.

Продуктивні сили і їх структура

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
823 12671
Скачать документ

Продуктивні сили і їх структураПлан

Продуктивні сили і їх структура.

Основні компоненти продуктивних сил.

Людина, робоча сила, її ціна і вартість.

Засоби виробництва:

2.2.1. Предмет праці.

2.2.2. Засоби праці.

2.3 Сутність і методи організації виробництва.

2.4 Наука и информация.

Висновок.

1. Продуктивні сили і їх структура.

Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій
структуру продуктивних сил, то до їх складу входять засоби виробництва і
люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у рух засоби
виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети праці
входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на
продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії. До
структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також
використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил включають також науку (як
специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва.
Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні
продуктивні сили — це складна система, що включає матеріальні й духовні
(за складом), об’єктивні й суб’єктивні (за характером відтворення і
специфікою функцій), суспільні й природні елементи. В процесі
історичного розвитку їх склад у цілому, як і окремі елементи, постійно
збагачується, наповнюється якісно новим змістом. На ранніх етапах
розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з
низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники, як правило, мають
високий рівень освіти (середню загальну або середню спеціальну),
кваліфікації. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише
більшого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й
творчих обдарувань особис тості, її організаторських здібностей,
духовних компонентів.

У результаті постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів
продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності,
кількісній та якісній функціональній залежності. Між ними існують
суперечності, які розв’язуються відносно незалежно від виробничих
відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони
розвитку. Такими, зокрема, є закони переміщення функцій від особистих до
матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання
обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої
й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та
ін. Дія цих законів, пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює
зміни розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті.
Продуктивні сили виражають відношення людини до природи, процес праці,
спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Отже, продуктивні сили — це фактори, які забезпечують перетворення
речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й
духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

2.1 Людина, робоча сила, її ціна і вартість.

Саме людина, або робоча сила, є основною продуктивною силою суспільства.
Робоча сила – це здатність людини до праці, сукупність її фізичних,
інтелектуальних здібностей, набутих знань і досвіду, які
використовуються у просессі виробництва матеріальних благ. Робоча сила
ріально існує в особі людини-працівника. Саме людина та її здатність до
праці є основним елементом виробництва.

Світова економічна думка називає різні об’єкти купівлі-продажу того
товару, який є єдиним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору.
Згідно з першою таким об’єктом купівлі-продажу є праця, згідно із другою
— робоча сила, згідно з третьою — послуги праці або робочої сили.

Уперше працю назвав об’єктом купівлі-продажу У.Петті. Відповідно до
цього заробітну плату він розглядав як ціну праці, а її (зарплати)
величина визначається необхідними для існування робітника засобами (їх
мінімумом). Аналогічно сутність цих понять розглядав А.Сміт. Водночас
основою заробітної плати він вважав вартість засобів існування,
необхідних для забезпечення життя робітника і виховання дітей, а її
нижчою межею — фізичний мінімум. Крім цього, величина зарплати
визначається нормами споживання, що склалися, традиціями, культурним
рівнем, боротьбою робітників та співвідношенням сил між ними і
капіталістами.

Дотримуючись таких же поглядів, Д.Рікардо виділяв природну і ринкову
ціну праці. Природна — це вартість певної суми життєвих засобів,
необхідних як для утримання робітників, продовження їх роду, так і
певною мірою для їхнього розвитку. Ринкова ціна коливається навколо
природної під впливом природного руху працездатного населення,
співвідношення попиту і пропозиції на працю.

Як об’єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі сучасні західні
економісти (німецький економіст М.Гертнер, англійський економіст Дж.Хікс
та ін.).

Цю точку зору найбільш послідовно заперечував К.Маркс. Він вважав,
по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту
купівлі-продажу. Адже праця — це процес свідомої, доцільної діяльності
людей, в якій вони видозмінюють зовнішню природу. На ринку робітник може
продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і
духовних властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча
сила, і ці категорії не слід ототожнювати. Капіталіст купує в робітника
— власника робочої сили — тимчасове розпорядження нею. По-друге,
купівля-продаж праці вступає у суперечність із законом вартості, не дає
змоги розкрити джерело вартості і додаткової вартості.

Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх точок зору зумовила
появу ще однієї концепції. Вона полягає я тому, що товаром є не робоча
сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги праці.
П.Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають
свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного
з факторів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток,
ренту, позичковий процент.

Ця позиція значною мірою збігається з поглядами К.Маркса, коли він
конкретизував своє розуміння продажу робочії сили. Капіталіст, на його
думку, купує не що інше як тимчасове розпорядження робочою силою.

З трьох наведених точок зору найнелогічнішою є та, згідно з якою
купується-продається праця. Неможливість продажу праці означає, що
доцільніше об’єктом купівлі-продажу вважа ти не послуги праці, а послуги
робочої сили.

Хоч робочу силу не слід відокремлювати від людини, її ділення цієї
категорії цілком правомірне при розгляді людини економічної (Ното
есонотісиз). Суб’єктом господарства є не робоча сила, а людина в
сукупності всіх її сутнісних сил. Виходячи з цього, найдоцільніше
стверджувати про продаж-купівлю робочої сили. Цю категорію визнають і
деякі західні економісти.

Робоча сила — це сукупність фізичних і духовних власти-востей людини,
які вона застосовує в процесі виробництва споживних вартостей. Робоча
сила — основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але
товаром вона стає лише в умовах капіталізму. Це зумовлено тим, що
робітник позбавлений власності на засоби виробництва і на засоби
існування, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої
сили і може розпоряджатися нею.

Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сторони: споживну
вартість і вартість. Але робоча сила — товар специфічний.

Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею,
але її виробниче споживання означає включення у процес праці не лише
фізичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з
притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це
надає вартісним властивостям людської робочої сили особливого характеру
і позначається на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду
споживної вартості специфіка цього товару виявляється в тому, що у
процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу
від вартості самого товару робоча сила. Отже, в основу визначення
споживної вартості товару покладено абстрактну працю (певну її
кількість). Конкретна праця не є для капіталіста специфічною вартістю,
оскільки вона не впливає на процес самозростання вартості.
Тому специфічність вартості товару робоча сила полягає у здатності
до такої кількості абстрактної праці, яка перевищує необхідні витрати
праці на відтворення самої робочої сили.

Російські економісти Я.Певзнер та С-Брагінський стверджують, що
робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького та
кріпосницького ладу, за капіталізму продаються її послуги на певний,
обумовлений контрактом час, а робітник залишається її господарем.

З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення
робочої сили на товар – особиста свобода її власника – найманого
робітника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин – кріпак. Крім того,
за наявності юридичної свободи робітник повинен бути економічно
залежним, тобто позбавленим засобів виробництва і засобів існування. В
умовах рабов-власництва та кріпосництва ця друга найважливіша умова
також не виконувалася.

Непослідовність позиції Я.Певзнера та С.Брагіиського виявляється ще в
одному. «Якщо навіть прийняти тезу, — пишуть вони, — згідно з якою
наймач купує робочу силу, здатність до праці, то необхідно виходити з
того, що оцінює він цю здатність не за тим, скільки і чого потрібно
робітникові для підтримання його життя і працездатності, а насамперед за
результатами праці, тобто за тим, яка плідність праці кожного власника
робочої сили зокрема».

Як стверджував К. Маркс, якщо робочу силу розглядати з погляду
вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший товар, вона потребує
суспільне необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних
умовах. Мінімальна межа цих витрат — вартість життєвих засобів, що
фізично необхідні робітникові. Водночас для відтворення робочої сили
потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітникові
життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, і відповідно відтворення
робочої сили повинно включати витрати на утримання його сім’ї. По-друге,
для виконання більш складної роботи необхідний певний рівень освіти і
кваліфікації робітника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу.
По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій —
людина) історично розвивається, на величину її вартості впливає
соціально-історичний елемент. Останній відображає розвиток робітничого
класу, його матеріальних і духовних потреб у результаті прогресу інших
елементів системи продуктивних сил, еволюції суспільних відносин
(оскільки сутність людини — це сукупність суспільних відносин), а також
боротьби трудящих за поліпшення свого становища.

На думку Я.Певзнера та С.Брагінського (яка відображає теорію
загальної рівноваги, розроблену в основному А.Маршаллом та Л.Вальраеом),
за умов рівноваги попиту та пропозиції вартість послуг усіх факторів (у
т.ч. робочої сили) відповідає їх граничній продуктивності, тобто внеску
у виробництво продукту (варторсті). Саме ця вартість і виплачується
робітникові — продавцю послуг праці. Більш конкретно ця величина
визначається не тим, як оцінює підприємець потреби робітника для
підтримання його життє- і працездатності, а результатами праці, тобто
плідністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у
такому підході є спроба оцінити вартість товару з погляду не лише
суспільних витрат виробництва, а й корисності, його корисного ефекту.

На жаль, цей конструктивний підхід вони не цілком застосовують,
розглядаючи вартість робочої сили (або послуг робочої сили, послуг
праці, на їхню думку). Так, ці вчені підходять до розв’язання цього
питання лише з погляду корисного ефекту праці, нехтуючи при цьому
суспільне необхідними витратами виробництва на відтворення робочої сили.
Вони здебільшого розв’язують проблему з точки зору капіталіста,
ігноруючи при цьому інтереси найманого робітника, якому потрібні засоби
для відтворення власних життє- і працездатності та життєздатності членів
його сім’ї.

Намагаючись обгрунтувати більшу доцільність застосуван-ня категорії
«вартість послуг праці», Я.Певзнер та С.Брагінсь-Кий посилаються на те,
що на підтримання відтворювального процесу сучасна держава змушена
витрачати майже третину національного доходу. На наш погляд, цей факт
саме й свідчить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої
сили». Він показує, що вартість цього товару (навіть якщо стати на точку
зору авторів концепції «факторів виробництва») не знаходить адекватного
виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль тут
відіграє підхід з боку вартості суспільне необхідних витрат для
відтворення робочої сили нормальної якості (нормальної щодо рівня
розвитку продуктивних сил, суспільного характеру виробництві»). Щоб
постійно відтворювати таку робочу силу, суспільство, яке неспроможне
зробити це в межах корпоративної власності, в особі держави витрачає
значну частину національного доходу на соціальні цілі. Такий підхід слід
доповнити оцінкою вартості товару робоча сила з огляду на її корисний
ефект.

2.2. Засоби виробництва.

Засоби виробництва – сукупність засобів і предметів праці, які
використовуються людьми в процесі виробництва матеріальних благ.

2.2.1. Предмет праці.

Предмет праці — це то, на що спрямована праця людини, що складає
матеріальну основу майбутнього продукту.

В переважній більшості предмети праці в сучасних умовах самі являються
продуктом попередньої праці: метал на машинобудівельному заводі, цемент
в будівництві, хлопок на прядільній фабриці та інше. У кінцевому рахунку
усі вони черпаються з комор природи.

Природа, земля — спільні предмети людської праці. Ті з них, які
людина знаходить в самій природі (девствений ліс на корню, камений
вуголь в недрах землі, риба в воді і інше), правомірно називати
первісними. Піддаваючись перероботці, з часом все більш глибокій, вони
перетворюються в сири матеріали або полуфабрикати. З розвітком
науково-технічної революціі з’являється можливість створювати якісно
нові предметы праці з заздалегіть заданими властивостями, саме такі, які
відсутні в самій природі. Але й при цьому первинною основою залишається
земля, природа. Зараз, як і в мунулому, повністю зберігають силу слова
выдатного англійського экономіста Уільяма Петті: праця — ботько
богатство, земля — його мати.

2.2.2. Засоби праці.

Засобами праці називається річь або комплекс річей, які людина
приміщує поміж собою й предметом праці й які служать як провідник впливу
людини на цій предмет. Засоби праці виступають як продовження його
природних органів, які використовуть в процесі праці. Рівень развитку
засобів праці во многом являється показником тіх відношень між людьми,
при яких здійснюється виробництво.

До засобів праці відносять попереду всього знаряддя праці (різного
роду механізми і машини, пристасування і инструменти, двигуни,
передаточні апарати и інше). В умовах машиного виробництва механичні
засоби праці розвилися в систему машин с тремя компонентами: робочей
машиною, двигуном и передаточним пристроєм. Науково-технична революція
прибавила до них новий компонент — управляючий пристрой, який виконає
піддающієся формалізациї функциї розумової праці. Використовуя цій
компонент, робітник поступово виходить з непосереднього процеса
виробництва і становиться поряд з ним. Кореним образом змінюється й
технологія.

Механічні засоби праці составляють костну и м’язну систему
виробництва. Засоби праці, в яких поміщуються самі предметы праці,
составляють «сосудисту систему виробництва» (трубы, цистерни, сосуди,
йомкости и инше). В деяких отраслях господарства, на приклад у хімічній
і нефтехімічній промисловості, энергетиці, металургії, вони грають
первостепову роль. Здесь грань між костно-м’язовою і сосудистою
системами виробництва практично зникає. Управляючий пристрій образує
«нервную систему» виробничого організму.

В більш широкому розумінні до засобів праці належать усі ті речі,
які, хоч безпосередньо й не входять в процесс праці являються для нього
цілково обов’язковими, бо без них праця не могла б здійснюватися. Це —
всезагальні умови виробництва: виробничи будівлі, дороги, інші засоби
повідомлення й канали зв’язку; загальним засобом праці є сама земля, а в
сільському господастві вона безпосередньо входить у процес виробництва
як головний засіб і предмет праці.

Предмет і засоби праці в совокупністі виступають як засоби
виробництва. На відміну від робочій сіли вони образують річовий фактор
виробництва. Самі по собі без людської праці вони нічого воробити не
можуть. Тільки робоча сила — активний, творчий элемент виробництва.
Приводючи в рух засоби й предмети праці, вона перетворює їх дійсні
засоби виробництва. Лічний фактор завжди був й залишиться основним,
єдиним творчим элементом виробництва.

2.3. Сутність і методи організації виробництва.

Із зростанням масштабів суспільного виробництва, поглибленням
суспільного поділу пращ в усіх трьох формах (загальній, частковій та
одиничній) посилюється значення системи управління економікою. Така
система — це свідомо організований, цілеспрямований й активний вплив
різних суб’єктів управління на процес розвитку та функціонування
суспільного способу виробництва, окремих його ланок. Ядром системи
управління в економіці є цілеспрямований вплив на потреби, інтереси та
цілі окремих індивідів, колективів людей, цілих верств і прошарків для
досягнення поставленої мети. Основні об’єкти — це суспільне виробництво
в цілому (загальна форма), окремі сфери, галузі народного господарства,
окремі сфери суспільного відтворення, ті чи інші елементи (або
підсистеми) економічної системи (відносини власності, продуктивні сили,
техніко-економічні відносини тощо (часткова форма) та окремі
підприємства, організації й установи (одинична форма).

Управління як цілеспрямований і активний процес включає такі
відносно самостійні, логічно послідовні елементи:

збирання, систематизація і передача інформації;

вироблення (обґрунтування) і прийняття рішення;

перетворення рішення на різні форми команд (усна, письмова, наказ тощо)
та забезпечення його виконання;

4) аналіз ефективності прийнятого рішення та можливе наступне його
коригування.

Результатом цих дій є взаємні переміщення елементів виробництва,
розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва в цілому або
окремих його підсистем, узгодження економічних інтересів, зростання
ефективності суспільного виробництва (або його окремих ланок) тощо.

Управлінське рішення, управління у цілому на практиці реалізується
через певний комплекс функцій. Функція управління — це певний вид
діяльності, в процесі якої здійснюється ефективний вплив на об’єкт
управління і розв’язується поставлене завдання, досягається мета.
Основні функції управління з погляду технологічного способу виробництва
— планування, організація, координація, контроль. Ще однією функпіієй
управління з погляду відносин власності є реалізація влас-никами засобів
виробництва та інших елементів системи про-дуктивних сил (науки,
інформації тощо) своїх прав на різні об’єкти власності, своїх цілей
управління. 3 п’яти основних функцій управління найскладнішими є
організація і координація. Ці функції означають формування структури
об’єкта управління, процес упорядкування всіх елементів в систему
управління і форму їх зв’язку, а також надання активним елементам
необхідних прав і ресурсів. До активних елементів належать господарські
керівники, трудові колективи окремі працівники, а також організації,
підпорядковані да-ній системі управління. Координація — це встановлення
і підтримання зв’язків між елементами системи. Організація і координація
поєднують окремі елементи системи управління єдине ціле. Таким чином
утворюється організаційна структура .управління.

У процесі управління всіма об’єктами (тобто на рівні суспільного
виробництва, окремих сфер або галузей народного господарства, а також на
рівні окремих підприємств і організаіцій) необхідно чітко сформулювати
головну мету управління.. Визначення такої мети — початковий принцип
функціонування і розвитку системи управління. Конкретизацією цього
принципу є оптимальне визначення засобів досягнення мети. Важливий
принцип управління — гарантування різними суб’єктами управління
виконання взятих на себе зобов’язань або принцип відповідальності. За
невиконання таких зобов’язань до тих чи інших суб’єктів управління
застосовуються різні санкції з метою повного відшкодування завданих
збитків тим суб’єктам, які зазнали втрат від цього невиконання. Тому
завжди слід чітко визначати, хто перед ким і за невиконання чого
відповідає, тобто персоніфікувати суб’єкти управління. Такої
персоніфікації не було в умовах адміністративно-командної системи
управління. Зокрема, вищі органи не несли жодної відповідальності перед
підприємствами за неправильні або не цілком обґрунтовані рішення. Це
значно знижувало ефективність управління в колишньому СРСР. У процесі
управління органічно поєднуються такі суспільні закони й закономірності:

техніко-економічні закони, що розкривають сутність технологічного
способу виробництва, відображають відношення людини і природи, людини і
техніки, а також відношення між різними елементами техніки та засобами
виробництва. Цей тип законів, у свою чергу, поділяється на закони,
властиві розвиткові продуктивних сил, і закони, вастиві
техніко-економічним відносинам;

соціально-економічні закони, властиві розвиткові виробничих відносин,
або відносин економічної власності;

соціальні закони, які розкривають сутність відносин між основними
класами, соціальними верствами і прошарками в процесі суспільного
виробництва, у різних сферах суспільного відтворення;

правові закони, що конкретизуються у різних правових актах і нормах;

соціально-психологічні закони, які відображають біологічну й соціальну
сторони сутності людини, її поведінку в колективі, суспільстві, а також
міжособові, міжгрупові та інші відносини у процесі праці, обміну.,
розподілу та споживання матеріальних і духовних благ. Отже, управлінські
знання є комплексними, універсальними, мають теоретичний і прикладний
характер, раціональний та інтуїтивний тощо.

У західній науковій літературі, зокрема у працях американських учених
Т.Пітерса і Р.Уотермена, комплексний підхід до управління організацією
як певною соціальною системою розкривається на основі так званої
концепції семи «с» (7-с), або семи характеристик організації: стратегії,
структури, системи («жорстких характеристик»), складу кадрів, стилю
керівництва, суми звичок («м’яких характеристик»), сумісних цінностей
(інтегруючої характеристики). На їхню думку, об’єктом управління повинні
стати людські аспекти організації, які виявляються у кадровому складі,
стилі й звичках, цінностях організації. Більше того, саме ці аспекти і
суспільні цінності, людський потенціал організацій висуваються нині на
передній план і групують навколо себе всі інші шість характеристик
організації. Комплексність управління ще більше зростає, якщо беруться
до уваги не лише внутрішні характеристики організації, а й зовнішні
фактори впливу на неї (конкуренти, дії уряду, прийняті закони тощо).

2.4. Наука та інформація.

Наука має безпосереднє відношення до продуктивних сил.
Науково-технічна революція – основне видібраження науки в економіці.

Прогрес засобів праці, а отже, й техніки почався з часу виникнення
первіснообщинного ладу, застосування переважно кам’яних знарядь, кістки
та рогу, а перехід до металевих знарядь праці, зокрема бронзових,
відбувся за рабовласницького способу виробництва, в якому мав місце
певний розквіт науки, культури і мистецтва. Водночас технічний прогрес
здійснювався відокремлено від наукового прогресу аж до кінця XVIII —
початку XIX ст. І лише починаючи з цього періоду, тобто промислової
революції, почалося швидке зближення наукового й технічного прогресу і
як наслідок — поява цілісного науково-технічного прогресу (НТП), процесу
перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, який тривав близько
двох з половиною століть і завершився лише в середині 50-х років XX ст.
— з часу розгортання науково-технічної революції. Якщо до промислової
революції техніка розвивалася на основі поступового нагромадження
емпіричних знань, то з цього часу вона стає результатом цілеспрямованого
вивчення законів природи, матеріалізації наукових відкриттів.

Внаслідок промислової революції виникла крупна машинна індустрія, в
якій, на відміну від мануфактури, що базувалася на ручній ремісничій
техніці, з’являється робоча машина, яка приводить у дію знаряддя праці
(раніше вони знаходилися в руках людини), використовує ‘їх одночасно
набагато більше, ніж людина, і значно більшої потужності. Це зумовлює
появу нових суперечностей, новий тип взаємодії між особистими і речовими
факторами виробництва, а отже, нове джерело економічного прогресу.

Науково-технічна революція (НТР) як революційна форма НТП означає
виникнення принципово нових засобів праці, нових предметів праці, джерел
енергії, форм і методів організації виробництва, якісно нової основної
продуктивної сили. Внаслідок цього революційних змін зазнає вся система
продуктивних сил (в т.ч. процес взаємодії елементів цієї системи),
техніко-економічних відносин. Тому сутність НТР полягає у революції в
технологічному способі виробництва, а отже, у взаємодії людини з
природою (як змістові продуктивних сил), відносинах спеціалізації,
кооперування тощо. Зокрема, домінуючою формою суспільного поділу праці з
часу розгортання НТР став одиничний поділ праці, в т.ч. його
інтернаціоналізація, за якої десятки, навіть сотні підприємств у межах
однієї або багатьох країн виготовляють окремі деталі й навіть здійснюють
окремі операції для одного кінцевого виробу. Основними рисами НТР є:

перетворення науки на безпосередню продуктивну силу;

кардинальні зміни в техніці;

докорінні перетворення головної продуктивної сили;

революційні зміни у предметах праці, поява принципово нових видів
матеріалів з наперед заданими властивостями;

впровадження радикально нових технологій, основою яких є нові
фундаментальні відкриття (лазерні, плазмові та ін.);

революція у використовуваних людьми силах природи;

революція у формах і методах організації виробництва;

революція у засобах зв’язку.

Революційні перетворення у техніко-економічних відносинах зводяться
насамперед до радикальних змін у суспільному поділі праці, зокрема в
пріоритетності одиничного поділу праці на національній та
інтернаціональній основі, у зменшенні розмірів економічно ефективних
підприємств.

Зсередини 70-х років почався другий етап розвитку НТР, який
характеризується новими кардинальними змінами в технологічному способі
виробництва. Такими змінами є насамперед мікропроцесорна революція
(зміст якої — електронна автоматизація матеріального виробництва й
обігу, науково-технічної творчості, інших сфер діяльності людини),
біотехнологічна революція (має на меті створення нових організмів з
наперед заданими властивостями за допомогою генної та клітинної
інженерії), поява промислових роботів нового покоління, або
інтелектуальних роботів, швидкий розвиток космонавтики в практичних
цілях тощо.

Результатом другого етапу НТР є поява в системі продуктивних сил ще
одного елемента — інформації. Розгортання НТР зумовлює появу нових типів
суспільства, зокрема інформаційного суспільства (в т.ч. інформаційної
економіки), пост-індустріального суспільства, кібернетичного,
технологічного тощо.

В інформаційному суспільстві основним товаром е інформація, в
постіндустріальному — теоретичні знання, На цій основі істотно
змінюються інші сторони економічної системи і суспільних відносин
(соціальних, правових, політичнихчних тощо).

Продуктивні сили – система факторів виробництва, яка забезпечує
преретворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює
матеріальні і духовні блага і визначає зростання продуктивності
суспільної праці. До цій системи належать: працівники, засоби праці,
предмети праці, використовувані сили природи, наука як спецефічна
продуктивна сила, форми і методи організаціі виробництва, інформація.
Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, ступінь
оволодіннялюдини силами природи.Вони є провідною стороною суспільного
способу виробництва, а їх рівень загальним показником
соціально-економічного прогесу, оскільки з їх розвитком зростають
продуктивність праці, національне богатство, з’являються нові джерела
енергії тощо. Відночас головним кратерієм суспільного прогресу є
розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистостіх
(людини) і річових (засобів виробництва) факторів виробництв є
найважлиивішою умовою зростання продуктивної праці, національного
богатства, у процессі такої взаємодії виникаі нова продуктивна сила, не
властива жодному із ціх факторів зокрема.

Література

Основи економічної теорії / під рідакцією Мочерного С.В. – К.: Академія,
1997

Политическая экономия / под редакцией Медведева В.А. – М.:
Политиздат,1998

Економічний словник-довідник /під рідакцією Мочерного С.В. – К.: Феміна,
1995

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020