Дзюбка – Політологія (книга)

Дзюбка – Політологія

Передмова

Становлення національної системи вищої освіти в Україні у контексті
загальної тенденції цивілізованого розвитку потребує кардинальних
перетворень у системі гуманітарної підготовки студентів. Політологія —
одна з провідних дисциплін, що, послуговуючись принципово новими
методами, дає змогу розширити наші уявлення щодо можливостей наукового
вивчення як суспільства, так і індивіда.

На десятому році незалежності України політологія довела своє право на
існування як базова наука і навчальна дисципліна. Зростає її роль у
вирішенні складних і подекуди неоднозначних проблем реформування
суспільства. Нині політологія — це науковий орієнтир, за допомогою якого
прогнозується й організується політичне життя держави і суспільства.

Необхідність побудови демократичного суспільства, гуманізації політичної
культури висуває на передній план проблему переосмислення традиційних
підходів до аналізу складних політичних явищ, процесів і проблем
суспільного життя. Зросла потреба у теоретичному і методологічному
обґрунтуванні поняттєвого апарату пізнання навколишнього світу з метою
виявлення механізму практичної дії різних суб’єктів. Тільки
неупереджений, виважений підхід до політичних явищ, у поєднанні із
заново осмисленою методологією, дає змогу розглядати політологію як
багатовимірну науку і навчальну дисципліну, головним предметом якої є
політика як міждисциплінарна галузь знань.

В умовах відродження української національної державності, політичного
та економічного розвитку народу України, його духовного оновлення, та з
урахуванням досвіду функціонування політичних систем і політології в
інших країнах світу, автори вважали за доцільне зосередити головну увагу
на аналізі найважливіших проблем політичної та соціально-економічної
реальності, створенні нового методологічного і концептуального базису
політики на ґрунті національних традицій і особливостей історичного
розвитку України.

Як переконливо свідчить вітчизняний і світовий досвід, сучасні
соціокультурні процеси мають бути орієнтовані на відродження
споконвічних функцій (соціальних ролей) інтелігенції, покликаної
утверджувати свободу переконань людини, її прагнення до добра,
наповнювати людську душу світлом культури. Духовно-інтелектуальний
прогрес суспільства залежить також від його спроможності виробляти
альтернативні ідеї, відстоювати їхнє право на існування, а найкращі з
них втілювати у життя.

Складний і суперечливий процес трансформації сучасного українського
суспільства на загальноцивілізаційних засадах пов’язаний з пошуком форм
і засобів стимулювання політичної активності нації, духовного оновлення,
формування інтелектуальної еліти, розробки системи ціннісних орієнтацій.
Без об’єднуючої державницької ідеї, високих духовних і моральних
принципів суспільство нездатне до проведення докорінних соціальних,
економічних і політичних реформ.

Унікальний досвід розбудови незалежної держави Україна набуває ціною
переборення глибокої економічної кризи, соціальної напруженості та
політичної нестабільності. Чи є така ціна природною й неминучою платою
за прагнення жити самостійно, чи йдеться про серйозні помилки у виборі
соціально-політичної стратегії? Відповіді на ці, як і на багато інших
запитань, чекають насамперед від політиків. Проте вони — особи
зацікавлені, позаяк апріорно впевнені в успішній реалізації власних
сценаріїв розвитку суспільства.

Неупередженої, об’єктивної оцінки стану суспільства та перспектив його
розвитку, яка б зумовила вибір оптимальної політичної стратегії, слід
очікувати лише від політології.

Відмовившись від старих уявлень і підходів, вузькопартійних позицій,
політологи разом з філософами, соціологами, економістами, істориками,
юристами, психологами вибудовують теоретичні моделі, перевіряють
загальноісторичні схеми та гіпотези, проектують майбутнє, а не вигадують
його. Виходячи на рівень широких теоретичних узагальнень, науковці
Києва, Харкова, Донецька, Одеси та Львова підготували для вищої школи
України понад два десятки різних за змістом і структурою навчальних
посібників та підручників з політології. Однак вони ще не повною мірою
задовольняють потреби українського студентства в навчальній літературі з
цієї дисципліни. Зростання політичної свідомості населення передбачає
формування нової політичної культури, а відтак — підвищення рівня
політичних знань широкого загалу і особливо молоді, вдосконалення
системи національної освіти, видання нових навчальних посібників і
підручників, підготовлених на рівні сучасних наукових досягнень.

Саме це мали на меті автори, готуючи перевидання цієї книги. Перше
видання побачило світ у видавництві “Вища школа” 1998 р. Узагальнюючи
досвід викладання політології та створення підручників і навчальних
посібників на регіональному рівні, автори пропонують майбутнім
спеціалістам систему знань про політику, що охоплює практику політичного
життя, об’єктивну політичну діяльність, спосіб політичного мислення та
їх теоретичне тлумачення. У підручнику подано фундаментальний матеріал з
курсу політології, забезпечено інформаційну повноту і наукову новизну
питань, що вивчаються, узагальнено досягнення в осмисленні основних
проблем з тієї чи іншої теми. Запропоновано нові підходи й концепції з
урахуванням підготовленості та зацікавленості студентів.

Лейтмотивом курсу політології є ідея громадянської злагоди, пошук її
загальноцивілізаційних засад як у контексті історії, так і в умовах
суперечливого і конфліктного сьогодення. Громадянська злагода
розглядається як одна із головних цінностей людської життєдіяльності. Це
знайшло відображення у Конституції України. Основний Закон став базовим
актом правового оформлення нових політичних, соціальних, економічних і
духовних реалій в українському суспільстві, який цілком відповідає
нормам сучасного міжнародного права, основам життєдіяльності провідних
держав світу.

Незалежна Україна реально стала невід’ємною складовою єдиної системи
міжнародного права. Віддзеркалення міжнародно-правових стандартів у
статтях Конституції України забезпечує перспективу розвитку і взаємодії
з Україною міжнародного співтовариства, є стимулом як внутрішньої, так і
зовнішньої політики держави, сприяє входженню її до світового
політичного процесу.

У підручнику широко використано соціологічний, історичний,
загальнофілософський теоретичний матеріал, що стосується насамперед
суперечливих реалій сучасного політичного розвитку України.

Розділ I. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК СИСТЕМА ЗНАНЬ ПРО ПОЛІТИКУ

1.1. Предмет і метод політології

Соціальне оновлення всіх сфер життя сучасного суспільства, процес
національного відродження і розбудови незалежної Української держави
потребують глибокого вивчення закономірностей і тенденцій їхнього
розвитку. Без зміни теоретичної та буденної свідомості неможливо
вирішувати перспективні та поточні завдання загальнолюдського і
національного масштабів, змінити ставлення людини до праці, піднести
політичну культуру мас, активізувати їхню діяльність як суб’єктів
історичного процесу, послідовно й повно розкрити гуманістичний і
демократичний характер сучасної цивілізації.

Широкі можливості для ґрунтовної та об’єктивної характеристики
суспільства, в якому ми живемо, і політики, яку можна й треба проводити
у цьому суспільстві та на міжнародній арені, має політологія, що пройшла
тривалий шлях становлення та розвитку як наука і навчальна дисципліна.

У найбільш загальному розумінні політологія — це наука про політику та
її взаємовідносини з людиною і суспільством, одна із складових системи
наукових знань людства, його духовної культури, активний чинник
суспільного прогресу. Що є характерним для політології як науки і
навчальної дисципліни? У чому полягають особливості, що визначають її
місце в системі суспільствознавства взагалі та в системі
соціально-політичних наук зокрема? Відповіді на ці запитання дадуть
змогу з’ясувати і усвідомити сутність політології.

Як і всі інші галузі сучасного суспільствознавства, політологія виникла
і розвивається для того, щоб виробити знання, які дають людству й
окремій особистості змогу орієнтуватися в навколишньому світі і завдяки
цьому активно освоювати його, а також перетворювати, передбачати та
свідомо формувати політичну систему суспільства. Як особлива галузь
суспільствознавства політологія вивчає характеристики політичного
процесу суспільного розвитку людства. Розкрити свій предмет відповідно
до вимог суспільної практики політологія, як і будь-яка інша спеціальна
галузь (історія, соціологія) суспільствознавства, може, якщо в ході
політологічних досліджень правильно відображено зв’язок того, що вивчає
політологія, з реальним суспільним цілим. .

Політологія бере участь у суспільствознавчих дослідженнях, використовує
наукові результати їх, завдяки чому досягаються та підтримуються
належний кругозір і глибина політологічних досліджень та знань.
Використання у політологічних дослідженнях законів і категорій
суспільствознавства —”один з основних методів і неодмінна умова
забезпечення цілісного суспільствознавчого характеру цих досліджень та
знань. Однак політології як порівняно самостійній галузі
суспільствознавства властиві свої специфічні закони і категорії.

Цілісність суспільствознавства і місце в ньому спеціалізованих
досліджень — вихідна точка у визначенні предмета й кола найважливіших
законів і категорій, що активно використовуються політологією.
Необхідність уточнення предмета політології зумовлена новизною
внутрішніх, міжнародних процесів і насамперед небаченим зростанням ролі
політики у суспільному житті. Сучасній людині бракує знань про принципи
та закони політичного життя, методи і форми взаємодії, вплив політичних
інституцій на суспільство тощо. Є всі підстави стверджувати, що багатьох
політичних помилок і лих, яких зазнало наше суспільство у минулому і
яких ми не позбавилися й нині, можна було б уникнути, якби суспільство
менше покладалося на життєву мудрість можновладців, політичну
кон’юнктуру і політичну емпірику, а більше використовувало політичний
досвід, глибокі та різноманітні знання, здобуті політичною наукою.
Погляди всіх, хто зрозумів це або близький до цього, звернені до
політології.

_Лк_іїор.Шняно самостійна галузь знань політологія бере свій початок у
сивій давнині. Про це свідчить насамперед етимологія терміна
“політологія”, який походить від давньо-грецьких слів politike —
мистецтво управління державою і logos — учення. У Стародавній Греції
політика була наукою про управління державою, її ідеальні цілі, правила
управління. “Природність” політики для багатьох античних мислителів була
очевидною, але питання про те, хто повинен керувати державою, про форми
і механізми цього правління та інші проблеми політичного буття
вирішувалися по-різному. Політика здавна була інтегрована у суспільне
життя, тому політична філософія як універсальна наука “супроводжувала”
людину все її життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу.

Значний вплив на політичну науку справили погляди Платона і Арїстотеля,
Макіавеллі й Монтеск’є, Гоббса та Локка, Мадісона і Токвіля, Конта і
Гегеля, Бентама і Руссо. Класиками політичної теорії стали такі
дослідники новітнього часу, як Вебер і Міхельс, Шумпетер і Дарендорф та
ін.

У 20-ті роки XX ст. становлення політичної науки практично завершилося.
Справжній розквіт політології припадає на другу половину XX ст.
Політична наука стає “певною мірою самостійною, щоб співробітничати з
іншими науками, які швидко розвиваються, не розчиняючись в них і не
змішуючись з ними”1. Основними прикметами цього періоду розвитку
політології є: встановлення взаємозв’язків із суміжними галузями знань;
виникнення системи наукових шкіл і напрямів; створення широкої мережі
наукових і навчальних закладів для підготовки кадрів професійних
політиків і політологів; заснування міжнародних і національних
організацій політичної науки.

На організованому ЮНЕСКО 1948 р. у Парижі міжнародному колоквіумі було
вирішено вживати термін “політична наука” в однині, а її основним
предметом вважати: а) політичну теорію; б) політичні інституції; в)
партії, групи і громадську думку; г) міжнародні відносини. Цим самим
було внесено певну ясність у ті суперечки, які точилися й точаться досі
між представниками юридичних, історичних, філософських та інших
соціально-політичних наук.

У Радянському Союзі політології не поталанило. З 1917 р. на політологію
було накладено ідеологічне табу. Вона трактувалась як псевдонаука,
буржуазна наука тощо. Не мали успіху навіть обережні спроби створення
“марксистсько-ленінської політичної науки”. Окремі політичні дослідження
здійснювалися лише в організаційних межах історичного матеріалізму,
наукового комунізму, історії КПРС, теорії держави і права та деяких
інших ідеологізованих дисциплін. Однак навіть їхні можливості були
обмежені догмами офіційного марксизму і загальним станом
суспільствознавчої науки як служниці влади.

Такий варіант розвитку політичної науки призвів до роздрібненості
досліджень, підпорядкованості науки завданням тієї дисципліни, у межах
якої здійснювались ті чи інші дослідження. Втім, у міру того, як
зростала роль політики у внутрішньому житті суспільства та на
міжнародній арені, потреба у власне політологічних дослідженнях,
створенні стрункої політичної науки з притаманними їй методами
об’єктивного аналізу свого предмета ставала дедалі загальнішою. Саме
тому у вітчизняній літературі з’являються перші праці, що аналізують
предмет і обсяг політичної науки. Справжній же розквіт політології як
науки стає можливим в Україні лише з досягненням країною незалежності. З
1990 р. політологію як навчальну дисципліну почали викладати в
українських вищих навчальних закладах. Політична освіта мала сприяти:
виробленню раціоналістичного менталітету; засвоєнню цінностей і норм
демократичної політичної культури; формуванню таких якостей, як
політична толерантність, готовність до компромісу і партнерства,
схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси,
вирішувати соціальні конфлікти; утвердженню у свідомості людини почуття
громадянського обов’язку, відповідальності перед суспільством;
формуванню свідомої, повноправної особистості.

Незважаючи на те що політологія в Україні в основному утвердилась як
наука і навчальна дисципліна, залишається актуальним питання про
специфіку предмета політичної науки. Визначення предмета науки, точніше,
її меж — справа непроста і не завжди має успіх. Проте це не заважає
нормальному розвитку науки, зокрема математики, географії чи соціології.
А все ж окреслити такі межі, хоча б приблизно, дуже важливо. І тут не
обійтися без аналізу протилежних підходів до цього питання.

Так, Ф. Бурлацький вбачає специфіку політичної теорії в тому, що вона
розглядає функціонування всієї політичної системи і всі чинники, що
впливають на повсякденне існування ЇЇ. Проте на відміну від інших наук,
що досліджують аналогічні проблеми, політологія вивчає спосіб
організації та здійснення влади. Філософія ж аналізує найзагальніші
закономірності політичних структур, держави, права і політики. У свою
чергу, юриспруденція розглядає головним чином конституційні та правові
форми політичного життя, які становлять інтерес для політичної теорії
лише як один з елементів політичного процесу. Переваги такої точки зору
полягають у тому, що вона дає можливість побачити специфіку політичної
теорії як цілісної наукової дисципліни, її відмінність від філософії та
правознавства. Водночас тут обійдено увагою співвідношення політичної
теорії та історії, яку багато західних політологів вважають такою ж
“матір’ю” політичної науки, як філософія та правознавство. Наприклад,
відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє називають політичну
теорію “кровозмісною дочкою історії та права”2.

Крім того, якщо аналізувати, скажімо, філософію не тільки з позицій
цілісності цієї науки, а й з огляду на її окремі напрями, ми побачимо,
що одним з них є політична філософія, яка приділяє увагу не лише
найзагальнішим закономірностям, а й конкретному розвитку політичних
процесів. Так, з погляду французького філософа Д. Жулья, політична
філософія покликана визначати напрям діяльності уряду та керованої ним
нації3.

У свою чергу, французькі соціологи Ж. Сумпф та М. Югю розглядають
політичну науку як науку про конституйовані держави, їх організацію,
уряди тощо4. Подібні міркування знаходимо у бельгійського соціолога К.
Жаво, який вважає предметом політичної науки структуру різних державних
режимів, можливості влади5. Отже, зазначена відмінність між політичною
наукою та юриспруденцією зводиться до мінімуму, якщо не ліквідується
зовсім.

Водночас К. Жаво услід за Ж.-П. Котом і Ж. Муньє розрізняє політичну
науку та політичну соціологію. Остання, на їхній погляд, пояснює
“механізми політичної системи”, тобто розглядає те, що лежить “в основі
влади”.

Класичний метод розмежування політичної науки та політичної соціології
запропонували американські соціологи Р. Бендікс та С. Ліпсет. На їхню
думку, наука про політику походить від держави і досліджує ЇЇ вплив на
суспільство. Політична ж соціологія йде від суспільства і вивчає, як
суспільство впливає на державу, тобто на формальні інституції, що
служать поділу та здійсненню влади.

Є. Вятр, наводячи у своїй праці цю думку, вважає її непереконливою6. Як
і американський соціолог Д. Сарторі, він вбачає у визначенні
відмінностей між політичною соціологією та наукою про політику тенденцію
до соціологічного редукціонізму в інтерпретації політичних явищ7.
Здавалося 6, Є. Вятр, як і Ф. Бурлацький, не розрізняє політичної теорії
та політичної соціології. Насправді ж політичну теорію він розглядає як
складову соціології політичних відносин.

Наведемо ще один приклад. Французький соціолог Д. Віктороф вважає
предметом політичної науки дослідження взаємодії відносин управління і
підпорядкування, результатом якої стає прогнозування політичного
майбутнього9. Він не бачить відмінностей між політичною наукою та
політичною соціологією. Цієї ж позиції дотримується професор
Каліфорнійського університету Д. Денцігер.

Не менш важливим і взаємопов’язаним з питанням визначення предмета
політології є питання методу політичної науки. Перш ніж з’ясувати, що
таке метод політичної науки, слід усвідомити, що таке метод науки
взагалі. Метод — це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна
наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет. Це
комплекс різноманітних прийомів, які використовуються в конкретній науці
і дають змогу всебічно пізнати предмет її.

Якими ж методами користується політична наука? Взагалі це можуть бути
будь-які методи, що застосовуються в науці взагалі. Однак не всі прийоми
і способи дослідження мають для політології однакову значущість.
Виділяють три групи найважливіших методів, якими найчастіше користується
політична наука.

Першу групу становлять загальні методи дослідження політичних об’єктів
(іноді їх називають підходами). До них належать: соціологічний підхід
(з’ясування залежності політики від суспільства); культурологічний
підхід (встановлення залежності політичних процесів від рівня політичної
культури); нормативно-ціннісний підхід (орієнтує на розробку ідеалу
політичного устрою, на необхідність використання у практичній політиці
етичних цінностей і норм); функціональний метод (аналіз реального життя
з усіма його суперечностями); біхевіористський метод (грунтується на
дослідженнях поведінки окремих особистостей і груп); системний підхід
(політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції);
інституціональний метод (орієнтує на вивчення політичних інституцій);
антропологічний підхід (аналізує зв’язки між політикою і природою
людини); психологічний підхід; порівняльний метод; історичний метод.

Другу групу становлять логічні методи: аналізу і синтезу; поєднання
історичного і логічного аналізу; моделювання; прогностичний;
математичний.

До третьої групи належать методи емпіричних досліджень (одержання
первісної інформації про політичні факти): використання статистичних
даних; аналіз документів; анкетне опитування; лабораторні експерименти;
контроль за поведінкою групи людей в умовах експерименту тощо.

Спроби визначити специфічні методи політичної науки так само пов’язані з
труднощами, як і визначення предмета політології. Так, Ф. Бурлацький
виділяє: 1) методологію історичного матеріалізму; 2) методи теорії
політики; 3) конкретно-соціологічну методику. Він вдається до
конкретизації методів теорії політики, характеризуючи їх у десятьох
пунктах, які в комплексі дають певне уявлення щодо засобів політичних
досліджень. Водночас навряд чи можна твердити, що кожний з них, узятий
окремо, відображає специфіку саме політичної науки.

Ряд західних учених вважають, що політологія використовує переважно
соціологічні методи, а подекуди й методи політичної філософії. Інші
стверджують, що політична наука виробила свої специфічні методи.
Сумнівно, однак, щоб метод системного аналізу, правила функціонального
дослідження і статистичні методи могли належати до власне політологічних
методів.

Усе це свідчить, що політична наука, або політологія, — порівняно молода
дисципліна, межі якої визначити досить складно. З’ясування її специфіки
ускладнюється проблемою виділення предмета і специфічних методів.
Твердження про те, що об’єктом політичної науки є сфера політики або
галузь політичних відносин чи політичні факти, не вносить ясності. У
суспільстві неможливо знайти хоча б один факт, який залежно від обставин
не міг би набути політичного забарвлення. Подія на залізниці чи
авіаційна катастрофа, неврожай чи стихійне лихо, технологічна інновація
або наукове відкриття мають політичний аспект настільки, наскільки вони
зачіпають інтереси людей, можуть бути відповідно інтерпретовані або мати
політичні наслідки. Все суспільство в цілому є політичним, якщо
розглядати його з цієї точки зору. Як влучно зауважив французький
політолог П. Бурдьє, “реальність нейтральна, політичною ж є
свідомість”10.

Політична наука не зводиться до опису юридичних законів і урядових
інституцій. Вона не обмежується аналізом діяльності конкретних
політичних лідерів, їхніх взаємовідносин з народними масами; це також
галузь історії, тим більше, що будь-яка подія одразу стає надбанням
історії. Саме тому К. Маркс і говорив, що знає лише одну науку — науку
історії. Якщо йдеться про діяльність соціальних груп, їхні цілі й засоби
досягнення їх, про масові рухи і громадську думку, то ми вступаємо у
сферу соціології, яка вивчає ще й структуру та форми функціонування
політичної системи, її елементів. Філософія займається походженням і
сутністю держави, закономірностями переходу від одного типу державного
устрою до іншого, дослідженням ролі влади й авторитету в суспільному
розвитку та іншими питаннями, близькими до політичної науки. Політична
економія, яка вивчає розвиток різних форм власності, що ведуть до
диференціації соціальних та політичних інтересів, суттєво впливає на
характер політичних процесів у суспільстві. Політична ж наука стосується
всіх явищ і сфер суспільного життя11.

Розуміння змісту предмета політології окреслює коло тих проблем, які
вона розглядає, зумовлює комплексне вивчення всіх її складових
елементів. Цьому сприяє й аналіз методів, якими вона користується.

Визначальними для предмета політичної науки є проблеми політичних
відносин, влади і владних відносин. Особливо суттєвими є ознаки влади:
взаємозв’язок з політичною системою, право та здатність приймати
обов’язкові рішення, що є монопольною функцією держави. Істотною
характеристикою політичних відносин є те, що вони встановлюються між
суб’єктами політичного життя з приводу управління суспільними
відносинами. Та чи інша група, верства чи клас прагнуть у певний
історичний період захопити владу саме для утвердження нових суспільних
відносин.

У політології поєднуються інституціональний і функціональний підходи до
вивчення політичного процесу, при цьому вона розглядає переважно
питання, пов’язані з “технологією” досягнення, організації та здійснення
політичної влади. Питання ж про її класове походження і класову
сутність, про те, як вона потрапляє на різні рівні соціальної структури
(вони розробляються здебільшого в межах соціальної філософії та
соціології), сприймаються політологією та інкорпоруються в її предмет як
дані. Увага політології зосереджується передусім на тому, що
характеризує владу як засіб організації і виживання будь-якого
суспільства незалежно від того, спирається вона на певні особливості
поведінки й свідомості конкретної людини чи ні, продукується певними
інституціями чи поєднує у собі те й інше водночас.

У який спосіб велика кількість людей з їх власними інтересами може дійти
консенсусу? Як підпорядковуються індивіди волі окремих осіб? Якими є
шляхи досягнення пріоритету суспільних цілей над особистими мотиваціями?
Ці питання лише в кінцевому підсумку визначаються економічними й
класовими відносинами. У політології вони набувають значення теоретичних
проблем політичної поведінки та політичної діяльності і є важливою
складовою предмета цієї науки. Тому головним завданням політології є
дослідження реальних суб’єктів політичних відносин, виділення
особливостей їх регулювання та управління, позначення їхньої ієрархії.
Це потрібно не тільки для поглиблення теоретичних уявлень щодо
діалектики суб’єкта й об’єкта у соціальному процесі. Передусім це
необхідно для політичної практики, адже таке визначення веде до великої
відповідальності всіх причетних до політики. Тоді політичні інституції,
що здійснюють управління суспільством від імені і за дорученням народу,
не можуть делегувати свою відповідальність або перекласти свої невдачі й
помилки на народ у цілому.

Предметом політології є міра, оптимальне співвідношення та
взаємозумовленість “виробництва” і “споживання” політики. Лише
ефективне, збагачене теорією “споживання політики” дає стимул до
виробництва її: утворює певну систему цінностей суб’єктів політичних
відносин, яка визначає у них “внутрішній образ” потреб у нових
політичних формах, політичні інтереси, нові політичні цілі. Якщо
політика є слушною, то ті, кому адресовані її результати, самі стають
суб’єктами політики, управління.

Важливою складовою політології є світовий політичний процес. Історія
окремих суспільств, як і міжнародних відносин, якщо розглядати її у
політичному аспекті, свідчить про складний, а подекуди й болісний,
трагічний процес поступового визрівання нинішнього, хоч і досить
хиткого, стану більш або менш збалансованих владних відносин у світі.
Політологія повинна і може дати відповіді на запитання, як оцінювати
результати багатовікової політичної історії людства; чи може людство
позбутися відносин панування й підкорення між країнами; що являє собою
найбільш зріла форма демократизму в міжнародних відносинах тощо.

Об’єктом політології є політична сфера суспільства з усіма явищами й
процесами, що відбуваються у ній.

Політологія як наука існує тільки в єдності її теоретичних та практичних
аспектів. Вона синтезує в собі соціально-політичний, історичний,
юридичний та соціологічний підходи, не обмежуючись і не зливаючись з
жодним із них.

Отже, окреслимо коло основних проблем, що становлять предмет
політології: влада і владні відносини в суспільстві; закони та принципи
формування, функціонування і розвитку певних політичних систем та їхніх
елементів; механізми дії й форми вияву закономірностей у діяльності
особистості, соціальних груп, класів, націй та держав; політична
поведінка та пов’язані з нею проблеми цілей і засобів, лідерства та ін.;
політична культура та політична свідомість; світовий політичний процес.
Саме ці проблеми з певними, здебільшого незначними, варіаціями лежать в
основі університетських курсів політології в країнах Заходу. Вже з
наведеного переліку можна зробити висновок щодо складності вивчення їх.
Як, скажімо, досліджувати політичну поведінку або політичну свідомість,
уникаючи ціннісних суджень?

Зіставимо, наприклад, поняття “політичне насильство” і “демократія”, які
найчастіше розрізняються у буденній свідомості (а іноді й у політичній
діяльності) як “погане” і “добре”. У реальному житті та в науковому
плані вони передбачають одне одного, йдеться лише про діалектику
поєднання їх в інтересах тих чи інших соціальних груп, за умов
реакційних і прогресивних політичних режимів.

Як свідчить історія політичних учень, головною проблемою, яка хвилювала
мислителів, найчастіше було створення ідеальної держави та ідеального
уряду. Тому вони піддавали критиці сучасне їм суспільство і намагалися
віднайти модель найкращої соціальної і політичної організації. Платон,
наприклад, вважав ідеальним уряд аристократії (від гр. aristos —
найкращий), тобто щоб державою керували найбільш здібні і компетентні
люди. Ш. Монтеск’є першим поставив проблему найкращої, або ідеальної,
конституції. Що ж до форми державного устрою, то він віддавав перевагу
монархії.

Інший напрям політичної думки бере свій початок від Арі-стотеля і Н.
Макіавеллі, які замість створення ідеальних моделей прагнули
безпосередньо вивчати сучасні їм політичні факти і процеси. Арістотелю,
наприклад, такий підхід дав змогу виділити у, так би мовити, “чистому
вигляді” кілька найважливіших форм державного правління, збагативши тим
наступний розвиток політичної науки. Ось ці форми та режими політичної
влади: монархія, республіка, демократія, тиранія, олігархія і демагогія.

Сучасна західна політологія надає перевагу саме цій лінії — не
створювати програм ідеального суспільно-політичного устрою, а
неупереджено, об’єктивно досліджувати механізм політичного процесу.
Звідси прагнення абстрагуватися від наявного політичного середовища, щоб
зменшити таким чином ризик ціннісних суджень, суб’єктивізму, політичних
симпатій і антипатій. Звідси й бажання мати ефективні й чіткі правила
дослідження, спроби запозичення політологами методів, які довели свою
ефективність в інших науках: математичних і статистичних, функціоналізму
і структуралізму, порівняльного аналізу, інтерв’ю, зондувань,
соціометрії та ін.

На цьому шляху західна політологія досягла певних успіхів. Водночас не
можна не помітити й того, що деякі її представники нерідко об’єктивністю
досліджень жертвують на догоду класовим інтересам, а препарування
реального політичного середовища, абстрагування від нього ніби
розщеплюють існуючі в суспільстві взаємозв’язки і нерідко призводять до
штучних схем.

Отже, від “науково-політичних” настанов, що виконували соціальне
замовлення сталінізму, слід відмовитися. Є лише одна наукова настанова —
істина, а оскільки претендентів на неї багато, то й точок зору на
предмет політології предостат-ньо. Загальний погляд можна визначити
насамперед за допомогою уточнення поняття “політика”.

Політика — дія, управління формами й змістом політичних відносин. У
точному розумінні поняття, тобто в теоретичному смислі, політика зовсім
не адекватна стихії політичних відносин. Навпаки, політика — це постійне
приборкування стихії, спрямування її у необхідне русло.

В іронічних коментарях зарубіжних учених сформульовано досить вірне, на
жаль, правило: “Якщо неприємність може трапитись — вона трапляється”. Це
твердження ніде, напевно, так не спрацьовує, як у політиці, коли з
нерозривного зв’язку “практика — теорія”, “політика — політологія”
випадає друга ланка.

Політика за своєю сутністю є унікальним явищем — це синтез
найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Тут сходяться
найтонші духовні потоки, які йдуть від багатьох її галузей. Політика є
продовженням специфічними засобами світоглядних, філософських,
ідеологічних настанов і програм, теоретичних і емпіричних поглядів на
суспільство, що відображають не тільки домагання різних його груп,
верств, класів, а й національні та державні інтереси. Сутність цього
продовження—у практичному, владному здійсненні їх, втіленні у життя. При
цьому політика відображає не взагалі різноманітне поєднання зазначених
чинників, а їхній визначений порядок, структуру. Під впливом цих
чинників і формується зміст політики, яка дає уявлення про особливий
зріз, і тільки в цьому смислі йдеться про головну якість політики, її
специфіку порівняно з іншими формами життєдіяльності суспільства. Під
вірною політикою слід розуміти цивілізовані, демократичні форми
управлінської й регулюючої діяльності людей, що відстоюють свої інтереси
в межах закону і в напрямі спільних інтересів суспільства та держави,
використовуючи владні функції.

Отже, предметом політології як науки є дослідження тенденцій та законів
функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що
відображають реальний процес включення їх у діяльність з реалізації
політичної влади і політичних інтересів.

Предмет політології фіксується в ЇЇ методологічних поняттях, законах,
категоріях, принципах. Чим чіткіше, конкретніше вони вивчені, тим
визначенішим буде предмет політології.

Які ж саме закони вивчає політологія? Вже із складності предмета
політології випливають труднощі у визначенні законів, що відображають
найбільш динамічну сферу життя суспільства. До них належать закони, за
якими розвивається суспільство в цілому. Таким є, наприклад,
загальносоціологічний закон історичного прогресу — розширення сфери
політичного життя і підвищення ЇЇ ролі в суспільстві, зростання ролі
народних мас в історичному процесі, у розвитку демократії,
самоврядуванні та ін. Неабияке значення мають і закони різних сфер
суспільного життя, зокрема закони, які розкривають роль економіки щодо
політики та ін.

Головну увагу політологія приділяє законам ^структури, які визначають
спосіб організації політичних систем, їхню внутрішню визначеність та
взаємозумовленість. У_політитті пияв-ляються закони різних структурних
рівнів і зрізів, закон організації структурування політичних інституцій
та.ін. Одні з них відображають зв’язок елементів в окремих підсистемах,
тоді як інші є дійсними для груп, підсистем або всього суспільства. Одні
закони відбражають зв’язки різних сторін суспільних відносин, інші —
характер зв’язку елементів у системі (їхню стійкість чи мінливість).
Який би структурний рівень ми не розглядали у політиці, бачимо, що
змістовного уявлення про його структуру, внутрішню погодженість
компонентів, механізмів функціонування їх та ін. Наприклад, закон
розподілу влади на структурному рівні у своїх основних рисах
(необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) не
розроблений як у політичній системі законів суспільства, так і на рівні
внут-рішньосистемних структурних елементів.

Закони структури пізнаються не для зайвої допитливості. В об’єктах
різних структурних рівнів політичної організованості по-різному
проявляються закони і механізми функціонування та розвитку політичного
буття і діяльності людей.

Закони функціонування політики — це закони життєдіяльності політики як
особливого організму, їхня дія відтворює політичне життя на досягнутому
ступені розвитку, включає чинник часу, характеризує явища політичної
дійсності як процеси.

Закони розвитку — це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у
системі до іншого, закони якісних перетворень на основі зіткнення
протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Це й закони руху
від одного стану структури до іншого, які зумовлюють докорінні зміни в
усій політичній структурі, а також виникнення якісно нової системи
політичних відносин. Саме у них відбиваються причин-но-наслідкові
взаємозалежності.

Закони структури, функціонування і розвитку, які вивчає політологія,
характеризують різні етапи руху суперечливої єдності сторін політичного
явища чи процесу. Закони розвитку діють на основі подолання суперечливих
тенденцій.

Закони політичного життя виявляються і набувають категоріальної форми
тільки завдяки діяльності людей. Категорії невіддільні від законів.
Розкриваючи необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, суттєві елементи її
структури, вони є важливим засобом пізнання явищ політичної дійсності:
політичних відносин, діяльності, процесів, інститутів, поведінки,
боротьби й співробітництва, влади, плюралізму тощо.

У загальному вигляді категорії політології можна поділити на структурні,
функціональні і категорії розвитку. Одна категорія може відображати
елементи всіх законів (наприклад, “політична влада”), інші — категорії
структури (наприклад, “політична організація”), функціонування
(“політична діяльність”, “політичний процес”, “політична участь”),
розвитку (“політичний режим”, “політична революція”) та ін.

Центральними категоріями політології є: влада, управління, авторитет,
демократія, свобода. Можна виділити категорії за ознакою статики і
динаміки, однак слід зазначити, що нині головна проблема полягає в тому,
щоб розібратись у політичній практиці, осмислити її і виробити певний
інструментарій аналізу.

До недавнього часу вважалося, що методологією пізнання будь-якої науки є
принципи діалектичного матеріалізму, що вони всеосяжні, формулюють
методологічні засади конкретних наук. В абстрактному розумінні це
положення справедливе, але практика життя свідчить про інше.
Методологічний аналіз має справу не із зовнішньо заданим політичним
життям суспільства, а з пізнавальною діяльністю суб’єкта, яка
ґрунтується на досвіді політичної реальності, і спрямований на
визначення методів, принципів і шляхів пізнання.

Оскільки пізнання є безперервним наближенням мислення до об’єкта, то
методологія пізнання теж змінюється відповідно до конкретно-історичних
реалій. Наприклад, з’ясувалося, що принцип класового підходу до аналізу
політичної реальності не є всеосяжним. По-перше, він не відображає
реального класового змісту виділення соціальних спільнот; за звичними
критеріями останні не були класами. По-друге, у девальвованій формі цей
принцип був орієнтований на протиставлення “наших, завжди вірних,
наукових” і “не наших, антинаукових” поглядів, позицій, концепцій, що
призвело до відриву “класового” від загальнолюдського. По-третє,
абсолютизація “класового” підходу як методу пізнання в суспільних науках
і засобу перетворення суспільства призвела до заперечення
активно-діяльнісної природи інших соціальних спільнот, оскільки вони,
щоб стати суб’єктами політичного життя, повинні були “дозрівати” до цієї
“класовості”. А це суперечить природній рівності людей, соціальних
спільнот, некласових утворень.

Не прийнято абсолютизувати роль класової боротьби як у минулому, так і в
сучасності, але цілком заперечувати значення її як об’єктивного чинника
суспільного розвитку необачно. Класова боротьба — це відображення однієї
з фундаментальних соціальних суперечностей, що спрямовує суспільство до
самовдосконалення, проте класові суперечності ні в які часи не
відображали всієї різноманітності суспільного життя.

Особливе місце серед методів політології належить аналізу політичних
процесів із загальнолюдських позицій. Він має стати провідним у теорії
та практиці цивілізованих, демократичних відносин і діяльності
суб’єктів. Основні закони діалектики як принципи пізнання й перетворення
політичної дійсності так само зберігають свою методологічну силу, як і
вже згадувані методи системного, логічного, історичного, порівняльного
аналізу, а також статистичний метод, метод моделювання та ін. Важливо не
просто визнавати їх, а й відрізняти від методів політичної практики.
Методи конкретності, відносності, діяльнішого підходу значною мірою
дістають відображення у таких формах політичної практики, як діалог,
переконання, аргументація, вивчення громадської думки та використання
відповідних результатів у практиці, особистий приклад, пошук
конструктивних рішень.

Не слід відкидати і метод примусовості у політиці в його різноманітних
формах. Оскільки політичні відносини мають ієрархічну, субординаційну
структуру, остільки елементи адміністративного методу неминуче
супроводжують їх. Важливо, щоб при застосуванні його не порушувалися
норми закону, а силовим методам політичного управління й регулювання
суспільними процесами не надавалося виняткового значення.

Складність і рухомість політичного життя суспільства потребують умілого
та оперативного застосування конкретних методів політичного управління.
Мінливість їх очевидна. З утвердженням у суспільстві демократичних
методів політика набуватиме цивілізованого, гуманістичного характеру.

Як і будь-якій іншій науці, політології властиві свої функції, які вона
виконує в суспільстві. До найважливіших з них належать: теоретична
функція (розробка “основних концептуальних парадигм, що пояснюють
характер розвитку суспільства на різних етапах його”), методологічна
функція (озброєння дослідників “ефективним способом пізнання політичної
реальності”); практична функція, що означає, з одного боку, відносини
політології з владою, а з іншого — посилення прикладного значення
політології; прогностична функція (“визначення найближчих і віддалених
перспектив розвитку суспільства”, здійснення наукових експертиз
“найбільш значущих політичних рішень”)’2.

Як навчальна дисципліна політологія покликана дати студентам уявлення
про політичне життя, політичну сферу суспільства, закономірності її
розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інституції, їх
будову та функціонування, про права, свободи, обов’язки громадян у
демократичному суспільстві, політико-правове становище людини, форми і
засоби участі її у політичному житті, про типи, форми, динаміку
політичних процесів, їхні суб’єкти, зміст і шляхи формування політичної
культури, різноманітні ідейно-політичні концепції сучасності, рушійні
сили сучасного світового розвитку. Звичайно, в процесі викладання
неможливо уникнути аналізу конкретних політичних подій, суперечностей та
проблем.

Вивчення курсу політології сприятиме формуванню у студентів політичної
культури, вміння застосовувати принципи сучасного політичного мислення
до аналізу соціально-політичної ситуації, активно впливати на політичні
процеси. Структура курсу передбачає ряд розділів, що охоплюють
загальнометодологічні питання політичної теорії, історію розвитку
політичної думки. Певні параграфи присвячені основам політики, сутності
і змісту феномена політичної влади, формам і методам її реалізації.

Важливе місце у навчальному посібнику належить теорії інституцій
політичної влади, виникненню, принципам і методам функціювання
політичних систем та їхнім основним інституціям — державі, партіям,
громадським організаціям та рухам. Окремий розділ присвячено духовним
основам політики: політичній свідомості, політичній ідеології,
політичній психології та політичній культурі. Не обійдені увагою
міждержавні аспекти прояву та реалізації політичної влади, світовий
політичний процес та основні політичні течії і доктрини.

Особлива роль політології для розвитку суспільства в Україні, як і в
інших посттоталітарних країнах, зумовлена особливостями їхнього
історичного розвитку: політизацією всіх сторін життєдіяльності
суспільства, відчуженням населення від влади, гострою потребою в нових
політичних механізмах розвитку демократії, формуванням громадянського
суспільства і правової держави. Крім того, соціальна потреба у
політичних знаннях викликана усвідомленням нагальної необхідності
з’ясувати сутність загальноцивілізаційних процесів, які відбуваються в
сучасних міжнародних відносинах.

Оновлення суспільства неможливе без оновлення політичної свідомості,
формування нової політичної культури, демократичної за своїм характером.
Отже, головними чинниками, які зумовлюють значення політології для
оновлення суспільства, є: заповнення політико-культурного вакууму у
свідомості людей посттоталітарного суспільства; перехід від класових,
національних і корпоративних цінностей до загальнолюдських; піднесення
ролі особистості в життєдіяльності суспільства; сприяння окремій
особистості в розвитку і реалізації її здібностей.

На закінчення слід зауважити, що однією з причин політичної кризи в
колишньому СРСР була саме недооцінка політології як науки і навчальної
дисципліни. Тепер, коли ми маємо всі можливості для звільнення від
догматизму в суспільствознавстві, політологія покликана сприяти
підвищенню рівня політичної культури громадян, а також їхньої політичної
активності, спрямованої на створення умов для розвитку справжньої
демократії.

1.2. Політика як соціальне явище

Що є політика як така? В чому полягає глибинна сутність цього складного,
багатовимірного і динамічного явища? Якою є і має бути роль політики у
житті людини, суспільства? Як свідчить історія політологічної думки, ці
питання завжди перебували у центрі уваги мислителів минулого. Від них ми
маємо у спадок велику кількість визначень політики. Серед них —
твердження про єдино можливий, природний стан людства і про засіб
панування можновладців, про справу мільйонів і про мистецтво можливого
та багато іншого. Пошуки відповіді так само, як і визначення місця і
ролі політики у житті суспільства, тривають досі. Лише впродовж XX ст.
людство кілька разів перебувало під впливом протилежних теоретичних
моделей та світоглядних настанов, таких як політизація, деполітизація та
реполітизація, де йшлося про цілковите підпорядкування політичній сфері
усіх інших сфер життєдіяльності суспільства, і в першу чергу виробничої,
або, навпаки, про відсутність будь-якого впливу і залежності між ними.
На вітчизняних теренах аж до середини 80-х років настійливо формувалося
переконання в тому, що участь у політиці є неодмінною і чи не
найважливішою ознакою добродійності особи, повноти і значущості її
життя. (При цьому посилалися на відомий вислів У. Черчілля: “Навіть
тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами”.)
Поволі формується сприйняття політики як заняття людей марнославних,
кар’єристів чи невдах, які не завжди сповідують правила чистої і чесної
боротьби за переважання чиїхось уподобань. Вважається, що єдино гідним
людини є її приватне життя, здійснення нею своєї безпосередньої справи,
перебування поза політикою.

Отже, з’ясуємо, що таке політика, чому і як вона виникла, які її роль та
функції і якою може бути участь звичайної людини у політичному процесі.

Попри все розмаїття підходів до визначення сутності політики, що мали
місце в історії політологічної думки, їх можна, узагальнюючи, звести до
двох основних. Це, по-перше, розуміння політики як зіткнення та
протиборства великих груп людей, соціальних спільнот, прагнення до
панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні
інтересів. По-друге, це спроби вбачати у політиці засіб узгодження
інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу,
досягненню загальнозначущих цілей. Кожна з цих позицій, які, здавалося
б, виключають одна одну, не є хибною; більше того, сформувати повне,
цілісне уявлення про політику можна, лише взявши до уваги обидві. Яким
же чином це стає можливим?Припущення про те, що у політичному житті
суспільства точиться безперервна боротьба різних соціальних груп,
верств, родів, зустрічаємо вже у Платона й Арістотеля. На протиборство
аристократії та народу звертав увагу Н. Макіавеллі. Д. Віко вбачав у
боротьбі патриціїв і плебеїв рушійну силу суспільного розвитку. Ще далі
у цьому напрямі пішли французькі історики Пзе, Міньє, Тьєрі. Вони
першими спробували пояснити природу політики як соціального явища,
виходячи з поняття “класовий інтерес”, убачаючи джерело суспільного
прогресу в боротьбі класів. Усе розмаїте і складне політичне життя вони
зводили до суспільного і політичного панування певних класів. Марксизм
з’ясовував причини, джерела, механізм виникнення класів, виходячи з
процесу матеріального виробництва. Як вважав Л. Гумплович, рушійною
силою історії є боротьба рас за існування. П. Кропоткін писав з цього
приводу: “Держава — щось значно більше, ніж організація адміністрації з
метою впровадження “гармонії” у суспільстві, як це викладають в
університетах. Це організація, випрацьована й удосконалена впродовж
трьох століть, щоб підтримати права, що їх здобули певні класи, і
користатися з праці робітничих мас; щоб розширити ці права і створити
нові, які ведуть до нового закріпачення знедолених законодавством
громадян, щодо групи осіб, угаразділих від щедрот урядової ієрархії.
Такою є справжня сутність держави”.

І пізніше визначення сутності політики істотно не змінилося. Ось,
наприклад, як писав про це американський професор К. Райт: “Політика
може бути визначена як мистецтво і практика забезпечення групових цілей,
що досягається шляхом подолання опору інших груп”2. Дуже поширеною на
Заході є думка про те, що політика, держава та уряд — це механізм, за
допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити власні цілі й
інтереси.

На жаль, ще й досі* внаслідок протиборства певних політичних сил, а
також низького рівня суспільної свідомості ця сторона політичного життя
суспільства, яка має сенс лише у поєднанні з протилежною,
абсолютизувалася; домінувала однобічна концепція політики, згідно з якою
політика є лише класовим протиборством, боротьбою за панування,
насильством, примусом, встановленням зверхності одних щодо інших. Дуже
поширеними стали твердження, що політика — це сукупність настанов та
практичних дій, які визначаються докорінними інтересами панівних класів
та інших соціальних груп, партій; що головне у політиці — завоювання і
використання влади, задоволення з її допомогою якихось групових,
корпоративних інтересів. Таке тлумачення політики ґрунтується, зокрема,
на відомій тезі Ф. Енгельса про те, що в антагоністичних формаціях
будь-яка історична боротьба — чи відбувається вона у політичній,
релігійній, філософській чи якійсь іншій ідеологічній сфері — в
дійсності є тільки більш або менш ясним відбиттям боротьби суспільних
класів, а існування цих класів й разом з тим і сутички між ними, в свою
чергу, зумовлюються ступенем розвитку їх економічного становища,
характером і способом виробництва й обміну, що ним визначається.

Поширюються ідеї щодо політики як суспільних відносин, в яких
виражається протиборство антагоністичних класів; політичної системи як
системи владарювання пануючих сил. У масовій свідомості політичний вплив
ототожнюється із командно-адміністративною, бюрократичною, тоталітарною
регламентацією та утиском.

Саме життя доводить необхідність подолати однобічність тлумачення такого
соціального феномена, яким є політика, поєднати його з розумінням того,
що в політичній боротьбі задовольняються не лише групові, а й загальні
інтереси, такі, що торкаються самої сутності людського буття. Слід
зазначити, що досить давно склалася тенденція вбачати у політиці не лише
арену протиборства, а й сферу здійснення загальних, спільних справ,
спосіб управління ними, засіб захисту спільних інтересів. Тут доречно
згадати, що саме слово “політика” походить від давньогрецького
“politike” і означає мистецтво здійснювати спільні справи, співіснувати
громадою, управляти державою. Арістотель вважав, що держава утворюється,
коли виникає “спілкування, зв’язок між сім’ями і родами задля благого
життя та самоцінного існування”4. Гегель, у свою чергу, наголошував, що
держава є виразом усезагальних інтересів, усезагальної волі5. Політика
узгоджує багатоманітні індивідуальні та приватні інтереси в суспільстві,
забезпечує їхню єдність. А в державі вони набувають форми загальних
інтересів. (Принагідно зазначимо, що поняття “політика” часто
ототожнювалося з поняттям “держава”, остання розглядалась як осередок
політичного життя суспільства і переважно фокусувала у собі розмаїття
його колізій.) У К. Маркса знаходимо не лише визначення політики як
боротьби класів і держави як організованого насильства одного класу над
іншим, а й міркування щодо виконання державою спільних справ, таких,
наприклад, як будівництво шляхів сполучень, захист кордонів,
забезпечення порядку.

Однак більшість суспільствознавців поділяли конфронтаційне розуміння
природи політики. “Хоча центральним питанням дослідження політики є
проблема згоди і розколу, — зазначав американський вчений С. Ліпсет, —
соціологи до останнього часу значно більше займалися дослідженням умов,
які сприяють розколу, ніж умов політичної згоди”6.

І лише починаючи із середини XX ст. у світовій науці формується
розуміння того, що вихідною методологічною засадою політичних досліджень
має стати поєднання загальнолюдського і класового начал, що здобуття та
утримання влади, інтереси перемоги у політичній боротьбі не повинні
домінувати щодо власне реалізації влади, її здійснення, використання,
вирішення життєвих проблем, що, крім політичних амбіцій є більш важливі
речі, передусім забезпечення динамічної стабільності суспільства, за
межами якої настає катастрофа, всезагальна загибель.

Отже, політика — це специфічна сфера людської діяльності, в якій
виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо;
ці інтереси стикаються, протиставляються чи збігаються, відбуваються
безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести
їх до певного компромісу та узгодженості.

Людське суспільство завжди було розшарованим, розділеним на різні за
складом та ознаками групи чи категорії людей. Хто заперечує це, мусив би
уявити суспільство як сукупність подібних одна одній істот. Кожна людина
— неповторна особистість. Однак недоторканість індивідуальності, її
свободи, тобто права і можливості бути самою собою, стають чи не
найболючішою проблемою людського співіснування і взаємодії. Люди можуть,
залишаючись особистостями, набувати якихось спільних ознак,
властивостей, притаманних певній сукупності індивідів. Ці ознаки можуть
бути зумовлені різними чинниками, наприклад, фізіологічними
особливостями (тоді ми розрізняємо людей за статтю, віком, етнічною чи
расовою належністю), обставинами життя (є очевидними відмінності між
жителями Півдня і Півночі, міста і села, наприклад, у характері
життєдіяльності, структурі цінностей, зовнішньому вигляді), місцем і
роллю у системі суспільних відносин (тут розрізняють групи людей за
фахом і функцією у соціальних процесах, за освітою тощо).

Отже, існує низка засад, за допомогою яких люди відрізняють себе від
інших або ототожнюють себе з ними. Серед них — подібність виконуваних
функцій, спосіб життя, особливості мислення, ставлення до оточуючих і,
що найголовніше, життєві інтереси та ставлення до власності. Історично
суспільство поділялося на стани з відмінностями між ними в одязі й
житті, в піснях, манерах, уявленнях про ідеали й цінності. Складаються і
постійно відтворюються певні соціальні групи — нації, класи, стани,
касти, прошарки та ін. їх можна, узагальнюючи, визначити як цілісні
соціальні утворення, які виникають об’єктивно, характеризуються стійкими
зв’язками людей, спільністю їхніх інтересів та властивостей, способом
життя, схожістю у ставленні до інших соціальних угруповань, тенденцій та
перспектив розвитку.

Соціально-психологічною основою розшарування суспільства є сприйняття
людьми своєї соціальної групи як єдиного цілого, що відрізняється, а то
й протистоїть решті суспільства, виділення групового інтересу як такого,
що має переважне значення порівняно з інтересами інших груп. Груповий
інтерес, класовість, корпоративність мислення (а отже, його обмеженість)
є важливою ознакою існування соціальних груп, домінантою політичної
свідомості та вагомою складовою політичного життя суспільства. Будь-яка
політична дія зумовлена існуванням соціальних груп, соціальною
структурою суспільства, і сутність ЇЇ полягає у прагненні до переважного
задоволення інтересів групи.

Інтерес, потреба у задоволенні його є рушійною силою людської
життєдіяльності. Саме людської, адже інтерес — суто соціальне явище.
Отже, можна так визначити поняття “інтерес”. Інтерес — це об’єктивно
зумовлений мотив діяльності суб’єкта (окремої людини, соціальної
спільноти, суспільства в цілому), спрямований на досягнення певної мети.
На відміну від простої потреби (її може мати і тварина) людські інтереси
спрямовані не лише на предмет їхнього задоволення, а й на соціальні
інституції, існуючі заклади, норми взаємин між людьми, на все те, від
чого залежить розподіл предметів, благ, цінностей.

Ще Т. Гоббс зазначав, що людина від природи є істотою егоїстичною, тому
задовольняє свої потреби у боротьбі із собі подібними. На думку Г.
Гегеля, така боротьба властива нероз-виненому суб’єкту, бо “рабська
свідомість уперто наполягає на своїй однинності”. Егоїстична людина
завжди прагне задовольнити свої потреби за рахунок інших, мати перевагу
над ними. Отже, життя людей буває подібним до повсякденного пошуку
власної вигоди, долання перешкод у здійсненні-власних інтересів (такими
перешкодами стають інтереси інших людей та їх груп). Однак далеко не
кожна суперечність інтересів має політичний характер, адже бувають
перешкоди об’єктивні.

У суспільстві найбільш дійовим засобом задоволення приватних інтересів є
панування. Останнє саме по собі ще не є ознакою політики, політичної
взаємодії. Це можуть бути і звичайне свавілля, незаконне, злочинне,
брутальне примушення, репресії, що викликають цілком зрозумілі опір та
протидію. Панування, гноблення завжди супроводжуються посиланням на
якусь вищу, більш значущу за окремі, приватні інтереси, необхідність. У
ролі засади обмеження інтересів і прав індивідів може бути загальний
інтерес, такий, що є спільним для всіх і зверхнім щодо інтересів
приватних та групових. Узасаджені ним панування і примус набувають
легітимності, чогось такого, чому треба беззаперечно підкоритися — лише
тоді виникає політична взаємодія між людьми. Як зазначав А. Грамші,
держава є “диктатура плюс гегемонія”.

Політика — це не лише сфера виявлення інтересів соціальних груп,
зіткнення їх і протиборства. Це також спосіб певної субординації цих
інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і
обов’язковим для усього загалу.

Виникає запитання: що є те верховне начало, той загальний, усе
підпорядковуючий інтерес? Це поняття дуже складне, тому марно прагнути
віднайти йому просту і стислу дефініцію. Найперше — це збереження
цілісності суспільства, якогось сталого і послідовного процесу взаємодії
людей і, зрештою, самого існування людства.

За первісних часів усе загальне сприймалося як безпосередньо спільне. Це
було зумовлено нероздільністю, синкретичністю, злитістю існування
інтересів однієї людини та інтересів усього племені або роду. Первісні
норми соціальної регуляції ще не стали нормами права, як не були вони й
звичайними моральними нормами, оскільки до дотримання їх громада
примушувала індивідів силоміць. Отже, первісна влада виникає як
внутрішня спонукальна сила, що підпорядковує волю індивіда волі
колективу, а відтак і волі суспільства. Тут відбувалося нівелювання
особи, відкидалося усе, що не відповідало інтересам громади, але завдяки
цьому зберігалася суспільна цілісність, задовольнялись родові інтереси,
громада могла протистояти руйнівним проявам рудиментів “тваринного
егоїзму”. Підтримання певного порядку, підпорядкованості розрізнених дій
людей (і насамперед тих, що пов’язані з виробництвом, розподілом,
обміном благ) якомусь загальному правилу здійснюється завдяки родовим
звичаям, традиціям, заборонам (табу). Згодом до них додаються норми
права, закони.

Соціальна диференціація, яка є неодмінним наслідком розвитку
суспільства, призводить до розшарування первісної єдності і цілісності.
Отже, політична взаємодія виникає як результат наслідування і розвитку
цілісності суспільства, але вже в іншій формі, як компенсація ЇЇ
розпаду. Попри усе розмаїття інтересів та уподобань у суспільстві завжди
існують речі, вигідні усім, — забезпечення порядку і безпеки, дотримання
правил взаємодії, збереження та розширення зв’язків, протистояння
руйнівним началам (стихійним чи навмисним), прийнятне й можливе за даних
умов вирішення соціальних суперечностей, а отже, здобуття знань щодо
навколишнього світу, удосконалення умов життя людини.

Отже, спільний, загальний інтерес, найвищий та найважливіший порівняно з
приватними і груповими, включає у себе все те, з чого складається
нормальне людське життя, і у загальному вигляді може бути визначений як
існування, життєдіяльність суспільства. До того ж загальний інтерес — це
й існування людини як особистості, збереження її індивідуальної
неповторності, розвиток особистих ознак, здібностей, задоволення
приватних інтересів. Тут загальне не пригнічує приватне, підпорядковуючи
його собі, а включає його у себе.

Ці міркування можуть здатися комусь пересічною утопією, якщо не зважати
на парадокс історії, за яким розвиток людини і людства, самореалізація
їх передбачають переживання стану пригнічення, обмеження життєдіяльності
певними зовнішніми обставинами, а отже, цей стан теж є складовою
загального інтересу.

Наведене визначення загального суспільного інтересу, звичайно, є
наслідком умоглядного аналізу, і у повсякденному житті мало хто покладає
його за мету власної діяльності. У реальному житті люди стурбовані більш
безпосередніми проблемами. Загальне ж здійснюється стихійно, як
наслідок, рівно-дійна багатьох різноспрямованих зусиль. Якщо у
первісному суспільстві спільне і приватне існують нероздільно, то з
розвитком суспільства відбувається їх розведення і певне протиставлення.
Якщо попервах здійснення спільних справ було спільною турботою і не
виділялося в якусь окрему галузь суспільної практики, а відповідали за
здійснення публічного (спільного) інтересу всі члени роду, то внаслідок
соціальної диференціації, розшарування первісного суспільства на
соціально значущі спільноти, прошарки тощо відбувається “замикання”
людей на суто власних, приватних інтересах. Проте це не означає, що
інтерес загальний вже не існує. Його здійснення набуває дещо іншої
форми, а саме форми влади. Завдяки військовій демократії родоплемінного
зразка функції суспільного управління зосереджуються у руках
воєначальників, племінної верхівки. Поступово формується спеціальний
апарат управління як один з чинників відчуження індивідів від участі у
вирішенні спільних справ.

Отже, політика як форма суспільної життєдіяльності виникла внаслідок
необхідності узгоджувати, підпорядковувати приватні (групові) інтереси
більш загальному інтересу — спільному і, зокрема, збереженню єдності та
цілісності розшарованого суспільства.

Функція суспільного управління, окрім іншого, передбачає здійснення
силового, примусового впливу на людей. Низький рівень життя людей,
розвитку суспільного суб’єкта та соціальних відносин зумовлює
переважання позаекономічних, примусових засобів впливу, спрямованого на
здійснення загального інтересу, досягнення спільної вигоди. Суспільні,
політичні змагання виникають, коли соціальна група прагне задовольнити
свої певні намагання щодо решти суспільства за рахунок обмеження
інтересів інших груп. Політичною ця боротьба стає, коли пануючий
приватний інтерес подається як загальний, обов’язковий для всіх. У
політиці часто переважне значення має не саме панування, а обгрунтування
його правомірності, доведення його необхідності, завоювання покори і
визнання підлеглими. Політика — це рух соціальних груп, спільнот, які
намагаються здійснити свої інтереси у загальній формі, тобто у формі,
яка має примусову силу для всього суспільства.

Отже, фізичний примус, насилля стали початковою формою здійснення
відносин “панування — підкорення”, які і визначають політичний стан
суспільства. Водночас уже в рабовласницькому суспільстві виникає власне
політична діяльність — управління спільними справами, задоволення
приватних (групових) інтересів. Ця діяльність здійснюється
ненасильницьким шляхом і регламентується певними нормами, існуючим
правом. Взагалі така діяльність можлива лише за умови елементарної
соціальної рівності. Через це в античному суспільстві політика вважалася
сферою свободи, а стосунки вільного громадянина і раба сприймалися як
неполітичні. В античному полісі політична діяльність включала у себе
широкий діапазон заходів впливу та протидії — обговорення і прийняття
державних законів, вибори керівних органів, актигромадянської непокори
(наприклад, масові виходи римського плебсу на Святу гору з метою
примусити керівництво республіки зважити на їхні вимоги), інтриги. Усі
вони мали створити видимість того, що чиясь бажана мета є спільною, а
отже, обов’язковою, справедливою і здійснюється за природною
необхідністю, немовби сама по собі.

Формами політичної взаємодії ранніх періодів історії були війни,
повстання, бунти, змови тощо. Величезну роль у політичних процесах
Середньовіччя відігравала церква. З політологічної точки зору діяльність
церкви, поширення релігійних культів можуть бути визнані як своєрідний
спосіб узгодження, підпорядкування частин соціального організму
загальному началу за допомогою певних світоглядних настанов, утвердження
єдиних і обов’язкових для всіх правил спілкування, поширення їх на усі
сфери людського життя. Християнські релігійні організації — ордени,
союзи, секти тощо, а також практику поділу території, підпорядкованої
церкві, на приходи можна трактувати як прообрази діяльності майбутніх
політичних партій та держави із притаманним їй
адміністративно-територіальним поділом.

Розвиток машинного виробництва і товарного обміну, розгортання
соціального протиборства призвели до послаблення безпосереднього
панування хазяїна над виробником, до подальшої регламентації політичних
стосунків нормами права замість вирішення проблем силовими методами.
Звичайно, цей процес не завершився й досі, але йдеться про домінуючу
тенденцію. Індустріальна доба історії людства супроводжується
наростанням правових вимог, утвердженням конституційних форм соціального
змагання або принаймні обґрунтуванням правочинності існуючих.
Починається процес формування правової свідомості, тобто чіткого
визначення того, що є законним, а що незаконним. Розробляються та
приймаються конституції у країнах Північної Америки та Західної Європи,
формуються системи правової держави із притаманним їй верховенством
закону.

Сутність політики як соціального явища при цьому не змінюється. Так,
боротьба робітників за обмеження робочого часу на окремому підприємстві,
здійснювана за допомогою страйків, була суто економічним рухом.
Політичною вона стає, коли орієнтується на прийняття закону щодо
восьмигодинного робочого дня, тобто на досягнення стану речей,
обов’язкового для усього суспільства.

У сучасному світі осередком політичної боротьби стає держава — та єдина
інституція, за якою визнається беззастережне право прийняття і
здійснення законів, авторитетних рішень, тобто таких, які є
обов’язковими для усіх громадян. Це єдиний орган у суспільстві, який
правомочний здійснювати примус задля додержання вимог закону. От і
змагаються політичні партії та інші суспільно-політичні сили за
можливість формувати склад державних органів (парламенту, уряду), за
ключові позиції у них, прийняття вигідних їм рішень, за формування,
зрештою, певної суспільної думки. Усе це можна вочевидь спостерігати і в
Україні після здобуття нею державної незалежності.

Із сказаного випливає, по-перше, що учасники політичних процесів
прагнуть не лише задовольнити свої інтереси, а й здобути можливість
загального впливу на оточення; предметом політичної боротьби насамперед
є влада і лише потім вирішення нагальних життєвих проблем (через це
політику часто називають полем зіткнення марнославних амбіцій);
по-друге, аналізуючи політичну ситуацію чи подію, слід з’ясувати, чиї
інтереси приховані за гаслами і деклараціями щодо наміру відстоювати
спільні інтереси.

Історія людства — це постійна боротьба різних соціальних сил за право
здійснювати свої групові інтереси, видаючи їх за інтереси усього
суспільства, примушуючи всіх інших поважати їх. Однак із наведеного
визначення загального інтересу маємо зробити такий висновок: у цій
боротьбі за різних часів перемагав зрештою той, хто не тільки підміняв
загальний інтерес власним (це роблять усі учасники політичної драми), а
й насправді представляв, репрезентував, відстоював його. Взагалі за умов
нерозвинених суспільних відносин та соціального суб’єкта (коли той
обмежений у своїй діяльності безпосередніми інтересами, нездатний вийти
за їхні межі і свідомо покладати загальне у своїх діях), соціально
значущої диференціації (коли сприйняття і здійснення сутності людини
зумовлені її належністю до якогось стану, відбувається відчуження,
звуження її соціальної сутності) загальне може здійснюватися лише через
щось окреме. Таким окремим, що представляє (репрезентує) загальне, на
відрізку історичного розвитку до індустріального суспільства є інтерес
групи, яка є основою даного способу виробництва, економічно панівної
спільноти. Остання втілює у своїх прагненнях загальний інтерес доти,
доки діяльність її сприяє суспільному прогресу. Група, спільнота, яка
намагається здійснити свої приватні інтереси, подаючи їх як інтереси
загальнолюдські, може репрезентувати їх, коли вона зацікавлена у
збереженні соціальної стабільності, порядку, існуючих функціональних
зв’язків — усього того, без чого неможливе нормальне існування
суспільства. Вище вже йшлося про втілення загального інтересу в
експлуатації праці. “Капіталіст, — зазначав К. Маркс, — не через те є
капіталістом, що він керує промисловим підприємством, навпаки, він стає
керівником промисловості через те, що він капіталіст”7. Спочатку інтерес
класу буржуазії втілює загальносоціальний інтерес, оскільки розвиток
машинного виробництва, становлення товарно-грошових відносин були
нагальною потребою суспільного розвитку.

Здатність певної соціальної групи репрезентувати потреби соціального
розвитку не є чимось тривалим та самоочевидним. Пануюча верства змушена
виборювати недоторканість існуючої соціальної ієрархії. Підпорядковані ж
верстви відповідно борються за визволення з-під тиску, за зміну свого
становища або й за своє панування, причому робиться це також з позицій
обмеженого, приватного інтересу, ілюзорних уявлень щодо його загальної
значущості. Боротьба за панування, яка дає можливість переважного
задоволення приватних інтересів і приводить до стихійного задоволення
інтересу загального, є змістом політичного життя суспільства.

У політиці боротьба і перемога не повинні бути самоціллю. Вони є лише
засобом досягнення вищої мети — збереження цілісності й стабільності,
здійснення прогресу. Політика — не лише механізм класового панування,
пригнічення одних соціальних груп іншими, а й засіб організації,
підтримання певного порядку в суспільстві, узгодження інтересів
спільнот, верств, груп, націй, встановлення їх динамічної рівноваги,
можливого за даних історичних умов вирішення соціальних суперечностей.
Політика — це чинник цілісності розшарованого суспільства, засіб
збереження соціальності, а отже, здійснення загального інтересу. Це
вольовий чинник цілісності суспільства. Відносно його диференційованих
елементів, тобто соціальних спільнот, він є зовнішнім. Політика є
необхідною за умов обмеженої свободи людини, поки та потребує
примусового впливу на неї задля здійснення принципів соціальності.
Пануючою тенденцією розвитку суспільства є поступова лібералізація
політичного життя. Здійснення заходів взаємного впливу та протидії
вкладається у правові рамки, формується правова держава із притаманним
їй верховенством закону. Розвиток цієї тенденції втілюється у неухильній
зміні типів, форм державного правління, що є чи не найважливішим
відбиттям змін політичного життя суспільства. Така зміна відбувається у
напрямі від неправового тоталітаризму через жорстко регламентуючий
авторитаризм до демократизму; від зосередження в руках небагатьох
необмеженої влади, яка спирається на апарат примусу, до визнання (не
лише декларативного, а й практичного) народу, громадян джерелом влади,
до утвердження практики виборності органів державної влади, створення
системи представницьких установ, які б відповідали наявній соціальній
багатоманітності.

Розвиток політичного життя суспільства має своїм результатом досягнення
людством такого стану, коли особа набуває значущості не внаслідок
належності до певної верстви, групи, класу, а саме через те, що вона —
людина, неповторний та унікальний член людської спільноти. У сучасному
суспільстві прагнення до переважання обмеженого, приватного, до заміни й
репрезентації загальносоціального груповим не може бути прийнятним.
Оскільки інтерес будь-якого угруповання певною мірою обмежений, то
репрезентувати загальне повинні всі люди, а не якась окрема частина
суспільства. Цивілізоване суспільне життя стає реальним, коли формується
розуміння того, що в сучасному світі будь-яка проблема може бути
вирішена лише на шляху загальної злагоди, а не політичного домінування
певної сили. Успіх у соціально-політичній взаємодії можливий не як
перемога якоїсь однієї сторони, не як успіх обмеженої частини спільноти
або меншини, а лише як успіх усіх.

З причин об’єктивного і суб’єктивного характеру радянське суспільство й
ряд інших країн спільної з ним державної ідеології у середині XX ст.
відхилилися у своєму розвитку від цієї тенденції. Це насамперед призвело
до тривалого збереження державних форм і рис політичного життя, які були
пройдені людством і не відповідали сучасному розвитку цивілізації. Тут
надовго утвердилися директивні, централізовані, жорстко регламентуючі і
навіть репресивні політичні режими. Політичні процеси спиралися не на
вимоги закону, права, а на довільно витлумачені ідеологічні настанови.
Насильницьки насаджувалася “непорушна єдність”, яку розуміли буквально
як схожість, подібність індивідів, їхніх думок, переконань, уподобань.
Жорсткий централізм як позбавлений демократизму засіб свідомого
підпорядкувлігня інтересів у суспільстві, збереження цілісності його
втратив силу планомірності, перетворився на власну протилежність —
механізм насадження стихійності у соціальних відносинах.

Суспільно-політична криза, що охопила країни так званої соціалістичної
орієнтації наприкінці 80-х років, дала поштовх пробудженню, відновленню
нормального політичного життя суспільства із притаманними йому
зіткненням інтересів та боротьбою за чиєсь переважання. Однак у
суспільній свідомості не одразу утверджуються переконання, що сучасному
суспільству притаманні особливі риси: неприйняття людьми надмірної
регламентації їхнього життя, поширення директивного керівництва на
процеси приватного характеру; здатність і потреба індивідів самим
вирішувати проблеми особистого життя, бути причетними до управління й
здійснення спільних справ. Поширюється усвідомлення того, що примушення
індивідів до дотримання принципів соціальності є зайвим і навіть
неприпустимим. Очевидно, що міра централізованості політичного
керівництва суспільством урівноважується силами соціальної
відцентровості. Тому справжній демократизм є альтернативою як
тоталітарно-авторитарному централізмові, так і анархістському
децентралізмові. Джерелом визначення найвищих цінностей, пріоритетних
начал, загальних інтересів мають стати не авторитет сили чи майна, а
авторитет людяності, освіченості, компетентності, тобто загальнолюдські
цінності й чесноти.

Людина може бути вільною лише за умови свободи інших людей, а інакше
свобода буде неповною, відносною, обмеженою, такою, що потребує і
використовує для свого здійснення примусовий вплив. Неповнота свободи
компенсується політикою. Водночас саме засобами політики досягається
справжня свобода, утверджуються принципи соціальності, дотримання яких
забезпечує цілісність суспільства.

1.3. Історія розвитку політичної думки

Історія політичної думки не є однолінійним процесом набуття і
поглиблення політичних знань. Вона являє собою арену постійного
протиборства політичних ідей, які відображають реальну боротьбу різних
суспільних сил, зіткнення різноманітних культур і впливів. Складна
картина політичної думки зумовлена строкатістю конкретних
соціокультурних, історичних, національних, географічних та інших умов
тієї чи іншої країни, народу. Повною мірою це стосується і пошуку істини
у політичній науці в Україні, хоча наукова, науково-педагогічна і
просвітницька діяльність у цій сфері по-справжньому розпочалася лише
тепер.

Типологізація політичних ідей здебільшого збігається з основними етапами
світової історії. Однак, коли ми заглиблюємося в історію різних держав і
народів, то помічаємо істотні відмінності, оскільки історія народу є
лише часткою загальносвітової цивілізації, до якої він робить певний
внесок на кожному конкретному етапі свого розвитку. Тож і виходить, що
один народ досягає високого рівня розвитку, тоді як інші вже пройшли цей
етап, а деякі ще не досягли його.

На різних щаблях свого поступу народи неоднаково вписуються у
загальноісторичний культурний процес. В одні епохи вони самі продукують
ідеї, які стають надбанням усієї цивілізації, в інші — активно (чи
пасивно) засвоюють здобутки розвинутіших націй. Щодо України ці
спостереження ще потребують глибокого наукового дослідження, хоча перші
серйозні спроби такого плану були зроблені століття тому. Однак з різних
причин ця робота була перервана, і ми маємо лише окремі праці дійсно
наукового рівня.

Отже, щоб з’ясувати специфіку і суть історії української політичної
думки, слід хоча б побіжно оглянути загальноісто-ричний розвиток
політичних ідей.

У політичній думці Стародавнього Сходу (Єгипет, Китай, Індія) держава
розглядалась як самодостатня цінність надприродного походження, як і
представник Бога на землі — фараон чи інший володар.

Новий етап у розвитку політичних ідей пов’язаний з іменами Платона (427
— 348 pp. до н. є., “Держава”) та Арістоте-ля (384 — 322 pp. до н. є.,
“Політика”). Йдеться про виділення політики як самостійної сфери
суспільного життя, обґрунтування необхідності держави — практичного
втілення політики з метою нормального функціонування соціуму. Суть
Арістотелевого підходу до політики криється в акцентуванні на її
мудрості як умінні вибирати засоби для досягнення загальної мети
(перевершує індивідуальні забаганки окремих людей) — блага всіх.

Середньовіччя дало багатий емпіричний матеріал для наукових узагальнень
щодо політики, у тому числі й цинічного трактування її як засобу
досягнення егоїстичних цілей окремих осіб чи верств, як сфери
діяльності, де мета виправдовує для свого досягнення будь-які засоби.
Однак таке розуміння було вже відхиленням від політичної традиції,
започаткованої античністю.

Великим розмаїттям політичних ідей позначена доба Відродження. Н.
Макіавеллі (1469—1527, “Государ”) одним із перших порушив питання про
сенс політики як сфери діяльності (ціннісно-нейтральний підхід,
необхідність конкретного аналізу тощо). За ним ряд філософів, теологів,
природознавців, суспільних діячів у своїх творах висунули ідеї, що
істотно збагатили розуміння політики. Т. Гоббс (1588— 1679) у
“Левіафані” пов’язав посилення всевладдя держави з пануванням у
суспільстві непримиренних індивідуальних інтересів (“homo homini lupus
est”), Д. Локк (1632 — 1704, “Два трактати про управління державою”)
зробив спробу політологічного розгляду англійської революції XVII ст.
Ш.-Л. Монтеск’є (1689 — 1755) у праці “Про дух законів” обґрунтовував ту
чи іншу політичну систему певними соціальними умовами, О. Конт — батько
соціології — розглядав державу як орган управління матеріальною
діяльністю суспільства, Г. Спенсер тлумачив державу як акціонерне
товариство, створене для захисту інтересів його членів.

Ще в античні часи (Платон, Арістотель) існували припущення про те, що
політичне життя — це царина безперервної боротьби різних родів, племен,
соціальних груп. З настанням Нового часу конфронтаційний, класовий
підхід до вивчення і здійснення політики став панівним насамперед
завдяки працям французьких істориків Пзо, Міньє, Тьєрі, набувши свого
логічного завершення у марксизмі. Цей погляд не втратив своїх
прихильників і нині, після невдалої спроби практичної реалізації ідей
марксизму-ленінізму на значній частині земної кулі. Досить плідною
виявилася антична ідея про те, що політика одночасно і насамперед є
сферою здійснення загальних справ, способом управління ними, засобом
захисту спільних інтересів. Класичний приклад — учення німецького
філософа Г. Гегеля (1770—1831), за яким держава є вираженням
узагальнених інтересів, загальної волі, забезпечує їхню єдність і
реалізацію. Ця думка з кінця XIX ст. стала вихідною в політиці багатьох
держав Європи і Північної Америки, де спостерігаємо поступовий спад
революційного напруження, перехід до політики консенсусу, злагоди і
суспільного порядку.

У наші часи нове бачення політики як важеля забезпечення динамічної
стабільності держави, суспільства соціального прогресу, незважаючи на
деякі відхилення, стало атрибутом цивілізованого життя.

Таке розуміння політичних процесів характеризує багато в чом}’ і
розвиток української політичної думки. Вона пройшла складний
багатовіковий шлях злетів і падінь. Розглянемо основні етапи цього
шляху.

У VII —VIII ст. у середньому Подніпров’ї склався племінний союз полян,
який став основою держави під назвою “Русь” з центром у Києві, її
розбудова супроводжувалася появою нової ідеології. Важливою подією було
прийняття у 988 р., за князя Володимира Великого, християнства, яке з
того часу стало державною релігією. Остання санкціонувала розвиток
феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя,
поширенню писемності, появі оригінальних творів, у тому числі й
політичного характеру.

Однією з найбільш ранніх пам’яток давньоруської літератури, де
політичним проблемам приділялася значна увага, було “Слово про закон і
благодать” Іларіона (1051 — ?), першого київського митрополита
слов’янського доходження (до нього митрополитів до Києва направляли з
Візантії). Автор намагався довести необґрунтованість претензій Візантії
на керівництво руською церквою, рішуче наполягав на тому, що князь
Володимир хрестив Русь не за вказівкою Візантії, а за своєю власною
ініціативою. Так Іларіон прагнув піднести авторитет і незалежність
руської церкви.

Політичні ідеї правителів Київської Русі залишили помітний слід у
тогочасних літописах. Останні відображали точку зору панівного класу,
хоча містили й елементи народної творчості, передаючи певною мірою
настрої низів. У Лав-рентіївському та Іпатіївському списках до наших
часів дійшла “Повість временних літ”, яку написали у 1113—1116 pp. ченці
Нестор та Сильвестр. Літопис розповідає про те, що рід київських князів
сягає до варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов’янами з метою
наведення порядку в їх землі. Рюрик оголошувався батьком київського
князя Ігоря.

Політичне значення цієї легенди полягало в тому, щоб, по-перше,
проголосити родоначальником князівського дому іноземця і відтак
припинити суперечки про те, який з місцевих родів був найстаріший і мав
більше прав на київський престол. По-друге, усвідомлення того, що саме
запрошений слов’янами Рюрик встановив порядок, підвищувало авторитет
його нащадків — київських князів.

Одна з центральних ідей літопису — єдність Руської землі. Документ
ідеалізує державний устрій, встановлений Ярославом Мудрим, коли всі
князі називаються братами і всім їм ставиться в обов’язок підкорятися
великому князю в Києві. “Повість”, даючи характеристику князям, засуджує
як їхні усобиці, так і народні повстання. Сповнене роздумів про державу
“Повчання” Володимира Мономаха, де він виступає противником княжих
непорозумінь і воєн.

Політична ідеологія Київської держави дістала відображення в “Руській
правді”. Поява цього документа свідчить про посилення залежності
простого люду від феодалів, зміцнення княжої влади. Це кодекс законів
Київської Русі, що формувався протягом XI —XIII ст.

Часи феодальної роздрібненості описує видатний художній і політичний
твір “Слово о полку Ігоревім”. Його автор — прихильник сильної княжої
влади. Він засуджує галицьких і володимиро-суздальських князів за те, що
вони свою політичну діяльність не погоджують з київським князем.
Закликаючи всіх руських князів до єднання, автор “Слова” вимагає від них
виконання своїх політичних зобов’язань перед київським князем.
Розуміючи, що повне підпорядкування окремих князів владі Києва стало
неможливим, він намагається пробудити в них почуття гордості за Русь,
закликає їх організувати спільну відсіч кочівникам.

В історії політичної думки важливе місце належить ” Молінню Данила
Заточника”. Центральною темою твору є обґрунтування єдиновладдя князя.
Автор досліджує причини могутності окремих князівств, закликає приймати
більш виважені рішення, проводити миролюбну політику, засуджує безглузді
феодальні міжусобиці. Він є прихильником середнього достатку, адже
надмірне багатство породжує зарозумілість, а бідність — злочинність.
Виступаючи проти засилля в княжій раді бояр, він пропонує князю вибирати
радників не за знатністю, а за освітою і розумом.

Отже, княжа влада була основою державного управління в Київській Русі.
За порадою й підтримкою князь звертався до боярської думи — органу, що
сформувався із старих членів дружини, чимало з яких були нащадками
варязьких ватажків чи слов’янських племінних вождів. Пізніше у думі
дістали місце й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не
визначалися, а князь не був зобов’язаний радитися з нею, хоча й не
ігнорував її думки, аби не втратити свого авторитету.

У XIV —XVI ст. політичні події розвивалися у несприятливому для Русі
напрямі. Після монголо-татарської навали вона перестала існувати як
самостійна держава, а її землі опинилися в складі Литви, Польщі та
Московії. Суспільно-економічний розвиток характеризується подальшим
зміцненням феодальних відносин.

Опозиція феодалізму виявлялась як у вигляді збройних повстань під
релігійними гаслами, так і у формі вчень, які суперечили офіційній
ідеології, тобто відвертих єресей. Виражаючи тією чи іншою мірою
інтереси народу, єретичні течії були, по суті, носіями передових для
свого часу ідей гуманізму та Реформації.

У 50 — 70,-ті роки XVI ст. в Україні відома діяльність єретиків Косого,
Артемія, Вассіана, Ігнатія та ін. Зокрема, Ф. Косий обстоював соціальну
і національну рівність, заперечував світську та церковну влади,
необхідність існування храмів і монастирів.

Пізніше реформаційні рухи ослабилися, а католицизм успішно провів власну
Контрреформацію.

Епоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду
письменників-полемістів, які у своїй творчості порушували проблеми
національної та релігійної незалежності України. До них належали С.
Зизаній, Г. Смогрицький, І. Вишенський, І. Борецький та ін. Вони були
своєрідною політичною опозицією тим феодальним колам, які зрадили
православ’я та навернулися до унії.

Рішучим противником унії був видатний полеміст кінця XVI — початку XVII
ст. Іван Вишенський. Він виступав не лише проти національного та
релігійного гноблення українського народу в Речі Посполитій, а й проти
соціального поневолення селян з боку “рідних” феодалів. Ідеалом
майбутнього суспільства для Вишенського є “царство божіє”, де всі
люди-рівні, в тому числі щодо власності. Засобом досягнення ідеального
суспільства, на його думку, є не насильство, а самовдосконалення людей.

Дійовими органами політичної боротьби проти гніту феодалів, католицизму
та унії виступали українські православні братства. Вони виникли ще в
середині XV ст. як осередки освіти та національно-релігійної
самобутності. Братства відкривали друкарні, школи, видавали букварі,
граматики та інші підручники, поширювали полемічні твори, авторами яких
часто були самі члени братства.

Новий етап української політичної думки пов’язаний з діяльністю Петра
Могили (1597 — 1647) — політичного, церковного, культурного діяча. В
політичних питаннях він орієнтувався на угоду з Польщею, однак виступав
проти унії з католицькою церквою. Щоб успішно протистояти католицизму,
Могила вирішив провести відповідну роботу по вдосконаленню православ’я.
Він ставив завдання піднести роль православної церкви у житті
суспільства, домогтися її рівноправності з католицькою, проводити мирну
полеміку з католиками. Прагнучи піднести самосвідомість співвітчизників,
Могила звертався до давньоруської історії, звеличував героїв-князів і
місцевих святих, особливо князя Володимира, підносив значення Десятинної
церкви, Софіївського собору.

Велике значення для характеристики політичної думки другої половини XVII
ст. має “Синопсис” — перший короткий нарис історії України. Його
авторство точно не встановлено. Характерною особливістю твору є
публіцистичний характер. Автор “Синопсиса” — рішучий прихильник сильної
центральної політичної влади — схвально ставився до князів, які боролися
за об’єднання земель у сильну, могутню державу.

Новий період української історії, доба державотворення, розпочався з
народного повстання 1648 р. У тривалій політичній боротьбі сформувався
цінний державницький матеріал, що тільки чекав творця, який ужив би його
для завершення будівництва. Ним став Богдан Хмельницький.

Визвольна війна українського народу дала поштовх утворенню різних
партій, які неоднозначно оцінювали рішення Переяславської ради 1654 р.
До прозахідної партії належали І. Ви-говський, Ю. Жмирич та ін., які
засудили акт підписання договору з Москвою. Не прийняли присяги на
вірність цареві київські митрополити С. Косів та Д. Балабан.
Проросійську партію репрезентували полтавський полковник М. Пушкар,
кошовий отаман Запорізької Січі Я. Барабаш, представники духовенства —
І. Гізель, Л. Баранович. Вони не вважали, що Україна була перетворена на
провінцію Московської держави.

Політична ситуація в Україні під владою Росії була нестабільною, що
підтверджують вся наступна історія України і розвиток політичної думки.
У цьому плані не можна обійти увагою ті ідеї державотворення, які були
закладені 1710 р. у Конституції Пилипа Орлика. Вказаний документ —
конституція тієї самостійної Української держави, за яку боролися І.
Мазепа, П. Орлик та їхні однодумці й послідовники. Вона починалася з
урочистої декларації, де говорилося, що Україна по обох боках Дніпра має
бути на вічні часи вільною від чужого панування1. У 16 параграфах
викладено основи державного устрою в Україні. Гетьманське правління мало
бути обмеженим генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини,
полковників і виборних депутатів від кожного полку. Гетьман
зобов’язувався радитися з генеральною радою. Тричі на рік мав збиратися
сейм з полковників і сотенної старшини, депутатів і послів від
запорізького війська. Встановлювався суворий поділ між державним скарбом
і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана тощо. Конституція
П. Орлика пройнята ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд
найцікавіших пам’яток тогочасної політичної думки не лише в Європі, айв
усьому світі.

Вагомий внесок у теорію державотворення, зокрема співвідношення держави
і церкви, зробив видатний діяч Києво-Могилянської академії Феофан
Прокопович (1681 — 1737). Він вважав, що державна влада потрібна для
того, щоб стримувати злі пристрасті людей, охороняти суспільство;
передавши владу володареві, народ не може забрати її назад навіть тоді,
коли монарх порушує договір і не турбується про загальну користь. Цей
договір між монархом і народом обов’язковий лише для народу.

Розвиток політичної думки часів Гетьманщини засвідчують писемні пам’ятки
— козацькі літописи. Найвідоміші з них — праці Р. Ракушки-Романовського,
Г. Граб’янки, С. Ве-личка. Автори літописів були виразниками інтересів
козацької старшини, яка підтримувала політику Богдана Хмельницького.
Характерними рисами їхніх політичних поглядів були любов до батьківщини,
ненависть до іноземних гнобителів.

Скасування Гетьманщини також дістало відображення у політичній думці.
Зокрема, С. Дівович написав полемічну поему “Розмова Великороси з
Малоросією”, в якій обстоював право України на автономію. Ці ідеї
розробляв і Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологію
козацької верхівки давали щоденники та записи М. Ханенка, Я. Маркевича
та ін.

Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний
мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722—1794).
Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив
її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре
налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що
праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку
суспільства.

Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка
гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від
їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх
посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у
суспільстві пануватимуть дружба, братерство і любов. Він гостро виступав
проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному
грунті.

Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви,
морального обов’язку, а також форм творення української державності.
Незважаючи на втрату державної

самостійності України, політична думка на українських землях
продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у філософських та
релігійних творах, діяльності гуманістів та просвітителів. Українська
політична думка не втратила своєї традиції, її завжди характеризували
демократизм, волелюбність, національна самосвідомість.

З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під владою двох
імперій: 80 відсотків її населення — у Росії, решта — в Австро-Угорщині.
Отже, українці опинилися в політичній системі, що докорінно відрізнялася
від устрою, до якого вони звикли.

Серед пам’яток політичної думки початку XIX ст. слід відзначити
насамперед документи таємних декабристських товариств. Останні своїм
програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення
конституційного правління. У Петербурзі діяло Північне товариство, а в
Україні — Південне на чолі з Павлом Пестелем.

Програма Південного товариства була сформульована в документі під назвою
“Руська правда” і відрізнялася більшою радикальністю порівняно з
північними конституціоналістами. “Руська правда” передбачала скасування
будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію
господарства, сувору централізацію управління. На жаль, Пестель
стверджував, що, за винятком поляків з їх розвиненою культурою, решта
національних меншостей повинна підлягати русифікації, у тому числі й
українці.

На Полтавщині діяло таємне товариство, не зв’язане з Пестелем, яке
складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич. У його
програмі обстоювалася ідея відновлення української автономії.

Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. у Києві в 1845 —
1846 pp. виникла таємна організація — Кири-ло-Мефодіївське товариство
(братство), яке виробило першу політичну програму для українців. Його
засновниками були: історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон
Куліш, професор Микола Гулак, етнограф Опанас Маркович, вчитель Василь
Білозерський. До товариства близько стояв Тарас Шевченко, хоча членом
його не був. Члени організації підготували свою програму, статут, яким
стала праця М. Костомарова “Книга Буття українського народу”.
Товариством визначалася кінцева мета — створення слов’янської
демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах
справедливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали
ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча
влада передавалася двопалатному сейму, виконавча — президентові.
Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом —
здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація
юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для всіх
громадян, проголошення свободи совісті.

У 40-х роках політична думка України гідно була представлена Тарасом
Шевченком (1814—1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні
республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування
політичних ідей Шевченка. У своїх творах він повертає з небуття
історичну пам’ять українців.

Показуючи Україну зболеною, розтерзаною, вкритою козацькими могилами,
поет стоїть на боці народної революції, вільної України, відновлення
гетьманської держави, яка 6 могла стати складовою єдиної панслов’янської
спільності.

Одне з центральних місць у політичному світогляді Шевченка посідає
проблема звільнення селянства і повалення самодержавства. У період
підготовки селянської реформи він зміг передбачити її антинародний
характер, заявивши, що звільнення селян можливе лише в результаті
народної революції. Тому в своїх віршах поет закликає знедолене
селянство до “сокири”.

У середині XIX ст. політичний устрій Росії, як і Австрії, зазнав
дошкульного удару, що породив сумніви в його ефективності та могутності.
Зміни та реформи, запроваджені в Австро-Угорщині та Росії відповідно у
1848 та 1861 p., лишили недоторканими старі засади політичної влади.
Масове невдоволення реформами зумовило народницький рух. В Україні діяли
такі видатні представники народництва, як А. Желябов, Я. Стефанович, Л.
Дейч, I. Ковальський, І. Фесенко та ін. Вони вважали, що, на відміну від
Західної Європи, в Росії капіталізм не розвивається і що країна прийде
до соціалізму через селянську общину. Звідси віра народників у
можливість зміни політичної влади шляхом селянської революції і визнання
селян головною рушійною силою політичного розвитку країни.

Поширення революційних настроїв, загальне невдоволення політикою
правлячих кіл стимулювали нові політичні ідеї. Відомими представниками
тогочасної політичної думки в Україні були Михайло Драгоманов, Іван
Франко, Сергій Подо-линський, Павло Грабовський, Леся Українка та інші
револю-ціонери-демократи.

Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український публіцист, історик,
етнограф, громадський діяч — висунув цілу низку цікавих ідей, зокрема
щодо еволюції суспільства від роду, племені через сім’ю до держави. Від
держави розвиток сягає найвищої політичної організації — всесвітньої
федерації.

М. Драгоманов розробив політичну програму для України, в основі якої —
боротьба за конституцію. Пропонувалося самодержавство замінити
парламентською владою. Найвищим законодавчим органом у державі повинен
бути Земський Собор, членів якого обирають усі громадяни. Передбачалося
місцеве самоврядування, розширення прав громадян, повітів, губерній. У
програмі висувалися вимоги демократичних свобод: верховенство закону,
незалежний суд, амністії політичним в’язням, право громадян
об’єднуватися в союзи, спілки, товариства та ін.

Стоячи на федералістських позиціях, М. Драгоманов не виступав за
відокремлення України від Росії, але при цьому вважав за потрібне
реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних
регіонів. Він пропонував також обмежити права всіх центральних органів
влади проголошенням недоторканості прав особи, національності й
організацією місцевого самоврядування.

Отже, досліджуючи проблеми політичного розвитку суспільства, полемізуючи
з різними точками зору на історичні факти, розробляючи основи
майбутнього політичного устрою української держави, М. Драгоманов зробив
вагомий внесок у розвиток політичної думки України.

Погляди С. Подолинського (1850— 1891) сформувалися під впливом
революційно-демократичних традицій української культури, особливо творів
Т. Г. Шевченка і декабристів. Історію суспільства С. Подолинський
розглядав як закономірний і прогресивний процес заміни одного
суспільно-політичного ладу іншим. Як революціонер-демократ він був
переконаний, що лише соціалізм принесе трудящим щасливе життя. Цей
перехід він пов’язував з політичною боротьбою народних мас, в яких
вбачав вирішальну силу суспільного прогресу. Змінити ж політичний лад
шляхом індивідуального терору вважав неможливим, терористичні акти
виправдовував лише як засіб самозахисту революціонерів від жандармських
переслідувань. Мислитель вважав, що коли весь народ повстане проти своїх
гнобителів, то його перемога буде забезпечена, і ніякі сили не зможуть
його зупинити, “бо битись з народом, з усіма простими людьми те ж саме,
як кажуть у казці, що битись з тим чародійним змієм, у котрого замість
одної відрубленої голови зараз виростають дві Другі”.

Майбутнє суспільство С. Подолинський уявляв як федеративну спілку
самоврядних громад, очолюваних виборними людьми. Однак він не визнавав
за необхідне усуспільнювати засоби виробництва у загальнонаціональному
масштабі. Отже, Україна мала стати федеративною республікою трудящих.

Пристрасним борцем за знищення самодержавства, ліквідацію соціального та
національного гноблення, здобуття свободи для українського та інших
народів виступав Павло Арсенович Грабовський (1864—1902). У своїх
публіцистичних творах він нещадно критикував так звану селянську
реформу, внаслідок якої селяни залишилися “без жупана, без онуч і
підошв”4.

Історія суспільства, на думку Грабовського, — закономірний процес
поступального розвитку. Світ, усі явища природи й суспільства
перебувають у постійних змінах і розвитку. Тому ніщо не може зупинити
рух суспільства, так само як не можна зупинити розвиток природи. Ті чи
інші політичні рухи, ідеї, вказував він, закономірно породжувалися
умовами суспільного розвитку. Хто не хоче йти в ногу з життям, не
враховує закономірності суспільного розвитку, той стає ще за життя
“трупом гнилим”5.

Чільне місце у розвитку української політичної думки належить Іванові
Франку (1856—1916). Його світогляд формувався в умовах наростаючого
визвольного руху трудящих за соціальне і національне визволення. Беручи
активну участь у цьому русі, він наполегливо вивчав досвід політичної
боротьби в минулому, уважно стежив за зростанням нових революційних сил,
зокрема робітничого класу.

Нове, соціально справедливе суспільство І. Франко пов’язував з перемогою
народної революції, яку доцільно здійснювати мирними засобами. Водночас
він не відмовлявся від збройної боротьби, коли це стане необхідним. “А
як війна кривава понадобиться, — писав він, — не наша буде в тім вина”6.

Мислитель займався і проблемами майбутнього устрою суспільства. На
відміну від соціалістів-утопістів, які зробили спробу детально розробити
проект справедливого суспільства, він вважав, що це повинні зробити
люди, на долю яких випаде практична робота по створенню такого ладу. І.
Франко був певний, що у майбутньому суспільстві головне значення
матимуть економічно-культурні питання, а не політичні. Культурні народи
вступлять у вічну федерацію, а всі можливі суперечки вирішуватимуться
міжнародним виборним судом.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871 — 1913) — українська поетеса
і громадська діячка революційно-демократичного напряму. Значне місце в
її працях посідають проблеми національної свободи. Щоб здобути її,
робітники різних націй повинні “триматися разом”, тому що ворог у них
один — ті, хто їх експлуатує. Вона досліджувала співвідношення свободи і
державної, тобто політичної, влади, прав і свобод окремої особи. Ідеал
свободи протистоїть будь-якій системі гніту, прихованим формам
соціальної нерівності. У праці “Державний устрій” Л. Українка писала, що
найбільш вільною державою можна назвати таку, де люди мають усі
громадянські права, які відомі демократичному світу. Демократизм поетеси
полягав у засудженні безконтрольності й безкарності державної
адміністрації, викритті бюрократичної системи, вимогах ліквідації
антинародної політичної влади, створення громадського самоврядування,
розв’язання національного питання на принципах дружби між народами.

Ставлячи риторичне запитання: “Чи блакитна кров поллється, як пробити
пану груди?”, Леся Українка відмежовується від терористичних методів
боротьби, розуміючи, що на місце одного вбитого правителя прийде інший.

Зробивши короткий аналіз політичних концепцій діячів демократичного
напряму з Наддніпрянщини і Західної України, слід відзначити, що вони
сприяли новому розумінню народними масами тих проблем, які постали у
зв’язку з ліквідацією кріпаччини, розвитком капіталістичних відносин і
необхідністю розв’язання нагальних економічних, політичних, соціальних,
національних, культурних та інших питань.

Початок XX ст. у Росії позначений зростанням політичної боротьби.
Російський царизм, вже внутрішньо розкладений і здеморалізований, дедалі
більше здавав свої позиції. Навіть українство, яке завжди було предметом
особливо пильного нагляду з боку царату, фактично отримало деяке
полегшення.

Українська політична думка продовжує розвиватися як частина
загальносвітових суспільно-політичних ідей.

Одним з видатних українських мислителів першої третини XX ст. був
Михайло Сергійович Грушевський (1866— 1934). Він пройшов складний шлях
від засновника Національно-демократичної партії Галичини і Товариства
українських поступовців у Києві до творця засад Української незалежної
держави. Вчений увійшов в українську науку як автор близько двох тисяч
друкованих праць. М. Грушевський виступив з тезою про необхідність
демократичного розв’язання національного питання. Він вважав, що Україні
має бути забезпечена національно-територіальна автономія в складі
демократичної Росії, бо “народність для свого розвитку не потребує
обов’язково політичної самостійності”7.

Під національно-територіальною автономією М. Грушевський розумів широку
децентралізацію держави й організацію самоврядування національних
територій. Виділивши територію з українським населенням, міркував він,
треба обрати український сейм, створити органи місцевого самоврядування,
відповідне законодавство, форми контролю тощо. Ці органи мають
розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, організовувати
освіту й культуру, громадську безпеку і засоби економічного розвитку.
Центральній же владі залишалося “нормування загальних основ державного і
громадського ладу”.

На відміну від офіційної російської історіографії, М. Грушевський
вважав, що загальноруської історії не може бути, бо немає
загальноруської народності. Може бути історія всіх руських або
слов’янських народностей. Він заперечував претензії Московської Русі на
частину давньоруської спадщини, справжнім спадкоємцем якої є виключно
“українсько-руська народність, яка і створила Київську державу”. Отже,
М. Грушевський запропонував вивчати історію кожного народу окремо від
початку його виникнення до сьогодення і вивчати історію народу, а не
держави.

З розвитком політичних подій погляди М. Грушевського трансформуються.
Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до
думки про незалежність України, її повний державний суверенітет.

Помітний слід в українській політичній думці початку XX ст. залишив
Володимир Кирилович Винниченко-(1880—1951). Він шукав себе й свою долю в
історії і долі свого народу, рідній Україні віддав свою революційну
молодість, з мрією про вільну суверенну Україну пов’язав літературну
творчість, громадську і державну діяльність. В. Винниченко став першим
головою уряду (Генерального секретаріату У HP) народженої в 1917—1918
pp. Української держави і тривалий час, до кінця життя, носив тавро
ворога України, приліплене його ідеологічними опонентами. Він пройшов
складний шлях від прихильника культурно-національної автономії у складі
Російської федеративної республіки до ідеолога відродження української
державності, що чітко простежується у чотирьох Універсалах Центральної
Ради, одним з безпосередніх авторів яких був В. Винниченко. У праці
“Відродження нації” він розкриває історію відродження української нації
від часу Лютневої революції в Росії, розподіливши її на чотири періоди:
1. Доба Центральної Ради з двома періодами: а) революційної організації
й морально-правової влади і б) юридично-правової держави. Рушійною силою
тоді була національна демократія. 2. Доба Гетьманщини, коли панував клас
буржуазії і реакції. 3. Доба Директорії. Характерною рисою її було те,
що важлива роль належала сільському і міському пролетаріатові. 4. Доба
Отаманщини. Головною силою у цей період виступають військові й дрібне
національне міщанство.

Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв’язку нації і державності:
“Нація без державності є покалічений людський колективний організм.
Через те так жагуче всі, так звані “недержавні нації” прагнуть своєї
держави…”8. На запитання про те, що таке державність, він відповідав,
що це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його
національності, економіки, політики, культури.

Полемізуючи з опонентами з приводу наявності в Радянській Україні
державності, В. Винниченко доводив, що така державність є, хоча “вона не
самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена,
покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона
береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити ЇЇ, які невиразно
тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб
здійснити її, — вони, а не хто інший, не якісь сили зовні, а тим паче не
крихітна купка емігрантів”9.

Праве крило в українській політичній думці представляв Дмитро Донцов
(1883—1973), який у молоді роки разом з В. Винниченком починав
діяльність в УСДРП, а згодом співпрацював з П. Скоропадським.
Інтегральний націоналізм, на його думку, — це філософія виживання нації,
поставленої на край могили. Він висунув цю ідею в той час, коли
український народ був загнаний “більшовицькою Москвою і панською Польщею
у політичний тупик”, коли пробуджена українська національна свідомість
гарячково шукала шляхів державної само-реалізації чи хоч елементарного
захисту нації.

Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити поневолену націю в
націю господарів, володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна
досягнути шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби власними силами, що
українці мусять виступити у боротьбі за незалежність як єдиний моноліт.
А це можливо лише тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лицарів
ідеї і чину. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної
незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто
стане їм на заваді.

Однак Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-економічний тип
суспільства, яке мало було б з’явитися після здобуття незалежності,
зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на
співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична
система майбутньої держави мала засновуватися на владі однієї
націоналістичної партії, серцевину якої становили б випробувані “борці”
й “кращі люди”. На вершині піраміди влади повинен бути вождь, який має
необмежену владу.

Концепцію українського державотворення розробив В’я-чеслав Липинський
(1882 — 1931). Він обстоював ідею гетьманства в Україні. Гетьман як
монарх, цементуюча і консолідуюча сила нації — ось гарант державності
української нації. Гетьманство мало наслідуватися від батька до сина.
Водночас В. Липинський люто ненавидів “всіляких соція-лістів”, що
виступали проти ідеї гетьманства, гетьманщини і гетьманців — прибічників
П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї
України і владу якого вони разом з більшовиками повалили.

Розмірковуючи над шляхами і засобами досягнення соборності України, В.
Липинський писав не лише про боротьбу політичних сил, яка заважає цьому,
а й про складність географічного середовища України, про вплив на неї
культур Заходу і Сходу, відзначав, що ці “впливання” залишили суттєві
відмінності в культурі різних країв чи регіонів України. Соборність
неможлива у демократичній республіці. Тому головною хворобою української
нації вважав недержавність. “Держави ми не маємо тому, — писав В.
Липинський, — що ми не вміємо самі в собі хотіння своєї власної держави
розвинути”10.

Упереджено ставлячись до російських традицій, він водночас вважав, що
“повчитись у великоросів поважати свою владу українцям заздалегідь
треба, бо інакше за цю науку доведеться платити знов політичною
незалежністю Української Землі”11.

Обґрунтовуючи цілком нову порівняно з попередніми концепцію побудови
української держави, В. Липинський виклав її основні засади: об’єднання
з українцями усіх національних меншин, що проживали на Україні;
залучення до руху за створення української держави, крім інтелігенції,
великих промисловців за професійною ознакою, що замінило б політичні
партії.

Одним з ідеологів українського націоналізму був Микола Міхновський
(1873-1924). Він розробив програму побудови самостійної української
держави, в якій заперечував капіталістичний шлях розвитку України, не
визнаючи, однак, гасел соціалістичних та комуністичних.

Питаннями української державності, формування української раси займався
Юрій Липа (1900-1944). Головним завданням міцної держави, на його думку,
мала бути турбота кожного громадянина про примноження її багатства, “щоб
кожен ЇЇ громадянин був на своїм місці, тобто там, де може вказати
якнайбільшу продуктивність. У противному разі — це анархія, змішання й
упадок держави як недоцільної”. Устрій у державі має бути федеративний,
бо державність — “це федерація територіальних груп, що зв’язані з
центром своїм виборним уповноваженим, що його тільки затверджує
центр”12.

Відмінні від офіційної точки зору погляди на проблеми української
державності, нації, мови, культури мали Микола Хвильовий (Фітільов) і
Олександр Шумський.

У 20-ті роки М. Хвильового захопила ідея відродження української нації.
На спроби утримати українську політичну думку в лещатах офіційної
ідеології Кремля він відповів цілком певним ствердженням, що
“українізація є результат нездоланної волі ЗО мільйонної нації”13. У
романі “Вальдшнепи” письменник закликав молоді українські патріотичні
сили не ловити руками димок розвіяних ілюзій “загірної комуни”, а вести
боротьбу за національне відродження. У статті “Україна чи Малоросія” М.
Хвильовий виступає за державну самостійність України, відкрито
поставивши питання: “Росія — самостійна держава? Самостійна. Ну, так і
ми самостійні. …Наша молодь, що вся вийшла з трудящих верств нашого
народу, не мириться і не помириться з пустопорожнім браз-канням в
інтернаціоналізм. Вона вимагає конкретної відповіді, чи є Україна
колонією Москви, чи ні? Якщо ні, тоді вона (молодь) хоче бути
послідовною і робить з цього для себе відповідні державно-творчі
висновки”’14.

М. Хвильовий закликав до створення єдиного національного фронту в
боротьбі з “московським великодержавним шовінізмом”. Він відзначав, що
українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм підневільним
становищем. Продумана тактика, яка випливала з його світогляду і яку він
застосував на культурному фронті, була закликом до молодої української
генерації йти власним шляхом. “Геть від Москви!” — ці слова М.
Хвильового стали гаслом у такій боротьбі.

Післяреволюційна доба в Україні є періодом не лише боротьби за
утвердження самостійності України, а й пошуків шляхів духовного
відродження нації. Це дістало відображення у політичних поглядах
Олександра Шумського — народного комісара освіти України. Він виступав
проти принципу централізму в управлінні Радянським Союзом, підготував
лист до И. Сталіна у 1926 p., де вказувалося на поглиблення процесів
українського національного відродження і доцільність контролю за ними з
боку саме українських комуністів, а не представників неукраїнського
народу. Ігнорування цієї об’єктивної вимоги може призвести до того, що
українці повстануть і скинуть владу, на яку дивляться як на чужоземну.
Тому О. Шумський пропонував відкликати Л. Кагановича, Е. Кві-рінга та
деяких інших керівників-неукраїнців з високих державних і партійних
посад в Україні, бо вони нічого доброго не робили для українського
народу.

Хвилю українізації, яка сприяла розвитку політичної думки, на початку
30-х років припинено сталінським керівництвом. Внаслідок “чистки” у
партійному і державному апаратах політичну еліту України поставили на
коліна. Це негативно позначилося на стані суспільствознавства.

У повоєнні часи щодо “неофіційної думки” Й. Сталін продовжував політику
“закручування гайок”. Апогей її настав у 1951 p., коли на вірш В. Сосюри
“Любіть Україну” впало звинувачення у “націоналізмі” й автора змусили
опублікувати принизливе каяття. Після цього політична думка практично
завмерла.

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася
хрущовською політикою десталінізації і порушила питання про реабілітацію
своїх репресованих колег. Особливою подією в культурному житті
республіки стала поява нового покоління митців, критиків, зокрема Алли
Горської, Василя Си-моненка, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи
Вінграновського, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Драча та
інших. Вони вимагали від уряду певних гарантій про неприпустимість у
майбутньому нових репресій. Цих будителів нової політичної думки стали
називати “шестидесятниками”.

Перші прояви дисидентства мали місце в Києві й у Західній Україні — як
організації кількох невеличких груп. Одна з них — “Група юристів”, її
члени закликали до здійснення законного права України на вихід із СРСР.
Згодом такі групи були викриті, а їхні члени засуджені до тривалих
термінів ув’язнення.

Неспокій, що поширювався в радянській країні, не міг не стурбувати М.
Хрущова. Вже у грудні 1962 р. він викликав до себе велику групу
письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму, давши чітко
зрозуміти, що Кремль вільнодумства не дозволяє.

В Україні хрущовську тезу підхопив А. Скаба — секретар ЦК Компартії
України з ідеологічних питань. Навесні 1963 р. на одній з нарад він
піддав нищівній критиці творчість Є. Свер-стюка, І. Світличного, І.
Дзюби та інших письменників. Розпочалася чергова кампанія боротьби з
українським “буржуазним націоналізмом”. Це була реакція на прояви
політичної думки, відмінної від офіційного курсу КПРС.

У політичному житті столиці України відбулася ще одна неординарна подія.
Інтелігенція і студенти почали постійно збиратися біля пам’ятника Тарасу
Шевченку, навпроти Київського університету. Там вони не лише декламували
його твори, а й критикували так звану “культурну політику” Кремля.

Влада на це відреагувала по-своєму. М. Хрущов вирішив судити дисидентів
відкритим судом, прагнучи залякати судовими процесами всіх інших. Такими
діями він намагався відновити “дисципліну” серед інтелігенції. Проте
повернути політику “твердої руки” вже було нереально.

П. Шелест як перший секретар ЦК Компартії України почав доступними йому
методами активно відстоювати інтереси республіки в системі Радянського
Союзу. Він серйозно сприйняв обіцянку Кремля додержувати передбачений
радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР,
захищав культурні права українського народу, виступав за розширення
використання української мови, особливо у вищій школі. 1970 р. вийшла
його книга “Україна наша Радянська”, де підкреслювалася історична
автономність України, прогресивна роль козацтва. Автор пишався тим, що з
відсталого аграрного придатка царської імперії Україна перетворилася на
суспільство з передовою промисловістю. Московське керівництво
звинуватило П. Шелеста у “м’якості” до українського націоналізму,
потуранні економічному “місництву” й у травні 1972 р. увільнило його з
посади. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький.

Зміна політичного керівництва в Україні позначилася на активізації
політичної думки. До дисидентського руху приєдналися Василь Стус,
Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель, брати Горині та інші,
хоча їхні погляди суттєво відрізнялися. Так, І. Дзюба у праці
“Інтернаціоналізм чи русифікація?” дав аналіз теорії і механізму процесу
русифікації в Україні. Він писав: “Я пропоную… одну-єдину річ: свободу
чесного публічного обговорення національного питання, свободу
національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку.
Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду”15.

В. Мороз, перебуваючи у в’язниці, написав “Репортаж із заповідника ім.
Берії”, в якому емоційно виступив проти сваволі радянського офіціозу,
руйнування окремого індивіда й цілих народів. Він виступив продовжувачем
ідей донцовського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи своє
ставлення до радянської системи, висловлюючи надію на її крах і
засуджуючи можливість компромісу з нею.

У 1965—1966 pp. було проведено ряд закритих судових політичних процесів
над молодими людьми із середовища творчої і наукової інтелігенції. З
цього приводу група із 139 діячів науки, літератури і мистецтва,
робітників та студентів звернулася з протестом до Л. Брежнєва, О.
Косигіна і М. Підгорного, вимагаючи проведення відкритих судових
процесів і забезпечення прав громадян, гарантованих Конституцією СРСР16.

В умовах політичних переслідувань і репресій українські дисиденти
об’єдналися навколо журналу “Український вісник”, який почав таємно
видавати В. Чорновіл, повернувшись із заслання. З допомогою українських
емігрантів матеріали журналу розповсюджувалися на Заході. Вони
інформували про боротьбу дисидентів з радянською тоталітарною системою.

Нова хвиля репресій змусила багатьох дисидентів, аби вижити, відійти від
активної діяльності, чого їм не простив В. Стус.

Поступово шок проходив, і коли у 1975 р. СРСР підписав Гельсінкську
угоду, офіційно погодившись поважати права своїх громадян, дисиденти
створили в листопаді 1976 р. у Києві організацію — Українську
Гельсінкську спілку, яка налічувала 37 учасників, її керівником став
Микола Руденко.

У документах Гельсінської спілки відзначалося, що “українська
державність — лише паперовий міраж”, де нехтуються права і свободи, бо
якщо хочеш виїхати за кордон — ти “ворог держави”, думаєш інакше —
“ворог держави”. Група пропонувала звільнити всіх політв’язнів, відкрити
кордони країни для вільного виїзду та в’їзду, встановити всебічний обмін
інформацією, “створити всепланетне братство народів на основі Об’єднаних
Націй”.

У 1987 р. у Києві засновано Український культурологічний клуб з участю
колишніх дисидентів. У Львові було проведено кілька несанкціонованих
багатолюдних мітингів.

Діячів новоутворених громадських організацій стали називати
“неформалами”. Вони активно працювали в Українській Гельсінській спілці,
“Товаристві Лева”, “Зеленому світі” та в інших об’єднаннях. Підтримані
київськими письменниками, на початку 1989 р. “неформали” заявили про
створення Народного Руху України за перебудову — громадської організації
політичного спрямування. В її програмі обстоювалися ідеї суверенітету
Української республіки, відродження української мови та культури,
наголошувалося на екологічних проблемах, ставилося питання
демократизації політичної та економічної систем.

Березневі вибори 1990 р. до Верховної Ради України і місцевих рад
принесли перемогу демократичному блоку в Західній Україні й частково у
Києві. Серед обраних депутатів були колишні політв’язні: В. Чорновіл, С
Хмара, брати Горині, І. Ка-линець. Використавши ейфорію перемоги,
демократичний блок провів 16 липня 1990 р. через Верховну Раду
Декларацію про державний суверенітет України.

Після провалу в серпні 1991 р. так званого “державного перевороту” в
Москві Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт про державну
незалежність України. Збулася віковічна мрія українського народу про
відродження української державності, незалежність, соборність України.
Політична думка молодої держави відкрила нову сторінку.

Оцінюючи стан розвитку політології в Україні, слід відзначити, що на неї
справляють вплив процеси, які відбуваються нині у суспільстві:
переглядаються концепції минулого, збагачуються сучасним досвідом,
створюється теоретична основа для виникнення нових напрямів політичної
науки. Це, безперечно, сприятиме не лише розвитку науки, а й
якнайшвидшому входженню України у сім’ю європейських держав.

1.4. Світовий політичний процес і традиційні суспільно-політичні течії

Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних
суспільств показує, що політичний процес останніх століть
характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій.
Кожна з них має свої особливості і форми вияву в різний історичний час і
кожній з них відповідають суспільнополітична думка, діяльність її
носіїв, організаційні структури, через які вона реалізується.

Основні традиційні суспільно-політичні течії склались і набули розвитку
у XIX —XX ст. Вони відображають структуру політичних сил того чи іншого
суспільства, що борються за реалізацію своїх цілей. Знання політичних
сил та політики, яку вони проводять і яка дістає відображення у
політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та
осмислити характер суспільства даної країни, світового співтовариства,
тенденції його розвитку, систему владних відносин, прогнозувати
перспективи і можливості досягнення політичних цілей.

Інтерес до вивчення традиційних політичних течій викликаний розвитком
сучасного суспільства, громадсько-політичною практикою. Виникають нові
політичні рухи і партії. Спектр їхньої діяльності — від
загальнодемократичної орієнтації до соціалістичної, від центристської —
до орієнтації на цінності цивілізованого суспільства.

Сучасні політичні партії мають своїх ідейних попередників. Уже в перші
десятиліття XX ст. у Російській імперії налічувалося 88 партій різного
соціального, політичного та національного спрямування. Серед них 4
монархічні, 38 буржуазних, консервативних і ліберальних, 45
дрібнобуржуазних. В Україні діяло понад 20 партій. Було б помилкою
проводити пряму аналогію між цими партіями і тими, що виникають
останніми роками. Однак ігнорувати минулий політичний досвід — це
зневажати історію.

Формування багатопартійності в умовах сьогодення зумовлене реальною
політичною ситуацією, а також історичним минулим як власної держави, так
і світового співтовариства. Це позначається на програмах партій,
відображенні в них політичних поглядів, політичних концепцій, на
позиціях лідерів, поведінці мас, особливостях організації та способах
їхньої діяльності. Знання історії, сучасних поглядів політичних сил,
організаційних структур, які становлять рушійну силу й опору певної
течії, дає можливість зрозуміти причини виникнення тих чи інших
політичних сил, політичні перспективи їхнього розвитку, межі впливу
їхніх організаційних структур на світове політичне життя.

Політична течія — це цілеспрямована політична діяльність певних
політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають
історично сформовану систему політичних поглядів.

Традиційні течії мають багато різновидів. Визначимо основні з них, однак
зауважимо, що в посткомуністичній Україні консерватизм, лібералізм,
соціал-демократія та інші течії у своїх класичних формах ще не склалися.
Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу традиції політичного
плюралізму були відсутні. Одноманітна тоталітарна спрямованість
комуністичної ідеології звела майже нанівець і систему цінностей,
характерних для інших ідеологій. Як свідчить історія, повернення на шлях
цивілізації потребує тривалого часу. Знання цивілі-заційного шляху
політичного розвитку нині є нагальною потребою.

У розвитку світового політичного процесу помітне місце посідає
консерватизм. Це слово походить від французького conservatisme (лат.
conservate), що означає “зберігати”, “охороняти”.

Консерватизм — суспільно-політична течія, що характеризується
прихильністю до усталених суспільних порядків, соціальної та політичної
стабільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних
і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю у здійсненні
численних соціальних змін, протистоянням поспішним рішенням і
радикальним перебудовам, утвердженням поступового розвитку, щоб майбутнє
не знищувало минулого.

Консерватизм як напрям у західній політології, філософії, соціології
виник у відповідь на численні соціальні зміни, що розхитали європейський
порядок із середини XVIII ст. у зв’язку з крахом феодалізму. Поняття
“консерватизм” вперше було використано французьким письменником Ф.
Шатобріаном. Загальновизнаним теоретиком та ідейним натхненником
консерватизму вважають англійського філософа Є. Берка. Європейський
консерватизм репрезентований такими політичними діячами і мислителями,
як С. Колрідж, У. Вордсворт, Ф. Нова-ліс, Л. Бональд, Ж. Местр, Ф.
Ламенне, А. Рівароль, Ф. Баадер, К.-Л. Галлер, А.-Г. Мюллер та ін.,
котрі виражали інтереси передовсім земельної аристократії і великої
торговельної буржуазії. На зламі XIX —XX ст. консерватизм репрезентує
представників буржуазних кіл, які визнають і приймають капіталістичний
шлях розвитку західного суспільства, проте чинять опір окремим його
новим, сучасним формам і тенденціям (А. Мельвіль).

Розуміння консерватизму в західній політології не завжди збігалося з
його тлумаченнями у вітчизняній політичній теорії.

На Україні історично консерватизм виник як усвідомлення необхідності
обґрунтування політико-правових засад монархічно-гетьманського ладу, як
спроба гетьманів надати своїй владі монархічно-спадкового характеру
(Хмельницький, Самойлович, Мазепа, Розумовський). Наприкінці XVIII — на
початку XIX ст. він став ідеологічною платформою малоросійського
дворянства у його боротьбі за збереження національних і станових
привілеїв. Серед представників української консервативної думки того
часу можна назвати Г. Галагана, В. Тар-новського, Г. Милорадовича
(другаполовина XIX ст.), Ф. Уман-ця, В. Горленка, Андрія і Миколу
Стороженків, П. Дорошенка (кінець XIX — початок XX ст.).

В українській політичній науці виникнення консервативного напряму
пов’язане з іменами найбільш відомих українських учених 20-х років XX
ст., які в наукових працях прагнули обґрунтувати необхідність і
правомірність політико-правових засад монархічного гетьманського ладу в
Україні у 1918 р. Серед них — В. Липинський, С. Томашівський, В.
Кучабський. їхні концепції української державності оформились у науково
завершені теорії вже в період еміграції.

Консерватизм у традиційному радянському розумінні — політична позиція,
для якої характерні прихильність до старого суспільного ладу, віджилих
звичаїв і порядків, прагнення утримати або відтворити їх, косність,
нетерпимість або ворожість до всього нового, передового у політичному
житті, науці, літературі тощо.

Проте, як свідчить досвід західних суспільств, це зовсім не так. 80-ті
роки пройшли у розвинених країнах під знаком “консервативної хвилі” та
“ринкового ренесансу”. Політичні успіхи неоконсерватизму зумовлені
глибокими процесами, що відбуваються у розвинених країнах. Вони
вимагають узагальнень і можуть бути приводом для аналізу проблем нашого
суспільства.

Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни
Заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали виробничу
технологію, відроджували, здавалося б, давно забуті духовні цінності та
ідеї, завжди існували суспільні верстви, класи, які дбали про збереження
попередніх порядків, забезпечували їм багатство, владу і привілеї.
Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства певної сталості,
виконуючи роль гальма на крутих поворотах історії.

Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого і
вимагали його підтримки. Так, розклад феодальних порядків у Європі
супроводжувався Відродженням — прагненням повернутися до античної
спадщини. Реформація, яка несла ренесансні ідеї гуманізму і свободи у
народ, теж кликала до минулого — “істинного християнства” та Святого
письма. Так склався фаустівський тип особистості в образі “економічної
людини”, суб’єкт розвитку європейської цивілізації. Навіть епоха
прискореного економічного зростання й торжества раціоналізму, соціальних
реформ і революцій, видатних наукових відкриттів та новацій у галузі
культури, що дістала на Заході назву “модерніті” (1870— 1970 pp.), в
духовному плані використала багато цінностей минулого. Становлення
“модерніті”, який заперечував усі традиції минулого, спиралося на
відвертий консерватизм. Однак останній поєднувався із сміливими
реформами, перебудовами виробництва та оновленням способу життя десятків
мільйонів людей. Таке поєднання втілилося у пізньоіндустріальній
модернізації, яка відкрила шлях до суспільства масового споживання, до
розвиненого капіталізму. В результаті у 30-ті роки XX ст. склалася
соціал-демократич-на, кейнсіанська модель розвитку, яка спочатку була
дуже ефективною, забезпечувала відносну соціальну справедливість та
стабільність у країнах Заходу.

Криза “модерніті” у середині 70-х років привела до виникнення нової
моделі розвитку. Становлення постіндустрі-ального суспільства на Заході
ознаменувало розвиток неоконсерватизму. У 70 —80-х роках він мав широку
соціальну базу. Значною мірою неоконсерватизм спирався на частину
“старого середнього класу” — дрібних торговців та підприємців у
традиційних галузях індустріального виробництва, священнослужителів,
фермерів, військових, які були незадоволені “державою добробуту” з її
великими податками, діяльністю корпорацій, знеособленою власністю,
могутніми профспілками, поширенням масової культури. З інтересами і
настроями цих соціальних верств значною мірою збігалися й інтереси
власників банківського капіталу. Останні були занепокоєні практично
безконтрольною діяльністю корпоративної технобю-рократії, що запустила
маховик інфляції. Зрештою, неоконсерватизм був співзвучний інтересам
транснаціональних корпорацій (ТНК).

Неоконсерватизм є реакцією з боку ліберальних технократів і власників на
появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого і правого
напрямів. Однак ця реакція могла бути дійовою лише за умови, якщо
одночасно здійснювався синтез ліберально-технократичних ідей та
концепцій, що висувались “альтернативістами”. Неоконсерваторам вдалося
здійснити такий синтез. Американські неоконсервато-ри мали рацію, коли
зазначали, що неоконсерватор — це ліберал, який визнає значення традицій
та соціокультурних чинників суспільного розвитку. Звідси виникає
своєрідне сполучення в неоконсерватизмі: ліберально-технократична
прихильність прогресу, свободі, традиційним цінностям (сім’ї, культурі,
моралі, порядку, почуттю обов’язку).

Особливу роль у поступальному розвитку країн Заходу неоконсерватизм
відіграв на початку 90-х років. На відміну від 80-х років цей період
характеризувався орієнтацією на проблеми освіти, культури, якості життя.
Нові консерватори домоглися найбільшого економічного зростання,
піднесення національної свідомості. За “ринковим ренесансом” стоїть
колосальний розвиток неринкової сфери — освіти, охорони здоров’я,
культури, зусиль по вихованню дітей тощо. Завдяки “державі добробуту”,
яка з часом виявила свою неефективність, було створено базу для
нагромадження людського капіталу. Саме це започаткувало розвиток нового
підприємництва у високотехнічних галузях виробництва, яке втілилося в
інтелектуальній власності нового середнього класу. Це дало змогу частині
найманих працівників розумової праці стати самостійними підприємцями.
Фактично вже тепер у розвинених країнах Заходу складаються відносини
вільної індивідуальності, які засновані на універсальному розвитку
особистості.

Успіх неоконсерваторів багато в чому пов’язаний з усвідомленням ними
необхідності соціально-економічних і політичних змін у суспільстві, які
викликані технологічною революцією та суперечностями сучасної
цивілізації.

Неоконсерватизм виступає як могутня інтелектуальна сила у більшості
країн Заходу. Це торі у Великій Британії, голлісти у Франції,
республіканці у СІЛА, християнські демократи у багатьох європейських
країнах. Спостерігається поширення консерватизму від США і Канади до
Австралії та Японії.

Прихильники політичних позицій, що втілюють у собі зазначені риси,
об’єднуються в консервативні партії. Найбільші з них — Консервативна
партія Великої Британії (виникла у 1867 p.), Консервативна народна
партія Данії (виникла у 1916 р.) та ін. Нові консерватори — Р. Рейган,
Дж. Буш у США, М. Тетчер, Дж. Мейджор у Великій Британії, Г. Коль, Л.
Шпет у ФРН, Ж. Ширак у Франції, Дж. Андреотті в Італії та ін.

Якщо на Заході консерватизм на початку XX ст. оформився у складну
соціально-політичну течію, то в Російській імперії він не став
позитивною силою. Видатний філософ С. Булгаков писав з цього приводу:
“Велике нещастя російського політичного життя криється в тому, що в
ньому немає і не може сформуватися справжній (англійський)
консерватизм”. Він розрізняв такі поняття, як консерватизм і
реакційність. У консерватизмі філософ вбачав “дух вічності”, який
зберігається і відповідає духу політичного плюралізму.

У сучасній політичній реальності в Україні консерватизм існує переважно
як позиція. Консерватизм як реальність тільки формується. Свідченням
цього є створення у 1992 р. Української консервативної республіканської
партії, розробка її програмних цілей, формування політичних національних
орієнтацій.

Як позиція консерватизм і догматизм часто тотожні. Вітчизняний
консерватизм прагне загальмувати процес перетворень, зберегти все у
незмінному або майже незмінному вигляді, у попередньому
концептуально-теоретичному вираженні. Для вітчизняних консерваторів є
характерними втрата почуття реальності; вимоги повернутися до
догматичних, усталених положень; вивіреність у судженнях та поведінці;
звернення до минулого; підміна думки вірою тощо. Причини такого
консерватизму криються у наявності в суспільстві соціального прошарку
(цілого класу, як вважає дехто з учених) бюрократизованих чиновників,
який склався історично і за допомогою якого здійснювалася експлуатація з
боку держави-монополіста. Саме бюрократи є захисниками
державно-монополістичного капіталу, його виразниками. Вони виступають за
збереження у незмінному, недоторканому вигляді відносин на селі, які
багато в чому мають общинний характер. Слід зауважити, що цей прошарок
неоднорідний, а тому є можливість використати його професіоналізм для
демократичного розвитку суспільства.

Консерватизм у житті й політиці є необхідним моментом на шляху
становлення демократії.

Подібно до консерватизму історично сягає в минуле така політична течія,
як лібералізм.

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — традиційна політична течія,
яка відстоює необмежену свободу підприємництва й торгівлі,
парламентський державний устрій, плюралістичну демократію, широкі
свободи для індивідів у політичній, економічній та інших сферах життя
суспільства.

Витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій XVII — XVIII ст.
Його найвищою метою була ідея індивідуальної свободи, розроблена у
працях Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Мон-теск’є та інших представників
європейського Просвітництва. Засновниками лібералізму були Б. Констан і
А. де Токвіль. Класичний лібералізм виник у Європі в XVIII— XIX ст. у
період боротьби буржуазії, що народжувалася, проти абсолютизму.
Ідеологами класичного лібералізму були Дж. Локк, А. Сміт, Т. Джефферсон
та ін. У своєму класичному вигляді лібералізм оголошує всі форми
спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки, і на
перше місце ставить свободу та природні здібності окремої людини.
Ліберальна політична філософія виступає за створення таких умов, які
дали б змогу громадянам держави щонайбільшою мірою реалізувати свої
здібності.

Лібералізм як течія набув розвитку також у Російській імперії. У XIX ст.
його ідеї знайшли відображення у конституційних проектах М.
Сперанського. Найвидатнішими теоретиками поміщицько-буржуазного
лібералізму були Б. Чичерін, С. Муромцев, М. Ковалевський. Після
скасування кріпосного права у 1861 p., запровадження земської і судової
реформи 1864 р. Росія підійшла до Першої світової війни з низкою
ліберальних завоювань. До них можна віднести судочинство із судом
присяжних, ліберальну цензуру друку, що створювала умови для виходу
антиурядових видань, столипінську реформу, яка відкривала шлях до
розвитку фермерського господарства, та ін.

З утвердженням у суспільстві буржуазного ладу в лібералізмі починають
панувати апологетичні тенденції. Ідеологія лібералізму істотно змінилася
з переходом до державно-монополістичного капіталізму. В цей час
виникають концепції “нового лібералізму” — неолібералізм (Дж. Гобсон, Ф.
Нау-манн, Дж. Дьюї, Дж. Джеліотті та ін.).

Неолібералізм — різновид ліберальної ідеології і політики, що
сформувались як відображення розвитку суспільства від переваг вільного
підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки,
інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

Неолібералізм характеризують такі риси: утвердження механізму вільного
ринку, який створює найсприятливіші умови для ефективної економічної
діяльності; обстоювання необхідності постійного втручання держави в
економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції;
максимально можлива свобода особи; звільнення особистості від будь-якого
колективного тиску; пріоритет інтересів і прав людини та сім’ї щодо
соціальних груп, класів чи держав; гуманістичний світогляд;
толерантність та ін.

Нові явища суспільного буття на рубежі ~70 — 80-х років XX ст. суттєво
позначилися на еволюції ідеології неолібералізму, серед представників
якого були Д. Белл, Н. Глейзер, Д. Мойніхен, І. Крістолл, Е.
Бенфілдтаін.

У політичній практиці тенденція неолібералізму найвиразніше втілилася в
політиці “нового курсу” Ф. Рузвельта, дістала подальшого розвитку у роки
Другої світової війни і повоєнні роки. Ця тенденція, зумовлена значною
мірою науково-технічним прогресом, викликала значне зростання державних
капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери — забезпечення
освіти, охорони здоров’я, підвищення кваліфікації персоналу тощо.
Неоліберальна ідея “відповідальної держави” в багатьох аспектах
збігається як з відповідними неоконсервативними ідеями, так і з деякими
цінностями соціальної демократії. Це свідчить про певну близькість цих
трьох ідеологій на сучасному етапі розвитку політичних процесів.

Про певне послаблення політичних та ідейних позицій лібералізму свідчить
те, що у Західній Європі його потіснили соціал-демократія і
консервативні сили, а в США лібералізм зблизився із соціал-реформізмом і
став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій.

Ідеологія і політика лібералізму мають багато прихильників. Нині
ліберальний рух налічує близько 110 партій, з них 60 об’єднані у
Ліберальний Інтернаціонал, створений у 1947 р. Ліберальні партії діють в
Австралії, Великій Британії, Ізраїлі, Канаді, Колумбії, Філіппінах,
Швейцарії, Японії та ін. У таких країнах, як Японія, Велика Британія,
Італія, Німеччина, Бельгія, Фінляндія, Данія, партії ліберального типу є
або правлячими, або входять до урядових коаліцій. Всередині ліберальної
течії існують різні групи — ліві, праві тощо.

Лібералізм як напрям набув поширення нині в Україні. Його прихильники
дедалі активніше виступають за створення механізму вільного ринку і
забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток
конкуренції. Наприклад, Ліберально-демократична партія України заявила
про такі програмні принципи: підтримка незалежної України як суб’єкта
міжнародного права; підтримка положень Декларації про суверенітет
України; заохочення приватної власності як матеріальної основи свободи
особи; вільне підприємництво як засіб реалізації економічної свободи
особи за умови змагальності різних форм власності; відродження
національної культури; гуманізація виховання й освіти та ін.
Ліберально-демократична партія України виступає за створення правової
держави як протидії дестабілізації суспільства за умови вільної
реалізації особистих і групових інтересів, за роздержавлення засобів
виробництва, приватизацію економіки, деполітизацію і деідеологізацію
науки і культури. Вона вважає себе партією парламентського

типу.

Багато в чому відмінною від лібералізму є така течія, як

радикалізм.

Радикалізм (від лат. radikalis — докорінний) — політична течія, яка
обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у
вирішенні питань політичної теорії і політичної практики без зміни
соціально-економічних засад суспільного ладу.

Як політична течія радикалізм виник у XIX ст. Його представники вимагали
проведення демократичних реформ при збереженні соціально-економічних
основ самого ладу. Нині такі позиції поділяють Радикальна ліва партія
Данії, Політична партія радикалів Нідерландів, Партія радикалів і
радикалів-соціалістів Франції, Радикально-демократична партія Швейцарії,
Радикальна партія Чилі. Ряд партій виникли ще у минулому столітті: у
Швейцарії — 1848 p., Франції — 1896, Чилі —

1883 р.

Соціальною опорою радикалів є дрібні і середні власники, що поділяють
республіканські й антиклерикальні погляди, частина ліберальної
інтелігенції, заможне селянство, середнє чиновництво.

Радикалізм як політичну течію характеризують: стійке надання переваги
рішучим методам перетворень, динамічні зміни поглядів і дій; звернення
до простих форм вирішення складних проблем, прагнення до форсування
подій; заперечення диктаторських методів; обстоювання демократичних
перетворень без урахування меж підтримки їх масами; прагнення поліпшити
соціальне законодавство; розширення інтеграції, насамперед
західноєвропейської; розвиток міждержавних відносин без дискримінації
тощо.

У країнах Східної Європи організаційні структури радикалізму на зразок
західноєвропейських не склалися, однак як позиція, напрям
суспільно-політичної думки, метод дій, політичної діяльності він має
свої особливості і свої крайні форми вираження.

Як відомо, В. Ленін розумів розвиток капіталізму на початку XX ст. як
його заключну фазу, переддень соціалістичної революції. Загострення
революційної ситуації в той час створило ілюзію можливості прориву до
соціалізму, вселяло віру в швидку перемогу. Незрілість матеріальних
передумов соціалізму, здавалося, можна замінити “інверсією” історичного
процесу, тобто спочатку взяти владу, а потім використати її як підойму
економічного розвитку. Цим зумовлювався і основний акцент на ідеї
диктатури пролетаріату. Низький рівень масової політичної свідомості і
культури передбачалося компенсувати авангардною роллю пролетарської
партії, покликаної внести у робітничий рух соціалістичну свідомість.
Таке суспільне середовище дало життя ленінізму як ліворадикальній
інтерпретації марксизму.

Відомий крайній радикалізм Й. Сталіна. Сталінізм втілив у життя
концепцію радикального перетворення суспільства методами насильства і
необмеженого терору на основі перекручення і догматичної інтерпретації
марксизму. Можна також говорити про радикалізм М. Хрущова, який прагнув
обігнати історичний процес. 80-ті роки поставили проблему радикального
перетворення країн, що орієнтувалися на соціалістичний ідеал. Радикалізм
М. Горбачова пов’язаний з бажанням шляхом “прискорення”, “оновлення”
досягти “більше демократії”, “більше соціалізму” за короткий строк. Тут
сталися докорінні зміни. Саме радикали вимагали і добивалися скасування
6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС, змін в урядових
програмах, встановлення президентської влади, досягнення суверенітету і
незалежності України тощо.

Радикалізму політики властиві пошук простих способів вирішення складних
проблем; прагнення твердо запрограмувати зміни; абсолютизація
можливостей раціонального управління; намагання форсувати події, що
призводять до розриву між засобами і цілями політичної дії (цілі можуть
бути благородними, засоби реалізації — безчесними); стійке тяжіння до
використання крайніх засобів політичної дії, що породжує імпульси до
насильства, віру в ефективне вирішення за його допомогою будь-яких
політичних проблем; прояви правового нігілізму, що розглядається як вияв
свободи, політичний запал та ін. Радикалізм не слід плутати з
екстремізмом. Політичний екстремізм (від лат. extremus — крайній) — це
схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології.

Особливостями вияву екстремізму є ігнорування реального аналізу
політичної ситуації; прагнення прискорити події; нерозуміння законів
виходу суспільства з кризи, зокрема з політичної; невміння зіставляти
масштаби і швидкість змін, що відбуваються; прагнення підкорити
політичний процес волі без урахування співвідношення політичних сил,
логіки політичного процесу; правовий нігілізм, руйнування державних і
політичних структур, що історично склалися; ставка на силові методи.

Розрізняють екстремізм правий і лівий. Правий екстремізм —
ультрареакційні позиції, які поділяють устремління фашистів,
неофашистів.

Лівий екстремізм виявляється у теоретичних платформах, діяльності
псевдореволюційних організацій. Це анархізм, троцькізм, маоїзм та ін.

Найбільш крайнім вираженням політичного екстремізму є тероризм. Напрям
західноєвропейської політичної науки, який вивчає тероризм, називається
терологією. Тероризм не є течією політичної думки. “Теоретичний
тероризм” — це нонсенс.

Тероризм (від лат. terror — страх, жах) являє собою політичну практику,
одну з форм державної політики, в основі якої лежать систематичне
залякування, провокації, дестабілізація суспільства насильством.

Терор (а не тероризм) як насильство, політичне вбивство своїм корінням
сягає в сиву давнину. Як рух тероризм пов’язують з XIX та XX ст. Саме у
цей час формуються “червоний”,-якобінський, і “білий”, роялістський,
режими (1815 — 1816 pp.) у Франції, терор російських народовольців. У
програмі “Народної волі” ставилося за мету дезорганізувати уряд шляхом
терору.

У сучасних умовах тероризм як вияв політичного екстремізму не є явищем
національним. Небезпека терору полягає у тому, що порушується природний
шлях соціального руху, не реалізуються демократичні форми організації
суспільства, вільного волевиявлення особи. Боротьба проти світового
тероризму — одне з найскладніших завдань демократичних сил. Лівий
екстремізм виявляється в анархізмі. Анархізм (від грец. anarchia —
безвладдя, стихійність, неорганізованість, безладдя, хаос) —
соціально-політична течія, спрямована на звільнення від усіх форм
політичної, економічної і духовної влади, заперечення держави як форми
організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не
обмеженої свободи людини як своєї мети.

Ідеї анархізму знаходимо у праці “Республіка” давньогрецького філософа
Платона. Елементи анархізму присутні й у філософії стоїків (Зенон,
Хризип — у Давній Греції, Сенека, Марк Аврелій — у Римі), у працях
філософів-просвітителів (Руссо, Дідро), ідеології “скажених” епохи
Великої французької революції. Вперше спробував проаналізувати політичні
й економічні форми анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник
У. Годвін.

Як суспільно-політична течія анархізм формувався у 40 — 70-х роках XIX
ст. у країнах Західної Європи, де була значною частка дрібнотоварного і
ремісничого виробництва. Основні теоретики анархізму — П. Прудон, М.
Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

У XIX ст. анархізм поширюється у Франції, Швейцарії, Італії, Іспанії і
США. Певний вплив він мав серед народників Росії. Активність анархізму
спостерігалася в період російської революції 1905—1907 pp. У революції
1917 р. анархізм подекуди перероджується в бандитизм.

Сучасний анархізм не додав нічого нового до “традиційного” і
характеризується такими ознаками: уявлення про державу як абсолютне зло;
заперечення будь-якої влади, у тому числі і державної, тлумачення її як
посягання на свободу людини; утвердження повної свободи без будь-яких
меж; відмова від організованості і дисципліни як засіб переходу до
суспільства без класів, держави і політики; вимога негайного здійснення
соціальної революції, встановлення бездержавного суспільного ладу,
руйнування всіх форм суспільного життя; відмова від матеріальних і
духовних цінностей (у тому числі політичних), які виробило людство;
захист дрібної приватної власності, дрібного землекористування; розгляд
майбутнього бездержавного, неполітичного суспільства як федерації
виробничих асоціацій, комун, що гарантують свободу особи і є формою
самоорганізації і самоврядування.

Анархісти недооцінюють значення політики, регулятивну роль держави. Вони
не визнають політичну владу як важливий і необхідний інститут
суспільного життя. Це неминуче призводить до невизнання влади взагалі і
демократичних форм реалізації її зокрема. Визнання влади — це контроль
над нею, невизнання її—не що інше, як обман або самообман, оскільки
влада стає безконтрольною з боку громадян.

Об’єктивний аналіз анархізму свідчить, що такі його представники, як М.
Бакунін, П. Кропоткін, висловили ряд ідей, які актуальні й досі. Так,
вони відкидали будь-яку форму деспотії, культ одноосібного правління,
пригнічення особистості, стверджували ідеал взаємодопомоги і
солідарності у відносинах людей, вірили у реальні можливості
самоорганізації і саморегуляції, передбачали безперспективність
державного соціалізму, вважали, що зосередження влади в одному центрі
неминуче призведе до створення роздутої бюрократичної форми правління,
що найбільш природними є федеральний устрій, самоврядування на місцях
тощо. Анархію вони розуміли не як хаос, а як реальні і не підтверджені
досвідом можливості самоорганізації. Однак така організація йде знизу, а
не зверху, як це робиться за суворої централізації.

Історично анархізм як політичне явище поширюється в ситуаціях крайнього
відчаю, криз, у переломні моменти. Наприкінці XIX — на початку XX ст.
виник особливий його різновид — анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм — це громадсько-політична позиція, прихильники якої
вважають себе складовою соціалістичного й робітничого руху, відстоюють
ідеали самоуправління, федералізму, профспілкової демократії,
незалежності трудових колективів.

Прояви анархістської активності спостерігаються і досі. Серед певної
групи населення укорінюється прагнення повернути до життя ідеї
анархістів, створити певні організації. Анархізм зберігається у країнах
Західної Європи, Америки у вигляді різних федерацій, груп, громадських
рухів та ін. Серед них набула поширення концепція “лібертарного
соціалізму”, її прибічники абсолютизують індивідуальну свободу,
висловлюють недовіру до влади, заперечують позитивну роль держави і
політичних партій, будь-яку систему планування, ієрархічну структуру,
визнаючи лише горизонтальні зв’язки виробничих’комун. Вплив їх
незначний, але як реальність цей рух не може не враховуватись у
політиці.

Соціальну опору анархізму становлять дрібні власники, частина
робітничого класу, декласовані елементи, окремі прошарки інтелігенції.
Крім лівого, екстремізм має свій правий вияв — фашизм.

Фашизм (від італ. fascism, fascio — жмутик, в’язка, об’єднання)
розглядається у двох значеннях: 1) як найбільш реакційна політична
течія, яка виражає інтереси агресивних сил, прихильників крайніх
поглядів і методів у політиці, ідеології; 2) як відкрито терористична
диктатура згаданих сил, що використовують насильство для захоплення та
утримання влади, нав’язування всім іншим членам суспільства своєї волі,
утвердження свого панування.

Для фашизму є характерними: тоталітаризм; використання крайніх методів,
форм насильства для досягнення політичної мети; зрощування партії з
державним апаратом; правовий нігілізм; консолідація екстремістських
партій і організацій; антидемократизм; заборона прогресивних партій та
організацій; ліквідація демократичних свобод; максимальний контроль за
громадським і особистим життям громадян; жорстокі поліцейські
переслідування “інакомислячих”; расизм; геноцид; шовінізм; елітаризм;
вождизм.

Соціальною базою фашизму є насамперед дрібні власники, консервативне
чиновництво, міщани, політично неграмотні робітники, декласовані
елементи.

Фашизм виник в Італії у 1919 р. У 1922 р. фашисти на чолі з Б. Муссоліні
захопили владу. В 1919 р. було створено фашистську партію у Німеччині.
Прийшовши до влади у 1933 р., націонал-соціалістична партія Німеччини на
чолі з А. Гітле-ром встановила жорстоку, нелюдську диктатуру. Наприкінці
30-х років фашизм утвердився також у ряді країн Пів-денно-Східної та
Центральної Європи. Він став ударною силою світової реакції, яка у 1939
р. розв’язала Другу світову війну. Після закінчення Другої світової
війни на Нюрнберзькому процесі фашистську ідеологію було засуджено і
заборонено. За сучасних умов фашизм набуває вигляду неофашизму.

Неофашизм має два основні напрями: 1) традиційний фашистський рух, який
трансформує довоєнну ідеологію і практику; 2) система влади, яка прагне
поєднати нелегальні й напівлегальні форми діяльності, пристосуватися і
зберегти зовнішню лояльність до законності, чинної правової системи і
державних парламентських інститутів. Неофашистські організації діють
більш як у 80 країнах світу. Серед найвідоміших можна назвати
Національний фронт на чолі з Ж. Ле Пеном у Франції, Республіканську
партію в Німеччині, Італійський соціальний рух — Національні праві сили.
Ідеологія сучасного неофашизму проявляється у вимогах перегляду
кордонів, обмеження імміграції, збереження “чистоти нації”, “наведення
порядку” тощо.

Для сучасного світу залишається характерним зв’язок політики і релігії.

Клерикалізм (від лат. clericalis — церковний) — суспільно-політична
течія, представники якої виступають за посилення позицій церкви в
політиці і духовному житті суспільства.

Клерикалізм має такі різновиди: католицький, іудейський, ісламський. Усі
вони відображають взаємозв’язок політики і релігії. Клерикалізм має
великі політичні партії, що володарюють у ряді країн світу, створює свої
профспілкові, молодіжні, жіночі та інші організації. Діяльність
релігійних організацій включає акції політичного характеру — участь у
виборах державних органів, місцевому управлінні, вплив на уряд,
формування громадської думки тощо. Політичний клерикалізм підтримує
часткові соціальні реформи. У XX ст. поширюється комуністичне розуміння
соціалізму. Відповідно до цього сталися великі організаційно-політичні
зміни у світі.

Комунізм (від лат. communis — загальний, всезагаль-ний) —
суспільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення
суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби
виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як
регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції,
здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу
матеріальних і соціальних благ “за потребами”.

Термін “комунізм” виник наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Першими
проповідниками комунізму стали кабетис-ти — представники французьких
пролетарів, прихильники Етьє-на Кабе, а також необабувісти О. Бланкі, Т.
Дезамі та ін. Комунізм Кабе — це суспільство, побудоване на рівності,
єдності, братерстві, демократії і перехід до якого можливий шляхом
мирних реформ, на основі переконань.

Класичне формулювання і викладення ідеології комунізму було дано К.
Марксом і Ф. Енгельсом у “Маніфесті Комуністичної партії” (1848 р.) та в
інших працях. Зосередивши увагу на аналізі капіталізму середини XIX ст.
як системи, його історичного місця у розвитку суспільства, вони
обґрунтували об’єктивну необхідність соціалізму, який має утвердитись на
ґрунті високого рівня розвитку суспільства. Комуністичне майбутнє, що
має розвинутись на основі соціалізму як вища його фаза, К. Маркс і Ф.
Енгельс розглядали гіпотетично. Вони уявляли його як нічим не обмежену
можливість розвитку й удосконалення людини і суспільства, як етап у
поступальному соціальному розвитку.

Погляди К. Маркса і Ф. Енгельса змінювались у процесі
соціально-політичних змін реального суспільства Європи, а також у
процесі наукового пізнання їх. Так, уже у 90-ті роки Ф. Енгельс
переглянув свої погляди щодо революції та її історичної необхідності,
особливостей розвитку капіталізму кінця XIX ст. та ін. Відомо, що К.
Маркс і Ф, Енгельс піддали нищівній критиці казармений комунізм, який,
на жаль, згодом, у XX ст., став ідейним джерелом
адміністративно-командної системи соціалізму в ряді країн.

Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під
час повстання паризьких комунарів у 1871 р. У XX ст. ідею комунізму було
використано комуністичними організаціями як політико-ідеологічну зброю в
Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї та в
інших країнах.

Комуністичні партії XX ст. висунули своє розуміння марксизму. Вони також
спиралися на інтерпретацію марксизму В. Леніним та його послідовниками,
тобто творцями та ідеологами воєнного комунізму.

Воєнно-комуністична модель соціалізму, на грунті якої розвивався
сталінський тоталітаризм, мала такі основні ознаки: заперечення ринкових
відносин; мілітаризація праці; згортання демократичних механізмів
управління; ідейно-політичний монополізм; ігнорування індивідуальних,
суб’єктивних засад у суспільному житті; відчуження людини від влади і
власності, результатів праці і культурно-духовних цінностей; недооцінка
саморозвитку особи як основної особливості руху суспільної системи.
Однак будь-яка політика, програма суспільного розвитку, що не враховує
пріоритетність людського виміру, перестає бути прогресивною.

В ході аналізу політичного розвитку XX ст., постає питання: що ж
привернуло до комунізму увагу багатьох політиків і широких мас? Чому
інтелектуальний арсенал людства ще й сьогодні не може позбутися цієї
утопії? Великі маси людей пішли за комуністичними партіями саме тому, що
в ідеї комунізму вони бачили найвищий ступінь уявлень про соціальну
справедливість. Реалізація їх в той час у багатьох пов’язувалася з
революційними перетвореннями.

На початку XX ст. революційне комуністичне крило відмежувалося від
реформістського напряму, тобто від соціал-демократії. У березні 1919 р.
комуністичний рух інституювався у самостійну течію — НІ Комуністичний
Інтернаціонал, який припинив своє існування у 1943 р. Комуністичні
партії були створені майже у 100 країнах світу, в їхніх лавах
налічувалося понад 50 млн членів.

У жовтні 1917 р. була спроба реалізувати ідеали свободи, рівності і
братерства, які проголосила ще Французька буржуазна революція. Проте
експеримент “комуністичного будівництва” закінчився поразкою
партійно-державної адміністративної системи в СРСР та країнах Східної
Європи.

90-ті роки XX ст. — це період падіння комуністичних режимів, припинення
владної діяльності комуністичних партій в СРСР та країнах Східної
Європи. Останніми країнами з монопольним пануванням компартій ще
залишаються Куба і Північна Корея. Певні риси комуністичної системи
зберігаються у Китаї, хоча там відбуваються значні зміни.

Посткомуністичні системи, що прийшли на зміну тоталітарним режимам,
мають пройти періоди посттоталітарних перетворень на новій,
демократичній основі, увійти в цивілізаційне русло історичного розвитку.

Значного поширення в останні століття набула соціалістична
суспільно-політична течія.

Соціалізм — суспільно-політична течія, що спрямовує дії на створення
суспільства, для якого характерні панування свободи як можливості робити
все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливості як рівності
стартових можливостей для всіх громадян, солідарності як можливості для
людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства
і держави.

Соціалізм як ідея найяскравіше втілення дістав у творах великих
гуманістів Т. Мора, Т. Кампанелли, Д. Уінстенлі, Г. Ба-бефа, А.
Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена і особливо К. Маркса і Ф. Енгельса.

Термін “соціалізм” увів у науковий обіг у 1834 р. сенсімоніст П. Леру.
Під лозунгами соціалізму виступають соціал-демократи, лівацькі групи
різного ґатунку, революціонери-де-мократи та ін. Одну з багатьох
концепцій соціалізму в руслі соціал-реформістської політичної течії було
названо “концепцією демократичного соціалізму”. У витоків її стояв
німецький соціал-демократ Е. Бернштейн (1850 — 1932), який на Заході
вважається одним з класиків сучасного соціалізму.

Соціал-демократія як політичний рух зародилася в Німеччині у минулому
столітті. Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією
комунізму. Соціал-демократія і комунізм до 20-х років XX ст. фактично
були тотожними.

Концепція соціалізму стала відповіддю на потреби розвитку суспільства.
Соціалізм виявив себе як ідея, як організація, рух і практика
будівництва нового суспільства у ряді країн світу. У 1869 р. було
створено Соціал-демократичну партію Німеччини. Наприкінці XIX — на
початку XX ст. соціал-демократи висловили думку щодо необхідності
переосмислення ряду положень марксизму. В цей час вже не спостерігалося
крайнього зубожіння пролетаріату, зникнення середніх прошарків, про що
писав у середині XIX ст. К. Маркс, а відбулася певна стабілізація
капіталізму. Необхідність соціалістичної революції як форми завоювання
влади пролетаріатом виявилася сумнівною. Диктатура пролетаріату, що була
згодом абсолютизована В. Леніним, розглядалася як політичний атавізм.
Саме у реформі соціал-демократи бачили основний засіб політичних
перетворень у суспільстві.

Соціал-демократичний рух, конституйований на початку 20-х років XX ст.,
на час свого подальшого існування еволюціонував як у політиці та
ідеології, так і в соціальній сфері та організаційній структурі. На
зміну Робітничому соціалістичному Інтернаціоналу (1923— 1940) прийшов
Соціалістичний Інтернаціонал, створений у 1951 р. Нині до нього входить
близько 80 партій, з них 27 — правлячі (самостійно або в коаліції). В
їхніх лавах налічується понад 17 млн чоловік.

Серед лідерів соціал-демократії відомі такі видатні політики, як В.
Брандт (ФРН), У. Пальме (Швеція), Ф. Міттеран (Франція), Ф. Гонсалес
(Іспанія), Б. Краксі (Італія), Ф. Вра-ницький (Австрія), Р. Хоук
(Австралія) та ін.

З розвитком соціал-демократичного руху відбувалися зміни у
соціалістичній ідеології, в системі ідей, які він прагнув втілювати у
життя.

Під терміном “соціалізм” протягом останніх півтора століть розуміли в
одному випадку соціалістичну ідею як одну з можливих концепцій
соціальної справедливості, а в іншому — як особливу організацію
виробництва та розподілу продуктів і благ, альтернативну ринковій
системі. Інколи суспільствознавці, політики та ідеологи помилково
ототожнюють ці два поняття.

В основу соціалістичної ідеї покладено концепцію само-цінності людини
незалежно від її соціального та економічного статусу. Головним змістом
соціалізму, його світоглядною цінністю є те, що суспільство повинно не
тільки проголошувати, а й гарантувати кожному можливість існування і
духовного розвитку. Суспільство мусить взяти на себе відповідальність за
самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом, і саме спільність
людей має забезпечити реальне втілення цієї рівності. Зрівняльність у
розподілі та споживанні, що проповідується багатьма прихильниками
соціалізму, є вторинною.

Ідею рівності знаходимо і в індивідуалістичних концепціях ринку. В них
вона розуміється як рівність можливостей. Соціалістична ідея не відкидає
цього принципу. Більше того, вона проголошує, що суспільство повинно
гарантувати розвиток людських можливостей, творчий потенціал людини
незалежно від того, бідна вона чи багата, бідні чи багаті її батьки,
користуються ринковим попитом продукти її повсякденної діяльності чи ні.
Як свідчить історичний досвід, будь-який перерозподіл порушує принцип
рівності можливостей, обмежує здатність людини виявити свою
індивідуальність. Його негативним наслідком є і те, що значна частина
населення починає вірити у можливість скористатися соціальними благами і
впевнена у тому, що цим вона зобов’язана державі, урядовцям. І
найприкріше те, що перерозподіляє здобуті блага не той, хто створив
цінності, а урядовці і навіть злочинці. Це яскраво виявилося в практиці
радянської моделі соціалізму.

Однак ці недоліки системи розподілу, які виявили себе у Радянському
Союзі та інших країнах, що називались соціалістичними, зовсім не
означають, що соціалістична ідея може бути повністю відкинута.

Свобода людини і принцип рівності своєрідно трактуються в
індивідуалістичній і соціалістичній концепціях. Однак суперечності цих
тверджень не мають антагоністичного характеру за принципом “або — або”:
тут не тільки можливий, а і вкрай необхідний розумний компроміс.
Знаходження консенсусу, золотої середини і є сферою діяльності
політиків, мистецтвом регулювання суспільного життя. Соціалістична ідея
у політичній сфері була і залишається важливим чинником для визначення
соціально виміряної політичної лінії тих чи інших суспільних сил,
держави. Навіть глибока економічна криза, що охопила країни, які виникли
внаслідок розпаду Радянського Союзу, не дає підстав для заперечення
соціалізму взагалі, адже відомі досягнення в усіх сферах життя п’ятої
частини людства, що будує нове суспільство, орієнтуючись на соціалізм. У
матеріалах XVIII і XIX Конгресів Соцінтерну, прийнятій “Декларації про
принципи Соціалістичного Інтернаціоналу” (1989 р.) стверджується, що
ідея соціалізму захопила уявлення людей всього світу, з успіхом сприяла
виникненню політичних течій, поліпшила життя трудящих і здійснила вплив
на перебіг подій у XX ст.

Сучасна міжнародна соціал-демократія визнає демократичний соціалізм
принципом діяльності і суспільним устроєм майбутнього, розглядає реформи
як основний засіб перетворень, а політичну демократію, що включає
багатопартійність, політичний плюралізм, забезпечення прав людини та
свободу друку, — як необхідні передумови утвердження правової держави,
основними цінностями якої є свобода, рівність, братерство,
справедливість, солідарність. Для неї характерні також утвердження
екологічних пріоритетів, прихильність до нового політичного,
економічного порядку, збереження миру на Землі.

Західна соціал-демократія своєчасно зрозуміла, що включення людини в
економічний процес не може відбуватися на основі військово-феодального
примусу або на буржуазній ринковій основі. Усвідомивши драматизм
зазначеної альтернативи, вона обрала курс на проголошення соціально
орієнтованого ринкового господарства. А це є політикою необхідного
компромісу між приватною власністю, свободою підприємництва і
соціальними гарантіями, які мають позаекономічне походження та
загальногуманістичні принципи формування їх. Реальна політична боротьба
навколо цих проблем виключає екстремізм. У більшості розвинених країн
Заходу соціалістична ідея посіла належне місце, що спростовує постановку
питання щодо непридатності її чи поразки. Саме таким шляхом пішли
соціалістичні партії Франції, Іспанії, Австрії та інших країн, де
авторитетна ідея соціальної демократії.

Безумовно, умоглядні конструкції соціального експерименту із соціалізмом
в СРСР та ряді інших країн не витримали перевірки на практиці, людство
зробить висновки з цього історичного уроку. Однак люди, а також
соціальні системи не знаходяться у сфері незмінних, наперед заданих
цінностей, вічних і абсолютних істин. Вони повинні розраховувати на
пошук нових відповідей, відкриття нових можливостей на шляху до нової
цивілізації. Саме на це націлював себе соціал-демокра-тичний рух в
Україні, який посилився наприкінці 80-х років і з середовища якого у
1990 р. виокремилися дві соціал-демократичні партії. За умов мінливого
українського суспільства соціал-демократія перебуває у стані розвитку і
постійних змін. Своєю головною метою у царині державної політики вона
вважає захист прав людини і громадянина в усіх сферах суспільного життя;
у царині економіки— здійснення радикальних ринкових реформ, створення
сприятливого середовища, яке б стимулювало господарську активність
підприємців; у соціальній царині — необхідність сильної соціальної
політики, яка передбачала б надання ринковій економіці соціальної
орієнтації. Українська соціал-демократія — одна з найдійовіших
політичних течій в Україні, проте для перетворення її на рушійну силу
української політики ще не склалися відповідні умови. Світова, передусім
західноєвропейська, соціал-демократія пройшла складний шлях перш ніж
стала впливовою політичною течією у світі.

Нинішні покоління є свідками докорінної переоцінки національних та
світових цінностей, коло яких розширюється. Мабуть, кульмінаційним
пунктом цього руху буде інтелектуальна, духовна революція, яка готує
перехід до нового етапу світового цивілізованого розвитку, який
найчастіше називають “новим порядком”, “світовою цивілізацією” тощо.
Вчені працюють над з’ясуванням основних тенденцій розвитку цивілізації,
що йде на зміну сучасним “техногенній” і східно-азійській цивілізаціям.

Слід зазначити, що провідні політологи, соціологи, філософи (Р.
Дарендорф, С. Ліпсет, X. Лінц, 3. Бжезинський, А. Пше-ровський, С.
Хантінгтон, Ф. Шміттер та ін.) активно розробляють концепції формування
суспільства, альтернативного “реальному соціалізму”. Вони намагаються
знайти оптимальну для “посткомуністичних суспільств” формулу переходу до
демократії, а техногенної цивілізації — до нового типу цивілізацій-ного
розвитку.

Темпи і глибина економічних, соціальних, політичних і культурних змін,
що відбуваються у світі, вимагають, щоб теорія і практика соціалізму
були піддані реальному аналізові за участю представників різних течій.
Залишаючись у межах уявлень про соціалізм, неможливо зрозуміти і
правильно описати суспільні феномени, які породжені соціалістичною
думкою, сучасним світовим соціальним прогресом.

Соціалістична ідея, незважаючи на невдачі у її реалізації, не може бути
викреслена з духовної культури людства. Понад мільярд людей будують
суспільство, орієнтуючись на соціалізм. Новий порядок розвитку, що
народжується у багатьох розвинених країнах, також є запереченням
багатьох цінностей машинної цивілізації. Йому притаманні такі риси,
тенденції і закономірності, які багато в чому відрізняються від старих
(класичних). Драма і внутрішні колізії світового суспільствознавства,
починаючи з його логіки та методології і закінчуючи розробкою конкретних
соціальних програм, відзначаються нерозвиненістю теоретико-пізнавальних
засобів, які б могли охопити собою і розкрити фундаментальні
характеристики сучасної історії — багатоваріантність світу. Це по-перше.
А, по-друге, теоретична недовершеність сучасного суспільствознавства
виявляється у внутрішніх суперечностях мислення, які є наслідком
застосування класичних принципів до некласичних ситуацій і тенденцій,
характерних для становлення нового суспільного порядку.

Грандіозна спроба взяти під контроль “об’єктивні чужі сили, які панували
до цих пір над історією” (Ф. Енгельс) — це соціальний експеримент по
створенню соціалізму як альтернативи капіталізму і традиційному
суспільству. Це діяння, яке за своїми масштабами і наслідками не має
аналогій в історії людства, закінчилось поразкою, оскільки суперечило
життєвим інтересам людини, об’єктивній логіці історії. Водночас
соціальний експеримент дав поштовх таким перетворенням суспільства, які,
можливо, лише в наш час розкривають свій смисл як велика реформація XX
ст. Йдеться про перетворення капіталістичної системи 30-х років, коли
для виходу з найтяжчої кризи в неї почали цілеспрямовано вбудовуватися
соціалізовані елементи й механізми, які випливають з природи класичного
капіталізму, описаного К. Марксом. Це і стало початком нової
цивілізації.

Найактуальнішим завданням політології є проблема осмислення того, що
головним принципом переходу від старого до нового порядку є зміна
фундаменту закономірностей розвитку суспільства. Традиційна конфліктна
взаємодія між протилежними сторонами в суспільних явищах (між працею і
капіталом, пролетаріатом і буржуазією, індивідуальними і колективними
засадами, капіталізацією і соціалізацією, базовими і надбудовними
формами, продуктивними силами і виробничими відносинами та ін.)
поступається місцем їхньому взаємному сполученню, консенсусу,
інтеграції, оптимальному сприянню тощо. Ця тенденція стає поступово
провідною основою світового розвитку, тоді як на попередніх етапах
історії вона посідала другорядне місце. Протилежна дія, спрямована на
конфліктизацію відносин цих сторін, зростання суперечностей між ними
(природно, що за кожною дією криються певні сили, воля та інтереси
груп), відходить у минуле.

Новому типу світового розвитку відповідає некласична форма основних
базових відносин у фундаменті закономірностей. Перехід до неї означає,
що класичні протилежності, які названі вище або аналогічні їм,
перестають бути протилежностями у власному розумінні слова. Головною
стає не боротьба між ними, а подолання чинників, які викликають
розбіжності, суперечності, колізії. Це означає, що руйнується сама
основа багатьох традиційних форм суспільних взаємодій. Нові базові
відносини за своєю структурою стають складнішими. Вони не тільки
заперечують старі конфліктні відносини, а й у знятому вигляді включають
їх як компонент. Це означає, що спільний розвиток, взаємна доповненість
минулих протилежностей здійснюються шляхом подолання (або нейтралізації,
блокування) протилежної тенденції, котра відбиває залишки минулої
(класичної) суперечності, її динаміку.

На основі нового принципу розвитку перебудовуються світогляд, ідеологія,
політика. Підтримка провідної тенденції світового прогресу потребує
уваги до проблем нейтралізації і розв’язання суперечностей як основи
досягнення компромісів, консенсусу та інших форм погодження інтересів,
тобто найвищої мети політики. Проте ні на загальнофілософському рівні,
ні на рівні філософії політики теорію цього процесу ще не розроблено.

Нова цивілізація не може утвердитися сама по собі. Для цього потрібні
погоджені й цілеспрямовані зусилля всього людства, перехід до нової
логіки мислення. Дефіцит суспільних ідей, певний ідеологічний хаос,
політичний прагматизм, відвертий антитеоретизм стають гальмом на шляху
до нової цивілізації.

Світові течії та їхні структури впливають на формування як внутрішньої,
так і зовнішньої політики. За своїм змістом політика є унікальним
зосередженням і синтезом найрізноманітніших типів і форм людської
діяльності. Мистецтво переведення політичних програм, планів, цілей у
практичні заходи, прогнозування наслідків розроблених рішень —
найважливіша складова діяльності політичних структур.

Розділ 2. ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ТА ЙОГО РЕГУЛЯТОРИ

2.1. Політична сфера і політичне життя суспільства

Буття людей здійснюється у рамках певних суспільних сфер. У сукупності
вони є організмом, назва якого — суспільство. Водночас ці сфери
порівняно самостійні, мають свою специфіку. Розуміння сутності
політичної сфери суспільства передбачає з’ясування її місця в системі
інших сфер функціонування суспільства, а також характеру політичної
життєдіяльності.

Суспільство — надзвичайно складний організм. Його характеризують
різноманітні внутрішні зв’язки, взаємодія, взаємовплив, взаємозалежність
багатьох соціальних спільностей, а також особистостей. Така залежність і
активність зв’язків випливають з широти наявних інтересів —
загальнонародних, загальнонаціональних, соціально-класових,
загальнодержавних тощо.

Разом з тим суспільство — багаторівнева система. Вона виявляє себе через
певні відносно самостійні сфери: економічну, соціальну, правову,
військову, ідеологічну та ін. В основі виділення сфер суспільного життя
лежать поділ праці, види людської діяльності і соціальних відносин, їхні
норми і цінності. Сфера суспільного життя як підсистема життєдіяльності
суспільства характеризується змістом оформлення, організаційними
особливостями, які виділяють її з інших сфер суспільства. Усі сфери
суспільного життя взаємопов’язані і підпорядковані одна одній, мають
свої внутрішні механізми практичної життєдіяльності, структуру,
особливості розвитку, специфіку зв’язку з іншими сферами.

У системі сфер суспільного буття важливе місце посідає політична сфера.

Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що
охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя.

Змістом політичної сфери є насамперед політико-владні відносини народів,
націй, соціальних груп, особистостей щодо завоювання, утримання,
використання влади і впливу на владу. Це також діяльність, пов’язана з
організацією державної, політичної влади, з визначенням її цілей,
завдань та засобів, забезпеченням їхнього функціонування політичними і
правовими нормами.

Обсяг політичної сфери визначається наявністю всіх політичних форм
життєдіяльності суспільства, що виникають і функціонують навколо
політико-владних відносин як виразу політичних інтересів і політичних
потреб у суспільстві.

Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних
структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її
насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних
сил, впливом на інші сфери.

Політична сфера оточена соціальним середовищем. Це середовище визначає
різноманітність політичного життя, його якісну характеристику, політичні
цінності. Політична сфера впливає на соціальне оточення, формує його
цілі, принципи, вимоги до нього, реагує на зміни в ньому та ін. Межі
впливу політичної сфери на соціальне середовище визначаються історичними
етапами розвитку, політичною ситуацією, режимом політичного життя та ін.
Так, якщо політична сфера підпорядковує собі функціонування економічної,
соціальної та інших” сфер, то встановлюється тоталітарний режим.
Наслідки такого тиску, як правило, катастрофічні.

Політична сфера акумулює в собі все, що пов’язане з політикою, але
визначальними серед них є види і форми політичних відносин і політичної
діяльності, організаційні структури, політичні цінності й політичні та
правові норми, що лежать в основі політичного функціонування
суспільства. Найбільш повно політична сфера виражена через політичне
життя суспільства.

Політичне життя — частина суспільного життя, пов’язана з
конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю
людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації
соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й
здійснення політичної влади в суспільстві.

Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу
встановлення влади і процесу владарювання; ставлення до держави,
здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів,
їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об’єднаннями,
між масами й політичними лідерами, між політичними партіями і
політичними лідерами та ін.

Отже, політичне життя має складну внутрішню структуру. Насамперед
розрізняють внутрішньополітичне та зовнішньополітичне життя.

Внутрішньополітичне життя включає так звані об’єктив-но-інституційні
елементи, їх функціонування. Це життєдіяльність політичної системи
суспільства з її основними структурами — політичною владою, політичними
відносинами, політичною організацією суспільства (держава, політичні
партії, громадські об’єднання), політичною культурою, найважливішими
політичними процесами, напрямами й формами політичної діяльності та ін.

Зовнішньополітичне життя є системою взаємовідносин держав, партій, їхніх
блоків і союзів з питань власних інтересів, а також інтересів світового
співтовариства і має своїм змістом контакти між державними та іншими
політичними лідерами (переговори, зустрічі, візити та ін.) з метою
укладення або здійснення існуючих домовленостей договірних сторін із
зовнішньополітичних питань.

Типи і форми політичного життя детерміновані об’єктивними умовами й
суб’єктивними чинниками внутрішньополітичного та міжнародного порядку.
Так, найбільш активно впливають на політичне життя суспільства
економічне життя Т соціальний стан. Розвиток суспільства XX ст.
продемонстрував можливість існування двох варіантів організації
економічного життя, які суттєво відрізняються один від одного: ринкова
економіка і командна економіка. Відповідно до організації економічного
життя в кожній із систем будувалось значною мірою і життя політичне.
Можна говорити про певні паралелі, хоча абсолютизувати їх не слід.
Наведемо приклади взаємовпливу.

Ринково організоване суспільство

Особливості економічного життя

1. Децентралізація економічного життя у масштабі всього світу, країни,
регіону

2. Розширення суб’єктів власності і відповідно активне включення їх в
економічне життя

3. Активізація ринкового життя, впливу його на виробничу діяльність.
Свобода й ефективність економічної діяльності

4. Ринок підвищує цінність знань. Розвиток ринку інформації

5. Свобода — якість економічного життя в умовах ринку

6. Розвиток конкуренції як стимулятора економічного життя

7. “Змішана економіка”, де діє водночас невидимий ринковий механізм
спільної економічної діяльності суб’єктів економічного життя

8. Розвиток демократичних форм економічного життя

9. Складність економічного життя як об’єктивне відображення
різноманітності форм власності

10. Динамізм економічного життя

Особливості політичного життя

1. “Децентралізація політичного життя з вільним виходом його у світові
структури, розширення вітчизняних, окремих регіональних форм

2. Розширення суб’єктів політики, що беруть участь у здійсненні влади,
їхнього впливу на зміст владної діяльності різних рівнів

3. Звуження державного регулювання. Спрямованість економічної діяльності
держави на створення умов розвитку економічного життя всіх форм

4. Політика спрямована на активність інформаційного, наукового й
освітнього життя суспільства

5. Політична свобода економічно незалежної людини

6. Антимонопольна політика державної діяльності

7. Держава — найважливіший регулятор ринкової стихії в межах, визначених
правом, завдяки чому економічне життя набуває свідомого політично
організованого характеру

8. Розвиток політичної демократії як передумови розвитку економіки

9. Складність, плюралізм і різнобарвність політичного життя

10. Динамізм політичного життя

Особливості економічного і політичного життя варіюються залежно від
розвиненості ринкової економіки і політичної системи. Чим більш
розвинені ринкові відносини і відповідне їм економічне життя, тим
демократичніше політичне життя і політична система, що йому відповідає.
І навпаки, звуження сфери ринкової економіки, набуття нею командних рис,
а також зниження активізації економічного життя в суспільстві,
централізація його в державних структурах призводять значною мірою до
згортання обсягу демократичних форм політичного життя, одержавлення
його.

Тоталітарно організоване суспільство

Особливості економічного життя

1. Неминучість економічної катастрофи, породженої тенденцією до згасання
економічного життя

2. Державно організоване економічне життя в суспільстві на ґрунті
пануючої державної власності на засоби виробництва

3. Держава — монополіст у спрямуванні й визначенні меж економічного
життя

4. Економічна експлуатація з боку держави шляхом постійної не доплати
зарплати, що зменшує активність економічного життя

5. Обмеження активності економічного життя людини шляхом відчуження від
власності

6. Економічне зубожіння, збідніння мас призводить до вузькості форм
економічного життя, його примітивності

7. Ігнорування законів економічного життя

8. Прагнення до вирішення проблем економічного життя командними методами

9. Ігнорування світових досягнень економічного знання, науковотехнічного
прогресу

10. Відсутність достовірної інформації у сфері вітчизняного і світового
економічного життя, невписаність у світовий економічний порядок

11. Відсутність соціальних груп власників, зацікавлених у розвитку
економічного і політичного життя

12. Відсутність розвинених економічних зв’язків по горизонталі

13. Мілітаризація економічного життя

Особливості політичного життя

1. Недовговічність тоталітарного режиму політичного функціонування

2. Монополізація державою політичного життя, його злиття з партій ним
життям на ґрунті панування єдиної форми державної власності

3. Монополія на владу номенклатурної бюрократії. Злиття партій ного і
державного життя

4. Політичне гноблення як привласнення волі державно залежної людини, що
не дає простору для активного політичного життя

5. Пасивність політичного життя на основі відчуження людини від
політичної влади, власності й від самої себе

6. У результаті державної залежності людини в економіці формуються
політична пасивність, невіра в активний зміст політики

7. Незнання і неврахування законів політичного життя

8. Примус і насильство — основні методи політичного життя. Правовий
нігілізм

9. Несприйняття світових досягнень політичної і правової науки

10. Приховування політичної інформації, утаювання ознайомлення з нею.
Обман, неправда — засоби політичного життя. Міфологізація у сфері
політичної ідеології

11. Відсутність зрілих політичних сил, здатних широко активізувати
політичне життя на основі усвідомленого громадянського миру, злагоди.
Розповсюдження охлократичних ідей, стихійність у підході до політичного
життя

12. Створення особливих форм бюрократичного життя, пірамідальної,
вертикальної структур політичного управління, не контрольованого знизу

13. Наповнення політичного життя мілітаристськими устремліннями

14. Поступове згортання економічного життя в умовах падіння ефективності
економіки

15. Відсутність відкритих ефективних форм самоорганізації,
самоуправління економічного життя в трудових колективах на ґрунті
розвиненої виробничої демократії. Активність “тіньового” економічного
життя

16. Нерозвиненість економічної культури економічного життя

17. Розвиток тенденцій розпаду політичного життя, звуження його впливу
на економічну та інші сфери життя суспільства, крах політичної системи
суспільства як не здатної до активної життєдіяльності. Включення широких
мас у пошук нових форм політичного життя

18. Пошук нових форм політичного життя на противагу реально

існуючим — тоталітарним

19. Низька політична культура політичного життя призводить до отихійних
форм поведінки, примітивних форм політичного життя

Наведені паралелі політичного й економічного життя за умов ринкової й
командно-адміністративної системи не є абсолютно прямими. Необхідно
враховувати всі інші чинники.

З позицій ортодоксального марксизму-ленінізму співвідношення між
економічним і політичним розвитком, між економічним і політичним життям
зводиться до формули В. Леніна: “Політика — концентрована економіка”.
(Зауважимо при цьому, що і в так званій соціалістичній реальності діяла
скоріше протилежна формула.) З другої половини 50-х і майже до початку
70-х років на Заході панувала точка зору таких політологів, як Д.
Лернер, У. Ростоу, М. Ліпсет, Р. Даль. Вони вважали, що економічний
розвиток є одним з найважливіших чинників, які визначають політичний
розвиток і демократизацію. Проте практика давала свої зразки і всупереч
висунутій гіпотезі багато країн з усталеним економічним зростанням
(Бразилія, Іспанія, Південна Корея) продовжували зберігати авторитарні
режими. Поширюються тези про те, що стійкому економічному зростанню в
країнах, які модернізуються, сприяє більше авторитаризм, ніж демократія.
Утвердженню такої думки сприяла хвиля авторитаризму з середини 60 — до
середини 70-х років у країнах Латинської Америки. Особливого значення
цим політичним змінам у суспільстві надавали такі політологи, як С.
Хантінгтон, Р. Гастіл, Г. О’Доннелл, X. Лінц та ін.

Широкому дослідженню взаємовідносин політичного й економічного розвитку
приділяли увагу у 80-ті роки багато політологів, зокрема X. Домінгес,
О’Доннелл та ін., однак дослідження не дали змоги встановити чіткої
взаємозалежності між політикою й економічним розвитком, між типом режиму
політичного життя й економічним рівнем розвитку. Прямий взаємозв’язок і
взаємообумовленість політичного режиму життя та економічного розвитку
досить широко обговорювалися на XV Всесвітньому конгресі Міжнародної
асоціації політичної науки, що відбувся у липні 1991 р. в Буенос-Айресі
(Аргентина). Вчені підкреслювали, що саме по собі економічне багатство
не є вирішальною передумовою демократії. Інакше як можна пояснити, що
п’ять багатих нафтодобувних арабських країн зони Перської затоки та
Лівія й донині далекі від демократії, що країни Східної Європи лише
недавно вступили на шлях демократизації. Ці та інші факти, як зауважує
політолог В. Смирнов, ще раз доводять неспроможність економічного
детермінізму. Поряд з економічними чинниками в суспільстві діють
соціальні, культурні та ін.

Політичне життя суспільства зумовлене також його соціальним станом,
тобто діяльністю соціальних спільнот — народів, націй, соціальних груп,
активною діяльністю особи. Це особливо помітно в умовах демократично і
тоталітарно, авторитарно організованого суспільства. Наведемо такі
паралелі:

Демократично організоване суспільство

Риси соціального життя

1. Складність соціальної структури і зумовлена нею різноманітність
соціального життя

2. Плюралізм соціальних організацій та форм їхньої життєдіяльності

3. Розвиток соціальної активності мас

4. Демократизація й організація соціального життя

5. Самовиявлення інтересів соціальних спільнот

6. Свідома, вільна, відкрита соціальна боротьба, результатами якої є
реформи

7. Розвиток політичної демократії як усунення можливості полі тичної
революції

Риси політичного життя

1. Різноманітність форм політичного життя різних соціальних спільнот

2. Плюралізм політичних організацій, розмаїття форм їхньої політичної
діяльності

3. Розвиток політичної активності мас

4. Демократизація й організація політичного життя

5. Волевиявлення політичних інтересів соціальних спільнот

6. Відкрита політична боротьба, що здійснюється шляхом демократичних
реформ. Пошук мирних шляхів ослаблення гостроти конфліктів

7. Розвиток демократичних форм життя соціальних спільнот якумова
соціальної еволюції

Тоталітарно організоване суспільство

Риси соціального життя

1. Соціально-уніфіковане життя суспільства на основі нівелювання
різноманітності соціальних інтересів, зведення їх до інтересів однієї
або кількох соціальних груп

2. Національна уніфікація життя різних народів

3. Подолання відмінностей між людьми індустріальної й
сільськогосподарської, розумової і фізичної праці як форм соціального
життя, що історично склались

4. Обезлюднення великих територій шляхом згортання різних форм
соціального життя, переселення, знесення поселень тощо

5. Розвал сталих, що історично склалися, соціальних відносин в
результаті революційних потрясінь, фізичного винищення великої кількості
населення, насильницьких засобів переселення, згубності де мографічної
політики

6. Порушення соціальної “екології” історично сталого природного життя
соціальних груп на основі їхнього руйнування або навіть фізичного
знищення. Привнесення штучно утворених форм життя

7. Знеособлювання соціального життя

8. Замкнутість політичного життя, майже повна відсутність зв’язків
соціальних спільнот з іншими країнами

Риси політичного життя

1. Політична уніфікація життя на основі єдиного політичного інтересу

2. Політичне спрямування всіх видів життєдіяльності суспільства на
сприяння злиттю націй

3. Міське і сільське, робітниче й селянське політичне життя стягується в
один вузол встановленням державної монополії на владу, власність,
ідеологію і культуру

4. Згортання політичного життя на великих територіях країни, навіть
повне припинення його в окремих місцях у зв’язку з демографічними
змінами

5. Виникнення нестабільних, випадкових, тимчасових, слабких політичних
структур, не здатних забезпечити нормальне політичне функціонування
суспільства

6. Повний розвал політичного життя, що історично склалося, і привнесення
насильницьких, історично не перевірених політичних форм

7. Погляд на людину як на політичний “гвинтик”, вмонтований у політичний
механізм. Відчуження особи від влади і від себе. Знеособлення політичної
діяльності мас

8. Встановлення “залізної завіси”, що політично забороняє будь-які
соціально-політичні зв’язки, вільні міжнародні недержавні форми
життєдіяльності соціальних спільнот, окремих осіб

У XX ст. зміни у співвідношенні економіки і політики певною мірою
позначились і на соціальних формах життя. З’ясувалося, що політичними
засобами можна регулювати динаміку економічного розвитку, уникати криз,
переорієнтовувати економіку на вирішення здебільшого соціальних завдань
або на максимум ефективності. Економіка і політика вступили у якісно
нове співвідношення.

Що ж є характерним для політичного життя XX ст. на відміну від
попередніх століть?

1. Стало можливим політичними засобами регулювати динаміку економічного
життя, переорієнтовувати напрями економічної діяльності, досягати
максимуму ефективності економічного розвитку.

2. У XX ст., на відміну від попередніх, широкого розвитку в західних
країнах набула демократія. Це сприяло тому, що партії, які виражали
інтереси більшості, одержали можливість прийти до влади. Терміни
“буржуазні” й “робітничі” партії фактично втратили минуле значення,
оскільки велику частку електорату цих партій становлять трудящі, наймані
робітники.

3. Відхід більшості політичних партій від своєї вихідної соціальної
бази. В соціальному плані суспільство стає багатошаровим, різноманітним.
Чисельно зростають між класові групи, виникають численні групи
робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями та ін. Отже,
політична партія, яка орієнтується тільки на певну соціальну групу,
приречена на поразку.

4. Державна діяльність як вид політичної діяльності стає політичним та
правовим інструментом здійснення реформ в інтересах більшості
суспільства. На політику відчутно впливають такі інтереси широких мас,
як екологічні, національні, групові, утвердження миру на планеті тощо.

5. Широкого розвитку набувають масові рухи як чинник зближення людей
різного соціального походження, що само по собі теж певною мірою
консолідує діяльність політичних партій.

6. Майже до середини XX ст. майнове становище мас, а отже, й економічне
життя відігравало значну роль і виступало в основному детермінантою
політичної діяльності. В сучас них умовах питання бідності більш як для
2/3 населення світу втрачає свою актуальність. Марксистське розуміння
класового підходу, класового інтересу як вихідного в оцінці політичних
подій неприйнятне для сучасних оцінок багатьох проблем, зокрема
національного питання, екологічних проблем, самобутності культур та ін.
Ці та інші проблеми сягають своїм корінням не в класові відносини, не в
існування експлуатації або капіталізму, а в природу сучасної
цивілізації, як індустріальної, так і постіндустріальної.

7. Політичне життя світового співтовариства не зводиться до необхідності
соціальної революції. Воно різноманітне і різнобарвне.

8. Глобалізація бачення політичного життя. Воно стає для людства новою
реальністю, спрямованою на виживання. Це передбачає пошук домовленостей,
встановлення консенсусу,

взаємодії. Саме вони є умовою існування людства і рушій ною силою
політичного прогресу.

9. Зростання міжнародної інформації щодо політичного життя робить його
надбанням широких мас, які активно включаються у політичне життя.

Всі ці особливості розвитку політики і політичного життя у XX ст.
позначилися і на його іманентних характерних особливостях. Якими ж є
особливості політичного життя будь-якої країни, світового
співтовариства? Це передусім стабілізація суспільного життя, цілісність,
єдність, соціальна впорядкованість, плюралізм, відбиття своєрідності
політичного часу, політичного простору, активність. Розглянемо зміст
кожної особливості.

Політичне життя виконує функцію стабілізатора суспільного життя.
Стабільність і нестабільність політичного життя — сторони, моменти
політичного розвитку. Перетворення кожного з них на самоціль або
абсолютну тенденцію призвело б суспільство до стагнації, а згодом і до
загибелі. У цьому розумінні абсолютизація консервативних настанов є
тотожною консервації революційних настанов. А тому з’ясування механізму
розвитку політичного життя, змін у політичній сфері дасть чітке
розуміння змісту понять “стабільність політичного життя” і
“нестабільність політичного життя”.

Політична стабільність суспільства — такий стан рівноваги політичного
життя, для якого є характерними в основному сталість і збереження
функціонування політичних інституцій, порівняно рівний перебіг
політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні
зміни у політичній сфері.

Основними особливостями стабільності політичного життя є насамперед
розгляд суб’єктів політики, політичної стабільності як однієї з
центральних цілей і цінностей; наявність механізмів досягнення й
збереження постійної рівноваги, упорядкованості політичного життя;
своєчасне витіснення з політичної системи елементів, структур, які
порушують функціонування і розвиток політичного життя (уникнення,
розв’язання політичних конфліктів, попередження передкризового, а тим
більше кризового стану тощо); постійне оновлення функціонування
внутрішніх структур політичного життя; зв’язок внутрішнього політичного
життя країни зі світовим політичним життям, тобто глобалізація,
універсалізація політичного життя.

Часто в політичних методах забезпечення стабільності вбачають ледь не
панацею від усіх бід. При цьому акцентується увага на тому, що метою
розвитку є порядок. Справді, проблема порядку надзвичайно важлива. Однак
навряд чи можна віднести до числа досягнень тієї чи іншої країни
порівняну стабільність антинародного реакційного диктаторського режиму,
а тому цілком природною є протидія такому правлінню. Цю протидію не
можна кваліфікувати лише як дестабілізуючий чинник.

При оцінці стабільності як умови суспільного прогресу вирішальне
значення мають характер і природа існуючої влади, форми, засоби і методи
її здійснення, цілі і завдання, які вона ставить і проводить у життя
через державний (політичний) механізм. Іншими словами, стабільність
реакційного устрою обертається негативними наслідками, а боротьба проти
такого ладу відповідає інтересам прогресивного розвитку. За умов такої
дестабілізації наростають кризи і конфлікти. Однак ані економічні
складності, ані соціальні диспропорції, ані інші чинники самі по собі не
обов’язково приводять до стабілізації. Вони здатні породити такі
наслідки лише в тому разі, якщо сприяють загостренню суперечностей, що
виключають “нормальне” функціонування механізму влади і розвиток
політичного процесу в суспільстві. Такий “критичний поріг”, що
обов’язково викликає політичну кризу, не можна оцінити однозначно,
оскільки еволюція політичних обставин зумовлена багатьма чинниками, що
можуть варіюватися надзвичайно широко.

Отже, стабільне політичне життя — це не аморфне й тихе, а надзвичайно
складне життя, активне, рухоме, наповнене безперервним процесом змін у
політичній сфері. Воно потребує постійної уваги до підтримки рівноваги
через політичне керівництво, управління, організацію, ідеологічний вплив
та інші стабілізуючі заходи. Якщо стабілізаційні механізми якісних
політичних трансформацій перестають діяти, політична стабільність
вступає в смугу стагнації.

Політична стагнація життя суспільства — це застій, згортання змін,
закостеніння форм, розпад структур політичного життя, що призводить до
припинення політичного розвитку, краху політичної системи суспільства
або ж політичного регресу в цілому.

Процес політичної стагнації розпочинається начебто як не-політичний, не
одразу помітний. Протікаючи досить повільно і тривалий час, він діє
надзвичайно руйнівно.

Якими є особливості політичного життя, що перебуває у стані стагнації?
Серед них головні: пасивність, а згодом звуження діяльності всіх
елементів політичної системи; стандартизація політичного життя, розвиток
суспільства за розробленим політичним сценарієм; несвоєчасне вирішення
політичних конфліктів, прагнення заради уявного спокою або через свою
неспроможність до вирішення “загнати” конфлікти “всередину”; замкнутість
політичного життя; боязливе ставлення до будь-яких змін усталених форм
політичного життя, до будь-яких його якісних трансформацій; нездатність
до вироблення нових форм політичного життя; згортання всіх форм
демократії, бюрократизація політичного життя.

Об’єктивно політична стагнація веде до політичної безвиході, політичної
кризи, політичного конфлікту як симптому політичної нестабільності.

Політична нестабільність (дестабілізація) суспільства — це стан
політичного життя, який перебуває під постійним впливом різного роду
соціальних і політичних катаклізмів (криз, конфліктів тощо), що ведуть
до докорінних якісних змін, до розвалу політичної стабільності.

Нестабільність політичного життя суспільства характеризується наявністю
періодичних криз, потрясінь, політичних та інших конфліктів; відсутністю
автоматично діючого механізму усунення диспропорцій, які виникають
досить природно, що спричиняє хаос та ін.; порушенням управлінських
відносин у зв’язку з розвалом економічних відносин; безвладдям або
надзвичайною слабкістю структур законодавчої, виконавчої та судової
влади; повним розпадом традиційних політичних інституцій (партій,
громадських об’єднань та ін.); розпадом окремих політичних структур
(армії, органів державної безпеки та ін.); виникненням нових владних,
адміністративних політичних структур як передумови оновлення політичної
системи; висуненням альтернативних шляхів розвитку, нових політичних
елементів і структур, що прагнуть впливати на політичну систему методом
руйнування або творення; можливою інтервенцією, що або призводить до
загибелі політичної системи, або, у разі перемоги над ворогом, стає
причиною її розквіту; плюралізмом у діяльності засобів масової
інформації; виникненням різноманітних нових форм політичної діяльності;
виникненням в умовах нестабільної правової системи розмаїття партій,
громадських об’єднань та інших форм громадсько-політичної діяльності
мас.

Нестабільність політичного життя призводить до політичних потрясінь.
Політичне життя розвивається стабільно в умовах громадянської згоди,
злагоди.

Громадянська згода — це діяльність громадян, що заснована на єдності
поглядів, схожості орієнтацій і спрямована на становлення громадянського
суспільства.

Громадянської згоди досягають при здійсненні такої активної форми
політичних відносин, як консенсус (від лат. consensus — згода, єдність,
одностайність, загальна думка). Вивченням і осмисленням консенсусу у
світовій політології займається консенсулогія.

Консенсулогія — напрям політології, спрямований на з’ясування змісту,
форм, характеру вироблюваних угод, вивчення загальної думки сторін,
принципів, процедури досягнення єдності, одностайності у вирішенні
питань спільної життєдіяльності їх, напрям, спрямований на подолання
конфліктів, розв’язання суперечностей, досягнення миру, узгодження
позицій, взаємної згоди.

Консенсус розглядається як взаємна згода, спільність, погодженість
позицій, збіг думок політичних суб’єктів у процесі політичної діяльності
та як принцип політичних відносин, процедура вироблення й прийняття
суб’єктами політики рішень або договорів, форма подолання існуючих
суперечностей та розбіжностей.

На основі консенсусу при наявності у сторін розмаїття інтересів та
орієнтацій відбувається політична консолідація. При відсутності
консенсусу з найбільш принципових питань і основних цінностей
відбувається політична дезінтеграція, тобто поділ спільноти на групи.
Строкатість таких груп може розширюватись. За таких умов політика
перетворюється на декларування вузькогрупового або особистого егоїзму,
перестає бути механізмом зіставлення позицій і інтересів, накопичення й
передачі досвіду. Можливість для співробітництва різнорідних сил у межах
соціальної цілісності зникає, бо в ній у такому разі немає необхідності,
а цілісність є характерною рисою політичного життя.

Цілісність політичного життя досягається багатьма шляхами: узгодженням
різноманітних інтересів, інтеграцією різних форм політичної діяльності,
врахуванням усього багатства суспільно-політичних зв’язків та
залежностей, досягненням співвідношення політичних інтересів окремого
політичного суб’єкта з об’єктивними потребами, інтересами політичного
суспільства взагалі.

Єдність політичного життя досягається в результаті інтеграції,
погодження політичних і всіх інших інтересів. Незалежність,
самостійність будь-якого суб’єкта політичного життя в реалізації власних
політичних інтересів за умов єдиного інтегрованого суспільства є
відносною. Вона вимагає врахування всього багатства суспільно-політичних
зв’язків, всіх тих різного роду залежностей, у межах яких перебуває
політичний суб’єкт, тобто соціальної впорядкованості політичного життя.

Соціальна впорядкованість є основою утвердження організації політичного
життя. Якщо ступінь соціальної впорядкованості істотно знижується, люди
починають сприймати політику і все, що з нею пов’язане, як дуже
небезпечний хаос. Це супроводжується розчаруванням у вибраному
політичному курсі, наростанням тривоги, готовності прийняти будь-які
(але, на їх думку, ефективні) засоби впорядкування соціальних зв’язків.
Уроки історії у таких випадках є повчальними саме тому, що існують межі
підтримки масами демократичних змін. Ступінь невпорядкованості
соціальних зв’язків у перехідний період до нової моделі регуляції їх
неминуче зростає. Проте вона не повинна викликати почуття втрати
безпеки, цьому сприяє правова система. Однак впорядкованість політичного
життя не виключає його множинності.

П л ю р а л і з м політичного життя наприкінці XX — на початку XXI ст.
дедалі більше набуває конструктивного характеру, сприяє консолідації
соціальної системи. Він передбачає консенсус усіх членів суспільства з
фундаментальних питань його існування. В основі консенсусу лежить пошук
ключових для будь-якої політичної системи цінностей — образ суспільства,
до якого тяжіє більшість громадян.

Політичне життя суспільства — це те, що існує об’єктивно, є в дійсності
й становить незаперечний факт. Для політики реальне політичне життя має
значення лише в історичному контексті. А це означає, що певна політична
реальність історично виникла і має перспективи у своєму розвитку. Не
враховуючи таку реальність політичного життя, неможливо прийняти
політично правильне рішення. У цьому зв’язку політичне життя
характеризують політичний простір і політичний час, у яких воно
розгортається.

Політичний простір виступає у трьох вимірах: як передумова політичного
життя; мета політичних процесів життєдіяльності (геополітика); як
середовище здійснення найрізноманітніших форм політичного життя.

Політичний простір як передумова політичного життя визначає його
даність, а саме — територіальні розміри, межі й форми організації,
координати цивілізації, що склались, вплив кліматичних особливостей на
політичне життя, його організацію й функціонування, особливості
керованості, комунікативності, можливості виконавської влади, зв’язок
центру з владою на місцях, можливості хаосу, розвалу, розпаду,
активність і пасивність політичного життя та ін.

Видатний український філософ і політичний діяч В. Липинський поняття
території вважав центральним у вченні про націю, а територіальну
свідомість — визначальним моментом національної ідеології.

Політичний простір як мета політичного життя, тобто “геополітика”,
розкриває динаміку політичного життя. Історично здійснення геополітичних
інтересів проходило у воєнних, імперських формах. Геополітика тривалий
час була змістом політичного життя Російської імперії. Геополітичними
були, по суті, рух Росії до Балтійського, Чорного, Каспійського морів,
Сибіру, на Далекий Схід або, наприклад, включення всієї Волги в єдину
державу. Наприкінці XX ст. геополітичні інтереси зберігаються в інших
формах здійснення й захисту їх. Розпад СРСР — результат суворих законів
історичних рухів і переміщень етносів. Особливістю геополітики у наш час
є забезпечення політичного життя етносів, народів, соціальних спільнот.
Велич тієї чи іншої держави полягає не у розширенні розмірів території
методами сили, а у забезпеченні якості життя соціальних, національних
спільнот, окремої людини.

Політичний простір як середовище політичного життя є, по суті, питанням
про його приведення в політичну систему, визначення й оформлення її
елементів, зв’язку між ними, характеру цих зв’язків. Він діє в межах
певної країни, а також у межах світового регіону, світового
співтовариства. На кінець XX ст. політичний простір середовища
характеризується конвергенцією політичного життя різних країн світового
співтовариства, добором найкращих його форм, переглядом попередніх,
пошуками виходу з конфронтаційних і переходом до узгоджених форм
політичного життя.

Важливою властивістю політичного життя є політичний час. Він — сутнісна
характеристика змісту політичного життя на певному конкретно-історичному
етапі його розвитку. Політичний час не є календарним часом — це час
політичних подій, що визначає все політичне життя. Так, на кінець XX ст.
політичне життя Східної Європи характеризується розпадом тоталітаризму,
кризою імперської централізації, формуванням і зміцненням національних
політичних систем, переходом до демократичних форм політичного життя.
Для України 90-ті роки XX ст. — це політичний час переходу до
демократичності, легітимності, незалежності, гуманності, самоорганізації
й самоуправління політичного життя.

Політичний час політичного життя розкриває як поступовість його
прогресивного розвитку, так і повернення (повністю або в якихось
аспектах) до того політичного (економічного, соціального, духовного)
життя, яке минає. В Україні нині відроджується те, що було досягнуто в
попередньому політичному часі з усіма його недоліками і здобутками.

Такі процеси спостерігаються і в Росії, Ірані та в інших країнах. Уміло
розпорядитися політичним часом — це використати часові характеристики у
соціально-політичному просторі політичного життя. У політичному часі
переплітаються минуле, сучасне і майбутнє. На відміну від фізичного часу
політичний час може прискорюватись або уповільнюватись, ущільнюватися,
спресовуватись, бути застиглим або динамічним, бурхливим, революційним.

Суб’єкт політики живе в певний політичний час. Він може випереджати час
або зберігати його. Він може бути як володарем часу, так і рабом його.
Він не може повернути втрачений час. І в цьому значущість політичного
часу, саме цим пояснюється необхідність формування культурного ставлення
до нього.

Під культурою політичного часу ми розуміємо підхід до нього як до
невід’ємної політичної цінності, турботу про раціональне його
використання, про збереження часу, додержання часових пропорцій,
спрямованість у майбутнє. Чинник політичного часу дає політичний
орієнтир. Уміння враховувати час — один з основних показників
раціональної організації політичного життя.

Бувають “смутні часи” (“безчасів’я”) у політичному житті суспільства.
“Безчасів’я” — це момент у політичному житті, коли точиться боротьба
протилежних сил і немає ясності, хто, куди і заради якої мети веде. Для
цього періоду характерне безвладдя. Воно свідчить про кризовий стан
суспільства або окремої його адміністративно-територіальної одиниці.
Криза виражається у різкому порушенні функціонування органів влади. В
умовах безвладдя відповідні органи влади або розпадаються з внутрішніх
чи зовнішніх причин, або якщо існують, то не виконують своїх функцій.
Відносно політичного життя це виявляється у тому, що державні органи не
приймають необхідних рішень щодо управління суспільством з метою
стабілізації його, не забезпечують виконання законів та інших правових
актів, не гарантують громадянам особистої безпеки, нормальної
життєдіяльності.

Політичне життя суспільства не може довго перебувати у “смутних” умовах.
Виникає потреба: старі органи влади, що втратили життєздатність і не
функціонують, замінюються новими, такими, що здатні до виконання владних
функцій.

У XX ст. людство надзвичайно активізувало політичне життя, віддаючи
належне активній ролі політики. Активність політичного життя стала його
рисою. Вона залежить від багатьох чинників: місця особи в суспільстві;
політичного режиму (тоталітарного, авторитарного, демократичного);
політичної, правової і моральної культури народу; досконалості структури
і функціонування політичної системи суспільства; економічного життя і
реально функціонуючої економічної системи суспільства; складності
соціальної структури суспільства; наявності інтелектуального потенціалу
в політичній сфері, тобто кола людей, політично освічених, щирих
патріотів, громадян честі й відповідальності, вольових, організаційно
обдарованих , далекоглядних, які, крім великого політичного впливу на
суспільство, мають і моральний авторитет. Кожен з цих чинників по-своєму
важливий.

Активність політичного життя відбивається у різних формах і методах
політичної діяльності.

2.2. Політична діяльність

Еволюція політичних структур і систем, оптимізація досягнення ними
цілей, у тому числі політичних, залежать передусім від того, наскільки
соціум оволодів системою управління, організації й упорядкованості
суспільної діяльності. На кожному історичному етапі розвитку суспільства
міра такого оволодіння визначається мірою пізнання багатогранності, межі
дії, якості суспільних відносин, культурою суб’єкта такого пізнання,
обсягом діяльності. Політична діяльність посідає особливе місце в
системі суспільної життєдіяльності.

Суспільство, як ціле, є організм, який виконує свої основні життєві
функції. Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є
діяльність, спрямованість якої безперервно множиться й ускладнюється.
Сама діяльність є основою встановлення зв’язків — відносин між соціумами
(суспільством, націями, народами, соціальними групами, індивідами). Такі
соціальні відносини є засобом використання соціальної енергії, особливою
формою руху соціальної матерії. Енергійна діяльність викликає активне
начало у структурі відносин. Цілеспрямовані відносини вносять у
соціальне середовище упорядкованість, забезпечують самоорганізацію й
еволюційні зміни в напрямі творення нових форм життєдіяльності. Однією з
таких форм є політична діяльність.

Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб’єктів політики,
уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на
врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою
досягнення політичних цілей.

Політична діяльність завжди тісно пов’язана з типом суспільних відносин.
Зміцнення і підтримка його або руйнування й заміна іншою системою
суспільних відносин — два протилежні напрями політичної діяльності, за
якими розрізняються суб’єкти політично.

Аналіз політичної діяльності суб’єкта політики потребує з’ясування його
політичних інтересів, політичних потреб, політичної свідомості,
здатності до мобілізації політичної волі і визначення політичних цілей.
Від рівня розвиненості цих складових елементів залежить і рівень
культури політичної діяльності, її результативність, доцільність і
законність.

За допомогою діяльності у сфері політики та в інших сферах реалізуються
усвідомлені суб’єктами політики політичні інтереси.

Політичний інтерес (від лат. interest — мати значення) — першопричина,
один з найголовніших важелів політичної діяльності, що криються за
безпосередніми спонуканнями націй, народів, соціальних груп,
особистостей, створених ними організацій, які беруть участь у політиці.

Множинність суб’єктів політики визначає і різноманітність політичних
інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні,
національні, соціально-групові, особисті. Усвідомлення суб’єктами
політики цих політичних інтересів і реалізація їх у політичній
діяльності, створення механізму такого втілення забезпечують політичну
стабільність у суспільстві, а отже, і нормальний природний еволюційний
розвиток політики, втілення в ній політичних потреб. Інтереси стають
найсильнішими активізаторами політичної діяльності за умов досить
зрілого соціального і політичного життя, коли суспільні класи і
соціальні групи, усвідомивши глибинні стратегічні потреби, створюють
політичні інституції і механізми задоволення їх. На менш зрілих стадіях,
як зазначав видатний російський політолог і правознавець Б. Чичерін,
активну роль можуть відігравати не інтереси, а забобони.

Політичні потреби виявляються і реалізуються в процесі діяльнішого й
активного освоєння політики. Такий процес створює умови для політичної
соціалізації, тобто входження особистості у світ політики. Це означає
набуття навичок політичної участі, формування політичних уявлень,
орієнтації та установок, привертання до політичної культури. Діяльнісне
задоволення політичних потреб веде до творення самого суб’єкта політики.
Незадоволення політичних потреб може призвести або до зміни нормальної
життєдіяльності політичного організму, або до його загибелі. Від
реалізації політичних потреб залежить політичне напруження в країні, що
виникає, послаблюється і врешті-решт вгасає.

Політичні потреби актуалізуються з виникненням нового політичного
інтересу, нових політичних мотивів і орієнтацій, політичних інституцій
та ін. Чим більш розвинена, різнобарвна і різноманітна політична
діяльність, тим більш розвинені політичні потреби суб’єктів політики.
Монотонна й обмежена політична діяльність спрощує політичні потреби.
Отже, не-розвинене суспільство лише відтворює існуючі потреби або навіть
втрачає наявні, а не творить нові.

Політична діяльність як спосіб втілення і реалізації політичних
інтересів та політичних потреб здійснюється волевиявленням суб’єкта
політики.

Політична воля — здатність суб’єкта політики до напруження і спрямування
своїх політичних можливостей на досягнення політичних цілей.

У цьому зв’язку постає питання про засоби такого досягнення. Політична
діяльність, як і будь-яка інша, включає в себе методи і засоби, за
допомогою яких можна досягти мети. Водночас специфічність її полягає в
тому, що вибір засобів і методів пов’язаний з певним розумінням моралі.
На це особливо слід звернути увагу, оскільки протягом багатьох століть і
в теорії, і на практиці існує різне ставлення до розуміння зв’язку
моралі і політики. Так, ще на початку XVI ст. Н. Макіавеллі висунув ідею
про те, що для досягнення політичної мети, спрямованої на державне
благо, всі засоби дозволені, а тому немає потреби зважати на вимоги
моралі. Відтоді політичні дії’, що зневажають норми моралі, стали
називати “макіавеллізмом”. Однак, як свідчить історичний досвід,
використання аморальних засобів у процесі політичної діяльності для
досягнення політичних цілей в кінцевому підсумку призводить до зубожіння
мети і спустошеності, безперспективності самої діяльності.

Діяльність — це вольова поведінка суб’єкта політики. Вона поряд з іншими
чинниками сприяє вибору правомірних заходів у досягненні цілей,
запобігає протиправним діям суб’єктів політики. При цьому
спостерігається важлива закономірність: вплив політики і права на
суспільне життя тим виразніший, чим більший вплив політичних і правових
норм на волю і свідомість людей.

Політичні інтереси, потреби і політична воля, що втілені у політичній
діяльності, спрямовані на досягнення політичних цілей. Успіх діяльності
суб’єкта політики залежить від правильної постановки мети, адекватного
урахування об’єктивних умов і суб’єктивного чинника. Постановка і
реалізація мети в політичній діяльності передбачають певну тривалість і
послідовність завдань. Урахування часових характеристик має для
політичної діяльності вирішальне значення. Ігнорування окремих етапів у
політичному розвитку або прагнення “стиснути” політичний час призводять
до політичного краху, до відкидання суспільства назад, а отже, і до
безглуздості самої діяльності.

Надмірне подовження, “розтягування” політичного часу також прирікає
політичні дії на невдачу. Тільки правильне урахування об’єктивних умов,
зіставлення їх з часом можливого перетворення робить політичну
діяльність успішною.

Наприклад, здійснення політичного урядового перевороту в жовтні 1917 р.
на чолі з В. Леніним є блискучим свідченням відчуття політичного часу
дії. Концентрованим виразом його є лист В. Леніна до членів ЦК від 24
жовтня 1917 p., де він переконував своїх товаришів: “Що б там не було
сьогодні ввечері, сьогодні вночі арештувати уряд”. Наприкінці листа В.
Ленін з абсолютною впевненістю констатував, що більшовики “напевно
переможуть сьогодні”, ризикуючи завтра “втратити все”. Так, вигравши
тактично політичний час для здійснення урядового перевороту, В. Ленін
виявився нездатним стратегічно оцінити політичний час подальшого
сходження країни з цивілізаційного шляху розвитку. В результаті країна
була відкинута у розвитку на багато десятиліть, якщо не століття,
порівняно із сучасними розвиненими країнами. Вже у перші пореволюційні
роки це передбачали соціал-демократ Г. Плеханов, анархіст П. Кропоткін,
соціолог П. Сорокін, економіст Б. Бруцкус та ін.

Досягнення цілей політичної діяльності значною мірою також детерміноване
характером економіки, змістом економічної діяльності її суб’єктів,
рівнем розвитку соціальної структури, культурним розквітом та ін. У свою
чергу, політична діяльність впливає на економічну та інші форми
діяльності, прискорює або уповільнює їхній розвиток. В окремих ситуаціях
зворотний вплив може бути визначальним для економічного, соціального,
культурного процесу взагалі. Незважаючи на детермінованість політичної
діяльності іншими видами соціальної діяльності, вона має і власні
особливості, саме вони визначають її сутність і зміст.

Сутність політичної діяльності полягає насамперед у завоюванні,
утриманні, функціонуванні і розвитку політи-ко-владних відносин.

Змістом політичної діяльності є вольове осмислення і реалізація
політичних потреб і політичних інтересів усіх соціальних суб’єктів
суспільства стосовно політичної влади.

Історико-політичний процес — це досить широка палітра типів і форм
політичної діяльності. Упорядкувати її допоможе наступна класифікація.

Політична діяльність може бути стихійною і організованою; політично
усвідомленою і спонтанною; цілеспрямованою і хаотичною; простою і
складною; тривалою і одномоментною; традиційною і такою, де втілюються
нові форми; законною і незаконною; активною і пасивною та ін.

Усі ці види політичної діяльності своїм впливом прискорюють або
уповільнюють перебіг подій. У реальному житті вони виявляються одночасно
в різних формах. Можна виділити такі основні форми політичної
діяльності:

за напрямами — державна, партійна, громадсько-політична,
комунікаційно-інформаційна;

за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна,
міжнародна, індивідуальна;

за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;

за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна),
внутрішньополітична (самоврядувальна);

за специфікою сфер — військова, органів безпеки та ін.

Типи і форми політичної діяльності суб’єктів політики

пов’язані з перетвореннями у суспільстві і державі. Політикна діяльність
охоплює всі сфери політики і має свою внутрішню структуру.

Структура політичної діяльності:

1) політичне керівництво державою і суспільством;

2) політичне функціонування;

3) участь громадян у політичному житті суспільства;

4) політичний маркетинг.

Кожен з напрямів політичної діяльності має свої особливості.

Політичне керівництво — це діяльність, спрямована на визначення системи
цілей і завдань, формування політичної стратегії і політичної тактики на
основі аналізу реальних політичних процесів і прогнозування політичного
розвитку.

Політичне керівництво включає такі компоненти:

1) вироблення і обгрунтування стратегічних цілей і зав

дань (як перспективних, так і поточних), які ставлять перед

собою суб’єкти політики;

2) визначення основних тактичних методів, форм і засобів

політичної діяльності, за допомогою яких можна більш ефек

тивно досягти поставлених цілей і завдань;

3) визначення кадрової політики.

Політичне керівництво здійснюється в основному через такі його основні
форми, як державна і партійна діяльність. Важливу роль у цьому
відіграють представницькі органи. Державні представницькі органи і
представницькі органи партій (різною мірою, залежно від політичного
охоплення мас і впливу на них, рівня розвитку та ін.) формують політичну
платформу.

Політична платформа — це основні принципові теоретичні та ідейні
положення, практична програма, вимоги, лозунги, які висувають і якими
керуються у своїй діяльності держава, політична партія, політичні рухи і
громадські об’єднання.

У політичній платформі визначаються політична стратегія і політична
тактика, а також політичний курс.

Політична стратегія — це визначення довгочасових цілей, черговості
завдань, загальної довгострокової лінії політичної поведінки, основних
напрямів діяльності на основі наукового аналізу реального політичного
процесу і законів політичного розвитку.

До стратегічних напрямів належать: економічна стратегія,
військово-політична стратегія, зовнішньополітична стратегія, стратегія у
галузі науки, освіти, культури та ін. Кожен з них може конкретизуватися
у головних завданнях, актуальних на поточний політичний момент.
Наприклад, економічна стратегія держави охоплює цінову, податкову,
бюджетну, банківську політику, соціальний захист, зовнішньоекономічну
політику тощо.

Політична стратегія може бути здійснена, якщо зрозуміло, за допомогою
чого можна її досягти. Отже, відповідно до політичної стратегії
визначається і політична тактика.

Політична тактика — це сукупність методів, форм, способів поведінки і
дій у процесі політичної діяльності для досягнення стратегічних цілей і
завдань.

Політична тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується
їй. Політична тактика і політична стратегія як складові політичного
керівництва тісно пов’язані. Політична стратегія і тактика дедалі більше
відмовляються від старих стереотипів і наповнюються низкою нових якостей
світового розвитку. До них належать: свобода вибору народами
соціально-політичного ладу; деідеологізація міжнародних відносин;
пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими; відмова від війни як
засобу вирішення політичних проблем; людський вимір політики та ін.

Конструктивна політична стратегія, спрямована на прогресивний політичний
розвиток, потребує конструктивного вибору засобів її здійснення. Це
насамперед мистецтво компромісів, договірні стосунки, попередження
екстремальних ситуацій, піднесення ролі права, здійснення превентивної
дипломатичної діяльності, уникнення воєнних дій, людський вимір
політичних дій, звернення до громадської думки, ізоляція і нейтралізація
противника та ін. Тактичними діями є також вибір лозунгів, політичні
маневри, використання політичного моменту, політичний наступ або
відступ, засоби переконання, звернення до воєнних методів, способи
ізоляції, партнерства, нейтралізації, перегрупування політичних сил,
здійснення контролю, використання засобів масової інформації та ін.

Реалізація політичної стратегії і тактики залежить від уміння
здійснювати політичний маневр, розраховувати політичний час, політичне
поле дії та відступу тощо. Критерієм успіху в цьому є передусім
оптимізація політичної діяльності, яка пов’язана з раціоналізацією,
цільовою функціональністю, корисністю, ефективністю. Політична
оптимальність — це насамперед ознака якості політичної діяльності.
Оптимальність як характеристика стану діяльності — це процес розвитку
політики, зумовлений внутрішніми спонуканнями і можливостями
саморозвитку її, а також зв’язком політики з іншими соціальними
структурами.

Політична платформа, викладений у ній політичний курс історично
описуються в термінах “лівизна”, “правизна”, “центризм”.

“Л і в и з н а” означає орієнтацію діяльності на утвердження і розвиток
прогресивного політичного і суспільного ладу, забезпечення інтересів тих
соціальних груп, які становлять соціальну основу певного ладу і
безкомпромісне усунення інших соціальних груп, що протистоять їм.
Традиційно лівих характеризують такі якості, як пацифізм, антирасизм,
антиклерикалізм, занепокоєння розвитком свобод, утвердження рівності та
ін.

“Правизна” — орієнтація діяльності на підтримку реакційних,
консервативних груп та їх інтересів, спрямування дії супроти
прогресивних груп. Правими вважаються ті, хто обстоює культ сили,
ієрархії та порядку, жорстко контролює сферу політики, спирається на
силу щодо зовнішнього ворога.

“Центризм” — орієнтація на досягнення союзу всіх соціальних груп і
компроміс у вигідних і припустимих межах між протилежними групами.

Спектр альтернативних політичних курсів діяльності становлять
ультралівий, радикально-лівий, лівоцентристський, правоцентристський,
помірно правий, радикально-правий та ультраправий курси.

Традиційний поділ політичних сил і курсу їхньої діяльності на “лівих”,
“правих” і “центр” веде родовід від часів Французької революції 1789 р.
Тоді на засіданнях Національної Асамблеї праворуч від спікера сиділи
консерватори — прибічники збереження монархії, а ліворуч — радикали, які
обстоювали ідеї загальної рівності. Місця у центрі залу займали
помірковані. Згодом правими стали називати послідовників збереження
існуючого ладу, а лівими — тих, хто схилявся до радикальних змін.
Відтоді критерієм класифікації став політичний темперамент.

Політологи справедливо вважають, що межа між правими і лівими інколи
дуже умовна. Як писав французький дослідник Л. Філій, “праві
визначаються лише порівняно з лівими і, навпаки, ліві — порівняно з
правими. Жодне ідеологічне угруповання не перебуває винятково справа,
кожне може бути або правіше, або лівіше, ніж інше. Ось чому одне й те
саме угруповання може бути правим, а інше — лівим в один і той самий
час”.

Як свідчить життєвий політичний досвід, залежно від конкретної
політичної ситуації “ліві” можуть стати “правими” і навпаки. Ця
тенденція найбільш наочна у періоди змін і соціальної нестабільності в
суспільстві. Можливе перетинання, зближення вимог “правих” і “лівих”, що
дедалі більше характеризує сучасну світову політику. Наприклад, останнім
часом успіху на виборах у своїх країнах добивалися ті
со-ціал-демократичні партії, які враховували ліберальну тенденцію
(Іспанія, Франція, Австрія), і програвали ті, які схилялися до класичної
моделі демократичного соціалізму (Швеція, Німеччина). Так само і
японські ліберали, англійські консерватори, німецькі християнські
демократи вигравали на виборах тому, що враховували досвід
соціал-демократії і у своїй політичній діяльності приділяли максимальну
увагу соціальним проблемам, створенню системи соціальних гарантій,
поліпшенню життєвого рівня населення. Як показали події навколо
ратифікації Маастріхтських угод, у країнах Європи спостерігається
зближення системної орієнтації позицій політичних об’єднань
лівоцентристської (соціал-демократи), центристської (ліберали) та
правоцентристської (консерватори) орієнтації діяльності.

Політичне керівництво спирається на політичне функціонування.

Політичне функціонування — це діяльність політичних інституцій
(державних структур, політичних партій, громадсько-політичних
об’єднань), пов’язана з політичним управлінням суспільством, підтримкою
його у заданому стані.

Політичне функціонування пов’язане із створенням і діяльністю апарату
управління. Апарат політичного управління складається з державного,
партійного апаратів та апарату громадських об’єднань (тією мірою, якою
він торкається проблем політики або впливу на неї). Професійна апаратна
політична діяльність ґрунтується на політичних, правових нормах,
політичних традиціях і звичаях.

Політичне функціонування передбачає організацію діяльності різних
політичних інституцій, управління ними і підтримку механізму їх
функціонування, добір і розстановку кадрів, контроль за їхньою
діяльністю, визначення механізму прийняття рішень і втілення їх, охорона
їхньої дії та ін.

Політичні інституції — це стабільні регулятори суспільно-політичних
процесів і поведінки людей, вони носії політико-правових норм і
цінностей. Інституціональний механізм призначений для пізнання
політичних процесів, що відбуваються, з’ясування і відображення
політичних інтересів соціальних спільнот, організації політичної
діяльності.

Політичне керівництво і політичне функціонування визначаються політичною
участю (участю у політичному житті) широких мас і водночас спираються на
неї. З пізнанням політичних закономірностей розвитку політика як сфера
життєдіяльності дедалі більше відкривається для свідомої творчості
широкого кола населення, що має на меті конструювання нових,
прогресивних форм суспільного життя. Ефективність свідомого впливу на
політичні процеси зростає з розширенням участі мас в управлінні
державними і громадськими справами, розвитком системи самоврядування і
самоуправління.

Політична участь — це включення індивідів та соціальних спільнот у
процес політичної життєдіяльності за допомогою вироблених у політичній
практиці форм політичного впливу на політичні структури з метою втілення
своїх політичних потреб, інтересів, постановки вимог, вираження настроїв
і пропозицій.

Існують різні види політичної участі в політиці: індивідуальна і
колективна; активна і пасивна; інтенсивна і зведена до мінімуму;
традиційна і новаторська; законна і нелегальна; організована й
неорганізована; систематична і періодична та ін.

Зрозуміти, що таке політична участь у політиці, допоможе типологія
учасників:

1. Несвідома, стихійна участь у політичній діяльності.

Цей тип учасника живе безпосередніми інтересами найближчого оточення. У
нього відсутні або надто обмежені розуміння політичної сфери і законів
розвитку її, знання політичної

системи суспільства, призначення і механізмів функціонування політичних
інституцій.

2. Напівсвідома участь у політиці ґрунтується на повному нерозумінні
значення політики, однак на безумовному підкоренні суб’єктові політики,
існування і діяльність якого

сприймаються як належне і не підлягають сумніву.

Цей тип учасників віддає належне значенню управління, визнає
необхідність функціонерів, проте не володіє необхідними знаннями і
навичками, щоб впливати на політичну систему та її структурні елементи.

3. Свідома участь у політиці має своїм підґрунтям усвідомлення
політичних інтересів і політичних потреб, знання політичйих цінностей,
прагнення зберегти і примножити їх.

Цей тип учасників охоплює найактивніших, які знають структуру і
механізми функціонування політичної системи, розуміють своє місце в
політичному житті суспільства.

Від того, який тип учасників у політиці переважає, залежить активність
використання різних форм політичної участі, збереження або руйнування
демократичної і гуманістичної природи їх.

Формою політичної участі громадян є належність до партій та інших
політичних об’єднань, діяльність у виборних органах державної влади на
різних рівнях, участь у політичних зборах (наприклад, у передвиборчих
зборах, зустрічах з депутатами органів влади), а також у виборах
(голосування, пропаганда та агітація “за” або “проти” кандидата в
депутати, робота у виборчих комісіях та ін.).

Формами політичної участі є мітинги, демонстрації, страйки, пікетування,
участь у різного роду політичних акціях та ін. Масовою участю у
політичному житті можна вважати читання періодичної преси, ознайомлення
з політичними передачами по радіо і телебаченню. Це пасивна форма
участі.

Особливою формою політичної поведінки є звернення до державних органів,
до газет, журналів, на радіо і телебачення з політичними ініціативами
про поліпшення політичного та іншого становища в суспільстві.

Кожна із зазначених форм має свій зміст і призначення. Визначимо
сутність деяких з них.

Політичні вибори — діяльність, спрямована на формування представницьких
органів державних, партійних та громадських організацій.

Політичні вибори здійснюються на основі процедури, закріпленої у системі
права (виборче право), партійних статутах та інструкціях, статутах і
положеннях громадських об’єднань. Прогресивне виборче право як право
громадян обирати і бути обраними до представницьких органів держави
відповідає принципам Загальної декларації прав людини, прийнятої
Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., 21-ша стаття якої
проголошує право кожної людини брати участь в управлінні своєю країною
безпосередньо або через вільно обраних представників, а також право на
рівний доступ кожного до державної служби у своїй країні. Демократична
виборча система передбачає загальне, рівне та пряме виборче право.

Формою прямої демократії, безпосередньої участі народу у здійсненні
державної (а саме законодавчої) влади є референдум.

Референдум — спосіб прийняття законів та інших політичних рішень з
найважливіших питань державного життя шляхом прямого волевиявлення
громадян через всенародне голосування.

Референдуми проводяться з найважливіших політико-правових питань.
Батьківщиною референдуму вважається Швейцарія, де вперше у 1449 р. було
проведено голосування для вирішення питання про фінансовий стан
республіки. Світовій практиці відоме проведення референдумів з різних
питань. Вони використовуються для прийняття конституцій та поправок до
них, для зміни форм правління. Наприклад, таємним голосуванням громадяни
віддали перевагу республіканській формі правління перед монархією в
Італії у 1946 p., у Греції — у 1974 p., в Ірані — у 1979 р. Референдуми
проводилися для отримання попередньої згоди виборців при прийнятті таких
важливих міжнародних рішень, як вступ Швейцарії до ООН, Іспанії — до
НАТО, Великої Британії — до ЄЕС.

Першого грудня 1991 р. референдум проводився в Україні. Понад 90
відсотків громадян, які взяли участь у всеукраїнському референдумі,
підтримали Акт незалежності України і цим зробили свій історичний вибір.

З метою привернути увагу влади та громадськості до певної
соціально-політичної проблеми проводяться політичні демонстрації.

Політична демонстрація — це масовий похід прихильників певної
соціально-політичної ідеї для доведення до властей вимоги, політичного
протесту, солідарності та ін.

Є такі види демонстрації: на підтримку уряду, антиурядова, за мир,
антивоєнна, святкова та ін. Демонстрацію слід відрізняти від
маніфестації.

Маніфестація — це зосередження учасників в одному місці для проголошення
прихильності певній ідеї, висловлення солідарності, співчуття або
протесту у формі скандування, гасел, закликів, проголошення промов,
піднесення лозунгів і транспарантів.

Прихильники певної ідеї можуть перетворювати її на вимогу заборонити або
дозволити, підтримати або засудити дії щодо неї, рішення, прийняті з
приводу неї. Така форма участі в політичному житті набуває рис мітингу.

Мітинг — публічні збори громадян з актуальної суспільно-політичної
проблеми, які збираються для формування психологічної готовності їхніх
учасників до безпосередньої політичної дії.

На мітингах не ведуться дискусії і не з’ясовуються питання. Вони
використовуються як важливий засіб агітації і пропаганди вироблених
політичних ідей. Найчастіше на них емоційне переважає над раціональним.

Мітинги — початкова і найпоширеніша форма політичної участі громадян у
політичному житті, особливо в періоди його відродження. На мітингах не
досягаються угоди, не вирішуються політичні проблеми, але вони є засобом
згуртування, мобілізації, політичного виховання, середовищем формування
політичних лідерів, популяризації їхніх ідей та ін. Проте стихійність і
непідготовленість мітингів може дестабілізувати суспільство. Наслідком
цього стають стихії, хаос, гра, що дедалі активніше укорінюються у
суспільному житті. На чолі мітингової демократії з’являється політичний
лідер з популістськими лозунгами і недалекоглядністю політичного
бачення. А популізм — це власне і є цілеспрямована політична
експлуатація одномоментних сподівань, забобонів і упереджень мас.

Будь-які види і форми політичної участі в життєдіяльності політичних
структур передбачають усвідомлення суб’єктами реальної політичної
ситуації, співвідношення політичних сил, володіння політичними методами
тощо, без цього їхня участь у політичному житті є суть авантюристична.

Авантюризм у політиці (від фр. aventure — пригода, ризик) — активна
участь у політичному житті, що ігнорує знання політичної ситуації і
реальних умов, співвідношення сил і заходів, законів суспільного життя.

Авантюристична політична діяльність тягне за собою важкі матеріальні й
соціальні витрати, уповільнює темпи розвитку, робить сумнівною роль
політичного впливу, викликає пасивність, недовіру. Як правило,
авантюристична політика завершується поразкою.

Авантюризм пов’язаний найчастіше з відсутністю професіоналізму в
політиці. Будь-які форми політичної діяльності потребують оволодіння
ними, якщо суб’єкт політики хоче досягти обраної мети, якщо він вміє
самоорганізовуватися, якщо здатний мобілізувати свою волю і спрямувати
на здійснення політичних перетворень усі свої політичні сили.

Засобом організації політичної діяльності і водночас формою здійснення
політичного управління є політичний маркетинг.

Політичний маркетинг (від англ. market — ринок) — форма організації й
управління політичною практикою, що передбачає оволодіння політичною
технологією формування політичних потреб, здійснення обліку, підготовки,
забезпечення і стимулювання політичних дій з метою оптимального
використання їх.

Політичний маркетинг передбачає наявність суспільної потреби у попиті на
політичні дії, на створення певного “ринку” пропозицій політичної
поведінки, різних форм політичної діяльності, політичних процедур
підготовки і здійснення політичних цілей і завдань.

Політичний маркетинг становить широку систему засобів організації й
управління політичною практикою. Сучасна політична реальність
українського суспільства, особливо в періоди завоювання, утвердження і
реформування політичної влади, потребує від суб’єктів політики
оволодіння політичним маркетингом.

Отже, політична діяльність є основою перетворення суспільства. Найвищою
формою прояву політичної діяльності, спрямованої на досягнення
соціально-економічних і політичних цілей, є політична активність.
Водночас стимулює її демократизація суспільно-політичного життя.
Політична діяльність в її активних формах забезпечує поступовість
історичного розвитку.

2.3. Політичні рішення

Утвердження в межах історичних можливостей сталості й надійності
політичної влади, стійкості й упорядкованості політичних відносин,
раціональності та ефективності функціонування організаційних структур
досягається на ґрунті свідомо розроблених і прийнятих політичних рішень.
З ними пов’язані постановка політичних проблем, мотивація політичної
діяльності, чітке визначення завдань та ін. Вони є важливою формою
здійснення політичної влади.

Політичне рішення — акт, здійснюваний суб’єктами політики, спрямований
на втілення в життя політичних цілей і завдань, здійснення для цього
відповідних заходів на основі аналізу інформації, вибору варіантності
дій, урахування політичного часу і реальних політичних сил.

Прикладом офіційного політичного рішення, що має історичне значення, є
“Акт проголошення незалежності України”, прийнятий Верховною Радою
України 24 серпня 1991 р. Повний зміст цього документа розкриває
структуру, зміст та інші характеристики його як політичного рішення.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в
зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ незалежність України та створення самостійної української
держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і
закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Цей коротенький політичний документ уже в преамбулі розкриває історичний
момент його прийняття, показує значення цього акта в контексті традицій
державотворення в Україні, говорить про політичний простір і теоретичні
основи самовизначення українського народу, акцентує увагу на тому, що
влада діє згідно з державно-правовими принципами, а отже, і на прагненні
зайняти своє місце у світовому співтоваристві.

Концептуальна частина документа надзвичайно точно вказує на назву
держави та принципи існування її — незалежність і самостійність (а отже,
і подальшу програму дії в цьому напрямі), на такі атрибути держави, як
конституційне закріплення публічної влади, неподільність і
недоторканність території України і набуття чинності цього Акта.

Прийнятий Акт у цілому свідчить про необхідність упорядкованості
соціальної, національної, територіальної і насамперед політичної. Він
сам уособлює впорядкованість політичного життя в Україні.

Суспільство завжди прагнуло до впорядкованості соціальних відносин і
способу життя. У ролі чинника такої політичної впорядкованості,
забезпечення світового політичного порядку виступають професійно
підготовлені політичні рішення.

Слід, однак, пам’ятати, що історія, в тому числі й політична, світового
співтовариства не є продуктом абсолютної впорядкованості. Лише
наприкінці XX ст. актуалізувалася проблема світового політичного
порядку. Однак ще й досі світові значною мірою властивий хаос. Інколи
може скластися враження, що прийняті рішення свідомо сформульовані й
чіткі, а відносини між урядами — продукт сконструйованої політики. Та
насправді багато з того, що відбувається, є продуктом хаотичних умов і
переважно справою особистої боротьби й амбіцій суб’єктів політики.
Часто-густо узгодженими є лише засоби, а цілі фундаментально розбіжні,
або узгоджуються цілі, але немає згоди у засобах.

Суб’єкти політики приймають політичні рішення, враховуючи об’єктивні і
суб’єктивні потреби й особливості суспільства. Прийняття політичних
рішень вимагає від політиків високого політичного професіоналізму. Це
означає знання ситуації: наявність ієрархічних структур, досягнення
угоди і взаємної довіри щодо заходів, які приймаються, володіння
інформацією й перевіреними фактами. Прийняття рішень потребує володіння
механізмами зв’язку й інформації, що дають можливість обґрунтувати
рішення.

Обґрунтованість політичних рішень визначається тим, наскільки вміло й
ефективно суб’єкти політики підготовлені до пізнання закономірностей
політики і вибору механізмів їх дії. Цей вибір передбачає: а) визначення
провідного напряму суспільного розвитку; б) оптимальне співвідношення
провідного напряму з іншими тенденціями, сукупність яких і становить
широке коло можливостей для врахування вимог закономірності. Правильно
реалізований вибір забезпечує правильність і ефективність рішення.

Проблема оптимального вибору напряму політичного розвитку, методів
забезпечення, часу виконання тощо вимагає від суб’єктів політики знання
політичних процесів, політичних змін у суспільстві, політичних сил, які
діють, особливостей історичного періоду, в який приймається політичне
рішення.

Проблема оптимального вибору на стадії прийняття рішення потребує
урахування корисності і витрат ресурсів. Це примушує політиків звертати
увагу на відповідальність за прийняття тих чи інших рішень. Інколи для
політиків буває вигідніше вирішувати “завдання”, які фактично є тільки
цілями і не мають кількісних обмежень. Наприклад, за умов радянського
тоталітаризму легше було прийняти рішення про побудову комунізму, ніж
вирішити конкретне питання підвищення рівня життя. Підміна завдань
цілями “знімала” відповідальність за виконання політичних рішень. Слід
також враховувати співвідношення сил, оскільки не все, що вигідно і не
потребує значних витрат, “дозволяється” тими, хто контролює ситуацію.
Тут виникає проблема правильного врахування чинника часу й оцінки
можливості спільних дій.

Політична дійсність нині характеризується тенденціями демократизації,
соціальної стратифікації, реструктурації глобальних і національних
політичних відносин, поглибленням і поширенням політичного дискурсу. Це
актуалізує людський вимір результатів політичних рішень,
відповідальність за їх прийняття, спрямування науки на обґрунтування
змісту політичних рішень. Все це робить політичні рішення дедалі більш
значущими і вагомими за своєю роллю, а отже, вимагає поглиблення їхнього
змісту.

Зміст політичних рішень охоплює питання різноманітної політичної
діяльності: організації і функціонування всіх структур політичної
системи суспільства; забезпечення процесу політичного владарювання;
розвитку демократичних форм участі громадян в управлінні державними і
громадськими справами; підвищення активності громадян у політичному
житті; вирішення національних проблем; розвитку взаємовідносин з
народами світу; з питань миротворчого характеру, роззброєння, розвитку
міжнародного співробітництва та ін.

Сучасна епоха, глобальне розуміння еволюції людства потребують
постійного перегляду змісту політичних рішень, переосмислення значення
вже прийнятих рішень, визначення нових меж їхнього впливу, часу
виконання та ін.

Нова політична мораль полягає у визнанні того, що не політика змінює
людину, а людина має змінювати себе сама. У цьому зв’язку відомий
французький соціолог і політолог М. Крозьє у своїй книзі “Скромна
держава, сучасна держава. Стратегія іншого виміру” (Париж, 1987) пише:
“Людина безперервно змінюється, вона не перестає відкривати і втілювати
нові цінності… Незважаючи на важкі випробування та поразки, через них
вона стає людянішою. Та ці завоювання і прогрес ніколи не були справою
вищої влади, що диктує порядок змін. Тривала зміна людини за “вказівкою”
або декретом ніколи не була успішною. Людина змінювалася сама у
безперервному процесі набуття різноманітного досвіду”.

Сучасна політика має допомогти особистості бути більш вільною, вибирати
життєву програму з найкращим знанням справи. Отже, рішення повинні мати
людський вимір, слугувати громадянам, їх інтелектуальному зростанню. За
таких умов спостерігатимуться також обмеження адміністративної
діяльності та певна реорганізація методів прийняття державних рішень.

Зміст політичних рішень визначає їхню структуру. Вона складається з
таких елементів: 1) преамбула, вступ; 2) конструктивна частина: аналіз
стану справ і політична оцінка їх, визначення тенденцій і перспектив
розвитку; 3) революційна частина: визначення напрямів дії, об’єднання
організаційних і соціальних зусиль, визначення заходів політичного
впливу і методів їх здійснення.

Процес творення політичного рішення досить тривалий. Він вимагає вміння
поставити політичну свідомість і політичні дії на сугубо практичну
основу, тобто потрібна загальна висока культура як конкретних авторів
рішення, так і його виконавців. Наявність у суспільстві системи
політичних, гуманістичних і культурних цінностей, застосування
пов’язаних з ними критеріїв при оцінці фактів політичної дійсності
допоможуть зробити рішення визначеними і стабільними.

Творення політичного рішення проходить етапи підготовки, прийняття і
втілення (здійснення). Це насамперед постановка мети і визначення
завдань на шляху її досягнення; формулювання проблеми, яку слід
розв’язати; добір, нагромадження й обробка інформації, необхідної для
прийняття рішення; аналіз можливих альтернатив розв’язання завдань і
вибір шляхів досягнення мети; фіксація рішення у відповідних
політико-правових документах, визначення методу прийняття їх; вибір
шляхів втілення рішення; коригування рішень у процесі їхнього виконання;
аналіз досягнутих результатів.

У прийнятті політичних рішень значну роль відіграють моральні і
світоглядні чинники, громадська думка. Остання набуває статусу
політичного інституту, який.впливає на процес прийняття політичного
рішення та ефективність здійснення його.

На прийняття політичних рішень значний вплив справляють “групи тиску”,
що створюються представниками різних господарських, політичних та інших
громадських об’єднань для задоволення своїх корпоративних, групових
інтересів.

Такі “групи” зацікавлені у здійсненні впливу на електо-рат у період
виборчої кампанії з метою обрання необхідного їм члена виборного органу,
який обіймає вигідну для них позицію, впливає на членів державних
органів, що приймають рішення, на зрив або недопущення прийняття самого
рішення ще на стадії обговорення і голосування, на засоби масової
інформації з метою формування потрібної для них громадської думки і
тиску.на весь процес формування рішень.

“Групи тиску” можуть конфліктувати між собою за утвердження групового
інтересу. У цьому разі суб’єкт політики, що приймає рішення, повинен
вміти розв’язувати конфлікти між політичними силами, що формують “групи
тиску”, протистояти монополії впливу на владу з їхнього боку, професійно
володіти політичною ситуацією, повинен знайти оптимальне вирішення
проблеми, щоб не допустити фрагментації політичного процесу і порушення
процедури прийняття рішення, що відповідає стратегічним цілям. Важливу
роль у цьому відіграє політична культура суб’єкта політики, володіння
ним інформацією з певного питання.

Політичні рішення приймаються у певних формах, які відображають силу
впливу того чи іншого акта. Основні форми політичних рішень: а) право
(закони, укази, розпорядження, постанови, резолюції); б) рішення, норми
статутів політичних партій; в) рішення громадських організацій.

Політичні рішення містять у собі норми, що забезпечують організацію
політичного життя суспільства, надають політичним зв’язкам визначеності
й усталеності. В системі соціальних норм — правових, партійних,
корпоративних, моральних, традицій, звичаїв — особливе місце посідають
політичні норми — принципи.

Політичні норми — правила поведінки, що складаються у сфері політики і
виражають політику класу, соціальної групи, нації, народу. Політичні
норми цементують усі елементи політичної системи. Як самостійний елемент
суспільного регулювання вони є складовою частиною конституцій, партійних
документів (директив) та ін. Це такі норми, як закріплення народовладдя,
демократизму, самоуправління та ін.

Політичні норми у політичних рішеннях часто пов’язані з організаційними
нормами.

Організаційні норми — це правила поведінки, що регулюють організаційні
відносини в усіх сферах суспільного життя, в тому числі політичного.

Підкреслимо, що рішення всеохоплюючого характеру і високого політичного
впливу приймаються повноважними зборами представників народу —
парламентами, конгресами, національними зборами та ін. Це правові акти.
Серед правових актів найбільшу силу мають закони.

Закон — нормативний правовий акт, який приймається у конституційному
порядку найвищим органом державної влади, має найбільшу юридичну силу
стосовно інших нормативних актів і регулює найважливіші суспільні
відносини.

Основним Законом держави є Конституція. Саме конституційні норми мають
найбільш виражений політичний характер.

Сучасні конституції досить різноманітні в історичному, формальному і в
змістовному плані. Так, перша писана Конституція США 1787 p. і досі
залишається в країні основним законом, хоча і має 26 поправок. У Франції
було прийнято 16 конституцій. У ряді країн (Велика Британія, Нова
Зеландія, Ізраїль) немає єдиної писаної конституції, її заміняє
сукупність різних законів. У Великій Британії, наприклад, до таких
законних актів належать Велика хартія вольностей (1215 p.), Білль про
права (1689 р.), акт про престо-лонаслідування (1701 p.), закони про
парламент 1911 і 1949 pp. та ін. При тиранічних режимах можуть
проголошуватися демократичні конституції. Однак вони мають декоративний
характер. Значною мірою до них можна віднести конституції тоталітарних
країн, які ще зовсім недавно називалися соціалістичними.

Попри все своє розмаїття, реальні, “живі” конституції виходять з
народного (національного) суверенітету, забезпечують громадянські права
і свободи та регламентують діяльність державних і в цілому політичних
інститутів.

На грунті конституцій як основних законів приймаються всі інші правові
акти.

Закон може бути прийнятий також прямим волевиявленням громадян, тобто
через референдум. Закони є основою для прийняття указів, розпоряджень,
постанов, резолюцій та інших політико-правових і правових актів.

Юридичну силу закону мають також декларації, що приймаються вищим
органом державної влади. Декларація — це заява від імені вищого органу
влади, уряду або партії, в якій урочисто проголошуються основні
політичні принципи, а також документ, де вони викладені.

У Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною
Радою 16 липня 1990 p., проголошувався “державний суверенітет України як
верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в
межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх
зносинах”. У Декларації викладено основні політичні принципи
самовизначення української нації, народовладдя, державної влади,
громадянства, територіального верховенства, економічної безпеки,
міжнародних відносин та ін.

Декларації як політичні рішення з будь-якого питання міжнародної
політики можуть прийматися однією або кількома державами.

Прийняття рішень представницькими органами влади у “відкритому”
суспільстві має характер відкритості. Відкритий характер прийняття
рішень через систему представницької демократії є формою легітимації
політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, формою контролю
безпосередньо над бюрократією та обранцями народу.

Прийняття політичних рішень потребує від суб’єкта політики переконаності
у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на
правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні
необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Та все ж при прийнятті
таких рішень присутній і політичний ризик.

Розвинені суспільство і держава при певному рівні політичної культури
здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних й
осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому
суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні
усвідомити об’єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі не лежать
на поверхні, а мають глибинний і часто прихований характер. Політична
історія наповнена прикладами швидких і непередбачуваних дій, що застають
суб’єкта політики несподівано.

Надзвичайно високим є ступінь ризику при прийнятті політичних рішень при
переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має
об’єктивний і суб’єктивний компоненти. Як об’єктивний компонент ризик
відображає певну невизначеність у середовищі, де суб’єкт політики
виявляє свою активність. Ризик як суб’єктивний компонент — це
поведінкова готовність суб’єкта приймати рішення, враховуючи характер,
масштаб і динаміку об’єктивної невизначеності.

Під невизначеністю розуміють неможливість точно спрогно-зувати
оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на
багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівень
політиків визначається тим, наскільки вони здатні “зняти”
невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й
позитивні наслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб’єкта і
його стратегії.

Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не
тільки відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність
суб’єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов’язане також із
значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного
характеру.

Ризик — це діяльність, пов’язана з подоланням невизначеності у ситуації
неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно і якісно
оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети або невдачі.

Політичний ризик може охоплювати одночасно мікро-, макро- і мегарівні.

Політичний ризик у прийнятті політичних рішень може зменшуватися або
збільшуватися. Це залежить від того, наскільки суб’єкт політики
поінформований, обізнаний з методами аналізу потенційних політичних
змін, блокування їх або, навпаки, прискорення.

На Заході створено служби інформаційного забезпечення, що знижують обсяг
ризику. Це авторитетні консультативні фірми, які готові оцінити міру
політичного ризику щодо будь-якої країни, у тому числі й України. У США
існує Рада з управління політичним ризиком міжнародного бізнесу. У
Швейцарії діє фірма “БЕРІ”, яка дає оцінки “індексу політичного ризику”.
При їх визначенні стосовно кожної країни або її регіону звертають увагу
на такі чинники, як ступінь етнічних та релігійних відмінностей,
соціальна нерівність у розподілі доходу, ступінь політичного плюралізму,
вплив лівих радикалів, рівень корупції й націоналізму, роль примусу при
утриманні влади, масштаб антиконституційних дій, вплив порушень
правопорядку (демонстрації, страйки) та ін. За методикою “БЕРІ” до
загального показника поряд з оцінками політичного ризику входить “індекс
ризику операцій”. При його визначенні крім економічних обов’язково
враховують соціально-політичні чинники: наступність у політиці, ступінь
бюрократизації, рівень націоналізації, співвідношення вартості робочої
сили і продуктивності праці, рівень політичного без-порядку та ін.
Врахування всіх чинників, у тому числі й політичних, при прийнятті
рішень на рівні країни, регіону, міжнародних відносин робить оцінку
реалій більш повною та адекватною, що, у свою чергу, сприяє досягненню
поставленої мети. На жаль, цих служб в Україні досі немає.

Об’єктивна оцінка розвитку політичної ситуації зменшує показники ризику.
Політичний ризик особливо збільшується при організації виконання
політичного рішення, під час контролю за ним.

Отже, процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за
умов багатомірності й багатоваріантності сучасної історії
відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них багато в чому залежать
темпи історичного розвитку, розтягування або спресування політичного
часу, самовдосконалення суб’єктів політики, політична культура їх,
оптимальний розвиток всього світоустрою.

2.4. Політичний процес. політичні зміни. політичний розвиток

Зрозуміти сутність еволюційних змін у політиці, поступового реформування
політичного життя, упорядкованості політичних структур і політичних
перетворень можна, розглядаючи їх у системі політичного процесу,
політичних змін і політичного розвитку.

Будь-яка система — від біосфери до людини і суспільства — живе в певних
ритмах. Існують також історичні ритми. Сучасна Україна ще має вивчити
свої еволюційні рівні, ритми історичного розвитку народу, становлення
української нації. У політичному відношенні європейську сучасність
(епоху модерну) цілком справедливо пов’язують з виникненням
територіальної держави або так званої нації-держави. Саме навколо цього
політичного феномену і відбувається творення всієї політичної тканини.

Як свідчить політична світова історія, слід розрізняти такі ключові
поняття сучасної політичної думки, як “політичний процес”, “політичні
зміни” і “політичний розвиток”.

Історична реальність показує, що змінення політичного устрою, скасування
уряду, створення нової конституції, формування політичної культури,
голосування в парламенті, здійснення політичних реформ, видання указу
тощо — дії різнопорядкові. Всі ці дії не випливають автоматично одна з
одної. Політичну систему або політичну свідомість не можна так швидко і
так легко змінити, як, наприклад, склад парламенту або уряду. Такі зміни
відрізняються за суб’єктами творення, за часом, за своїми масштабами і
глибиною. Однак у результаті різних політичних дій, взаємодії політичних
інституцій, прийняття й реалізації політичних рішень формується і
розвивається політичний процес.

Термін “процес” походить від латинського processus, що означає рух
вперед, просування. Отже, політичний процес відображає динаміку
політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ.

Політичний процес — це сукупність видів діяльності суб’єктів політики,
що включені в динаміку практично-політичних відносин, охоплюють усі
стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення
політичних цілей.

Політичний процес — один із суспільних процесів, це соціально-політичні
дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в
політиці. Залежність політичного процесу від соціального полягає в тому,
що соціальний процес є передумовою, соціальною базою процесу
політичного.

Соціальний процес становить сукупність дій соціальних спільнот,
прошарків, груп, індивідів, що спрямована на їх відтворення і
забезпечення стабільності суспільної системи. Розвинена соціальна
структура характеризує розвинене громадянське суспільство, яке, в свою
чергу, є соціальною основою розвитку політичних структур і політичного
процесу.

Політичний процес охоплює вертикальний і горизонтальний зрізи політичних
відносин у суспільстві. Політичний процес безперервний і складний. Він
проходить у різних напрямах. Темпи його залежать від уміння суб’єктів
політичної діяльності використовувати політичний час. Отже, за змістом
політичний процес — це технологія здійснення влади суб’єктом політики.

Так, суб’єкт влади може втручатися у протікання політичного процесу. На
зрілі й пізнані тенденції суб’єкт влади може впливати на різних етапах
їх руху. Окремі тенденції можуть бути некерованими, тоді вплив суб’єкта
влади буде безрезультатним. Суб’єктові влади слід чітко усвідомити
характер, зміст, силу, тривалість політичного процесу, питому вагу всіх
суб’єктивних і об’єктивних чинників.

Політичний процес має різні стадії, що змінюють одна одну і
відрізняються за часом. Сума стадій і становить структуру політичного
процесу.

Всі ці стадії становлять цілісний політичний процес. Кожна стадія має
свої особливості. Тому протікання політичного процесу не є однолінійним.
Кожен з періодів може займати свої часові рамки. Швидкість стадій
протікання політичного процесу може бути різною. І тут потрібні тривалі
зусилля політичних сил, щоб не втратити досягнутого. Втрачений результат
важко відтворити, оскільки населення перестає вірити у можливості
успіху.

Усі політичні процеси мають свої особливості. Знання їх допомагає
зрозуміти політичну реальність і зміни, які в ній відбуваються, напрями
розвитку, оволодіти політичною ситуацією, прогнозувати наслідки того чи
іншого процесу та ін. Розглянемо особливості окремих процесів.

Політичні процеси в суспільстві, як правило, відбуваються поступово,
повільно, проте політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть
прискорити їх. Таке прискорення є не що інше, як намагання вирвати
політику, політичну систему із системи “суспільство” і примусити її
працювати за невластивими їй законами. Це призводить до відриву від
реальності, а він, у свою чергу, — до суб’єктивізму, волюнтаризму, в
кінцевому підсумку до політичного краху. Будь-яке прагнення до
прискорення тих чи інших політичних процесів у суспільстві має
враховувати взаємодію їх з усім суспільством, можливість такого
прискорення, міру впливу на механізм проходження суспільних процесів.

Історичний досвід довів, що розвиток будь-якої суспільної системи не є
безперервним. Він переривається, тобто є дискретним. Тривалість різних
етапів може бути різною. Це особливо слід враховувати суб’єкту політики,
приймаючи політичні рішення, оскільки рішення, прийняте для одного
етапу, за умов іншого — нездійсненне або навіть руйнівне. При виробленні
політики важливо визначити довготривалі тенденції. Це надзвичайно
важливо для України, де відбуваються нові політичні процеси, з’являється
нове у політичній системі, що, у свою чергу, потребує упорядкування,
пристосованості, самозбереження, попередження безвихідних політичних
процесів.

Природа політичного процесу складна і суперечлива. Політичний процес
може бути творчим і руйнівним. Якщо творчий процес потребує необхідних
політичних сил і значного відрізку часу, то руйнівний відбувається
значно швидше. Творчі і руйнівні процеси одночасно відбуваються в усіх
суспільствах. Який з них переважає в той чи інший період, залежить від
здатності і вміння суб’єкта політики впливати на політичні процеси. За
відсутності такого впливу руйнівний політичний процес призводить до
політичної кризи, а згодом і до політичного краху. В цілому це
призводить до регресу.

Отже, політичний процес зумовлений об’єктивними законами розвитку
суспільства. У разі порушення об’єктивних законів соціального розвитку,
послідовності стадій протікання самого процесу, динаміки можливих змін
він може перетворюватись на свою протилежність. Це призводить до
відкидання суспільства у своєму поступальному розвитку на десятиліття і
навіть на століття.

Незважаючи на те що політичний процес протікає на різних рівнях
організації суспільства: глобальному (у світовому співтоваристві),
регіональному (в організаціях регіонів), місцевому (у трудових
колективах), можна говорити про цілісність політичного процесу, його
специфіку на різних рівнях, про взаємозв’язок усіх рівнів. Рівневий
анал]з політичного процесу відіграє дедалі активнішу роль. Йдеться
насамперед про модифікацію політичних відносин на різних структурних
рівнях суспільства і держави. Так, політичний аналіз стану України на
регіональному рівні полягає у необхідності підвищення політичної,
економічної і соціальної самостійності регіонів у забезпеченні
саморегулювання ними своєї життєдіяльності і життєзабезпечення.

У політичному аспекті ключового значення для будь-якої адміністративної
системи набувають раціональні співвідносини між центральною і місцевою
владами, централізмом і децентралізмом у прийнятті політичних рішень у
сфері економіки, соціальній сфері, з питань геополітики, конфліктних
ситуацій. За умови посилення активності внутрішньорегіонального ринку
об’єктивним процесом стає регіональне саморегулювання.

Політичні процеси поділяються також на внутрішньополітичні і
зовнішньополітичні. Вони взаємозалежні і залежність ця різноманітна: 1)
внутрішньополітичне життя та його розвиток визначаються
зовнішньополітичним середовищем, активністю і розвиненістю
зовнішньополітичних сил; 2) внутрішньополітичне життя визначальне щодо
зовнішньополітичного; 3) внутрішньо- і зовнішньополітичне життя і
процеси, що з ними пов’язані, взаємозалежні, рівновпливові та
рівновагомі. Кожен з підходів у вирішенні проблеми взаємодії зовнішньо-
і внутрішньополітичних процесів відображає реальне життя. Визначальна
роль того чи іншого з них залежить від конкретного історичного періоду і
політичної ситуації, що склалася.

За умов раціоналізації упорядкованості суспільства широкі маси
населення, які раніше були об’єктом політики, стають її суб’єктом. Вони
мають можливість безпосередньо (через систему виборів) впливати на
політичний процес, у тому числі на прийняття політичних рішень. Проблема
полягає у суперечності між досить значним впливом мас на політичний
процес — з одного боку, і низьким рівнем їх загальної, особливо
політичної, культури, з іншого. Наслідком цього є загроза руйнування
самої демократичної політичної системи і становлення тиранії. Це дає
унікальні можливості для маніпулювання свідомістю мас, для пропаганди
популістських лозунгів масового дійства, рішучих насильницьких змін,
сліпої покори владарям або анархічного бунту. У цьому разі виникає
загроза тиранії більшості.

Політична реальність розвивається у просторі й часі. Це означає, що одна
і та сама реальність політики, розвиваючись, може постати або в масштабі
реального часу, що вимірюється добовими, тижневими, річними та іншими
циклами (процес), або в масштабі історичного часу, що вимірюється
циклами повного оновлення політичних систем, що самовідтворюються.
Суспільство у своєму розвитку проходить кілька етапів, періодів.
Тривалість кожного з них різна. Це залежить насамперед від якісного
стану політичної і в цілому соціальної системи. Етапи і періоди можуть
вимірюватися століттями, десятиліттями, роками, місяцями і навіть днями.
Наведемо приклад: ми часто радянську історію поділяємо на ленінський,
сталінський, хрущовський, брежнєвський, андроповський та горбачовський
етапи, пов’язуючи її з особами, які стояли на чолі держави і партії.
Проте сутність не в цих особах, а в тому, що в ці відрізки часу
відбувалися такі процеси, що саме характерні для них, і що ці процеси
мали значення для змін у практично-політичній діяльності. Довгочасовими
політичними тенденціями визначається весь радянський період як період
тоталітаризму.

Стан політичного життя, політичної системи суспільства безперервно
відтворюється у її структурних та функціональних зв’язках між
елементами. Політична система в усій повноті постає лише після
завершення всього циклу свого самовідтворення. Такі цикли природно
пов’язані з деякими змінами. Про них свідчить поява нового, тобто
наступний стан політичної системи не є ідентичним її попередньому етапу.
Відбувається безперервне нагромадження нового, що і приводить до якісно
нового стану, а отже, до виникнення нової політичної системи. Нова
політична система постає як новий тип політичної системи, а виникнення
нової політичної системи і є “політичні зміни”.

Політичні зміни — це наростання нового у структурних і функціональних
особливостях політичних явищ, що забезпечує як самовідтворення, так і
оновлення суспільно-політичного організму.

Глибинні політичні зміни стають фактом тільки після кількох або навіть
багатьох циклів самовідтворення політичної системи. Системно циклічний
розвиток свідчить про перехід до якісно нового стану, до оновлення
суспільно-політичного організму. У цьому зв’язку не можна змішувати такі
політичні явища, як “зміна уряду” і “зміна політичного ладу”.

Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя не зводяться до
лінійних процесів. Будь-який суспільний процес несе в собі приховані
нелінійні параметри. Людська історія як цілісний процес саморозвитку має
нелінійний характер. Приклад тому — історія України з її несподіваними
поворотами, падіннями та злетами. Або інший приклад: сучасні соціальні
процеси і явища не можна пояснити формаційною теорією. Так, прогрес
світового співтовариства не вкладається у схему розвитку і зміни
суспільно-економічних формацій, оскільки останні не можуть відобразити
всю складність реального світу. Не випадково наука звернулася до таких
понять, як епоха і цивілізація.

Однак це не виключає і того, що лінійні зв’язки сповна виправдані.
Наприклад, найбільш виразно це видно при короткочасних періодах
зростання. Та навіть процес, який може здаватися еволюційним при
слабкому рівні інновації, насправді є результатом складного
взаємопроникнення явищ.

Поняття “політичні зміни” не означає заперечення абсолютно всього того,
що було набуте у попередньому розвитку політичного життя, політичної
системи, і визнання лише нових елементів і зв’язків, що не існували
раніше. Навпаки, “політичні зміни” включають відтворення з максимальним
усвідомленням всього ґрунтовного, кореневого, глибинного. Вони
передбачають також творення по-новому нетрадиційних сторін або
властивостей життєдіяльності політичних систем та їхніх структур.

Нова, змінена політична система у стані функціонування витісняє
традиційне. Поряд з цим відбувається творення нового на більш високому
рівні. Змінюється режим політичного процесу. Такі зміни потребують
нового змісту і форм політичної упорядкованості національної політичної
системи і світового політичного порядку.

Зміна порядків — це зміна епох у розвитку людства. Сучасне суспільство
вступило у всесвітню епоху зміни порядків. У цьому її новизна і зміст як
епохи. Така зміна відбувається нерівномірно, по різних осях
багатомірного розвитку. За умов “політичних змін” рівень
невпорядкованості соціально-політичного життя може досягти критичної
точки. Щоб “політичні зміни” мали доцільний результат, рівень
невпорядкованості не повинен перетворитися на хаос, інакше “зміни”
втрачають смисл і трансформуються у руйнівний і загрозливий процес.
Найбільш типовими ознаками такого стану суспільства є: різноманітність
політичних орієнтацій за відсутності очевидного домінування хоча б
однієї з них; швидка зміна політичних пріоритетів; спалахи екстремізму;
схильність до використання крайніх засобів політичного впливу
(голодовок, страйків) та інших форм силового тиску на владу, а з боку
влади — звернення до кримінальних та адміністративних заходів там, де
можна використати політичні заходи; відсутність чітко визначених прав;
невміння регулювати політичні конфлікти; ставлення до політики як до
жорсткої системи ієрархічних зв’язків, що не допускає жодного відхилення
від накресленої лінії поведінки або, навпаки, як до необмеженої сфери
реалізації егоїстичних, вузькогрупо-вих інтересів; орієнтація більшості
учасників політичного процесу на політичний радикалізм з його стійкою
схильністю до рішучих дій у політиці; звернення до швидких і простих
рішень у розв’язанні складних проблем; почуття власної правоти та ін.

Отже, “політичний процес” і “політичні зміни” пов’язані між собою.
Процес і зміни у своїй взаємозалежності забезпечують “політичний
розвиток”. “Політичний процес” уособлює безперервність розвитку, а
“політичні зміни” — дискретність його.

Політичний розвиток — це перехід з одного політичного стану до іншого,
якісно більш досконалого, від простого до більш складного на основі
зростання і зміни політичної культури оволодіння досконалими формами
політичної діяльності.

Отже, політичний розвиток здійснюється у двох взаємопов’язаних, але
різних планах — процесу і змін. Поступовість їх перетворень на основі
просування вперед є еволюція політичного розвитку.

Закони становлення багатомірного світу визначають ритм і поступовість
сучасного світового розвитку. В них відбивається певна конфігурація
нових політичних відносин, що складаються між різними сторонами
світового суспільно-політичного організму. Так, грандіозною спробою було
прагнення за допомогою політики взяти під контроль об’єктивні процеси
історії. Йдеться про спеціальний експеримент побудови соціалізму як
суспільства, альтернативного капіталізму і традиційному суспільству. Цей
експеримент суперечив не тільки життєвим інтересам людини, а й
об’єктивній логіці історії, а тому не дивно, що закінчився він поразкою.

Разом з тим соціалістичний експеримент започаткував велику реформацію XX
ст., пов’язану з перетвореннями капіталістичної системи, розпочатими у
30-ті роки, і формуванням нового типу суспільства, яке характеризується
динамічним поєднанням висхідних альтернативних тенденцій капіталізації і
соціалізації. Кризу 30-х років багато в чому було подолано зверненням до
соціалізації. Діалектика соціалізації і капіталізації якісно змінила
соціально-економічний лад суспільства. Ці зміни уособлюються у
розмиванні класичного змісту таких категорій капіталізму, як приватна
власність, експлуатація, додаткова вартість, володіння та ін.
Розмивається база протилежності капіталізації і соціалізації,
зменшується амплітуда їхнього відособлення. Можливо, що суспільство
майбутнього — це не суміш того й іншого, а якісно новий стан, де такі
тенденції будуть лише моментами інших багатовимірних формувань.

Логіка історичного розвитку така, що він пронизує всю світопросторову
площину суспільства в цілому. Він вимагає відповідного ставлення до
сукупного світового розвитку, а тому підхід до політичних явищ з позиції
того, що всі рішення знаходяться в чиїхось руках, невиправданий.
Можливості атомізованого розвитку у світовому співтоваристві є не що
інше, як ілюзорна логіка. Твердження про можливість розвитку
національного суспільства як суспільства закритого — відхід від
світового розвитку.

Нині домінує поліцентричний тип відносин, коли дії законів не можуть
бути подані у класичному вигляді, а набувають багаточинникового
характеру. Урахування такого розвитку — першочергове завдання політики.

2.5. Політичні конфлікти, їх попередження та врегулювання

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — певна завершальна ланка
механізму вирішення суперечностей у системі суспільних відносин. Інакше
кажучи, конфлікт — це не відхилення від норми, а норма співіснування
людей у соціумі, певна форма встановлення і зміни пріоритетів у системі
інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі. “У світі існує лише одне
місце, де немає конфліктів — це цвинтар”, — писав відомий вчений Б.
Гурней.

Розглядатимемо конфлікт як засіб саморегулювання стабільності
суспільства, бо, з одного боку, конфлікти — дестабілізуюче явище, а з
другого, — сприяють чіткому усвідомленню та формуванню групових
інтересів, гасел тощо.

Людство зіткнулося з конфліктами з моменту свого виникнення: суперечки
та війни супроводжували його протягом історичного розвитку суспільства.
І лише у середині XX ст. у Статуті ООН з’явилася стаття 33 “Мирне
вирішення суперечок”, якою передбачається, що “сторони, які беруть
участь у будь-якій суперечці, продовження якої може загрожувати
підтримуванню міжнародного миру і безпеці, повинні перш за все
намагатися розв’язати суперечності шляхом переговорів, обстеження,
посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до
регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за власним
вибором”. Проте, незважаючи на розуміння небезпеки конфліктів,
незважаючи на засоби з їх попередження, конфліктів уникнути не вдається.

Перші наукові дослідження конфліктів з’явилися у VII — VI ст. до н. є.
Китайські філософи вважали, що джерело розвитку всього існуючого — це
протиріччя між позитивними (янь) та негативними (інь) сторонами, які
належать матерії. Стародавні греки залишили нам вчення про протилежності
та їх роль у виникненні речей. Геракліт (кінець VI — початок V ст. до н.
є.), намагаючись пояснити причини руху, стверджував, що рух треба
уявляти як процес, який відбувається внаслідок боротьби протилежностей.
Соціальний конфлікт у вигляді війни вважався Гераклітом батьком усього
існуючого, тоді як Платон розглядав це як велике зло.

Цицерон ( І ст. до н. є.), усвідомлюючи неминучість конфронтації у
суспільному житті, намагався довести існування “справедливого” та
“несправедливого” насильства.

Великий флорентієць Н. Макіавеллі вважав конфлікт універсальним і
неперервним станом суспільства. Одним з перших науковий аналіз причин
внутрішньополітичних конфліктів зробив англійський філософ Френсіс
Бекон.

Згодом конфлікт як соціальне явище дослідив Адам Сміт (1723— 1790). На
його думку, в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи і
економічне суперництво. Конфлікти вивчали І. Кант, Г. Гегель, К.
Клаузевіц, Ч. Дарвін. Головна ідея останнього — розвиток живої природи —
це постійна боротьба за існування. Погляди Ч. Дарвіна були розвинені в
деяких соціологічних та психологічних теоріях конфлікту.

Перші спроби створення соціологічної теорії удосконалення соціальної
системи, яка досліджує роль конфлікту, з’явилися у другій половині XIX
ст. у працях англійського соціолога Герберта Спенсера (1820 — 1903). Він
обґрунтував тезу про те, що конфлікти встановлюють певну рівновагу в
суспільстві, чим забезпечують процес суспільного розвитку. К. Маркс
розглядав в основному класові конфлікти, абсолютизуючи роль економічних
відносин у виникненні соціального конфлікту.

Німецький соціолог Георг Зіммель (1858—1918) — основоположник
функціональної теорії, за якою конфлікт — універсальне явище, тобто
невід’ємна складова соціальних відносин.

У першій половині XX ст. набула розвитку системно-функціональна школа Т.
Парсонса, який розглядав конфлікт як причину дестабілізації та
дезорганізації суспільно-політичного життя. Вчений визначав конфлікт як
аномалію суспільного життя, і тому головне завдання вбачав у
підтримуванні безконфліктних відносин між різними елементами
суспільства, що зможе забезпечити соціальну рівновагу, взаєморозуміння
та співробітництво. На рівні соціальної системи інтегративну функцію
мають виконувати правові інституції, релігія та звичаї, тому з часом, на
думку Т. Парсонса, суспільство стає менш конфліктним.

Основу сучасної західної соціології конфлікту заклала у 1956 р. праця
американського соціолога Л. Козера “Функції соціального конфлікту”, в
якій обґрунтовано позитивну роль конфліктів у забезпеченні сталості
соціальних систем. Теорія позитивно-функціонального конфлікту розглядає
конфлікт як боротьбу за цінності та соціальний статус, владу,
матеріальні та духовні блага. Це боротьба, в якій метою сторін є
нейтралізація та знищення супротивника. Проте ця боротьба виконує і
позитивні функції — по-перше, надає можливість для виходу негативних
емоцій, по-друге, люди під час конфлікту краще пізнають один одного, а
взаємне пізнання може трансформувати ворожі відносини у відносини
співпраці. Соціальний конфлікт, на думку Л. Козера, стимулює соціальні
зміни, появу нових суспільних порядків, норм та відносин.

Автор теорії конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорф, стверджує, що
класовий конфлікт визначається характером влади. Вчений вважає марними
спроби ліквідації глибинних причин соціальних антагонізмів і допускає
можливість впливати на зміну специфіки перебігу конфлікту. А це
відкриває перед сучасним суспільством перспективу не революційних
переворотів, а поступових еволюційних змін.

Загальна теорія конфлікту К. Боулдинга наголошує на існуванні двох
моделей конфлікту — статичної та динамічної. Це дає можливість зробити
висновок, що динаміка конфлікту —це процес, який відбувається внаслідок
реакції протидіючих сторін на зовнішні стимули.

Ми розглянули класичні соціологічні теорії конфлікту. На відміну від
них, політологічні теорії конфлікту ще не набули загальновизнаного
характеру. Нині політологи виокремлюють три напрями дослідження
конфліктів: теорія політичних структур (груп), теорія політичної
стабільності та етнополі-тичні теорії.

Представниками теорії політичних груп є В. Парето, Г.Мос-ка, Ж. Сорель,
Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Провідними ідеями цієї теорії є необхідність
постійної зміни еліт, існування сил, спроможних заступити правлячу
групу, а також теза про те, що саме завдяки діяльності політичних груп з
різними інтересами реалізується політичне життя суспільства.

Дослідженням чинників, які можуть запобігти конфлікто-генності
суспільства, займається теорія політичної стабільності. В роботах Дж.
Блондела, Д. Істона, С. Ліпсета, Д. Сандерса аналізуються об’єкти
підтримки політичної системи та чинник категорії “нормальності”,
відхилення від якої призводить до конфліктів, і яка пов’язана з рівнем
масової свідомості. На думку цих вчених, стабільними є тільки ті
системи, які мають досвід перманентного стану політичної демократії та
не мають значних опозиційних рухів.

Етнополітичні теорії з’явилися в останній чверті XX ст. — так звана
концепція внутрішнього колоніалізму М. Гектера, концепція
“нерівномірного розвитку” Т. Нейрна та теорія Дж. Ротшильда, за якою в
ході модернізації відбувається по-літизація лідерів етнічних меншин, що
призводить до політи-зації усієї спільноти.

Таким чином, можна констатувати, що проблема соціально-політичного
конфлікту завжди була актуальною для будь-якого суспільства.

Політичні конфлікти залишаються головним чинником дестабілізації, яким
необхідно навчитися управляти мирними засобами. Технологія мирного
врегулювання конфліктів набуває особливого значення в сучасних умовах.

Існує дві основні галузі наукових досліджень щодо мирного,
ненасильницького вирішення конфліктів. Перша галузь розвивається в межах
правових дисциплін і спрямована на аналіз юридичних норм урегулювання
конфліктів. Друга — орієнтована на дослідження пошуку консенсусу між
учасниками політичним шляхом. Цим і займається політична конфліктологія.

Політичний конфлікт як різновид соціального, — це таке зіткнення
протилежних сил, поглядів, яке зумовлено взаємодією політичних інтересів
і цілей різних соціальних суб’єктів — народів, націй, держав, класів,
соціальних груп, громадських об’єднань.

Для вивчення політичних конфліктів проаналізуємо їх причини, типи,
суб’єктів, шляхи попередження, способи та стратегії урегулювання.

У політично організованому суспільстві завжди є об’єктивні та
суб’єктивні передумови для конфліктів. До об’єктивних належать: дефіцит
цінностей та благ різних груп, закріплення державою нерівного становища
людей. Суб’єктивні — це усвідомлення суб’єктами несумісності своїх
цілей.

Розглянемо найбільш суттєві причини політичних конфліктів. Глобальними
причинами є суперечливість, несумісність і зіткнення національних та
державних інтересів і цілей держав; екологічна криза; скорочення
дефіцитних природних ресурсів тощо. Окремо можна виділити економічні
причини, до яких, перш за все, належать нерівномірність економічного
розвитку країн, соціальних груп, осіб, різний рівень їх доступу до
матеріальних цінностей і благ. Серйозної уваги заслуговують історичні
причини — колишні війни, загарбання, тривале поневолення однієї країни
іншою в минулому, акти етноциду тощо.

Перелічені причини політичних конфліктів належать до
зовнішньополітичних. Проте не менш важливі і внутрішньополітичні
конфлікти міжкласового, міжетнічного, міжконфесійного та міжпартійного
характеру. Окремий вид конфлікту — конфлікт між гілками влади та їх
лідерами. Слід чітко розуміти, що тип суспільства і тип конфлікту
взаємозу-мовлені. Політичні конфлікти пов’язані з нормованими інтересами
учасників взаємодії, маніфестованими, наприклад, у програмних документах
політичних організацій, партій і рухів. Особливість політичного
конфлікту полягає у боротьбі за політичний вплив у суспільстві. Зміст
політичного життя держави, суспільства є особливою формою реалізації
політичних інтересів особи, класів, соціальних груп, партій тощо.
Знаходячи своє вираження у владних відносинах, політичне життя
спрямоване на захист досягнутих завоювань. Тому особливостями
внутрішньополітичного конфлікту є, по-перше, боротьба певних прошарків
суспільства за політичні інтереси, а по-друге, — боротьба за політичне
панування. При цьому остання може виражатися в різних формах від
парламентської боротьби до громадянської війни.

Оскільки політичні конфлікти пов’язані з нормованими інтересами їх
учасників, більшість сучасних дослідників характеризують владу як
здатність реалізувати свої наміри всупереч небажанню підлеглих, а це
означає, що влада є конфліктоген-ною за своєю природою. Проте такий
аспект влади, як насильство, конфліктогенний лише при відсутності
легітимності ролі володаря, норм його поведінки чи припустимих санкцій.
Законність санкцій — проблема все ж таки більш правова, ніж політична,
бо політика є системою соціальної мотивації, тоді як право — система
соціального контролю.

Розглянемо основні типи внутрішньополітичних конфліктів.

1. Класові конфлікти виникають між суспільними класами і мають, як
правило, антагоністичний характер. Такі конфлікти можуть набувати
загальногромадянського характеру.

2. Міжпартійні конфлікти відбуваються у рамках конституційних норм, хоча
іноді можуть теж набувати драматичного характеру.

3. Конфлікти між різними групами за лідерство в країні чи партії. Вони,
як правило, офіційно не оформлені, проте їхні інтереси завжди пов’язані
з боротьбою за владу.

4. Особливою групою внутрішньополітичних конфліктів є міжетнічні
конфлікти, що мають чітко виражену політичну спрямованість.

Щодо суб’єктів політичних конфліктів, то ними можуть бути як особи, так
і суспільні організації, політичні партії, держава та її органи,
представники всіх гілок влади.

Ключовою проблемою для розуміння специфіки політичного конфлікту є його
суб’єкт (агент політичного поля за П. Бурдьє). Важливо те, що суб’єкт
конфлікту не існує в так званому готовому вигляді і не є соціальним
суб’єктом. На це звертав увагу ще К. Маркс, який досліджував процес
перетворення “класу — в — собі” в “клас — для — себе”. Під політичним
суб’єктом розуміють певну групу, що мобілізована в політичному полі
шляхом специфічних політичних технологій лідерів.

Будь-яку мобілізовану в політичному полі конфліктну групу слід
розглядати в рамках дворівневого аналізу — лідерів і послідовників. При
цьому треба пам’ятати, що лідери можуть переслідувати певні матеріальні
інтереси, тоді як послідовники, звичайно, мобілізуються на ціннісній
основі. Це особливо важливо для правильної ідентифікації конфлікту.

У політології прийнято розрізняти учасників конфліктів: підбурювачів,
організаторів, посібників, посередників.

Підбурювач — це організація, рух, група або держава, які підштовхують
сторони до конфлікту, докладають певних зусиль до його загострення. При
цьому сам підбурювач може і не брати безпосередньої участі у конфлікті.

Організатор — розробляє тактику і стратегію розвитку конфлікту.

Посібник — сприяє розвиткові конфлікту своєю моральною або матеріальною
підтримкою. Безпосередньої участі у самому конфлікті посібник, як
правило, не бере.

Посередник, не беручи участі у конфлікті, залишаючись строго
нейтральним, допомагає конфліктуючим сторонам пом’якшити, локалізувати
та врегулювати конфлікт.

Суспільству для стабільного функціонування необхідна постійна
модернізація. Проте модернізація — це процес вирішення протиріч і
конфліктів у ході розвитку суспільства. Політична практика виробила
шляхи стабілізації системи, за допомогою яких попереджають
внутрішньополітичні конфлікти. їх сутність полягає в ослабленні
конфронтації між політичною владою та інтересами частини суспільства,
тобто антиурядова політична орієнтація опозиції зводиться до
неконфліктного рівня.

Перший шлях — соціальне маневрування — передбачає перерозподіл частини
суспільного продукту в інтересах опозиції. Цей перерозподіл залежить від
розмірів суспільного продукту, рівня соціальної і політичної
напруженості, гнучкості того прошарку суспільства, у якого відбирають
частину суспільного продукту, професіоналізму політичного керівництва та
ін. Форми використання цього шляху залежать від рівня
соціально-економічного розвитку суспільства. Він є своєрідним
“клапаном”, що випускає “пару” народного невдоволення.

Другий шлях — політичне маневрування — включає широкий спектр заходів
щодо забезпечення перетворення різних інтересів у стійкий політичний
альянс, який фактично сприятиме функціонуванню існуючої політичної влади

Третій шлях — політичне маніпулювання, яке застосовує політична влада
для забезпечення свого стабільного функціонування. В більш вузькому
значенні під політичним маніпулюванням розуміють цілеспрямований вплив
на суспільну свідомість, передусім через канали масової комунікації.

Як правило, засоби масової інформації в основному знаходяться в руках
панівних у суспільстві політичних сил, саме тому їхня діяльність
орієнтована на стабілізацію існуючої політичної системи. Суттєву роль
відіграють засоби масової інформації у здійсненні такого способу
попередження конфліктів, як “створення образу ворога”, сенс якого
полягає у покладанні відповідальності за невирішені проблеми на інші
політичні сили (наприклад, на опозицію), що відволікає увагу населення
від гострих політичних та соціальних проблем.

Четвертий шлях — інтеграція контреліти в політичну систему.
Дестабілізація суспільної системи сприяє формуванню контреліти, що
відіграє роль інтегратора суспільного невдоволення. Контреліта
рекрутується за рахунок нестандартно мислячих, талановитих людей, які в
силу різних обставин не увійшли до складу правлячої еліти. І хоча влада
намагається у будь-який спосіб нейтралізувати такого суперника, іноді це
вдається. Представників контреліти можна інтегрувати в політичну
систему, залучаючи їх до складу правлячої еліти, якщо кінцеві політичні
інтереси ЇЇ не суперечать позиції правлячих кіл.

П’ятий шлях — послаблення опозиції. Якщо контреліта не ставить за мету
повну дестабілізацію існуючої системи, то опозиція має чіткі наміри
створити власну систему. Це вимагає від політичного керівництва
послабити дії опозиції, для чого використовуються такі способи:

> упереджуюча ініціатива в заходах, які збиралася здійснити опозиція;

> викриття корисливої мети членів опозиції;

> доведення неспроможності досягнення цілей, поставлених опозицією;

> формування недовіри до опозиції з боку її прихильників;

> стимулювання “перебіжчиків” від опозиції введенням їх у владні
структури;

> нейтралізація лідерів опозиції.

Зазначимо, що нейтралізація лідерів може відбуватися внаслідок:
задоволення їх домагань шляхом залучення до влади; певного рольового
переміщення — надання можливості брати участь у вирішенні проблем;
психологічної ізоляції — абсолютизація певних політичних позитивних
якостей, нестримна похвала, що сприяє відриву лідерів від опозиції;
психологічного зближення через скорочення неформальної дистанції між
владою та опозицією; непрямої дискредитації — пропозиція очолити
заздалегідь безнадійну справу; психологічної девальвації — підтримка
альтернативних лідерів опозиції; ізоляції лідера від його прибічників —
залишення “генерала без армії”.

Шостий шлях — силовий тиск. Форми застосування силового тиску
коливаються від встановлення відкритої диктатури, спрямованої на
насильницьке викорінення негативного ставлення до системи, до
застосування опосередкованих методів тиску. При цьому влада, звичайно,
дотримується таких норм права, як оголошення надзвичайного стану,
репресії, заборона опозиційних партій тощо.

Силовий тиск застосовується в суспільствах з низькою політичною
активністю громадян, де домінує консервативне мислення і зберігається
жорстка ієрархічна структура. Якщо силовий тиск не виходить за межі
розумного, він сприймається без зайвого спротиву.

Сучасні конфлікти — головний чинник дестабілізації. Вони можуть набувати
різних якісних форм політичної боротьби — насильницьких чи
ненасильницьких, мирних. Від вдалого вибору форми боротьби значною мірою
залежить, чи буде досягнута опозиційними силами їхня мета, чи буде
розв’язаний конфлікт і політична криза подолана в їхніх інтересах.

Щодо політичного насильництва, то в сучасній політології існують різні
точки зору на цю проблему. Звичайно, є політичні цілі, які не можуть
бути досягнуті без використання форм насильницької боротьби. Без них,
мабуть, неможливо обійтися, коли реакційні сили чинять збройний опір
назрілим демократичним перетворенням. Багато дослідників вважає, що у
сучасному світі без насильства не можна покінчити з терором. Навіть у
суспільствах, які прагнуть гуманізму, свободи і демократії, насильство
вважається дієвим засобом розв’язання надзвичайних конфліктів, а тому й
необхідним. Проте за своєю суттю воно не може бути по-справжньому
конструктивним, иозаяк, будучи адекватним засобом тільки для
нейтралізації існуючого насильства, теж не втрачає своєї руйнівної сили.
Його використання і з етичної, і з прагматичної точок зору виправдане
лише тоді, коли руйнівні наслідки його менші від руйнівних наслідків
того насилля, яке потрібно знищити.

Інші вчені доводять, що насильство є зло, бо за своєю природою воно
замкнуте на несправедливість навіть тоді, коли служить добру.

Справжньою опозицією насильству, адекватним засобом боротьби за
соціальну справедливість може бути тільки ненасильство. Політична влада
врешті-решт будується на соціальному співробітництві та діях мас, а не
на насильстві. Історичний досвід засвідчує, що значення і потенціал
ненасильницьких способів боротьби зростає. У позитивному змісті
ненасильства можна виділити деякі моменти. По-перше, — вирішення
конфліктів через співробітництво. Необхідно зрозуміти супротивника,
визнати законність його інтересів, спільно знайти вихід, який би
забезпечував виграш для обох сторін. По-друге, ненасильницькі форми
боротьби вимагають участі всіх, хто втягнений у конфлікт, відтак вони
відкривають перспективу солідарності.

Методи ненасильницької боротьби дуже різноманітні — це і форми
символічного протесту, соціального бойкоту, відмова від економічного і
політичного співробітництва, ненасильницьке втручання. Використання
ненасильницьких дій здатне позбавити владу можливості протидіяти
опозиційним силам, а за певних умов навіть змусити її погодитися на
пропозиції опозиції. Якщо ж ненасильницькі акції здійснюються великою
кількістю людей та основними інститутами суспільства, то вони здатні не
лише паралізувати, а навіть зруйнувати те, проти чого спрямовані.

Успіх ненасильницьких дій залежить від багатьох чинників: кількості та
співвідношення тих, хто співробітничає, і тих, хто чинить опір, мужності
останніх перед загрозою репресій, підтримки ненасильницької дисципліни,
тиску третіх сил та ін. Досягти успіху можна таким чином:

> оберненням, коли опонент докорінно змінює свої погляди на проблеми;

> згодою, коли досягається компромісність з тієї чи іншої проблеми;

> ненасильницьким примусом, коли в опонента немає іншого вибору, крім
мовчазної згоди;

> руйнуванням, коли режим чи окремі інституції опонента розпадаються.

Проте, використання ненасильницьких методів може не привести до
системних перетворень. Важливо під час конфлікту не піддаватися почуттю
політичної помсти, уникати непотрібної конфронтації і максималізму.
Необхідно не лише своїми гаслами, а й практично показати бажання і
можливість конструктивної роботи заради досягнення стабільності на
основі демократичного оновлення суспільства.

Особливе місце серед внутрішньополітичних конфліктів належить
етнополітичним конфліктам, що виникають у разі зіткнення інтересів
різних етнічних спільнот. Один з важливих аспектів сучасного розвитку —
невпинне розширення міжетнічних контактів. Розвиток комунікацій,
зростання мобільності населення, удосконалення засобів масової
інформації — все це розширює сферу взаємодії етносів. Паралельно,
завдяки глобалізації, відбувається процес збільшення великих за
чисельністю етносів і зменшення малочисельних народів. Етнічні групи
намагаються зберегти себе, свій історичний досвід, культуру, власну
унікальність. Вчені вважають, що третє тисячоліття продемонструє зміну
державних кордонів, якщо вони не збігаються з етнічними. Результатом
цієї тенденції може стати збільшення чисельності незалежних держав до
300 (нині їх близько 200). Саме тому міжетнічні конфлікти потребують
особливої уваги. В політології виокремлюють такі типи міжетнічних
конфліктів — міжособистісні, етносоціальні та міжетнічні — у строгому
значенні терміна. Для виникнення міжетнічного конфлікту необхідна
наявність певних чинників.

По-перше, рівень національної самосвідомості. Якщо цей рівень вищий чи
нижчий за адекватний, це призводить до зростання етноцентризму.

По-друге, наявність у суспільстві “критичної маси” проблем, що
стосуються етнонаціонального буття.

По-третє, наявність політичних сил, які спроможні використати у боротьбі
за владу два попередні чинники.

Об’єктивний аналіз причин міжетнічних конфліктів вимагає дослідження
етнопсихологічного, соціально-економічного, соціокультурного та
політичного аспектів. Етнопсихологічний аспект пов’язаний з виникненням
в етнічній спільноті необхідної захисної реакції, яка виникає у разі
загрози існуючим цінностям етносу. Соціокультурний аспект пов’язаний з
політикою форсованої, насильницької мовної асиміляції, загрози етнічній
традиційній культурі або релігії. Соціально-економічний чинник діє під
час будь-яких міжетнічних конфліктів, але його прояв різний. Він може
відігравати провідну роль, бути однією з причин конфлікту, відображати
існуючу соціально-економічну нерівність, або економічні інтереси окремих
суспільних груп. Для аналізу міжетнічних конфліктів дуже важливим є
політичний чинник. Відродження етнічності супроводжується появою нових
політичних лідерів етносу, які ставлять собі за мету досягнення
політичної влади, як на регіональному, так і на загальнодержавному
рівні. В кінцевому підсумку міжетнічний конфлікт — це боротьба за
контроль над розподілом матеріальних та духовних ресурсів.

Шляхи подолання міжетнічних конфліктів дуже складні. Це пов’язано з тим,
що багато з них мають глибоке історичне коріння, багаторічну історію
загострення і затухання; вони є відображенням підсвідомості людини, а
часто підпадають і під сильний релігійний вплив.

Система врегулювання міжнаціональних конфліктів ґрунтується на поєднанні
інституціонального та інструментального підходів. І напишу ціональний
підхід передбачає формування низки інституцій — національного,
регіонального і глобального рівнів — певної інфраструктури попередження
і врегулювання конфліктів. Інструментальний підхід складається з
тактичних, оперативних та стратегічних рішень, які мають регулювати
конфлікт.

Тактичні рішення спрямовані на регулювання конфліктів силовим, у тому
числі економічним тиском на його учасників, або за допомогою
налагодження переговорного процесу. Оперативні рішення пов’язані з
разовими діями, спрямованими на звуження регіону конфлікту та зменшення
кількості його учасників (наприклад, роззброєння бойовиків, роз’єднання
воюючих сторін, посилення охорони життєво важливих об’єктів), або
наслідків конфлікту — вирішення побутових проблем біженців, відбудова
комунікацій, запобігання організації погромів тощо.

Стратегічні рішення орієнтовані на попередження криз у міжнаціональних
відносинах шляхом створення правових, політичних, економічних та
соціально-психологічних умов для вирішення існуючих проблем та
суперечностей. Отже, основними принципами роз в’я зання міжетнічних
конфліктів є:

> демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні
національних інтересів;

> компроміс та діалог сторін конфлікту;

> рівноправність усіх етносів — учасників конфлікту;

> непримиренність до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму та
сепаратизму.

Заслуговують на увагу міжнародні конфлікти. їх особливість полягає в
тому, що основними суб’єктами в них здебільшого є держави. Виокремлюють
три типи міжнародних конфліктів:

> міждержавні конфлікти, коли обидві протидіючі сторони — держави, або
їх коаліції;

> національно-визвольні війни, у цьому випадку одна із конфліктуючих
сторін представлена державою. Війни можуть мати антиколоніальний чи
антирасистський характер, а також бути спрямовані проти урядів, які
діють всупереч принципам демократії;

> внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти, під час яких держава
підтримує одну з конфліктуючих сторін на тере нах іншої держави.

Міждержавні конфлікти мають власну специфіку. По-перше, в їх основі
лежить зіткнення національно-державних інтересів конфліктуючих сторін.
По-друге, сучасні міждержавні конфлікти впливають на міжнародні
відносини як локально, так і глобально. І, зрештою, міждержавні
конфлікти можуть спричинити масову загибель людей як в країнах —
учасницях конфлікту, так і в усьому світі.

Залежно від інтересів, які обстоюються у конфлікті, прийнято розрізняти:

> конфлікт ідеологій між державами з різними суспільно-

політичними системами (нині їхня гострота зменшилася);

> конфлікти між державами за політичне панування в світі

або у регіоні;

> конфлікти, де сторони відстоюють власні економічні інте

реси;

> територіальні конфлікти;

> релігійні конфлікти.

Технологія попередження міждержавних конфліктів має ряд особливостей.
Насамперед, основні зусилля мають бути спрямовані на безконфліктне
вирішення проблем, що виникають як результат об’єктивних протиріч.
Попередження має на увазі максимальне зниження негативних наслідків
потенційних конфліктів. Виходячи з цього, основні напрями попередження
міжнародних конфліктів спираються на принципи демократичного розвитку
світу. Інтернаціоналізація життя світового співтовариства, яка триває
протягом останніх десятиріч, — один з перших таких принципів. За деякими
джерелами, у світі налічується понад 400 транснаціональних корпорацій. І
хоча в останні роки ми спостерігаємо дезінтеграційні процеси у Західній
Європі, об’єднавчі тенденції в майбутньому переважатимуть. Другий
важливий аспект — дотримання всіма країнами принципу мирного
співіснування, тобто визнання всіма суб’єктами міжнародних відносин
права кожного народу на вільний вибір шляху розвитку, допущення
об’єктивної поліваріантності суспільного розвитку. Третій, не менш
важливий аспект — зниження рівня воєнного протистояння, скорочення
озброєння і особливо зброї масового знищення. Важлива роль у
попередженні міждержавних конфліктів належить міжнародним міжурядовим
організаціям — ООН, ОБСЄ, ОПЕК, НАТО, Раді Європи, Європейському Союзу,
Лізі арабських держав, Організації африканської єдності та ін. Головним
завданням цих організацій є будівництво системи міжнародної регіональної
та загальносвітової безпеки. Історія свідчить, що попередження
міждержавних конфліктів гарантує загальноцивілізаційний прогрес і сприяє
попередженню конфліктів у внутрішньополітичному житті держав.

Розглянувши причини, типи, суб’єкти, особливості політичних конфліктів,
потрібно визначити можливості врегулювання їх. Протягом свого розвитку
людство накопичило чималий досвід ненасильницького політичного вирішення
конфліктів. Розвиткові досліджень з урегулювання конфліктів допомогло
формування нового підходу до об’єкту аналізу політичного конфлікту.
Вчені почали орієнтуватися, перш за все, на проведення порівняльного
аналізу конфліктів і засобів їх регулювання в різних країнах, в різні
часи, в різних соціально-політичних умовах. У всій різноманітності
політичних конфліктів дослідники стали виявляти не унікальні особливості
тієї чи іншої конкретної ситуації, а навпаки, найбільш загальні моменти,
що дають можливість розв’язувати конфлікти мирними засобами. Для
усвідомлення конфлікту як певного процесу необхідно розрізняти такі його
фази:

> формальну, коли створюється соціальна база, формується ідеологія,
висуваються домагання;

> загострення розвитку конфлікту, коли сторони переходять до войовничої
тактики, відкрито йдучи на розрив з узаконеними нормами та структурами;

> воєнну реалізацію конфлікту, коли можливе збройнезіткнення;

> постреалізаційну, коли відбувається відбудова порядку, що існував до
конфлікту;

> постформальну, під час якої ведуться переговори та дискусії з проблем
забезпечення безпеки у регіоні конфлікту;

> розв’язання конфлікту, коли усуваються причини, що призвели до
збройних сутичок.

Більшість умов і чинників успішного розв’язання конфліктів має
психологічний характер, оскільки відображає особливості поведінки і
взаємодії опонентів.

Сучасна політична конфліктологія виробила правила розв’язання політичних
конфліктів, серед яких:

> взаємна зацікавленість та участь у розв’язанні конфліктних ситуацій;

> принцип відмови від патерналістського ставлення до силових засобів
примусу;

> договірно-компромісний, консультативний характер узгоджувальних
процедур;

> певний кількісний склад представників зацікавлених сторін;

> дотримання принципу розмежування предметів діалогу;

> врахування взаємних інтересів;

> аргументованість та наукове обґрунтування позицій.

Необхідно дотримуватися вироблених сучасною наукою стадій узгоджувальних
процедур:

> констатація існування конкретної суперечності;

> виділення істотних та неістотних суперечностей;

> обмін думками, консультаціями;

> виділення спірних моментів;

> зведення суперечностей у сферу права;

> розгляд спірних позицій шляхом взаємних поступок і компромісів;

> досягнення консенсусу;

> механізм двостороннього контролю за виконанням досягнутих
домовленостей.

Принципове значення для того, яким чином завершиться конфлікт, має
стратегія виходу з нього, тобто певна лінія поведінки опонентів на
завершальному етапі. Виокремлюють кілька основних стратегій:
суперництво, компроміс, співробітництво, пристосування та уникнення або
ухилення від вирішення проблеми.

Вибір стратегії, як правило, пов’язаний із особистісними особливостями
опонентів, їх статусами, наявністю ресурсів, можливими наслідками
конфлікту тощо. Коротко розглянемо деякі стратегії.

Суперництво — це нав’язування іншій стороні рішення, яке більш
задовольняє протилежну сторону. Ця стратегія виправдана у випадках явної
конструктивності очікуваного рішення, корисності результатів для всіх, а
головне важливості виходу із конфлікту. Щоправда, суперництво не дає
змоги опонентові реалізувати власні інтереси. Проте часто саме ця
стратегія виявляється доволі ефективною.

Компроміс — це бажання опонентів завершити конфлікт окремими поступками.
Він характеризується відмовою від частини раніше висунутих вимог,
готовністю визнати претензії іншої сторони частково виправданими.
Сьогодні саме ця стратегія використовується найчастіше. Проте, для
успішного застосування стратегії компромісу необхідне розуміння
опонентами наявності рівних можливостей та задоволення тимчасовими
рішеннями, щоб не втратити більшого. Деякі політологи вважають, що
компроміс — гарна парасоля, але поганий дах. На певний час він
доцільний, часто необхідний у політичній боротьбі, але майже ніколи не
потрібний тим, хто керує державою.

Пристосування — це вимушене поступлення, добровільна відмова від
боротьби та втрата власних позицій. Прийняти цю стратегію сторони
змушені при розумінні власної неправоти, необхідності збереження добрих
стосунків з опонентом, сильної залежності від нього або загрози ще
більших збитків від конфлікту.

Ухилення від вирішення проблеми — це спроба відійти від конфлікту при
мінімумі втрат. Як правило, опонент переходить до цієї стратегії після
невдалих спроб реалізувати власні інтереси за допомогою активних
стратегій. Відхід може бути доволі конструктивною реакцією на конфлікт,
що затягнувся.

Співробітництво — найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті,
яка спрямована на конструктивне обговорення проблеми, ставлення
опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у
пошуках рішення. Ця стратегія застосовується при сильній
взаємозалежності опонентів. Конфлікт можна вважати урегульованим, якщо:

> проблема зникає з політичного порядку денного;

> рішення приймається всіма учасниками конфлікту;

> немає потреби у підтримці умов угоди третьою сторовьою, тобто угода є
самодостатньою;

> угода сприймається всіма учасниками відповідно до їхніх особистих
систем оцінок як чесна і справедлива;

> рішення не є “компромісним”, оскільки сторони не задовольнилися лише
частковою реалізацією своїх цілей;

> угода встановлює нові, позитивні відносини між учасниками конфлікту;

> учасники добровільно приймають умови угоди без будьякого тиску.

Політичне врегулювання конфлікту повинно закінчуватися підготовкою та
підписанням документів, що мають правову силу. Необхідно також
підкреслити, що не існує єдиного, універсального засобу врегулювання
конфлікту. Як ми вже впевнилися, конфлікти — дуже складне явище, а тому
потребують комплексного підходу до мирного вирішення їх.

2.6. Політичне прогнозування

Оскільки люди самі творять історію, вони завжди прагнуть знати
результати своєї діяльності та передбачити майбутнє. На різних етапах
історії політичні та державні діячі намагалися з’ясувати, що чекає
країни, держави, які перспективи їх розвитку.

Нині проблема прогнозування явищ і подій, передбачення соціальних
наслідків прийнятих рішень набуває характеру глобальної проблеми,
сутність якої — діалектика неперед-бачуваного і непередбаченого.

Передбачення майбутнього — результат пізнавальної діяльності людини.
Інакше кажучи, передбачення — це розумова діяльність, яка свідомо
досліджує у формі ідеальної моделі предмети, явища (умови їх існування),
яких немає або вони чомусь недосяжні для досліджень і перевірки. Основою
наукового передбачення є пізнання об’єктивних внутрішніх зв’язків
предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній, істотний і
сталий зв’язок явищ і конкретних умов їх існування.

Майбутнє можна зрозуміти, тільки проаналізувавши минуле і сучасне,
оскільки воно з’являється на основі їх діалектичної зміни.

Прогнозування є окремим видом передбачення. Однак соціальне
прогнозування, поширюючись на всі сфери суспільного розвитку, має
відносну самостійність і автономність щодо інших видів, типів наукового
передбачення.

Особливе значення соціального прогнозування полягає у тому, що
передбачуються ті зміни суспільного життя, які розкривають взаємозв’язок
історичних закономірностей і предметної діяльності людей. Воно враховує
співвідношення якісних і кількісних характеристик у соціальному явищі,
що дає змогу встановити певну спрямованість розвитку самого явища, з
достатньою точністю визначити характер соціальних подій, форму і напрям
їхнього руху. Точність, вірогідність і ймовірність прогнозування
залежить від того, про яке майбутнє йде мова — безпосереднє, оглядне чи
безумовно віддалене.

Окремі футурологи і соціологи віщують швидку загибель людської
цивілізації, “крах світу”, “крах життя взагалі”, оскільки “земля, на
якій заблукала людина XX ст., — пише Р. Дарен-дорф, — огорнута густою
темрявою, і людина не знає, куди їй іти”. На цій підставі вони
заперечують можливість і необхідність передбачення. “Майбутнє, —
стверджують вони, — є справою віри, а не наукового дослідження”.
Будь-яке соціологічне передбачення проголошується ними різновидом
соціального знахарства. Творча діяльність людини вважається підсвідомою,
ірраціональною, заснованою на “логіці абсурду” і “законах
випадковостей”. Наприклад, представники теорії “творчої” або
“емерджентної еволюції” заперечують у творчості елемент передбачення,
розцінюючи творчу еволюцію як щось ірраціональне, а нову якість як
непередбачене і раптове. Фаталісти і волюнтаристи недооцінюють роль
випадковостей у формуванні результатів передбачення і спотворюють роль
суб’єктів у процесі творчості.

Інші науковці допускають можливість передбачення, але обмежують його
різними умовностями, неправильно трактуючи роль особи і колективу в
науковому передбаченні. Дж. Том-сон, який визнає можливість передбачення
природних явищ, все ж таки вважає, що передбачення в галузі політології
не виходить за рамки здогадок. Подібних поглядів дотримуються К. Ясперс
та О. Тоффлер.

Уявлення про неможливість передбачати майбутній розвиток політичних
подій, своєрідний агностицизм у ставленні до майбутнього поширені і
серед західних політичних діячів. Навіть У. Черчілль заявляв, що “було б
помилкою дивитись далеко вперед”. На його думку, “можна в один і той
самий момент тримати лише одну ланку у ланцюзі долі”.

Майбутнє людства — це не аморфне і невизначене прийдешнє, без будь-яких
часових рамок і просторових меж, в якому може відбутися все, на що
здатна фантазія. Наукове передбачення і соціальне прогнозування мають
дати відповідь на питання не тільки про те, що може реально здійснитися
в майбутньому, а також і про те, коли цього слід чекати, яких форм
набуде майбутнє і наскільки ймовірний цей прогноз.

Виділяючи стосовно перспектив людства етапи його поступального розвитку,
доцільно говорити про безпосереднє, оглядне і віддалене майбутнє. Така
періодизація не безпідставна, вона продиктована характером наших знань
про майбутнє, що, в свою чергу, визначаються об’єктивними обставинами.
Знання про майбутнє в міру віддалення від сьогодення стають все менш
конкретними і точними, все більш загальними і приблизними, як і знання
про далеке минуле людства. Ця зростаюча невизначеність передбачення
майбутнього пов’язана з природою соціального розвитку, з
багатоваріантністю й альтернативністю реального історичного процесу, з
непередбаченістю конкретного ходу і результату окремих подій у
суспільному житті.

Щодо безпосереднього майбутнього наука вже сьогодні використовує багато
конкретних даних, які дають змогу складати обґрунтовані прогнози, тобто
зробити цілком вірогідні судження (наприклад, упевнено можна
прогнозувати розвиток політичної системи, поведінку електорату тощо).

Щодо найближчого майбутнього більшої частини наступного століття, то
наші знання про нього мають, так би мовити, лише правдоподібний
характер, ґрунтуються на дуже неповній індукції, і до них слід ставитися
обережно.

Передбачення має комплексний характер, у його основі лежить такий
принцип діалектики, як всебічне охоплення і виявлення предметів. Воно
пов’язане з мислимим “випередженням” розвитку самого предмета й умов
його існування. Передбачити — це означає відповісти, яким чином і чому
розвиватиметься даний предмет, які особливості й умови цього процесу
розвитку і який можливий результат.

Наукове передбачення дає принципово нове знання про об’єкт, що
здобувається внаслідок всебічного дослідження і відображає нові аспекти
прийдешнього явища чи предмета. Тому це знання виступає новим у всій
системі знань.

У процесі пізнання людина поглиблює свої знання, розкриває майбутнє,
прийдешнє, перевіряючи їх на практиці. Суспільно-історична практика є не
тільки джерелом пізнання, а й єдиним критерієм істинності його
результатів. Нові висновки, одержані в процесі пізнання, визначаються як
вірогідні лише тоді, коли конкретні дії людей, побудовані на цих
висновках, дають передбачені результати. Збіг передбаченого результату,
сформульованого на основі нових знань з практичним результатом,
досягнутим з урахуванням цих же нових знань, є підставою для впевненості
у правильності відображення людьми властивостей і певних законів
об’єктів.

Отже, тільки в процесі практичної діяльності відбувається перевірка
вірогідності передбаченого, відмежування від вигаданого, надуманого,
ілюзорного пророцтва. Практика дає можливість гіпотезі перейти у наукову
теорію, а можливий передбачений факт робить фактом дійсності.

Прогнозування у політиці— відносно самостійна сфера соціального
прогнозування. Це спеціальне наукове дослідження перспектив розвитку
політичного життя, його процесів, подій і явищ. Політичне прогнозування
— обов’язкова умова успішної політичної діяльності. Воно передбачає
вироблення політичного прогнозу, суджень про майбутнє в політичному
процесі.

Значення політичного прогнозування полягає не тільки в тому, що від
нього залежить ефективність політичної діяльності, рішень та акцій, які
приймаються, а й у тому, що за самою суттю воно є започаткованою
політичною оцінкою, яка ґрунтується на усвідомленні політичних інтересів
певних соціальних груп.

Передбачуваність розвитку політичних систем і процесів визначається тим,
що майбутня політична дійсність закономірно випливає з минулого і
сучасного спрямування розвитку політичних подій.

Теорія політичного прогнозування ґрунтується на фундаментальних наукових
дослідженнях. Наприкінці XX ст. виник і дістав визнання новий
концептуальний напрям соціального пізнання у забезпеченні передумов
виживання суспільства — теорія синергетики (автори — бельгійський учений
російського походження, лауреат Нобелівської премії І. Пригожий, а також
І. Стенгерс, Г. Ніколіс, Н. Ханке та ін.). Наведемо деякі синергетичні
ідеї, що змушують переосмислити традиційні уявлення про
соціально-політичні процеси.

По-перше, суспільство — це відкритий, динамічний, са-мокерований
організм із асиметричними структурами, через що зв’язки між ними можуть
бути нестабільними, а функції кожної з них — нерегулярними.

По-друге, розвитку суспільства властива не лінійність, а певна
стрибкоподібність, що, однак, не заперечує його стабільності;
усталеність виростає з неусталеності як її результат; неусталеність
соціального середовища активує роль у ньому окремої людини.

По-третє, у зв’язку з неможливістю нав’язати суспільству шляхи його
подальшого розвитку, управління ним набуває форми самокерованості,
здатності підтримувати відповідні параметри у бажаному діапазоні.

Що із синергетичних ідей можна використати для прогнозування політики?
Передусім сам підхід до політики як послідовної зміни стабільних станів,
стадій усталеності та неусталеності, випадковості, навіть певною мірою
хаосу.

Синергетичний підхід до політики визначає тактику, яка має бути гнучкою,
відповідати не тільки конкретним умовам, а й їх швидким змінам,
передбачати різні альтернативи і відповідні методи.

Складний характер політичного розвитку актуалізує необхідність
прогнозних розробок з метою виявлення перспективних політичних проблем і
оптимальних шляхів їх розв’язання в інтересах оптимізації процесів
управління і планування політичної діяльності.

Прогнози в галузі політики мають, як відомо, специфічний характер.
Розрізняють внутрішньополітичне і зовнішньополітичне прогнозування.

Внутрішньополітичне прогнозування— це спеціальні дослідження, метою яких
є виявлення перспективних тенденцій, шляхів, строків, етапів політичного
розвитку суспільства, вдосконалення політичної системи, політичних
відносин.

Розрізняють два аспекти внутрішньополітичного прогнозування. Перший
аспект пов’язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних явищ. Цей
аспект має прикладний характер і на практиці здійснюється в процесі
політичної діяльності. Суб’єктом прогнозу при цьому виступає, як
правило, держава чи політична партія у формі відповідних органів. Другий
аспект прогнозу охоплює діяльність політичних інституцій суспільства і
політичні процеси, що відбуваються в ньому. Прогнозистом тут виступає
певний науковий колектив, який спеціалізується на вивченні політичної
системи країни.

Існують такі об’єкти політичного прогнозування:

> розвиток політичної системи, її структури, активності, взаємозв’язку
елементів;

> розвиток, спеціалізація і розширення політико-управлінських функцій у
суспільстві, зростання колективних засад у прийнятті політичних рішень;

> політичний і правовий статус особистості, її відповідальність перед
суспільством, механізм вдосконалення соціального контролю і дисципліни;

> форми і методи діяльності політичних партій і організацій;

> розвиток держави, зміна її форм, функцій, напрямів діяльності;

> зміна соціальної структури суспільства, політичної свідомості і
політичних настанов, орієнтацій різних груп населення;

> функціонування і розвиток громадської думки.

Внутрішньополітичне прогнозування виконує такі ф у н к ц і ї:

> виявлення тенденцій розвитку суспільства, визначення і зміцнення
найбільш оптимальних форм політичної організації й управління
суспільством;

> виявлення віджилих, застарілих форм суспільного розвитку, сприяння
формуванню концепції соціально-політичного розвитку суспільства.

Свої особливості має і зовнішньополітичне прогнозування (прогнози в
галузі міжнародних відносин і зовнішньої політики).

Основним суб’єктом міжнародних відносин у сучасному світі є держава, яка
завдяки цим відносинам реалізує свою зовнішньополітичну функцію.
Важливою сферою прогнозування стали питання зовнішньої політики окремих
держав.

На основі загальнотеоретичної методології оцінюється загальна ситуація в
світі, регіоні, країні, вивчаються тенденції, напрями розвитку і
чинники, що визначають розвиток, робляться спроби оцінити нові можливі
чинники розвитку тощо. На цій основі виникає можливість створювати
більш-менш детальні багатоваріантні прогнози.

Враховуючи максимальну (порівняно з іншими об’єктами соціального
прогнозування) невизначеність багатьох складників у міжнародних справах,
важливо підкреслити, що у прогнозуванні міжнародних відносин і
зовнішньополітичних явищ необхідна підвищена увага до чинників, що
зумовлюють зовнішньополітичну стратегію (умови матеріального життя
суспільства — природне середовище і демографічний чинник, спосіб
виробництва і особливо виробничі відносини, розстановка політичних сил у
країні тощо). На базі дослідження цих чинників і особливо міжнародних
зовнішньополітичних дій прогнозування має виявити загальні тенденції
розвитку з побудовою шкали ймовірності найбільш можливих чи бажаних
відхилень від них. На цій основі можна виділити найбільш вірогідні,
найменш вірогідні й оптимальні варіанти перспективного розвитку. Залежно
від специфіки завдань прогнози міжнародних відносин можуть включати в
себе: знаходження довгострокових загальних тенденцій зовнішньополітичної
діяльності окремих держав, груп держав; створення довгострокових
прогнозів (побудови загальної, не деталізованої картини можливого
розвитку міжнародних відносин приблизно на десятиріччя вперед);
створення середньострокових прогнозів (побудова більш деталізованої
ймовірної картини розвитку міжнародних подій з визначенням різних
варіантів і орієнтовних підрахунків за низкою шкал на рік чи кілька
років наперед); розроблення короткострокових прогнозів (детальніший
розгляд порівняно багатьох варіантів розвитку подій, визначення
максимально ймовірних і оптимальних зовнішньополітичних рішень на
найближчі дні, тижні, місяці в межах поточного року).

Соціально-політичне прогнозування ґрунтується на аналізі інформаційного
масиву — сукупності даних, які зведені до певної системи наукових фактів
і характеризують об’єкт прогнозування. До інформаційного масиву входять
найрізноманітніші джерела: періодична преса, політичні огляди і звіти,
статистичні дані, звіти про зарубіжні відрядження спеціалістів, дані
анкетних опитувань експертів, радіопрограм, політичні заяви, ноти
урядів, особисті характеристики політичних лідерів, оцінки їхніх
світоглядно-політичних переконань, монографії, дисертації тощо.

Політик, який прагне досягти успіху, в політичному прогнозуванні повинен
ураховувати такі чинники, як рівень достовірності інформації, на якій
воно ґрунтується; співвідношення політичних сил у суспільстві;
економічні показники в контексті поставленої мети; престиж і
організованість політичних сил (їхніх прихильників і супротивників), що
його підтримують; настрої у суспільстві (динаміку громадської думки)
тощо. Він повинен передбачати можливі наслідки своїх політичних дій:
прогнозування політичної перемоги має включати і передбачення змін у
суспільстві — не тільки виграшу для себе, а й те, як це вплине на
інтереси інших учасників політичного процесу і якою буде їхня адекватна
реакція. Прогнозування наслідків стосується і можливої поразки: щоб
поразка в окремих питаннях не стала приводом втрати довіри “своїх”
прихильників і активізації політичних супротивників.

Сучасна західна політологія широко застосовує біхевіорис-тичний метод
аналізу політичних процесів, сутність якого пов’язана з визначенням
поведінки окремих груп або індивідів у політиці.

Спостереження за поведінкою людини в політиці дає змогу одержувати
емпіричну інформацію за допомогою безпосереднього вивчення її поведінки,
використовуючи при цьому анкетування, інтерв’ю, аналіз документів та ін.
Додаткову інформацію отримують також за допомогою статистичних методів
дослідження політичних процесів.

Аналіз статистичних матеріалів відкриває перед дослідником нові
можливості. Володіючи відповідною технікою аналізу він “добуває” з
отриманої інформації необхідні відомості, прослідковує закономірності,
відкриває тенденції.

Перевага цього методу прогнозування полягає в тому, що він дає змогу
абстрагуватись від обмежень часу і простору.

Інформацію про об’єктивні й суб’єктивні аспекти політичного життя
суспільства не можна дістати тільки методами прямої статистики; тут
потрібні конкретно-соціологічні, політологічні, соціально-психологічні
та інші дослідження. Важливим у прогнозуванні є врахування того
соціального, економічного, організаційного, науково-технічного фону, на
якому розвивається об’єкт прогнозування. Саме цей фон як сукупність умов
(зовнішніх чинників) обмежує розвиток об’єкта прогнозу і в майбутньому
активно взаємодіє з ним.

Наслідком прогнозування перспектив розвитку суспільно-політичних явищ,
процесів є пошукові, нормативні та інші прогнози.

Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій розвитку і
сучасного стану об’єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього
об’єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий
прогноз відповідає на запитання, в якому напрямі відбувається розвиток,
який найвірогідні-ший стан об’єкта прогнозування у визначений період
майбутнього. Характерним прикладом прогнозів такого типу можуть бути
прогнози чисельності народонаселення планети, розвитку комунікацій на
період до 2005 p., виконані під егідою ООН.

Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей
суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів
вирішення поставлених проблем, визначення можливих
організаційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо.
Нормативне прогнозування можливе тільки при прогнозуванні
соціально-економічних, політичних процесів, оскільки процеси, що їх
вивчають природничі науки, не піддаються соціальному управлінню.
Нормативний прогноз, на відміну від пошукового, будується у зворотному
напрямі, тобто від наперед заданого стану об’єкта прогнозування до
вивчення сучасних тенденцій та їх можливих змін, що забезпечують
досягнення цього стану. Нормативне прогнозування є, таким чином,
попереднім етапом і необхідною передумовою науково обґрунтованого
планування, прогнозування та проектування.

Прогнози розробляються з допомогою певних методів прогнозування, які
являють собою сукупність способів і процедур відбору й аналізу
емпіричної інформації з метою складання прогнозу.

Методологія політичного прогнозування використовує два види
закономірностей — закономірності функціонування політичних систем і
закономірності їхнього розвитку. Перші характеризують самі процеси
життєдіяльності політичних інституцій суспільства, а другі визначають
напрями змін різних явищ і форм політичної організації суспільства.

У політичному прогнозуванні використовується весь арсенал методів
розроблення прогнозів, проте усі вони досить умовно можуть бути поділені
на п’ять груп: екстраполяція, експертні оцінки, моделювання, історична
аналогія, сценарії майбутнього. Кожний із цих методів прогнозування
майбутнього має свої переваги і недоліки.

Метод екстраполяції тенденцій ґрунтується на припущенні про
безперервність розвитку більшості процесів реального політичного життя.
Якщо для якоїсь системи — технічної, біологічної, соціальної — у
минулому був характерним розвиток (зростання чи спад) з певною сталою
швидкістю або з певним прискоренням, то є підстави вважати, що швидкість
чи прискорення залишаються незмінними і на певний проміжок часу в
майбутньому.

Експертні оцінки — науковий метод аналізу, суть якого полягає у
проведенні експертами (провідними спеціалістами в різних галузях науки і
техніки) аналізу проблем з наступним формалізованим опрацюванням
результатів. Узагальнена думка експертів приймається як найбільш
вірогідне вирішення проблеми.

Найперспективнішим методом наукового прогнозування в
соціально-політичній сфері є метод моделювання, тобто імітації
структури, процесу прогнозування і розвитку політичної системи в
різноманітних структурних і функціональних моделях і розрахунок можливих
тенденцій їх руху. Метод моделювання побудований на вивченні не власне
об’єктів пізнання, а їх моделей. Результати дослідження переносяться з
моделей на об’єкт.

Моделі соціально-політичних систем можна поділити на такі основні типи:

> статистичні моделі, які відображають стани соціально-політичних систем
у певний момент часу;

> прості динамічні моделі, які відображають не тільки структуру, а й
процес функціонування цих систем;

> складні динамічні моделі, які відображають не тільки структуру і
процес функціонування, а й процес розвитку соціально-політичних систем,
тобто процес якісної зміни їхніх структур.

У політології, соціології та інших суспільних науках використовують
ідеальні моделі, які в свою чергу поділяють на знакові та моделі-образи.

Знакові моделі називають математичними, їх створення вимагає
застосування електронно-обчислювальної техніки. Останнім часом почали
створювати власні моделі спеціально для прогнозування суспільства, його
структур, у тому числі й політичних. Це, наприклад, модель соціальної
мобільності (С. Прайс), модель м’яких систем (П. Чекленд), модель гонки
озброєнь (Дж. Річардсон), модель “довгих хвиль” (М. Кондратьев, С.
Маслов), модель “вісім коліс” (В. Тихомиров) та ін.

Моделі-образи стають дедалі вагомішими у виробленні політичних
прогнозів. Широко відомі моделі глобального розвитку, створені під
егідою Римського клубу. Ці моделі стосуються таких тем, як пошук
стратегії виживання сучасного людства, аксео-логічний аналіз форм
політичного управління та систем економік, пошуки альтернативних шляхів
розвитку цивілізації тощо.

Наочною ілюстрацією політологічного моделювання є моделі функціонування
політичних систем (Г. Спіро, Г. Олмонд, Т. Парсонс).

Імітаційне комп’ютерне моделювання. Останнім часом широко
використовується імітаційне, комп’ютерне моделювання. Це —
експериментальний метод дослідження і прогнозування динаміки складних
систем за допомогою ЕОМ. Його можна визначити як процес конструювання
моделі реальної системи з наступним дослідженням та проведенням
експериментів на цій моделі. В результаті вивчення поведінки в різних
умовах і при різних значеннях вихідних параметрів з’являється можливість
прогнозувати поведінку реальної системи, передбачити результати тих або
інших керованих дій чи змін.

Ігрове моделювання. Експеримент у політичному прогнозуванні
практикується в специфічній формі ігрового моделювання, коли
досліджуваний процес чи явище відтворюються в певних параметрах, які
цікавлять політолога-дослідника, шляхом створення ситуації гри. Імітуючи
розвиток того чи іншого політичного явища (конфлікту, переговорів,
засідання парламенту та ін.), дослідник має можливість передбачити
розвиток реального процесу чи розкрити його внутрішні механізми.

Образи і сценарії майбутнього являють собою описове відтворення
гіпотетичної картини майбутнього світу в цілому або різних сфер
соціально-політичного життя певної країни. Підготовка сценарію включає
опис логічної послідовності подій і процесів з метою визначення
альтернатив розвитку, перспектив і можливих варіантів зміни великих і
складних соціально-політичних систем, наприклад, окремих країн, груп
країн, системи міжнародних відносин в цілому. Сценарій, таким чином,
являє собою багатоваріантний прогноз, що поєднує системний та історичний
підходи до вивчення складних систем; у більшості випадків має описовий
характер і широко використовується при побудові комплексних прогнозів.

Метод аналогії. Аналогія передбачає порівняння в думках двох або більше
політичних явищ, процесів з метою вивчення суттєвих рис одного з них на
прикладах інших. У практиці політичної діяльності цей метод є досить
ефективним тоді, коли прогноз будується на основі пізнання законів
функціонування соціально-політичних систем у звичайних для них умовах.

Необхідно зазначити, що жоден з розглянутих методів не може забезпечити
високої надійності прогнозу. Тому на практиці звичайно звертаються до
комбінованих, комплексних методів. У політичному прогнозуванні (як і у
будь-якому науковому пізнанні) велику роль відіграє інтуїція, під якою
розуміють спроможність вгадувати ціле до того, як будуть отримані всі
частини цього цілого; здатність охоплювати в уяві найтипові-ше, що є
істотним ще до одержання результатів дослідження його.

При розробленні політичного прогнозу і пов’язаного з ним планування
політичної діяльності держави, партії, соціальної групи велике значення
має безперервне коригування раніше розроблених прогнозів, постійне
внесення в них змін і доповнень відповідно до розвитку і зміни
об’єктивної політичної ситуації, відкидання старих, невиправданих
варіантів, виявлення нових тенденцій розвитку.

Процес розроблення політичного прогнозу можна поділити на такі основні
стадії:

1. Структурний аналіз відповідної політичної системи.

2. Вибір основних чинників і елементів даної системи, а також визначення
їх ролі і значущості в кількісному значенні.

3. На основі дослідження статистичних даних, що характеризують дію цих
чинників у різні періоди в минулому і сьогодні, виявлення основних
тенденцій (“траєкторій”) розвитку

досліджуваних політичних процесів.

4. Екстраполяція цих тенденцій на майбутнє.

5. Синтез цих майбутніх “траєкторій” у їх взаємодії в рамках моделі
даної політичної системи.

6. Інтеграція прогнозів основних напрямів процесів у різних сферах
суспільних відносин — економічних, політичних, правових, ідеологічних
тощо.

7. Розроблення на цій основі комплексного прогнозу розвитку різних
рівнів, а також прогнозів, що характеризують розвиток окремих частин цих
систем і процесів.

8. Безперервне коригування політичного прогнозу у зв’язку з появою і
дією нових, не врахованих раніше чинників на всіх рівнях політичних
систем.

Політичне прогнозування не допускає директивного вирішення проблем
сучасного і майбутнього. Прогностичний підхід ставить завдання: виявити
можливі або бажані варіанти розвитку об’єкта для наступної оптимізації
планів, програм, проектів; виявити всі можливі варіанти розвитку і
вирішення різних проблем майбутнього, його взаємовиключні варіанти,
стихійні і свідомі процеси, визначити їхні часові та просторові
параметри.

Найважливішою функцією політичного прогнозування є те, що воно дає
розуміння історичної перспективи, допомагає визначити напрям
соціально-економічного та політичного розвитку на тривалий час,
правильно орієнтуватись у міжнародних подіях і тим самим служить для
вироблення обґрунтованої стратегії і тактики.

Верифікація прогнозу — це визначення ступеня відповідності прогнозу
вимогам сучасної науки, тенденціям розвитку суспільної практики; ступеня
достовірності прогнозу (тобто ймовірності здійснення передбачуваного у
заданий часовий інтервал); обґрунтованості (тобто відповідності теорії
практиці). Досвід свідчить, що верифіковані таким чином прогнози
виправдовуються з високим ступенем імовірності і, крім того, вони є
надійною орієнтовною інформацією для управління.

У відносно простих випадках роль верифікації відіграють експертні
опитування (оцінки). У складніших випадках потрібні спеціальні процедури
( наприклад, спростування критичних зауважень опонентів, виявлення та
врахування джерел можливих помилок).

Соціально-політичне прогнозування здійснюється на трьох рівнях. Найвищий
рівень — це суспільство взагалі, середній — певна територіальна
спільність чи регіон і нижчий — окремий колектив. Найвищим часовим
рівнем вважається довгострокове прогнозування, яке розглядає соціальні
процеси на тривалий період — 15 — 20 років — і вирішує питання на рівні
державної політики. Середній часовий рівень — 10 — 15 років, протягом
якого аналізується можливість розв’язання стратегічних завдань, які
дають орієнтовну відповідь на запитання, що можна зробити. На найнижчому
рівні прогнозування вирішуються оперативні завдання, які належить
здійснити в найближчий період.

Теоретичним опрацюванням і обґрунтуванням різних варіантів розвитку
людини в майбутньому суспільстві займається в західному світі
футурологія (від лат. futurum — майбутнє і від гр. logos — мова,
вчення). Термін цей уперше почав вживати в 1943 р. О. Флейхтхайм з метою
відмежуватись від одіозних ідеологічних доктрин минулою і насамперед від
“марксистського утопічного мислення”. Вченими-футуроло-гами розроблений
технічний інструментарій прогнозування і моделювання.

О. Тоффлер у праці “Зміцнення влади” (1990 р.) проаналізував світові
тенденції становлення нового соціального порядку, зокрема, негативні та
позитивні аспекти якісно нового постіндустріального етапу розвитку
соціуму. Цей етап він описує за допомогою принципово нової теорії,
позначеної в його ранніх працях як “суперіндустріалізм”, а в пізніших —
як “третя хвиля”.

Фрагменти панорами розвитку суспільства на найближчі десятиріччя, згідно
з О. Тоффлером, такі:

> по-перше, пріоритет у цьому соціальному устрої мають знання, які
стають символічною формою капіталу; головною формою власності є
інформація, отримана в резуль

таті знань;

> по-друге, кардинальної зміни зазнає сама природа влади, яка може бути
лише вищої якості — це влада знання;

> по-третє, політичне життя набуває нових параметрів, оскільки принцип
меншості змінюється на принцип більшості, відбувається відмова від
представницької демократії.

О. Тоффлер далекий від думки, що “третя хвиля” обов’язково настане,
гальмом для цього можуть бути війна, економічний крах, екологічна
катастрофа, надактивність протидіючих політичних сил. До таких сил він
відносить:

1) профашистські політичні об’єднання, головна ідея яких зосереджена в
гаслі “закон і порядок”;

2) політизовані релігійні течії, які вороже настроєні щодосекуляризму й
поєднують у своїй ідеології та діяльності тоталітаризм, універсалізм,
фанатизм;

3) “патологічні форми” екологічного руху, наприклад, “ековандалізм”,
“екотероризм”;

4) націоналістичні сили;

5) об’єднання людей, які проповідують екстремістські погляди, масонські
ложі, противників абортів, переслідувачів сексуальних меншин.

О. Тоффлер стверджує, що вони, а не комуністичний тоталітаризм, увійдуть
у протиборство з демократією XXI ст.

Подібних поглядів щодо суспільних пріоритетів дотримується відомий
американський футуролог Дж. Нейсбіт. Ще в 1982 р. було видано його першу
книгу “Мегатенденції”, в якій визначались найкардинальніші напрями
розвитку суспільства, зокрема, знання та інформація. Учений стверджує,
що найважливішим стратегічним ресурсом дедалі відчутніше

стає не капітал, як це було в індустріальному суспільстві, а інформація.
Нове джерело сили, за Дж. Нейсбітом, — це не гроші в руках небагатьох, а
інформація в руках багатьох.

Відомий американський геополітик С. Гантінгтон виступив з концепцією
неминучого зіткнення цивілізацій. Він визначає цивілізацію як культурну
спільноту найвищого рангу і прогнозує значні конфлікти вподовж лінії
розподілу між цивілізаціями: західною (європейською та
північноамериканською), ісламською, конфуціанською,
православно-слов’янською.

Песимістично виглядають у багатьох футурологічних розбудовах влада та
здійснювана нею політика. Пропонований в літературі з цього приводу
спектр ідей не відрізняється принципово від висловленого представником
культурологічної думки Заходу XX ст. голландцем Й. Хейзінгою. Вчений
переконаний у тому, що політика діє на “зоологічних засадах”. Про це
свідчать гіпернаціоналізм; заперечення значущості знань, занепад
моральних форм, ідеалізація минулої історії й культури; згубна для
людини масова культура. Й. Хейзінга вважав, що для врятування
цивілізації малоефективними є політичні партії та держави, різні
громадські організації та церква, а необхідним є досягнення панування
людини над собою.

Яке ж майбутнє України? Більшість учених сходяться на тому, що Україна
входитиме в реалії суперечливого XXI ст. складно, у пошуках стабільних
форм власної державності, економіки і духовної культури. Тепер існують і
здійснюються різні проекти цих форм. Неоднаковий інтерес до них
проявляють різні політичні лідери і партії, соціальні верстви і
професійні групи, релігійні конфесії та мистецькі об’єднання. Різне
філософське бачення України і світу проявляється у програмах партій і
громадських організацій, у вченнях релігійних діячів, у концепціях
вчених і на рівні масової свідомості.

Саме національна філософська культура є тим стрижнем, навколо якого
спроможні успішно розгортатись і державна політика, й економіка, і
соціальні відносини, а також вироблятися відповідне ставлення до
досвіду, культури й історії усіх народів світу.

Українська філософська думка сьогодні не пропонує “технічних” рецептів
виходу з кризи, однак вона може запропонувати стратегію Г методологію,
котрі спираються на національну традицію і ментальність, що
полегшуватиме поступ України, застереже ЇЇ від необгрунтованих проектів
і руху в “глухий кут” історії.

Незалежна Україна за роки свого існування довела, що вона, попри всі
труднощі, має майбутнє. Це мирна нейтральна держава, яка поступово
здобуватиме імідж рівноправного суб’єкта міжнародної політики.
Внутрішньо-економічні і політичні труднощі з часом будуть подолані.
Однак зробити це буде нелегко і непросто. Доведеться зазнати неабиякого
відвертого і прихованого тиску тих сил у світі, які найменше зацікавлені
у відродженні могутності нашої країни, її успішному розвиткові.
Доведеться подолати й опір тих, хто, галасуючи про демократію і
національне відродження, збанкрутів у своїх антинародних діях, загруз у
корупції і зраді власного народу. Буде потрібно, переборюючи прорахунки
минулого та сьогоднішні помилки, починати реставрувати поруйноване,
створювати справжню незалежність для народу України. Незалежність від
свавілля і зарозумілості політиканів та їхніх спільників, від горя,
злиднів, безправ’я; незалежність в ім’я утвердження людяності, добра,
справедливості.

Розділ III. СУБ’ЄКТНО-ОБ’ЄКТНА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ПОЛІТИКИ

3.1. Суб’єкти і об’єкти політики

Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що
вона спрямована, тобто визначені суб’єкти й об’єкти політики у
суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Таке
визначення дасть можливість підійти до з’ясування сутності політичних
відносин між суб’єктами, суб’єктами і об’єктами політики, розкрити форми
їхньої політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби
перетворення політичного середовища.

Суб’єкт і об’єкт політики — обов’язкові елементи політичних відносин,
тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв’язку і
взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому
ознаки.

Суб’єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи,
організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення
політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об’єктів
політики.

Суб’єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та
їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією
метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність;
виявлений інтерес; взаємозв’язок, взаємодію з об’єктом політики.

Об’єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і
зв’язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність
суб’єктів політики. Об’єкт політики дає уявлення всього того, на що
суб’єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну
діяльність.

Об’єкти політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї
суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства
в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних
інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так
і в регіональному або світовому просторі.

У суспільстві суб’єктом і об’єктом політики можуть бути людина,
соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави,
суспільство в цілому.

Відповідно до визначення поняття суб’єкта й об’єкта політики розглянемо
їх основні характеристики.

Суб’єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Це означає
відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми
поколіннями в процесі історичного розвитку, підтримання реального
політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії
політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх пружин
політичного руху. Отже, суб’єкт політики є активним за своєю природою.
Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є
наявність політичного інтересу. Обсяг активності зу-. мовлений здатністю
суб’єкта впливати на поведінку людей (взаємодіяти з іншими суб’єктами
політики), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати
зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність
визначається як “політична суб’єктність”.

Суб’єкти політики також визначають, хто є головною дійовою особою, хто
другорядною, а хто й масою, натовпом, пасивним об’єктом маніпулювання.

Суб’єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього
об’єктами політики, здатний також до самотворення, самоорганізації,
самовдосконалення.

Здатність суб’єкта політики до творення, організації, управління та
іншої діяльності значною мірою зумовлена такими обставинами.

1. Суб’єктивні здібності, що визначають здатність впливати на політичний
процес, а саме: знання, вміння діяти, послідовність діяльності,
мотивація, емоційний стан, воля та ін.

2. Об’єктивні можливості для політичних дій (досягнутий рівень зрілості
суб’єкта політики, наявність політичних сил, з якими об’єднується або
бореться суб’єкт, їх розгалуженість, зріле політичне середовище та ін.).

Розвиток політичного життя світового співтовариства збагачується
різноманітністю суб’єктів політики, їх можна певним чином класифікувати
як первинні і вторинні.

До первинних суб’єктів політики належать індивіди та соціально-історичні
спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи,
етнічні й соціальні групи. Ці спільноти формують певні об’єднання, які
відображають їхній інтерес і дають змогу втілити його у життя.

До вторинних суб’єктів політики належать політичні інституції і
політичні організації — держава, партії, громадськополітичні об’єднання.
Отже, вторинні суб’єкти політики є похідними від первинних.

Між суб’єктами політики існує динамічна система взаємовідносин —
залежності, підпорядкування, супідрядності, відносної автономності.
Місце і роль того чи іншого суб’єкта політики у цій системі визначаються
його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю
необхідних політичних якостей, політичної культури. Охарактеризуємо
первинні і вторинні суб’єкти політики.

Первинні суб’єкти є вихідними у формуванні політики. Вони є носіями
політичних інтересів, потреб, на яких ґрунтується свідома і несвідома
політична діяльність. Саме інтереси і потреби спонукають до політичних
дій різні соціально-політичні спільноти.

Головним суб’єктом політики є людина. Саме завдяки активній діяльності
її діють соціально-політичні спільноти і створені ними організації.

Ідеї щодо ролі особи як суб’єкта політики посідають в історії політичної
думки чільне місце. Ще Платон і Арісто-тель підкреслювали значення
людини та її політичної діяльності у житті суспільства. Платон прагнув
визначити типи людей і відповідно політичні позиції. Арістотель виходив
з того, що людина за своєю природою є істотою політичною. Період
Відродження і наступні століття показали, що політична особа посідає
дедалі вагоміше місце у політичному житті та в системі поглядів на
нього. У XX ст. активізація політичного життя у світі загострила увагу
до місця, ролі, значення особи як суб’єкта політики, утвердила принцип
людського виміру політики.

Підвищення ролі політики у суспільному житті зумовлене активізацією
діяльності особи як її суб’єкта, прискоренням процесу соціалізації,
зростанням рівня її політичної культури. Саме особа є носієм політичних
уявлень, орієнтирів, настанов, мотивів і навичок політичної діяльності.
Вона виступає як громадянин — носій політичних прав і обов’язків.

Стабільний розвиток політичної сфери може бути лише в такому
суспільстві, де існує механізм політичної соціалізації людини як процес
набуття і реалізації її політичної культури. Саме за такої умови особа
поступово оволодіває реаліями політичного життя, формами і методами
впливу на нього, певними організаційними структурами, ідентифікує себе з
іншими суб’єктами політики, входить до різних соціально-політичних
спільнот.

Людина включається і реалізує себе у політичному житті як громадянин,
політичний діяч, політичний лідер. Політичний вплив кожного з них
безперечний, проте за обсягом і за силою він неоднаковий.

Так, політична влада може використовуватись особами і в егоїстичних
цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу.

До таких політичних діячів XX ст., які керувались устремліннями до влади
в ім’я самої влади, приховували справжній їх зміст й антинародну
спрямованість, можна віднести Сталіна й Гітлера, Чаушеску і Пол Пота,
Хомейні й Мао Цзедуна, Енвера Ходжу та ін.

Суттєвою передумовою політичної суб’єктності особи є реалізація певних
чинників — матеріальних, соціально-культурних, політико-правових.
Матеріальні означають: чим багатше суспільство, тим більше шансів для
демократичних форм політичної діяльності особи. Соціально-культурні
чинники забезпечують включення особи у певні спільноти, ідентифікацію її
із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення,
осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб.
Політико-правові — це існуючий політичний режим, політична система
суспільства, особливості їхнього функціонування. Зазначені чинники дають
змогу розкрити потенційні характеристики особи як політично свідомого
громадянина, активного політичного діяча або людини, відчуженої від
політики, індиферентного споглядача політичних подій.

Особа бере участь у політиці безпосередньо або опосередковано.
Безпосередня участь здійснюється через форми прямої демократії:
референдуми, вибори, згбори тощо. Представницькі форми демократії —
парламент, місцеві органи влади, представницькі органи партійних та
інших громадських організацій — забезпечують опосередковану діяльність
особи у політичній сфері. У цих органах власне політичну діяльність
здійснюють особи як політичні діячі, політичні лідери, політичні
керівники. Світовий політичний процес свідчить про розширення й
урізноманітнення форм політичної діяльності особи. А це, в свою чергу,
означає, що роль людини як суб’єкта політики в світовому співтоваристві
безперервно зростатиме, набуватиме нового змісту.

Соціально-політичні спільноти як суб’єкти політики — це цілісні
соціальні утворення, що формуються на основі певних соціально-політичних
і культурно-економічних зв’язків, тенденцій і перспектив розвитку.

Основні характерні ознаки соціально-політичних спільнот як суб’єктів
політики:

> соціально-політичні спільноти є рушієм суспільно-політичного прогресу;

> без активної діяльності соціально-політичних спільнот, розвинених
відносин між ними, їхньої свідомої поведінки, політичної волі
прогресивні соціальні зміни не

можливі;

> від характеру соціально-політичних спільнот, а також якості
функціонування створених ними політичних інституцій залежить стан
об’єкта політики — політичної

сфери суспільства;

> від характеру політичної діяльності суб’єктів політики залежать тип
суспільства, його суспільно-політичний та державний устрій.

Наприклад, відповісти на запитання, чи були СРСР та інші країни Східної
Європи суспільствами соціалістичними, можна, якщо визначити характер
суб’єкта політики.

Кожна соціально-політична спільнота як суб’єкт політики діє лише їй
властивим чином.

Дедалі більшої упорядкованості політичних, економічних та інших відносин
набуває особлива спільнота — світове співтовариство. Світове
співтовариство має через відомі і новостворені організаційні структури
утвердити універса-лістські, загальноцивілізаційні засади ідеї
демократії в міжнародній системі, що створюється, відкрити демократичну
перспективу розвитку для світової популяції в цілому, для громадянського
суспільства кожної з країн світу, творити, за висловом І. Канта,
“загальний всесвітньо-громадський стан як лоно, в якому набудуть розвою
усі первинні задатки людського роду”1.

Світове співтовариство, яке у повоєнний час звикло до певної
стандартності, зрозумілості ситуацій, штучної упорядкованості, жорсткого
силового дуалізму, сьогодні набуло якостей політичного плюралізму і
багатокритеріальності. Зникла субординація, що трималась на глобальних
ідеологіях та силі, а з нею й уніфікованість, детермінованість позицій
та дій держав. У колишнього світоустрою було фактично кілька співавторів
— великих держав. Саме їхні інтереси тоді визначали політичні правила на
міжнародній арені. Решта членів світового співтовариства узгоджувала
свої інтереси з інтересами великих держав.

З крахом комуністичної системи світове співтовариство дедалі більше
гармонізує сучасне політичне життя, забезпечує волевиявлення
національних інтересів усіх держав, що раніше підпорядковували свою
політику “системній дисципліні”. Внутрішня плюралізація світового
співтовариства характеризується виникненням нових держав на терені
колишніх СРСР та СФРЮ, зміною політичних обрисів і формуванням нових
субрегіонів (країни Балтії, субрегіон Північної Європи та ін.). А це, у
свою чергу, розкриває можливості внутрішнього політичного самотворення,
саморозвитку світового співтовариства. Суттєвою закономірністю його є
багатоманітність, творення загальнолюдської політичної філософії,
розбудова світового правоустрою, світоустрою в цілому, творення нової
динамічної рівноваги, утвердження світових політичних цінностей та
інтересів. Все це, однак, не звільняє світове співтовариство від
незбалансованості світових стратегічних інтересів, рівневих розбіжностей
у потенціалі регіонів та ін.

Розвиненою спільнотою є громадянське суспільство кожної країни. Воно не
тільки є носієм предметно-практичної діяльності та пізнання у царині
політики, а й самозалучається до політичної діяльності або відчужується
від неї.

Громадянське суспільство суверенної країни як суб’єкт політики може бути
“відкритим” і “закритим”.

“Відкрите суспільство” — це такий стан і форма суспільної організації
життя людей, за яких соціальні структури історично і реально спроможні
до самоактивності, інституційного і правового самозабезпечення,
самовдосконалення і модернізації на ґрунті толерантності й критичного
мислення, добровільного прагнення до втілення в життя всього нового,
перевіреного світовою практикою, коли створено умови для самовираження і
самореалізації особистості, захисту її прав.

“Відкрите” громадянське суспільство має зрілі демократичні інституції,
механізми впровадження демократичних процедур, оприлюднення всіх владних
дій, вольових актів, утвердження прав і свобод особистостей, їх
об’єднань і асоціацій, не є комунікативно обмеженим, передбачає повагу
до державного, національного і народного суверенітету. І. Кант такий
стан відкритості громадянського суспільства назвав “резонуючою
публічністю”.

Поняття “відкрите суспільство” введено у науковий обіг англійським
філософом К. Поппером.

“Закрите суспільство” — це стан і форма суспільної організації, за яких
соціальні інституції ізольовані від зовнішнього світу, жорстко
зафіксовані і опираються будь-яким змінам, засновані на пануванні
мовчазної політичної стратегії, міфоло-гемах, які не потребують
доведення, не відображають реальних потреб, інтересів, об’єктивних
законів розвитку суспільства.

На відміну від “відкритого суспільства” “закрите суспільство” примітивне
й безперспективне у своєму політичному розвитку. Вичерпавши ресурси,
воно об’єктивно має стати на шлях переходу до “суспільства відкритого”.
Такий перехід означає еволюційний поступ від спрощеної форми організації
суспільного життя до складної. Цей рух не є прямим. Він проходить через
кризові ситуації, політичні сплески протягом тривалого політичного часу.

Розвиток політичного життя значною мірою зумовлений тим, наскільки
активний такий суб’єкт політики, як народ. Політичне життя тим
активніше, організованіше, цілеспрямованіше, чим глибше народ усвідомлює
себе як спільнота, чим сильніші соціально-політичні зв’язки, які
конституюють його як цілісну систему.

Поняття “народ” як певна соціальна спільнота, що історично склалася, є
найбільш прийнятним з точки зору розгляду народу як суб’єкта політики.
Так, у Декларації про державний суверенітет України, яка прийнята 16
липня 1990 p., підкреслюється, що Верховна Рада виражає волю народу
України, має за мету утвердити суверенітет і самоврядування народу
України, що народ України — єдине джерело влади в Республіці, а
повновладдя народу реалізується на основі Конституції. Від того,
наскільки народ склався як спільнота, а не просто населення країни,
залежить характер політичних зв’язків, організаційних структур, а отже,
і діяльність його як суб’єкта політики.

Суб’єктами політики виступають нації як соціально-етнічні спільноти. У
XX ст. розпалася колоніальна система, фундаторами якої були класичні
колоніальні імперії: Британська, Французька, Російська, Оттоманська,
Австро-Угорська, Німецька, Португальська. У колоніях і напівколоніях
проживала переважна більшість населення — 1367 млн чоловік (79 %), площа
загарбаних територій становила 106 млн кв. км (станом на 1914 p.).
Незалежні демократичні держави, такі як Швейцарія, Швеція, Норвегія,
деякі латиноамериканські країни були острівцями незалежності в
колоніальному світі. Перша світова війна, немов глобальний землетрус,
розхитала світову колоніальну систему. У XX ст. людство викинуло на
смітник історії як непотріб імперсько-колоніальний принцип
державотворення. Голос національних спільнот заявляє про національний
принцип державотворення, про те, що нація є найдосконалішою формою
суспільно-політичної організації людства.

За тоталітарних режимів нації фактично усунуті від політичної
діяльності. У сталінській системі політичного гноблення
соціально-класова єдність абсолютизувалася, а національна спільнота
нівелювалася.

Сучасний стан посткомуністичних суспільств на величезному просторі від
Дубровника до Курил дає матеріал для етносоціологічних і
політико-етнологічних досліджень. “Союз непорушний”, Югославія, режим
якої був декорованою зовнішнім лібералізмом мікромоделлю радянської
імперії, з ліквідацією тоталітарного режиму розпалися. Відчуття етнічної
єдності вирвалося із столітнього, а в окремих випадках і тривалішого
ув’язнення, спонукаючи національний організм до дій. Історія засвідчує:
чим сильніші примусове з’єднання і його утримування, тим страшнішою буде
майбутня розплата за роз’єднання.

У міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили
прагнуть заявити про себе як суб’єкти політики. Якщо найбільш
пригнобленими були нації, то у процесі демократизації активну політичну
позицію займають національні рухи як виразники свідомості етносу, його
потреби у докорінних політичних змінах. За словами колишнього
Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі, близько 500 націй
ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав. За
прогнозами багатьох політологів, через 30 — 40 років на планеті
утвориться ще близько 100—110 нових національних держав.

Розвиток національних рухів і дедалі виразніше становлення націй як
суб’єктів політики — природна реакція на розклад тоталітарного
суспільства. Нація як суб’єкт політики прагне до власної державності,
створення інфраструктури національної влади, розвитку контактів з іншими
націями. Політична суб’єктивність націй виявляє себе у різних видах.

Однак за умов, коли країну населяє значна кількість представників різних
націй, етнонаціональна спільність сьогодні не може слугувати за єдину
основу демократичного розвитку. Ідея демократичної побудови суспільства
невід’ємно пов’язана з перспективою подолання національних обмежень і
міжнаціональних суперечностей. Громадянське суспільство становить
необхідну демократичну умову для досягнення міжнаціонального,
міжнародного миру, для творення і розвитку демократичної держави.
Державно-громадянська модель ґрунтується на засадах соціально і
політично стратифі-кованого суспільства з розвиненими демократичними
інституціями. На демократичному грунті етнонаціональних традицій — життя
мови, звичаєвого життя — створюються сучасні державно-громадянські
спільноти — політичні нації.

Важливе місце належить політичній суб’єктності таких великих соціальних
груп, як класи. Останні особливу активність виявляють під час завоювання
та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій,
формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві
основними соціальними групами є такі, які за чисельністю і впливом
найбільші. Вони не належать ні до найбагатших, ні до найбідніших. У
такому суспільстві немає матеріальних полюсів, а найбільш впливовим
виявляється середній клас. У політиці він є опорою демократичного
режиму.

Давні мислителі стверджували, що соціальним фундаментом країни є середні
класи. Афінське суспільство являло собою єдність, зумовлену існуванням
середнього класу. Тут досягалася внутрішня стабільність, рівновага,
конфлікти тривалий час не доходили до соціальних потрясінь. Лише тоді,
коли середній клас становить більшість населення і здатний виявити себе
як суб’єкт політики, республіка має тверду основу для існування. Влада
багатих — це олігархія, влада бідних — охлократія. Опорою
парламентаризму в країнах Заходу став середній клас. У нашому
суспільстві з розвитком ринкової економіки він теж формує новий тип
політики.

Крім класів, суб’єктність яких найвпливовіша у політиці, її суб’єктами
прагнуть стати й інші соціальні групи.

У XX ст. у політичній науці гостро постала проблема груп, які керують. У
межах їх вивчення з’явилися такі теорії: теорія еліт, біля витоків якої
стояли видатні політологи В. Паре-то й Г. Моска, а також теорія
бюрократії, яку вперше всебічно проаналізував М. Вебер. Еліта і
бюрократія — дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках
владу і виступають суб’єктами політики. Джерело їхньої сили і впливу
полягає в тому, що вони певною мірою є стійкими і стабільними групами.

Виділяють різні типи еліт. За змістом діяльності й функцій виокремлюють
такі види еліт: адміністративна (об’єднує вищих державних чиновників),
партійна, військова, ідеологічна та ін.

Правляча еліта як суб’єкт політики — це та частина еліти, яка прийшла до
державного владарювання шляхом виборів. Співвідношення між правлячою
елітою і адміністративною в різних країнах різне.

Крім того, є еліти закриті і відкриті. Еліта закритого типу неохоче
допускає у свої ряди нових членів, утверджує жорсткі критерії відбору. І
хоча вона може проіснувати досить значний час, згодом все ж втрачає
політичну підтримку і вироджується. Еліта відкритого типу інтенсивно
оновлюється, вміло пристосовується до політичної системи.

При всій згуртованості й цілісності еліти всередині неї точиться
постійна боротьба за розподіл влади між окремими групами. Для еліти
характерні конкуренція тенденцій, що персоніфікуються в окремих
керівниках та їхньому оточенні, наприклад, між “радикалами” і
“консерваторами”, “шуліками” і “голубами”, “хрестоносцями” і
“прагматиками”, між представниками різних поколінь, кланів і
корпоративних груп. Як суб’єкт політики еліта виконує такі функції:
приймає рішення з найважливіших питань, визначає цілі, орієнтири і
пріоритети в політиці, виробляє стратегію і тактику, створює ідеологічні
концепції, що обслуговують її політичний курс, консолідує навколо себе
політичні сили, керує політичними структурами й організаціями.

Посередником між елітою і суспільством виступає така соціальна група, як
бюрократія. Бюрократія має подвійну природу, що яскраво виражено у двох
найбільш відомих концепціях бюрократії. Так, згідно з теорією М. Вебера,
бюрократія втілює найбільш ефективні і раціональні способи управління.
Вона компетентна, кваліфікована, побудована на принципі ієрархії, має
чітко визначені права й обов’язки, а отже, найбільш дисциплінована і
законослухняна, одержує фіксовану платню і не володіє тими ресурсами,
якими розпоряджається, що сприяє зменшенню корупції.

У 40-ві роки XX ст. американський соціолог Р. Мертон піддав різкій
критиці веберівську теорію бюрократії. Він показав, що ті риси
бюрократії, які описував М. Вебер, розмиті і дисфункціональні, що
бюрократія служить не суспільству, а собі, що орієнтацію на загальні
інтереси бюрократія підмінює орієнтацією на власні корпоративні
інтереси, що для неї є характерними антиінтелектуалізм, вороже ставлення
до науки, відсутність об’єктивного аналізу, догматизм, секретність, що
доцільна ієрархія підміняється культом начальства, кор-поративізмом,
неформальними зв’язками.

У сучасній політології ці концепції розглядаються як крайні. Проте
обидві вони вбачають у бюрократії самостійну соціальну групу, що має
великий вплив на політику. І у вітчизняній, і у західній політології
досить поширена точка зору, згідно з якою бюрократія є самостійним
класом. Саме так розглядали бюрократію російський філософ М. Бердяев,
сучасний російський соціолог С. Андреев, югославський політолог М.
Джилас та ін.

Бюрократія є необхідною у демократичному суспільстві як сила, що
забезпечує і сприяє його самозбереженню. У такому суспільстві бюрократія
як суб’єкт політики, виражаючи інтереси народу, свою політичну
діяльність спрямовує на самозбереження і розвиток суспільства, його
політичної системи. Бюрократія як суб’єкт політики забезпечує додержання
демократичних принципів функціонування суспільства, надає владу своєму
представникові, який обирається й наділяється необхідними
повноваженнями, створює можливість переобрання його або звільнення
обраного керівництва на основі реального, а не декларованого
волевиявлення знизу або за рішенням вищої державної влади, суворо
дотримується законодавства. У разі порушення цих норм з боку бюрократії
вона перетворюється на панівну силу незалежно від конкретної форми
влади. Такий суб’єкт влади відчужується від решти суспільства, створює
бар’єр між народом і владою, свою субкультуру, спосіб життя і політичну
поведінку. З бюрократії рекрутується нова еліта.

Клас бюрократії як самостійний суб’єкт політики — породження
авторитарно-централістського стилю керівництва суспільством. Він будує
політику, спрямовану на згортання всіх демократичних форм функціонування
і поступове утвердження себе як єдиного суб’єкта влади. Так, характерною
рисою радянської бюрократії було те, що вона являла собою суб’єкт
самодержавної політики. Бюрократичний режим сталінського самодержавства
не передбачав незалежного законодавства. Бюрократія виступала і
законодавцем, і виконавцем, і власником апарату державної влади. Вона
була єдиним роботодавцем у країні, правителем, контролером, повелителем
культури, промисловості, сільського господарства, єдиним банкіром,
торговцем. У такій ситуації практично все в країні залежало від цього
суб’єкта внутрішньої і зовнішньої політики. Якщо в умовах екстенсивного
розвитку економіки існування політичної суб’єктності бюрократії було
цілком можливим, то за умов інтенсивного розвитку попередня політична
суб’єкт-ність виявилась неприйнятною. Сучасне політичне життя вимагає
усунення бюрократії як монополіста на владу і функції управління й
створення апарату, вихованого на основі нового мислення.

Політичне життя суспільства зазнає впливу і таких соціальних груп, як
люмпенство, маргінали, які прагнуть виявити себе як суб’єкти політики.

Люмпенство — це лінива, пасивно-заздрісна частина населення, яка ладна
жити будь-як, нездатна добре працювати ні за яких умов чи стимулів.
Прагнення реалізувати свою політичну суб’єктність у люмпена виявляється
в тому, що він успішно експлуатує соціально-політичні “завоювання”
(ліквідацію приватної власності на робочу силу і талант, “безплатність”
соціальних благ і ресурсів, несправедливість зарплати, поширення
спекуляції та корупції тощо). Люмпени не-задоволені державними
структурами, бо розуміють свою непотрібність і нездатність до такої
роботи. Проте вони більше, ніж інші групи, прагнуть до бунтів, мітингів,
легко піддаються провокаціям, створюють ідолів для поклоніння, жадають
тиранів. Натовп як об’єкт чиєїсь політики зосереджує увагу винятково на
негативному, створює образ ворога. Люмпени — захисники “люмпенського
соціалізму”. Вони проголошують боротьбу за справедливість, ототожнюючи
її із загальною злиденністю й зрівнялівкою.

Люмпенство — база демократії в її незрілих, первісних формах, що має
популістське забарвлення і тяжіє до охлократії. Така демократія веде до
дестабілізації та розвалу політичного організму.

Не сприяє політичній упорядкованості суспільства і така група, як
маргінали. Вони не здатні до самостійної політичної суб’єктності, проте
своєю деструктивною поведінкою впливають на політичні процеси і як такі
є об’єктом політики.

Маргінали — це особи або групи, які або самі нехтують суспільством, або
суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони перебувають на “узбіччі”
або за рамками характерних для даного суспільства структурних
підрозділів, норм і традицій. Маргінальність є виразом специфічних
відносин з існуючим суспільним ладом. До маргіналів належать жебраки,
нероби, повії, божевільні, особи без житла та ін. Це психологічно слабкі
типи. Активним стимулятором маргіналізації є страх. Маргі-налам
притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і
морального клімату, носіями тоталітаристської і людиноненависницької
ідеології.

Первинні суб’єкти політики є соціальною базою творення вторинних
суб’єктів, тобто різноманітних політико-органі-заційних структур. Це
політична система суспільства та її елементи — держава, політичні
партії, організації. Всі вони забезпечують тісні зв’язки між суб’єктами,
а також між суб’єктами й об’єктами політики. Вторинні суб’єкти є
інструментом формування інтересів, виявлення волі суб’єктів політики,
досягнення компромісів, підтримки політичного і правового порядку. Саме
через них формулюються політичні цілі, визначаються орієнтації, напрями
політичної діяльності.

Усі вказані суб’єкти політики історично зумовлені. Впливаючи на об’єкти
політичної діяльності, вони повинні відповідати вимогам часу. Доки
суб’єкт здатний впливати на об’єкти політики, а його вплив забезпечує
прогресивний суспільний розвиток, доти його політичний час не є
вичерпаним, в іншому ж разі він має зійти з політичної арени, і тоді
настає час іншого суб’єкта політики.

Суб’єкт політики характеризується певним рівнем політичної культури. Це
передбачає вміння володіти об’єктивними законами розвитку, знання
сутності політики як специфіч-ного суспільного явища, здатність вести
політичну боротьбу, виявляти політичну волю, здійснювати політичний
вплив. Такий вплив може бути прямим або непрямим, відкритим чи
прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи й
воєнно-політичні) або ненасильницьким, короткочасним або тривалим.
Рівень політичної культури суб’єкта політики визначає прогресивність
програмних цілей і настанов, правильність політичної стратегії і
тактики, а отже, в цілому здатність сприяти соціально-політичному
прогресу.

Суб’єкти політики значною мірою впливають на хід і результати
політичного процесу, однак останній має об’єктивну природу. Політичне
життя залежить також від інших сфер суспільного розвитку, від світового
політичного, інформаційного, економічного порядку. Якщо суб’єкт політики
не розуміє такої об’єктивної залежності й стверджує, що всі політичні
процеси та їхні наслідки залежать від волі, прагнень, інтересів,
настроїв окремих осіб та соціальних спільнот, то такий підхід є
суб’єктивістським. Крайнім виявом суб’єктивізму в політиці є
волюнтаризм.

Волюнтаризм (від лат. voluntarius — залежний від волі) — це позиція
суб’єкта політики, згідно з якою головним чинником досягнення
поставленої мети є воля і особисті устремління, наміри суб’єкта.

І суб’єктивізм, і волюнтаризм у політиці абсолютизують активну роль
суб’єкта у політичному житті, свідчать про невисоку політичну культуру
суб’єкта політики, часто пов’язані з лицемірством, маніпулюванням,
політичними махінаціями, тобто всім тим, що деформує політичний процес.

Суб’єкти політики в процесі здійснення впливу на об’єкти політики
вступають у певні відносини: суб’єктно-суб’єктні і суб’єктно-об’єктні.
Суб’єктно-суб’єктні виступають як відносини між соціальними спільнотами
та особами. Суб’єктно-об’єктні відносини мають свої характерні риси, що
визначаються особливостями як суб’єкта, так і об’єкта політики.

Діяльність суб’єктів політики різноманітна, що зумовлено багатогранністю
самого нолітичного життя. Проте така діяльність не безмежна. У сферу
впливу суб’єкта політики включаються такі явища і процеси, що роблять
об’єкти політики осмисленими, практично значущими. А тому об’єкт
політики є передумовою діяльності суб’єкта, визначає час, простір,
обсяг, методи дії останнього. Отже, взаємозалежність, взаємозумовленість
суб’єкта і об’єкта політики у суспільному житті, а також специфіка
кожного з них є об’єктивно реальними.

На відміну від суб’єкта об’єкт політики є підвладною ланкою єдності
“суб’єкт — об’єкт політики”, однак це не робить об’єкт пасивним,
невпливовим. Його активність виявляється вже в тому, що він обмежує,
вимальовує потенційний простір політики, у рамках якого діє суб’єкт.
Реалії політичного життя свідчать, що суб’єкт і об’єкт політики часто
міняються місцями. Це доводить рухомість політичних відносин “суб’єкт —
об’єкт політики”. Зміни в них впливають на розв’язання суперечностей між
суб’єктом і об’єктом, сприяють виникненню нових якостей, розширенню
цілей. Зміни у функціонуванні суб’єкта й об’єкта політики забезпечують
перехід суб’єктно-об’єктної взаємодії у нову систему зв’язків і
залежностей.

Об’єктом політики є різні феномени суспільно-політичного буття. Серед
них чільне місце посідає громадянське суспільство. Воно є сферою
спонтанного самовиявлення вільних громадян та добровільно створених ними
об’єднань, яка захищена відповідними законами від прямого втручання і
сваволі державної влади. Це не означає, що суб’єкти політики не
впливають на громадянське суспільство: цей вплив полягає у створенні
таких політичних умов, які забезпечили б вільний розвиток громадянського
суспільства.

Політичне життя суспільства в цілому також є об’єктом політики. Суб’єкт
політики прагне внести в нього цілеспрямованість, організованість,
забезпечити консолідацію навколо себе, мирне функціонування. Це
досягається шляхом урегулювання питань влади, визначення ролі та місця
її суб’єктів і механізму владарювання, гармонізації та оптимізації
відносин між масами і політичними лідерами, організаційними структурами
і силами, що беруть участь у політиці. Об’єктом регулювання стає
внутрішнє і зовнішнє політичне життя, державне і партійне, формальне і
неформальне, урегулювання їхніх зв’язків, принципів функціонування.
Організуючи політичне життя, спрямовуючи його відповідно до певних цілей
і напряму розвитку, суб’єкт політики формує об’єкт власної політики —
політичну систему, її структури — владу, політичні відносини, політичну
організацію суспільства, політичну культуру.

Окрім діяльності в політичному просторі своєї держави суб’єкт політики
будує політичні відносини з іншими народами, їх політичними системами.
Отже, об’єктом політики стають світова політична система, світовий
політичний порядок, відносини між політичними системами різних країн
світу, а також між їхніми політичними об’єднаннями.

Зміни у розвитку об’єктів політики зумовлюють певні зрушення у
функціонуванні суб’єктів політики. Оновлені риси суб’єктів і об’єктів
змінюють і зміст зв’язків між ними. Такі зв’язки можуть набирати вигляду
координаційних, субординаційних, управлінських тощо. Розвиненість їх
визначається рівнем розвитку як суб’єкта, так і об’єкта політики.

Зміст, структура і характерні особливості політичних відносин, які
виникають при цьому, розкривають політичну атмосферу, в якій
здійснюється політичний процес.

3.2. Людина і політика

Людина може перебувати у сфері політики щонайменше у двох якостях — як
громадянин держави і як учасник політичних подій та процесів. Кожна
держава сильна своїми громадянами, їхнім почуттям власної гідності,
усвідомленням своїх прав і обов’язків, здатністю їх захищати, довірою до
влади. Демократичність політичного ладу в державі значною мірою
визначається станом політичної культури людей, шануванням ідеалів
свободи, справедливості, порядку.

Вже у первісні часи було прийнято поділяти людей на “своїх” і “чужих”.
“Свої”, члени одного роду-племені, мали визначені права й обов’язки
(зокрема, право голосу при вирішенні спільних справ, право на помсту за
вчинений злочин, певні ролі, функції у племінному поділі праці тощо),
яких не мали у межах цього племені чужаки.

Ідея громадянства народилася у греко-римському полісі — громадянській
общині, яка перетворилася у своєму подальшому розвиткові на державу.
Дослідник політичної думки минулого С. Утченко називав громадянську ідею
найпершим здобутком полісу, який той “заповів” людству. Усвідомлення
себе членом громадянського колективу, своїх прав і обов’язків, почуття
громадянськості, відповідальності, причетності до життя усієї общини й
до її надбань, зрештою, визнання співгромадян — усе це досить повно було
відбито у полісній ідеї громадянства’ .

Упродовж подальшої історії відбувалися зміни у розумінні поняття
“громадянин”, ознак громадянства, пов’язаних із ним прав, обов’язків,
привілеїв, способів набуття та позбавлення тощо. Але сама ідея
громадянства як політична категорія, як морально-політична і навіть
загальнолюдська вартість існує у суспільстві саме від часів античного
полісу. Ось чому звернення до ідей полісу дає змогу повніше осягнути
сутність громадянства взагалі.

Після відмирання родових структур головним елементом суспільного устрою
у Стародавніх Афінах постала сім’я, очолювана батьком — афінським
громадянином. Прибулі іноземці, що мали якесь майно, заняття в Афінах і
воліли тут жити, отримували права метеків. Для решти населення —
незаконнонароджених, полонених, бездомних і втеклих іммігрантів — єдиним
засобом включення до афінської (як і до римської) спільноти була
інституція рабства. Раб входив до складу сім’ї і був цілком
підпорядкований волі її глави, влада котрого вважалася абсолютною щодо
решти її членів.

Громадянство фактично означало міру визнання соціальної значущості
людини. У “демократичному” античному полісі завжди й беззаперечно
існувало розрізнення громадянських прав: населення становили
повноправні, неповноправні (метеки й інші) та безправні. Серед
повноправних громадян існувала градація, скажімо, на громадян від
народження (civer nati у римському полісі) і громадян, що стали такими
за постановою народних зборів (“зроблені громадянами” — civer facti).

Інституція громадянства була ідейно-політичною, духовною основою полісу.
Велике історичне значення понять “громадянин” і “громадянство” полягало
в тому, що завдяки їм було висунуте й закріплене уявлення про певні
права людей. Адже саме володіння правами і є тим чинником, що робить
людину громадянином.

Одним з перших, хто спробував систематично визначити поняття
“громадянин”, був Арістотель. Йому довелося при цьому вирішувати низку
проблем: як розуміти, що той, хто є громадянином в демократичному
полісі, вже не буде ним у полісі олігархічному; як розцінювати
громадянство, громадянські права, здобуті за рішенням народних зборів;
чому поняття громадянства не може бути пов’язане з місцем проживання,
якщо метеки й раби мешкають разом з громадянами; як розуміти той факт,
що громадянами не вважаються жінки, неповнолітні юнаки й особи похилого
віку. І все ж таки мислитель дійшов висновку, що громадянами можна і
слід вважати тих, хто бере участь у суді й народних зборах.

А в практиці грецьких полісів громадянином переважно був лише той, у
кого батьки були громадянами. Щоб бути громадянином Афін, треба було
належати до однієї з десяти філ (родова одиниця, що дорівнювала племені
в Давній Греції, пізніше — територіальна одиниця в Аттичній державі),
мати земельну власність в Аттиці, житло, освячене домашнім божеством.

Статус метека часто вважався менш вигідним, ніж статус раба: метека
неохоче брали на роботу, бо він був вільний і міг будь-коли покинути
свої справи. Єдина можливість залучити таку людину до життя полісу —
підпорядкувати вимогам соціальної дисципліни, тобто зробити її рабом.
Причому поняття “рабство” вживалося тут радше як позначення форми
організації праці, ніж як визначення безправ’я й гноблення.

Важливою особливістю і визначальною ознакою античного громадянства є
відсутність ідеї цілковитого, повного рівноправ’я. Громадянин полісу
знав і цінував свої права, але зовсім не прагнув до рівності й
однаковості прав для всіх і навіть не вважав подібну рівність
справедливою. Не маючи на увазі рабів або “варварів”, сама думка про
рівноправ’я з якими здалася б пересічному греку чи римлянину чистим
безглуздям, ми добре знаємо, що і серед громадян не визнавалася ані
рівність походження, ні рівність майна, більше того, саме поняття
рівності вважалося якоюсь ненормальністю, якщо тільки не враховувалася,
не бралася до уваги певна “градація за достоїнством” (Ціцерон).

Ідею рівності в європейській свідомості породжує християнське
віровчення, згідно з яким усі є рівними перед Богом. Усі люди мають
рівну міру людськості, соціальності незалежно від походлсення, статусу,
майна тощо, тільки одні “вищі”, інші “нижчі”. “Нижчі” мають належати
“вищим”, підпорядковуватися їм, а ті — опікати й захищати своїх
підданих. Так, “найвищий” серед людей, монарх, підпорядкований Богові, а
той вже піклується про усіх.

Клієнтельно-ієрархічна модель феодального суспільства породила такий
характерний для доби середньовіччя аспект громадянства, як підданство.
Спочатку малася на увазі належність до числа тих, хто є підпорядкованим,
підлеглим якомусь володареві, сюзерену. Згодом підданство набуло
значення належності особи до якоїсь держави.

Феодальне суспільство Західної Європи поділялося на сюзеренів (відфр.
suzerain — верховний) — князів, герцогів і підлеглих їм васалів.
Сюзеренами були феодали, великі землевласники, які мали всю повноту
влади на території, що їм належала. Верховним сюзереном вважався король.
Васалами (від лат. vassus — слуга), людьми залежними, були мало-імущі й
неродовиті феодали, які отримували земельні володіння від могутніших
феодалів — сеньйорів.

У ті часи людині обов’язково треба було комусь належати. Усі піддані
вважалися “людьми царя”, які перебувають під його опікою, як і сам цар
був під опікою Бога. Нижчий за чином або становищем мав підкорятися
вищому; будь-хто повинен був приписатися до якогось опікуна, господаря
чи владики. Той, хто нікому не був підпорядкований, не мав над собою
владики, залишався цілком беззахисним.

Буржуазні революції та наступні ліберально-демократичні перетворення у
країнах Європи поступово привели до скасування феодальних привілеїв і
станової нерівності, формально надали кожному індивідові рівний правовий
статус. Держава переважно постає як інституція, що забезпечує умови для
здійснення людьми своїх прав, уможливлює правосуб’єктність громадян.

На думку Іммануїла Канта, громадянином, носієм громадянської особистості
є лише той, хто не змушений здобувати засоби до існування, служити
комусь іншому, окрім держави. Той, хто живе під опікою пана, є його
підданим, не має громадянської самостійності. Громадянином є лише та
людина, яка не має над собою іншого суверена, крім держави.

Нині поняття громадянства, крім належності людини до якоїсь держави,
означає ще й певний політико-юридичний її статус, підданство,
підпорядкованість законам держави. На громадянина поширюється суверенна
влада держави як на території даної країни, так і за її межами. До того
ж громадянський статус особи означає, що держава зобов’язана захищати її
інтереси.

Інституція громадянства набуває суто юридичного значення, коли від
належності індивіда до тієї чи іншої держави, відповідної правової
системи залежить характер правосуб’єктності громадянина. Така
правосуб’єктність складається із сукупності можливостей, наданих людині
державою, та із здатності й обов’язку особи діяти відповідно до
юридичних вимог, відповідати за наслідки своїх дій, виконувати певні
обов’язки перед державою. Коло цих обов’язків здебільшого зводиться до
сплати податків, виконання військової повинності, дотримання законів.
Інакше кажучи, лише маючи статус громадянина даної держави, особа може
бути суб’єктом державно-правових відносин.

У світі існує два основних способи набуття громадянства. Особа може
стати громадянином країни від самого походження або шляхом надання їй
громадянства — натуралізації. У першому випадку застосовуються два
принципи: “права крові”, коли громадянином даної держави стає особа, яка
народжена від громадян цієї країни; “права ґрунту”, якщо людина
народилася на території цієї держави.

Громадянство через натуралізацію надається за волевиявленням особи, що
засвідчує відповідне клопотання на адресу уповноважених державних
органів. Натуралізація потребує виконання необхідних умов, наведення
переконливих мотивів здобуття громадянства.

Інші способи одержання громадянства — укладання шлюбу, обіймання певної
посади тощо. Практика надання громадянства іноземцям регулюється
державною політикою імміграції (від лат. immigro — вселяюся).

Порядок надання і позбавлення громадянства визначається конституцією і
законодавством країни. Втрата громадянства, як правило, настає після
виходу особи із сфери юрисдикції своєї країни, наприклад внаслідок
натуралізації її в іншій країні. Скоєння карних або політичних злочинів
може тягти за собою позбавлення громадянства за вироком суду.

В результаті втрати громадянства людина стає апатридом, тобто особою,
яка не має громадянства й підданства жодної країни, однак мусить
дотримуватися законів тієї країни, де вона в даний момент перебуває.
Апатриди не можуть розраховувати на захист з боку їхньої колишньої
батьківщини чи якоїсь іншої держави. Ці люди, як правило, позбавлені
виборчих прав.

З проблематикою громадянства безпосередньо пов’язані такі явища, як
інтернування та депортація. Інтернування (від фр. interner — оселяти) —
це вмотивоване затримання однією державою громадян іншої держави, коли
вони з якихось причин перебувають на її території, обмеження їхнього
пересування й деяких інших прав.

Депортацією (від лат. deportatio — засилаю, виселяю) є примусове
виселення, переміщення з місця постійного проживання або навіть вигнання
за межі держави особи, групи людей і навіть частини населення, які
визнані правлячим режимом як “соціально небезпечні”, “небажані”.

Людей, які змушені покинути місця постійного проживання через якісь
несприятливі обставини, називають біженцями. Такі обставини, як правило,
бувають наслідком громадських заворушень, громадянської війни, масового
терору проти якоїсь етнічної групи, верстви населення і т. ін. Статус
біженця дає людині право тимчасового притулку на території країни без
отримання громадянства або виду (спеціального дозволу) на проживання, на
отримання певної допомоги й захист з боку країни перебування.

Результатом зміни людьми місця постійного проживання стають еміграція й
діаспора. Діаспора (грец. diaspora — розсіяння) — це розсіяння,
розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами,
завойовниками або й власною владою за межі батьківщини. Це й уся
сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають за її
межами. Еміграція (від лат. emigratio — виселення, переселення) —
переселення з батьківщини в іншу країну і тривале перебування там.
Навпаки, в’їзд іноземців до країни з метою тривалого або постійного
проживання називається імміграцією.

Громадянство може бути єдиним і подвійним. Єдине встановлюється в
унітарних державах. У країнах з федеративною формою устрою воно, як
правило, подвійне. Особа тут стає одночасно громадянином союзу і
суб’єкта федерації.

Подвійне громадянство у федераціях слід відрізняти від поняття
“біпатріди”. Біпатрідами називають тих, хто одночасно має громадянство
двох або більше держав. Як правило, при цьому виникають проблеми з
приводу прав та обов’язків громадянина: чи мусить він сплачувати
податки, виконувати військову повинність, відбувати покарання за
порушення закону одночасно в обох державах чи повинен робити це
вибірково, дотримуватися законів на власний розсуд.

Здобуття громадянства якоїсь держави означає отримання встановлених тут
прав громадянина. Сукупність останніх визначається законодавством кожної
держави. До їх числа входять право на активну й пасивну участь у виборах
(право обирати й бути обраним), право на представництво інтересів в
органах державної влади, свобода слова й асоціацій, право на житло,
роботу, освіту, медичну й матеріальну допомогу, на захист життя,
власності тощо.

Права та свободи громадян закріплені у законодавчому порядку. Законом
“Про громадянство України” (1991 р.) встановлено інституцію громадянства
України, порядок його здобуття, визначено коло прав та обов’язків
громадян.

Як правило, у тексті основного закону будь-якої країни є спеціальний
розділ щодо регламентації правового стану громадянина. В Основному
Законі України найбільшим розділом, що містить 47 статей, є другий
розділ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. У
проголошенні прав і свобод громадян досить поширене посилання на
Загальну декларацію прав людини. У наш час громадянська належність до
тієї чи іншої країни, підданство або відсутність громадянського статусу
особи, обмеженість, неповага її громадянських прав не надають жодних
підстав для обмеження її людських прав.

У сучасному світі прийнято розрізняти права й свободи громадянина і
права людини як права державні й права недержавні. Особливістю останніх
є те, що вони мають не воле-встановлений, навмисний характер, а походять
від самого суспільного єства, є приписом, наданим людям з позадержавних,
позаюридичних сфер. Залежно від того, наскільки встановлені державою
норми, права й свободи кореспондуються з “природними” правами людини,
визначається ступінь демократичності й справедливості існуючого ладу.
“…Основні права не створюються державою, не потребують її визнання, не
можуть бути обмежені або й зовсім скасовані нею. Вони притаманні
індивідові як такому. Вони оберігають свободу не лише від незаконного, а
й від законного державного примусу”.

На відміну від наведеного ліберально-демократичного розуміння
співвідношення прав громадянина і людини існує і має певне поширення
етатистсько-тоталітарне тлумачення. Згідно з ним права людини неможливі
й не існують поза державою, кожна людина користується лише тими правами
й свободами (соціальними, економічними, політичними, громадянськими і
культурними), які передбачені конституцією й законами тієї країни, де ця
людина живе. При цьому законодавство визначає правовий статус, обсяг
прав і обов’язків усіх без винятку осіб, які перебувають на її
території.

У середині XX ст. завдяки діяльності Організації Об’єднаних Націй у
світі відбулися процеси, які поклали початок утвердженню в сучасних
міжнародних відносинах принципу пріоритету прав і свобод людини без
жодних винятків та дискримінації. Поступово поширювалося визнання цього
принципу як норми стосунків між державами, що було закріплено у низці
міжнародних документів. Найголовніші серед них – Загальна декларація
прав людини (1948), Декларація ООН про ліквідацію усіх форм расової
дискримінації (1963), Міжнародні пакти про права людини (1966).

Загальна декларація прав людини, як і будь-яка декларація, є таким
політичним документом, який не накладає на суб’єктів політики жодних
конкретних юридичних зобов’язань і відповідальності. Це фактично
завдання, до виконання якого повинні прагнути усі народи й держави. У
Декларації названі права, які кожна особа має як член єдиної людської
родини. Однак ступінь свободи й рівності залежить від того, де вона
живе. На жаль, ще й досі релігійна належність, стать, колір шкіри можуть
обмежувати їх. Юридичні зобов’язання держав — членів ООН щодо додержання
положень Декларації містяться в окремо розробленому Міжнародному пакті
про права людини.

Загальна декларація стала першим в історії міжнародним документом
загального значення про права людини, який підкреслює необхідність
дотримання усіма елементарних прав особи й демократичних свобод, містить
перелік цих прав і свобод. З часом положення документа в міжнародних
відносинах стали розцінюватися як загальновизнані й
загальнодемократичні, які повинні враховуватися урядами при здійсненні
внутрідержавних законодавчих та інших заходів, що стосуються
елементарних прав особи, а також демократичних прав і свобод у цілому.
Декларація відрізняється від традиційних визначень прав людини, що
містяться у конституціях і законах різних країн, прийнятих у XVIII, XIX
й на початку XX ст. Тут ідеться не лише про конституційні громадянські й
політичні права, а й про економічні, соціальні, культурні тощо.

Соціальні можливості особи почали визначатися як права людини, а
юридичні права, визначені у законодавстві кожної країни, — як права
громадянина.

Порушення, обмеження або позбавлення прав людини якоїсь категорії
громадян називається дискримінацією (від лат. discrimino — розрізняю,
розділяю). У сучасному світі такі дії дістають політичний осуд, а в ряді
випадків можуть мати й правові наслідки. Крайньою, нелюдською формою
громадянської дискримінації є геноцид.

Геноцид (від грец. genos — рід і caedere — вбиваю) — здійснювані
властями масові знищення, гоніння певної національної, етнічної,
расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти. Переслідування
твориться за принципом колективної відповідальності, коли винними
вважаються не лише ті, хто вчинив дію, за яку звинувачують, а й решта
членів верстви, до якої вони належали. Приклади геноциду — масові
винищення вірмен у Туреччині у 1915 p., антинародні репресії радянської
влади, голодомор в Україні 1932—1933 pp., депортація кримських татар,
чеченців та інших народів, катування євреїв (голокост) і переслідування
циган гітлерівцями, терор “червоних кхмерів” у Камбоджі.

Переслідування людей за ознаками етнічної належності позначається
поняттям “етноцид”. Як геноцид кваліфікується і протидія з боку влади
розвиткові культури якогось етносу.

Ідеологія та практика геноциду суперечать принципам гуманізму й
основоположним правам людини, що зафіксовано у Міжнародній конвенції
“Про попередження злочину геноциду і покарання за нього”, підписаній 9
грудня 1948 р. у Парижі й ратифікованій усіма країнами — членами ООН. У
Конвенції зазначається, що політика геноциду є злочином проти людства
незалежно від того, здійснюється вона у мирний чи воєнний час.

Узагальнюючи, назвемо головні ознаки сучасного громадянства:

> належність до якоїсь держави, країни; підданство;

> правосуб’єктність; володіння правами, вирізненими й вираженими
потребами, що спонукає особу висувати певнівимоги до держави,
зобов’язуючись при цьому викону

вати її настанови;

> законопослушність, згода поважати й дотримувати правил співіснування.

Громадянин — це насамперед член владно організованого суспільства. Тож
ознакою громадянської культури, громадянською чеснотою є здатність особи
ґречно ставитися до існуючих у суспільстві норм та імперативів,
дотримувати їх, визначати й шанувати суспільні авторитети, виконувати
обов’язки, покладені громадою. Цю ознаку громадянської культури ще
називають законослухняністю.

Протилежним їй є анархістське ставлення до держави, її настанов і
законів, заперечення будь-якої влади над людиною, невизнання жодного
авторитету. Це спричиняє правовий нігілізм, антисоціальні вчинки і
громадянський вандалізм; антидержавне тут збігається з антигромадським.

Другою ознакою громадянської культури є лояльність. Лояльність (від фр.
loyal — вірний, чесний) — визнання й доброзичливе ставлення до чинних
законів, встановленої влади, згода перебувати в “правовому полі”,
підкорятися вимогам законів. Це здатність громадянина до самообмеження
власної свободи через підпорядкування своєї діяльності чинним законам
держави. Тому культура громадянства визначається рівнем правосвідомості
людей — уявленням про те, що є законним, а що незаконним.

Своєрідним втіленням даного аспекту громадянської культури на
вітчизняних теренах був общинний селянський побут, заснований на
громадському самоврядуванні. Взаємодія людей тут ґрунтувалася на
народному (звичаєвому) праві, сила дії якого була тотожною силі
юридичних законів.

Однак законослухняність не може бути безмежною, цілковитою (адже бувають
закони й неправові), некритичною, перетворюватися на конформізм,
своєрідне етатистське холуйство. Інша суттєва ознака культури
громадянства — здатність особи дистанціюватися від того, що є
“казенним”, розрізняти державне (формальне) і безпосередньо людське,
цінувати вартості громадянського суспільства, чинити опір зазіханням
апаратного бюрократизму на них, у стосунках з державою відчувати власну
гідність і шанувати гідність інших.

Одне суспільство чи нація відрізняються від інших не лише рівнем
суспільного багатства, споживання матеріальних благ, а й розвиненістю
особистісної самосвідомості, потреби громадян у власних правах, їх
поважанні. За цим показником розрізняють типи культури громадянства.
Оскільки характер взаємодії держави і громадянського суспільства певною
мірою визначає тип політичного режиму, кожному з них відповідає свій тип
культури громадянства.

Відомо, що суттєвою ознакою політичного режиму є відповідно настроєне
громадянство. Тоталітарні й авторитарні політичні порядки надовго
утверджуються там, де панує звичка ділити людей на “наших” і “ворогів”,
нетерпимість до іншої, а головне — незалежної думки, прагнення
пояснювати її появу чиєюсь нерозумністю або й злим наміром,
некритичність до себе, відмова від діалогу з тим, хто незгідний,
агресивність у всьому, що стосується власних симпатій та антипатій,
потреба панувати або підкорятися.

Ось чому марні всі спроби встановити демократичний лад у суспільстві, де
культура громадянства далека від демократичної. Там, де людність байдужа
до цінностей і норм демократії, відсутні навички користування власними
правами і свободами, боротьби за них, формується своєрідне
пристосовництво до атмосфери вседозволеності, породжуваної
тота-літаристським зневажанням людських прав. Культура тоталітаризму —
це добровільна відмова від демократії.

Суперечлива сутність авторитарного режиму робить визначальною ознакою
властивого йому типу громадянської культури суперечність між наріканням
на суворий, часто й неправовий закон, опором йому, боротьбою за його
зміну і необхідністю дотримувати його. “Dura lex,sed lex” — суворий
закон, та усе ж закон — ось принцип авторитаризму.

Освічене громадянство із розвинутим почуттям власної гідності є
доконечною засадою демократичного й процвітаючого суспільства. Для
демократизації суспільного ладу не досить здобуття влади прогресивною,
розумною й відповідальною політичною силою, партією або лідером. Замало
й справедливих законів. Адже дотримувати останніх доводиться пересічним
громадянам. Отож, від їхнього ставлення до існуючого порядку, чинних
правил і норм залежать врешті-решт їхня дієвість, здійснення ідеалів
справедливості.

Третій аспект культури громадянства пов’язаний із сутністю держави як
територіально організованого населення, держави-країни. Громадянство у
цьому відношенні — належність особи до якоїсь країни, підданство.
Результатом є поширення на людину прав, наданих державою, її захист,
обов’язки, визначені її законами.

Громадянською чеснотою постає патріотизм — любов до своєї батьківщини,
шанування її історії, здатність перейматися її сучасними проблемами,
долею співвітчизників. Ці якості вважаються ознакою високої культури
громадянина, поки не перетворюються на пихатий шовінізм, поки людина
здатна поважати такі ж почуття в іншої особи, розуміти, що у кожного є
своя patria.

Як члени громадянського суспільства люди є носіями вирізнених інтересів,
прагнуть до їх задоволення, намагаючись для цього оволодіти владою чи
окремими її важелями. Державний апарат є для них знаряддям задоволення
особистих інтересів, предметом політичних змагань. Саме у цій площині
існування держави і громадян люди стають учасниками політичного процесу,
чинять політичні дії. Характер, спосіб політичного буття людини
виражається поняттям “політична культура”.

Політична діяльність у стилі узгодження інтересів будується на таких
принципах:

> толерантності — терпимому ставленні до інтересів і позицій інших
сторін при загальній незгоді з ними;

> плюралізму — визнанні правомірності й прийнятності існування та
здійснення будь-яких інтересів та цілей, що не суперечать правам людини;

> компромісу — готовності поступитися у чомусь заради досягнення згоди з
контрагентом, взаємної прийнятності намірів;

> консенсусу — згоди у головному при збереженні розбіжностей у
другорядних питаннях, взаємних поступок.

Культура участі громадян у політичному процесі визначається рівнем їх
знань і уявлень про сутність політики, устрій політичної системи
суспільства, співвідношення політичних сил, про політичні процедури й
технології, а таколс вмінням застосовувати ці знання на практиці.
Сучасна політична культура є вираженням ідей множинності соціального й
політичного життя, розмаїття правових форм політичного протиборства.

3.3. Громадянське суспільство і держава

Шарль Луї Монтеск’є розрізняв державу: 1) як союз громадян і 2) як
сукупність посадових осіб. “Суспільство не може існувати без уряду”1, —
зазначав він. Герберт Спенсер відповідно до органічної теорії
суспільства порівнював державу з біологічним організмом, вважав її
агрегатом органів управління, владарювання. Спенсерівська “апаратна”
ідея дістала пізніше продовження й абсолютизацію в марксизмі.

У первісному, додержавному, родовому суспільстві органами владарювання
були збори дорослих родичів. Історики й етнографи називають суспільство
із додержавними формами влади, коли ще не відокремилися функції
управління й громада є одночасно і джерелом, і носієм влади, —
потестарним (від лат. potestas — влада). Із плином часу відбувалася
ієрархізація (від грец. hieros — священний і archia — влада: поділ на
вищі та нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих за
посадою або чином осіб вищим) громадського управління, внаслідок чого
рядові общинники виявилися відстороненими від цього процесу. Народні
збори змінюються зібраннями військової дружини. Ради старійшин дедалі
перетворюються на поважні й самостійні центри прийняття владних рішень,
з яких лише частина згодом виноситься на формальне затвердження зборами
членів общини.

Так поступово сталося відчуження суспільного управління від громади,
здійснення його через відокремлені інституції та установи, які згодом
стають єдиним і виключним джерелом імперативних настанов. Громада ж
виявилася цілком їм підпорядкованою.

“Всемогутня держава античного світу не могла знести поруч ні вільної
моральної особистості, ні вільної віри, — зазначав професор М. Рейснер.
— Язичницька давність не знає якоїсь юридичної межі, перед якою могла б
зупинитися влада держави, людина сама по собі не має ніякої ціни,
ніякого значення: не заради самої себе, а заради держави існує вона…
Тому неможливо уявити, щоб навіть одна якась галузь життя могла в
принципі претендувати на самостійність щодо держави”.

Завдяки християнському віровченню (згадаймо хоча б протиставлення
Царства небесного й царства земного, Божого й кесаревого начал життя) в
європейській свідомості відрізняються державна і приватна сфери.
Формується уявлення про громадянське суспільство як про межу державної
влади, стримуючий чинник у її безупинному прагненні до абсолюту,
авторитарності, формується й саме громадянське суспільство.

В історії поняття “громадянське суспільство” виділяють два етапи, коли
воно наповнювалося дещо відмінним змістом. Поява його пов’язана з ідеєю
“природних прав” людини. У XVII ст. в Європі ця ідея набула нового
тлумачення і стала основоположною у формуванні й поширенні юридичної
свідомості, створенні низки політико-правових концепцій, і насамперед
теорії “суспільного договору”. Гуго Гроцій і Ба-рух Спіноза “природними
правами” називали такі людські якості, як свобода переконань і думок,
свобода володіння й використання власності, рівність людей між собою,
їхня захищеність від чиєїсь сваволі тощо.

Початок розрізненню громадянського суспільства і держави поклав Жан Жак
Руссо (1712—1778) своєю працею “Міркування про походження і засади
нерівності поміж людей”. Громадянське суспільство, на його думку,
виникло внаслідок приватної власності. Держава ж витворена з нього на
підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити
політичну спільноту, заснувати державу саме з метою надійного
забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та
власності — чеснот громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежено користуються своїми природними
правами, становила, на думку прихильників договірної теорії походження
держави, суспільство у його “природному стані” (status naturalis). Це
стан цілковитої сваволі, який призводить до “війни всіх проти всіх”. Але
за таких умов мати “право на все”, зазначав Томас Гоббс, фактично
означає не мати права ні на що. Щоб уникнути незручностей та загроз, які
неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені
замінити його на стан громадянський (status civilis). Такий перехід дає
змогу піддати невпорядко-вані відносини регулюванню законами та іншими
нормами.

Відповідно до теорії “суспільного договору” люди укладають угоду й
створюють державу, котра стає над суспільством, відчужує та зосереджує
частину природних прав індивідів. Так виникає громадянське суспільство,
яке на відміну від природного, додержавного є станом людності, в якому
існує держава. В конвенційних теоріях держави (Локк, Вольтер, Руссо)
громадянський стан суспільства тлумачиться як антипод природного стану,
а влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як сфери людської
свободи поза межами державної регламентації є породженням ліберального
світогляду. Дж. Локк, “батько лібералізму”, вчив, що держава покликана
насамперед захищати особисту свободу і власність, здобуту власною ж
працею; вона діє тільки у чітко окреслених межах, вихід за які може
призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти
сваволі з боку уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для
його скинення, коли він використовує владу на завойовництво, узурпацію,
тиранію або в разі його розвалу.

Виходячи з визнання пріоритету людського життя щодо управлінського
впливу на нього, просвітителі XVIII ст. (насамперед Локк, Монтеск’є)
проголошували, що громадянська ідея є вищою і більш значущою, ніж ідея
державна. Події Французької революції були спробою практичного втілення
таких поглядів.

Громадянське суспільство і політичну державу розрізняв відомий німецький
філософ Гегель. Він називав громадянське суспільство опосередкованою
через працю системою потреб, яка ґрунтується на принципі панування
приватної власності й на загальній формальній рівності людей.

Взагалі у традиції Нового часу (Макіавеллі, Монтеск’є, Гегель) на
противагу лібералізмові було прийнято вважати, що суспільство має бути
предметом впливу держави, що остання може діяти цілком самостійно, а ті,
хто має владу, керують відносинами між людьми в суспільстві. Політична ж
мудрість полягає в урахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та
обставин.

Питання про міру втручання держави в життя громадянського суспільства, і
насамперед економіку та господарювання, ще й досі залишається предметом
численних ідейно-політичних концепцій і партійних суперечок.

Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й
середньовіччі, пов’язане з утвердженням буржуазних відносин. Воно
передбачає існування правової держави як підґрунтя. Водночас лише
розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює створення
правової держави, є основою стабільного демократичного політичного
режиму.

У Росії спроби розрізнити суспільство й державу сягають часів правління
Катерини II, яка у 1785 р. видала указ про “Жаловану грамоту дворянам”.
Тут уперше в Російській імперії визнано громадянський стан бодай однієї
верстви населення — дворянства. Адже досі, відповідно до указу Івана IV,
дворяни так само, як і кріпаки (навіть жалюгідні рештки свободи в селян
забрав Борис Годунов, згадаймо про “Юріїв день”), вважалися власністю
царя. Катерина мала намір видати ще закон, за яким усі росіяни від
народження, незалежно від соціального походження, вважалися б вільними
громадянами. Напевно, здійсненню цього задуму завадив переляк
імператриці перед постатями М. Робесп’єра та О. Пугачова.

Відображенням процесів формування громадянського суспільства можна
вважати Галицький сейм та Державну думу, які формувалися на куріальній
основі, тобто структуровано репрезентували різні верстви населення.

Визнання принципу плюралізму в пострадянському суспільстві сприяло
відновленню в правах поняття “громадянське суспільство”. Це результат
демократичного реформування суспільства, формування в ньому сфери
вільного, спонтанного, приватного життя громадян, без чого неможливі
демократичні державно-правові засади.

Неліберальне, тоталітарне чи авторитарне суспільство характеризується
тим, що ця сфера цілком або переважно підпорядкована державі, котра
активно втручається в її процеси, піддає формалізації та збюрокраченню.
Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називається етатизмом (від
фр. etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень
держави на усі без винятку сфери життя. Як тип політичної свідомості
людей він полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним
чинником інтеграції суспільства.

У тоталітарних країнах сфера громадянського суспільства скорочується до
мінімуму, але ніколи не зникає зовсім. Розвинуте ж громадянське
суспільство передбачає існування демократичної правової держави, яка
покликана захищати і здійснювати інтереси та права громадян.
Передумовами цього є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю
форм власності, плюралізм незалежних політичних сил і партій,
не-директивно формована громадська думка і, що найголовніше, вільна
особа з розвиненим почуттям власної гідності.

Визначаючи сутність громадянського суспільства, насам-переТГслїд
відзначити, що воно ґрунтується на приватній власності й стихійному
поділі праці, приватних інтересах, конкуренції і законах ринку. Це не
лише відокремлена від держави автономна сфера суспільного буття„/яка не
підлягає прямому контролю й регламентації з боку влади^ а ще й
структу-роване суспільство. Тут передбачається свобода асоціацій
індивідів за інтересами й уподобаннямиїОкремі верстви населення
утворюють свої угруповання, дооровільнГосГ єднання як інституції
вираження їх інтересів./Союзи підприємців, найманих робітників^органи
виробничого самоврядування, спілки споживачів та багато інших структур
покликані забезпечувати цивілізовані відносини між усіма учасниками
виробництва й обміну, пом’якшувати неминучі зіткнення численнихприватних
устремлінь. Громадянське суспільство — це певний механізм неформального
соціального партнерства, який уможливлює здійснення й баланс існуючих
інтересів.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї
сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є
державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного
регулювання. У такому суспільстві царина спонтанного самовияву вільних
індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищена
законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів
державної влади. Це сприяє розвитку вільного ринку, безперешкодному
поширенню духовних, моральних, національних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних
осіб, сукупність вільно встановлених міжособис-тісних зв’язків
(сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо),
розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх. Це
сфера свободи людини на відміну від необхідності, вимушеності дотримання
встановленого владою порядку.

Отже, головними ознаками громадянського суспільства є:

> відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена
різноманітними асоціаціями, добровільними об’єднаннями людей;

> відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є
похідною від громадянського суспільства та процесів, що відбуваються у
ньому;

> сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів
громадян;

сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей
на відміну від держави як умовного, формального життя;

> відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними
власниками;

> свобода особи;

> форма безпосереднього спілкування людей;

> пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;

> плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив.

З факту існування різних і суперечливих інтересів у громадянському
суспільстві виникає ідея держави як втілення загального інтересу, як
інституція гарантування і захисту прав людини:

Громадянське суспільство природні права; економіка;

приватне життя; — сфера свободи волі;

Держава встановлені закони; політика, держава; публічне життя; сфера
обов’язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства
не означає взаємовиключної антагоністич-ності цих сфер суспільного
життя, а, навпаки, взаємозумов-лює їх. Без держави нема громадянського
суспільства, б_ез останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони
є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого
суспільного буття. Саме як необхідність підкорятися державі, шанувати
її, зокрема сплачувати податок, але й цінувати вартості, що існують поза
межами державності, прийнято тлумачити євангельське повчання віддавати
Богове Богу, а кесареве кесарю. “Тож віддавайте належне усім: кому
податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь —
честь” (Рим. 13:7).

Стан демократії у сучасному суспільстві значною мірою визначається
існуванням системи незалежних від держави самоврядних об’єднань
суверенних індивідів і вільно встановлених зв’язків між ними —
громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму,
толерантності, лібералізму, воно спроможне протистояти як етатистським
тенденціям з боку держави, так і ентропії анархізму, домагатися якомога
оптимальнішого здійснення громадського самоврядування. Відкрите
суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє
втіленню загальносоціального інтересу. Звідси очевидний висновок: щоб
демократизувати суспільство, реформувати державу, необхідно займатися не
лише законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати
громадянське суспільство — сприяти структурованості спільноти,
усвідомленню й поважанню людьми власних і чужих прав, гідності й
свободи, шануванню норм суспільно-політичної взаємодії.

3.4. Політична суб’єктність етносів і націй. сучасна етнополітика

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім чинником
розвитку цивілізації. На початку нового, третього тисячоліття вони не
лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального
масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв.

Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в
органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і
потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів,
загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як
розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе
забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою
залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномена
у Всесвіті.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів.
Давньогрецький термін “етнос” етимологічно означає “народ”, “плем’я”,
“зграя”, “натовп”, “група людей” тощо. Причому давні греки, відрізняючи
себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні
діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків.
Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово “народ”. Причому цим
словом стали означувати “своїх”, а терміном “етнос” — “чужих”,
інородців. Нині “етнос” вживається як науковий термін для визначення
всіх типів етнічних спільнот, а “народ” набув соціально-політичного і
геополітичного значення. У сучасній науці склалося принаймні два
трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають етнос
як певну соціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування
Homo sapiens, тобто як природний феномен.

Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і
будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені
зрілості тощо. Природознавчий підхід потребує аналізу впливу
географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення
іманентних механізмів розвитку етносів.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної
діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія
пасіонарноспгі. Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації
(пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість
людей, що мають посилене тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія
розвитку виникає у певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє
прагнення до діяльності для досягнення певної мети1.

За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може
зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної
інерційності й занепаду.

Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний потяг до діяльності
заради ідеалу, суспільно значущої мети, заради досягнення якої нерідко
доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця
сила прискорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси.
Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного
розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це
біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним
колективам людей за принципом “ми — не ми”, “свої — чужі”, “ми такі, а
решта — інші”. Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є
відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної
симпатії та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності
є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак
(мова, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя,
самоназва (етнонім) та ін.), які, однак, не є обов’язковими для
визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх
випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є не лише
ознакою останнього, а й системним зв’язком між людьми. Це ототожнення
відображає у свідомості людей об’єктивно існуючу цілісність етносу як
системи.

Етнічна належність — продукт не лише свідомості, а й природи людини,
відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти
останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а
також встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної
спадкоємності, тобто в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Л. Гумільов
визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічно стоїть нижче виду
як populatio, а сам етнічний поділ людства — як один із способів
адаптації у ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці).
Феномен етносу належить до біогеографічних, а не історико-соціальних
явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як
етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос
опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція,
тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди належатимуть до
даного етносу. І при цьому не має значення, чи говорять ці особи мовою
своїх предків, чи додержують їх обрядів, чи шанують свої древні
пам’ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від
покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної
сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у
процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й
утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є
фундаментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні
засади, форми співжиття і господарства — неповторні за своїми
особливостями у кожному етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є
результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання
не безмежна, тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж
нових етнічних спільнот означає, що завдяки здатності до мінливості
трансформувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова традиція або
сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка докорінно відрізняється
від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного
колективу до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про
своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати
характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у
колективі — обов’язкова умова ЇЇ буття. А оскільки саме характер
поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до
етносфери. Такий підхід дає можливість розглядати етнос як явище
глобальне, що має власні закономірності становлення, тобто появи,
видозміни й зникнення (етногенезу).

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний
суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то
етнічний — дискретний, хвилеподібний і локальний. Збіг між суспільними
та етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини
Римської імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як
правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні
процеси (це переконливо засвідчує історія етнічного розвитку в Україні),
стає їх каталізатором.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової
популяції до так званого “наднапруження”, яке виявляється або у
перетворенні природи, або у міграціях, теж пов’язаних зі зміною
ландшафту на освоюваних територіях, або у підвищеній інтелектуальній,
військовій, організа-ційно-державній, торговельній та іншій діяльності.
Майже всі відомі етноси згруповані у своєрідні конструкції — “культури”,
або “суперетнічні цілісності”. Спочатку етнос займає район, де він
з’явився і контактує, не завжди мирно, із своїми “однолітками”. Згодом,
набравши сили, він мігрує, залишивши на батьківщині частину свого
складу. При цьому він обов’язково втрачає частину, і досить значну,
свого первісного запасу енергії. Деякі етнічні групи гинуть, а інші,
опинившись в ізоляції від могутніх сусідів, перетворюються на
ізольовані, реліктові етноси, які не мають ні приросту населення, ні
саморозвитку суспільного буття, а модифікації відбуваються лише за
впливу сусідів.

Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію великої кількості
етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає.
Спостерігається не саморозвиток, а вплив своєрідних поштовхів, після
яких інерція поступово згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по
спіралі етносфера і етногенез є фоном. Етнос завжди взаємодіє з
ландшафтом і техносферою. Ці зв’язки не випадкові й залежать від
характеру адаптації та рівня розвитку продуктивних сил. Отже, етнос не
випадкове зібрання людей, а явище розвитку географічної оболонки
планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з геологічними
переворотами. Це особлива система із соціальних і природних одиниць з
притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями
людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища,
етнічного оточення і ступеня пасіонарності.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Ця теза має
основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у
соціальному, економічному, культурному та політичному аспектах. І якщо
один етнос намагається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень
активності, або, що ще гірше, нав’язати іншому народові свої стереотипи
етнічного розвитку, то це спричиняється до негативних наслідків, адже
порушує природний розвиток етносу. В цьому зв’язку особливої
актуальності набуває думка Л. Гумільова про необхідність збереження
етносом свого досвіду, своїх традицій суспільного життя: “Механічне
перенесення в умови Росії західноєвропейських традицій поведінки дало
мало доброго, і це не дивно. Адже російський суперетнос виник на 500
років пізніше. І ми, і західноєвропейці завжди цю різницю відчували,
усвідомлювали і за “своїх” один одного не вважали. Оскільки ми на 500
років молодші, то, як би ми не вивчали європейський досвід, ми не
зможемо зараз домогтися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш
вік, наш рівень пасіонарності передбачають зовсім інші імперативи
поведінки… Звичайно, можна спробувати “увійти в коло цивілізованих
народів”, тобто у чужий суперетнос. Але, на жаль, ніщо не дається дарма.
Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії із Західною Європою в
будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизняних традицій і
наступна асиміляція”2.

Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку етносів. Специфічні
ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду чинників — як
соціально-економічних, політичних, так і культурно-психологічних.

Розвиток етносів, як уже зазначалося, не збігається зі зміною
суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди
функціонування етнічних спільнот зумовлені також соціально-економічними
чинниками, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих,
культурних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня
“зрілості” тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й
умоглядні. Традиційно ступені “зрілості” пов’язують з утворенням певних
етнічних спільнот — племені, народу, нації.

Зміни у складі й способі життя певного етносу або навколо нього і
зв’язку з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у стосунках із
сусідами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють сутнісні
зрушення в його бутті як суб’єкта людської історії та політичних
відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динамічному
смислі етнічні процеси розвиваються в двох різновидах —
етноево-люційному й етнотрансформаційному. Ці різновиди мають різну
сутнісну диференціацію по широкому спектру аналізу: критеріях оцінки,
аспектах і параметрах здійснення, зумовлюючих і рушійних чинниках,
спрямованості розгортання, системності взаємозв’язків, результативності.
Обидва різновиди етнічних процесів можна кваліфікувати не лише як
динамічні зрушення, а й як типи соціально-політичних змін, що мають, у
свою чергу, підтипи.

Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціально-економічними і
політико-культурними чинниками, контактно-дисконтактними відносинами
одного чи кількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці
процеси — і за першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за
сутністю — синтез багаторівневої взаємодії різних чинників:
економічно-господарських, історико-політичних, природно-географічних,
геополітичних тощо. Це, наприклад, процесні явища тимчасової міграції
цілих етносів або їх частин на нові території (сезонні переміщення);
договірно-господарські, погоджені між державами і внутрішньодержавними
інстанціями, тимчасові переміщення груп населення (скажімо, освоєння
якогось краю); адміністративні — з політичним і культурно-історичним
“обгрунтуванням” — депортації; анексіоністсько-насильницьке приєднання
однією державою частини чужої території з переміщенням туди свого
населення. В результаті змінюються склад даного етносу чи їх групи,
структурна організація елементів матеріальної, духовної і моральної
культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп.

Значно глибше й істотніше впливають на етноси етио-трансформаційні
процеси. Вони зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх
частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частин,
включення периферійних його груп і елементів до складу інших етносів і
навіть припинення існування одних етносів та виникнення на історичній
арені інших. Виявами такої взаємодії етносів можуть бути: еміграція
істотних масивів якогось етносу і “запліднення” ним інших етносів, але
із збереженням рис етногенезу, “своєї крові” (діаспора); створення і
розпад поліетніч-них державно-політичних утворень, що зумовлюють
пересування різноетнічних шарів населення в межах нових державних
кордонів і внутрішнє перекроювання кордонів проживання етносів
(створення Московського царства, три поділи Польщі між “великими
державами” та ін.); війни та міжнародні конфлікти, що завершуються
анексією чужих територій і перекроюванням прикордонних обрисів
місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.

Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних
змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація й
етнічна асиміляція. Причинами консолідації можна вважати:

1) господарський розвиток регіонів певної країни;

2) інтенсивну урбанізацію і відповідно ослаблення почуття етнічної
належності;

3) зростання соціально-економічних, політичних і культурних зв’язків між
народами;

4) мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо;

5) особливості національно-державного будівництва, в результаті чого
кордони республік, областей, округів не збігаються з етнічними
кордонами.

Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:

1) економічні, коли посилення господарських зв’язків міжрізними
етнічними групами в районах їх спільного проживання призводить до
стирання суттєвих етнічних ознак;

2) внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище;

3) етнічно змішані шлюби;

4) мовна асиміляція, коли народи втрачають колишню мову і вважають
рідною мову іншого етносу;

5) посилення духовної і культурної взаємодії народів;

6) урбанізація.

Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності
народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне
змішування населення внаслідок зростання числа міжетнічних шлюбів.
Чисельність одних етносів збільшується (наприклад, росіян), інших —
зменшується (карелів, мордви та ін.).

Для з’ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб’єктів
політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як
“етнічна група”, “нація”, “народ”, “національність” та ін.

Етнічна група — спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за
історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або
минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури,
звичаями та іншими ознаками. У визначенні спільноти як “групи” розмір,
обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси
людей). Тут важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих
людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через
конкретні обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані
статус етнічної групи визначається трьома основними параметрами:

1) частини, компоненти цього умовно взятого “етнічного цілого” живуть на
великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності
основні типологічні риси своєї етногенезисної організації;

2) не мають єдиного державного утворення, що суверенізує їхню політичну
волю і забезпечує їхнє правове самовизначення;

3) покинувши родову етноойкумену, далеко за межами батьківщини створили
(або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні це, наприклад,
ескімоси (що проживають у

Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у
багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (в усіх країнах Північної і
Латинської Америки), євреї (в усіх країнах світу, є навіть угандійські,
“чорні” євреї).

Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурно-го життя
сучасного взаємозалежного і суперечливого єдиного людства об’єктивно
зумовлює два процеси: “розпорошує” великі етноси на дифузні групи і
прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а
вже існуючі етнічні групи консолідує у мегаєдності — над етнічні
спільноти.

Використання поняття “народність” є наслідком формаційного підходу до
визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто
уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна
політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної
дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які “не
доросли до рівня” націй.

За сталінським визначенням ознак нації (чотири ознаки — спільність
території, економічного життя, мови, особливості психічного складу і
культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією
свого “статусу”. При цьому ігнорувалася найважливіша умова —
державність. Це було фальшивим обґрунтуванням “неповноцінності” цілого
ряду народів, “незаконності” їхніх справедливих вимог щодо національного
самовизначення, створення самостійних державних утворень.

Сучасна західна концепція нації ґрунтується на найважливішій ознаці —
національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну
від незахідної, “етнічної” концепції західна, територіальна, вважає
національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже “автаркія —
це не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних
інтересів” (Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної
ідентичності, за Смітом, є:

1) історична територія, або рідний край;

2) спільні міфи та історична пам’ять;

3) спільна масова, громадська культура;

4) єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів;

5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної
території. Отже, націю західна етнополітологія визначає як “сукупність
людей, що має власну назву, свою

історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову,
громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та
обов’язки для всіх членів”.

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну
самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою
своєї належності до нації, спільності історичної долі його
представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних,
історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету,
психології, культури. Національна самосвідомість пов’язана із
самоіден-тифікацією нації. Тут не лише етнічна самосвідомість, що
полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі
характерологічних рис, за ознакою порівняльного протиставлення “ми —
вони”, але й державна, політична, як правило, поліетнічна
самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення
національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси прагнення
нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати
національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо.
Звідси й прагнення до національно-культурної і
національно-територіальної автономії, економічного, політичного
суверенітету, створення національного, громадянського суспільства,
держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній
ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел,
рушієм національного прогресу, основою національного руху. Національна
ідея становить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку
Сміта, — “ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності,
єдності, ідентичності нації”, “політична ідеологія з культурною
доктриною в центрі”.

Долаючи тривалу ідеологічну “окупацію” поняття “націоналізм”, його
негативну забарвленість у радянському суспільствознавстві, необхідно
визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний
зміст націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість,
позитивний, формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілізуючу
роль у соціальній творчості нації. Слід погодитися із слушними
висновками західних політологів щодо націоналізму5. На думку Е. Гелнера,
концепція “своєї” держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який
належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає
політичним принципом, який передбачає, що “політичне і національне ціле
повинні збігатися”. Нація, тобто носій політичного суверенітету в новий
час, народжується з націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане
ерою націоналізму, а не інтернаціоналізму6.

Такий підхід дає змогу об’єктивно оцінити націоналізм як невід’ємну
складову сучасних політичних процесів, найвпли-вовішу ідейну течію, один
з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної
мобілізації та соціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а
нині відомо кілька десятків визначень цього поняття) уможливлює
оптимальну етнополітику, що обов’язково передбачає і мінімізацію
всіляких політичних спекуляцій та деформацій на ґрунті націоналізму, які
в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в
практично-політичному — міжнаціональних конфліктів.

Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної
свідомості. Вона має стати адекватною сучасним національним і світовим
процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою
мірою скоригованою. Відтак національна ідея має визначити і водночас
відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.

Сучасний етап розвитку української нації (за Шпорлю-ком, третій етап
вона вже пройшла) потребує енергійних зусиль у напрямі визначення
орієнтирів розвитку, подолання розгубленості й розслабленості. Якщо
нація не матиме конструктивної, загальноприйнятної національної ідеї, то
не матиме й стимулів до державотворення, тупцюватиме на комплексі
невирішеносгі й принципової нерозв’язності економічних проблем, що
породжує вразливість національної свідомості під тиском західних
стандартів добробуту. В. Липинський писав: “Не існує ні одної
європейської нації без спільної ідеї національної незалежности і без
спільної боротьби за цю незалежність. І тільки коли існує об’єднуюча
спільна ідея української національної незалежности, можемо говорити про
існування української нації” (“Листи до братів-хліборобів”).

На нинішньому етапі етнонаціонального розвитку в Україні, коли омріяна
століттями й багатьма поколіннями борців Українська держава стала
реальністю, національна ідея істотно коригується, набуває нових
змістовних конституант. На перший план висувається вже не здобуття
незалежності, що неодмінно було головним змістом української
національної ідеї, а розбудова засад вже здобутої державності —
політичних, соціальних, економічних, духовних. Тобто йдеться про
створення модерної цивілізованої держави (а не
бюрократично-поліцейського монстра, небезпека чого нині гостро
відчувається) — національно орієнтованої, демократичної, правової,
політично та економічно самодостатньої. Такий зміст національної ідеї
стає основою консолідації нації і суспільства, формування засад
громадянського суспільства, утвердження єдності поліетнічної спільноти
навколо розв’язання загальнонаціональних завдань, реалізації
національних інтересів. І цей зміст національної ідеї — державотворення
— стає основою ідеологи в сучасному українському суспільстві.

Визначаючи національну свідомість, слід врахувати ширше значення цього
поняття порівняно з національною самосвідомістю. В ньому дістають
відображення всі (теоретичні й буденні, масові та елітні, власне
національні й зарубіжні) ідеї, настанови, устремління, культурні
надбання, які сприяють економічному, соціальному, політичному, духовному
прогресу нації, відображають її поступ у різних сферах. Національна
свідомість стає універсумом буття нації. Отже, національна
самосвідомість є складовою національної свідомості.

Національна свідомість має різні рівні функціонування — буденний,
теоретичний і політико-державний. Сучасний стан розвитку її не дає
підстав стверджувати, що хоча б один із цих рівнів характеризується
певною довершеністю, викінченістю.

На буденному рівні фіксується наявність численних стереотипів,
деформованих, спотворених уявлень, здебільшого пов’язаних або з
патріотично-романтичними, ідеалізованими уявленнями про можливості нації
на нинішньому етапі її розвитку, або з меншовартістю, другосортністю,
навіть національним нігілізмом.

Теоретичний рівень характеризується тенденціями, з одного боку, до
глибокої наукової проробки категорії національного в різних аспектах і
сферах досліджень — міжнародно-правових, політичних, гуманітарних,
економічних, культурних тощо, а з іншого — до певного “космополітизму”,
обґрунтування пріоритету загальнолюдських ідей, вартостей, інтересів
щодо національних. Політико-державний рівень функціонування національної
свідомості позначений багатьма суперечностями, зумовленими і
недостатньою усвідомленістю, певною сором’язливістю, нерішучістю у
відстоюванні національних інтересів як у внутрішній, так і зовнішній
політиці, і впливом означених раніше негативних тенденцій у наукових
дослідженнях. Останнє спричиняється, зокрема, до того, що Українська
держава подекуди видає закони та інші документи, які через брак наукової
аргументації, понятійну плутанину не сприяють піднесенню національної
свідомості громадян України, консолідації їх навколо національної ідеї,
злагоді та єдності українського суспільства.

Ще ширшим щодо національної свідомості слід визнати поняття “свідомість
нації”. В ньому фіксуються не лише національно прогресивні ідеї та
здобутки культури, а й реакційні міфи, забобони, “комплекси свідомості”,
стереотипи тощо. Причому межі національної свідомості та свідомості
нації дуже рухливі. Адже в сучасну епоху нове швидко старіє, а старе, як
це не парадоксально, у духовній сфері, може набувати актуального
звучання, нерідко, канувши у забуття, повертається у сьогодення
несподівано новими гранями й відтінками. Наприклад, релігійні вірування,
деякі звичаї, традиції, які за доби “розвиненого соціалізму” вважалися
пережитками, в умовах духовного відродження стають складовими
національного світогляду, світосприйняття, чинниками піднесення
національної самосвідомості.

?

?

?????

?

zc

?c

¶

ue

???? одні природжені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від
впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною,
дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються
вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя
народу, себто від його історії. Сума таких прикмет виявляє нам
етнографічну індивідуальність, окрему національність. (…) Нація —
група людей рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею,
дотепом, вдатністю, темпераментом. В оцій близькості і ріднині треба
спостерігати дві речі: — одну — ті осібності та відміни, якими сама
природа наділила людей, з якими чоловік починає життя своє, як з
природженим, з своїм власним; — другу — се ті осібності, що з’явились і
виросли на ґрунті перших не самі по собі, а вироблено їх історією нації,
її культурою й історичним вихованням. Вони більш чи менш бувають
оригінальні і залежать від того: чи щасливо, чи безталанно переходила
історія нації”7.

О. Бауер більше акцентував на спільності долі й визначав націю як
культурну спільність, спільність характеру, що виростає на ґрунті
спільності долі8.

Ряд політологів вважають, що нація формується на етнічній основі і що
цей процес має три стадії (фази, етапи): академічний, культурний і
політичний. На першій з них певна етнічна група збирає та публікує
народні пісні, легенди, прислів’я, досліджує історію, звичаї і
вірування, складає словники. До культурної фази належить становлення
літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах,
розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці,
суспільному житті, побуті освічених людей. Політичний, третій етап — це
той період, коли нація, об’єднана спільною мовою, прагне державного
самовизначення, незалежності9.

Для правильного розуміння сутності понять “нація” і “національність”
підкреслимо і те, що національність виражає етнічну спільність,
“етнографічну індивідуальність” (Антонович), неповторність, пов’язану з
походженням етносу, особливостями історичного розвитку, долі тощо, а
також належність особи до певного етносу. Нація, крім етнографічного,
має політичний зміст, що полягає головним чином у державотворчих,
територіальних і громадянських моментах. Звідси зрозуміло, чому групи
людей, що мають спільну національність (етнічні особливості психіки,
культури) з тими, які належать до певної нації, але не живуть на її
території, не є представниками даної нації. Наприклад, канадські чи
австралійські українці є українцями за національністю, етнічним
походженням, але канадцями чи австралійцями — за нацією, громадянством.

Якщо розглянуте поняття національності є етнографічним, нації —
етнополітичним, то народ — переважно геополітич-ним і соціальним. Воно
означає все населення, людність певної країни (всі етнічні, соціальні
групи та прошарки) або окремого регіону. Народ, як і нація, поліетнічний
феномен. Але саме поняття зосереджене не на етнічності, а на
соціальності. Воно фіксує розселення людей у межах тієї чи іншої
території, держави, місцевості (наприклад, можна сказати: “народ
України”, “народ Криму”, “народи Півночі”), а також сукупність
соціальних груп, прошарків чи окремих осіб (“багато народу зібралося”).

Тут виникає питання про ідентичність таких питань, як, скажімо, “народ
України” і “український народ”. При правомірності застосування кожного з
них для означення одного й того самого феномена (сукупності людей, що
належать до різних етносів, але становлять єдину націю) перше фіксує
увагу на населенні території України, а друге — на українській нації як
поліетнічній спільності людей, які мають свою державу, усвідомлюють свою
національну та громадянську належність.

Населення, етнічні групи поліетнічних держав переживають різні стадії
політичної активності, виявляючи різний рівень пасіонарності. Це
відображається на процесах утворення й розвитку націй на мікрорівні як
урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу та
міжетнічної сумісності. Тут ряд дослідників10 виділяють чотири етапи,
тривалість та інтенсивність яких у різних суспільствах сягають від
кількох століть повільного еволюційного розвитку до кількох десятиліть
стрибкоподібного розвитку.

Для першого етапу характерна міжетнічна сумісність, типова для
індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес
внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації із тих
етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в
індустріально-виробничому обміні. Потім настає перехідний, кризовий
період, оскільки нова спільнота неухильно втягується у другий етап
міжетнічної сумісності, коли наростає процес первісного
внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху.
На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають
індустріально-споживчими. Перехід до третього етапу — це наступний
кризовий період — так званий вторинний процес внутрішньонаціонального
обміну, коли міжетнічна, тепер вже власне національна, сумісність досить
стабільна і вимагає відповідних зрілих, формалізованих відносин — більш
бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і
сталих видів поділу праці й споживання. Це початок постіндустріальної
епохи. Кризові явища, що наростають протягом усього періоду, означають
перехід до четвертого етапу — етапу міжетнічної сумісності вже цілком
національного типу. Він характеризується рівновагою, відносинами діалогу
між основною масою етнічних груп, що беруть участь у націотворчому
процесі. Тобто ми тут бачимо вторинний етап внутрішньонаціональної
єдності. Встановлюється цілісне суспільство нового типу, яке засвоїло
статуси й вартості вторинного індустріального користування, або
постіндустріальне суспільство як таке.

Одночасно із становленням нових спільнот неухильно розвиваються
мезосоціальні (проміжні соціальні) відносини, що відповідають вже
зазначеним чотирьом етапам структурної соціальної перебудови. На
початковому, першому етапі зародження національних спільнот виникає
усвідомлена потреба у національній державі, що свідчить про високий
рівень пасіонарності й зародження громадянського суспільства.
Суспільство, що висунуло ідею суверенітету нації, залишається ще
аграрно-становим, лише з елементами громадянського (тільки міські
виробничі та маргінальні прошарки). Таке суспільство усвідомлює цю ідею
не інакше як ідею національної, відокремленої держави, тобто первісно
усвідомленого секулярного (світського) суверенітету. Етнічні спільноти,
які становлять ядро нації, утворюють первісні, здебільшого авторитарні
структури нової держави, а у громадянському суспільстві ще існують
впливові відцентрові сили з тих етно-соціальних груп, які дотримуються
колишньої, додержавної ідентифікації. Права ж людини цим суспільством
усвідомлюються лише як абстрактні. Перехід до другого,
структурно-соціального етапу супроводжується різкою активізацією як
доцентрових, так і відцентрових сил, для стабілізації кризи висуваються
дедалі жорсткіші державно-вертикальні моделі, навіть тоталітарні. Даний
етап набуває форми етно-кратії або ієрархії етнічних спільнот усередині
державних структур, зростає питома вага громадянського суспільства, що
усвідомлює себе і носієм національного секулярного суверенітету, і
носієм всесвітніх прав людини, нерідко витлумачених як
колективно-партійні чи масові права. Громадянське секулярне суспільство
стає масово-урбанізованим.

Перехід до третього етапу в розвитку нації характеризується крахом
тоталітарно-імперських, етнократичних моделей, супроводжується активною
перебудовою міжетнічних відносин з ієрархічних вертикальних структур на
горизонтально-демократичні. Держава переходить до
бюрократично-демократичних, гнучкіших моделей, що враховують зросле,
вторинне усвідомлення суспільством вартостей прав людини, які поступово
витісняють не лише вартості колективно-партійні, масові, а й
конкретно-етнічні. На даному етапі усвідомлення національного
суверенітету вже не виступає як єдино значуще право на експансію або
фіксацію національних кордонів; національні кордони дедалі більше
усвідомлюються як перешкода на шляху до всесвітньості.

При переході до четвертого етапу різко зростає пасіонарна активність,
етнос знову заявляє про себе, вимагаючи нових, справедливіших
структурних відносин між усіма спільнотами, з одного боку, і повнішого
нейтралітету до них держави —з іншого. Для даного етапу характерне
встановлення гомеостатично-стабільних відносин між остаточно
національною (а не моноетнічною), нейтрально-етнічною державою і
громадянським суспільством, горизонтальні структури якого враховують
інтереси всіх етнічних спільнот. Щодо суверенітету, то він стає справді
національним, громадянським, сприймається суспільством як реальний, а не
декларований. Універсальною вартістю виступають права людини,
реалізацією яких займається національна держава.

Представлена загальна модель внутрішньонаціональної міжетнічної
сумісності дає змогу виявити рівні конфлікто-генних і деформованих типів
націотворчого процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів
утворення націй на макрорівні як урбанізованих суспільств
індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності свідчить, що
найбільш етно(націо)конфліктогенними виявляються саме перехідні періоди
— від старого до нового етапу утворення націй, коли відмирають
аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і відносин і
переростають у нові, індустріально-громадянські типи. По-друге, характер
мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із
становленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови
зумовлює той факт, що наростання етно(націо)-конфліктогенних ситуацій у
періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на
соціопсихо-логічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічно-му
рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень виступає своєрідним
індикатором майбутніх, глибинних соціальних і політичних змін. Це
найсуттєвіший симптом у суспільстві, яке гостро потребує докорінної
перебудови.

Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної
свідомості і виявляється насамперед у тих соціальних груп, які
найчутливіші до “громадянського” стану, тобто у маргіналій і
представників творчої інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються
міфи і стереотипи, характерні для комплексу культурно-етнічної і
конфесійної образи, які згодом переростають у цілу ідейну систему й у
вигляді гасел оволодівають масою.

Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу “ми — вони” набуває у
цьому комплексі вигляду конфлікту між “правом історичної першості” і
“правом історичної реальності”. Виникають ідеї “тягаря історичної
несправедливості”, “необхідності відродити колишню славу”, “засилля
інородців” тощо.

Концепція внутрішньонаціональної міжетнічної сумісності дає змогу
виявити причини і характер етноконфлікту як феномена суспільного життя.
Згідно з нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у
національному (етнічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний
конфлікт — втілення соціальної суперечності, акумуляція
етнонаціонального у соціальному.

Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображення ставлення етнічних
груп до здійснюваної у державі етнополі-тики. Він виражає суперечність
між різними сторонами однієї і тієї самої суспільної потреби у
національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні
етнічних груп.

Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих
суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності
засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за
своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно переважають
класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності,
розбіжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуться етнічні
відмінності. У цьому розумінні так зване національне питання не підлягає
остаточному розв’язанню. Поліетнічне суспільство іманентно менш
стабільне, ніж етнічно гомогенне, і сутність національного питання
зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій — інтеграції чи
дезінтеграції — виявиться домінуючою на кожному конкретному історичному
етапі розвитку суспільства. На співвідношення цих двох тенденцій
вирішальною мірою впливає якість етнічної гетерогенності
(неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору різні поліетнічні
держави, неважко переконатися у тому, що більш стабільні суспільства
поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція) близькі
в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що
пов’язані з належністю до різних цивілізацій та релігій, практично
завжди породжують складні проблеми взаємної адаптації, ускладнюють
процеси соціально-політичної інтеграції та формування громадянського
суспільства. Належність до різних цивілізацій і означає практично різний
рівень пасіонарності етносів.

Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює
тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М’янмі, на Кіпрі, у
Судані, Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще
складнішою ситуацією та етнічною строкатістю відзначаються регіони та
держави, що входили до колишнього СРСР. Події у Чечні — красномовний
доказ цього.

Складний комплекс проблем, що виникають у відносинах між етносами,
етнічними групами, націями та державою, покликана розв’язувати
здійснювана адміністративно-політичними та громадськими структурами
етнополітика. її головною метою є оптимізація та гармонізація цих
відносин.

Вже стало загальновизнаним положення про те, що науково обгрунтована,
демократична, гуманістична етнополітика має будуватися на визнанні
невід’ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає
вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і
входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї
державності й суверенності.

Об’єктами політичної суверенізації виступають не тільки в цілому етноси,
а й їхні структурні елементи — політичні, релігійно-конфесійні,
культурні організації, економічні утворення. У поліетнічному суспільстві
процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об’єктів і
суб’єктів цього процесу, які стають рівноправними політично.

Суб’єктом суверенізації етносів виступає насамперед держава. Остання
визначає конституційну основу, на якій здійснюється суверенізація,
комплекс правових норм та громадянських свобод і прав, що регулюють
взаємовідносини держави та етносів, вирішує питання представництва
етносів у органах державного управління, у політичних та інших
структурах суспільства, включення їх у розв’язання загальнонаціональних
проблем. Сусідні держави, політичні, економічні, військово-політичні,
геостратегічні блоки, а також сусідні народи можуть прямо чи
опосередковано впливати (сприяти або перешкоджати) на процес
суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід і результати
проведення референдумів, виборних кампаній, розв’язання
прикордонно-територіальних, адміністративно-державних, майнових,
релігійних питань: нав’язування певної юрисдикції договорів, угод, норм
взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, агресії.

Суверенізація, суб’єктом якої виступає сам етнос, набуває форми
політичного самовизначення. У цьому випадку даний етнос сам себе наділяє
правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і
державного управління. Для цього створюються та перегруповуються
політичні партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені
тут і революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у
Чечні).

Процес суверенізації не може не супроводжуватися певними колізіями,
суперечностями з іншими етносами і головним чином з нацією в цілому.
Адже нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних
інтересів. А останні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів.
Особливо це спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури
досить низький (як, з одного боку, нації, так і етносу — з іншого). Тут
можуть даватися взнаки комплекси “старшого брата” або охлократичної,
популістської, патерналістської само-суверенізації. Запобігти небажаному
розвиткові суверенізації, негативним її проявам може тільки зважена,
самокритична, стримана й мудра позиція суб’єктів цього процесу, науково
обґрунтована й цілеспрямована етнополітика.

Результатом суверенізації можуть стати різні моделі федерації,
конфедерації чи інші форми договірних відносин міждержавами (як,
скажімо, СНД). Моделями федерації є су

купність:

> етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними;

> територій, заселених певними етносами, які досі не могли створити
власних держав;

> адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених
багатьма етносами.

Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду
історичних та суто політичних чинників, пов’язаних із поточною
ситуацією, конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції,
своєрідні особливості розвитку етносів, поєднуваність “великої політики”
і місцевих рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного життя,
політичних процесів); мовні особливості; співвідношення політичних сил —
центральних і місцевих і т. ін.

У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і
незалежність. Суб’єктів конфедерації об’єднують договірні зобов’язання.

У ході здійснення етнополітики виникає низка найважливіших завдань — як
теоретичних, так і практичних. Розв’язання перших дає чітке уявлення про
феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне
вирішення проблем їхнього розвитку. Основними практичними завданнями
етнополітики є:

> створення умов для забезпечення економічної та політичної
самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи
кількох етносів;

> вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би
зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту;

> оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації й етнічних груп,
що її утворюють;

> забезпечення ефективної взаємодії центральних і місцевих органів
управління на основі принципів демократіїі плюралізму; вироблення моделі
самоврядування в етногеографічних регіонах;

> забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокультурної автономії
(якщо ця вимога висувається) для етносів, які складаються з
єдинодержавних громадян;

> зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають
адміністративно-територіального статусу;

> здійснення заходів щодо збереження середовища проживання, відтворення
умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних,
соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

Ефективність етнополітики в кінцевому підсумку визначається тим,
наскільки адекватно її принципи відображають соціально-економічні та
політичні процеси, відповідають інтересам і потребам суверенізації
етносів, гармонізації відносин між ними. Принципи ж зумовлені
спрямованістю етнополітики, її основними рисами — демократизмом і
гуманізмом. Ключовими принципами виступають:

1) безумовне визнання права кожного етносу, етнічної групи на
самовизначення на основі демократичного вибору й плюралізму;

2) пріоритет загальнолюдських вартостей над національними і класовими, а
інтересів особистості — над етнічними;

3) визнання за кожним громадянином незалежно від національності права
вільно користуватися всіма свободами, проголошеними Загальною
декларацією прав людини.

Реалізація даних принципів можлива лише за умови демократичних
перетворень у суспільстві, послідовного утвердження толерантності й
гуманізму в міжетнічних відносинах. Тоді етно-політика стає важливим
важелем політичної стабілізації, суверенізації, гармонізації міжетнічних
та соціальних відносин.

Стабільність поліетнічного суспільства, співвідношення інтегративних та
дезінтегративних тенденцій значною мірою визначаються характером
політичної культури, станом історичної пам’яті етносу, яка є складовою
етнічної самосвідомості. У колективній пам’яті фіксується як позитивний,
так і негативний соціально-політичний і духовний досвід.

На розвиток цих тенденцій значно впливають зовнішні орієнтації етнічних
груп. За яскраво вираженої етнічної гетерогенності народи нерідко
тяжіють не один до одного в межах однієї держави, а до близьких їм за
культурою народів як прилеглих, так і віддалених за територією держав.
Наприклад, відмінності у зовнішніх орієнтаціях відіграли вирішальну роль
при фактичному поділі Кіпру, створили нерозв’язну проблему в Ольстері та
аналогічні ситуації у ряді афро-азіатських і латиноамериканських країн.
Невідомо, як розвиватимуться ситуації у тих державах, що вийшли з
колишнього СРСР і народи яких тяжіють до суміжних держав (туркмени,
таджики, молдовани та ін.).

Етнодемографічна ситуація у масштабах країни і в окремих регіонах має
вирішальне значення, коли йдеться про сприйняття етносами зовнішнього
світу, пошуки свого місця в ньому. На певних етноісторичних стадіях один
і той самий етнос може бути і суб’єктом, і об’єктом політики, але в
різних аспектах та вимірах: на донаціональних стадіях він у політичному
житті менш активний та організований, ніж на національній, і менш
схильний стати суб’єктом, а здебільшого виступає лише об’єктом політики.
Чим вища історична стадія “зрілості” етносу, тим більше шансів він має
стати сувере-нізованим і самосуверенізованим, тобто самовизначитись у
політичному житті.

За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тис. етносів, з яких лише 800
досягли стадії нації. Націй, які налічують 10 млн чол., лише 67. Серед
найбільших націй світу китайці становлять 934,0 млн, хіндустанці —
180,5, американці — 172,2, росіяни — 138,6, араби — 133, японці — 115,7
млн та ін. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такої стадії
розвитку, переважна більшість з них надто малочисельна. Зрозуміло,
потенційні можливості народів, чисельність яких становить 50— 100 млн
чол., і тих, яких лише 10 тис, досить різні. Це пояснюється неоднаковими
рівнями розвитку та па-сіонарності етносів. Якщо великі нації спроможні
створити державу (хоча це діалектичний процес: нація створює державу,
держава створює націю), розвинути культуру світового значення, то
малочисельним етносам важко підтримувати навіть систему освіти рідною
мовою, хоча окремі їх представники піднімаються до світового рівня
розвитку.

Малочисельні етноси з необхідністю виявляють схильність до співіснування
з чисельнішими націями, засвоюючи їх культуру і мову. Великим націям,
які протягом століть відігравали важливу роль у світовій історії і
міжнародній політиці, властиве у тій чи іншій формі й
культуртрегерство*, гіперболізоване відчуття своєї особливої історичної
місії. Інтереси середніх і малих за чисельністю етносів мають переважно
регіональний характер. Вони нерідко через ряд історичних обставин цілком
продиктовані потребою виживання.

На складну етнодемографічну ситуацію в тій чи іншій країні впливають
нерівномірний розподіл етнічних груп за різними щаблями суспільної
ієрархії і відповідно неоднакові можливості доступу до соціальних благ.
Для посттоталітарних країн характерна жорстка етнічна стратифікація, що
охоплює всі сфери життя суспільства, напівприкрите ранжування етнічних
груп у соціальній, політичній та культурній сферах (колишні СРСР,
Югославія та ін.). У зв’язку з цією проблемою слід зазначити, що для
етнополітики практично нерозв’язаною залишається проблема подолання
нерівності між чисельними і малочисельними народами, відсталості
народів, що визволилися від колоніалізму. Першочерговими заходами
світового співтовариства, ООН, міжнародної політики є встановлення
нового економічного порядку, припинення експорту “брудних” технологій,
нееквівалентного обміну, розвиток ефективної інформаційної мережі,
підвищення ролі громадських організацій та ініціатив у світовому
політичному процесі, участь у прийнятті рішень з питань безпеки всіх
націй і народів і, нарешті, подолання голоду й злиднів, що охопили
насамперед регіони й країни з поліетнічним населенням.

До найважливіших світових етнополітичних проблем належить захист
етнічних груп (національних меншин). Етнічні групи, які мешкають у
кожній розвиненій країні, правильніше було б кваліфікувати не як
національні меншини (тим більше, що до них зараховують навіть групи, які
налічують мільйони чоловік, як це ми бачимо з росіянами в Україні), а як
частину нації, етнічні спільноти, що мають специфічні соціокультурні й
політичні інтереси в межах певного національно-державного утворення.

У розв’язанні проблем етнічних груп важливо враховувати, що інтенсивна
міжнародна міграція робочої сили, наявність у розвинених країнах
десятків мільйонів іноземних найманих працівників, членів їх родин
сфокусували важливі питання, і насамперед нерівномірність розвитку
різних держав, збільшення армії “зайвих” людей в одних країнах і
регіонах і їх неминучу еміграцію в інші держави. У Західній Європі, США
та інших країнах живуть десятки мільйонів працівників арабського,
слов’янського, африканського, латиноамериканського походження. Своєю
присутністю іммігранти вносять елементи дестабілізації у і без того
складні міжетнічні відносини названих країн. Людство вже було свідком
спалахів расизму в багатьох країнах світу, причина яких — дискримінація
як з боку урядових кіл, так і з боку монополій та підприємців.
Трудящі-іммігранти за своїм статусом та реальним соціально-економічним
становищем є найбільш експлуатованими й дискримінованими найманими
працівниками, вони опинилися найбільш уразливими в соціальних,
міжетнічних конфліктах, об’єктом переслідування з боку реакційних,
шовіністичних організацій, а також небажаними конкурентами місцевих
безробітних-аборигенів.

У розв’язанні проблем етнічних груп у поліетнічних суспільствах
нагромаджено певний історичний досвід — як позитивний, так і негативний.
Прикладом першого може бути Україна. За даними перепису населення 1926
р., тут найчи-сельнішими етнічними групами були росіяни — 9,2 %, євреї —
5,4, поляки — 1,6, німці — 1,4 %. Етнічні українці становили 80 %. За
переписом 1989 p., відбулися істотні зміни: корінний етнос,
найчисельніший, — українці становили 37,4 млн, або 72,7 %; іноетнічне
населення — понад 14 млн, або 27,3 %, у тому числі 21,9 % — росіяни, 0,9
— євреї, 0,8 — білоруси, 0,6 — молдовани, по 0,4 % — поляки і болгари,
2,8 % — представники інших етносів. Як бачимо, відбулися зміни в бік
збільшення частки росіян і зменшення українців, інших етнічних груп. При
цьому важливо, що ці етнічні групи одночасно є репрезентантами націй,
основне ядро яких знаходиться за межами України. Виняток становлять
кримські татари і караїми, що, як і українці, є корінними етносами в
Україні.

Зрозуміло, що етнічні групи, які мешкають в рамках певної національної
держави, повинні мати відповідний правовий статус. Так, у 20 — 30-х
роках, коли здійснювалася так звана політика коренізації, вони мали
право на рідну мову в судочинстві, освіті, на участь у роботі державних
та громадських організацій, розвиток своєї культури. В Україні, зокрема,
створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Це були
національні райони, селищні, сільські радянські органи з діловодством
рідною мовою більшості населення. У 1929 р. тут функціонувало 24
районні, 106 селищних і 1087 сільських національних Рад (німецькі,
болгарські, польські, єврейські та ін.). У 1924 р. у складі України було
утворено Молдавську автономну республіку. Створювалися національні школи
з німецькою, єврейською, молдавською, польською, болгарською, татарською
та іншими мовами навчання. Мови етнічних груп запроваджувалися у вузах
та середніх спеціальних навчальних закладах, бібліотеках, клубах,
театрах, засобах масової інформації. У системі Академії наук діяли
інститути єврейської і польської культури. Однак унаслідок утвердження в
СРСР у середині 30-х років централістсько-шовіністичної концепції в усіх
сферах суспільного життя ця робота припинилася, почався період активної
русифікації, цілі народи зазнали гонінь і репресій.

Новий етап у розвитку етнічних груп почався після розпаду світової
соціалістичної системи та СРСР, в умовах становлення суверенних держав.
У ряді країн (колишніх республік Радянського Союзу) перемогла ідея
етнонаціоналізму, тобто така, за якою нації оголошуються типом етнічної
спільноти, етносоціальним організмом, основою для легітимізації
державності. Такий підхід відрізняється від світового досвіду, коли
нація розглядається насамперед як співгромадян-ство, політична
спільність громадян держави. Саме в цьому контексті існують і вживаються
поняття “національна держава”, “національні інтереси”, “національна
армія, безпека, наука, економіка” тощо. Однак це зовсім не означає
ігнорування інтересів етнічних груп. Йдеться лише про те, що принципи
демократії вищі за етнонаціоналізм. Адже демократія — це насамперед
забезпечення прав кожної особистості незалежно від політичних,
релігійних переконань, кольору шкіри і, звичайно, етнічної належності.

Ураховуючи те, що в Україні проживають громадяни понад 100
національностей, держава, демократичні сили домагаються створення
найсприятливіших умов для міжетнічної солідарності та консолідації.

Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав
національностей України. Виходячи з Декларації про державний суверенітет
України, Акта про незалежність України, керуючись Загальною декларацією
прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та
свободи особистості, Українська держава гарантує всім етнічним групам,
громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні,
соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою
забороняється й карається законом. Держава гарантує всім етнічним групам
права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування
національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов’язок створювати
належні умови для розвитку їх мов і культур.

Красномовним свідченням демократичної етнополітики Української держави є
Конституція України, прийнята в 1996 р. Зокрема, ст. 11 Основного Закону
гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та
релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин
України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень
за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує “громадянам, які
належать до національних меншин”, право на навчання рідною мовою чи на
вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або
через національні культурні товариства.

Етнічні групи представлені на різних рівнях в органах державної влади.
Зокрема, серед депутатів Верховної Ради України росіяни становлять 19,3
%, євреї — 1,5, білоруси — 0,5, поляки — 0,5 %. Членами українського
парламенту є також молдованин, румун, болгарин, німець, угорець, караїм,
адигеєць, чуваш.

Важливим здобутком етнополітики в Україні є організація добровільного
повернення кримськотатарського народу та представників інших етнічних
груп, яких було незаконно депортовано. У 1941 р. з південних районів
України вивезено майже 400 тис. етнічних німців, у 1944 р. з Криму — 200
тис. кримських татар, 12,5 тис. болгар, 15 тис. греків, 9,6 тис. вірмен.
Нині державою вишукуються чималі кошти на облаштування їх в Україні. На
1 липня 1995 р. вже прибуло близько 260 тис. кримських татар, 1387
болгар, 4785 вірмен, 3437 греків, 2066 німців. У найближчі п’ять років
очікується повернення на рідну землю ще понад 400 тис. представників
різних етнічних груп.

В Україні відбувається активний процес створення етнокультурних
товариств, об’єднань, асоціацій тощо. На початку 1995 p. їх налічувалося
260. Помітно розширилася мережа культурно-освітніх закладів, збільшилася
кількість періодичних видань (зокрема, 48 газет), що задовольняють
культурні потреби етнічних груп України.

Державну програму випуску літератури мовами етнічних груп реалізують
відповідно до постанови Кабінету Міністрів 1992 р. “Про спеціалізовані
редакції для випуску літератури мовами національних меншин України”
всеукраїнські державні видавництва “Каменяр” у Львові (польською мовою),
“Карпати” в Ужгороді (угорською, чеською, словацькою), “Маяк” в Одесі
(єврейською, болгарською, гагаузькою), “Донбас” у Донецьку (мовою греків
Приазов’я), “Січ” у Дніпропетровську (німецькою), “Таврія” у Сімферополі
(кримськотатарською). За три роки діяльності цих редакцій побачили світ
понад 260 видань 20 мовами етнічних груп.

Для задоволення освітніх потреб етнічних груп Міністерством освіти
спільно з Міністерством у справах національностей та міграції розроблено
і затверджено Державну програму відродження й розвитку освіти етнічних
груп в Україні на період 1994-2000 pp.

У 1995 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку культур етнічних
груп. Було створено Центр циганської культури в Києві та болгарський
культурний центр у Болграді Одеської області. У серпні цього ж року
прийнято постанову “Про заходи щодо розв’язання політико-правових,
соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим”.

Забезпечуючи права етнічних груп на власній території і спираючись на
діючі міжнародні механізми їх захисту, Українська держава активно
виступає за досягнення відповідного рівня захисту українців у всіх
країнах їх проживання. У ст. 12 Конституції України проголошується, що
наша країна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб
українців, які проживають за межами держави. Здійснюється допомога їм
через різні державні й громадські організації — літературою,
культурницькими акціями тощо. Свідченням цього є активна участь України
у розробці універсальних міжнародно-правових норм у рамках ООН, ОБСЄ,
Ради Європи, інших міжнародних організацій.

Отже, сучасні етнонаціональні процеси характеризуються геополітичними
масштабами, значним піднесенням етнічної та національної свідомості,
змаганнями до суверенізації, складними міжетнічними консолідаційними та
дезінтеграційними тенденціями, суперечливістю, подекуди конфліктністю.
Це актуалізує необхідність їх всебічного наукового осмислення,
врахування у системі демократично спрямованої етнополітики.

3.5. Політичне лідерство

Найвизначніші мислителі всіх часів і народів з давніх-давен
замислювались над явищем, яке у сучасній політології прийнято позначати
терміном “політичне лідерство” (від англ. leader — вести, керувати).
Прагнучи збагнути закономірності суспільного життя, античні мислителі
підмітили, що там, де формується етнос чи соціум, неодмінно знаходяться
й свої лідери. Це найдосвідченіші, найсильніші й найсміливіші люди, яких
підтримують і визнають одноплемінники, громадяни. Геродот, Плутарх, Тіт
Лівій та інші історики у своїх працях чільне місце відводили діяльності
тих, кого ми називаємо сьогодні політичними лідерами, адже бачили в
героях, монархах і полководцях справжніх творців історії.

Великого значення проблемі політичного лідерства надавали також
мислителі наступних часів, такі, як Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Р.
Емерсон, Ф. Ніцше, Г. Тард та ін. Хоча вони вкладали неоднаковий зміст у
це поняття. Так, Н. Макіавеллі вважав політичним лідером володаря,
котрий заради збереження свого панування і підтримки суспільного порядку
не гребує ніякими засобами, навіть аморальними. Т. Карлейль і Р. Емерсон
були певні, що у видатних особистостях найповніше виявляється
божественне провидіння й творче начало в історії. Оригінальну теорію,
суть якої полягала в необхідності цілеспрямованого створення найвищого
біологічного типу людини-лідера (“надлюдини”), висунув Ф. Ніцше. Значний
вплив на сучасне розуміння політичного лідерства справили погляди Г.
Тарда. Він намагався довести, що основним законом соціального життя є
дотримання масами стереотипів поведінки політичного лідера. Єдиним
джерелом прогресу суспільства є, на його думку, відкриття, зроблені
ініціативними й непересічними особистостями.

Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми політичного
лідерства не є випадковою. Лідерство має надто широкі об’єктивні засади.
Явища, що вкладаються у поняття лідерства, можна спостерігати не лише в
суспільстві, а й у природі, зокрема у світі тварин, які ведуть
колективний, зграйний спосіб життя (оленів, мавп, вовків та ін.) і серед
яких завжди виділяється досить сильний і рішучий вожак, здатний повести
за собою всю зграю. Що ж до людських спільнот, то й тут історія
переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною і не
вкладається у марксистсько-ленінські догматичні схеми, що зводили їхню
діяльність до функції вираження й реалізації класових інтересів. Подібне
тлумачення повністю нівелювало сутність політичного лідерства,
спотворювало його значення для розвитку суспільства, що й виявилося не
лише в теоретичних схемах, а й у практиці соціалістичних революцій і
соціалістичного будівництва.

Кожна історична епоха потребує й народжує свого лідера. Випадкового
провідника, на думку російського політолога С. Андреева, не буває,
оскільки він завжди “дітище свого часу”, своєрідний “відгук на його
запит”. Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують на
звання політичного лідера, хоча нерідко досягають найвищих державних і
партійних посад. Серед численних претендентів на цю роль історія
найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу. С.
Андреев наводить приклад відомого політичного лідера Олександра
Македонського, який з’являється тоді, коли продуктивні сили
рабовласницького суспільства вже не могли розвиватися в межах місцевих,
замкнених ринків. Грецькі й македонські рабовласники прагнули захопити
багатства східних країн, завоювати широкі простори для колонізації,
одержати нові джерела надходження рабів, а декласовані елементи
грецького суспільства — знайти можливість прогодуватися, перебуваючи у
найманому війську, очолюваному авторитетним полководцем.

Отже, лідерство — це своєрідна соціально-історична потреба людей в
організації своєї діяльності. У сучасній політології воно не має
однозначного тлумачення. Існує кілька різних підходів до визначення
лідерства: “вплив, авторитет, влада і контроль над іншими” (Едінгер);
своєрідне підприємництво, що здійснюється на політичному ринку, де
“підприємці” у конкурентній боротьбі обмінюють свої соціальні програми і
способи розв’язання суспільних завдань на керівні посади (Опенгеймер,
Фроліх та ін.); символ спільності й зразок політичної поведінки групи,
здатний реалізувати її інтереси з допомогою влади (Амелін, Баталов);
набір особистісних соціально-психологічних якостей лідера (Херманн,
Дженнінгс); “функція певної ситуації” (Рісмен, Фромм). Попри всі
розбіжності, наведені визначення єднає спільний предмет
науково-теоретичних пошуків (політичний лідер) і однозначне його
розуміння як людини, котра завдяки своїм особистим якостям має
переважний вплив на членів соціальної групи. Це дає підстави
сформулювати загальне поняття. Політичне лідерство — процес
міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені
реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють
легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно
віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

Кожному етапу суспільного розвитку, кожній соціальній групі, політичній
системі й політичному режиму властиві свої методи формування, виховання
й рекрутування політичних лідерів. За умов тоталітаризму й авторитаризму
лідерів у сучасному загальнодемократичному розумінні не існує, а є
диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за
законами політичного лідерства, а за своїми власними правилами
“захоплюючого права”, використовуючи монополію на знання, організацію й
засоби виробництва.

В Україні теоретичного дослідження політичного лідерства як проблеми
політології не існувало протягом усього сімдесятилітнього
радянсько-тоталітарного періоду її історії. І лише з досягненням
незалежності й можливостей для самостійного державотворення політичне
лідерство опинилося в центрі уваги політичної науки і практики.

В умовах демократизації та децентралізації політичних сил, на думку
українського політолога Д. Видріна, значно розширилося тлумачення самого
лідерства. До політичних лідерів останнім часом відносять не лише тих,
хто обіймає офіційні керівні посади у державі, а й популярних і
впливових учасників політичного життя або регіональних політичних
керівників, які діють сміливо, по-новаторському й незалежно. Тому
політичним лідером можна вважати будь-якого учасника політичного
процесу, “який прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих і активно
впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес задля
досягнення означених і поставлених ним цілей”‘.

Внутрішній потенціал політичного лідерства відображається в його
типології. Однак як не існує у політології однозначного тлумачення
проблеми політичного лідерства, так і немає єдиної його класифікації.
Однією з найпоширеніших типологій лідерства є запропонована Максом
Вебером, в основу якої покладено типи суспільного правління. Відповідно
розрізняються три основні типи.

Традиційне лідерство (перший тип) засноване на звичаї, традиції (вожді
племен, монархи) і передбачає віру підлеглих у те, що влада законна,
оскільки існувала завжди. Влада правителя здійснюється за традиційними
нормами, які є основними в управлінні суспільством, державою. Правитель
же, котрий ігнорує традиції, може легко позбутися своєї влади.

Другим типом М. Вебер називає раціонально-легальне лідерство. До нього
належать лідери, яких обрано демократичним шляхом і які у випадку
зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями.
Учений називає цей тип ще бюрократичним, але не в негативному, а в
позитивному розумінні цього питання, заснованому на вірі в законність і
розумність існуючого порядку, де лідер-чиновник виступає як носій певної
раціонально-державницької позитивної функції.

Третій тип — харизматичне лідерство (від грец. cha-rista — винятковий
дар, властивий людині) — заснований на вірі мас в особливий “дар
благодаті”, видатні якості й здібності до правління окремих лідерів.
Такий правитель в очах його прихильників чи підданих наділений
надлюдською магічною силою, підноситься над повсякденністю,
відрізняється від простих смертних. За М. Вебером, харизматичне
лідерство виникає в критичні періоди розвитку суспільства.

Якщо в основі першого типу лежить звичка, другого — розум, то третій
спирається на віру й емоції, що саме по собі здатне створювати ситуацію
сліпого поклоніння мас, продукувати умови, коли індивідуальні якості
лідера відіграють другорядну роль у формуванні його харизми. Як свідчить
історія XX ст., практично всі тоталітарні режими спиралися саме на
харизматичний тип політичного лідера (Ленін, Сталін, Гітлер, Тіто, Кім
Ір Сен та ін.). До того ж цей тип спричиняє культ особи — крайню,
максимально завищену оцінку функцій і ролі політичного лідера в історії,
яка виникає внаслідок непомірної концентрації політичної, економічної і
соціальної влади в руках певної людини, а також жорсткої залежності
підлеглих не від результатів своєї праці, а від прихильності начальства.
У поєднанні з постійною тотальною ідеологічною обробкою населення така
ситуація, відображаючись у масовій свідомості, породжує в людей віру в
надзвичайні здібності правителя, страх і рабську покірність. Однак, на
думку основоположника даної класифікації, харизматичний лідер у кризові
періоди розвитку суспільства здатен стати генератором його революційного
оновлення.

Крім названої класичної типології, у сучасній політичній науці існує
чимало інших класифікацій, згідно з якими політичні лідери поділяються:
на правлячих і опозиційних: революціонерів, реформаторів і консерваторів
(Хагемен, Такер); формальних і неформальних: “суперменів” (тих, хто
ламає усталені порядки), “героїв” (тих, хто присвячує своє життя великим
і благородним цілям) і “принців” (тих, хто прагне панувати над іншими)
(Дженнінгс); кризових і рутинних: “лідерів мимоволі”, “лідерів зверху”,
“лідерів на підставі відбору й довіри”, “політичних кар’єристів”,
“лідерів на віру”, “лже-лідерів” (Тихомиров); великих і малих;
пролетарських, буржуазних, дрібнобуржуазних (марксизм);
“бюрократ-політиків”, “флюгер-політиків”, “інфант-політиків”,
“авантюр-політиків” (Курашвілі); загальнонаціональних та регіональних.

Однією з найпоширеніших у сучасній політичній науці є типологія,
запропонована професором Університету штату Огайо (США) М. Херманном.
Учений виділяє чотири типи політичних лідерів: прапороносців,
служителів, торговців і пожежників. Прапороносців вирізняє власне
бачення дійсності, ідеал, задля здійснення якого вони здатні змінити
політичну систему, повести за собою маси. Служителі прагнуть бути
виразниками інтересів своїх послідовників і виборців, орієнтуються на
їхню думку і діють від їхнього імені. Торговцям властиве уміння подати
свої ідеї і плани, змусити маси їх “купити” і включитися у процес
їхнього практичного втілення. Лідери-пожежники займаються переважно
ліквідацією “пожеж”, тобто здатні швидко реагувати на найгостріші
проблеми, що повсякчас виникають у суспільстві. Однак у реальному житті,
в політичній практиці всі названі типи не зустрічаються в чистому
вигляді, а поєднуються в різних варіантах, надаючи особистості
політичного лідера неповторності.

Аналізуючи існуючі в різних теоріях типи політичного лідерства,
відмінності в їх характеристиці, слід поставити питання про критерії
оцінки провідника: як вирізнити його із строкатої юрби політичних діячів
різних рівнів і рангів? Більшість сучасних дослідників зосереджується на
трьох критеріях: наявність власної, зрозумілої для всіх політичної
програми, яка відповідає інтересам більшості суспільства; осо-бистісні
якості (воля, цілеспрямованість, наполегливість), глибокі знання, що
дають змогу реалізувати свою програму; популярність, здатність завоювати
настрої мас, уміння створити ефективну систему політичного керівництва.

Названі критерії є водночас функціями політичного лідера у
найзагальнішому їх вираженні. Найважливішими з них є такі:

1. Інтеграція суспільства, громадян, об’єднання мас довкола спільних
завдань і цінностей. Прикладом практичноговтілення цієї функції може
бути політична біографія Віллі Брандта. Йому в усі періоди діяльності на
різних постах вдавалось об’єднати маси у боротьбі з неонацизмом, навколо
соціал-демократичних ідей. Завдяки прагматизму, вродженій
доброзичливості, стійкості своїх переконань, наполегливій працівін зміг
підняти на небачений рівень авторитет європейської соціал-демократії і
досягти найвищих посад як у партійній, так і в державній діяльності.

2. Пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Скажімо, Маргарет
Тетчер свою третю перемогу на виборах забезпечила, блискуче розпочавши
передвиборну кампанію (всупереч усім уявленням про те, як мусить діяти
британський прем’єр-міністр) у Кремлі, де, зустрівшись віч-на-віч з
Михайлом Горбачовим, вийшла переможцем у протиборстві двох інтелектів.

3. Захист мас від беззаконня, самовправства бюрократи, підтримка
громадського порядку. Як засвідчує історія, віра в “доброго царя”,
“батька народу”, який прийде і наведе в

країні “порядок”, є досить стійким стереотипом масової свідомості не
лише країн з низькою політичною культурою, а й держав з віковими
демократичними традиціями. Цим пояс нюється поява в політиці таких
феноменів, як “вождь” і “вожак”, які дещо відрізняються від поняття
“лідер” у його демократичному розумінні. Вождями називають авторитетних
політиків, які вміють повести за собою широкі партійні й народні маси.
Причини появи таких вождів, як Птлер, Муссоліні, пов’язані з недостатнім
рівнем політичної свободи в суспільстві, відсутністю багатопартійності,
можливостей для політичної та інтелектуальної конкуренції. Вожаком
вважають того, хто вміє враховувати й адекватно виражати миттєві

запити та інтереси певного соціального прошарку, а най частіше натовпу.
Однак “соціальний арбітраж і патронаж”, як іще називають у політології
цю функцію, властивий не лише на званим категоріям лідерів. В умовах
демократичного правліньня поряд з дійсним захистом народу і підтримкою
законності, що сприймається масами найчастіше як належне і не завжди
приносить успіх політичним лідерам, останні змушені актив но
використовувати, особливо під час виборних кампаній, елементи популізму.

4. Налагодження системи постійного зв’язку з масами, запобігання
відчуженню громадян від політичного керівництва. У зв’язку з цією
функцією наведемо характерний історичний факт. У середині XVIII ст.
вперше в історії політичного життя Великої Британії (та й Європи в
цілому) місцеві газети насмілилися надрукувати репортажі про
парламентські

сесії, розкривши деякі подробиці політичної “кухні”. За порушення
існуючих політичних традицій та режиму секретності державної інформації
журналістів примусили прийти до парла менту, стати на коліна й
вибачитися за розголошення урядових таємниць. Нині ж ситуація
кардинально змінилася. Засоби масової інформації, яких недаремно
вважають четвертою владою, самі можуть поставити на коліна політичного
діяча найвищого рангу. В демократичному суспільстві вони створюють
лідерам широкі можливості для безпосереднього спілкування з народом,
налагодження зворотного зв’язку з масами.

5. Ініціювання оновлення, генерування оптимізму й соціальної енергії,
мобілізація мас на реалізацію політичних цілей. Характерним щодо
реалізації названої функції у політичній діяльності Маргарет Тетчер є
вислів американського журналіста Кріса Огдена: “Вона влаштувала славній
бабусі Англії грандіозний струс, якого та потребувала. Вона відкрила
англійцям нові альтернативи. У тому числі й психологічно дискомфортне
розуміння, що найсерйозніші перешкоди до успіху — в них самих. Вона
відродила національну гордість

і вказала шлях до процвітання — чимале досягнення в краї ні, яка довго
вважала створення багатства чимось не в міру матеріалістичним, надто
несмачним, надто американським”.

6. Легітимація суспільно-політичного устрою. На думку політолога Івана
Ільїна, названа функція є однією з аксіом у здійсненні державної влади.
Вона означає, що державна влада поза правовим повноваженням не може
належати нікому.

Діяльність політичних лідерів підтверджує одну з неминущих істин:
політика не може бути загальнодоступною справою, її найстрашніший ворог
— некомпетентність, особливо войовнича. Адже саме вона панує у царині
політики тоді, коли від політичного успіху окремої особи залежить доля
народу України, за плечима якого суцільна трагедія політичних невдач у
історичній ретроспективі. Звідси випливають такі найважливіші уроки для
політичних лідерів.

Урок перший. Лідерство у політиці виступає лише як засіб, метою ж може і
повинно бути лише суспільне благо. Політичний лідер будь-якого рангу
завжди мусить пам’ятати, заради чого і кого він прийшов у політику.
Тільки за цієї умови він залишиться на висоті свого покликання.

Урок другий. Популізм — не завжди панацея, непопулярність — не завжди
глухий кут. Відчуваючи свою правоту, політик навіть перед загрозою
поразки на виборах не має права відступатися від власних попередньо
проголошених програмних положень.

Урок третій. Слід завжди зберігати у своїх діях і помислах презумпцію
доброї волі опонентів. Останніх, як відомо, не можна полюбити. Та
політичному лідерові не пристало дошукуватися їхніх “таємних задумів”,
слід хоча б подумки примусити себе зберігати презумпцію невинності щодо
політичних противників. Інакше можна скотитися до лайливої фразеології
(“зрадник”, “іуда”, “агент”, “капітулянт”, “ренегат” і т. ін.), якою був
перенасичений політичний лексикон В. Леніна.

Урок четвертий. Компроміс — явище позитивне, але не завжди. За всієї
необхідності компромісів у політиці та їхньої користі для політичного
діяча вони можуть стати згубними, якщо політик заради миттєвого успіху
легко поступається принципами демократії, громадянською позицією, своїми
переконаннями. Типовим “майстром” компромісів у політиці був Михайло
Горбачов. Але ми знаємо ціну цього: Нагірний Карабах, танки на вулицях
мирних міст, одіозні постаті деяких політичних лідерів у республіках
колишнього СРСР.

Урок п’ятий. Лідер зобов’язаний адекватно відображати інтереси широких
мас. Політика завжди чигає небезпека абсолютної і часто невиправданої
ідентифікації своїх уявлень та потреб з інтересами мас.

Урок шостий. Інноваційність і конструктивність у діяльності — запорука
успіху політика. Постійне продукування нових ідей, новаторське
осмислення настроїв і запитів населення сприяє авторитету лідера. Не
менш важлива конструктивність його політичних ідей та програм. Усі
відомі політичні діячі увійшли в історію саме завдяки цілісності й
позитивному характеру своїх програм. Отже, їхня діяльність на відміну
від “професійних” опозиціонерів має позначатися лише знаком “плюс”.

Урок сьомий. Мова політика — показник його інтелектуального рівня і
спроможності у політиці. Відомий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет
писав: “Коли людям неясно, що саме вони збираються сказати, вони не
змовкають, а, навпаки, висловлюють свої почуття в найвищому ступені,
тобто — кричать. А крик — звукова преамбула агресії, війни,
кровопролиття”4. Отже, однією із складових успіху політичного лідера є
мистецтво говорити й особливо уміння вести публічні диспути, дискусії,
зберігаючи при цьому спокій і рівновагу. До того ж “людина просто
зобов’язана говорити правильно”. Ці слова належать Маргарет Тетчер, чия
мова завжди відповідала загальноприйнятим правилам і граматичним
канонам. Та й не лише це мала на увазі англійська “королева політики”.
Мова, якщо це стосується діяльності політичного лідера, має повністю
відповідати тій, якою говорять головні учасники політичного життя.

Урок восьмий. “Меч” політичного лідера має бути гостріший за лихослів’я.
На шляху будь-якого політичного лідера неодмінно зустрічаються не лише
доброзичливі люди, а й ті, хто весь час намагається чутками, наклепами,
розповсюдженням анекдотів тощо дискредитувати його особу і практичну
діяльність. Наведемо тут розповідь давньогрецького історика Плутарха:
якось у спартанця Феаріда, що гострив свій меч, запитали, чи достатньо
він гострий. “Гостріший за лихослів’я”, — відповів мудрий спартанець.
Отже, ніколи не слід ображатися на критику, а конкретними справами
розвінчувати всілякі спроби дискредитації діяльності лідера. Підсумком
аналізу діяльності політичного лідера можуть бути слова І. Ільїна:
“Політика вимагає відбору кращих людей — далекоглядних, відповідальних,
здатних до служіння, талановитих організаторів, досвідчених
консолідаторів. Кожна держава покликана до відбору кращих людей. Народ,
якому такий відбір не вдається, йде назустріч розбрату й лиху. Тому все
те, що ускладнює, фальсифікує або підриває політично-предметний відбір
кращих людей, шкодить державі й губить її: будь-яка владолюбна
конспірація, всілякі честолюбно-партійні інтриги, продажність, політичне
кумівство, будь-яка сімейна протекція, заохочення державно нездатних
елементів до голосування, усяке приховування, партійне, племінне й
ідейне висунення непридатних елементів… Хто бажає істинного
політичного успіху, той мусить проводити усіма силами предметний відбір
кращих людей”3

3.6. Політична еліта

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні
політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних
процесів. Це зумовлено насамперед тим, що вона уособлює найважливіші
сутнісні риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво,
представництво і відображення суспільно-політичних інтересів. З точки
зору суспільного управління, “будь-яке суспільство може бути поділене на
два основних стани — більшість, якою керують, і меншість, що керує,
відносини між ними є стрижнем усієї політичної історії”6. Отже, сенс
політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні
авторитетного керівництва у сфері політики. Авторитетною ж, як правило,
є влада, сприйнята тими людьми, на яких вона поширюється. Добровільно
підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають
інтереси громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її
ефективності, а відтак — стабільності суспільно-політичного розвитку,
досягненню спільного блага.

Прагнучи всебічно розглянути теоретичні проблеми, пов’язані з політичною
елітою, насамперед необхідно з’ясувати етимологію терміна й сутність
цього поняття. У перекладі з французької слово “еліта” означає “краще”,
“відбірне”, “вибране” і засвідчує володіння певними яскраво вираженими
рисами тих чи інших їх політичних носіїв. Що ж стосується
політологічного осмислення даного поняття, то воно похідне від
об’єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні
науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика
доводять, що потребау політичній еліті — закономірність розвитку
цивілізації. її існування зумовлене дією таких головних чинників, як
психологічна і соціальна нерівність людей, їх неоднакові природні
здібності, можливості і бажання брати участь у політиці; висока
суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність
професіоналізму задля її ефективності й конкурентоспроможності;
наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для
отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення
контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність
широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза
сферою політики.

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномена елітизму сягають
найдавніших часів. Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам
нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані
представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв
у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для “вибраних”, інша —
для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обґрунтування ці ідеї дістали
у Платона, Макіавеллі, Карлейля і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх
сучасному розумінні з’являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст.
і пов’язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Ро-берта
Міхельса.

Гаетано Моска (1858— 1941) — італійський дослідник, один з
основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну
меншість (еліту) і політично залежну більшість (масу). Такий поділ, на
його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Саме правлячий
“політичний клас” визначає історичний процес. Владу меншості над
більшістю Г. Моска пояснював кращою організованістю. Народовладдя,
реальна демократія і соціалізм — утопії, несумісні із законами
суспільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу,
для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна
стабільність без оновлення еліти неможлива. Крім того, будь-яка еліта,
на думку вченого, має тенденцію до перетворення на “закриту”, спадкову,
що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише
вільні дискусії у суспільстві, які спонукають “політичний клас” до
оновлення, дають змогу тримати його у певних межах і усувати в тих
випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський соціолог і економіст –
обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихіч-ними якостями індивідів.
Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав
суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто їхню
стабілізацію і подальшу деградацію) — рушійною силою суспільного
розвитку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю
до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав
“лисами”) або ж здатністю до використання насильства (“леви”).
Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які
послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається
цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до
соціальної революції. Суть останньої полягає, на думку В. Парето, в
оновленні персонального складу керівництва суспільством.