Пізні національні релігії.
Ранні національні релігії не збереглися до наших часів, але багато ідей
і їх обрядів увійшли до сучасних релігій. Пізніше національні релігії
виступають такими релігійними віруваннями, які охоплюють своїм впливом
всі соціальні шари населення у межах однієї національності. До цієї
релігійної форми належать багато релігій нашого часу — індуїзм, сикхізм,
дхайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія),
іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу), зороастризм (Іран) та
ін.
Історичним грунтом виникнення пізніх національних релігій була криза
суспільних порядків, за якої виникла потреба використати релігії в ролі
засобів втіхи і втихомирення найбільш пригніченої частини суспільства. В
більшості випадків суть цієї кризи виявилася у розкладі рабовласництва і
переході до феодальних суспільних відносин. Проте мали місце й
специфічні форми проявів даної кризи. Так, у житті єврейської народності
криза виразилась у тому, що вона рано втратила свою національну
державність і на тривалий час потрапила до чужоземців-завойовни-ків- За
цих умов національна релігія євреїв перестала бути релігією тільки
верхів суспільства, втратила характерну для ранніх національних релігій
функцію теологічного протистояння верхів низам.
Які ж риси пізніх національних релігій є основними?
Перша риса — великі масштаби впливу. В даному разі релігія відіграє роль
засобу утиску всіх пригнічених соціальних шарів тієї чи іншої
національної держави. Тепер можливість взяти участь у відправленні
культу мала й найбільш експлуатована частина суспільства. Так, індуїзм,
який прийшов на зміну брахманізму, ліквідував поділ індусів на
“однонарод-жених” і “двічінароджених”.
Друга риса — довга живучість. Багато пізніх національних релігій, як
зазначалося, існують і до цього часу.
Третя риса — єдність політеїзму і монотеїзму. Більшість релігій цього
типу є політеїстичними. Але є серед них і монотеїстичні (від грецьк.
топоз — один, Шеоз — бог — єдинобожжя). До останніх належать іудаїзм і
сикхізм.
Четверта риса — спрощення жертвоприношень. Жертви худоби, птиці значно
скорочені або зовсім ліквідовані. Повністю відмовились пізні національні
релігії від людських жертвоприношень.
П’ята риса — розвиненість вчення про загробні відплати. На цьому етапі
розвитку релігії вчення про потойбічне життя набуло першорядного
значення.
Прикладом збереження до наших днів пізньої національної релігії є
іудаїзм, який у VII ст. до н. е. прийшов на зміну давньоєврейській
релігії і нараховує сьогодні, згідно з даними ООН, близько 14 млн своїх
прихильників.
У загальній історії релігій іудаїзм відіграв надзвичайно важливу роль,
увійшовши суттєвою частиною до складу християнства та ісламу — двох
найбільших світових релігій. Щоб її краще зрозуміти, зупинимося на
історії та змісті “закону Мойсея”.
У найдавніший період своєї історії, в першій половині II тис. до н. е.,
предки євреїв жили патріархальним родоплемінним побутом, і їхня релігія
віддзеркалювала цей побут. Поширений був культ духів предків, їхніми
іменами називалися давньоєврейські племена. Вірили у можливість
викликати тіні (душі) померлих і вести бесіду з ними. Поширений був і
тваринницький культ, а також культ місяця, блискавки і грому (Ваал) та
інших природних явищ. Одним словом, за своїм змістом релігія давніх
євреїв-кочовиків мало чим різнилася від інших племінних культів.
Перехід євреїв від скотарства до землеробства сприяв формуванню
рабовласницьких відносин і утворенню держави (X ст. до н. е.). Це
викликало певні зміни у релігійних уявленнях. За цих умов виник
монотеїзм, який знайшов своє уже готове втілення в іудейському, виключно
національному богові Ягве. Цар Іудеї, розуміючи потребу централізації
культу, в інтересах централізованої держави декретом 621 р. до н. е.
запровадив релігійну реформу. Він проголосив бога племені Іуда — Ягве
єдиним, всемогутнім, виключно національним божеством, на яке були
перенесені функції і атрибути усіх племінних божеств, що шанувалися
раніше.
Організаційним центром іудаїзму став храм на горі Сіон в Єрусалимі,
жреці якого протягом століть збирали і редагували міфи про Ягве та його
пророків. При цьому залучалися ассиро-вавилонські, хетські, єгипетські,
арабські та інші джерела. Так, у книзі Буття сказано, що “створив
Господь Бог чоловіка з праху земного і вдунув в його лице подих життя, і
став чоловік душею живою”. Він був названий Ада-мом (від староєвр.
“адама” — земля). У вавилонян ще раніше існував міф про створення людини
з глини. У єгипетській міфології Хнум, батько богів, зліпив людей з
глини на гончарному колі. За грецьким міфом, мудрий Прометей також
виліпив з глини перших людей.
Дж. Фрезер (1854—1941 рр.) у своїй книзі “Фольклор в Старому Заповіті”
переконливо доводить походження багатьох міфів і легенд, які пізніше
увійшли До Біблії. Він, зокрема, пише, що легенди про “всесвітній
потоп”, які він вивчив серед народів Азії, Австралії, Америки, Африки,
не позбавлені фактичних підстав. Це або зливи, або підвищення рівня
морів, або руйнівні цунамі.
Чимало елементів культу євреї запозичили від сусідніх народів. Так, від
місцевого палестинського населення було взято землеробські свята: маццот
— весняне свято, яке злилося з давньою скотарською пасхою; шабуот,
п’ятидесятниця — свято жнив пшениці; суккот — свято кущів, на честь
збору плодів та ін.
Укладання перших п’яти книг Біблії, які отримали назву Тора (закон), або
“п’ятикнижжя Мойсея”, було завершено й оголошено віруючим у 444 р. до н.
е. Пізніше були написані інші книги Старого Заповіту, про які мова буде
йти окремо. Іудаїзму притаманні такі характерні риси: монотеїзм — віра в
єдиного бога Ягве, творця небес і землі; віра в особливе покровительство
Ягве щодо євреїв; в кінець світу; у потойбічну винагороду; у воскресіння
з мертвих; в прихід божественного спасителя — Месію і створення ним
тисячолітнього царства в Єрусалимі; детально регламентована обрядовість
і особливий ритуал.
Священною книгою іудаїзму є Талмуд (від ста-роєвр. “ламейд” — вивчення)
— багатотомний збірник єврейських догматичних, правових,
релігійно-філософських, моральних і побутових уявлень, які сформувалися
протягом багатьох віків — з IV ст. до н. е. до V ст. н. е. Структурними
складовими Талмуда є Міпша та Гемара. Міщна — об’ємний коментар до
Старого Заповіту. Вона поділяється на 63 трактати, ,що утворюють 6
розділів. Гемара — збірник тлумачень до трактатів Мішки. Завдяки тому,
що коментування Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють
два Талмуди: палестинський (Т. Єрушал-мі) і вавилонський (Т. Бавлі).
Перший було відредаговано у III ст. н. е., другий — у V ст. Спочатку
зміст Талмуда передавався усно з покоління в покоління. Тому на відміну
від Старого Заповіту — писаного закону — Талмуд називався усним законом.
Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талмудисти розробили безліч
правил, постанов та заборон.
Талмуд вміщує роздуми про культ, догматику, мораль і різноманітні
релігійні приписи, а також елементарні дані з первісної медицини,
математики, географії, притчі й прислів’я, казки і легенди, міфи. Талмуд
зберіг і деякі дані історичного характеру: про виникнення релігійних
партій і угруповань в Іудеї (книжники, ессени, саддукеї, фарисеї), про
трансформацію релігійних уявлень стародавніх євреїв з часу “завершення”
Старого заповіту. Через весь Талмуд проходять ідеї залежності людини від
Бога, непорушності існуючих порядків, а також пооповідь покірності.
Усе життя віруючого єврея підпорядковане багатьом релігійно-обрядовим
діям і заборонам (їх разом нараховується 613, серед них 248 повелінь і
365 заборон).
Основою іудейської моралі вважається Декалог — 10 заповідей (шануй
єдиного Бога, не створи собі кумира, не поминай ім’я Бога без
необхідності, шануй день суботи, шануй своїх батьків, не вбивай, не
перелюбствуй, не кради, не свідчи брехливо на ближнього свого, не
зажадай майна ближнього свого).
Частина заборон пов’язана з статевим життям, інші — з їжею. Одна з
найсуворіших заборон стосується вживання в їжу крові. Ягве ніби сказав
євреям: “…душа кожного тіла є кров його, вона душа його, тому я сказав
синам Ізраїлевим: не їжте крові з будь-якого тіла, тому що душа тіла є
кров його, кожний, хто їсть її, — знищиться” [Лев., 17:14].
Євреям забороняється вживати м’ясо певних тварин (трефне). Дозволяється
їсти м’ясо кошерне, тобто приготовлене відповідно до ритуалу.
На восьмий день життя новонароджений хлоп-чик-єврей підлягає обряду
обрізання. Біблія приписує запровадження такого звичаю Аврааму, який
нібито отримав особливий наказ від Бога: “Обрізайте крайню плоть вашу: і
це буде знаменням заповіту між мною і вами. Восьми днів від народження
хай буде обрізане у вас в роди ваші кожне дитя чоловічої статі”
[Буг., 17:11, 12].
Іудаїзму притаманне протиставлення євреїв іншим народам, він ставить
неєвреїв поза законом.
У сучасному Ізраїлі іудаїзм оголошений державною релігією. З іудаїзмом
тісно пов’язаний сіонізм — політична течія єврейської буржуазії, що
сформувалася наприкінці XIX ст. Він включає в себе різноманітні
організації на чолі з “єврейським агентством”. Сіонізм запозичив і
пропагує одну з провідних ідей іудаїзму — ідею “богообраності” євреїв як
вищої раси.
В Україні єврейське населення сповідує іудаїзм. Служителі іудаїстського
культу стоять на лояльних позиціях, підтримують політику і шанують
закони держави. На 1999 р. в Україні діяли 100 офіційно зареєстрованих
іудейських релігійних громад, в яких налічується більше 50
священнослужителів, активно працюють 32 недільні школи.
Івдуїзм (720 млн віруючих) як давньоіндійська релігія склався на базі
давнього брахманізму. В процесі суперництва буддизму з брахманізмом,
точніше, як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник
індуїзм. Ця доктрина була схожа з буддизмом, але вирішальною перемогою
її, що забезпечила кінцевий успіх, є орієнтація на конкретні умови
кастової Індії з ЇЇ численними культурними традиціями, що склались на
рубежі нашої ери. В цьому розумінні найповнішим визначенням поняття
“індуїзм” можна вважати індійський спосіб життя, включаючи усю суму
життєвих принципів і норм соціальних та етичних цінностей, вірувань і
уявлень, обрядів та культів, міфів і легенд, буднів та свят тощо.
Основи індуїзму походять від вед і пов’язаних з ними легенд та текстів.
Чому саме індуїзм, а не інша з існуючих в Індії релігій сприймається
народом? Головним напрямом еволюції в процесі становлення індуїзму була
зрозуміла масам релігійна доктрина, яка виникла в ході переробки,
примітивізації та вульгаризації давніх філософських теорій. Тому давні
ведичні принципи у спрощеному вигляді стали доступними для всіх.
Народний індуїзм сприйняв І зберіг давнє уявлення про карму з її етичною
основою, про святості вед тощо, але у надто спрощеному вигляді.
Більшість ведичних богів відійшли у минуле, і тільки незначна частина
їх, головним чином завдяки згадуванню в міфах і легендах, збереглася у
людській пам’яті. Тому не дивно, що у спрощеному і переробленому
індуїзмі на перший план вийшли нові божества, точніше, нові іпостасі тих
самих, давно відомих державних богів, які набули нового життя в
релігійній системі індуїзму. Ці боги були ближчими і зрозумілішими
людям, їх інакше й шанували. Кривава ведична жертва була витіснена
богослужінням без жертв (хоч теза “убивство заради бога — це убивство”
остаточно не знята ще й досі). Разом з буддизмом Махаяни на початку
нашої ери в Індії набула поширення практика виготовлення
ідолів-зображень у храмах на їх честь. Головні індуїстські боги мали вже
прибічників, тих, хто вважав за потрібне шанувати свого обранця і
спілкуватися переважно з ним. Більше того, особиста відданість богу
стала важливою характерною рисою прихильників індуїзму.
Найважливішими з численних богів індуїзму вважають трьох (Тримурті) —
Брахму, Шиву і Вішну. Як правило, зазначають, що ці троє в системі
індуїзму поділили між собою основні, властиві верховному богові функції:
творчу, руйнівну й охоронну, хоча нерідко вони збігаються. Кожен з цієї
трійці має власні обличчя., характер, сферу дій.
Першим з трійці вважають Брахму, основна функція якого — творець. Він
створив світ у багатоманітті живого і минущого, тобто протилежне тому,
чого прагнули індійські релігії (досягнення мокші, нірвани, розчинення у
Вічному і Єдиному). Брахма як обов’язковий і перший член Тримурті був
необхідний — без нього нічого б не було, але заслуги його перед світом
живого, перед людиною, перед індійцем вважалися не дуже значними, а
інших Функцій у цього Бога не було. Брахмі присвячувалися поодинокі
храми, а у повсякденних обрядах і ритуалах про нього, як правило, не
згадують.
Більшість індуїстів розділилися на шиваїтів і вішнуїтів, які віддавали
перевагу відповідно ПІиві або Вішну. ІПива — дуже суперечливий Бог.
Головною його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення, зміни),
що частково пов’язане з тим, що Шива — покровитель аскетів, які прагнуть
такого розорення й змін, що веде начебто до злиття з Вічністю й
Абсолютом.
Проте практично в культі Шиви на перший план вийшов творчий момент:
культ життєвої сили і чоловічого начала став основним. Культ лінгама —
чоловічого животворного начала — найпопулярніший. Бичок Нанді — атрибут
Шиви — символізує силу й животворні потенції Бога. До Шиви звертаються
спраглі потомства, у його храм сходяться бездітні жінки, які чекають від
його сили реального втілення своїх мрій.
Шиву вважають також грозою демонів, у битвах з якими він не раз виявляв
чудеса героїзму. Шакті — духовна енергія Шиви; саме в ній — могутність
гігантських потенцій Бога. Вона виявляється лише за певних обставин.
По-перше, ця енергія накопичується у ньому в періоди його аскетичних
пильнувань і споглядань. По-друге, енергія Шакті в Шиві тісно
переплетена з його чоловічою животворною силою. Культ жінок Шиви —
переміщення Шакті на жіноче начало. У цьому культі започатковується і
значно поширюється ідея, згідно з якою енергетична сила Шакті
реалізується у момент злиття чоловічого й жіночого начал, що відіграло
свою роль у розквіті в індуїзмі культу Ками.
Культ Ками, мистецтва любові, тісно пов’язаний з культом Шиви і Шакті.
Якщо культ Шиви в Індії завжди був тісно пов’язаний з Шакті та Камою, то
культ третього члена Тримурті — Вішну — мав інший характер. Вішну —
м’який, несуперечливий, його основна функція — збереження. Він простий,
максимально близький людям, особливо схильним до емоційного сприйняття
божества — саме такі переважають серед вішнуїтів. На численних
зображеннях чотирирукий Вішну звичайно сидить на тисячоголовому драконі,
що пливе, або на троні у вигляді білого лотоса.
Богиня Лакшмі — жінка Вішну — завжди поруч з чоловіком, вона ніжно
любить його. У Вішну багато .перетворень — аватар, хоча основних десять:
у перших чотирьох він виступає у вигляді тварин (риби, черепахи, вепра,
людини-лева); п’яте — карлика-велетня; решта п’ять відомих аватар Вішну
— Пара-шурама, Рама, Крішна, Будда і Мессія-Калка, на прихід якого ще
чекають найулюбленіші в Індії ава-тари Вішну — Рама і Крішна.
Рама — герой давньоіндійського епосу Рамаяна, найулюбленішої поеми
індійців. У селах брахмани речитативом переказують її.
Рама — герой, благородна людина, воїн, мудрий монарх і люблячий чоловік.
Його дружина Сіта є уособленням жіночої вірності, любові й шляхетства,
еталон індійської жінки. Загибель її символічна: чистота жінки є
настільки святою, що тільки смерть змиває підозри. І хоч загибель Сіти
руйнує щастя Рами, сама поема в цілому ніким в Індії не сприймається як
трагедія. Рамаяна найкраще відображає національний дух індійців, їхній
спосіб життя, думи, етичні й культурні цінності. Тому й не дивно, що
Рама обожнений в уяві народу.
Другою відомою і шанованою аватарою Вішну вважають Крішну. Будучи
колісничим і радником головного героя — воїна Арджуни, він розкриває
йому вище значення небесного й етичного закону. Саме це тлумачення
Крішни увійшло у вигляді розділу до складу Махабхарати. Пізніше Крішна
трансформувався з мудреця-філософа у веселого й задоволеного
легковажного бога-пастушка, і саме в цій іпостасі став відомим і
шанованим в усій Індії.
Жрецями індуїзму, носіями основного релігійного культу, ритуального
обряду, етики, естетики, форм соціального укладу і побуту були члени
брахманських каст. З їх числа обиралися радники і чиновники, вони
диктували народу норми життя, які зводилися головним чином до суворого
збереження ієрархії каст і дотримання норм поведінки в середині касти.
Брахмани були домашніми жрецями в багатих, передусім самих брахманських
сім’ях. З їх числа виходили найавторитетніші релігійні учителі — гуру,
які навчали молоде покоління мудрості індуїзму. Однак найголовнішою
соціальною функцією брахманів як найвищого в Індії шару суспільства було
задоволення релігійних потреб населення.
У межах домашніх святилищ індійці були самі собі господарями і самі
виконували щоденно, щомісячно або щорічно нескладні ритуальні обряди.
Участь брахмана в сімейних ритуальних відправленнях завжди бажана, а в
найважливіших сімейних обрядах — весілля, народження дитини, похорони —
просто необхідна.
Авторитет брахмана, чий особистий престиж завжди зумовлений належністю
до найвищих брахманських каст, в Індії безумовний. Цей авторитет
виявлявся насамперед у винятковому праві брахманів приносити жертви
Богам у храмах. Мета відвідування храму — можливість благоговійного
споглядання статуї Бога, відчуття належності до божественної величі. За
це право індуїсти залишають у храмі свої підношення (причому існує
досить стала такса оплати праці жреців храму за різні послуги або за
їхні різноманітні ритуальні дії).
Переконання в необхідності посередництва жреця для досягнення цілей, які
можуть бути реалізовані лише за умови сприяння надприродних сил,
випливає з давньої магії. В Індії та індуїзмі це знайшло вияв у вигляді
магічних способів — тантр, на основі яких виникли формули — мантри,
тобто освячені заклинання. Мангри використовують багато індійців. Власні
мантри мають рибалки, пастухи, пожежники та ін.
Роль, аналогічну мантрам, відіграють і численні талісмани й амулети
(шнурки, значки тощо). Всі ці предмети, як і мантри, є необхідним
реквізитом професійних чаклунів, по допомогу до яких звертаються у
важких випадках індійці, особливо у селах.
Чаклун — це той самий жрець, але рангом нижчий, простіший, найчастіше —
неписьменний. Основою його мудрості є діаграми і чаклунські кола
(ян-три) з літерою “О”. Він має великий авторитет серед населення.
І жреці — брахмани — з їх високоурочистими храмовими і респектабельними
домашніми ритуалами, і напівписьменні сільські чаклуни-знахарі, з їхніми
заклинаннями-мантрами та діаграмами, однаково вписуються в ту гігантську
вільну синкретичну систему, яку становить індуїзм. Важливий елемент цієї
всеохоплюючої системи — численні, часто дуже яскраві й вражаючі обряди і
свята. На думку деяких дослідників, саме сукупність ритуалів і обрядів і
робить індійців індуїстами.
Багато ритуальних обрядів припадає на урочисті й пам’ятні дати, коли
святкові збори, походи на честь того чи іншого божества, масові
паломництва до “святих” місць пов’язані з популярними давньоіндійськими
героями, приваблюють мільйони людей і стають всенародними подіями
першорядного значення.
Саме у ці врочисті дні всенародних свят наочно спостерігається та сила
індуїзму, яка цементує в єдину релігійно-культурну спільність людей, що
належать до різних рас і каст і розмовляють різними мовами.
Крім свят на честь Рами чи Крішни, заслуговують на увагу такі свята, як
Дурга-пуджа, — свято світильників, які засвічуються на честь богині
щастя Лакшмі; свята на честь богині мудрості Сарасваті і покровителя
багатства й торгівлі Ганеші. Свята на честь Шиви відзначаються щомісячно
в ніч нового місяця. Помітне місце серед загальноіндійських свят посідає
велике паломництво Кумбхамела — святкування на честь давніх богів і
амріти, напою безсмертя. На ці святкові обряди з усієї Індії до Гангу
з’їжджаються мільйони паломників, які перебувають тут майже місяць.
Головний момент обряду — обмивання у священних водах Гангу. Тут можна
зустріти виснажених аскетів, монахів, йогів, факірів. Спеціальна каста
брахманів — панда — обслуговує паломників, які для ритуального обмивання
повинні бути старанно поголені (ні волосинки аж до брів і повік).
Спеціальні служителі стежать за порядком і пильно охороняють права
брахманів, які збирають плату з паломників.
Крім загальноіндійських, існує чимало свят, які стосуються того чи
іншого регіону або порівняно невеликої місцевості. Всі вони, як правило,
тісно пов’язані з міфологією, з індуїстськими легендами і божествами.
Багато свят і обрядів пов’язані з патронами — покровителями різних
професій, роду занять. На цих святах і обрядах, які збирали у
якому-небудь центрі все навколишнє населення, ритуал звичайно
супроводжувався ярмарковою торгівлею і веселощами.
Так само відправляються і численні домашні й сімейні обряди, пов’язані з
весіллям, народженням сина, врученням шнура юнакові на знак його “нового
народження” тощо. Під час обрядів домашній жрець-брахман виконує усі
необхідні ритуальні дії.
Весільний обряд — найврочистіший. Молоді обходять навколо жертовного
вогню, куди кидають різні продукти, і тільки після цього обряд шлюбу
вважають завершеним. Обряд похорон в Індії також особливий. В Індії
немає кладовищ — тільки священні місця, на яких спалюють померлих. На
таке місце виносять загорнутого у сувій померлого, його старший родич
розпалює вогнище. Коли вогонь згасне, обгорілі останки кладуть у посуд і
втеплюють у річці. Після цього сім’я померлого десять або й більше
днів носить траур — шмат білого полотна. Подальша доля вдови
жалюгідна. Вдруге заміж виходить вона рідко, а в колишні часи, особливо
серед вищих каст, вважалося нормальним, коли жінка, хоч би вона
була й дівчиною 13—14 років, щойно видана заміж, живцем спалювалась на
вогнищі разом з тілом чоловіка. Це страшний звичай індійців — саті.
Саті, як жахлива спадщина минулого, стоїть в одному ряду з іншим його
пережитком — кастовим ладом. Кастова система, що грунтувалася на міцній
внутрікастовій ендогамії і суворих кастових заборонах, а також на ще
суворіших релігійно-культових традиціях сімейного і внутріобщинного,
внутрікас-тового, залишається і понині істотним інститутом соціальної
організації в Індії. Каста визначає місце людини в індійському
суспільстві, її стан, права, поведінку, навіть її внутрішнє обличчя,
включаючи одяг і знаки на чолі або коштовності, які вона носить.
Каста визначає і коло ритуальних обов’язків індивіда, його релігійну
активність. Чим вища каста, тим більше уваги, у всякому разі теоретично,
згідно з прийнятими нормами людина зобов’язана приділяти щоденним
обрядам удома, необхідним поклонам, підношенням, мантрам та ін. Кастові
заборони в Індії мають характер табу і знімаються лише у поодиноких
випадках. Приміром, прийнято вважати, що “рука ремісника завжди чиста”,
тобто, що користуватися продуктами ремесла можна й не належачи до касти
ремісника. Порушення кастових норм спричиняється до суворих покарань і
обрядів “очищення” винного.
В Україні модернізований індуїзм репрезентують громади Міжнародного
товариства Свідомості Кріш-ни, Ошо, Саї-Баби, Раджніша, Шрі-Чинмоя та
ін.
Виникнення конфуціанства (580 млн віруючих) завжди пов’язується із
стародавнім Китаєм, з його специфікою релігійної структури і
психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації.
Тверезо мислячий китаєць багато не задумувався над таємницями буття і
проблемами життя і смерті, зате він завжди бачив перед собою еталон
доброчесності і вважав за свій священний обов’язок йому наслідувати.
Китаєць понад усе цінує матеріальну оболонку, себто своє матеріальне
життя. Величезними і загальновизнаними пророками тут вважалися
насамперед ті, хто вчив жити гідно і у відповідності з прийнятою нормою
— жити заради життя, а не в ім’я благополуччя на тім світі або ря-тунку
від страждань.
Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за
тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття
тих принципів і норм життя, які назавжди увійшли до історії під назвою
“конфуціанство”. Суть їх, задовго до Конфуція, зводилася до відособлення
ірраціональних основ релігії і звеличення раціональних основ етики,
підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики й
адміністрації.
Конфуцій (Кун Фуцзи, 551—479 рр. до н. е.) народився і жив у епоху
великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані
тяжкої внутрішньої кризи. Влада чжоуського правителя давно ослабла, хоча
він і продовжував вважатися сином неба і виконував функції
первосвященика. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких
міжусобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила
централізована влада правителів окремих царств, що спиралася на
адмі-ністративно-бюрократичний апарат із незначного служилого
чиновництва.
Виступивши з критикою своєї епохи і високо оцінюючи минуле, Конфуцій на
основі цього протиставлення створив власний ідеал удосконаленої людини —
Цзюн-цзи.
Високоморальний Цзюн-цзи, сконструйований Конфуцієм як еталон для
наслідування, володіє двома важливими, за його уявленнями, гідностями:
гуманністю і почуттям обов’язку. Поняття “гуманність” (жень) включало в
себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність,
безкорисливість, любов до людей тощо. Жень — це високий, майже
недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише
стародавні: із сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним
тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Обов’язок — це
моральне зобов’язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям
накладає на себе сама. Почуття обов’язку, як правило, зумовлене знанням
і вищими принципами, але не розрахунками.
Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаючи вірність і щирість
(чжень), благопристойність і дотримання церемоній та обрядів.
Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться
за утвердження високої моралі, проти існуючої навколо несправедливості.
Однак, як це часто трапляється, з перетворенням його вчення на офіційну
догму, на перший план виступила не суть, а зовнішня форма, що виявилася
переважно у підкресленій відданості старовині, повазі до старших,
напускній скромності й доброчесності. В середньовічному Китаї поступово
склалися і були канонізовані певні норми і стереотипи поведінки кожної
людини залежно від того, яке місце вона посідала у
соціально-чиновницькій ієрархії.
У будь-який момент життя, на будь-який випадок, у щасті й скруті, при
народженні й смерті, вступі до школи чи призначенні на службу — завжди й
в усьому існували строго фіксовані й обов’язкові для всіх правила
поведінки. Ти епоху Хань було складено детальний збірник цих правил
зовнішньої ввічливості і церемоніал-трактат Лин-зи — компедіум
кон-фуціанських норм, який мав силу понад два тисячоліття. Усі записані
в цьому обряднику правила належало знати і застосовувати на практиці,
причому з тим більшим старанням, чим вище становище займала людина в
суспільстві.
Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого ним соціального ідеалу,
сформулював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в
Піднебесній: “Хай батько буде батьком, син — сином, цар — царем,
чиновник — чиновником і т. п., хай все в цьому світі хаосу і мішанини
стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов’язки,
робити те, що їм належить”. Упорядковане таким чином суспільство повинне
складатися з двох категорій: верхів і низів — тих, хто думає, управляє,
і тих, хто трудиться і підкоряється.
Критерієм поділу на верхи та низи мусили служити не знатність походження
і тим більше не багатство, яке Конфуцій зневажав, а лише знання та
чесноти, а точніше, ступінь близькості людини до ідеалу Цзюн-цзи.
Формально цей критерій відкривав шлях до будь-кого, хто приносив “в’язку
сушеного м’яса”, тобто плату за навчання. Фактично справа була значно
складнішою: стан чиновників був відокремлений від простого народу
перешкодою, яку було важко подолати, — “стіною ієрогліфів”, тобто
письменністю.
Однією з найважливіших основ соціального порядку, за Конфуцієм, було
суворе підкорення старшим. Будь-хто з старших (чи то батько, чи
чиновник, чи імператор) є безперечним авторитетом для молодшого,
підкореного, підданого. Сліпе підкорення його волі, слову, бажанню — це
елементарна норма для молодших і підкорених не лише у державі в цілому,
а й у клані, корпорації або сім’ї. Невипадково Конфуцій полюбляв
говорити, що “держава — це велика сім’я, а сім’я — це мала держава”,
В культі предків йдеться про культ як мертвих, так і живих. Значно
змінивши зміст і форми цього культу, відомого в основних рисах майже
всім народам, конфуціанство надало йому глибинного змісту як символу
соціального порядку і перетворило його в найперший обов’язок кожного
китайця — універсальну і загальну норму поведінки. Саме з цією метою
Конфуцій розробив учення про Сяо — синівську пошану.
Сяо — це основа гуманності. Бути чемним сином зобов’язаний кожен, а
особливо — людина письменна, освічена, гуманна, яка прагне до ідеалу
Цзюн-цзи. Суть Сяо — служити батькам за правилами обов’язку Лі, поховати
їх за правилами Лі і приносити їм жертви за правилами Лі. Культ
синівської пошани з часом досяг у Китаї загального визнання і став
нормою життя. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику “24
приклади Сяо”, перетворилися на об’єкт захоплення і наслідування.
Наведемо зразок Сяо з цього збірника: восьмирічний хлопчик літніми
ночами не відганяв від себе комарів — нехай вони краще кусають його, а
не турбуватимуть його батьків; шанобливий син голодного року відрізав
шматок свого тіла, аби зварити бульйон для обезсиленого батька. Ці та
багато інших прикладів-розповідей повинні були з дитинства виховувати в
людині шанобливого сина, готового до пожертви в ім’я культу.
Конфуціанський культ предків і норми Сяо сприяли розквіту культу сім’ї і
клану. Сім’ю вважали серцевиною суспільства, інтереси сім’ї переважали
над інтересами окремої особи, яка розглядалася лише крізь призму її
(сім’ї) вічних — від далеких предків до віддалених нащадків — інтересів.
Дорослого сина женили, дочку віддавали заміж за вибором і рішенням
батьків, причому це вважалося настільки нормальним і природним, що
проблема любові при цьому не поставала ні перед ким. Любов, тобто щось
особисте, емоційне — визнавалася чимось незрівнянно нижчим, аніж
інтереси сім’ї, яка вважалася категорією високого обов’язку. Любов могла
прийти після шлюбу, а могла і зовсім не прийти. Однак це ніколи не
заважало нормальному існуванню сім’ї і виконанню подружжям свого
усвідомленого соціально-сімейного обов’язку: збереження інтересів сім’ї,
тобто народження дітей, насамперед синів, покликаних продовжувати рід,
зміцнювати позиції сім’ї у віках.
Процес перетворення конфуціанства в офіційну доктрину централізованої
китайської імперії зайняв чимало часу. Спочатку необхідно було розробити
детально вчення, домогтися його поширення в країні, що й було з успіхом
зроблене послідовниками Кон-фуція. Успіхам конфуціанства великою мірою
сприяло й те, що вчення грунтувалося на незначно змінених давніх
традиціях, на звичних нормах етики і культу.
За часів Чаньго (V—III ст. до н. е.), коли в Китаї сперечалися різні
філософські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливом посідало
перше місце. Однак, незважаючи на це, запропоновані послідовниками
конфуціанства методи управління країною тоді ще не одержали визнання.
Цьому завадили суперники конфуціанців — лепети.
Вчення законників-легістів значно відрізнялося від конфуціанського. В
основі легістської доктрини лежав безумовний примат писаного закону,
сила й авторитет якого повинні триматися на кийковій дисципліні й
жорстоких покараннях. Грубі методи легізму для правителів були вигідними
й ефективними, бо вони дозволяли тримати в руках централізований
контроль над приватним власником, що набувало великого значення у
боротьбі за об’єднання Китаю.
Синтез конфуціанства з легізмом виявився нескладною справою. По-перше,
незважаючи на значні відмінності, легізм і конфуціанство мали чимало
спільного: послідовники обох доктрин мислили раціоналістично; як для
одних, так і других цар був найвищою інстанцією, міністри, чиновники —
його основними помічниками в управлінні, а народ — відсталою масою, якою
необхідно було керувати для її ж благ. По-друге, необхідність синтезу
зумовлювалася запровадженням легізмом методів та інститутів, без яких не
можна керувати імперією; в інтересах самої імперії необхідно поєднувати
повагу до традицій з патріархально-класовими зв’язками, що й було
здійснено.
Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію стало поворотним пунктом
в історії як самого вчення, так і Китаю. Якщо раннє конфуціанство,
закликаючи навчатися у стародавніх, передбачало за кожним право самому
розмірковувати, то тепер набирала сили доктрина абсолютної святості й
непорушності давніх канонів.
Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції в китайському суспільстві,
ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий
вияв у культі незмінної форми.
Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх руках
управління державою і суспільством, а й піклувалися про те, щоб
кон-фуціанські норми й цінності стали загальновизнаними, перетворилися
на символ “істинно китайського”. Практично це призвело до того, що кожен
китаєць з народження й за вихованням повинен був бути насамперед
конфуціанцем. Це означало: з перших кроків життя кожен китаєць у побуті,
у спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних та громадських
обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими
традиціями.
Виховання розпочиналося з сім’ї, з дитинства, з привчання до культу
предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім’ї, особливо
на людях, у суспільстві.
У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, культ
конфуціанських освічених мораліс-тів-начотчиків, вчених-чиновників, які
вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, шар
письменних штелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на
знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших
суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія, разом узяті.
Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на
підготовку знавців конфуціанства. Досконале знання стародавніх текстів,
уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння
писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість
стародавніх — такою була програма навчання в китайській школі —
державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї
наукою.
Дати синові освіту й вивести його “в люди” — мрія кожної сім’ї в Китаї,
але здійснити її було нелегко. Необхідно було вивчити кілька тисяч
ієрогліфів і з їх допомогою вміти розбиратися у складних стародавніх
текстах, написаних малозрозумілою письменною мовою. На це втрачалися
тривалі роки наполегливої праці, та й давалася освіта не всім. Проте
слід зазначити, що облагодіяти й вивчити бідного, але здібного родича
вважалося справою честі всієї родини і приносило їм у випадку успіху
чималу вигоду, що, звичайно, стимулювало благодійність.
Конфуціанці й набрані з числа чиновників ефективно керували всією
великою імперією, за винятком тих періодів, коли Китай перебував у стані
кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди кризи особливо
ставала помітною характерна закономірність: хабарництво і корупція (які
ніколи не зникали, але в період ефективного функціонування влади певним
чином обмежувалися і офіційно суворо переслідувалися).
Саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі
чиновників завжди були популярні діячі, які мужньо чинили опір і
викривали недоліки сучасного їм суспільства. При цьому вони не тільки
керувалися інтересами багатостраждального народу, а й намагалися
врятувати вічні й священні принципи конфуціанської держави.
Заклики цих чесних чиновників не заважали, звичайно, кризі йти своїм
шляхом. Проте їхня діяльність не була безплідною. Дехто з них
приєднувався до повсталих селян і навіть очолював рух, в разі його
перемоги — ставав радником нового імператора. Після смерті чесних
чиновників, особливо якщо вони були жертвою репресій з боку уряду, їхні
дії ставали легендарними. Такі легенди підтримували в народі культ
мудрих, справедливих і турботливих конфуціан-ських вчених-чиновників.
Поняття “китайські церемонії” торкалися життя й побуту кожного китайця
настільки, наскільки кожен китаєць у стародавньому Китаї був причетний
до конфуціанства. В цьому розумінні церемоніальні норми можна було б
зіставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі
деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професіональному
духовенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм
вчених-чиновників (шеньші).
Серед цього освіченого шару суспільства старанне дотримання всіх
церемоній і деталей етикету, регламенту у вчинках, рухах, одязі,
прикрасах, виїзді тощо було не тільки природним і обов’язковим,
відмінною ознакою, а й вважалося умовою престижу, критерієм освіченості.
Підкресленим дотриманням усіх умовностей і формальностей шеньші
намагалися визначититу межу, яка відділяла їх від неосвіченої маси
китайців, знайомих з церемоніалом лише у загальних рисах.
Культ форми породив у сфері конфуціанських шеньші дивне переплетення
почуття самоповаги з показовим самозневаженням. Норми поведінки
передбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо
самого себе (“Я, негідний, насмілюсь потурбувати…”, “Яке Ваше
дорогоцінне прізвище?”, “Ваш негідний слуга сподівається” тощо). Проте
така форма звертання не означала, що співрозмовник (навіть якщо його
поза, жести, міміка відповідали са-мозневажувальному тону) насправді
вважає себе нікчемним.
Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу,
наприклад, молитві у християнстві чи ісламі, аскези чи медитації в
індуїзмі й буддизмі. Чим щільнішою була мережа обов’язкового
церемоніалу, тим більше людина наближалася до стану автомата. Ні
вільного вияву волі, ні сміливості й безпосередності у почуттях, ні
прагнення до реалізації громадянських прав — усе це замінювалося,
витискалося сталою тенденцією до повного й автоматичного і докладно
розробленого віками ритуалу.
Конфуціанська централізована держава, що існувала за рахунок ренти —
податку на селян, не стимулювала надмірного розвитку приватного
землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало припустимі
межі, це призводило до значного зниження прибутків у казні й розладу
всієї адміністративної системи. Виникала криза, і в цей момент починала
діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів та їхніх
чиновників за нерозумне керівництво. Після кризи центральна влада в
особі нового імператора та його оточення ставала сильнішою, а приватний
сектор повинен був розпочинати все спочатку.
Приблизно таку саму роль відігравало конфуціанство і в соціальних
процесах.
Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємовідносинах країни з небом
і від імені неба — з різними племенами й народами, що населяли світ.
Конфуціанство підтримало і піднесло створення ще в інсько-чжоуський
період культу правителя, імператора, “сина Неба”, який управляв
Піднебесною від імені великого Неба. З плином часу склався справжній
культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалась як центр
Всесвіту, вершина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості,
знання і культури, реалізації священної волі Неба. Звідси починався
поділ всього світу на цивілізований Китай і варварів, які населяли
околиці і животіли в темноті, безкультур’ї і черпали культуру з одного
джерела — з центру світу — Китаю.
За конкретних умов китайської імперії конфуціанство відігравало роль
основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології.
Висунута конфуціанством на перший план і старанно культивована соціальна
етика з її орієнтацією на моральну досконалість індивіда у межах
корпорації і суворо фіксованих, освячених авторитетом давності норм
побуту, є, по суті, еквівалентом тієї сліпої і забарвленої істини, іноді
навіть екстазом віри, що лежить в основі інших релігій.
Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуціанство стало
більшим, ніж просто релігія.
Конфуціанство — це також і політика, і адміністративна система, і
верховний регулятор економічних і соціальних процесів — словом, основа
всього китайського способу життя, принцип організації китайського
суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.
Можна сказати, що саме завдяки конфуціанству з усім його культом
стародавності й консерватизмом китайська держава і суспільство не тільки
проіснували понад дві тисячі років у майже незмінному вигляді, а й
засвоїли гігантську силу консервативної інерції.
Понад дві тисячі рокш конфуціанство формувало уми й почуття китайців,
впливало на їхні переконання, психологію, поведінку, мислення,
сприймання, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні
конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу. Протягом
цієї історії верхи китайського суспільства жили за конфуціанськими
нормами, виконуючи обряди і ритуали на честь предків, неба і землі
згідно з вимогами Ліцзі.
Будь-хто з тих, хто стояв вище рівня простолюдинів або намагався
висунутися з його середовища, повинен був підкорити своє життя
дотриманню цих норм і церемоній; без їх знання і дотримання ніхто не міг
розраховувати на повагу, престиж, успіх у житті. Але ні суспільство в
цілому, ні людина окремо, як би вони не були скуті офіційними догмами
конфуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними. Необхідно було
хоч інколи ковтнути повітря, віддихатися. Роль духовно-ідеологічної
віддушини відіграв у Китаї даосизм.
Конфуцій не визнавав духів і скептично ставився до марновірства та
метафізичних спекуляцій: “Ми не знаємо, що таке життя, — говорив він, —
як можемо ми знати, що таке смерть?” Не дивно, що все сумнівне,
підсвідоме, що належало до сфери непід-контрольних розуму почуттів,
конфуціанство залишало осторонь. Однак все це продовжувало існувати і в
марновірстві простого народу, і в філософських пошуках творчо мислячих і
допитливих індивідів. У пе-редханьські часи, особливо на початку Хань
(II ст. до н. е.), дуже насичену для історії Китаю еру, коли складалося
й набувало свого остаточного вигляду вже реформоване ханьське
конфуціанство, всі ці вірування й обряди були об’єднані в рамках релігії
да-осів — релігійного синкретизму, що сформувався паралельно з
конфуціанством.
Даосизм (31,2 млн прихильників) виник у Джоусь-кому Китаї одночасно з
вченням Конфуція як самостійна філософська доктрина. Засновником
філософії даосів вважається давньокитайський філософ Лао-цзи, попередник
Конфуція. Жодних достовірних відомостей історичного або біографічного
характеру відносно нього в джерелах немає. Легенди розповідають про його
дивне народження (мати носила його кілька десятків років і народила
старим — звідки й походить його ім’я “Стара дитина”, хоч той же знак Цзи
означав одночасно і поняття “філософ”). Отже, ім’я його можна перекласти
як “старий філософ”. Існує легенда, що, залишаючи Китай, йдучи на Захід,
Лао-цзи люб’язно погодився віддати служителю прикордонної застави свій
твір “Дао де цзин” (IV—III ст. до н. е.).
У трактаті викладені основи даосизму, філософії Лао-цзи. В центрі
доктрини — вчення про великого Дао, загальний Закон і Абсолют. Дао панує
всюди і в усьому необмежено. Його ніхто не створив, але все походить від
нього. Невидиме і нечуване, недосяжне для органів чуттів, постійне й
невичерпне, безіменне і безформне, воно дає початок, ім’я і форму всьому
на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, йти за ним,
злитись з ним — у цьому зміст, мета і щастя життя. Виявляється Дао через
свою еманацію — через де, і якщо Дао все породжує, то де все годує.
У трактаті йдеться про те, що життя і смерть — поняття відносні, але
наголошувалося на житті, на тому, як його слід організувати (Чжуан-цзи,
IV— III ст. до н. е.). Містичний ухил у цьому трактаті, який виявлявся,
зокрема, в нагадуваннях про фантастичне довголіття (800—1200 років) і
навіть безсмертя, яких можуть досягти праведні відлюдники, що
приєдналися до Дао, відіграв значну роль у трансформації філософського
даосизму в даосизм релігійний.
Проповідь довголіття і безсмертя забезпечила да-оським проповідникам
популярність у народі й прихильність імператорів. Офіційна підтримка
допомогла даосизму вижити й зміцніти в умовах панування конфуціанства,
але, вистоявши, даосизм дуже змінився. Облишивши метафізичні спекуляції
на тему дао і де, відмовившись від відлюдності з ідеєю у-вей (недіяння),
лаоські проповідники і маги активізували свою діяльність серед народу,
вміло синтезували філософські ідеї “Дао де цзин” з примітивними
віруваннями насамперед селянських мас, а також потурбувалися, щоб ці
ідеї у вигляді міфів і легенд почали широко популяризуватися. Так,
даосистами було створено міф про богиню безсмертя Сиванму, в саду якої
квітнуть раз у 3000 років персики безсмертя. Створили вони і міф про
першолюдину Пань-гу.
Історія цього міфу особливо цікава. В “Дао де цзин” є твердження: “Дао
родить одне, одне родить двоє, двоє родять три, а троє — всі речі”.
Такий глибокий філософський зміст був явно недоступний розумінню простих
людей, і даоси яскраво інтерпретували його у вигляді міфу про Пань-гу
(Дао родить одне). Минуло 18 тисяч років, почав створюватися Всесвіт,
все легке і чисте, ян-ци, піднялося догори, утворивши небо, все
каламутне і важке, інь-ци, опустилося і утворило Землю (одне родить
два).
Пань-гу лишився між небом і землею й почав швидко рости (з двох
народжується троє). Коли він виріс, його очі стали сонцем і місяцем,
тіло — грунтом, кістки — горами, волосся — травами, дихання — вітром. З
бороди злетіли в небо зірки, а з паразитів на його тілі пішли люди (троє
породили усіх). Даосист-ський міф про Пань-гу — приклад післяханьських
текстів, причому його деталі змушують згадати міф про “творця” Брахме,
який народився з яйця, дві частини шкаралупи якого стали небом і землею.
Та за допомогою таких міфів, апеляцій до містики і марновірства даосизм
зумів не тільки завоювати довір’я і симпатії селянських мас, а й дати їм
релігійні гасла, ставши їхнім прапором у політичній боротьбі (селянське
повстання “жовтих пов’язок”).
Даосизм пропонує особливий шлях досягнення безсмертя. Тіло людини являє
собою мікрокосмос, який, в принципі, слід уподібнити до макрокосмосу,
цебто Всесвіту. Подібно до того, як Всесвіт функціонує при взаємодії сил
Інь і Ян, має зірки, планети тощо, організм людини є також скупченням
духів і божественних сил, результат взаємодії чоловічого і жіночого
начал. Той, хто прагне досягти безсмертя, повинен насамперед намагатися
створити для усіх духів-манад (їх 36 тис.) такі умови, щоб вони не
бажали залишити тіло. Це досягається, як вважають даоси, обмеженням у
їжі — шлях, до кінця вивчений індійськими аскетами-відлюдниками.
Кандидат у безсмертя повинен був відмовитися спочатку від м’яса і вина,
потім взагалі від будь-якої грубої їжі, потім від овочів і зерна, які
зміцнюють матеріальне начало в організмі.
Другий важливий елемент досягнення безсмертя — фізичні й дихальні
вправи. До комплексу цих вправ входило постукування зубами, потирання
скронь, розкошлатіння волосся, а також уміння володіти власним диханням:
затримувати його, перетворювати у ледь помітне “утробне”.
Проте даосизм був все-таки китайським ученням, навіть якщо він і зазнав
певного впливу іззовні. Це наочно виявляється у тому, якого великого
значення лаоська теорія безсмертя надавала моральним факторам, причому
моралі саме в китайському розумінні — в плані доброчесних вчинків,
демонстрації високих моральних якостей. Щоб стати безсмертним, кандидат
повинен був здійснити не менш як 1200 доброчесних актів, при цьому
навіть один аморальний вчинок зводив все нанівець.
На підготовку до безсмертя повинно було йти багато часу і сил, фактично
все життя, причому все це було тільки прелюдією до завершального акту —
злиття дематеріалізованого організму з Великим Дао. Ця трансформація
людини у безсмертя вважалася дуже непростою, доступною лише небагатьом.
Сам акт перевтілення вважався настільки священним і втаємниченим, що
ніхто не міг його зафіксувати. Просто була людина — і немає її. Вона не
вмерла, але зникла, залишила свою тілесну оболонку, дематеріалізувалася,
піднялась на небо, стала безсмертною. Даоси пояснювали, що видима смерть
— це ще не доказ невдачі: цілком можливо, що померлий піднявся на небо і
досяг безсмертя.
Зміцнівши за рахунок дальшої розробки своєї теорії, даосисти в
ранньосередньовічному Китаї зуміли стати необхідною і незамінною
частиною духовної культури країни й народу. В епоху Тан (VII—X ст.)
даосисти розселилися по всій країні. Опорними пунктами даосизму стали
великі монастирі, що будувалися повсюдно, де вчені лаоські маги й
проповідники навертали неофітів, знайомлячи їх з основами теорії
безсмертя. Даоські ворожбити й лікувальники, одержавши початкову освіту,
розходилися по Китаю і практично зливалися з підданими Піднебесної, не
відрізняючись від них ні одягом, ні способом життя — тільки професією.
Остання з часом перетворювалася у спадкове ремесло. Для оволодіння ним
не було потреби в спеціальному навчанні на стороні — необхідно було
тільки засвідчити свій професійний рівень і одержати від властей
сертифікат на право займатися власною справою.
Упродовж віків даосизм переживав злети й падіння, підтримку і гоніння, а
іноді, щоправда на короткий час, ставав офіційною ідеологією якої-небудь
з династій. Даосизм був необхідний і освіченим верхам, і малоосвіченим
низам китайського суспільства.
Громади даосів є і в Україні, зокрема в Києві.
Синтоїзм (31 млн віруючих). У перекладі з японської мови “синто” означає
“шлях богів”. Японія у багатьох відношеннях є країною унікальною. Всі
поширені в ній релігійні течії” мають відбиток взаємо-запозичення і
взаємовпливу.
Процес формування реліїійних уявлень японського народу розпочався ще за
сивої давнини, ставши складовою частиною загального процесу культурного
взаємовпливу населення Японських островів і азіатського материка.
Основу синто як релігії становлять міфи, вміщені у творах “Кодзікі” і
“Ніхонсьокі”. їхня поява знаменувала собою пік стародавньої офіційної
релігії. В міфах розповідається про створення світу. Першим божеством,
яке виділилося із загального хаосу, був Аміно Міканусі. Однак ім’я цього
божества згадується один раз у “Кодзікі” і зовсім не згадується у
“Ніхонсьокі”. По суті, створення світу, за міфами, розпочинається з
появою подружньої пари Ідзанагі та Ідзанамі, які породили Японські
острови і багато божеств. Після смерті Ідзанамі, що загинула при
народженні божественного вогню, засмучений Ідзанагі рушив за дружиною
до країни мертвих, але втік звідти, злякавшись скверни. Щоб
позбавитися її, він здійснив обряд очищення, в ході якого народив велику
кількість богів. Коли він робив омивання обличчя, з його лівого ока
народилася богиня сонця Аматера-су, з правого — бог місяця Цукийомі, з
носа — бог вітру і бурі Сусаное. Тимчасом як Аматерасу й Цукийомі діяли
за велінням батька, Сусаное не підкорився йому і, замість того, щоб
вступити у володіння “рівниною океану”, почав плакати. У
відповідь на запитання Ідзанагі про причину плачу Сусаное заявив, що
бажає відправитись до країни мертвих до своєї матері Ідзанамі. Ця
відповідь так розгнівала Ідзанагі, що він прогнав Сусаное.
Останній піднявся в Небесну країну для того, щоб попрощатись з
Аматерасу, але так розлютувався, що вчинив багато неподобств, тобто
здійснив вчинки, які в давнину вважалися тяжким злочином. Ображена
Аматерасу сховалася у небесній печері, і весь світ опинився в темряві.
Боги суворо осудили Сусаное за його вчинки і навічно вигнали з Небесної
країни.
Сусаное спустився на землю, де зіткнувся з вось-миголовим драконом,
переміг його і з його хвоста зробив чудовий меч, який підніс Аматерасу
на знак примирення. Лише після цього Аматерасу визнала, що настав час
направити на землю свого представника.
Після деяких невдалих спроб підкорити землю владі небесних богів вибір
Аматерасу впав на її божественного онука Нінігі. Аматерасу вручила йому
“божественні реліквії” — дзеркало і меч, яшмові підвіски і ратище.
Першим правителем країни, згідно з міфом, був Дзімму, котрий перед тим,
як вступити на престол, породичався з нащадками Сусаное. В міфі Дзімму е
персонажем, необхідим для того, щоб зв’язати епоху богів з епохою земних
правителів і обгрунтувати божественне походження останніх.
На міфах, зібраних у “Кодзікі” і “Ніхонсьокі”, грунтувався релігійний
престиж правителів країни,
які постійно посилалися на своє походження від верховного божества
Аматерасу. Імператор вважався продовженням Аматерасу в часі, “сином
небес”, “богом в людському обличчі”.
У V ст. до Японії проник буддизм. Обидві релігії, співіснуючи,
взаємодоповнювалися. Місцеві культи відображали інтереси общин, клану і
водночас були байдужі до духовних запитів особи.
Буддизм заповнив цей вакуум, причому важливу роль тут відіграла ідея
карми — особистої розплати за здійснені вчинки. Більш того, буддизм вніс
відсутню в уявленнях давніх японців концепцію відродження у потойбічному
світі, порятунку в раю Будди. Саме буддизм з часом здобув найбільшу
популярність, вніс у японське суспільство етичні поняття, відсутні в
місцевих культах.
Слід мати на увазі, що, незважаючи на активний процес синто-буддійського
синкретизму, буддизм ще не став релігією всього японського народу. Його
вплив поширювався головним чином на імператорський двір та його
оточення.
Серйозною перешкодою поширенню буддизму серед народу була складність
його догм. Для усунення цього бар’єра необхідно було спростити як
догматику, так і обрядовість буддизму, зробивши їх доступними для
широких верств. У зв’язку з тим, що буддизму чинили опір старі школи,
які прагнули зберегти вплив на віруючих, виникло ряд нових перешкод.
Загроза монгольської навали викликала піднесення національної свідомості
японців і змусила їх звернутися до місцевих богів як до заступників.
Короткий час реставрації імператорської влади супроводжувався посиленням
інтересу до синтоїської міфології. Так робилися перші спроби створити
догматику синто, зокрема культу ісе-дзингу.
Каноном ісе-дзингу вважають “П’ятикнижжя синто”, “Синто-гобусе”.
Священнослужителі твердили, що воно було ^складене у VIII ст.,
приписуючи авторство окремих його частин відомим буддійським
проповідникам того часу.
Одним з найважливіших документів, у яких втілене “все синто”, є “Записки
про закони спадковості божественних марновірств”, написані К. Тика-фуса
(1293-1354 рр.).
У XIII—XVI ст. релігія синто все ще перебувала у залежності від
буддизму. Синтоїські святилища значно поступалися буддійським храмам не
лише своєю економічною могутністю, а й політичним впливом.
Синтобуддійський синтез залишався найхарактернішою рисою релігійного
життя. Проте у межах синтезу цих двох релігій склалась власна догматика
— синто.
Після 1867—1868 рр., тобто після незавершеної буржуазної революції, що
зберегла монархістський режим, політика уряду в галузі релігії
підпорядковувалася завданню зміцнення свого панування. Ніколи ще в
історії Японії релігійна ідеологія не була так тісно пов’язана з
політикою держави. По суті, було утворено нову релігію — державне синто.
Процес перетворення синто у державну релігію супроводжувався всілякими
утисками. Головний удар уряду був спрямований на буддизм, аби підірвати
його вплив і піднести престиж святилищ. Сигналом початку гоніння проти
буддизму і буддійського духовенства стало опублікування 28 березня 1868
р. указу про поділ синто і буддизму. Указ передбачав припинення
діяльності буддійських священиків, які відправляли обряди в святилищах,
вилучення у них зображень будд і бодхисатв, а також буддійських
культових предметів.
Синтоїзм став офіційною державною ідеологією, а отже, і нормою моралі та
кодексом честі. На син-тоїські принципи спиралися імператори, які
відродили і значно підсилили культ богині Аматерасу: не тільки в
головних храмах, а й у кожному домашньому вівтарі японця (камідан)
віднині повинно було знаходитися зображення богині, що перетворилася у
символ японського націоналізму. Синтоїські норми лягли в основу
патріотизму і відданості імператору (не вітчизні, а особі) японських
самураїв, з рядів яких під час другої світової війни черпались кадри
самовбивць — камікадзе. Офіційно японська пропаганда в своїх
націоналістичних претензіях спиралася на стародавні синтоїські міфи про
створення світу, про те, що велика Японія покликана створити “Велику
Азію” і реалізувати принцип “вісім кутів під однією покрівлею”, тобто
об’єднання світу під владою Японії і японського імператора, нащадка
богині Аматерасу.
Розгром Японії у другій світовій війні привів до занепаду синтоїзму як
державної ідеології, котра виховала мілітаризм і націоналізм, культ
імператора і “великої Японії”. Проте синтоїзм не зник, але дуже
змінився. Культ богині Аматерасу став приватною справою японського
імператора й осіб, що його оточували, а відтак державний сенс поступово
зник. Різко впало і значення культу аристократичних порядків,
генеалогічних ліній, патріотичних традицій самурайства.
За нових умов повоєнної Японії релігія синто фактично втратила своє
значення: позбавлена державної опіки, вона пережила глибоку кризу. Перед
синтоїським духовенством гостро постало питання щодо подальшої долі
синто. Синтоїські священнослужителі повинні були змиритися з думкою
стосовно того, що віднині синто може існувати лише як одна з релігійних
організацій поряд з іншими релігіями. З лютого 1946 р. вищі представники
синтоїського духовенства утворили Асоціацію синтоїських святилищ
(Дзіндзя хонте), до якої увійшли і кілька громадських організацій
синтоїського гатунку.
Локально обмеженою дуалістичною релігією, в основі якої лежить уявлення
про протиборство добра і зла, є зороастризм, або парсизм (226 тис.
віруючих) — давньоіранська релігія, що склалася у X—VII ст. до н. е. і
поширилася у Середній Азії. По-різному називають цю релігію:
зороастризмом — за іменем її легендарного засновника — пророка
Заратустри, або Зороастра (589— 512 рр. до н.е.); маздаїзмом — від імені
Ахурамазди — головного божества, що уособлює світ, добро, істину, Життя,
і бореться з Анра-Майю — богом тьми, зла, брехні й смерті; магізмом —
жреці її є вихідцями з племені магів; релігією Авести — від назви
збірника священних книг; вогнепоклонством — у зв’язку з особливим
культовим шануванням вогню (в Ірані збереглася невелика кількість
вогнепоклонників, яких мусульмани презирливо називають гебрами —
невірними); митраїзмом — від бога-спасителя Митри; парсизмом,
послідовники якого нині мешкають у Бомбеї (Індія). Суть цієї релігії
зводиться до переможної боротьби Ахурамазди з Анра-Майю. Земні джерела
дуалізму слід шукати в особливостях життя давньоіранських землеробських
племен, які потерпали від руйнівних нападів кочовиків.
Об’єднання зороастризму з іудео-християнством породило у III ст.
манихейство — вчення, яке в середньовіччі й пізніше дало ряд єресей:
павликан, бо-гомилів, катарів, альбігойців та ін. У XI ст. серед курдів
з’явився ієзидизм, послідовники якого поклоняються світлому і темному
началам.
Зороастризму властиве вчення про страшний суд, про потойбічне життя, про
кінець світу внаслідок космічної катастрофи, в якій грішники з їх
покровителями загинуть, а праведники — послідовники доброго божества — з
допомогою Митри воскреснуть і очистяться вогнем. Зороастризму властивий
також культ вогню. На його честь будувалися храми. Дуже специфічний і
обряд захоронення: тіло небіжчика вміщують на спеціальних “вежах
мовчання” на розтерзання хижим птахам, тому що вважалося, що кремація і
поховання у землю або воду споганює їх. Як і будь-яка інша релігія,
зороастризм переносить перемогу зла на майбутнє, а встановлення правди
передбачається лише у потойбічному світі.
Священна книга Авеста має 5 розділів. Перша частина — Вендідат (закон
проти девів) — розповідає про створення світу; в поетичній формі
змальовуються 16 країн, населених шанувальниками бога Ахурамазди; про
історію людства і засновника цивілізації — Іама. Значне місце у
Вендідаті посідає тлумачення про охорону ритуальної чистоти. Кілька
розділів присвячено собаці як священній тварині. Вказуються розміри
покарання за вбивство собаки або неправильного поводження з нею. Друга
частина — Ясна — вмішує опис релігійних церемоній; до неї входять і гати
Заратустри. Багато молитов Ясни звернеш до вогню, води, землі, повітря,
які вважалися священними стихіями. У третій частиш — Висперед — зібрано
літургійні молитви, звернеш до богів.
Найдавніша, четверта, частина Авести називається Ушти. В ній зібрано
гімни, присвячені давньоіранським божествам — Митрі, Ардвісурі-Анахіті,
Тімтрії та ін. Роз’яснюються способи захисту від злих духів, подано
формули проклять. П’ята частина — Бін-дезії — вміщує роздуми про природу
речей, кінець світу, прихід Саошинта і утвердження вічного добра на
Землі.
У Європі зміст Авести став відомим ХУЛІ ст., після перекладу книги в
1771 р. французькою мовою. Це дало змогу вивчити не тільки історію
стародавніх східних релігій зороастризму і маздаїзму та існуючих до них
вірувань, а й простежити вплив вчення Авести на формування ряду
релігійних систем більш пізнього походження.
Джайнізм (4,3 млн віруючих) — релігія, яка виникла в Індії у VI ст. до
н. е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізму, що освячував
кастовий лад. Джайнізм висловлював інтереси прогресивних шарів
індійського рабовласницького суспільства. Послідовники джайнізму
поклоняються 24 пророкам, останнім з яких був легендарний засновник
джайнізму Ма-хавіра Вардхамана (VI ст. до н. е.), на прізвисько Джина (з
санскр. — переможець); звідси назва джайнізму. Розповіді про Джина та
його учнів склали канонічну релігійну літературу джайнізму (сіддханта).
Згідно з джайнізмом, Джина проповідував п’ять істин: не убий, не говори
неправди, не кради, не прив’язуйся до земних речей, будь непорочним (для
монахів). Джайнізм зберіг ряд елементів брахманізму: віру в перевтілення
душ, вчення про карму, про періодичну появу пророків.
Джайнізм і буддизм заперечують кастовий устрій, вчення про індивідуальне
позбавлення від страждань, святість Вед, брахманістські обряди. Обряди
джайнізму передбачають поклоніння Джині як божеству, а також його учням,
читання священних текстів, прилюдні сповіді. В наші дні робляться спроби
модернізувати джайнізм, що виявляється в русі ануварт (моральне
відродження суспільства), яке ставить за мету звільнити людину від вад
виховання.
Ануварти проповідують реформаторські ідеї класового суспільства:
виступають проти накопичення багатства і насильної експлуатації.
Сикхізм (18 млн) заснований Нанаком (1469— 1539 рр.), сином дрібного
торгівця з касти Кшатріїв. Він народився у селі Тальванді в Пенджабі, що
входив тоді до імперії Великих Моголів. Нанак розробив усі основні
положення сикхізму і на тривалий час визначив характер общини.
Релігійно-філософська система сикхізму протягом п’яти з половиною
століть свого існування неодноразово змінювалася, але її догмати
залишалися майже незмінними, так само як і в першій половині XVI ст.,
коли Нанак почав проповідувати своє вчення. Засновник сикхізму багато
зробив для пропаганди своєї релігії: якщо повідомлення сикхістських
авторів про його мандрівки до Мекки, Медіїіи, Багдаду не здаються
достовірними, то, безсумнівно, він багато ходив по Пенджабу, де знайшов
послідовників серед індусів і мусульман. Нанак був першим гуру секти:
його наступники носили цей титул до кінця XVII ст., коли десятий ватажок
сикхів Говінд радикально змінив характер общини й усунув посаду гуру.
Вісім гуру, які йшли за Нанаком, розвивали його ідеї і не внесли до
сикхізму кардинальних змін: тільки наступному судилося наповнити
ідеологію общини новим змістом і надати їй нового характеру, хоча
основні догмати релігії Нанака залишилися непохитними.
У гімнах, поемах, молитвах Нанака, які увійшли до “Грантх Сахіб” —
“біблії” сикхів, його погляди викладено й систематизовано.
Центральне місце в філософії сикхізму посідає поняття Бога. Для доказу
існування Бога ні Нанак, ні інші гуру не вдавалися до витонченої системи
аргументації, як це робили ідеологи християнства у Європі або філософи
іїадійських шкіл. Бог для віро-вчителів сикхізму був самоочевидною
реальністю, тому ні їхня епоха, ні їхня аудиторія не вимагали доказів
його існування. Нанаку не було потреби доводити існування того, що його
слухачі вважали безсумнівним: коли йшлося про теологічні питання, він
найчастіше приділяв увагу проповіді єдності Бога, що давало привід
багатьом дослідникам вважати однією з важливих відмінних особливостей
сикхізму його монотеїзм. “Суди про одного Бога, звідки бути іншому?” —
постійно повторює гуру. Джерела сикхського єдинобожжя насамперед слід
шукати в монотеїстичних традиціях самого індуїзму: релігія Нанака, яка
вийшла з лона індуїзму, зобов’язана йому багатьма своїми доктринами.
Важливим фактором, який вплинув на формування як монотеїстичних поглядів
засновника сикхізму, так і багатьох інших ідей, що їх він впроваджував,
були вчення таких середньовічних індійських мислителів, як Рамануджа (XI
ст.), Нім-барка (XII ст.), Мадхва (XIII ст.), Чантанья (XV ст.).
Отже, пізні національні релігії є певною системою, що поширювалася у
межах існуючих на той час держав і етнічних територій, їхня історія
тісно пов’язана з історією відповідних народів і держав. Частина з них
передавала дещо з свого арсеналу наступним релігіям, деякі існують і
тепер, певною мірою трансформувавшись і пристосувавшись до сучасних
реалій життя. Вони передали естафету історичного розвитку релігійних
уявлень на більш якісному рівні так званим світовим релігіям.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
