14
Міністерство освіти і науки України
Коломийський коледж комп’ютерних наук
РЕФЕРАТ
з дисципліни “Релігієзнавство”
на тему:
“ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИТИЧНОГО АНАЛІЗУ РЕЛІГІї”
Виконав: студент групи КН-21
Германюк Василь
Коломия 2000
План
Вступ
1. Вільнодумство Стародавнього світу.
2. Середньовічне вільнодумство.
3. Вільнодумство епохи Відродження і періоду ранніх буржуазних
революцій.
Вступ
Історія цивілізації свідчить, що релігія не завжди домінувала в процесі
розвитку духовної культури людства. Практично на всіх етапах цього
розвитку виникали різноманітні форми критичного аналізу як релігійної
доктрини в цілому, так і окремих її положень. Переоцінка традиційно
поширених релігійних ідей, індиферентність уявлень, критика релігії з
позицій здорового глузду, суспільної практики, науки знаходили своє
відображення у філософії, природознавстві, фольклорі, єресях, світській
літературі. Все це стало загальнокультурним тлом для формування
вільнодумства в системі духовної культури. Основні історичні етапи його
розвитку пропонується розглянути в контексті таких питань:
1. Вільнодумство Стародавнього світу.
2. Середньовічне вільнодумство.
3. Вільнодумство епохи Відродження і періоду ранніх буржуазних
революцій.
Вільнодумство Стародавнього світу
Вперше термін “вільнодумство” використав англійський філософ XVIII ст.
А. Коллінз для, з його точки зору, боротьби з релігійною нетерпимістю,
догматизмом і авторитаризмом релігії. В світовій суспільній і
природничонауковій думці обґрунтовувалося право розуму міркувати про все
вільно, у тому числі й про релігію. В стародавні часи зародилося, а в
подальшому концептуально оформилося серед багатьох видатних діячів
переконання в тому, що вільнодумство є найкращим способом пошуку істини.
З історичним розвитком вільнодумства змінюється і його зміст. Воно може
проявити себе в м’якій формі “релігійного індеферентизму” або
“антирелігійного скептицизму”, внутріконфесійного “інакомислення” або
“богоборчества”, філософських течіях “пантеїзму”, “деїзму” або теорії
“двоїстої істини”, соціально-політичній реакції “антиклерикалізму” або
“релігійного нігілізму”, радикальних варіантах “атеїзму”. З свого боку,
релігія в особі її окремих діячів радикально реагувала на розвиток
вільнодумних ідей. Однак, в кінцевому підсумку, загострений варіант
протистояння релігії і вільнодумства не вирішував їх співіснування в
системі духовної культури. Ї тільки з виникненням демократичних
суспільних інституцій і формуванням конституційно-правового принципу
свободи совісті вдалося толерантно врегулювати співіснування релігійних
і вільнодумних ідей, відносячи їх до сфери внутрішніх переконань кожної
людини та її права сповідати будь-яку релігію або вільно мислити.
Перші прояви критичного ставлення до релігії елементи вільнодумства
знаходимо серед літературних пам’яток Стародавнього Сходу. Найдавнішими
є “Бесіда пана з рабом” (Дворіччя, кінець III — початок II тис. до н.
е.) і “Пісня арфіста” (Єгипет епохи Стародавнього царства). В них
ставляться під сумнів ідеї особистого безсмертя й існування потойбічного
світу, критикується аскетизм.
Більш складним пам’ятником давньоєгипетського вільнодумства є “Бесіда
розчарованого зі своїм духом”. Це складний філософський твір. Людина,
розчарувавшись у житті, хоче накласти на себе руки, але дух відмовляє
її, намагається переконати віддатися благам життя і в цій суперечці
висловлює більш тверезий погляд, ніж людина.
Розвиток вільнодумства в Індії, а потім Китаї ставить критику релігії на
філософську основу. Твори давньоіндійських філософів-матеріалістів до
нас не дійшли. Вони згадуються лише у пізніших джерелах, де
матеріалістичні погляди викладаються з метою спростування. Відома школа
локаята, або чарвака, ще „з давніх часів виступала проти
релігійно-ідеалістичного розуміння природи і людини. Чарваки
стверджували, що всі речі в природі складаються з чотирьох .елементів:
повітря, вогню, води і землі. З їх ком-бінацій створюються не тільки
фізичні об’єкти, а й усі живі організми, які після смерті повертаються
до тих самих елементів.
Важливий етап у розвитку вільнодумства в Китаї пов’язаний з іменем
Ван-Чуна (І ст. до н. е.). ..Головним його твором є “Критичні
міркування”. В ньому Ван-Чун заперечував принципову відмінність між
органічною і неорганічною частинами світу, між людиною і твариною.
Сумнів щодо релігії в країнах Стародавнього Сходу мав обмежений,
поверховий характер, він торкався лише окремих сторін релігійного
світорозуміння. .Світоглядна непослідовність, фрагментарність,
відсутність стрункого вчення про релігію не применшує значення
антирелігійного скептицизму далекої давнини — без нього не було б
матеріалізму Демокріта,
Епікура, Лукреція, які узагальнили досвід полеміки античної культури з
релігією, навіть якщо ця полеміка виявлялася у скепсисі по відношенню
лише до деяких положень релігії.
Найбільшого розвитку вільнодумство набуває в античній Греції. Саме тут
VI ст. до н. е. в результаті Перемоги рабовласницької демократії і,
перетворення раба на головну продуктивну силу склалися сприятливі умови
для бурхливого розвитку науки, філософії, літератури й інших видів
мистецтва. Вільні громадяни Афін, Корінфа, Мідета, Ефеса та інших
великих грецьких міст, не зайняті тяжкою фізичною «роботою, мали
можливість займатися розумовою працею.
Вже у VI ст. до н. е. представники так званої мілетської школи Фалес,
Анаксімандр, Анаксімен розглядали світ як саму по собі зрозумілу єдність
різноманітних явищ природи і вбачали її в існуванні певної матеріальної
першопричини всього існуючого.
Погляди мілетської школи знайшли свій подальший розвиток у вченні батька
діалектики Геракліта (бл. 540—480), який, стверджуючи ідеї вічності й
несотворимості світу, зазначав: “Світ, єдиний з усього, не створений
ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде живим вогнем, що
закономірно спалахує і закономірно згасає”.
Одночасно з Гераклітом у стародавній Греції жив поет і філософ Ксенофан
(бл. 565—473), який висловив думку, що люди створюють собі богів за
своєю подобою. “Якби бики і леви мали руки, щоб, подібно людям,
створювати твори мистецтва, то вони також стали б зображати богів і
надавати їм таких форм тіла, які мають самі”.
З появою Демокріта (460—370) і його школи починається новий етап
розвитку вільнодумства. Демокріт — перший енциклопедичний розум
стародавнього світу. На відміну від мислителів мілетської школи, які
шукали першооснову світу в якомусь конкретному началі (воді, повітрі,
вогні), вчення Демокріта являло собою сформований матеріалістичний
світогляд. Виходячи з визнання вічності і незнищимості матеріального
світу як аксіоми, що не потребує доведення, Демокріт приходить до
висновку про існування первинних “цеглинок” — атомів. Нескінченна
кількість рухомих атомів і порожнеча, де відбувається цей рух, є, на
його думку, природною об’єктивною реальністю. Атоми неподільні,
без’якісні, але відрізняються один від одного за формою, розміром і
вагою. Всі речі, в тому числі й душа, створені з комбінацій атомів,
розпад яких означає смерть. Полемізуючи з релігійним вченням про
доцільність у природі, Демокріт протиставляє йому ідею причинності й
закономірності.
Демокріт висловив також думку про походження живого з неживого, про
різноманітність світів. Він перший дійшов висновку, що релігія виникла
з не-1 знання природи, що саме “страх створив богів”. Атомістична теорія
Демокріта, яка не лишала місця для дії надприродних сил, справила
великий вплив на по-1 дальший розвиток вільнодумства аж до його
радикального, марксистсько-ленінського варіанту — атеїзму. 1 До
видатних вільнодумців минулого належить також Епікур (бл. 341-270), який
гостро критикував г античну релігію і вважав обов’язком філософів
звільнити людство від страхів і забобонів, які є результатом віри у
надприродне.
Епікур виступав проти релігійного подвоєння світу. Він вчив, що у
Всесвіті існують тільки порожнеча і атоми, з комбінацій яких утворюється
реальний світ. В цьому процесі не потрібна участь богів.
Епікур також виступав проти ідеалістичного твердження щодо існування
безсмертної душі.
У своїх висловлюваннях Епікур не заперечував існування богів, щоб не
бути обвинуваченим у зневазі до них. Але він так характеризував богів і
їх роль у житті людства, що мимоволі напрошувався висновок про
заперечення релігії. “Ми повинні визнати, — Говорив Епікур, — що бог
бажає усунути зло з цього світу і не може, або може і не хоче, або,
нарешті, і може, і хоче. Якщо він хоче і не може, то він не всемогутній,
але це безсилля, яке противно природі І бога. Якщо він може і не хоче,
то це свідчення злої ” волі, що не менш противно природі бога. Якщо він
хоче і може, що є єдиним з припущень, яке може бути застосоване до бога,
то чому ж в такому разі на землі існує зло?”
Ідеї Епікура розробляв і поширював видатний римський філософ Тіт
Лукрецій Кар (99—55 рр.) – автор славетної поеми “Про природу речей”,
єдиної великої праці стародавнього світу, що повністю збереглася. Поема
Лукреція Кара являє собою енциклопедію наукових матеріалістичних знань
стародавнього світу.
У творі автор намагається дати цілісну картину світу д матеріалістичних
позицій, висловлює догадки щодо еволюції дійсності, про природу людської
свідомості. Набагато випереджає своїх попередників Лукрецій Кар в
розкритті причин виникнення релігії. Розглядаючи релігію як соціальне
явище, мислитель вбачає причини виникнення у безкультур’ї людей, в
страхах перед грізними і незрозумілими явищами природи.
Одним з представників стародавнього світу був римський письменник
-сатирик Лукіан з Самосати (близько 120 — пісєля 180 рр. н. е.), який у
своїх сатиричних творах таврував усі релігійні вчення того часу і був
одним із перших критиків християнства.
Як бачимо, ідеї вільнодумства лежать у сивій давнині розвитку людської
культури і філософії. Подібно до перших наукових надбань людства і
положень матеріалістичної філософії, вільнодумство стародавнього світу,
так. само було наївним і безпосереднім.
Середньовічне вільнодумство
Встановлення феодального ладу у різних народів відбувалось не одночасно:
в Китаї – у III—II ст. до н. е., в Індії – перші століття нашої ери, у
Закавказзі та Середній Азії— у IV—VІ ст, у Західній Європі – у V-VІ ст.,
в Україні — у IX ст. Це був період остаточного формування більшості
сучасних релігій. Релігійна ідеологія стала загальновизнаною ідеологією
феодалізму. За феодальних часів навіть виступи проти релігії часто мали
релігійну форму. Однак, незважаючи на виключне становище релігії у
феодальному суспільстві, розвиток вільнодумства не припинився.
На Сході визначним його представником був таджицький вчений, поет і
філософ Омар Хайям (бл. 1040—1131), який заперечував істинність
священних книг ісламу і високо оцінював науку. Вірші Хайяма “Рубаї” не
тільки глибоко проникають у світ почуттів людини,, вони сповнені
філософських роздумів і відвертого вільнодумства. Хайям висміює
релігійний заклик відмовитись від земних благ на користь благ, oо
чекають людину в потойбічному світі. Поет часто повторює і дотепно
ілюструє думку, що єдиною реальною дійсністю є дійсність земна, лише
вона має
—цінність.
І1 Вже наприкінці X —”початку XI ст. видатний син таджицького народу
Кін Сіна (Авіцена, 980— 1037 рр.) — вчений, філософ, поет, лікар —
висуває теорію “двоїстої істини”, намагаючись довести незалежність науки
і філософії від богослов’я і цим самим звільнити розвиток наукової думки
від контролюлю духовенства. У своїх працях він заперечував божествеину
ідею створення світу, стверджуючи, що світ має дві субстанції —
матеріальну й ідеальну. Його , теорія “двоїстої істини” мала на той час
прогресивне г Значення.
Незважаючи на те, що в Європі того часу панували теологія і церковна
схоластика, видатні вчені, мислителі боролися за звільнення філософії
з-під влади релігії.
Значну роль у поширенні ідей вільнодумства у середньовіччі відіграли
численні народні антиклерикальні рухи (павлікани — у Візантії, богоміли
— у Болгарії, катари — в південній Франції та Італії, лолларди — в
Англії, таборити — в Чехії та ін.). Відображаючи в релігійній формі
соціальний протест поневоленого селянства й міських низів проти
феодальної експлуатації, ці рухи піддавали критиці державну релігію, яка
стояла на сторожі інтересів дворянства і духовенства.
Продуктом народного вільнодумства є анонімні твори “Про трьох
обманщиків”, які набули значного поширення вже у XIII ст.
В Росії в ту епоху до матеріалізму і вільнодумства наближалися окремі
групи єретичних течій: стригольників (70-ті роки XIV ст.) і новгородські
єресі (кінець XV ст.). У 40-х роках XVI ст. ідеї вільнодумства знаходимо
у висловлюваннях Івана Пересвєтова, який байдуже ставився до Святого
Письма і виступав проти релігійного гніту. Однак найбільш видатними
вільнодумцями XVI ст. були Матвій Башкін і Феодосій Косой. Матвій Башкін
заперечував ряд догматів православ’я, виступав проти кріпосництва і за
це його запроторили до монастиря. Косой був ченцем, але зрікся чернецтва
і став на шлях заперечення потойбічного життя й безсмертя душі, а також
багатьох положень православ’я. Вчення Косого викликало появу численних
богословських трактатів, з яких до нас і дійшли відомості про нього.
Представником вільнодумства в Україні був один з видатних вчених
пізнього середньовіччя Юрій Дрогобич (XV ст.) – вчений енциклопедист,
доктор філософії, медицини і вільних мистецтв, магістр астрономії,
професор ряду університетів Європи. Юрій Дрогобич мав великий вплив на
багатьох діячів епохи Відродження, в тому числі й на Коперника.
Таким чином, хоча виступи проти релігії в період середньовіччя були
майже неможливі, окремі ідеї вільнодумства знайшли поширення в усіх
країнах Європи. Ці ідеї підготували грунт для нового, більш розвинутого
ступеня вільнодумства — вільнодумства буржуазного суспільства.
Вільнодумство епохи Відродження
і періоду ранніх буржуазних революцій.
Розвиток вільнодумства у Західній Європі продовжувався в період розкладу
феодального суспільства і початку формування капіталістичних відносин.
Цей період припадає на XV— XVI ст.
Виникнення капіталістичного укладу супроводжувалося розвитком науки,
особливо природознавства, що сприяло посиленню матеріалістичної
тенденції в філософії. Ця обставина, а також загострення класової
боротьби у феодальному суспільстві сприяли відродженню античного
вільнодумства і піднесенню його на новий, вищий щабель.
Виступи проти католицької церкви відбувалися в релігійній формі. Так,
XIV—XV ст. в Англії мав місце рух проти папства, теоретиком якого
виступав Джон Уікліф (1320—1384) — релігійний реформатор, священик.
Обмежена критика католицької церкви Уікліфом була сприйнята народом з
певною антирелігійною спрямованістю, зовсім не так, як він того бажав.
XV ст. ознаменувалося в Чехії могутнім рухом проти церкви, відомим під
назвою гуситського. Ян Гус (1371—1415 рр.), який очолив цей рух,
виступав проти авторитету церкви і протиставляв “Святому Письму”
людський розум і досвід.
У XVI ст. у західноєвропейських країнах антдїфеодальний рух і боротьба
проти католицької церкви набули найвищого виразу в Реформації, яка
здійснила буржуазний ідеал “дешевої церкви”.
Антикатолицькі настрої трудящих яскраво виявилися під час Селянської
війни в Німеччині (1524—-1525 рр.). Одним з-вождів цієї війни був Томас
Мюнцер, який був пантеїстом, піддавав критиці не лише католицизм, а й
усе християнство. Він не визнавав Біблії і засуджував вигадки про
“царство боже”.
“Вчення Мюнцера за суттю було революційним, хоча за формою — релігійним.
В епоху Відродження вільнодумні ідеї набули досить значного поширення.
До них звертаються
.філософи, вчені, письменники, публіцисти. Загальновідомим є твір
“Декамерон” італійця Бокаччо (1313—1375 рр.). В ньому автор не тільки
відверто висловлює своє аороже ставлення до попів і ченців, а й прямо
виступає проти релігії. Так, в новелі про три кільця Бокаччо проводить
думку, що іудаїзм, іслам і християнство за своєю суттю однакові.
Німецький гуманіст Ульрих Гуттен (1488— 1523 рр.), незважаючи на те, що
сам належав до поміркованого крила реформізму, своїми творами
об’єк-таюно сприяв поширенню вільнодумства, –бо перевершив своїх
сучасників у сатиричному викритті богословських недоречностей.
У цей самий період добре відомий П’єтро Помпонацці (1462—1524 рр.) з
Падуї, посилаючись на матеріалізм, відкинув догмат про безсмертя душі і
протиставив йому твердження про зв’язок мислення з чуттєвим сприйняттям
природних явищ.
До вільнодумців того часу належав і геніальний італійський художник,
вчений, інженер і філософ Леонардо да Вінчі (1452—1519 рр.). Католицьку
церкву він називав “крамницею обманів”, різко критикуючи теологію і
марновірства. Використовуючи біблійні сюжети” і теми, Леонардо да Вінчі:
у своїх творах пропагував реалізм і радість життя.
Колоритною фігурою вільнодумства XVI ст. був французький філософ Мішель
де Монтень (1533-1592 рр.). Виходячи з принципів скептицизму, Монтень
висміює ідею безсмертя душі, марновірство духовенства, релігійну мораль
і релігійний догматизм, хоч в цілому він і визнавав існування Бога.;
Найбільшого значення в розвитку і обгрунтуванні вільнодумства в епоху
Відродження набула наукова діяльність Миколи Коперника і Джордано Бруно.
Микола Коперник (1473—1543 рр.) піддав критиці геоцентричну систему
Птолемея, згідно з якою центром Всесвіту вважалася Земля, навколо якої
нібито рухались Сонце і планети. Він дав наукові докази геліоцентричної
системи, за якою центром нашої планетної системи є Сонце. Це був
відчутний удар по біблійному вченню про Всесвіт. Послідовники
характеризували наукову діяльність Коперника як революційний акт, яким
природознавство заявило про свою незалежність від теології.
Джордано Бруно (1548—1600 рр.) рішуче відкинув непослідовність вчення
про “двоїстість істини”. Істина належала лише науці, говорив Бруно. За
його» вченням. Всесвіт єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний.
Церква з виключною ворожістю ставилася до наукової діяльності Бруно.
Вимушений поневірятися по чужих країнах, Бруно був схоплений
інквізиторами і після восьмирічного ув’язнення засуджений до страти. 17
лютого 1600 р. в Римі на Площі квітів Джордано Бруно було спалено. Але
в історії назавжди страшним обвинуваченням інквізиції залишилася його
мужня смерть. В похоронному савані і з факелом в руці його вели по
вулиці, потім тягли конем, як труп самовбивці, після чого відрізали язик
і спалили на вогнищі.
Нове піднесення вільнодумства пов’язане з розвитком матеріалізму в
період ранніх буржуазних революцій в країнах Західної Європи (кінець
XVI— XVII ст.). Це був час інтенсивного зростання продуктивних сил
суспільства, посилення зв’язків між народами, нових успіхів і перемог
науки. Розвиток природознавства потребував визволення науки від опіки
церкви.
Вільнодумство цього періоду розвивалося під впливом геніальних ідей
Галілео Галілея (1564— 1642 рр.), наукова діяльність якого була особливо
разючою для релігії. Він одержав нові, ґрунтовніші підтвердження
геліоцентричної системи Коперника і піддав критиці вчення про принципову
відмінність “земного” від “небесного”.
Галілей критично ставився до релігії, хоч змушений був це приховувати.
“Тільки з смертю догми, — писав вчений, — починається наука”. Своє
критичне ставлення до релігії він прикривав теорією “двоїстої істини” і
не міг відійти від деїзму.
За боротьбу проти релігійних догм Галілей переслідувався церквою і
змушений був погодитися на принизливу процедуру відречення від вчення
Коперника. Проте після відречення він сказав про Землю:
“А все ж таки вона крутиться!”
Сучасником Галілея був мислитель Френсіс Бекон (1561—1626 рр.) —
родоначальник англійського матеріалізму і експериментальної науки. Бекон
домагався звільнення від теології, від помилок, що закривають від нас
дійсність. Об’єктивно сприяючи розвитку вільнодумства, він, однак, ніде
не заявив про нього. Бекон не зміг піднятися вище теорії “двоїстої
істини”.
Більш рішучий характер мало вільнодумство співвітчизника Бекона Томаса
Гоббса (1588—1679 рр.), який вів наполегливу боротьбу за витіснення
релігії з філософії і науки, виступав проти теорії “двоїстої істини”,
заперечував ідею бога і безсмертя душі.
Ще більш послідовно виявив свої вільнодумні погляди П’єр Гассенді
(1592—1665 рр.) — французький вчений. Він написав ряд праць із
природознавства, листувався з Галілеєм, був прибічником і пропагандистом
атомістичного вчення Епікура.
Видатною фігурою вільнодумства XVII ст. був Бенедикт Спіноза (1632—1677
рр.). 1670 р. Спіноза видав “Богословсько-політичний трактат”, в якому
докладно виклав свої матеріалістичні і вільнодумні переконання. На його
думку, основою всього світу є вічна, нескінченна субстанція, яку він
ототожнював з природою. Спіноза доводив, що людина здатна пізнати
природу, що наукове знання є єдиною формою знання. Ототожнюючи, як і Д.
Бруно, бога з природою; Спіноза був, по суті, пантеїстом. Значною його
заслугою є аналіз Біблії. Дослідник виявив у Старому заповіті велику
кількість суперечностей, довів, що Мбйсей, якому богословська традиція
приписувала авторство перших п’яти книг Біблії, не міг бути їхнім
автором. Своїм “Богословсько-політичним трактатом” Спіноза викликав
вороже ставлення до себе з боку ортодоксів. Завдяки цьому творові він
уславився як вільнодумець, що поклав початок науковому аналізу Біблії.
Таким чином, XVI і XVII ст. ознаменувалися новими кроками в розвитку
вільнодумних поглядів. Виступи з критикою релігії в переважній більшості
маскувалися пантеїзмом і деїзмом.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
