китай входить
у першу десятку провідних країн світу. Зростання ролі в світовому
господарстві Азіатсько-Тихоокеанського регіону ще більше посилює
економічні можливості Китаю.

З дня проголошення в 1949 р. Китайської Народної Республіки країна
пройшла складний шлях соціального і економічного розвитку, що привів до
утворення сучасної моделі централізовано керованої економіки Китаю, в
якій поєднуються елементи соціалістичного господарювання з елементами
ринкового господарства. Провідною: політичною силою в Китаї ось уже
майже півстоліття є Комуністична партія Китаю,

Китай – республіка. Вищий орган влади – Всекитайські збори народних
представників. В адміністративному відношенні КНР поділяється на 23
провінції, 5 автономних районів (Внутрішня Монголія,
Сіньцзян-Уйгурський, Тибетський, Гуансі Чжуанський, Нінся-Хуейський) та
три міста центрального підпорядкування – Пе-кін, Тяньцзінь та Шанхай. З
1997 року Сянган (Гонконг) є особливим адніністративним районом Китаю, а
з 1999 року до КНР приєднається Аоминь (Макао).

Природно-ресурсний потенціал. Китай – третя за площею країна світу – має
значний земельний фонд, великі запаси корисних копалин, потужні
гідроресурси а також широкі можливості щодо освоєння ресурсів океану.
Природа Китаю багата і різноманітна. На півночі суворі гірські хребти,
покриті лісами або степами помірного поясу, прилягають до холодних
просторів Сибіру, а на півдні – гори з вічнозеленими тропічними лісами.
На рівнинах Східного Китаю, що знаходиться під впливом теплих мусонів
Тихого океану, розкинулись родючі поля, на заході – безводні простори
найбільших азіатських пустель і гори, вкриті вічними снігами.

Площа сільськогосподарських угідь у КНР становить близько 350 млн
гектарів, або трохи більш як 1/3 території країни. Ще 1/6 території
зайнято лісами. Орні землі становлять близько 100 млн гектарів, або 11 %
земельного фонду. Але якщо врахувати, що в окремих районах можна збирати
2-3 врожаї на рік, посівна площа Китаю набагато більша, ніж площа ріллі,
вона оцінюється в 150-170 млн гектарів. Основна частина орних земель
припадає на східні райони країни, на заході знаходиться тільки 12 %
таких земель.

Китай надзвичайно багатий сировинними паливними і мінеральними
ресурсами. Великі запаси залізної руди і руд легуючих металів для чорної
металургії є в більшості провінцій, зокрема – в Північному Китаї,
Сіньцзяні та на півдні. Особливо багато родовищ руд поліметалів, олова,
сурми, вольфраму, ртуті в провінціях Південного та Південно-Західного
Китаю. Тут є також великі поклади фосфоритів, плавикового шпату,
азбесту, різноманітних будівельних матеріалів.

Промислові запаси вугілля становлять майже 1/3 світових. На провінції
Північного Китаю припадає половина запасів вугілля в країні, ще 1/5
запасів зосереджена в провінціях північного заходу. 1/3 території Китаю
перспективна на нафту й газ. Найкраще розвідані нафтоносні площі
знаходяться на півночі Великої Китайської рівнини (1/3), на північному
сході (1/4) та на північному заході. Перспективний на нафту шельф
китайських морів. У країні є значні запаси ядерної сировини: в
провінціях Гуандун, Сіньцзян, Цінхай та у Внутрішній Монголії.
Можливості енергетики істотно доповнюються великим гідропотенціалом.
Річний стік річок Китаю – 2,7 тис. км3, що становить майже 9 % стоку
всіх річок земної кулі.

Населення. Кожний п’ятий житель Землі – китаєць. Для природного руху
населення Китаю за останні десятиліття характерні зниження коефіцієнтів
народжуваності і смертності. Природний приріст населення знизився до 1,2
% на рік. Тепер щороку населення Китаю збільшується на 12-14 млн
чоловік. Кількість економічно активного населення становить понад 500
млн чоловік.

Економіка Китаю функціонує в умовах надлишку робочої сили та прихованого
аграрного перенаселення. Відбувається стихійна урбанізація, кількість
міст з населенням понад 1 млн чоловік становить вже більш як чотири
десятки.

Розміщене населення Китаю нерівномірно. У Східному Китаї на 1/5
території проживає 2/3 населення країни. Половина його зосереджена в
приморських районах, західні та північно-західні райони країни з
несприятливими природними умовами заселені все ще досить слабо. На
Північному Заході і в Тибеті на 1 км” припадає тільки 1-4 чоловіки.
Протягом останніх десятиліть у результаті активізації економічного життя
країни посилилися міграційні потоки робочої сили. Вони спрямовані з
густозаселених районів Великої Китайської рівнини в провінції
Північного, Північно-Східного, Північно-Західного і Південно-Східного
Китаю. Зростає також сезонна і маятникова міграції в зонах
міст-мільйонерів.

Найбільшими містами Китаю є Шанхай (понад 12 млн чоловік), Пекін (понад
9), Тяньцзінь (8), Чунцін (7), Гуанчжоу, Фучжоу, Чанчунь, Шеньян (всі по
5-6 млн чоловік), а також Далянь, Ухань, Ціндао та ін.

Господарство. У розвитку економіки КНР можна виділити кілька періодів:
відбудови і першої п’ятирічки, «великого стрибка», «культурної
революції» і сучасних реформ.

У роки відбудови і першої п’ятирічки (1949-1957 pp.) була проведена
земельна реформа, що ліквідувала пережитки системи феодалізму на селі.
Розпочалася індустріалізація країни. Внаслідок авантюристичної політики
керівництва Китаю з 1958 року почалися роки «великого стрибка». Були
поставлені нереальні завдання: за 3-5 років ліквідувати економічне й
технічне відставання від економічно розвинутих країн. Було надмірно
форсовано розвиток промисловості, а формою «вдосконалення» сільського
господарства стало створення «народних комун». Почався економічний хаос,
на подолання якого пішли роки. «Народні комуни» розукрупнили, селянам
повернули частину усуспільненої власності і присадибні ділянки.
Становище в економіці дещо нормалізувалось. З 1966 року в Китаї почався
період «культурної революції» – політичної кампанії, яку розгорнули
ліворадикальні політичні сили. Внаслідок масових репресій було
паралізовано діяльність господарських органів, знову дезорганізоване
господарство країни. Завдяки проведенню системи заходів і цю кризу
вдалося ліквідувати. В 70-ті роки економічний розвиток певною мірою
стабілізувався. Керівництво Китаю відмовилося від пріоритетів
ідеологічних доктрин.

У 1978 році було проголошено курс на економічну реформу («гайге»).
Реформу розпочали з сільського господарства. Селяни одержали землю в
довгострокову оренду, була впроваджена система сімейного підряду. Як
результат – різко зросло виробництво сільськогосподарської продукції.
Розпочалися реформи і в промисловості. Розширилась самостійність
підприємств. Водночас у зовнішньоекономічній діяльності Китай перейшов
до політики «відкритих дверей», тобто до політики співробітництва з
усіма державами, використання іноземного капіталу, побудови вільних
економічних зон. У результаті змін, що відбулися у системі власності, в
сучасному Китаї утворилось п’ять її форм: державна, колективна,
особиста, приватна та державно-капіталістична. Різко зросла кількість
приватних підприємств, в тому числі з участю іноземного капіталу.

Оцінка сучасного рівня економічного розвитку Китайської Народної
Республіки є досить неоднозначною. З одного боку, КНР – велика держава,
що за абсолютними показниками поступається небагатьом країнам світу.
Країна має великі можливості в енергетиці (третє місце в світі за
видобутком палива, в тому числі перше – за видобутком вугілля), посідає
друге-третє місце за виробництвом сталі, перше – за виробництвом зерна і
тканин. У КНР розвинуті космічна і атомна промисловість, нафтохімія і
електроніка. З другого боку, виробництво промислової і
сільськогосподарської продукції на душу населення порівняно невелике.

За роки будівництва соціалізму у КНР докорінно змінилася галузева
структура господарства. На початку 50-х років у структурі ВВП частка
сільського господарства становила 1/2, промисловості – близько 1/4. На
початок 90-х років співвідношення оцінюється так: промисловість – 1/2,
сільське господарство близько 1/3. Отже, структура ВВП Китаю наблизилась
до індустріально-аграрних структур економічно розвинутих країн. Але за
рівнем продуктивності праці сільське господарство має показники значно
нижчі порівняно з промисловістю. Крім того, для економічної системи
характерні недосконала інфраструктура і порівняно низький технологічний
рівень цивільних галузей промисловості.

Промисловість. У КНР створено потужну багатогалузеву промисловість (мал.
102). Поряд з традиційними (текстильна, вугільна, металургійна) виникли
і такі нові галузі промисловості, як нафтодобувна і нафтопереробна,
хімічна, авіаційна, космічна, електронна.

Структура енергобалансу зберігає «вугільний» характер. Кам’яне вугілля
забезпечує 3/4 потреб в енергії, нафта – близько 1/5. Видобуток вугілля
становить 1,2 млрд тонн, родовища розробляються в усіх провінціях
країни, але найбільше -в Північному Китаї. Нафти добувають понад 170 млн
тонн. Основні райони видобутку – Північний Схід і шельф. Потужності
електроенергетики не забезпечують потреб господарства країни, хоча за
виробництвом електроенергії – 840 млрд кВт/год – КНР посідає четверте
місце в світі.

Мал. Промисловість Китаю

Чорна металургія країни спирається на власні запаси залізної руди,
легуючих металів і вугілля. В 1994 році виплавлено 91 млн тонн сталі і
96 млн тонн чавуну, Виробництво металу представлене трьома групами
підприємств: основу галузі становлять великі комбінати в Аньшані, Ухані,
Мааньшані та Баошані, кожний потужністю понад 10 млн тонн; в другу групу
входять півтора десятка заводів середньої потужності, третя група – це
численні невеликі металургійні і металообробні заводи провінцій.

Машинобудування – найважливіша галузь китайської індустрії. Провідне
місце тут посідають підприємства, що випускають продукцію воєнного
призначення. Налагоджено також виробництво машин і устаткування для
різних галузей промисловості, виробництво металорізальних верстатів,
автомобілів, тракторів і сільськогосподарських машин. Розвинуте загальне
машинобудування й електронна промисловість. Характерною рисою
територіальної структури галузі є співіснування великих машинобудівних
центрів, у яких розміщені великі машинобудівні заводи, і численних
дрібних підприємств, що діють у кожній провінції. Найбільші
машинобудівні центри Китаю – Шанхай, Пекін, Тяньцзінь, Шеньян, а також

Харбін, Далянь, Чанчунь, Гуанчжоу, Ухань, Нанкін, Сіань, Чунцін. У
хімічній промисловості особливо вирізняються виробництва воєнної хімії і
мінеральних добрив. За виробництвом добрив (понад 20 млн тонн у
перерахунку на вміст корисного компонента) КНР поступається тільки СІЛА.
Текстильна промисловість Китаю за обсягом готової продукції посідає
перше місце в світі. Вона дає близько 1/4 світового виробництва
бавовняних тканин і 1/10 – тканин із хімічних волокон. Китай є також
важливим виробником натуральних шовкових тканин. Основні підприємства
текстильної промисловості зосереджені Східному і Північному Китаї.
Найбільший центр текстильної промисловості -Шанхай, шовкових тканин –
Ханчжоу. Значними центрами текстильної промисловості є також Пекін,
Тяньцзінь, Ціндао, Нанкін, Усі, Сіань, Чунцін, Гуанчжоу. Сільське
господарство. Китай – велика сільськогосподарська країна. Тут збирають
понад 1/3 світового врожаю рису та просяних культур, зосереджено 1/10
світового поголів’я великої рогатої худоби і 2/5 свиней. Китай – один з
найбільших у світі виробників кукурудзи, бавовни, сої, чаю, тютюну,
м’яса птиці, коконів шовкопряда.

Для галузевої структури сільського господарства характерне значне
переважання рослинництва (в основному продовольчих культур), частка
якого становить понад 70 % вартості валової продукції галузі. В самому ж
рослинництві спеціалізація того чи іншого району визначається
співвідношенням трьох груп Культур: зернових, технічних і овочевих.

Зернове господарство дає основну частку продовольства країни.
Традиційною Культурою є рис, який займає до 1/4 посівних площ. Щороку в
Китаї збирають близько 180 млн тонн цієї цінної культури. На півдні та в
районі Сичуань рис – основна зернова культура, в басейні р. Янцзи, крім
рису, вирощують пшеницю та ячмінь, на півночі рис поступається пшениці,
гаоляну (просяна культура) й кукурудзі. В південних районах збирають по
два, навіть по три врожаї рису на рік.

Технічними культурами засіяно близько 1/6 посівної площі. З-поміж
волокнистих культур основними є бавовник (1/4 світового виробництва) і
джут. Важлива цукроносна культура – цукрова тростина. Головними олійними
культурами є соя (близько 20 млн тонн на рік) й арахіс. Китай посідає
друге місце в світі (після Індії) за виробництвом чаю (580 тис. тонн на
рік).

Овочівництво і бульбові культури (особливо батат і картопля) дають
істотну частку продовольства. Вирощують більш як сто видів різних
овочів, зокрема численні сорти капусти, редьки й ріпи, моркви, цибулі.

Тваринництво має різні напрями розвитку в східних і західних районах
країни. У східних районах частка тваринництва незначна в структурі
виробництва, важливе значення мають свинарство і птахівництво. Західна і
почасти північно-східна частини країни – зона екстенсивного
тваринництва, яке використовує великі пасовища. Тут розводять овець,
кіз, коней, верблюдів, а у високогірних районах яків.

У територіальній структурі сільського господарства Китаю виділяються
чотири зони.

1. Зона богарного землеробства і тваринництва північної частини Східного
Китаю (північ Великої Китайської рівнини, Північно-Східний Китай та
Внутрішня Монголія). Тут зосереджена половина орних земель і 1/3
посівних площ. Зона дає третину зернових і стільки ж тваринницької
продукції.

2. Зона рисосіяння, субтропічних і тропічних культур південної частини
Східного Китаю (Східний, Центральний і Південний Китай, улоговини і
плато Південно-Західного Китаю). Це – один з найстаріших районів
світового землеробства, де зосереджено 40 % орних земель Китаю, він дає
3/5 зерна країни і половину продукції тваринництва.

3. Зона пасовищного скотарства й оазисного землеробства в
Північно-Західно-му Китаї.

4. Високогірна зона Цінхаю і Тибету.

Транспорт. У Китаї, враховуючи кількість населення та розміри території,
транспорт ще не задовольняє потреб господарства. Половину обсягу всієї
його роботи виконують залізниці, важливе значення в перевезенні вантажів
має водний, особливо морський транспорт, а в перевезеннях пасажирів –
автомобільний, Повітряний транспорт ще недостатньо розвинутий.

Найгустіша мережа залізниць, автошляхів, водних комунікацій склалася на
Великій Китайській рівнині, де зосереджена більшість населення і
господарських об’єктів, та на північному сході. Вона забезпечує вихід до
портів на узбережжі, через які здійснюється більша частина
зовнішньоторгових перевезень. Найважливіші з них – Шанхай – на сході,
Далянь, Ціньхуандао, Тяньцзінь та Ціндао – на півночі. Гуанчжоу та
Сянганна – на півдні. Внутрішня частина держави забезпечена шляхами
набагато гірше, і континентальні зовнішні комунікації тут також обмежені
– це залізниці на Монголію і на Казахстан, а також стратегічне
Каракорумське шосе на півострів Індостан через найвищі у світі перевали.

Зовнішньоекономічні зв’язки. КНР з початку 80-х років активно розвиває
політику «відкритих дверей», яка передбачає активне залучення іноземного
капіталу, науково-технічне співробітництво, створення «особливих
економічних зон», в яких заохочується діяльність зарубіжних та спільних
підприємств.

Частка КНР у міжнародній торгівлі залишається порівняно скромною.
Переважає вивіз продукції гірничодобувної, легкої промисловості і
сільського господарства в обмін на продукцію важкої промисловості. Китай
вивозить вугілля, нафту, кольорові метали, рис, бавовну, чай, тканини,
одяг тощо. Китайські товари легкої

промисловості користуються попитом на світовому ринку. В імпорті
переважає довіз прокату, мінеральних добрив та машин. 3/5
зовнішньоторгового обороту КНР припадає на Японію, СІЛА та Східну Азію.

Внутрішні відмінності. В Китаї склалися такі історико-географічні
райони: Північний Схід (Манчжурія), Північ (східна частина країни на
північ від Хуанхе), Схід (промислові приморські райони Великої
Китайської рівнини), Центр і Південь, Північний Захід та Південний
Захід, їх умовно можна розглядати як економічні райони.

Північний Схід – один з провідних індустріальних районів Китаю. Його
господарський профіль визначають паливно-енергетичний, металургійний та
лісопромисловий комплекси. Тут розвинуте також багатогалузеве сільське
господарство (пшениця, рис, гаолян, соя). Найважливіші міста в
центральній частині району -Шеньян, Аньшань, Фушунь, на півночі –
Харбін, на узбережжі – Далянь.

Північ – третій, після Східного та Північно-Східного Китаю, за значенням
промисловий район країни. Провідне місце тут посідають трудомісткі і
наукоємні галузі – електроніка, електромашинобудування,
приладобудування, виробництво синтетичних матеріалів тощо. В цьому
районі знаходяться столичні округи Пекіна і Тяньцзіня, які є
зосередженням не тільки адміністративної, фінансово-економічної
діяльності, а й осередком науки і культури. Степові райони Внутрішньої
Монголії, що належать до цього району, залишаються все ще недостатньо
освоєними.

Східний Китай – найважливіший у господарському відношенні район країни,
на який припадає 30 % населення, 35 % промислової і 30 %
сільськогосподарської продукції. Тут добре розвинуті текстильна,
суднобудівна, електронна, верстатобудівна, металургійна, хімічна
промисловість. Всебічно розвинуте сільське господарство – постачальник
рису, пшениці, сої, бавовни, чаю, різноманітних овочів, свинини і птиці.
В районі зосереджений значний культурний і науковий потенціал. Найбільші
міста – Шанхай (найбільше місто Китаю), Нанкін (стара столиця країни),
Ханчжоу, Ціндао, Фучжоу.

Центр і Південь – аграрно-індустріальні райони. Центральний Китай має
пересічний рівень економічного розвитку. Основне промислове ядро його
-Ухань. Спеціалізація сільського господарства така ж, як і в Східному
Китаї. Південний Китай багатий на сировинні ресурси. Найбільший його
промисловий і торгово-економічний центр – Гуанчжоу. Поряд з Гуанчжоу
знаходяться важливі для Китаю вільні економічні зони. На узбережжі
розташований Сянган – один із найпотужніших промислових вузлів сходу
Азії.

Північно-Західний район має несприятливі природні умови, але багатий на
природні ресурси. Це відкриває значні можливості для його розвитку в
перспективі. Головні міста – Сіань, Ланьчжоу, Урумчі.

Південний Захід. Основний осередок господарської діяльності району –
Си-Чуанська улоговина. Тут розвинуте багатогалузеве сільське
господарство і різноманітна промисловість. Головні міста – Чунцін,
Ченду. До Південного Заходу належить також високогірний район Тибету, що
має суворі природні умови. Тут знаходиться Лхаса – важливий релігійний
центр ламаїзму, що є одним з напрямів буддизму.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020