Державне регулювання економіки (посібник)

Державне регулювання економіки

За ред. Михасюка І.Р.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА

Теоретичні основи державного регулювання економіки та механізми
реалізації соціально-економічної політики держави

Тема 1. Об’єктивна потреба і теоретичні основи державного регулювання
економіки

1.1. Економічна діяльність держави

1.2. Формування ринкової економіки

1.3. Об’єкти, суб’єкти та головні важелі державного регулювання
економіки

1.4. Методи і засоби державного регулювання економіки. Дерегулювання
економіки

1.5. Економічна безпека України

1.6. Економічна диктатура держави як один із варіантів виходу країни з
кризи

1.7. Досвід державного регулювання економіки в зарубіжних країнах

1.7.2. Регулювання ринку у США

1.7.3. Система державного регулювання в Японії

1.7.4. Державне регулювання економіки у країнах Північної Європи

Тема 2. Органи державного управління в системі державного регулювання
економіки України

Тема 3. Правові та адміністративні методи державного регулювання
економіки

3.1. Правове регулювання економіки

3.2. Адміністративні методи державного регулювання економіки

3.3. Державні замовлення та контракти в системі державного регулювання
економіки

Тема 4. Прогнозування соціально-економічного розвитку

4.1. Сутність і головні принципи економічного та соціального
прогнозування

4.2. Система прогнозів економічного і соціального розвитку

4.3. Методи і моделі прогнозування

4.4. Розробка прогнозних і програмних документів економічного і
соціального розвитку

Тема 5. Програмування національної економіки

5.1. Суть державного програмування і види програм

5.2. Методика та організація розробки цільових комплексних програм

5.3. Програми економічного і соціального розвитку в Україні

5.3.1. Державна програма економічного і соціального розвитку України

5.3.2. Програма економічного і соціального розвитку Автономної
Республіки Крим, області, району, міста

5.3.3. Програми розвитку галузей економіки

Тема 6. Макроекономічне планування

6.1. Місце макроекономічного планування в системі державного регулювання
економіки та види макроекономічних планів

6.2. Індикативне (рекомендаційне) планування

6.3. Основи методології індикативного планування

6.4. Методи планування

Тема 7. Фінансово-кредитне регулювання економіки

7.1. Державний бюджет як інструмент державного регулювання економіки

7.2. Фінансова політика уряду

7.3. Податки як інструмент державного регулювання економіки

7.4. Особливості податкової системи в АПК

7.5. Шляхи вдосконалення податкової системи

7.6. Становлення і зміцнення банківської системи України

7.7. Грошово-кредитне регулювання

7.8. Державне регулювання ринку цінних паперів

7.8.1. Ринок цінних паперів, принципи функціонування та об’єктивна
необхідність державного регулювання

7.8.2. Основні моделі регулювання державного ринку цінних паперів

7.8.3. Особливості механізмів регулювання та контролю ринку цінних
паперів в Україні

Тема 8. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

8.1. Сутність та види зовнішньоекономічної діяльності

8.2. Форми та методи державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності

Тема 9. Державне регулювання інвестиційної діяльності

9.1. Суть і види інвестицій

ПЕРЕДМОВА

Перше видання цього підручника, допущеного Міністерством освіти України
для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів
освіти (03.06.99 p. № 462), вийшло у світ у вересні 1999 p. тиражем 2000
примірників.

Пропоноване увазі читачів друге видання виправлене та доповнене з
урахуванням зауважень і пропозицій, зокрема, в опублікованих рецензіях
д. е. н., проф. М. Павловського (журнал «Регіональна економіка», 1999, №
3), академіка М. Долішнього та д. е. н., проф. С. Галузи (журнал
«Економіка України», 2000, № 2), д. е. н., проф. Д. Богині (журнал
«Україна: аспекти права», 2000, № 5) та ін.

Практика державного регулювання національної економіки розвинутих країн
за останні десятиліття засвідчує, що найліпших результатів можна досягти
за ринкових умов у поєднанні з ефективною регулятивною функцією держави.
Слаборозвинуті країни – це передовсім слаборегульовані.

Держава забезпечує економічне, політичне і соціальне життя суспільства.
Роль держави особливо важлива у гарантуванні соціального захисту
найбідніших верств населення.

Для України, яка переходить до ринкових умов господарювання, важливо не
допустити помилок на цьому шляху, використавши досвід інших країн.

На відміну від посібників і підручників, що вийшли у попередні роки, в
основу цієї книги покладено принцип політики України як держави, яка
прагне створити цілісну систему державного регулювання економіки з
використанням як ринкових, так і адміністративних методів. Для цього
потрібно, як переконливо доводять автори, керувати державним сектором
через державне планування і прогнозування, виробити пріоритети у
формуванні територіальних, міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій,
які б забезпечили високу ефективність суспільного виробництва й
оптимальну збалансованість національного ринку.

За допомогою державного регулювання визначають напрями розвитку
економіки на всіх рівнях (від країни в цілому до первинної
ланки-підприємства, об’єднання), поєднують усі функції управління в ході
реалізації економічної стратегії.

Суспільство змінюється і разом з ним змінюються наші уявлення про роль
держави в економічному і соціальному розвитку. В сучасному суспільстві
інститут держави посідає особливе місце.

Процеси глобалізації у світовій економіці спонукають учених шукати
відповіді на питання: яку роль повинна відігравати держава, якими
повинні бути головні сфери державного впливу.

Сучасний стан державного регулювання економіки України, як вважають
автори,- це демонтоване централізоване планування і надто повільне
зародження індикативного (рекомендаційного) планування, уповільнене
впровадження реформ.

Державне регулювання економіки є елементом взаємовідносин уряду з
економічними агентами, один з дієвих засобів вирішення практичних
питань. Воно може виявлятися як послабленням, так і посиленням
державного впливу. Заходи щодо зменшення впливу держави на економічні
процеси, тобто дерегулювання, стосуються насамперед мікрорівня.
Поєднання регулювання і дерегулювання в кінцевому підсумку повинно
сприяти вирішенню таких питань, як зменшення тиску держави на
підприємство, формування психології власника. Дерегулювання в Україні
потрібно спрямовувати на спрощення процесу реєстрації підприємницьких
структур та ліцензування, вироблення нових правил інспектування та
контролю, удосконалення податкової системи.

У підручнику зазначено, що механізм державного регулювання економіки є
надзвичайно складним і багатогранним. Для держав з перехідною економікою
(до яких належить і Україна) він характеризується певними особливостями.
Зокрема, як вважають автори, треба ввести жорсткий контроль за
зовнішньою торгівлею, надавати реальну фінансову і матеріальну підтримку
підприємницьким структурам різних форм власності, які здатні збільшити
реалізацію товарів і послуг як на внутрішньому, так і на зовнішньому
ринках, максимально сприяти наданню товарних кредитів за рахунок
державних замовлень товаровиробникам аграрного сектора АПК, малого
бізнесу, контролювати витрати іноземних кредитів.

На мікрорівні доцільно проводити політику дерегулювання, яка поступово
зміцнить позиції ринку, з відповідним послабленням значення держави.

Наразі ж Уряд України повинен зміцнювати владу на всіх рівнях, щоб
запрацювали її важелі, втілювати в життя програми виходу з кризи.
Важливе значення у цьому зв’язку має стратегічна програма «Україна-2010»
та Програма Уряду «Реформи заради добробуту».

На жаль, не всі пропозиції виходу із кризи грунтуються на поєднанні
економічних інтересів індивідів і суспільства. Більшість з них можна
впровадити лише за допомогою міцної влади, яка здатна ліквідувати
суспільну кризу у перехідний період, забезпечити законність, порядок в
Україні, перекрити канали подальшого розкрадання державної власності.

Законодавчі акти щодо державного регулювання економіки повинні
регламентувати дії чиновника і не давати підстав для власних творчих
інтерпретацій.

Перш ніж запропонувати, по суті, перший підручник з державного
регулювання економіки в незалежній Україні, автори видали низку

посібників з державного регулювання економіки, рекомендованих
Міністерством освіти України.

Автори не ухиляються від дискусійних питань та ситуацій і сподіваються
на те, що підручник допоможе читачеві сформувати власну уяву про
багатогранні механізми державного регулювання економічних і соціальних
процесів, виробити навички застосування розглянутих методів державного
регулювання економіки у майбутній практичній роботі та наукових
дослідженнях.

Підручник складається з трьох книг.

У першій розкриті об’єктивна потреба і теоретичні основи державного
регулювання економіки; проаналізовані система органів державного
управління України, правові та адміністративні методи державного
регулювання економіки. Значну увагу приділено висвітленню питань
прогнозування, програмування, макроекономічного планування,
фінансово-кредитного регулювання зовнішньоекономічної діяльності,
структурних зрушень та інвестиційної політики.

У другій книзі розглянуто основи державного регулювання підприємництва,
розвитку науки і техніки, окремих сфер господарської та соціальної
діяльності.

Третя книга присвячена найскладнішим питанням регіональної економіки під
кутом зору державного регулювання розвитку регіонів.

Серйозна праця над підручником допоможе читачеві зрозуміти необхідність
і складність державного регулювання економіки, дасть змогу читачеві
самостійно аналізувати непрості економічні явища у перехідній економіці
України.

А. С. Філіпенко, д-р екон. наук, професор, науковий консультант
Президента України.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ

ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ ТА МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Тема 1. Об’єктивна потреба і теоретичні основи державного регулювання
економіки

1.1. Економічна діяльність держави

У XX ст. виявилася безперспективність економічного розвитку суспільства
з крайнощами щодо втручання держави в економіку: з одного боку класичний
капіталізм, коли держава зовсім не втручається в економічну діяльність,
а з іншого – державний соціалізм, коли вона повністю регулює економіку.

Свого часу У. Черчіль висловився про ринкову економіку як про таку, що
має багато вад, однак тут же зазначив, що нічого кращого суспільство ще
не придумало.

Ідеального ринку в природі немає. Сьогодні суспільством, що вбирає кращі
риси цих крайніх полюсів, може бути суспільство регульованих ринкових
відносин. У цьому дедалі більше переконуються всі:

країни з регульованою ринковою економікою залишили далеко позаду держави
з іншими системами – так званою соціалістичною і стихійною ринковою.

Держава завжди виконувала класичні економічні функції. Вона законодавче
запроваджувала «загальні правила гри», тобто систему нормативних актів,
які регулюють діяльність суб’єктів ринку, в тому числі таких інститутів,
як комерційні банки, біржі, акціонерні товариства. В державних судових
органах розглядали не тільки кримінальні справи, але й майнові,
господарські конфлікти. Держава збирала податки, за рахунок яких не
тільки утримувала чиновників, а й фінансувала закупівлю зброї і
спорядження для приватних компаній. У деяких країнах державі належали
залізниці і так звані казенні заводи. Однак у цілому економічна роль
держави ще на початку XX ст. була максимально обмежена, національне
виробництво стало майже винятковою сферою приватного бізнесу.
Прихильники теорії класичного капіталізму були впевнені, що недостатня
величина сукупного

попиту в умовах гнучкості цін не може бути причиною зменшення реального
обсягу виробництва нижче природного рівня. Вони вважали, що попит завжди
буде достатнім для того, щоб спожити всю продукцію, вироблену на базі
наявних ресурсів і сучасної технології. Це положення ґрунтується на
законі Сея, за яким пропозиція створює власний попит. Тому не може бути
розриву між сукупним попитом та сукупною пропозицією, а зміна сукупної
пропозиції породжує таку ж зміну сукупного попиту. Іншими словами, коли
рівновага під впливом певних факторів порушується, то вона автоматично
відновлюється через механізм гнучких цін, внутрішній механізм
саморегулювання.

Згідно з теорією класичного капіталізму головна спонукальна сила
розвитку у ринковій системі – це особистий інтерес, пов’язаний з
одержанням прибутку. Одна з центральних ідей полягає в тому, що
економіка функціонує ефективно, якщо держава не втручається. Вважають,
що ефективному функціонуванню економіки, яка здатна автоматично досягти
певного обсягу виробництва і повної зайнятості населення, втручання
держави може тільки зашкодити. Оскільки головним регулятором
економічного розвитку є ринок, то йому треба надати повну свободу. Проте
глибока і затяжна криза 30-х років XX ст. заперечили цю теорію. Стало
очевидним, що механізм ринкового саморегулювання не виконує покладених
на нього функцій, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й
викликало потребу переходу до активного регулювання економіки. В 1933 р.
у США команда президента Ф. Рузвельта розробила і реалізувала так званий
новий курс, практично запроваджуючи регулювання економіки. Вперше в
історії США була утворена Рада з національної економічної безпеки, яка
фактично координувала всі заходи в рамках нового курсу.

Через 60 років президент Б. Клінтон та його адміністрація також створили
Раду з національної економічної безпеки. Однак тепер, на думку
американських учених, загроза економічній безпеці зумовлена зовнішніми
факторами – міжнародною конкуренцією у світовій економіці.

Теорію державного регулювання економіки, як відомо, розробив Джон
Мейнард Кейнс і його послідовники. За теорією Кейнса коливання сукупних
витрат впливають передусім на виробництво і зайнятість, а не на ціни.
Тому кейнсіанці вважають, що рівень виробництва, зайнятості, доходів і
цін формується на підставі підвищення попиту, інвестицій, зростання
експорту і державних витрат. Ці фактори є об’єктами державної
економічної політики і перебувають під впливом держави. Особливістю
теорії є те, що ринок сам по собі не може забезпечити повної економічної
стабільності, а тому держава зобов’язана відігравати активну роль у
стабілізації економіки і пом’якшенні економічних спадів і піднесень. Для
цього потрібно формувати відпо-

відну державну економічну політику, ефективно використовуючи
економічні, правові та адміністративні важелі. Держава повинна не тільки
стимулювати зниження відсоткової ставки комерційних банків, а й
запроваджувати масштабні державні закупівлі з метою збільшення сукупного
платоспроможного попиту. Крім того, вона повинна виплачувати соціальні
допомоги безробітним (уперше їх увів Ф. Рузвельт), людям похилого віку
та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити
соціального вибуху.

Отже, важливою і необхідною умовою розвитку національної економіки, за
кейнсіанською теорією, є висока інвестиційна активність підприємців і
держави. Національне виробництво прямо залежить від капіталовкладень у
науку, техніку, підготовку висококваліфікованих кадрів, організацію
виробництва і праці, а останні за умови їх виконання діють як
мультиплікатор – забезпечують економічне зростання у розширеному
варіанті.

Обмеження ролі держави не є самоціллю реформ. Навіть у разі
ви-сокоорганізованої ринкової системи потрібно удосконалювати роботу
органів державної влади для ефективнішого задоволення суспільних потреб.

Діяльність держави характеризується двома різними поняттями -її
потенціалом і ефективністю. Під потенціалом держави розуміють здатність
ефективно провадити і пропагувати колективні заходи; ефективність – це
результат використання цього потенціалу для задоволення зростаючого
попиту суспільства на відповідні блага. Держава з більшими
потенціальними можливостями може бути більш ефективною. Однак держава
може мати значний потенціал і не бути достатньо ефективною, якщо цей
потенціал не використовують належно.

На зламі XXI ст. міжнародна економічна конкуренція стає щораз важливішим
чинником розвитку всіх країн. За таких умов економічно ефективною є
держава, яка відстоює свої національні інтереси і гарантує свою
національну економічну безпеку в умовах міжнародної конкуренції.
Кількісно це виявляється в оптимальному співвідношенні між відкритістю
національної економіки і підтримкою своїх виробників на внутрішньому і
зовнішньому ринках.

З цих причин інакше трактують економічну роль держави в цілому. В
сучасних умовах розвитку світового господарства економічна роль держави
залежить не від ступеня втручання в ринковий механізм, а від участі в
забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування
національної економіки. Тобто економічно ефективною держава може бути
лише тоді, коли ефективною є сама економіка.

Шлях до створення ефективнішої економічної системи досить складний.
Найперше держава повинна зосередити наявні ресурси на

тих завданнях, які може і повинна виконати. Формування ефективної
держави можливе передусім у разі концентрації зусиль на фундаментальних
завданнях запровадження партнерських відносин зі сферою бізнесу і
суспільством у цілому.

Потенціал держави потрібно зміцнювати і шляхом активізації громадських
інституцій. Це передбачає розробку ефективних норм і обмежень, які
давали б змогу стримувати свавілля влади і боротися з корупцією. Для
підвищення ефективності державні інституції повинні функціонувати в
умовах широкої конкуренції та гласності, а місцеві органи влади повинні
бути наділені широкими повноваженнями; до участі в управлінні і
плануванні потрібно залучати громадські організації.

Послідовне скорочення ролі державних органів планування в економіці
повинно відбуватись шляхом переходу від директивного планування до
індикативного (рекомендаційного). Однак оскільки директивного планування
у нас вже немає (його поспіхом зруйнували), потрібно удосконалювати
започатковану практику індикативного планування, щоб дати змогу
державним службам управління реалізувати свою стратегію за допомогою
політики цін, відсоткових ставок, податків, кредитів, валютних курсів
тощо. Терміни цього переходу сьогодні визначити важко.

В індикативних планах розробляють документи, які містять лише загальні
контури державного прогнозу бажаного розвитку економіки, вони визначають
державні витрати і капіталовкладення, діяльність державних підприємств.
Прямим завданням плану тут є координація використання державних
ресурсів. Індикативне планування впливає на приватний сектор, головним
чином, через стимульований (або обмежуваний) попит, а також через «тиск
пропозиції» з боку державних підприємств. У різних регіонах (областях)
цей тиск буде неоднаковим. З цих та інших позицій визначають роль
регіонів обласного рангу у формуванні ринкової економіки.

Система вільного ринку формується під впливом двох макроеконо-мічних
концепцій – кейнсіанської та монетаристської. Монетаризм грунтується на
кількісній теорії грошей, які значно та безпосередньо впливають на
економіку. Монетаристи вважають, що система вільного ринку забезпечує
макроекономічну стабільність на підставі конкуренції (за умови, що
держава не втручається у функціонування економіки);

незначне збільшення грошової маси (3-5% за рік) сприятиме економічному
зростанню, збільшення понад 5% може спричинити підвищення Цін, зменшення
грошової маси нижче 3% може зумовити спад виробництва; зростання
виробництва повинно становити 3-5% за рік.

Збільшення грошової маси, що випереджає збільшення обсягів виробництва,
є причиною довготривалої інфляції.

Згідно з концепцією Д. Кейнса, динаміку національного доходу і
зайнятості визначають обсяг споживчих видатків населення, інвестиції,
державні закупівлі та чистий експорт. Визначальну роль у цьому разі
відіграють видатки населення (які залежать від його доходів) та
інвестиції.

Кожна із концепцій має позитивні і негативні характеристики. Як
засвідчує досвід багатьох держав, монетарний підхід є найпридатні-шим
для використання в умовах розвинутого ринку за наявності високого рівня
розвитку, а кейнсіанський – у період становлення ринку, коли
найдоцільнішим є активне втручання держави у розвиток
соціально-економічних процесів і насамперед довгострокове регулювання
економіки. Кейнсіанська концепція стабілізації домінувала в повоєнний
період у розвинутих країнах Європи, що мали зруйновану економіку.
Останніми десятиріччями, коли економіка стабілізувалася, у США почали
дедалі більше схилятися до монетаризму. В Японії ж з повоєнного часу і
сьогодні простежується кейнсіанський підхід до управління економікою.

Сучасна економічна політика України повинна грунтуватися на
раціональному поєднанні елементів обох концепцій – кейнсіанства та
монетаризму. Однак, простежуючи лінію економічної політики уряду України
і законодавців, можна зробити висновок, що вони дотримуються
монетаристської концепції.

Зазначимо, що у країнах з монетаристською орієнтацією, як звичайно,
частка податків у валовому прибутку фірм коливається від 25 до 35%, у
країнах, де переважає кейнсіанська політика, – від 34 до 45%. В Україні
ж, з монетарними методами впливу на процес економічного розвитку, питома
вага податків досягає такого рівня (за деякими оцінками до 80-90%), за
якого легальний бізнес стає нерентабельним.

У всіх розвинутих країнах базовими елементами механізму координації
системи господарства є ринок і держава. Важливе практичне значення має
проблема їхнього раціонального співвідношення, яке не є сталим і
залежить від багатьох умов: рівня економічного розвитку, специфіки
виробництва, менталітету нації та ін. Ось чому практично неможливо
розробити модель співвідношення між ринковим і державним механізмами
координації національної економіки, яка була б спільною для всіх країн.
Обидва механізми мають свої переваги і недоліки, а тому головним
завданням держави є раціональний розподіл функцій між ними. Держава
регулює ті сфери і процеси, які ринок виконує недостатньо ефективно або
не в змозі координувати взагалі.

Ринкова економіка не захищена від таких негативних явищ, як неповна
зайнятість населення, циклічність економічного розвитку, мо-

нополізм, нестабільність рівня цін, несправедливий розподіл доходів
тощо. Є сфери діяльності, які не завжди вигідні для приватного бізнесу
-наука й освіта, охорона здоров’я, оборона, охорона довкілля. Є також
сфери, де ринкові механізми спрацьовують або із запізненням, або не
спрацьовують зовсім (зокрема, це стосується ринку робочої сили). Багато
економічних проблем мають соціальний і політичний характер, і втручання
держави для їх вирішення є обов’язковим.

Визначальними завданнями держав з розвинутою ринковою економікою є такі:

забезпечення високого рівня зайнятості населення;

сприяння стабільним темпам зростання національного виробництва та
високій його ефективності;

підтримка стабільного рівня цін;

перерозподіл доходів на користь найменш захищених груп населення;

сприяння розвитку раціональних зовнішньоекономічних зв’язків. Виконати
ці завдання можна за умови широкого розвитку вільного підприємництва, що
потребує відповідної законодавчої бази, зокрема, щодо захисту прав
власності, боротьби з монополізмом. Держава регулює грошовий обіг,
забезпечує стійкість національної валюти, регулює взаємовідносини між
підприємцями і найманими працівниками і, головне, гарантує безпеку
національної економіки.

Із розвитком суспільства та вдосконаленням структури національного
виробництва роль держави посилюється. На сучасному етапі держава виконує
соціальні функції; регулює соціальні процеси (визначає мінімальні
розміри заробітної плати, підвищує рівень зайнятості, матеріально
забезпечує безробітних тощо).

Ринковий механізм не може самостійно розробити стратегічні програми
розвитку науки і технологій, глибокі структурні перетворення
виробництва. Тому потрібна участь держави у стимулюванні
науково-технічного прогресу (НТП), в інвестиційній і структурній
політиці, особливо у разі планування довготермінових закордонних
інвестицій, у розвитку великомасштабних інвестиційних проектів з
тривалими термінами окупності, високим ступенем ризику тощо.

В умовах ринку потрібна відповідна регіональна політика держави для
вирішення складних регіональних проблем, що виникають під впливом
історичних, національних, демографічних та інших нерин-кових факторів.

Роль держави на етапі становлення, формування ринкової економіки якісно
відрізняється від її ролі в умовах функціонування уже сформованої, добре
відрегульованої економіки ринкового типу.

Самоорганізація, класичним взірцем якої є ринок, притаманна

достатньо стійким системам, однак малоефективна в період переходу від
однієї системи до іншої. Крім того, відсутність будь-яких регулів-них
начал у період трансформації веде до консервації старих структур і
неминучого наростання хаотичних процесів. Тому на етапі становлення
ринкової економіки можна виділити декілька специфічних завдань
державного регулювання. Найперше – це формування нової системи відносин
власності, які властиві багатоукладній економіці, створення
конкурентного середовища, підтримка малого підприємництва, фермерських
господарств тощо. У державі потрібно сформувати інфраструктуру планової
економіки (дворівнева банківська система, страхові компанії та довірчі
товариства, інвестиційні компанії, біржі та ін.), досягти
макроекономічної стабілізації, цінової та ринкової л іберал ізації.

У найбільших розвинутих країнах сформувалася широка мережа механізмів
саморегулювання – функціональні економічні системи (ФЕС).

Функціональні економічні системи визначають як динамічні
саморегулювальні системи, діяльність яких спрямована на підтримування
макроекономічної рівноваги національного ринку і створення оптимальних
умов для обміну товарами, послугами, технікою, технологіями, формами
капіталу, робочою силою тощо. ФЕС об’єднують різноманітні елементи
ринкової інфраструктури, інституціональні заклади, у тому числі органи
законодавчої і виконавчої влади, державні структури, асоціації
товаровиробників, аналітичні та інформаційні центри, приватні комерційні
структури та ін.

Формування ФЕС стало можливим лише внаслідок бурхливого розвитку засобів
зв’язку, телекомунікацій та комп’ютерних систем, які дають змогу
оперативно отримувати інформацію про стан на внутрішньому та зовнішньому
ринках, аналізувати її та розраховувати варіанти прийняття рішень.

Типовими прикладами ФЕС є такі системи: формування конкурентного
середовища; забезпечення стабільності національної валюти;

підтримування рівня внутрішніх цін; стимулювання сукупного попиту;
підтримування платіжного, у тому числі зовнішньоторговельного балансу;
захист довкілля; підтримування високого рівня зайнятості та багато
інших.

У саморегульованій економічній системі роль держави принципово
змінюється. Держава стає головним координаційним центром усієї
господарської структури. Вона через ФЕС втручається в ринок лише
настільки, наскільки це потрібно для підтримання стійкості й
макроекономічної рівноваги та для забезпечення роботи механізму
конкуренції. Перевага цієї моделі економічного розвитку полягає в тому,

що в такому господарстві внаслідок наявності функціональних економічних
систем постійно відбуваються процеси пристосування, що приводять до
оптимального співвідношення попиту і пропозиції, заощаджень та
інвестицій, доходів і витрат, експорту та імпорту тощо.

У процесі економічних перетворень у нашій країні створюють лише окремі
елементи функціональних економічних систем, з яких у перспективі повинні
сформуватись дієві механізми саморегулювання.

На практиці треба враховувати і низку інших обставин, які коригують
співвідношення держави і ринку в економічній системі.

Звідси можна зробити висновок, що економічна діяльність держави охоплює
всі форми і засоби реалізації економічних цілей і завдань. Економічна
політика держави – це конкретніший прояв економічної діяльності,
організація й упорядкування економічних процесів відповідно до раніше
визначених цілей. Економічні функції держави – це конкретні напрями
здійснення економічної діяльності (політики) держави. Ці функції
потрібно розглядати за двома напрямами: по-перше, держава є суб’єктом
власності і підприємництва та регулює державний сектор національної
економіки; по-друге, держава регулює недержавний сектор економіки (є
щодо нього зовнішнім суб’єктом регулювання) і національну економіку в
цілому. Механізм державного регулювання економіки – це сукупність
різноманітних важелів, інструментів, за допомогою яких держава веде
економічну діяльність. Інструментарій державного регулювання
різноманітний. Найважливішими є економічні та адміністративні методи.

1.2. Формування ринкової економіки

Формування ринкових відносин передбачає низку змін, які охоплюють
фундаментальні засади функціонування економіки і головних її інституцій,
що визначають поведінку наявних у суспільстві структур і спрямовують
соціально-економічний розвиток країни. Основою переходу до ринкової
економіки є проведення трьох взаємопов’язаних реформ:

лібералізація політики, надання підприємствам та громадянам прав
самостійно приймати економічні рішення, зняття різних заборон і обмежень
на підприємницьку діяльність, вивільнення цін з-під державного контролю;

приватизація державних підприємств, створення системи приватної
власності, формування конкурентного середовища;

забезпечення макроекономічної стабілізації, проведення докорінних
інституційних змін, формування нової законодавчої системи, що регулює
права власності, конкуренцію тощо, а також робить зміни в системі
соціального захисту.

Проте формування ринкових відносин у кожній постсоціалістич-ній державі
має свої особливості, які зумовлюють специфіку ведення реформ та їхню
тривалість. Для України, економіка якої була складовою єдиного
народногосподарського комплексу, важливішим завданням є формування
принципово нової структури національного виробництва, яка відповідала б
її ресурсному потенціалу і потребам ринку. Для цього необхідно розробити
раціональну програму реформування виробництва, цілеспрямованої
діяльності всіх гілок влади, а також мати відповідні кошти. Однак
програма не розроблена, законодавча база не сформована, а дії уряду,
який часто змінювався, не мали цілеспрямованого характеру.

Процес реформ, зокрема, роздержавлення та відхід від централізованого
планування (інші держави СНД відмовились від нього в 1991-1992 pp.),
розпочато із значним запізненням. Замість структурної реформи уряд
підтримував галузеву структуру виробництва. Надто високою була частка
державного сектора у ВВП України: в 1997 p. вона становила 42%, а в
країнах СНД – лише 28%. Порівняно високі темпи реформування були
досягнуті лише у 1994-1995 pp., після чого вони суттєво сповільнились.
Потрібно врахувати, що стартові умови для проведення реформ в Україні
були досить складними: незначна частка виробництва кінцевого продукту,
низький технічний і технологічний рівень виробництва (крім підприємств
ВПК, попит на продукцію яких різко зменшився), високе зношування
устаткування, неефективна вугільна промисловість не давали змоги
випускати конкурент-неспроможну продукцію. Великі витрати на подолання
наслідків аварії на ЧАЕС, підтримка незахищених верств населення лягли
тягарем на державний бюджет. Однак чим гірші стартові умови в державі,
тим ефективнішою повинна бути її економічна політика. Для цього треба
враховувати найефективніші концепції державного регулювання економіки та
досвід інших країн. Аналіз реформ, проведених у багатьох державах з
перехідною економікою в 1990-1993 pp., свідчить, що кращих результатів
досягли ті з них, де була раціональна комбінація пакета потрібних
реформ. Хоча в країнах з обмеженими реформами падіння економіки було
менш відчутним, однак кінцеві результати були набагато гірші, а
тривалість реформ – затяжною.

Для України найдоцільнішим було б раціональне поєднання кейн-сіанської
та монетаристської грошово-кредитної політики.

Як відомо, в монетаристській теорії грошам відведена роль головного
елемента економічної системи, який визначає напрям її розвитку. Згідно з
цією теорією вирішальним фактором зміни цін, доходів населення і темпів
розвитку виробництва є зміна кількості грошей. Монетаристи безпосередньо
пов’язують рівень інфляції в країні,

стабільність її фінансової системи з кількістю грошей, які центральний
банк випускає в обіг, та кредитною політикою держави. У вужчому
розумінні монетаристи – це ті, хто стверджує, що є тісний зв’язок між
грошовою масою та рівнем цін, і тому боротьба з інфляцією повинна бути
спрямована передусім на контроль за грошовою масою.

За Фрідменом, державне регулювання грошово-кредитної сфери має успіх,
якщо держава здатна впливати через центральний банк на масштаби й
характер дій підприємницьких і комерційних структур, зокрема комерційних
банків. Йдеться про контроль над банківською системою з метою зміцнення
ліквідності фінансово-кредитних інституцій, тобто їхньої здатності
своєчасно задовольняти вимоги вкладників. Для цього застосовують різні
методи: запровадження облікової (дисконтної) відсоткової ставки; ведення
операцій на відкритому ринку; визначення норм обов’язкових резервів
комерційних банків, щоб контролювати не власне грошову масу або якісь її
агрегати, а так звані сильні гроші, тобто гроші центрального банку
(готівку в обігу і резерви) та грошові зобов’язання Державної скарбниці.
Після закінчення певного перехідного періоду значення цього показника
залежатиме від дії ринкових сил: співвідношення попиту на певні види
активів з боку економічних суб’єктів та їхньої пропозиції з боку різних
фінансових інституцій.

Прихильники концепції монетаризму лише формально зазначають, що важливим
чинником є також попит на гроші, однак наполягають на тому, що
пропозиція грошей відіграє провідну роль. Звідси роблять висновок, ніби
зменшення грошової маси – головний шлях мак-роекономічної стабілізації.
Проте монетаристські методи боротьби з інфляцією, застосовані для її
зниження, призводили до зменшення обсягу виробництва і зайнятості
населення. Спад виробництва і втрати, яких унаслідок цього зазнає
держава, набагато більші, ніж позитивний ефект від сповільнення темпів
інфляції за рахунок обмеження грошової і кредитної маси.

Для української економіки, як і економіки інших країн СНД, неправильними
виявилися твердження, ніби підвищення цін – це завжди результат грошової
емісії. Запровадження монопольно високих цін
підприємствами-монополістами (часто вище світового рівня), примусове
зниження цін на товари і послуги підприємств-постачальників – одна з
головних причин банкрутства цілих галузей економіки. Тобто один
порівняно невеликий сектор економіки процвітає за рахунок руйнування
іншого. Основними засобами такого руйнування є монопольні ціни,
монопольні пільги, монопольний доступ до природних ресурсів, бюджетних
коштів та ін.

Використання наукового монетаризму для вирішення макроеко-номічних
проблем в Україні полягало б, очевидно, в тому, щоб відшукати шляхи
ринкової стабілізації, виконавши низку умов:

потрібно досягти достатньо високого рівня продуктивності праці й
ефективності цієї економіки, а також використання ресурсів;

необхідна вільна конкуренція, яка забезпечує гнучкість цін і зарплати.

Якщо цих умов не виконати, то намагання стабілізувати ціни шляхом
обмеження грошової маси повторно спричинить втрату доходів більшості
населення, а отже, поглиблення кризи.

З огляду на економічні й політичні умови, які склались у країнах СНД,
виробництво України можна відродити, використовуючи власний
науково-технічний потенціал, внутрішню кооперацію та досвід інших
держав. Конституція України, її закони спрямовані на побудову розвинутої
країни зі змішаною економікою. Все це змінює й державну стратегію
економічної безпеки України, яку треба формувати, починаючи зі
структурної перебудови економіки, у тому числі промислових регіонів і
центрів з надмірною концентрацією важкої індустрії та складною
екологічною ситуацією (регіони Півночі та Сходу нашої держави). На все
це потрібні кошти, частина з яких надходить із фінансових інституцій
Міжнародного валютного фонду (МВФ). Проте значну частину кредитів МВФ
використовують не для підтримки вітчизняного виробництва, а на погашення
заборгованості з заробітної платні, для ліквідації ланцюга неплатежів,
поповнення дефіциту бюджету та сплати боргів за кредити самому МВФ.

Останнім часом прийняті в Україні закони та законодавчі акти щодо
регулювання економіки стосувалися переважно реформування та використання
бюджетно-фінансової та грошово-кредитної систем, формування ринкової
інфраструктури. Все це надзвичайно потрібне, оскільки без цього ринок
розвиватися не буде. Однак уряд, по суті, усунувся від фундаменту
економіки – формування попиту, інвестицій, розвитку експорту,
впровадження прогресивних технологій, широкомасштабного навчання кадрів,
створення робочих місць.

За роки ринкових реформ не сформовано раціонального підходу до емісійної
політики Національного банку України (НБУ), хоч загальновідомо, що
грошей треба випускати стільки, скільки потрібно для безперешкодного
функціонування товарного обігу. Що стосується банківських установ
розвинутих країн світу, то вони ведуть досить активну емісійну
діяльність (зокрема, у США). Тому виважена грошова емісія з метою
підвищення купівельної спроможності громадян оживила б підприємства
України за рахунок реалізації продукції, яка сьогодні є на складах.

Проте не означає, що Україна може вирішувати свої проблеми

шляхом друкування національної валюти, оскільки під час кризи були
порушені кількісні пропорції не тільки між грошовою масою та обсягом
виробленого продукту, а й у структурі грошових потоків та міжгалузевого
балансу виробництва і розподілу валового продукту. Йдеться лише про
комплексне поєднання емісійної активності НБУ і пакета заходів щодо
виходу економіки України з кризи. Грошово-фінансову систему треба
підпорядковувати інтересам національного виробництва.
Зовнішньоекономічна діяльність повинна визначати стратегію власного
ринку, власного виробництва. Що ж стосується іноземних інвесторів, то
для них головною перешкодою є не умови, які нам ставлять експерти
Заходу, а насамперед політична нестабільність, злочинність, контрабанда,
корупція.

Поєднання монетарної та інфляційної бюджетно-податкової політики дасть
змогу задіяти і розвивати вітчизняне виробництво, конкуренцію і
національний ринок; підвищити доходи населення, прибутки підприємств,
надходження до державного бюджету.

Більшість учених Заходу, наприклад, Дж. Сакс,’ вважають, що шлях України
– це інтеграція в Європу через монетарну систему, ліквідацію монополій
шляхом лібералізації зовнішніх торговельних зв’язків, оскільки вільна
міжнародна торгівля створює конкуренцію на внутрішньому ринку. Крім
того, вони пропонують прийняття ан-тимонопольних законів, запровадження
урядом правил, які гарантують новим підприємствам вихід на вже освоєний
ринок для підтримання конкуренції, розукрупнення монополій. Практика
перехідного періоду в Україні свідчить про те, що до цих

та інших пропозицій треба ставитися критично. Слушними є думки
українських учених щодо виходу економіки з кризи, наприклад, проф. М. А.
Павловського.2 Він, зокрема, вважає за потрібне звернути увагу на
особливості суспільства нестабільної економіки перехідного періоду; з
дещо іншого погляду трактує такі головні поняття ринкової системи, як
лібералізація, протекціонізм, державне регулювання, фундаментальні
основи ринку: їх розглянуто стосовно умов як розвинених, так і
слабкорозвинених країн, або країн з перехідною економікою.

Проблемою програми стабілізації економіки України є подолання інфляції
та досягнення стабільності в грошово-фінансовій системі.

Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду (Уроки для
України) / Перекл. ч англ.- К.: Основи, 1996- С. 200. Д (Дж. Сакс –
директор Гарвардського інституту міжнародного розвитку і професор
кафедри міжнародної торгівлі Гарвардського університету).

Павловський А/. А. Суспільство та економіка перехідного періоду.
ШляхУкраїни,К.: Техніка,1997

Проте використати досвід інших держав у її вирішенні не так легко. Тому
серед економістів щодо цього нема єдиного погляду, а загальні положення
розроблені для стаціонарної ситуації, тобто для випадку, коли збурення в
економіці невеликі (у межах 10% інфляції). Україна ж пройшла через
гіперінфляцію – понад 10 тис.%.’ Економіка її явно нестабільна.

Економічна криза в Україні настільки велика, що подолати її не можна ні
за допомогою ринкового саморегулювання, ні державного макрорегулювання.
До речі, участь держави в економіці концептуально не визначена і
зводиться переважно до важелів політичного монополізму.

Економічні проблеми відображені в бюджеті. На підставі аналізу лише
формальних показників – питомої ваги державної власності і питомої ваги
валового внутрішнього продукту (ВВП), який розподіляють через державний
бюджет,- роль держави в українській економіці достатньо висока. Зокрема,
питома вага державних видатків щодо ВВП в нашій країні становила: у 1996
p. – 35,8%, а у 1997 – 46,6%, тоді як у США – 33,5%. Для економічного
зростання потрібно, щоб цей показник зменшився до 30-32% ВВП.

Механізм державного регулювання економіки складний і багатогранний;
часто регулівна роль держави може бути вагомішою навіть за умов значно
нижчих показників державних видатків щодо ВВП. Прикладом цього є Японія,
де питома вага державної власності становить не більше 10%, а державні
витрати щодо ВВП набагато нижчі, ніж у нас. Однак загальновизнаним є
значний ефективний вплив цієї держави на економіку. Це ж стосується і
країн Європейської співдружності (ЄС), у яких індикативне планування
опирається на відповідну частку державної власності в національній
економіці (табл. 1.1).

Становлення демократичної Української держави – надзвичайно складний і
суперечливий процес. Потрібно побудувати принципово нову систему
інституціональних відносин з урахуванням елементів, сформованих у
попередній період, в якому також склалися відповідні стереотипи
поведінки.

Що стосується законодавчої бази, то за останні роки в Україні прийнято
велику кількість законів, які, переважно, відповідають міжнародним
стандартам. Водночас законодавча робота є полем напруженої політичної
боротьби, внаслідок чого важливі закони або не приймають, або приймають
у формі компромісів. Це передусім Земельний Кодекс, Закон про іпотеку.
Закон про іноземні інвестиції та ін. Низька якість законодавчої бази
послаблює роль держави.

‘ Інфляція має приставку «гіпер» уже при 45%.

Таблиця 1.1

Частка державного сектора і економіці країн ЄС (1990 р.),%”

Держава У кількості зайнятих У валовому внутрішньому продукті У
капіталовкладеннях в основний капітал

Німеччина

Італія

Великобританія

Франція

Іспанія

Голландія

Бельгія

Люксембург

Португалія

Греція

Данія

Ірландія 10,1

15,0

9,0

17,6

6,0

6,3

11,0

5,0

12,1

10,0

8,2

10,5 11,1

20,0

12,0

19,5

14,0

11,0

8,3

3,5

21,0

19,0

6,0

14,7 16,8

26,0

17,0

34,9

21,0

7,0

14,0

4.0

35,0

40,6

20,0

20,7

Примітка: наведені у таблиці співвідношення збереглись і в наступні
роки.

Крім того, держава для вирішення економічних проблем повинна забезпечити
не тільки розробку, а й дотримання законів з питань захисту прав
громадян, гарантій прав власності, виконання договорів, обов’язковості і
взаємовідповідальності партнерів з бізнесу.

Отже, жорстка обмежувальна монетарна політика в подальшому періодично
зумовлюватиме потребу у розумній грошовій емісії з метою забезпечення
виплат, підвищення заробітної плати, пенсій, стипендій, що сприятиме
пожвавленню ринку, реалізації продукції підприємств, які запрацюють і
через податкову систему поповнять бюджет України.

1.3. Об’єкти, суб’єкти та головні важелі державного регулювання
економіки

На підставі досвіду розвинутих країн українські вчені-економісти
сформулювали головні напрями та інструменти державного регулювання
економіки. В процесі ринкової трансформації економіки України

Евграшин А. Из практики французского индикативного планирования // Рос.
экон. журн., 1998. №2-С. 85.

найдоцільнішим є використання на практиці таких інструментів державного
регулювання, як фіскальна політика, грошово-кредитна політика НБУ,
інвестиційна політика, регулювання цін та валютного курсу, державні
замовлення (контракти).

Нагадаємо, що головні елементи механізму державного регулювання
економіки описують терміни: суб’єкт, об’єкт, методи і засоби.

Суб’єкти – це носії, виразники та виконавці господарських інтересів,
насамперед соціальні групи, що відрізняються одна від одної за такими
ознаками: майном, доходами, видами діяльності, професіями, галузевими та
регіональними інтересами. Це наймані робітники та власники підприємств,
фермери та земельні власники, управлінці та акціонери, інвестори та ін.
У кожної з цих груп є свої інтереси, зумовлені їхнім
соціально-економічним становищем, а також належністю до того чи іншого
регіону, виду діяльності.’

Виразником господарських інтересів у ринковій економіці є об’єднання,
асоціації, профспілки, спілки підприємців і фермерів тощо. Виразниками
соціально-економічних, політичних, культурних, екологічних, регіональних
інтересів є також політичні партії.

Наймогутніші виразники господарських інтересів – це спілки підприємців
та профспілки. Вони реалізують власні концепції соціально-економічної
політики, намагаючись максимально вплинути на державну економічну
політику.

Виконавцями господарських інтересів держави є органи державної та
місцевої влади, а також Національний банк.

Об’єкти державного регулювання економіки – це сфери, галузі економіки,
регіони, а також ситуації, явища та умови соціальне- економічного життя
країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не
вирішуються автоматично, або ті, що вирішаться у віддаленому
майбутньому, тоді як їхнє вирішення конче потрібне для нормального
функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності.

Об’єктами державного регулювання економіки прийнято вважати такі:
економічний (інвестиційний) цикл; секторну, галузеву та регіональну
структури господарства; умови нагромадження інвестиційного капіталу;
зайнятість населення; грошовий обіг; платіжний баланс;

ціни та умови конкуренції; підготовку та перепідготовку кадрів;
довкілля; зовнішньоекономічні зв’язки.

Перелічені об’єкти мають абсолютно різний характер. Вони охоп-

Шевчук В. Я., Рогожин П. С. Основи інвестиційної діяльності. К.: Генеча.
1997.-

люють макроекономічні процеси: господарський цикл, нагромадження
капіталу в масштабах країни, окремі галузі, територіальні комплекси і
навіть стосунки між суб’єктами.

Сутність державної антициклічної політики або регулювання господарської
кон’юнктури полягає в тому, щоб під час спадів та депресії стимулювати
попит на товари та послуги, капіталовкладення та зайнятість. Для цього
приватному капіталу надають додаткові фінансові пільги, збільшують
державні інвестиції, що дає змогу зменшити глибину та тривалість
імовірного спаду виробництва, збільшити можливість інвестицій та
зростання зайнятості.

Державне регулювання економіки у сфері галузевої та територіальної
структури забезпечують за допомогою фінансових стимулів та державних
капіталовкладень, які гарантують привілейовані умови для розвитку
окремих галузей та регіонів. В одних випадках підтримку надають галузям
та територіальним одиницям, що перебувають у стані затяжної кризи; в
інших – заохочують розвиток нових галузей та видів виробництв – носіїв
науково-технічного прогресу, що зумовлюють прогресивні структурні зміни
всередині галузей, між галузями та в усьому національному виробництві,
підвищення його ефективності та конкурентоспроможності.

Найважливішим об’єктом державного регулювання економіки є нагромадження
капіталу. Тому державна економічна політика заохочення нагромадження
відповідає економічним інтересам суб’єктів господарства. Одночасно
державне регулювання нагромадження опосередковано слугує й іншим
об’єктам державного регулювання економіки. Створюючи додаткові стимули
та можливості в різний час усім інвесторам або окремим групам по галузях
та територіях, органи регулювання впливають на економічний цикл,
структуру виробництва та зайнятість населення.

Регулювання зайнятості – це підтримання нормального з погляду ринкової
економіки співвідношення між попитом та пропозицією робочої сили. Це
співвідношення повинне задовольняти потребу економіки у кваліфікованих
працівниках, заробітна плата яких повинна бути мотивацією праці.

Постійним об’єктом уваги державних органів регулювання є забезпечення
стабільності національної валюти та грошового обігу, подолання інфляції,
що становить серйозну небезпеку для економіки. Регулювання грошового
обігу опосередковано впливає також на нагромадження, ціни, соціальні
відносини.

Стан платіжного балансу є об’єктивним показником нормальної економіки. У
всіх країнах з ринковим господарством держава постійно виконує
оперативне та стратегічне регулювання платіжного балан-

су шляхом впливу на експорт та імпорт, рух капіталу, підвищення та
зниження курсів національних валют, торговельно-договірну політику та
участь у міжнародній економічній інтеграції.

Одним з головних об’єктів регулювання є ціни. Динаміка та структура цін
відображає стан економіки. Водночас самі ціни значно впливають на
структуру господарства, умови капіталовкладень, стійкість національної
валюти, соціальну стабільність.

У цілому ж головною метою державного регулювання економіки є
забезпечення економічної і соціальної стабільності та зміцнення
економічної безпеки держави. З цього випливають конкретні завдання, без
виконання яких головної мети досягти не можна. Ці конкретні цілі
нерозривно пов’язані з об’єктами державного регулювання економіки. Сюди
належить також удосконалення галузевої та регіональної структури
господарства, поліпшення стану довкілля.

Названі цілі, хоч і неоднакові за значенням та масштабами, однак
перебувають у тісному взаємозв’язку. Частіше за все одну мету не можна
поставити та досягти незалежно від інших.

1.4. Методи і засоби державного регулювання економіки. Дерегулювання
економіки

Під методами державного регулювання економіки треба розуміти способи
впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу
підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з
метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до
національної економічної політики. Схема класифікації цих методів
показана на рис. 1.1.

Система управління виробничими галузями на початку перехідного періоду
ґрунтується на адміністративних методах керівництва із поступовим
використанням принципів територіально-галузевого і
функціонально-галузевого управління, які повністю дають змогу узгодити
державні, галузеві і регіональні інтереси з інтересами трудових
колективів, що потребує використання економічних методів. Вони охоплюють
фіскальну та грошово-кредитну політики Центрального банку. Самостійним
комплексним методом державного регулювання економіки є державне
економічне програмування, що охоплює численні цілі та весь набір
інструментів державного регулювання економіки.

Певну теоретичну цінність представляє дещо інша класифікація методів
регулювання підприємницької діяльності, в основу якої

Рис. 1.1. Класифікація методів регулювання економіки за характером
впливу на господарську діяльність її суб’єктів

покладено дев’ять критеріїв: суб’єкти впливу, час дії, характер впливу,
масштаби втручання, зміст, спосіб прийняття, характер дії, рівень
впливу, об’єкти впливу (див. рис. 1.2).’

Діяльність підприємств з державною формою власності регулюють, в
основному, адміністративними методами впливу, а діяльність підприємств з
недержавною формою власності в перехідний період -головно економічними
(через фіскальну політику та грошово-кредитну політику Центрального
банку). Проте в другому випадку можна використовувати й елементи
адміністративного управління (див. схему на рис. 1.3).

За допомогою економічних методів держава може впливати на співвідношення
попиту та пропозиції на фінансових ринках.

‘ Див.: Кравчук О. Я. Планування та регулювання розвитку підприємницької
діяльності. Автор дис. на -здоб. наук. ступеня к. е. н. Львів. 2000.- С.
6-7.

Рис. 1.2. Класифікація методів регулювання підприємницької діяльності

До організаційних заходів, які відіграють важливу роль у системі
державного управління і регулювання економіки, належать і пропоновані
Кабінетом Міністрів України способи виведення економіки з «тіньового
сектора», зокрема, такі:

1. Змінити вимоги щодо ліцензування підприємництва, визначити види
діяльності, ліцензування яких треба скасувати.

2. Змінити процедуру реєстрації підприємств шляхом запровадження єдиної
служби реєстрації та єдиного реєстраційного документа, обов’язкового для
всіх адміністративних органів та установ. Передбачити запровадження
п’ятиденного терміну розгляду заяв на реєстрацію.

Визначити персональну відповідальність посадових осіб, які порушують
усталену процедуру реєстрації.

3. Уточнити і спростити процедуру митного оформлення і операцій
зовнішньої торгівлі, митного контролю з одночасним забезпеченням їхньої
прозорості. Удосконалити процедуру оскарження дій посадових осіб та
механізм їхньої персональної відповідальності за зволікання та порушення
митних правил.

4. Вирішити у визначеному порядку питання щодо лібералізації та зняття
необгрунтованих обмежень фінансових операцій, зокрема:

скасування картотеки (режиму безспірного стягнення та безакцептного
списання коштів з банківських рахунків);

розширення сфери застосування фіксованих податків;

переведення оподаткування підприємців та фермерів на єдиний фіксований
податок.

5. Переглянути і реформувати майнові обмеження, зокрема, щодо придбання
й оренди виробничих приміщень, землі та житла, використання їх у
комерційних цілях. Забезпечити створення в Україні єдиного реєстру
рухомого і нерухомого майна.

6. Переглянути і реформувати порядок ведення державними органами
перевірок та інспекцій підприємницької діяльності.

7. Реалізувати заходи щодо лібералізації внутрішніх ринків газу,
електроенергії, зерна і реструктуризації монопольних утворень у галузі
залізничного транспорту та зв’язку.

Концептуальний підхід до дерегулювання економіки і шляхи його реалізації
в Україні детальніше висвітлені у наукових працях Г. Білоус, М. Вареник,
С. Давимуки, М. Долішнього, М. Козоріз’ та ін.”

Дерегулювання економіки не означає послаблення державного регулювання
економіки на макрорівні. Навпаки, це дасть змогу прискорити проекти
приватизації, легалізувати «тіньову» економіку і таким чином посилити
регулювання державне.

‘Див. Регіональна економіка. 1998. № 4.-С. 133-136.

2 Мінін Л., Білоус Г. Про дерегулювання економіки // Економіка України.
1999. № 3.-C. 4-9.

1.5. Економічна безпека України

Економічна безпека – це здатність національної економіки забезпечити
стабільний розвиток виробництва в державі з метою оздоровлення її
головних потреб. Вона охоплює такі різновиди безпеки, як фінансова,
енергетична, техніко-технологічна, продовольча та ін.

Фінансова безпека передбачає захищеність фінансових інтересів держави та
інших суб’єктів господарювання. Саме вона тісно пов’язана з іншими
складовими економічної безпеки, від її рівня залежить інвестиційний
клімат у державі. Зумовлена вона стабільністю грошово-кредитної,
бюджетної та валютної систем, залежить від багатьох показників,
важливіші з яких такі:

розподіл державного бюджету;

стійкість банківської системи, національної валюти;

стан зовнішньої та внутрішньої заборгованості;

дефіцит платіжного балансу.

Енергетичну безпеку відображає захищеність держави (суб’єктів
господарювання, регіонів, населення) від дефіциту енергії та її ціни на
внутрішньому ринку. Вона залежить від кількості імпортованих
енергоносіїв та країн-експортерів, енергомісткості виробництва, розвитку
національного паливно-енергетичного комплексу, його технічного та
технологічного рівня і, відповідно, собівартості енергії.

Технічна та технологічна безпеки – це здатність держави забезпечити
розробку та впровадження новітніх технологій для випуску
конкурентоспроможної продукції. Її рівень залежить від державної
підтримки фундаментальної та галузевої науки, орієнтованості на
ресур-со- та енергозбережні технології, вихід на закордонні ринки. Від
фінансової та техніко-технологічної безпеки залежить безпека
військово-економічна. Вона зумовлена рівнем розвитку
військово-промислового комплексу (ВПК), який повинен задовольняти
потреби армії на рівні раціональної оборонної достатності і забезпечити
експорт продукції військового призначення.

Продовольча безпека передбачає забезпечення населення країни
високоякісними продуктами харчування, гарантоване достатнє харчування (у
разі стихійного лиха, війни, блокади з боку інших держав). Продовольча
безпека залежить від стану національного агропромислового комплексу та
його підтримки державою, земельного законодавства, форм власності та
господарювання, а також платоспроможності населення. Вона зумовлює як
стабільність, так і якість генофонду нації.

Економічна безпека країни залежить від дії внутрішніх і зовнішніх
чинників та сил, зацікавлених у зміні державного політичного або
соціального ладу.

Завдання економічної безпеки є складними, часто вони набувають статусу
національної проблеми – збереження економічного суверенітету держави,
тобто її повної незалежності від інших держав у внутрішніх справах і
зовнішніх відносинах. Справжній суверенітет держави можливий тільки на
засадах ефективної та конкурентоспроможної соціальне орієнтованої
економіки. В кінцевому підсумку саме рівнем ефективності національної
економіки визначається місце країни в світовому «табелі про ранги».

Усічні 1997 p. Верховна Рада України прийняла Концепцію (Основи
державної політики) національної безпеки України. У цьому документі
економічна безпека (безпека в економічній сфері) потрактова-на як
складова національної, безпеки. До неї віднесені такі напряме державної
політики національної безпеки: недопущення незаконною використання
бюджетних коштів і державних ресурсів, перетікання їх у тіньову
економіку; контроль за експортно-імпортною діяльністю спрямованою на
підтримку важливих для України пріоритетів та захист вітчизняного
виробника; боротьба з протиправною економічною діяльністю, протидія
неконтрольованому відпливу національних матері-І альних, фінансових,
інтелектуальних, інформаційних та інших ресурсів. І

В основі економічного суверенітету є право власності українське^ го
народу на своє національне багатство. Спираючись на це право
уповноважені народом органи самостійно регулюють економіку і
зовнішньоекономічну діяльність.

Економічної безпеки України можна досягти за умови економічної рівноваги
у державі. Рівновагою вважається таке становище населення країни, за
якого забезпечується його нормальні умови буття і праці. А це залежить
від наявності достатньої кількості основних ресур сів, сталості
фінансово-кредитної і грошової системи, дієвості право-охоронної
системи, готовності війська до захисту держави, надійності й
ефективності системи самоврядування та державного управління.

Економічна нестабільність зумовлює порушення економічної рівекспорту та імпорту, визначення місця України в світовій економічній системі, а також економічно-організаційні та правові заходи на випадок виникнення загрозливих ситуацій. Україна може утвердитися лише виваженою, самостійною, незалежною політикою уряду щодо захисту свого ринку, протекціонізму власного виробництва, лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, використання іноземних кредитів на умовах, вигідних не тільки кредиторові, а й Україні. З досвіду різних країн світу, зокрема й України, відомо таке: після здобуття державного суверенітету, якщо нема інституцій, які б його захищали, а переважна частина громадян не готова до розуміння проблем громадянського суспільства і суверенності, впровадження концепції «відкритого суспільства» у разі його некерованості може зумовити економічну небезпеку. Тому завдання держави полягає в тому, щоб методами регулювання економіки передбачити організаційні та правові заходи попередження загрозливої ситуації. Для України важливо підтримувати і далі розвивати взаємовигідні економічні зв'язки з Росією та іншими країнами СНД, з одного боку, і паралельно інтегрувати свою економіку з економікою країн Західної Європи. Однак швидка і непродумана інтеграція може спричинити банкрутство багатьох підприємств, втрату економічної рівноваги. На нинішньому перехідному етапі першочерговим в економічній політиці держави є забезпечення продовольчої безпеки країни. Затяжний кризовий стан, у якому перебувають сільське господарство та інші галузі агропромислового комплексу (АПК), призводить до погіршення постачання населення продуктами харчування, створює соціальну напругу в суспільстві. Аграрна криза в Україні була закладена ще колгоспно-радгоспною системою, яка свого часу трималась і навіть дещо прогресувала на «підсистемі страху». Раптовий розвал адміністративно-командної системи і передчасна дискредитація планування й управління були сприйняті як вседозволеність. Більшість колективних підприємств почала розпадатись, їхню власність розкрали. Новий час породив нові проблеми. Сьогодні якнайшвидше потрібно реформувати управління в господарствах, ліквідувати збиткові з них і створити нові фермерські. Кожне сільськогосподарське підприємство повинно знайти свій шлях і форму, однак єдиним і безумовним є впровадження приватної власності на землю та інші засоби виробництва. Якщо б уряду вдалось вивести більшість структур АПК із ринкової стихії, як у країнах ЄС, то це дало б змогу державі регулювати тни на основні продукти сільського господарства і, отже, безпосередньо впливати на соціальний захист населення. 29 Серед інших чинників важливе місце в аграрній політиці посідає державний протекціонізм, захист внутрішнього ринку шляхом обмеження ввезень іноземних товарів і з метою підтримки власного виробника. Для цього застосовують митний захист, субсидування експорту, гарантування цін тощо. Особливу увагу треба приділяти фінансовій безпеці - внутрішній та зовнішній її загрозам.' До внутрішніх загроз фінансової безпеки належать: недосконалість і незавершеність національного законодавства у фінансово-кредитній сфері; відсутність достатнього золотовалютного запасу й алмазного фонду держави; низький рівень інвестиційної діяльності; неефективність податкової системи, масове ухилення від сплати податків; недосконалість бюджетної системи, низький рівень бюджетної дисципліни і надмірні державні витрати та дефіцит державного бюджету; високий рівень інфляції; зростання тіньової економіки, посилення її криміналізації, нелегальне перетікання валютних коштів вітчизняних підприємців за кордон; необгрунтована підтримка курсу національної грошової одиниці; платіжна криза; значна заборгованість у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат; неповноцінність фондового ринку; нерозвиненість страхового ринку, системи довірчого управління майном; слабкість банківської системи; зростання внутрішнього боргу країни. Зовнішніми загрозами є такі: значне від'ємне зовнішньоторговельне сальдо; залежність реформування економіки країни від отримання іноземних кредитів та іншої закордонної допомоги; зростання зовнішнього державного боргу і нераціональне використання закордонних кредитів; втручання міжнародних фінансових організацій у національну фінансово-кредитну сферу; залежність вітчизняного фінансового ринку від світового; дефіцит платіжного балансу країни. В умовах сучасного кризового стану фінансово-кредитної сфери пріоритетами фінансової безпеки повинні бути: подолання кризи платежів; зменшення розмірів тіньової економіки, ліквідація кримі-налізованого бізнесу та корупції; ліквідація заборгованості із заробі-тної плати, пенсій та інших соціальних виплат; суттєве зниження державних витрат і бюджетного дефіциту, систематичне виконання дохідної частини бюджету, ліквідація нецільового використання бюджетних коштів; підтримання внутрішнього і зовнішнього боргу країни на безпечному рівні; прискорення розвитку фондового ' Див. Єр.иошенко М. Фінансова бечпека: основні підходи до розробки концепції // Віче. 1998. №11.-C. 64-65. 30 страхового ринків, системи довірчого управління майном; зміцнення національної грошової одиниці. Отже забезпечення пріоритетів фінансової безпеки може мати вирішальне значення для досягнення Україною і безпеки економічної. 1.6. Економічна диктатура держави як один із варіантів виходу країни з кризи Потреба економічної диктатури (введення надзвичайного економічного стану) зумовлена надто тривалою і руйнівною кризою, яка охопила всі сфери життя суспільства - економічну, соціальну та політичну і може призвести до соціальних потрясінь (вибуху), зміни політичного ладу і втрати незалежності. Диктатура дає змогу вирішити за порівняно короткий період такі проблеми: вдосконалити структуру національного виробництва, що сприятиме його конкурентоспроможності, економічному зростанню. Адже економічні методи державного регулювання та використання ринкових механізмів (шляхом банкрутства, перетікання капіталів та ін.), спрямовані на зміну структури виробництва, дадуть результати тільки через тривалий період і супроводжуватимуться подальшим зниженням ВВП та зростанням безробіття; подолати за короткий час негативні явища та процеси в економічному житті держави, які виникли й усталились у період формування ринкових відносин: корупція; ухилення від сплати податків; тінізація та бартеризація економіки, великі зловживання у сфері зовнішньоекономічних відносин, на енергетичному ринку, у виробництві і реалізації підакцизних товарів (передусім лікеро-горілчаних та тютюнових). Адже в результаті цього державний бюджет недоодержує десятки мільярдів гривень, що гальмує вихід країни з економічної кризи та поглиблює соціальні проблеми; цілеспрямовано та ефективно використовувати обмежені ресурси (енергетичні, інвестиційні та ін.); раціоналізувати зовнішньоекономічні зв'язки, прискоривши інтеграційні процеси із розвиненими державами та одночасно захищаючи інтереси національного виробника. Унаслідок впровадження економічної диктатури може скластися враження відходу від ринкових реформ, що зумовить негативне ставлення до цього процесу представників приватного (особливо тіньового) бізнесу. Проте тільки жорстка економічна політика держави дасть змогу спрямувати діяльність усіх підприємницьких структур у право- 31 ве поле з метою формування справжніх ринкових відносин в інтересах суспільства. Адже в жодній розвиненій державі немає вседозво леності, є сувора відповідальність за зловживання, порушення зако нодавства, зокрема, за неправдиву інформацію про доходи юридичних та фізичних осіб. Однак для впровадження економічної диктатури Верховна Рада України повинна прийняти чимало законів, які регулюватимуть усі сторони економічної діяльності в країні. Потрібно також об'єднати зусилля всіх гілок влади з метою вироблення та реалізації нової еко-номічної політики, спрямованої на формування ринкової економіки та вихід держави з економічної кризи. У перехідний до ринкових відносин період роль державного регу-лювання економічних процесів повинна бути значно вагомішою, ніж за умов розвинутої ринкової економіки. Адже чим краще працює ри-нок, а країна процвітає, тим менше потрібно державі втручатися в економіку. Чим далі суспільство від економічної стабільності та роз-витку, тим ширшим та масштабнішим повинно бути державне peгу-лювання ринкових відносин. Намагаючись прискорити процес переходу до ринкових відносин, Уряд України почав з 1998 p. втілювати у життя Укази Президента України про дерегуляцію. Зменшення тиску держави на підприємство, спрощення процесу реєстрації підприємництва та ліцензування, спро-щення податкової системи є послабленням втручання держави на мік-рорівні. Дерегулювання ж перехідної економіки на макрорівні, тобто відмова держави від управління важливими процесами, загрожує демократичним цінностям не менше, ніж тоталітаризм. Ми не можемо йти шляхом країн Заходу, зокрема США, які затратили десятки років, поки виробили правила «гри» на ринку. Проте є й інші приклади. Зок-рема, свого часу Шарль де Голль врятував післявоєнну розвалену еко-номіку Франції, запровадивши перший централізований п'ятирічний план для всіх форм власності. Цей план, як і наступні, було виконано, проте останні вже поступово ставали індикативними аж до сьогоднішнього саморегулювання. Досвід Франції, Чилі, моделі Сінгапура і Гонконгу грунтувалися на вдалому раціональному поєднанні високого рівня державного втручання із тактикою дерегулювання економіки. Цей досвід доцільно було б перейняти і нам на початку нашої незалежності, коли ще стартові можливості держави були сприятливими для проведення реформ та розвитку національного виробництва. Спроба різкого переходу від тоталітаризму до ринку ще й без відповідної законодавчої бази призвела до того, що економіку держави почали прибирати до рук мафіозно-корумповані структури, спекулятивний бізнес, рекет, вливаючись у командні висоти в економіці і політиці- 32 Економіка України руйнується. Високоліквідну експортну продукцію у підприємств-виробників скуповують посередницькі комерційні структури, які займаються організацією її вивезення за межі країни, збагачуючись таким чином за рахунок держави в інтересах закордонних фірм. Усе це, а також вивезення капіталу за кордон, збільшує зовнішній борг, підриває економічну безпеку держави. Для макроекономічної стабілізації державна політика повинна бути скерованою на забезпечення економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності продукції, стимулювання ефективності підприємств, створення вільного корпоративно-капіталістичного укладу економіки шляхом капіталізації легально отриманих доходів. Підприємства повинні систематично отримувати дані централізованого, загальнодержавного маркетингу для орієнтації щодо наповненості ринку, попиту, держзамовлення. Щоб досягти високого рівня організації та дисципліни праці, доцільно ввести сучасну жорстку •систему менеджменту на всіх рівнях ієрархії управління макро- і мік-роекономічними процесами незалежно від форм власності і господарювання. Стосовно описаного постає питання про те, як забезпечити в нинішній перехідній економіці ефективне державне регулювання, зберегти відомчу і державну монополії, які забезпечують економічну демократію, уникнувши бюрократизації, корумпованості державного апарату, деформацій і змін у чинному законодавстві у разі прийняття рішень у регіонах, на мікрорівні. Як забезпечити свободу конкуренції, ініціативи і підприємництва; сильну мотивацію до праці, інвестицій та інновацій, не допустивши волюнтаризму, надмірного бюджетно-податкового пресу і зростання державної заборгованості? У перехідний період потрібна сильна виконавча влада усіх рівнів, особливо на місцях; сильна держава, здатна до радикальних і одночасно зважених науково обгрунтованих дій. Така держава могла б поєд-нати внутрішні та зовнішні чинники трансформації, узгодивши їх з глобальною метою соціально-економічного розвитку. Отже стабілізувати ситуацію на макрорівні сьогодні можна за до-помогою сильної виконавчої влади, на мікрорівні (на рівні окремих підприємств та організацій) шляхом створення умов для можливості високоефективної праці, а цьому може сприяти розвиток приватної власності і появаа середнього класу - підприємців, фермерів. Тому потрібно якнайшвидше законодавчо відпрацювати шляхи уз-узгодження економічних інтересів товаровиробників, підприємців і держави, навести правопорядок у країні. Це - головна умова заро-дження і розвитку середнього класу. Лише некорумпована влада мо-же навести порядок, ліквідувати організовану злочинність, демонту- 33 вати великі монополії, які захищають свої інтереси підкупом і насильницькими методами. Важливим є створення ефективного механізму підбору на керівні посади висококваліфікованих кадрів, непримиренне ставлення до хабарництва, корупції, лобізму. Держава повинна взяти на себе те. на що не спроможний ринок. Йдеться, насамперед, про стратегію державного структурного регулювання, про організацію власного виробництва або заохочення приватних виробників до виготовлення таких товарів і послуг, до яких приватний товаровиробник не виявляє інтересу, але які потрібні суспільству. Підприємства, в яких держава є співвласником, повинні бути під особливим контролем з боку відповідних органів влади. Передусім, це оперативний і жорсткий адміністративний контроль щодо використання національного багатства, боротьби з монополізмом, розв'язання проблем екології, гарантованого мінімального заробітку, захисту національних інтересів у зовнішньоекономічних зв'язках, дотримання законодавства в галузі підприємництва і фінансово-кредитної діяльності, діяльності державних правових органів, «силових структур». Потрібно запровадити найсуворіший контроль за проходженням у країні грошових потоків, у тому числі бюджетних коштів. З метою такого контролю доцільно створити орган, який зміг би приймати рішення з найважливіших питань стратегії і тактики економічних реформ, координувати й узгоджувати з регіонами діяль-' ність централізованих загальнодержавних органів виконавчої влади. Йдеться також про створення при Кабінеті Міністрів України Держдепартаменту з прогнозування економічного і соціального розвитку країни. Зосередження виконавчої влади в одних руках дало б змогу оперативніше виправляти помилки, без припинення ринкових реформ вести державний контроль за цінами, фінансами, кредитами. У міру ліквідації кризової ситуації країни та переходу до ринкової економіки піраміда влади буде розмиватись. Адже у прийнятті політичних рішень та їх виконанні братиме участь максимально можлива кількість громадян як безпосередньо, так і через своїх представників у Верховній Раді. Народних обранців, як справжніх виразників волі народу, повинні об'єднати національна ідея і національні інтереси, За умов, коли ринкова економіка набере відповідних темпів зрос-тання, державне втручання буде поетапно обмежуватись. Проте еко-номічна диктатура держави повинна діяти доти, доки в результаті приватизації та інших чинників не сформується середній і дрібний приватний власник (клас). 34 1.7. Досвід державного регулювання економіки в зарубіжних країнах Створюючи ринкову економіку, ми, природно, беремо до уваги досвід інших країн, які пройшли крізь нові для нас форми організації ринкових відносин. При цьому слід зважати на те, що у розвинутих капіталістичних господарствах існують найрізноманітніші поєднання держави і господарських суб'єктів ринку. 1.7.1. Регулювання ринкового господарства у країнах Західної Європи У регулюванні ринку країн Західної Європи можна виділити два періоди: 1) інтенсивного розвитку механізмів державного регулювання і 2) дерегулювання. Криза 1929-1933 pp. проілюструвала глибоку невідповідність між реальною дійсністю і пануючою серед економістів думкою про ефективність конкуренції. У цей період у Західній Європі почали широко використовувати різні форми втручання держави в економіку. У довоєнний і післявоєнний періоди розвиток господарських систем Західної Європи відбувався відповідно до основних рецептів кейнсіанства. Це проявлялося у застосуванні різних інструментів державного регулювання з метою стабілізації економічної кон'юнктури, згладжування циклічних коливань, забезпечення макроекономічних умов для підтримання високих темпів зростання і якомога повнішої зайнятості. Зросла частка національного доходу, який перерозподілявся через державну бюджетну систему. Був створений великий державний сектор через націоналізацію деяких галузей господарства і через організацію державних і змішаних підприємств у провідних галузях економіки. У період, коли виникала загроза розладу економіки, такі галузі інфраструктури, як транспорт, зв'язок, водопостачання, енергетика та ін., націоналізувалися. Держава активно кооперувалася з приватним капіталом, беручи на себе відповідальність за створення нових галузей і реконструкцію старих. У 50-70-х роках чималого розвитку набуло нормативне регулювання у сфері терміну та умов праці, найму та звільнення. Для цього періоду характерний розвиток різних форм програмування і планування національної економіки. Так, система планування у Франції у цей період пройшла через ряд етапів. Перший стосується повоєнного періоду, для якого характерне досить сильне втручання в економіку, прийняття обов'язкових для підприємств планів. У 70-х роках був здійснений перехід до індикативного плануван- 35 ня, яке дозволило на демократичній основі координувати позицію держави та приватного бізнесу. Тим часом методи дефіцитного фінансування економіки у поєднанні з експансіоністською політикою кредитних органів, які застосовувалися як державне регулювання ринку у Західній Європі, сприяли інфляції. Через це з початку 80-х років тут розгорнулася боротьба за звуження масштабів такого втручання і скорочення державного сектору в економіці. У механізмі регулювання сучасного ринкового господарства країн Західної Європи формується нове співвідношення між конкурентно-ринковими методами і державним регулюванням. Якщо раніше усе пов'язувалося головним чином з державним втручанням у функціонування приватнокапіталістичного господарського механізму, то тепер знову найбільші надії покладаються на автоматичне ринкове регулювання останнього. Проте механізм державного регулювання не відкидається. Практикується більш гнучке поєднання його з ринковим регулюванням. Механізм індикативного планування замінюється стратегічним. Головний принцип централізованого керівництва у Західній Європі: стимулюй, а якщо треба, стримуй усіх, не заважаючи нікому зокрема. Інакше кажучи, центральні органи регулювання у разі необхідності створюють штучні «правила гри» для господарських суб'єктів, які спонукають їх діяти у бажаному для економічної ситуації напрямі. Чітко вирізнилися два нові підходи у державному регулюванні ринкового господарства: макрорегул ювання, засноване на податково-бюджетному і кредитно-грошовому інструментарії та індустріальна політика, спрямована на структурну перебудову економіки. Кредитно-грошове регулювання націлене на отримання інфляційного зростання цін, переборення тенденцій знецінення грошей в обігу. Використовуючи «обережну» грошово-кредитну політику, спрямовану на отримання зростання грошових доходів, країни Західної Європи добилися зниження темпів інфляції. Макроекономічна політика державних органів у країнах Західної Європи спрямована на створення максимально сприятливих умов для приватного прибуткового нагромадження капіталу. Перебудова податкових систем здійснюється у бік зменшення масштабів оподаткування фірм і ступеня перерозподілу національного доходу через систему подоходного податку. У 80-х роках практично в усіх країнах Західної Європи відбулося скорочення соціальних витрат з державного бюджету. Сповільнилося зростання державних інвестицій, а в деяких випадках мало місце їх скорочення в промис ловість та інфраструктуру. 36 Коротше кажучи, макроекономічна політика країн Західної Європи стала жорсткішою з точки зору підтримання грошової дисципліни і проведення режиму економії витрат держави. Структурна політика країн Західної Європи спрямована на зростання виробничого потенціалу і динамізації економічного розвитку. Це здійснюється шляхом денаціоналізації економіки і приватизації'частини державної власності в промисловості і сферах інфраструктури. Особливо активно ці процеси відбуваються у Великобританії та Франції. Традиційно каналом контролю з боку держави за державним сектором було пряме регулювання цін і тарифів. Нині країни Західної Європи відмовляються від цього. Відбувається лібералізація цін на промислові товари і послуги. Водночас у системі державного регулювання головну роль стали відігравати питання довгострокового зростання, сприяння розвитку малого бізнесу, стимулювання науково-технічного прогресу. Проведення циклу робіт від наукових досліджень до виробничого використання вимагає великої концентрації фінансових, матеріальних, інтелектуальних ресурсів, через що держава втручається у розвиток науково-технічного прогресу. Вона фінансує значну частину ресурсів на розвиток науково-дослідних і конструкторських робіт, підготовку наукових і технічних кадрів. Європейські країни виробили засоби стимулювання ризикових підприємств (венчурного бізнесу), які працюють на найновіших напрямках науково-технічного прогресу, шляхом безпосереднього виділення державних кредитів, зниження оподаткування біржових доходів, надання державних гарантій. Особливої уваги для України заслуговує досвід державного регулювання економіки у Франції, як країні унітарного типу. В діяльності держави щодо впливу на економіку тут можна виділити: участь у виробництві, вплив на екологію, структурну політику, протекціонізм, регулювання фінансової сфери, регулювання трудових відносин. Особливістю економіки Франції є висока частка держсектора, сформованого в результаті трьох етапів націоналізації (193 6, 1945, 1982 pp.). Сьогодні частка державного сектора у ВВП є однією з найбільших серед країн ЄС. Тому однією з найважливіших складових системи державного регулювання економіки у Франції є інститути управління державним сектором. Разом з тим очевидні слабкі сторони французької економіки, які проявились в кінці 70-х - початку 80-х років привели до перегляду поглядів щодо ефективності дирижиських методів управління. Результатом цього став поворот до обмеження господарської діяльності держави і політики дерегулювання. Це проявилось в децентралізації планування, відмові від бюджетного програмування, звуження галузе- 37 вого втручання. Участь держави у виробництві в 80-90-і роки охарактеризувалась поєднанням процедур націоналізації і приватизації. Разом з тим участь держави в цих процесах суттєва: по-перше, держава бере на себе реструктуризацію приватизованого підприємства, його підготовку на ринок акціонерного капіталу; по-друге, зберігається високий ступінь контролю держави над приватизованими підприємствами. Державні підприємства у Франції поділяються на дві групи: ті, які мають статус державної установи і ті, які мають статус акціонерної компанії. Статус адміністративної установи мають як правило природні монополії: в галузі зв'язку — Генеральна дирекція пошти і зв'язку, в галузі транспорту - Національне товариство французьких залізних доріг. Ер Франс, в галузі енергетики - національна компанія Ропп, Тас де Франс та ін. Підприємства цього типу підлягають фінансово-економічному і технічному контролю з боку держави. Статусом компанії (юридичною особою приватного права) є промислові підприємства комерційного сектору, великі банки та ін. В цих випадках основна частина капіталу належить державі, що дозволяє здійснювати контроль за його діяльністю. Держава здійснює контроль за інвестиціями державних підприємств, фінансує державні підприємства (шляхом надання капітальних дотацій, збільшення статутного капіталу, реінвестування дивідендів, перетворення конвертованих облігацій в акції). Для природоохоронної діяльності держави у Франції характерні такі ознаки: диверсифікованість державних органів управління природоохоронною діяльністю, залучення до цього суміжних міністерств; розвинутість мережі громадських організацій, які доповнюють державну структуру; різностороння державна підтримка приватних природоохоронних заходів; регламентація впливу на навколишнє середовище через систему платежів за забруднення; фінансування природоохоронної діяльності. Структурна політика у Франції реалізується через систему державного планування, конкурентне законодавство, стимулювання інвестицій, регулювання іноземних інвестицій і валютний контроль, інформаційного забезпечення підприємницької діяльності. Система державного планування у Франції перенесла суттєві трансформації і в даний час будується на системі діалогу і узгодження різних партнерів - (державної адміністрації, підприємств, профспілок) з експертами при виробленні цілісного середньострокового представлення про економічний і соціальний розвиток в поєднанні з довгостроковим прогнозуванням. Керівництво і координацію процесу планування здійснює Генеральний комісаріат планування (ТКП). Конкурентне законодавство в інтересах структурної політики регламентує види діяльності, в яких цінова конкуренція обмежена, дія- 38 льність монополій, діяльність у випадках регулювання ринку. З метою підтримки конкуренції здійснюється контроль і санкції щодо практики картелів, демпінгу, дискримінації, контроль над операціями по концентрації підприємств. У франції розвинута система заохочень для внутрішніх і іноземних інвестицій, яка охоплює податкові пільги, режим прискореної амортизації, «дослідницькі податкові кредити», субсидії (до 25 % вартості всіх капвкладень в земельну ділянку, будови устаткування, що придбані в перші роки будівництва). Французька держава залишає за собою право видавати попередні дозволи, вимагати пред'явлення декларації і контролювати: рух капіталів, будь-які розрахунки з закордоном, обмінні операції, іноземні інвестиції у Францію та їх ліквідацію, капіталовкладення за кордон і їх ліквідацію. Контролюються кредити, що надаються іноземним громадянам. У Франції добре розвинута мережа організацій, яка займається консультуванням, науково-інформаційним та іншим забезпеченням підприємницької діяльності. Протекціонізм у системі державного регулювання економіки Франції здійснюється через такі форми, як державне фінансування експорту, державне страхування зовнішньоекономічних операцій, експортно-імпортне регулювання (експортний контроль, митний тариф, нетарифні обмеження, комплектування імпорту, антидемпінгове законодавство). Регулювання фінансової сфери представлене: 1) регулювання банківської системи, яка передбачає регламентування і контроль над кредитними організаціями; 2) регулювання фондового ринку, яке охоплює контроль за дотриманням стандартів розкриття інформації емітентами у використанні інсайдерської інформації, видачу ліцензій на створення інвестиційних компаній та управління портфелями цінних паперів, встановлення діяльності, які стосуються операцій з цінними паперами.' Регулювання трудових відносин стосується домовленості в галузі заробітної плати і передбачає: перегляд кваліфікаційних сіток, індексацію договірної заробітної плати, встановлення мінімальної професійної заробітної плати. Приклад Франції показує високий рівень політичного впливу на роль держави в економіці, обумовленого зміною правлячих коаліцій лівих і правих сил. Особливістю сучасного західноєвропейського ринку є його інтеграція і перехід від внутрішньодержавного до міждержавного його регулювання. 1 на національному, і на міждержавному рівнях здійснюється певне втручання у господарське життя ЄС з боку Комісії Європейської Співдружності, Ради Міністрів ЄС, Європейського парламенту та суду ЄС. 39 1.7.2. Регулювання ринку у США Сучасна ринкова економіка США не є стихійною: вона регулюється державою. Підґрунтям цього є те, що поряд з приватною власністю існують інші альтернативні форми власності, включаючи колективну (суспільну). Через це по суті ринкова економіка у США є змішаною економікою. У 80-ті роки США, як і ряд західноєвропейських країн, відмовилися від традиційної системи регулювання, яка ґрунтувалася на кейнсі-анській моделі, і замінили її системою, заснованою на проведенні політики монетаризму й економічної теорії «пропозиції». Держава регулює відносини сторін, забезпечує їх свободу, стимулює чесну ділову активність і карає тих, хто ігнорує право й інтереси суб'єктів ринку. Особливістю такого регулювання у США є дозволяючий характер (замість заборонного). В основу функціонування економіки США покладена «економіка пропозиції», для якої характерна ідея центральної ролі ринку. Але за умов сучасної ринкової економіки, що характеризується наявністю великої кількості не лише малих і середніх підприємств, а й висококонцентрованих і монополізованих комплексів, ринкове саморегулювання доповнюється державним і формується у механізм цілеспрямованого макроекономічного регулювання. Як і у Західній Європі, у США механізм державного регулювання розвивався у кілька етапів. На початку 70-х років у режимі жорсткого адміністративного регулювання перебували такі галузі економіки США як залізничний транспорт, цивільна авіація, автомобільний вантажний транспорт, телефонний зв'язок тощо. Головними причинами запровадження жорсткого регулювання даних галузей економіки були обмеження монополій і полегшення конкуренції. Як основні методи застосовувалися пропонування процедур ціноутворення або пряме встановлення цін, тарифів, обмеження цін і тарифів, обмеження доступу у галузь, лімітування норм прибутку на капітал. У 70-80-ті роки процес «дерегулювання» розгорнувся саме у цих галузях економіки США. Поряд з плюсами - підвищенням продуктивності, зниженням цін і розширенням споживчого вибору - дерегулювання мало й мінуси. Посилення конкуренції спричинило деяке поширення умов безпеки на транспорті, зростання безробіття і падіння заробітної плати і дерегульованих галузях. У кредитно-грошовому секторі дерег-ламентація призвела до закриття ряду місцевих банків і відділень, а також до зростання цін обслуговування і скорочення можливості вибору послуг. З цих причин, повернення до режиму регулювання у попередніх формах, очевидно, не відбудеться, адміністрація США і надалі практикуватиме застосування певних форм державного регулювання ринку. 40 У сучасний період держава виконує численні функції щодо контролю економічної діяльності: видає закони, спрямовані проти фальсифікації, здійснює митний контроль, регулює діяльність комунального та залізничного транспорту, контролює виконання законів про працю і соціальне забезпечення, встановлення мінімуму та максимуму цін, громадські роботи, національну оборону, національне і місцеве оподаткування, реалізацію постанов про мінімум заробітної плати, регулює зональні ціни. В арсеналі елементів державного регулювання ринку США важливе місце посіло програмування економіки, яке охопило розроблення та реалізацію як загальнонаціональних, так і регіональних програм. У практиці державного регулювання економіки США широко використовувалася система державних замовлень. Фактично через систему державних замовлень були створені такі галузі, як атомна, аерокосмічна промисловість, електротехнічна та ін. У регулювання ринку США важливу роль відіграє кредитно-грошове регулювання. Цю функцію виконує центральний банк США (ФРС), який підпорядкований і підзвітний конгресу США, здійснює певну грошово-кредитну політику, а також контроль за грошовою масою і кредитом в економіці. Основними методами регулювання ринку банком є регулювання розмірами банківських резервів і маніпулювання обліковими ставками. Центральний банк є емісійним центром США і виконує функцію управління державним боргом. Важливе місце у регулюванні ринку США відведено фіскальній політиці. Суть її у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали гасити коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом'якшували дефляцію (застій). Помітне місце у системі регулювання економіки США займає регулювання платіжного балансу і сфери валютних відносин. Якщо виникає дефіцит платіжного балансу, він зумовлює валютну нестійкість. У таких випадках стимулювання економічного зростання традиційними засобами кредитно-грошової і фіскальної політики неефективне. З цих причин держава різними методами намагається регулювати зовнішню торгівлю. Одним із методів такого регулювання є, наприклад, заміна податку на прибуток корпорацій, які здійснюють експортні операції, податком на добавлену вартість, тобто заміну прямого податку непрямим. Як метод, що стимулює розширення товарного експорту, застосовується надання іноземними державами кредитів, за рахунок яких фінансується експорт товарів. З метою регулювання експорту й імпорту капіталу використовується метод зміни ставки банківського проценту. Його підвищення стимулює введення короткострокових спекулятивних ставок капіталів, і навпаки, зниження облікової ставки 41 спричинює відток цього виду капіталу за кордон. У сфері зовнішньоекономічних відносин держава регулює валютні курси. Крім названих напрямків діяльності в сфері економіки держава бере участь у виробництві; виробляє екологічні норми, стандарти, права, систему санкцій; регулює ринок цінних паперів; забезпечує підтримку конкуренції і дотримання конкурентного права, захист прав споживачів; підтримує пріоритетні галузі економіки. Особливе місце відводиться: виробленню і реалізації політики зайнятості, зокрема створенню робочих місць; забезпеченню соціальних гарантій. Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання держави в економічне життя США будується на системі теоретично обгрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними. Воно не направлене на деформацію або ліквідацію системи приватного підприємництва, конкурентного середовища, основ змішаної економіки. З огляду на це механізм регулювання ринку США вважається найбільш відпрацьованим. 1.7.3. Система державного регулювання в Японії Японія належить до тих країн, у яких оптимально поєднуються регулююча та спрямовуюча ролі держави з функціонуванням механізмів ринку. Особливістю економіки Японії є те, що основою її ринкового господарства є державно-корпоративні структури. З огляду на це, незважаючи на порівняно невелику питому вагу державної власності (останніми роками тут навіть проведена денаціоналізація електроенергетики і залізничного транспорту, системи телефонного і телеграфного зв'язку), сучасна японська економіка вирізняється - на фоні західноєвропейської та економіки США - значно вагомішою роллю державної участі. У Японії склалася розвинута система державного програмування. Для виконання функції регулювання розробленням і реалізацією мак-роекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкована Економічній консультативній Раді. Сюди входять Консультативна рада планування комплексного розвитку території, Управління економічного планування, департамент по комплексному розвитку територій, Напівдержавний Японський центр регіонального розвитку, Напівдержавний Японський центр по розміщенню промисловості, на рівні місцевих органів - консультативні ради по розвитку територій, плануванню використання місцевих ресурсів, розміщенню промисловості. Починаючи з повоєнних років у країні здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку. Зокрема були розроблені і ре- 42 алізовані (або реалізуються) такі, наприклад, як план розвитку території країни на 1960-1970 pp., план комплексного розвитку країни (1969-1985 pp.), план реконструкції Японських островів (план Танаки), план «Інтегрованого розселення» на 1976-1990 pp. (ЗІР), програма трансформації економічної структури Японії. Остання, по суті, є економічною стратегією розвитку Японії напередодні XXI ст. Відповідальність за складання і реалізацію економічних планів несе державне Управління економічного планування. Воно застосовує у своїй роботі найновіші методи експертних оцінок, економічного прогнозування та програмування. Іншим напрямом державного регулювання в Японії є різні форми впливу на приватний капітал. Держава через Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості, міністерство фінансів. Управління економічного планування, різні спеціальні комісії і комітети чинить вплив на різні сторони економіки; це економічне зростання (темпи), структура власності, розвиток освіти і науки, ціноутворення, політика кредиту і грошового обігу, розроблення стратегії зовнішньоекономічних зв'язків. Форми дії на приватний капітал в Японії охоплюють систему жорстких юридичних заходів з відповідними формами контролю через адміністративний апарат і поліцію, контроль з боку державних органів управління, систему економічних заходів (надання грошових субсидій, регулювання цін, введення додаткових податків, надання податкових пільг, застосування диференційованої кредитної політики, політики прискореної амортизації). Так, завдяки практиці прогресивних амортизаційних відрахувань виробники здобули можливість не тільки використовувати нове і найновіше устаткування, а й забезпечити заміну морально застарілого устаткування - навіть, якщо не скінчився строк його фізичного зносу. Застосовуючи арсенал перелічених економічних важелів, держава здійснює протекціоністську політику у галузях і сферах, суттєво важливих для Японії. Японія має великий досвід державного управління науково-технічним прогресом. Програма «Технополіс» втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції, досягнення єдиної думки «знизу догори» у реалізації науково-технічної політики, співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні. 1.7.4. Державне регулювання економіки у країнах Північної Європи Ринки країн Північної Європи - Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії- мають деякі спільні риси, що змушують розглядати механізм їх державного регулювання як особливий, адже у питаннях соціального 43 забезпечення північні країни досягли більшого прогресу, ніж держави Європейської Співдружності. В економіці країн Північної Європи домінує Швеція, для якої характерна змішана економіка. В основу її покладені ринкові відносини на конкурентних засадах з активним використанням державного регулювання, що є економічною базою шведської моделі. Для виконання функцій державного регулювання при Міністерстві фінансів створено економічний відділ, який готує кілька альтернативних варіантів економічного розвитку і програми, що мають характер рекомендацій для економічної політики уряду щодо частки нагромадження, розподілу ресурсів між різними сферами, стану платіжного балансу. Заслуговує на увагу сформована методика програмування, що охоплює кілька етапів: збирання інформації, перевірку реалістичності прогнозів і проектів з точки зору використання національного доходу на фонд нагромадження і фонд споживання, формування кількох варіантів розвитку. Для керівництва виконанням програм створена Планова Рада при Міністерстві фінансів з представниками від монополій, профспілок, уряду і планових комісій в ленах (областях). У державному регулюванні економіки Швеції вдало поєднуються заходи стримування попиту з заходами стимулювання зростання і зайнятості - залежно від економічної ситуації, що дозволило значною мірою зняти проблеми низького темпу приросту і послабленого ринку праці, дефіцит платіжного балансу, падіння інвестицій, бюджетний дефіцит та інфляцію, характерні для 70-х років. Для Фінляндії характерний високий рівень державного регулювання економіки і вагома роль держави у підприємницькій діяльності. Державні і напівдержавні компанії становлять 14% загального числа великих промислових компаній країни. Вони забезпечують 35% сумарних продаж, виконують 30% загального обсягу експортних операцій, зосереджують на своїх виробництвах 25% робочої сили. Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і слідства. Система оподаткування Фінляндії включає кілька прямих і непрямих податків. Головним прямим податком є державний подоходний податок, комунальний подоходний податок, майновий податок. Найважливішим непрямим податком є податок з обороту, митні податки, зрівняльний податок і акцизи на автомобілі, алкогольні напої, тютюн і деякі інші товари. У складі заходів державного регулювання значне місце посідає забезпечення здорової та дійової конкуренції. Цими питаннями займається Рада по вивченню конкуренції при Міністерстві торгівлі і промисловості, Відомство з питань конкуренції, яким підпорядковуються 44 губернські правління. Ці державні органи у своїй роботі керуються антимонопольним законодавством Фінляндії, мета якого - «захист здорової конкуренції» від практики необгрунтованих обмежень. Згідно з фінським законодавством будь-яка приватна практика може вважатися як така, що обмежує конкуренцію, якщо вона знижує ефективність підприємницької діяльності, негативно впливає на операції інших компаній і веде до панівного положення на ринку. Відомство з питань конкуренції може зобов'язати підприємців, які посідають монопольне місце на ринку, подати звіт про придбання підприємств, купівлю контрольного пакету акцій і т. ін. Якщо підприємницька практика не відповідає антимонопольному законодавству, застосовуються заходи щодо усунення недоліків, санкції, які в окремих випадках тягнуть за собою кримінальну відповідальність. У межах фінського законодавства діяльність фірм повністю незалежна. Держава визначає лише загальні умови діяльності компаній через законодавство, грошову і кредитну політику, валютний контроль, оподаткування, правила техніки безпеки, норми щодо захисту навколишнього середовища, стандарти і т. ін. Велика роль держави у виробленні політики експорту, яка значною мірою визначає розвиток Фінляндії. У практиці державного регулювання країн Північної Європи заслуговує на увагу механізм регулювання природоохоронної діяльності, який найбільш відпрацьований у Данії. Інвестиції на охорону навколишнього середовища у цій країні становлять близько 7,5% сукупних державних інвестицій, що дозволило країні за останнє десятиріччя наблизитися до еталону екологічно цивілізованої держави. Державна політика Данії спрямована на сприяння розвиткові екологічно чистих виробництв, розробку безвідходних технологій, технологій утилізації відходів виробництв та побуту, виробництво устаткування для охорони навколишнього середовища. Тема 2. Органи державного управління в системі державного регулювання економіки України Державне регулювання економіки в Україні забезпечують органи законодавчої та виконавчої влади, що належать до загальної організаційної структури управління державою (рис. 2.1). Верховна Рада України, як вищий законодавчий орган, виконує такі функції у сфері управління економікою: приймає закони, які регулюють розвиток економіки; визначає засади внутрішньої і зовнішньої 45 економічної політики; затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; розглядає і приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів України; затверджує рішення про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, непередбачених державним бюджетом України, контролює їхнє використання; затверджує перелік об'єктів приватизації. Згідно зі ст. 92 Конституції України закони регламентують таке: засади використання природних ресурсів, вільної економічної зони, континентального шельфу, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку; основи соціального захисту, засади регулювання праці і зайнятості, освіти, культури, охорони здоров'я; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; систему оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринку; статус національної валюти та статус іноземних валют на території України; порядок позики і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи; порядок запровадження державних стандартів; порядок утворення і функціонування вільних економічних зон, міграційний режим. На підставі Конституції і законів України також формують державний бюджет і бюджетну політику. Президент України для реалізації наданих йому державою повноважень, створює свій апарат- Адміністрацію Президента України, як допоміжний орган. Адміністрація аналізує економічні, політичні, соціальні процеси, що відбуваються в державі та за результатами подає Президенту України відповідні пропозиції; здійснює підготовку проектів послань Глави держави до народу щорічних і позачергових послань до Верховної Ради України; здійснює організаційне забезпечення діяльності консультативно-дорадчих органів, створених при Президентові України; розробляє пропозиції з питань кадрової політики; за дорученням Президента готують пропозиції щодо признання та звільнення посадових осіб органів виконавчої влади, що віднесено до повноважень Президента України; забезпечує підготовку проектів Указів і розпоряджень Президента України тощо. 47 Головні функції в державному регулюванні економіки виконують органи виконавчої влади. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Кабінет Міністрів - це колегіальний орган, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Він є органом загальної компетенції, який є по суті центром по організації виконавчо-розпорядчої діяльності всіх органів виконавчої влади. До складу Кабінету Міністрів України входить Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри (з питань паливно-енергетичного комплексу, з питань агропромислового комплексу, з питань соціальної та гуманітарної політики), міністри. Діяльність Кабінету Міністрів забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Секретаріат очолює Урядовий Секретар, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Робочими органами Кабінету Міністрів є урядові комітети, основним завданням яких є формування та реалізація державної політики у відповідній сфері згідно із стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів України. У складі Кабінету Міністрів України діють такі урядові комітети: економічного розвитку, соціального та гуманітарного розвитку з реформування паливно-енергетичного комплексу, з реформування аграрного сектору та з питань екології. Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи утворюються і діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, керує засіданнями Кабінету Міністрів, спрямовує та координує діяльність Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України, міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, керує розробленням і реалізацією державної регіональної політики, підписує акти Кабінету Міністрів, представляє Кабінет Міністрів України у міжнародних зносинах тощо. Перший віце-прем'єр-міністр і віце-прем'єр-міністри координують і контролюють, відповідно до розподілу між ними обов'язків, роботу міністерств, інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів, очолюють відповідні урядові комітети. Міністри керують апаратом очолюваних ними міністерств та підприємствами і організаціями, що входять до складу їх міністерств. 48 У сфері управління економікою Кабінет Міністрів України виконує таке: забезпечує ведення фінансової, цінової, інвестиційної, податкової політики, політики в сфері праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи і природокористування; розробляє і запроваджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечує однакові умови розвитку всіх форм власності; керує об'єктами державної власності відповідно до закону; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді звіт про його виконання; організовує і забезпечує ведення зовнішньоекономічної діяльності; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінету Міністрів підпорядковані міністерства і відомства, які є центральними органами виконавчої влади. Сформована в Україні система міністерств відображає домінування упродовж багатьох років центрально-дивізіональної (галузевої) системи управління. Водночас триває трансформація цієї системи в систему центрально-функціональну. Формування функціонального типу системи державного управління є одним із найважливіших напрямів адміністративної реформи в Україні. Міністерства в Україні є головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя. За характером діяльності вони поділяються на галузеві, тобто ті, які керують певною галуззю (наприклад. Міністерство оборони. Міністерство внутрішніх справ. Міністерство охорони здоров'я та ін.) та функціональні - ті, на які покладено виконання певної і в той же час основної функції (наприклад, у сфері праці і соціальної політики - міністерство праці і соціальної політики, у сфері фінансів - міністерство фінансів). У відповідності з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 затверджено такий склад міністерств: аграрної політики, внутрішніх справ, екології та природних ресурсів, палива і енергетики, закордонних справ, культури і мистецтва з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, оборони, освіти і науки, охорони здоров'я, праці та соціальної політики, транспорту, фінансів, юстиції. Міністерства є єдиноначальними органами влади. Вони очолюються міністрами, які за посадою є членами Кабінету Міністрів України. Міністерства беруть участь у реалізації економічної і соціальної політики держави, в межах дорученої сфери: прогнозують пер- 49 елективні напрямки і реалізують стратегічні цілі та завдання розвитку; беруть участь у розробці проектів та у виконанні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку України, охорони навколишнього середовища, Державного бюджету України: беруть участь у підготовці міжнародних договорів України, укладають міжнародні угоди міжвідомчого характеру; проводять політику у сфері виконання робіт (послуг) і поставок продукції для державних потреб та утворення державних резервних фондів матеріальних та фінансових ресурсів і здійснюють у межах повноважень, визначених законодавством, функції з управління об'єктами державної власності, що належать до їх відання; беруть участь у формуванні та реалізації державної інвестиційної політики; сприяють розвитку підприємництва, ринкової інфраструктури; здійснюють іншу діяльність щодо забезпечення державних інтересів в умовах формування ринкової економіки. В цілому діяльність міністерств об'єднує два типи функцій: функції по забезпеченню аналітико-консультативної допомоги у виробленні та здійсненні політики міністрів у відповідних секторах державного управління; функції по забезпеченню задоволення потреб суспільства і держави. Ці функції пов'язані з наданням управлінських послуг населенню і в ході адміністративної реформи підлягають широкій децентралізації, в тому числі шляхом їх делегування окремим госпрозрахунковим підрозділам, підпорядкованим відповідному міністерству. Державні комітети (державні служби) - це центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Прем'єр-міністр України, або один із віце-прем'єр-міністрів. Не формуючи безпосередньо урядову політику, державні комітети покликані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як правило міжгалузевого чи міжсекторного характеру. Вони вносять пропозиції щодо форму-вання державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України, реалізуючи цю політику у визначеній сфері діяльності, здійс-нюють управління в ній, міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до їх відання. Державні комітети (державні служби) очолюють їх голови. Відповідно до ст. 114 Конституції України голови Державних комітетів не входять до складу Кабінету Міністрів і мають статус державних службовців. Державні комітети діють на підставі положень, які затверджує Президент України. Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 затверджено такі Державні комітети та інші органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України: 1) державні комітети - архівів; будівництва, архітектури та житлової полі- 50 тики; по водному господарству; по земельних ресурсах; зв'язку та інформатизації; енергозбереження; у справах релігій; інформаційної політики, телебачення і радіомовлення; лісового господарства; молодіжної політики, спорту і туризму; промислової політики; у справах ветеранів; у справах охорони державного кордону; стандартизації, метрології та сертифікації; статистики; 2) прирівняні до статусу комітету - Вища атестаційна комісія, Національне космічне агентство; Пенсійний фонд; Головне контрольно-ревізійне управління; Державне Казначейство. Державні комітети можуть мати підпорядковані їм підрозділи (органи), в тому числі територіальні (регіональні), які становлять так звану «систему державного комітету». Формування державних комітетів (державних служб) в системі організаційної структури державного управління обумовлено тим, що певні функції виконавчої влади неможливо або не бажано віднести до відання одного міністерства або коли існує необхідність організаційно (структурно) розмежувати відповідальність за прийняття рішень та їх реалізацію. Крім державних комітетів до складу центральних органів виконавчої влади відносяться ЦОВВ зі спеціальним статусом. Це новий вид органів виконавчої влади, особливість якого полягає в тому, що всі питання їх правового статусу та взаємовідносин з іншими органами мають вирішувати шляхом прийняття законів, що визначають порядок діяльності і повноваження саме цих ЦОВВ. ЦОВВ зі спеціальним статусом мають особливі завдання та повноваження. Щодо них можуть встановлюватись спеціальні умови утворення, реорганізації та ліквідації підконтрольності та підзвітності. До ЦОВВ України зі спеціальним статусом віднесено: Антимонопольний комітет. Державна податкова адміністрація. Державна митна служба. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Національна комісія регулювання електроенергетики. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Фонд державного майна. Управління державної охорони. Головне управління державної служби (рис. 2.1). Діяльність частини ЦОВВ спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів. Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами загальної компетенції, що уособлюються головами місцевих державних адміністрацій. Голови адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів на строк повноважень Президента. Голови місцевих державних адміністрацій під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Вони одноособове приймають рішення шляхом розпорядження і несуть за них відповідальність згідно 51 з законодавством. Для обговорення найважливіших питань діяльності місцевих державних адміністрацій з метою прийняття відповідних рішень головами адміністрацій та для координації діяльності всіх місцевих органів виконавчої влади створюються комісії державних місцевих адміністрацій. Голови формують склад місцевих адміністрацій та у межах, виділених на утримання адміністрацій бюджетних коштів, формують їх структуру, призначають за згодою Прем'єр-міністра України перших заступників, та за погодженням з відповідним віце-прем'єр-міністром заступників. Структурними підрозділами місцевих державних адміністрацій є, в першу чергу, галузеві і функціональні управління (наприклад, управління економіки управління охорони здоров'я тощо). Примірні переліки управлінь відділів ті інших структурних підрозділів місцевих державних адмі ністращй, а також типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України. Адміністративна реформа, розпочата в Україні, спрямована на подальше удосконалення центральних органів виконавчої влади. Функції багатьох міністерств і відомств потребують чіткішого визначення, повнішого пристосування до умов ринку, що формується, об'єднання і переходу до функціонального управління. Діяльність міністерств треба сконцентрувати на формах впливу, адекватних ринку: укладанні контрактів на постачання продукції для державних потреб, делегуванні повноважень з управління та розпорядження власністю, управлінні державними пакетами акцій, аналітико-прогнозній функції, управлінні кадрами, координації діяльності підприємств. Отже, функції які виконують міністерства щодо державного регулювання в умовах ринкової економіки, змінюються (табл. 2.1). Функції виконавчої влади державного управління економікою в регіонах виконують місцеві державні адміністрації. Вони підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня та районним і обласним радам, відповідно до повноважень. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують таке: виконання державних та регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях комплексного проживання корінних національностей і національних меншин -їхнього національно-культурного розвитку; підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів. У складі державних адміністрацій є низка функціональних та галузевих відділів і управлінь, які регулюють розвиток окремих галузей та сфер діяльності на території регіону. Частина відділів і управлінь перебуває у подвійному підпорядкуванні: органу центральної виконавчої влади та безпосередньо органам місцевого самоврядування. 52 Таблиця 2.1 Функції міністерств Попередня система В умовах ринкової економіки Підбір, розставляння, підвищення культурного і кваліфікаційного рівня кадрів Підбір і розставляння кадрів директорського корпусу на державних підприємствах Техніко-економічне планування виробництва Планування виробництва на державних та регулювання на приватних підприємствах Оперативне управління господарською діяльністю — Технічний розвиток і технічна підготовка виробництва Координація перспективного розвитку галузі Контроль якості продукції - Наукова організація праці і заробітної плати Методологія регулювання праці і заробітної плати Матеріально-технічне постачання - Організація збуту готової продукції Проведення маркетингу Облік виробництва Організація обліку і звітності Фінансове забезпечення діяльності підприємств і організацій Регулювання фінансової діяльності підприємств і організацій Технічне й організаційно-господарське обслуговування виробництва галузі Соціально-побутове обслуговування робітників галузі — - Аналіз виробничо-господарської діяльності - Контроль охорони довкілля - Проведення інституціональної політики держави У процесі розвитку ринкових відносин структура суб'єктів державного регулювання економіки та їхніх функцій зазнає певних змін. Згідно з Концепцією адміністративної реформи в Україні перебудову організаційних структур управління вестимуть у таких напрямах: реорганізація системи державних органів виконавчої влади; перегляд сфери їх 53 повноважень та відповідальності, розподілу функцій між ними з пи-тань регулювання господарства; створення надійної системи управ- ління державним господарством: визначення сфер, форм і методів взаємодії центральної економічної влади з регіонами; забезпечення; нових організаційних структур відповідною нормативною законодав-чою базою. Адміністративна реформа в Україні - це реформування структури та функцій Кабінету Міністрів і його апарату. Для досягнення гнуч-кості, ефективності та колегіальності запропоновано створення урядових комітетів, ліквідація галузевих відділів в апараті та децентралі- зація повноважень цих підрозділів, функції яких передано міністер-ствам. Додаток до теми 2 Схема організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади' 1. Центральні органи виконавчої влади, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України: Міністерство агропромислового комплексу України Міністерство внутрішніх справ України Міністерство вугільної промисловості України Міністерство економіки України Міністерство енергетики України Міністерство закордонних справ України Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Міністерство культури і мистецтв України Міністерство оборони України Міністерство освіти України Міністерство охорони здоров'я України Міністерство охорони навколишнього природного середовища та| ядерної безпеки України Міністерство праці та соціальної політики України Міністерство промислової політики України Міністерство транспорту України Міністерство фінансів України Міністерство юстиції України. ' Додаток до Указу Президента України від ІЗ березня 1999 року № 250/99. 54 2. Державні комітети України: Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України Державний комітет зв'язку та інформатизації У країни Державний комітет інформаційної політики України Державний комітет лісового господарства України Державний комітет рибного господарства України Державний комітет статистики України Державний комітет телебачення і радіомовлення України Державний комітет України з енергозбереження Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності Державний комітет України з питань розвитку підприємництва Державний комітет України з фізичної культури і спорту Державний комітет України по земельних ресурсах Державний комітет України по матеріальних резервах Державний комітет України по туризму Державний комітет України у справах захисту прав споживачів Державний комітет України у справах сім'ї та молоді Державний комітет у справах охорони державного кордону України Державний комітет України у справах національностей та міграції Державний інвестиційно-кліринговий комітет Державний комітет України у справах релігій. 3. Інші центральні органи виконавчої влади України: Антимонопольний комітет України Державна митна служба України Державна податкова адміністрація України Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку Національне бюро розслідувань України Служба безпеки України Фонд Державного майна України Національне агентство України з управління державними корпоративними правами Національне космічне агентство України Національна комісія регулювання електроенергетики України Пенсійний фонд України Вища атестаційна комісія України Головне управління державної служби України Головне управління Командувача Національної гвардії України Головне архівне управління України Головне управління геодезії, картографії та кадастру Державна служба експортного контролю України 55 Комітет з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України Комітет України з питань стандартизації, метрології та сертифікації Комітет харчової промисловості України Комітет медичної та мікробіологічної промисловості України Комітет по нагляду за охороною праці Комітет України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю Комітет водного господарства України Комітет України з питань геології та використання надр Комітет України з питань гідрометеорології Комітет України з монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції Агентство з питань банкрутства Агентство з питань спеціальних (вільних) економічних зон Державна авіаційна адміністрація України Державна адміністрація залізничного транспорту України Державна адміністрація морського і річкового транспорту України Державна адміністрація автомобільного транспорту України Державна адміністрація ядерного регулювання України Національне агентство з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення Державний департамент ветеринарної медицини Державний департамент виробництва та переробки дорогоцінних металів Державний департамент тракторного і сільськогосподарського машинобудування Державний департамент України з питань виконання покарань Державна комісія у справах випробувань і реєстрації засобів захис-ту та регуляторів росту рослин і добрив Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей Головне контрольно-ревізійне управління України Державна пробірна палата Державне казначейство України Ліцензійна палата Державна гідрографічна служба України Державний інноваційний фонд Державний інвестиційно-кліринговий комітет. 56 4. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через інші центральні органи виконавчої влади. Через Міністерство агропромислового комплексу України: Державний комітет рибного господарства України Комітет України з монополії на виробництво та обіг спирту, алко-гольних напоїв і тютюнових виробів Комітет з питань садівництва, виноградарства та виноробної про-мисловості України Комітет харчової промисловості України Державний департамент ветеринарної медицини Через Міністерство економіки України: Агентство з питань банкрутства Агентство з питань спеціальних (вільних) економічних зон Держаний комітет України у справах захисту прав споживачів Комітет України з питань стандартизації, метрології та сертифікації Націоннальне агентство України з управління державними корпо-ативними правами Через Міністерство енергетики України: Державний комітет України з енергозбереження Через Міністерство культури і мистецтв України: Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей Державний комітет України у справах релігій Через Міністерство освіти: Державний комітет з питань науки та інтелектуальної власності Державний інноваційний фонд Через Міністерство охорони здоров 'я України: Комітет медичної та мікробіологічної промисловості України Національне агентство з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення Через Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України: Державна адміністрація ядерного регулювання України Державна комісія у справах випробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив Комітет водного господарства України Комітет України з питань геології та використання надр Комітет У країни з питань гідрометеорології Через Міністерство праці та соціальної політики України: Комітет по нагляду за охороною праці України 57 Комітет України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах Через Міністерство промислової політики України: Державний інвестиційно-кліринговий комітет Державний департамент виробництва та переробки дорогоцінних металів Державний департамент тракторного і сільськогосподарського машинобудування Через Міністерство транспорту України: Державна авіаційна адміністрація України Державна адміністрація залізничного транспорту України Державна адміністрація морського і річкового транспорту України Державна адміністрація автомобільного транспорту України Державна гідрографічна служба України Через Міністерство фінансів України: Головне контрольно-ревізійне управління України Державна пробірна палата Державне казначейство України Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю Через Міністерство юстиції України: Державний комітет у справах національностей та міграції Через Державний комітет України з питань розвитку підпри-ємництва Ліцензійна палата Тема 3. Правові та адміністративні методи державного регулювання економіки 3.1. Правове регулювання економіки Правове регулювання економіки забезпечують шляхом прийняття законів і законодавчих актів. Крім того, правові методи регламентовані Указами Президента, нормативними актами уряду (декретами, постановами). Вони також передбачають вироблення механізму їх реалізації і контролю. Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт та зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони виконують функцію довготермінового правового регулювання, а укази, нормативні акти - короткотермінового, оперативного. 58 Зміни і доповнення до законів вносять відповідними законодавчи-ми актами, постановами Верховної Ради України, постановами і декретами Кабінету Міністрів. Важливе значення для розвитку ринкових відносин, обмеження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимонопольне законодавство. В умовах розвинутої ринкової економіки монополізм і конкуренція перебувають у діалектичній суперечності. Крім цього, суперечність між тенденцією до монополізму і потребою збереження конкурентного клімату - головної рушійної сили економічного роз-розвитку - вирішують, як звичайно, шляхом зовнішнього регулювання. Цю функцію виконують державні і громадські органи, завдання яких -пошук і визначення в кожному конкретному випадку оптимального співвідношення рівнів монополізації і конкуренції та вироблення ан-тимонопольних регуляторів. Особливість сучасного стану економіки України полягає у тому, що без ефективної конкуренції тут сформувався своєрідний і небезпечний тип монополізму. У колишньому СРСР ідея монополізму з самого початку була закладена у моделі господарського механізму. Найнебезпечніше те, що в Україні поки що є причини, які дають грунт для монополізму: збережені деякі принципові риси адміністративно-командної системи, стійкий і масовий дефіцит товарів, який перетворює виробників дефіцитної продукції на монополістів тощо. Головні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначені у Законах України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про захист від недобросовісної конкуренції». Законами заборонено таке: обмеження або припинення виробництва товарів, потрібних для ринку; нав'язування контрагенту невигідних йому умов угоди; відмова від збуту або закупівлі, які дискримінують учасників господарського обороту у разі відсутності альтернативних джерел постачання або збуту; нав'язування громадянам примусових заходів продажу товару; порушення порядку використання вільних цін або завищення державних і верхньої межі регульованих цін: порушення обсягу збуту або закупівлі, які дискримінують учасни-ків господарського обороту у разі відсутності альтернативних джерел постачання або збуту товарів, послуг. Для державного контролю за розвитком конкуренції та обмеження монополістичної діяльності в Україні створено Антимонопольний 59 Сьогодні сфера безпосереднього державного управління економі кою звужується, оскільки зменшується кількість господарських об'єктів, які функціонують на базі державної форми власності. Вико навчі й розпорядчі функції щодо використання державного майна по кладено на відповідну розгалужену систему органів державною управління. За умов домінування приватної власності держава повинна прова дити відповідну політику в економічній сфері, реалізуючи в ній свою господарсько-організаторську, соціальну та інші функції, з перева жанням не диктату, а регулювання, контролю, координації, методів економічного характеру. ' 3.2. Адміністративні методи державного регулювання економіки Адміністративне регулювання ринкової економіки виражає, по су ті, пряме управління з боку держави і передбачає використання сис теми державних замовлень та контрактів; застосування державою са нкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот; запровадження норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо. Суть адміністративних методів залежить від обраного способ управління суб'єктами ринкової діяльності. Наприклад, ліцензування вводять з метою регламентувати підприємництво у тих видах діяльності, які не може регулювати ринок. Адміністративне регулювання - це дії адміністрації держави або регіону, спрямовані на збалансованість інтересів суб'єктів господарювання за допомогою нормативних актів, вказівок, розпоряджень. Адміністрація - це орган державної влади на конкретній території. Вона покликана втілювати в життя закони, постанови і розпоряджень ня, що відіграють організаційну роль і визначають відносини між членами суспільства. В умовах нинішнього динамізму адміністративний апарат державного управління повинен оперативно приймати рі шення, прогнозувати майбутнє. Запізнення держадміністрації з при йняттям відповідних рішень робить їх непотрібними. У багатьох країнах світу державне управління грунтується на принципах централізації і децентралізації. Наприклад, у США функ-ція управління кадрами розподілена між Департаментом і Радою захисту системи послуг. Рада забезпечує правовий нагляд і процес оскарження для державних службовців. У Канаді рівні зайнятості в 60 департаментах контролює Скарбнича рада. В Англії протягом вісімнадцяти років прем'єрства Маргарет Тетчер Департамент державної служби було скасовано, а контрольні функції перейняла скарбниця. У країнах Східної Європи головні зусилля адміністративних органів у перехідний до ринкової економіки період спрямовані на державне регулювання приватизації - вибір об'єктів для продажу, проведення торгів тощо. В Україні цими питаннями відає Фонд державного майна, який затверджує склад комісії з приватизації конкретного підприємства. Еволюція ринкових відносин - це перехід від стихійного ринку через його розвиток і вдосконалення до впровадження державного регулювання, що дає змогу збалансувати складові елементи системи та поставити конкретні цілі, розробити масштабні проекти та державні програми. В період війни, економічних криз адміністративне регулювання посилюється. Після стабілізації економічної системи його вплив послаблюється. Проте вільного, повністю саморегульованого ринку немає. Отже, державне адміністративне регулювання є об'єктивною потребою. В умовах перехідної економіки адміністративне регулювання насамперед націлене на створення відповідних умов для саморегулювання. Адміністративні засоби досить ефективні, а деколи мають більшу перевагу порівняно з іншими способами державного регулювання економіки. Використання адміністративних методів обгрунтоване в ситуаціях, коли нічим не обмежена свобода окремих суб'єктів зумовлює втрати для інших суб'єктів і ринкової економіки в цілому. Адміністративне регулювання доцільне у разі прямого державного контролю над монопольними ринками шляхом державного регулювання цін. Адміністративний контроль ведуть за екологічною безпекою великих виробництв, використанням трансфертних платежів та ін. Регулювання економіки адміністративними засобами ефективне і тоді, коли спрямоване на захист національних інтересів у системі зовнішньоекономічної діяльності, наприклад, ліцензування експорту або державний контроль за імпортом. За умов перехідного періоду від адміністративно-командної системи до ринкових відносин адміністративне регулювання більшість підприємців сприймають як вседозволеність. У результаті порушується збалансованість розвитку господарств, утворюються диспропо-рції у грошовому обігу, розриваються стадії регіонального відтворення. Зменшити тривалість цього періоду, в якому, зокрема, опинилась Україна, можна запровадженням твердої виконавчої влади. 61 Нагромаджений свого часу в адміністративній економіці досвід y справі державного регулювання з великим ефектом використали країни ринкової економіки, зокрема Франція, Японія та ін. В міру стабілізації економіки державне адміністративне регулювання поступово перетворюється у глобальний державний вплив. Щойно тоді, в міру реалізації ринкових реформ, слід поетапно визначати межі й для державного регулювання ринкової економіки. Влада, використовуючи адміністративні методи регулювання, ви-рішує проблеми, які не під силу ринкові. Йдеться про виконання пер-елективних завдань розвитку країни, окремих її регіонів, у тому числі формування доцільних виробничих комплексів з охорони і раціона-льного використання природних ресурсів, організацію раціонального використання трудових ресурсів тощо. Адже адміністративне регу-лювання - це управління об'єктом на стадії його руху до заданого результату; діяльність уряду щодо виконання законів і формування суспільної атмосфери, які б сприяли ефективному функціонуванню ринкової економіки, а також створенню умов конкуренції, перерозпо-ділу валового національного продукту (ВНП) і національного багат-ства; коригування розподілу ресурсів з метою вдосконалення суспі-льного виробництва; стабілізація економіки через широкий контроль за фінансовою, кредитно-грошовою діяльністю фізичних та юридич-них осіб; аналіз економічної кон'юнктури; стимулювання виробничої активності тощо. Держава втручається у підприємницьку діяльність навіть за всіх сприятливих умов. Ідеться про застосування фіксованих цін, про цінову дискримінацію (заборона виробникам запроваджувати свою ціну на продукцію подібної якості, якщо це завдає шкоди кон-куренції). Такі обмеження визначає держава, а також дія законів про недобросовісну конкуренцію, використання цінової реклами тощо. У США з метою підвищення ефективності роботи органів держав-ної влади, поліпшення іміджу державної служби 1939 p. було створе-но американське товариство державного управління. Сьогодні воно налічує понад 12 тис. службовців, керівників, учених і студентів, які впроваджують наукові ідеї і розробки в державний сектор. Найактив-ніше в організації професійних адміністраторів США діють такі сек-ції: політичного аналізу й управління; наукових досліджень у держав-ному управлінні; управління в кризових ситуаціях; бюджету і фінан-сового управління; адміністрування в охороні здоров'я; державного аконодавства та ін. В умовах формування ринкових відносин, економічної свободи потрібна розробка дійових механізмів територіальних систем адмініс- 62 тртивного регулювання, які б забезпечували збалансованість інтересів суб'єктів регіону та відповідне регулювання процесів економічного і соціального розвитку. Відповідальність за це покладена на представників Президента та державні адміністрації усіх рівнів - області, адміністративного району. Йдеться, насамперед, про суміщення галузевого і територіального індикативного (рекомендаційного) планування, поєднання регіональних інтересів з інтересами підприємств (об'єднань) загальнодержавного підпорядкування, що розміщені на території регіону. За всіляких умов важливу роль у реалізації завдань регіонального адміністративного регулювання відіграє держава. Вона повинна забезпечити виконання програми реструктуризації економіки; будівництво підприємств, які завершують технологічні цикли, випускають кінцеву продукцію. Реалізувати таку програму можна як за кошти загальнодержавного фонду регіонального розвитку, так і через отримання державних замовлень. Механізм адміністративного регулювання зовнішньоекономічної політики - це втілення у життя адміністративними державними органами заходів з формування зовнішньоекономічних зв'язків. Сучасне адміністративне регулювання в Україні є розімкненою системою (системою спостережень) без елементів зворотного зв'язку та належного виконавчого механізму. Нема чіткого розмежування прав і відповідальності, з одного боку, між державним центром і місцевими органами влади, з іншого,- між апаратом президента, урядом і законодавчими органами. Це зумовлює дублювання, підміну функцій, неможливість ефективно використовувати владні повноваження. Державні структури самоусуваються від вирішення питань, які і в ринковій економіці є у сфері їхньої компетенції. У великих масштабах виникають недержавні структури спекулятивно-посередницького типу, організація і діяльність яких далекі від принципів реформи. Після розпаду радянської імперії і втрати старих основ управління натомість нічого нового не було запропоновано, а без конкуренції це призвело до некерованості економікою. Виник своєрідний вакуум, який породив організаційну анархію і падіння виконавської дисципліни, де за цих умов громадяни часто позбавлені таких основоположних суспільних благ, як законність і правопорядок. У період економічного спаду можна було б зменшити тривалість періоду кризи запровадивши сильну виконавчу владу, передусім в областях. В Україні, однак, головні важелі виконавчої влади - управління, планування господарства - у чинному законодавстві, по суті, проігноровані. У цивілізованих країнах регулюють стихію ринку насамперед через планування та прогнозування економічного і соціального розвитку 63 держави. Саме у високорозвинутих країнах з ринковою економікою держава є примусовою політичною організацією, без якої ні ринок сам по собі, ні конкуренція не зможуть реалізувати економічні реформи. Що ж до нинішньої ситуації в Україні, то політика держави повинна бути спрямована на цілісну систему державного регулювання економіки з використанням як ринкових, так і адміністративних методів. Для цього треба відновити управління державним сектором через прогнозування і планування, оволодіти ситуацією в країні, зробити її керованою. А цього можна досягти, лише спираючись на жорстку виконавчу вертикаль, використовуючи адміністративні методи державного регулювання економіки. 3.3. Державні замовлення та контракти в системі державного регулювання економіки Державне замовлення - це засіб прямого державного регулювання господарських зв'язків між державою-замовником і підприємством-виконавцем, спосіб реалізації суспільних і державних потреб, концентрації та ефективного витрачання державних ресурсів, форма співробітництва держави і підприємств під час вирішення стратегічних завдань особливої важливості. Державне замовлення полягає у формуванні на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб; розміщенні державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності країни всіх форм власності. Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначені економічні й правові зобов'язання сторін і обумовлені взаємовідносини замовника і виконавця. Контрактна система спрямована на посилення державної підтримки пріоритетів, які забезпечують структурну перебудову, економічну стабільність. Значення держзамовлення досить важливе в економіці ринкового типу, за його допомогою реалізують суспільні потреби, ведуть будь-яку пріоритетну політику. Держзамовлення в умовах ринку є базою для добровільної угоди між державою і підприємством. Такий підхід дає змогу не тільки реалізувати ідею свободи для підприємств, а й ставить держзамовлення в один ряд із важелями державного регулювання тільки економічного походження. Ідею договору між державою і підприємством можна реалізувати за допомогою створення контрактної системи управління держзамовленням за наявності законодавчих гарантій прав підприємств на самостійність та ініціативу. 64 З метою прискорення процесу реформування економічних відносин у сфері матеріального виробництва, створення повноцінних ринків промислової продукції, продовольства, товарів народного споживання робіт і послуг 1995 р. в Україні введено державну контрактну систему. Державне замовлення в умовах вітчизняної економіки є дещо ін-шим ніж у країнах з розвинутою ринковою економікою. Держава в особі уповноважених Кабінетом Міністрів України центральних орга-нів державної виконавчої влади забезпечує потреби у товарах, робо-тах,послугах державних органів управління, у сфері оборони, охоро-ни громадського порядку, охорони здоров'я, освіти, культури, соціа-льного захисту населення, виконання науково-технічних розро-бок, створення та поповнення державного резерву через державні контракти. Механізм до контрактної системи ґрунтується на класифікації за-замовлень-контрактів за видами і сферами господарського застосуван-ня. На підставі цієї класифікації розробляють типові форми контрак-тів, що є грунтом для переговорів між державними відомствами і під-приємствами, під час яких визначають порядок формування ціни контракту, режим контролю за його дотриманням і коректуванням у міру зміни зовнішніх умов виконання замовлення. Усі відомства, які укладають контракти з боку держави, зобов'я-зані надати підприємствам-підрядникам рекомендації з таких питань: політики держави у сфері розподілу державних контрактів; переліку робіт для контрактів; організаційних процедур; власності на отримані результати; нормативів і стандартів; обсягів фінансування, термінів; випуску цінних паперів і кредитної політики; процедур контролю і звітності; податкової політики. Розвиток контрактної системи пов'я-заний передусім з персоніфікацією відповідальності. Замовниками за державними контрактами є міністерства, інші центральні органи дер-жавної виконавчої влади України, обласні державні адміністрації та установи, які уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти. Замовники користуються послугами виконавців незалежно від форм власності за договірними цінами. Якщо претендентів на вико-нання робіт є декілька, то виконавців підбирають на конкурсній осно-ві з метою вибрати найефективніший проект і зекономити державні кошти. Державні контракти фінансують з Державного бюджету України та інших джерел. Обласні державні адміністрації мають право укла-дати регіональний державний контракт, опираючись на кошти відповідних бюджетів. Виконавці держаних контрактів самостійно забез- 65 печують їх виконання матеріально-технічними ресурсами, за винятком спеціальних ресурсів, виробництво і споживання яких контро-люють органи державної виконавчої влади. Для підприємств, які згідно з законодавством є монополістами на ринку продукції, державне замовлення обов'язкове. Взаємовідносини та відповідальність обох сторін обумовлені господарськими угодами. Державні контракти забезпечують підприємствам гарантований збут продукції. З метою економічного стимулювання виконання державних замовлень виконавцям можуть бути надані пільги щодо податку на прибуток, цільові дотації і субсидії, кредити на пільгових умовах, валютні кошти, митні та інші пільги. Контракти, як форма управління держзамовленнями, широко ві-домі в світі й апробовані практикою десятиріч, їх застосовують у Великобританії, Франції, Німеччині та інших країнах з ринковою економікою, однак найбільшого поширення вони набули в США, де створена і вже багато років функціонує Федеральна контрактна сис-тема. В індустріальне розвинутих країнах державні контракти поширю-ються на сфери з обмеженими можливостями освоєння винаходів, новостворені наукомісткі галузі, їх також застосовують для державної підтримки інноваційної діяльності підприємств, стимулювання неприбуткових науково-дослідних робіт фундаментально-пошукового характеру. У світовій практиці державного регулювання контракти поділяють за призначенням і методами ціноутворення. Незалежно від типу контракту всі вони мають єдину структуру (розділи, загальні принципи і положення). Контракти укладають на термін від 1 до 15 років. За методами ціноутворення контракти поділяють на такі два типи: контракти «фіксованої ціни» і контракти «відшкодування витрат виробництва». Обидва типи передбачають отримання прибутку підприємством-підрядником. Однак у першому випадку прибуток прихований «ціною» договору, а в другому - його розмір визначений у вигляді спе-ціальної винагороди. Ці типи контрактів об'єднують в особливу групу і називають заохочувальними. Під час розробки цих контрактів механізм заохочення і накладання економічних санкцій формується залежно від двох факторів: виконання умов договору і комерційного ризику. У таких контрактах узгоджують чотири головних показники: ціну або затрати виробництва, норму прибутку, кількісні і якісні показники кінцевого продукту та умови і терміни поставок. Контракти багаторазово заохочувального типу широко використо- 66 вують у тих галузях науки і техніки, де велика частка державних капіталовкладень і високий комерційний ризик. За цими контрактами підрядникам надана велика фінансова свобода і можливість пошуку нетрадиційного вирішення науково-технічної проблеми. Важливим елементом економічного механізму контрактної системи є фінансування контрактів. Переважно використовують два методи фінансування: метод «зваженої частки участі підрядника» і метод, який застосовують для розрахунків за поставки складної і нової технології. Обидва методи відображають спробу держави пов'язати розмір прибутку підрядника із затратами на виконання держзамовлення. Тип фінансування зводиться до характеру і форми відшкодування затрат виробництва підприємства на виконання держзамовлення й отримання прибутку. Фінансувати замовлення-контракти можна шляхом субсидіювання підприємств із коштів держбюджету; мобілізації коштів підприємств у вигляді залучення основного капіталу; використання кредитів банків, дотацій, благочинних і цільових фондів. Мета централізованого фінансування держзамовлень на контрактній основі - забезпечити підприємства необхідними обіговими коштами. Тема 4. Прогнозування соціально-економічного розвитку 4.1. Сутність і головні принципи економічного та соціального прогнозування Для виконання функцій державного регулювання економічними процесами потрібно спрогнозувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно вирішити теперішні завдання. Для цього потрібне прогнозування на всіх ієрархічних рівнях управління. Під прогнозом (лат. - forecast) розуміють науково обґрунтоване міркування про можливий стан об'єкта у майбутньому. Укладача прогнозу називають прогнозистом, а процес розробки прогнозів -прогнозуванням. Прогнозування поєднує в собі два елементи - передбачення і пропонування. Відповідно до цього виділяють пошуковий і нормативний прогнози. Якщо у першому випадку описують можливі перспективи, стани, вирішення проблем майбутнього, то у друго-му - визначають бажаний (можливий) стан розвитку явища під впливом цілеспрямованої діяльності. Пошуковий прогноз має здебільшого теоретико-пізнавальний характер, не враховує цілеспрямованих Дій з боку суб'єктів управління. Його завдання - з'ясувати, як розвива- 67 тиметься досліджуваний об'єкт у разі збереження існуючих тенденцій. Нормативний прогноз має управлінський характер, пов'язаний з можливістю прийняття на підставі отриманих знань управлінського рішення, його розробляють на засадах наперед визначених цілей. Проте прогноз порівняно з гіпотезою має значно більшу визначеність, оскільки грунтується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах і тому дає змогу характеризувати майбутній стан об'єкта також кількісно. Водночас прогноз, як і гіпотеза, має ймовірнісний характер. Важливою складовою прогнозування є прогнозування економічне. Воно ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірнісні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та обгрунтування економічної політики. Ведення економічного і соціального прогнозування передбачає вивчення потенціалу України (регіону, галузі, підприємства), зокрема, економічного і соціального (сукупності трудових ресурсів, розвіданих, нерозвіданих і використовуваних природних ресурсів, джерел енергії), науково-технічного (сукупність трудових, матеріальних, фінансових ресурсів сфери науки і наукового обслуговування, нагромаджених знань у галузі суспільних, природничих, технічних наук, а також передового досвіду), промислово-виробничого (сукупність галузей промислового виробництва, будівельної індустрії, транспорту і зв'язку, їхніх виробничих потужностей, основних фондів і трудових ресурсів), сільськогосподарського (сукупність трудових ресурсів, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, технічних засобів, ресурсів рослинництва, а також лісних і водних), потенціалу соціального розвитку (охорони здоров'я, культури і мистецтва, спорту, туризму, загальної і професійної освіти, підготовки фахівців вищої кваліфікації, різних видів громадської діяльності, об'єктів соціальної інфраструктури). Державне прогнозування економічного і соціального розвитку -науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обгрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів: програма економічного і соціального розвитку України - документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соці- 68 ального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взає-моузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери; прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку - документи, що відповідають вимогам законодавства України щодо документів і відображають прогнози та програми економічного і соціального розвитку; учасники державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України - органи державної влади, які розробляють, затверджують і здійснюють прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку, а саме: Кабінет Міністрів України, уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, інші центральні органи виконавчої влади. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Головні функції прогнозування такі: науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій; дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах; оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка; виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження наукового матеріалу для обгрунтованого вибору певних рішень. Для виконання зазначених функцій соціально-економічне прогнозування повинне грунтуватися на певних принципах, а саме: системності, наукової обгрунтованості, альтернативності, адекватності. Основними принципами, на яких базується державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, є: принцип цілісності, який забезпечується розробленням взаємо-узгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньо-строковий періоди; 69 принцип об'єктивності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку України розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних із офіційних видань Національного банку України; принцип науковості, який забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку; принцип гласності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку є доступними для громадськості, інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб'єктів підприємницької діяльності необхідними орієнтирами для планування власної виробничої діяльності; принцип самостійності, який полягає в тому, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування і розроблення програм економічного і соціального розвитку забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; принцип рівності, який полягає в дотриманні прав та врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання всіх форм власності; принцип дотримання загальнодержавних інтересів, який полягає в тому, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави. Принцип системності прогнозування, за визначенням О. Анчиш-кіна, означає, що, з одного боку. економіку розглядають як єдиний об'єкт, а з іншого,- як сукупність порівняно самостійних напрямів (блоків) прогнозування'. Цей підхід передбачає побудову прогнозу на підставі системи методів і моделей. Системність означає певну черго ' Див.: Анчишкчн А. Методология прогнозирования развития народного хозяйства// Вопр. экономики. 1980. № I.- С. 20. 70 вість використання моделей для формування прогнозу економічного і соціального розвитку країни, регіону, галузі тощо. Наукова обгрунтованість означає, що в економічних прогнозах усіх рівнів потрібно враховувати вимоги об'єктивних економічних законів, вітчизняний та іноземний досвід формування прогнозів. Принцип альтернативності прогнозування грунтується на потребі побудови альтернатив у разі передбачення майбутнього розвитку об'єкта прогнозування. Адекватність прогнозу об'єктивним закономірностям характеризує не тільки процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій і взаємозв'язків у розвитку економіки та створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з їхньою повною і точною імітацією.' Для цього потрібно, щоб методи і моделі, які використовують під час формування прогнозів, пройшли експериментальну перевірку щодо точності у визначенні змісту процесів, які прогнозують. 4.2. Система прогнозів економічного і соціального розвитку Систему прогнозів економічного і соціального розвитку можна розглядати за такими критеріями, як сукупність груп прогнозів за якісним змістом, за окремими елементами і напрямами відтворення, за способами і методами прогнозування. Відповідно до цього в економічній теорії і практиці є різні підходи до класифікації прогнозів. Зокрема, голландський економіст Генрі Тейл залежно від ступеня контролю за змінними величинами розрізняє контрольовані і неконтрольовані прогнози.2 Наприклад, прогноз інвестицій у національну економіку є контрольованим з боку держави в особі Міністерства економіки. Прикладом другого типу є загальний обсяг угод на фондовій біржі у конкретний день. У цьому випадку прогнозована величина є лише передбаченням, а прогнозована змінна не підлягає безпосередньому контролю. Залежно від того, заданий прогноз одним числом чи інтервалом, в якому перебуває прогнозована величина, Г. Тейл розрізняє точковий (наприклад, ВВП становитиме 120 млрд грн,) та інтерваль-ний (ВВП становитиме 110-130 млрд грн.) прогнози. Прогноз можна розробляти залежно від урахування настання якої-небудь іншої події або без неї. Відповідно, за Г. Тейлом, прогноз може ' Див.: Основы экономического и социального прогнозирования: Учеб. -ця вузов / Под ред. проф. В. Н. Мосина. Д. М. Крука. М.: Высш. шк.. 1985. 'Див.: Теілл Г. Прикладное экономическое протезирование. М.: Прогресс. 1970. 71 бути умовний чи безумовний, а залежно від кількості об'єктів прогнозування буде одиничним чи множинним. У працях російських економістів А. І. Анчишкіна, В. Н. Мосіна, Д. М, Крука та інших прогнози класифіковані за об'єктами прогнозування, якісним змістом, елементами і напрямами відтворення. За цими ознаками виділяють три головні групи прогнозів: 1) прогнози ресурсів (природних ресурсів, запасів природної сировини і стану природного середовища, демографічні та науково-технічного прогресу); 2) прогнози розвитку економіки (галузей економіки або народногосподарських комплексів, динаміки, темпів і факторів економічного зростання, міжгалузевих структурних зрушень, розміщення продуктивних сил); 3) прогнози суспільних потреб (виробничих, особистих, загальнодержавних потреб, підвищення життєвого рівня населення, процесів соціального розвитку, зовнішньополітичні і військово-стратегічні). Якщо розглядати прогноз як схему ресурси - процес - цілі, то головні види економічних прогнозів і їхню взаємозалежність можна відобразити такою схемою: Ї У системі соціально-економічних прогнозів важливими є прогнози споживчого попиту населення, рівня і способу життя, соціально-економічних потреб населення, соціального складу суспільства тощо. Залежно від рівня агрегування показників, розрізняють прогнози макроекономічні, макроструктури! (укрупнені галузеві) і галузеві. Макроекономічні прогнози охоплюють прогнози ресурсів і народногосподарського комплексу держави в цілому. Макроструктури! прогнози складають за номенклатурою двох-трьох десятків галузей і призначені для уточнення прогнозу суспільного відтворення. Їхнє завдання - пошук альтернативних варіантів зміни структури економіки. Галузеві прогнози розробляють для окремих галузей економіки з метою отримання головних показників розвитку галузей, потрібних для переходу до прогнозу міжгалузевих зв'язків. Наведена класифікація прогнозів характеризує систему соціально-економічного прогнозування з функціонального погляду. Система прогнозів за проблемною ознакою повинна передбачати: прогнози наслідків від реалізації окремих рішень управлінських органів та можливого і ймовірного настання певних подій у країні. 72 За організаційною ознакою система прогнозів повинна охоплювати складання Державного прогнозу економічного і соціального розвитку країни, прогнозів окремих виробничих, управлінських і територіальних структур. Елементи різних прогнозів можна розробляти окремо, однак зведені в узагальнений прогноз економіки країни, вони повинні взаємно доповнювати один одного. Залежно від розрахованого періоду дії економічні прогнози є оперативні, коротко-, середньо- і довготермінові. Вони відрізняються як за тривалістю прогнозу, так і за його ймовірністю. Чим більший період прогнозування, тим меншою є його точність, тим важче уникнути невизначеності, а отже, тим нижча ймовірність його реалізації. У соціально-економічних прогнозах використовують такий часовий масштаб: оперативні прогнози -до одного місяця, короткотермінові -до одного року, середньотермінові - до п'яти років і довготермінові - на період понад п'ять років. Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку складається з: прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди; Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період; прогнозів економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на середньостроковий період; програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на короткостроковий період; прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період; програм розвитку окремих галузей економіки. У разі необхідності прогнозні і програмні документи економічного і соціального розвитку можуть розроблятися на більш тривалий період. Державний прогноз економічного і соціального розвитку України -це система кількісних показників та якісних характеристик розвитку макроекономічної ситуації в країні на визначений період, що охоплює формування структури економіки та соціальної інфраструктури, обсягів виробництва товарів і послуг та їх споживання, зовнішньоекономічної діяльності. Прогнозні параметри визначають з урахуванням результатів аналізу економічного і соціального розвитку України за попередній період та припущень щодо зовнішньої економічної ситуації і внутрішньої економічної політики в перспективі. Державні прогнози економічного і соціального розвитку розробляють на довго-, середньо- і короткотермінові періоди в цілому по 73 Україні, регіонах та галузях економіки, їх використовують для прийняття органами законодавчої та виконавчої влади конкретних рішень у сфері економічної політики, зокрема, для розробки загальнодержавних, регіональних, галузевих програм. Довготерміновий державний прогноз економічного і соціального розвитку України розробляють на 10-15 років, однак уточнюють кожні п'ять років. У ньому повинні бути: припущення щодо зовнішньої економічної ситуації та внутрішньої економічної політики; аналіз економічного і соціального розвитку країни за минулі роки, прогнозні макроекономічні показники (ВВП, рівень інфляції, реальна заробітна плата, рівень безробіття, дефіцит бюджету у відсотках до ВВП, зовнішньоторговельне сальдо, зовнішній борг); висновки щодо головних тенденцій розвитку економіки в довготерміновому періоді. Цей прогноз після схвалення Кабінетом Міністрів України його головних показників є орієнтиром для підготовки пропозицій щодо визначення економічної політики на середньотерміновий період. Прогноз економічного і соціального розвитку України на серед-ньостроковий період розробляється на п'ять років. У прогнозі економічного і соціального розвитку України на серед-ньостроковий період повинні бути відображені: аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній період та характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни; оцінка впливу можливих заходів державної політики у прогнозному періоді та розвиток економіки і соціальної сфери; цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку у серед-ньостроковому періоді та пропозиції щодо напрямів державної політики у цей період; прогноз кон'юнктури на зовнішніх та внутрішніх ринках стратегічно важливих видів товарів та послуг; основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі у розрізі галузей економіки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; висновки щодо тенденцій розвитку економіки країни протягом се-редньострокового періоду. Прогноз економічного і соціального розвитку України на серед-ньостроковий період використовується під час розроблення проекту 74 Програми діяльності Кабінету Міністрів України і публікується в газеті «Урядовий кур'єр». Середньотерміновий прогноз розробляють на п'ять років. Перший такий прогноз був складений до 2000 року з визначенням головних макроекономічних показників по роках. Він передбачав: припущення щодо зовнішньої економічної ситуації та внутрішньої економічної політики; аналіз економічного і соціального розвитку України за попередній період, прогнозні макроекономічні показники і пропорції (номінальний та реальний ВВП, структура його виробництва, розподілу й використання; індекси споживчих та оптових цін у відсотках до попереднього року; реальна та номінальна заробітні плати; рівень безробіття; доходи, видатки та дефіцити бюджету у відсотках до ВВП; найважливіші грошово-кредитні параметри; зовнішньоторговельне сальдо; іноземні інвестиції; сальдо платіжного балансу: структура та обслуговування зовнішнього боргу); висновки щодо головних тенденцій розвитку економіки України в середньотерміновому періоді. Такий прогноз економічного і соціального розвитку після схвалення Кабінетом Міністрів України його головних показників є орієнтиром для розробки річного прогнозу та Державної програми економічного і соціального розвитку України. Прогноз економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період розробляється щорічно на наступний рік. У прогнозі економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період повинні бути відображені: аналіз соціально-економічного розвитку країни за минулий та поточний роки та характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни; оцінка впливу можливих заходів державної політики у прогнозному періоді та розвиток економіки і соціальної сфери; основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі у розрізі галузей економіки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; висновки щодо тенденцій розвитку економіки країни у наступному році. Показники прогнозу економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального розвитку України та 75 для оцінки надходжень і формування показників Державного бюджету України. Короткотерміновий прогноз економічного і соціального розвитку розробляють щорічно, це квартальні розрахунки очікуваних змін у динаміці головних макроекономічних показників: аналіз зовнішньої економічної ситуації та внутрішньої економічної політики; аналіз економічного і соціального розвитку країни за минулий рік, прогнозні оцінки макроекономічних показників та пропорцій (виробництво, розподіл і використання ВВП; ціни та обмінний курс; заробітна плата і зайнятість; структура зведеного бюджету, показники банківської та зовнішньоекономічної діяльності), аналіз інституційних перетворень, поведінки суб'єктів економічного процесу (підприємств і домашніх господарств), розвитку регіонів; висновки щодо тенденцій розвитку економіки України в короткотерміновому періоді. Прогноз цього типу є економічною базою для розробки Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткотерміновий період. 4.3. Методи і моделі прогнозування Методи прогнозування - це сукупність прийомів мислення, способів, які дають змогу на підставі аналізу ретроспективних даних зробити висновки про можливий розвиток економіки у майбутньому. Методи прогнозування, як і самі прогнози, можна класифікувати за різними ознаками. Залежно від способу прогнозування і наявності інформаційних даних методи прогнозування поділяють на фактографічні, формалізовані, експертні (інтуїтивні) і комбіновані. Фактографічні методи ґрунтуються на достатньому інформаційному матеріалі про об'єкт прогнозування та його минулий розвиток. До них належить група методів екстраполяції і моделювання. Експертні .методи застосовують у тих випадках, коли інформаційний матеріал, який характеризує розвиток об'єкта у минулому, недостатній. Вони побудовані на інформації, отриманій за оцінками спеціалістів-експертів. До експертних методів належать методи індивідуальної і колективної експертної оцінки. Комбіновані методи прогнозування об'єднують експертні і фактографічні методи. Найпоширенішими серед методів індивідуальної експертної оцінки є метод «інтерв'ю», аналітичний, метод написання сценарію. За методом «інтерв 'ю» експерт безпосередньо опитує спеціалістів. 76 Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз прогнозованого економічного явища або процесу з підготовкою відповідної доповідної записки. Метод написання сценарію ґрунтується на визначенні логіки розвитку прогнозованого об'єкта за різних умов. Серед колективних методів експертних оцінок доцільно виділити методи колективної експертної комісії і колективної генерації ідей, метод Дельфі, матричний метод. Суть методу колективної експертної комісії полягає у тому, що група укладачів прогнозу (робоча група) уточнює головні напрями розвитку об'єкта, будує матрицю, у якій відображена генеральна мета, підцілі та засоби їх досягнення, і розробляє перелік питань для експертів. Експертів опитують з метою отримати відповідь на поставлені питання у вигляді оцінок ймовірного варіанта розвитку подій (найпоширенішою є таблична форма). Питання формують за певною структурно-ієрархічною схемою (від складних до простих, від загальних до поодиноких - табл. 4.1). Таблиця 4.1 Матриця мета - засоби Мета 1 епера-іьна мета і підцілі Засоби досягнення мети А В С Група засобів А Група засобів В Група засобів С Заповнені експертами таблиці використовують для узагальнень думок з кожного запропонованого питання. Остаточну оцінку визначають як її середнє зважене значення. Статистичне опрацювання даних колективної експертної оцінки для науково-технічних прогнозів - це сукупність оцінок відносної важливості, поставлених кожним спеціалістом кожному з оцінюваних напрямів досліджень. Оцінки важливості виражають у балах, вони можуть набувати значення від нуля до одиниці, від нуля до десяти, від нуля до сотні. Введемо позначення вихідних даних: т - кількість експертів, які взяли участь у колективному опитуванні; /, .... і,..., от-можливі номери експертів: n - кількість напрямів досліджень, запропонованих для оцінки; 77 l..,j,....n - можливі номери напрямів досліджень; т, - кількість експертів, які оцінювали j-й напрям досліджень; m100j - кількість максимально можливих оцінок (100 балів), отриманих на j-му напрямі досліджень; Сij - оцінка відносності (у балах) /-м експертом j-го напряму досліджень. Під час опрацювання матеріалів оцінки важливості з певного питання зводять у таблицю, рядки якої відповідають напрямам досліджень, а стовпці - експертам (табл. 4.2). Таблиця 4.2 Матриця оцінки важливості напрямів Напрями досліджень j Експерти (і) 1 2 .... і .... т 1 С11 C21 Ci1 Ст1 2 С12 C22 Сі2 Cm2 С1 j C2j Сі j Cmj п С1п C2n Сіп Cmn Оцінку відносної важливості ставлять за показниками, які характеризують узагальнену думку експертів, статистичну вагомість показника узгодженості їхніх думок, активність експертів, їхню компетентність з кожного пропонованого питання. Середнє статистичне значення показника узагальненої думки для 7-го напряму М , визначають за формулою Цей показник обчислюють для кожного з и-напрямів досліджень; він може набувати значення у межах, наприклад, від нуля до ста балів. Нижня межа відповідає випадку, коли усі експерти дали мінімальну оцінку важливості, верхня - максимальну. Результати опитування експертів доцільно зіставити з результатами, що отримані за допомогою інших методів прогнозування. Метод колективної генерації ідей у практиці називають методом «мозкового штурму». Він дає змогу активізувати творчий потенціал експертів у разі шукання виходу з проблемної ситуації. Використання методу передбачає зіткнення протилежних напрямів думок і рекомен 78 дацій учасників «мозкового штурму» щодо вирішення конкретної проблеми: генерацію ідей і наступне руйнування (через критику). З огляду на це його називають методом деструктивної відносної оцінки. За методом «мозкового штурму» розробники виконують прогнозування у кілька етапів. Роботу розпочинають з формування групи експертів (10-15-20 осіб), куди запрошують фахівців з високим рівнем загальної ерудиції і розумінням проблеми. Надалі група аналізу проблемної ситуації складає проблемну записку учасника «мозкового штурму», у якій наводить і описує проблемну ситуацію і головні правила ведення «штурму». Після завершення організаційно-підготовчої роботи розпочинається власне «мозковий штурм». Його організовує ведучий, який концентрує увагу учасників на правилах поведінки і головному питанні. Характерно, що в процесі генерації ідей до уваги беруть усі ідеї, незалежно від їхньої доцільності. Після «атаки» група аналізу проблемної ситуації систематизує ідеї: складає їх перелік; формулює у загальноприйнятій термінології; об'єднує ідеї, які дублюються і взаємодоповнюють одна одну; визначає ознаки, за якими ідеї можна об'єднати; поєднує за визначеними ознаками; за групами (від загальних до часткових). Потім настає етап руйнування систематизованих ідей з метою оцінити можливості їхньої практичної реалізації. Група аналізу для ведення цієї роботи формує нову експертну групу з висококваліфікованих фахівців у досліджуваній галузі у складі 20-25 осіб, зосереджуючи їхню увагу на критиці. Доцільно, щоб процес критики тривав до 1,5 год, і супроводжувався магнітофонним записом. Прогнозування методом колективної генерації ідей завершують оцінкою критичних зауважень і складанням переліку практичного застосовування ідей. Для визначення й оцінки ймовірності настання тих або інших подій використовують метод Дельфі. Він дає змогу узагальнити думки окремих експертів в узгоджену групову думку. Особливість методу Дельфі полягає в тому, що він передбачає анонімність експертів, використання результатів попереднього туру опитування, статистичну характеристику групової відповіді. Процес прогнозування за цим методом виконують у такий спосіб, що фахівець, який проводить прогнозування, використовуючи анкети попереднього туру, вилучає з них лише ту інформацію, яка стосується однієї проблеми. Фахівець-прогнозист враховує думку експертів «за» і «проти» з кожного погляду. Статистична характеристика групової відповіді полягає у тому, що група фахівців складає прогноз, який містить погляд лише більшості експертів. Метод Дельфі є ефективним, оскільки він дає змогу ліквідувати низку труднощів, пов'язаних з роботою колективної експертної комісії. 79 Серед фактографічних методів прогнозування найважливішими є такі: методи однофакторного прогнозування. Вони об'єднують дві великі підгрупи, а саме: методи прогнозування тренду (експоненціо-нальне згладжування, узагальнене експоненціональне згладжування, гармонічні ваги, спектральні методи, метод ковзної середньої, метод Бокса-Дженкінса, метод скінченних різниць, різницевих рівнянь, оптимальних фільтрів, сплайн-функції) і методи прогнозування випадкової компоненти (метод авторегресії, ймовірнісний метод, метод ланцюгів Маркова); методи багатофакторного прогнозування, до яких належать регресивні моделі (адаптивні регресії, регресивні K-моделі), адаптивне згладжування, факторний аналіз, метод групового врахування аргументів, імітаційні моделі, багатовимірна фільтрація. Статистичні методи використовують для прогнозування часових рядів динаміки параметрів економічних явищ. В економічній літературі вони відомі як методи екстраполяції. Методів прогнозування одновимірних часових рядів є декілька. Динамічний ряду, (/ = 1, ..., Т) можна розкласти на трендову (Хі) і випадкову (Е/) складові:' У1=Х1+Е1. Для прогнозування трендової складової найпоширеніші методи, які грунтуються на використанні критерію найменших квадратів і його різновидів - експоненціонального згладжування, ковзної середньої, гармонійних ваг, адаптивного згладжування та ін. Випадкову складову прогнозують за допомогою методів авторег-ресії, ймовірнісного моделювання, ланцюгів Маркова та ін. Під час формування прогнозів за допомогою методів екстраполяції виходять зі статистично сформованих тенденцій зміни тих чи інших кількісних характеристик об'єкта. Операцію екстраполяції можна за-писати у вигляді визначення значень функції2 Yі+L=f(Yік), де У, + L - значення рівня, яке екстраполюють; L - період упереджен ня; Yік - рівень, прийнятий за базу екстраполяції. Для підвищення точності екстраполяції застосовують різні прийоми. ' Див.: Горелова В. Л., Мельникова Е. Н. Основы прогнозирования систем. М.: Высш.шк.. 1986- С. 157. 2 Див.: Четыркин Е. М. Статистические метолы прогнозирования. М.: Статистика. 1977-С. 154. 80 Екстраполяція за середньою ґрунтується на припущенні, що середній рівень ряду не має тенденції до зміни, і якщо ця зміна незначна, можна прийняти Yi. = Y, тобто прогнозований рівень дорівнює середньому значенню рівнів у минулому. У цьому випадку довірчі межі для середньої, якщо кількість спостережень невелика, обчислюють за формулою Y±tаSy, де ta - табличне значення /-статистики Стьюдента з (n-1) ступенями та рівнем ймовірності Р; S„ - середня квадратична помилка середньої, Тут S - середнє квадратичне відхилення, яке для вибірки визначаємо так: Вада описаного методу полягає в тому, що довірчий інтервал не пов'язаний з періодом упередження. У практиці часто використовують метод екстраполяції на підставі середнього темпу зростання. У цьому випадку екстрапольоване значення рівня можна отримати за допомогою формули Yi+L= Yi*r2 де r - середній темп зростання; Ys* - рівень, прийнятий за базу екстраполяції. У разі екстраполяції за методом середнього темпу прогноз визначають за геометричною прогресією або за експонентною кривою. Метод середньої ковзної. Прогнозуючи числові ряди, треба враховувати дисконтування вихідних даних. Очевидно, кінцевим точкам ряду потрібно надати більше значення, а спостереженням, які належать до минулого,- менше. Це можна частково врахувати за допомогою процедури ковзних середніх з кінцевою довжиною відтинку усереднення, де значення 81 ваг, які приписують останній групі (2т + 1), не залежать від попередніх значень. Метод експоненціального згладжування є одним з головних. Він поєднує метод екстраполяції та ковзної середньої і дає змогу побудувати такий опис прогнозованого процесу, у якому пізнішим спостереженням надають більшого значення порівняно з попередніми, причому значення спостережень спадають за експонентою. Вихідний динамічний ряд можна записати у вигляді полінома: Важливу роль у методі експоненціонального згладжування відіграє вибір оптимального параметра згладжування а. Залежно від параметра а прогнозні оцінки по-різному враховують вплив зміни значення вихідного ряду спостереження: чим більше значення а, тим більший внесок останніх спостережень у формування тренду, а вплив початкових умов швидко послаблюється. Адаптивне згладжування. Головною сферою застосування адаптивних методів прогнозування є отримання прогнозних результатів для показників, динаміку яких характеризує регулярна зміна. Вихідна інформація для використання адаптивних методів - динамічні ряди з кількістю спостережень не менше 10-15 точок. ' Див.: Горелова В. Л., Мельникова Е. Н. Основы прогнозирования систем. М.: Высш.шк., 1986- С. 158. 2 Див.: Горелова В. Л., Мельникова Е. Н. Основы прогнозирования систем. М.: Высш.шк., 1986-С. 158: 160. 82 Метод найменших квадратів застосовують для відшукання наближених залежностей між двома або кількома прогнозованими величинами за їхнім емпіричним значенням. Суть його полягає у мінімізації суми квадратичних відхилень між спостережуваними величинами і відповідними оцінками (розрахунковими величинами), обчисленими за підібраним рівнянням. У випадку апроксимування справжнього розвитку явища за допомогою поліноміального тренду залежну величину у можна записати як функцію часу у вигляді многочлена Y1 =a0+a1t+a2t+...+a(t( де а, - параметри; t - час; ( - ступінь полінома. Оцінки параметрів а0, а1,..., а( можна отримати за допомогою методів найменших квадратів. Розгорнутий запис системи нормальних рівнянь, у якій змінні Х0, Х1, ..., Х(, Одним із головних методів прогнозування випадкової компоненти є метод авпюрегресії. Прогнозуючи деяку величину, природно допустити залежність її в довільний момент часу від значень у попередні моменти часу. Будь-який процес залежить від низки факторів. Модель прогнозування, побудована як функція від передісторії, повинна враховувати можливі дії цих факторів. Тоді досліджуваний процес можна записати так: 83 Модель є авторегресивною формою прогнозованого процесу. Головною умовою правомірності її застосування є випадковість і стаціонарність. Для отримання точніших оцінок схему авторегресії можна модифікувати на підставі застосування вагових коефіцієнтів. Якщо ряди дуже довгі, то для виділення тренду використовують метод, що грунтується на переході від вихідної інформації до різниць того чи іншого порядку. До методів спільного прогнозування трендової і випадкової складових динамічного ряду належить метод Бокса-Дженкінса. Безпосередньо модель Бокса-Дженкінса - це об'єднання двох форм подання вихідного динамічного ряду: авторегресивного і ковзної середньої. Для прогнозування багатовимірних процесів використовують методи багатофакторного прогнозування. Вони прості в реалізації, досить «м'які» щодо вимог до вихідної інформації і дають змогу отримати достовірні прогнозні результати. Процедурні переваги методів передбачають чіткий вибір виду функціональної залежності пояснювальної змінної від часу і незалежних змінних. По суті, якість отриманих прогнозних результатів залежить, насамперед, від правильності вибору виду функціональної залежності і вже меншою мірою - від якості вихідної інформації. Вихідною інформацією для отримання прогнозних результатів за допомогою методів багатофакторного прогнозування є матриця спостережень за часом залежної і незалежних змінних: Y1 x11 ... xn1 . . ... . . . ... . . . ... . xT x1T ... xnT Кожний стовпець цієї матриці - часовий ряд спостережень, упорядкований за часом. Для вихідної інформації повинні виконуватися деякі головні передумови - такі якT>3-5,T>15-20. Це означає, що кількість спостережень
за кожним фактором повинна бути у 3-5 разів більшою від досліджуваних
факторів, у всякому разі – не менше 15-20 спостережень.

Кореляційний аналіз дає змогу перевірити різні економічні гіпотези про
наявність та силу зв’язку між двома явищами і групою явищ.

З-поміж економіко-математичних методів, які набули чималого поширення у
зарубіжній та вітчизняній практиці, треба назвати метод виробничих
функцій, що дає змогу математично описати структурні співвідношення між
затратами і випуском продукції, методи дослідження операцій, зокрема
різні види математичного програмування. Лінійне програмування – це
спосіб формулювання завдань оптимізації у вигляді лінійних рівнянь, їх
розв’язування й аналізу. Квадратичне програмування розширює сферу
застосування лінійного програмування шляхом використання складніших
залежностей. У деяких випадках ці залежності можна звести до лінійних,
що суттєво спрощує обчислення. Динамічне програмування дає змогу
вирішувати багатоступінчасті завдання із взаємними зв’язками, коли
рішення, які приймають на одному ступені, визначають умови для
наступного.

Для вироблення політики, забезпечення її безпомилковості щодо дії на
економіку важливо прогнозувати вплив зміни інструментів політики, що
актуалізує проблему макроекономічного моделювання, як у практиці
діяльності урядів зарубіжних країн, так і в практиці роботи Уряду
України.

Світовою наукою і практикою відпрацьовані і використовуються такі
макроекономічні моделі: виробнича функція Кобба-Дугласа, виробнича
функція Я. Тинбергена, виробнича функція Р. Солоу, виробнича функція
Анчишкина, модель економічного зростання Харрода-Домарата ін.

Виробнича функція Кобба-Дугласа розроблена американцями Ч. Коббом і П.
Дугласом, її можна використати для визначення темпу зростання
виробленого продукту (у). Обсяг випуску продукції (У) визначається,
виходячи з наявних запасів факторів виробництва і ефективності їх
використання. В якості факторів виробництва розглядаються запаси праці
(L) і капіталу (Л). Ефективність використання факторів виробництва
задається показниками граничної корисності при капіталі (ц) і при праці
(1 – ц):

У=A * Km * L(1-m)

де А – коефіцієнт, який відображає вплив масштабу виробництва на випуск
продукції.

Зв’язок між макроекономічними показниками для прогнозування зростання
виражається у відносних показниках темпах зростання:

y=k * ( + 1* (1-(),

де k- середньорічний темп приросту капіталу;

(- коефіцієнт еластичності обсягу виробництва по капіталу;

І – середньорічний темп приросту праці;

(1-ц) – коефіцієнт еластичності обсягу виробництва по праці.
Спрогнозувавши величину приросту праці (;’) та капіталу (k), можна
визначити темп приросту виробленого продукту.

Виробнича функція Я. Тинбергена є модифікацією функції Кобба-Дугласа, в
якій зняті обмеження на суму показників ступеня при факторах
виробництва, які рівняються одиниці. Функція має вигляд

У=A * Ka * L(.

При (а + Р) > 1 маємо варіант інтенсивного розвитку, коли зростання
виробництва випереджує зростання факторів виробництва.

За умов (а + (3) = 1 – функція фактично виражає функцію Кобба-Дугласа і
характеризує екстенсивний варіант зростання, коли зростання виробництва
пропорційне зростанню факторів.

При (а + Р) під впливом науково-технічного прогресу, пов'язаного з затратами з продукту на наукові розробки і впровадження їх у виробництво. Виробнича функція Р. Солоу є модифікацією функції Кобба-Дугласа, яка враховує вплив науково-технічного прогресу на економічне зростання в якості незалежної змінної. Вона має вигляд У=A * K ( * L(1-() *10. Величина коефіцієнта б говорить про ступінь впливу науково-технічного прогресу на економічне зростання. У відносних показниках (темпах) зростання залежність виглядає таким чином Y=k*(+1*(1-()+0 де 0 - коефіцієнт, який відображає приріст результатів виробництва під впливом науково-технічного прогресу. Модель економічного зростання Харрода-Домара. Розроблена економістами Р. Харрода і Є. Домара, ця модель об'єднує найпростішу функцію (за фактором інвестицій) і рівняння розподілу продукції на споживання та інвестиції. Модель представлена таким чином: 1. Збереження (S) є фіксованою часткою національного доходу (У): S = s * У, де s - норма збережень. 2. Інвестиції (7) є зміною в обсязі капіталу (А): І=К. 3. Обсяг основного капіталу (К) пов'язаний з національним доходом (У) через капітальний коефіцієнт (k): K=k * У. 4. Якщо допустити, що обсяг національного збереження (S) дорівнює валовим інвестиціям (I) - (S = І), то рівняння між збереженням і інвестиціями S=s * Y=k * Y=K=I, або s * Y=k * Y. Після перетворення рівняння можна записати: Y=Y/y=s/k За змістом це рівняння означає, що темп зростання ВВП (у) визначається одночасно нормою збережень (5) і коефіцієнтом капіталу (k). Квартальна модель США є взаємозв'язаною системою рівнянь, яка кількісно характеризує взаємозв'язок економічних змінних з виділенням у числі останніх величин, які управляють і якими управляють. У модель включені широкий набір індикаторів, що характеризують 88 рівень і динаміку попиту, а також набір показників, які відображають фінансовий стан економіки. Двосекторна модель У. А. Льюіса призначена для опису економічної динаміки в умовах країн, що розвиваються, для яких характерні: обмеженість природних ресурсів, дефіцит капіталу, висока щільність населення, дієвість двох секторів - аграрного та індустріального. В практиці макроекономічного моделювання значне місце займають міжгалузеві балансові побудови. До основних моделей відносяться: статична відкрита модель, динамічна модель МОБ, закрита модель МОБ. Використання моделей математичного прогнозування дає змогу прогнозувати розміщення виробництва, темпи розвитку галузі, асортимент і обсяг випуску продукції, попит споживачів, використання ресурсів галузі і потребу в матеріально-технічних ресурсах. Економіко-математичну модель економічного типу можна зобразити як Z = аХ і використати, наприклад, для визначення прогнозної потреби в матеріалах. У цій моделі Z- загальна потреба у матеріалах; X- кількість виробів; а - норма витрат матеріалу на один виріб. У випадку прогнозування потреби в матеріалах для кількох виробів модель набуває вигляду Таку модель називають дискриптивнот. Економіко-математичні моделі можна класифікувати залежно від різних ознак (рис. 4.1). Серед них відомі факторні, структурні та комбіновані. Факторні моделі відображають залежність рівня і динаміки того чи іншого показника від рівня і динаміки економічних показників-аргументів. Залежно від виду факторів (зовнішніх або внутрішніх) факторні моделі поділяють на екзогенні й ендогенні, а залежно від кількості факторів-часових параметрів - на одно- та багатофакторні. Власне багатофакторними є більшість моделей, у яких розглядають макроекономічні виробничі функції, формування попиту на товари і послуги залежно від грошових доходів населення, цін, раціональних норм споживання та ін. Структурні моделі описують співвідношення та зв'язки між окремими елементами, які утворюють єдине ціле. Такі моделі мають матричну форму і їх застосовують для аналізу та прогнозування міжгалузевих і міжрегіональних зв'язків. Найпоширенішою формою структурно-балансової моделі є міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції. У цій моделі відображені натуральні й вартісні зв'язки у національній економіці. Міжгалузевий баланс розробляють у вигляді укрупненої динамічної і розгорнутої натурально-вартісної моделі. Динамічна модель дає змогу передбачити розвиток економіки з урахуванням трьох головних факторів: досягнутого рівня економічного потенціалу, перспективних тенденцій зміни показників ефективності трудових ресурсів, перспективної структури кінцевих потреб суспіль- 89 ства. Модель натурально-вартісного балансу містить комплексну характеристику національної економіки і конкретизує показники, розраховані за допомогою укрупнених динамічних моделей міжгалузевого балансу. Найпоширенішою у практиці є матрична економіко-математична модель (табл. 4.3). Головними рівняннями моделі натурально-вартісного балансу є рівняння виробництва і розподілу продукції у натуральному вигляді та рівняння для визначення валової (товарної) продукції галузей. Рівняння балансів продукції мають вигляд Вихідна інформація для розрахунків натурально-вартісного міжгалузевого балансу охоплює таку систему показників: коефіцієнт прямих матеріальних затрат для розрахунків обсягів виробничого споживання продукції (ац, йГу); потребу в головних видах продукції для капітальних вкладень, ринкових і позаринкових фондів, експорту та інших взаємозв'язків елементів кінцевого продукту (У,.); показники, які забезпечують взаємозв'язок обсягів виробництва продукції у 91 натуральному і вартісному вираженні (середні оптові ціни, коефіцієнти товарності тощо), показники для розрахунку потреби в трудових і фінансових ресурсах. За допомогою натурально-вартісного балансу можна прогнозувати збалансовані з макроекономічними показниками обсяги виробництва продукції в грошовому вираженні, потребу економіки в найважливіших видах матеріальних ресурсів, і передусім, у тих, які контролює і розподіляє держава, показники енерго- і матеріаломісткості національного виробництва. Залежно від критерію оптимальності розрізняють моделі мінімізації затрат (ресурсів) і максимізації ефекту (доходу, продукції тощо). Моделі за рівнями агрегування показників розвитку національної економіки поділяють на макроекономічні, міжгалузеві, міжрегіональні, галузеві, регіональні. Макроекономічні моделі використовують під час складання економічних прогнозів на макроекономічному рівні. До них належать одно- і багатофакторні моделі економічного зростання, моделі розподілу національного доходу, структурні, міжгалузеві, галузеві, відтворення основних фондів і руху інвестиційних потоків, рівня життя. Міжрегіональні, галузеві і регіональні моделі застосовують у разі прогнозування відповідно на міжрегіональному, галузевому і регіональному рівнях. Залежно від номенклатури продукції, сировини розрізняють одно-і багатопродуктові моделі. В однопродуктових визначають одне обмеження щодо попиту на продукцію, яку виробляє галузь, або одне обмеження на ресурс. У багатопродуктових моделях розглядають два і більше обмежень за попитом на продукцію галузі в цілому або на споживання ресурсу. За роллю ресурсів у розвитку економіки розрізняють моделі відтворення трудових ресурсів, основних фондів, системи фінансів, економічних ресурсів тощо. З урахуванням фактора часу моделі можуть бути статичними і динамічними. Статичні моделі використовують, якщо обмеження стосується одного певного відрізка часу. Моделі, в яких обмеження запроваджені для кількох відрізків часу, називають динамічними. Найефективнішим засобом прогнозування, особливо довготермінового, є динамічні та ігрові імітаційні моделі. Перші дають змогу робити висновки про головні риси розвитку економічних систем, які суттєво не залежать від початкових умов. Ці висновки потрібно згодом деталізувати за допомогою інших методів, наприклад, апарату математичного програмування. У ситуації, коли відомі математичні методи і моделі виявляються надто спрощеними і не можуть адекватно відобразити економічну реальність, використовують також методи імітаційного моделювання. 92 Імітаційна модель є формалізованим описом виробничої системи через її елементи та залежності між ними, вона відображає порядок розрахунку показників, які характеризують ці елементи і залежності. Складати прогнози можна, як уже зазначено, методами, що не є безпосередньо методами прогнозування. До них можна віднести варіаційне обчислення, теорію катастроф, описування розвитку системи за допомогою диференціальних рівнянь, сплайн-функцій. 4.4. Розробка прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку Прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку розробляються на основі комплексного аналізу демографічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, конкурентоспроможності вітчизняної економіки, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки і соціальної сфери та з урахуванням впливу зовнішніх політичних, економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі. Показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку є орієнтиром для розроблення суб'єктами підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів. Прогнози економічного і соціального розвитку України на серед-ньо- та короткостроковий періоди та Державна програма економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період розробляються в строки та в порядку, встановлені Кабінетом Міністрів України. В Автономній Республіці Крим, областях, районах та містах України розробляються прогнози економічного і соціального розвитку на середньостроковий період та програми економічного і соціального розвитку на короткостроковий період. Прогноз економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, області, району, міста на середньостроковий період розробляється на п'ять років. У прогнозі економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, області, району, міста на середньостроковий період повинні бути відображені: аналіз соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці за попередній період та характеристика головних проблем розвитку її економіки та соціальної сфери; стан використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, екологічна ситуація у відповідній адміністративно-територіальній одиниці; 93 прогноз кон'юнктури на ринках основних видів товарів та послуг; можливі шляхи розв'язання головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери відповідної адміністративно-територіальної одиниці; цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку в середньо-строковий період та пропозиції щодо заходів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для їх досягнення; основні показники соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці; висновки щодо тенденцій розвитку економіки відповідної адміністративно-територіальної одиниці протягом середньострокового періоду. На галузевому рівні розробляються прогнози розвитку галузей економіки на середньостроковий період і програми розвитку галузей економіки. Перелік галузей економіки, щодо яких розробляються прогнози та програми розвитку, порядок та терміни їх розроблення визначаються Кабінетом Міністрів України. Прогнози розвитку галузей економіки на середньостроковий період розробляються на п'ять років. \ У прогнозі розвитку галузі економіки на середньостроковий період \ повинні бути відображені: ' аналіз розвитку відповідної галузі економіки за попередній період; характеристика використання виробничого потенціалу галузі; оцінка задоволення потреб у основних видах товарів і послуг, що виробляються підприємствами галузі на внутрішньому ринку; характеристика головних проблем розвитку галузі; прогноз кон'юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках основних видів товарів та послуг галузі; можливі шляхи розв'язання головних проблем розвитку галузі; цілі та пріоритети розвитку галузі у середньостроковий період та пропозиції щодо напрямів державної політики у цій галузі; пропозиції щодо структурної перебудови галузі, технологічного оновлення виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, енергозбереження та підвищення ефективності виробництва; основні показники розвитку галузі (обсяги та ефективність виробництва, розвиток конкуренції, конкурентоспроможність продукції, забезпеченість сировиною та матеріалами, фінансове становище підприємств галузі, розвиток міжгалузевих зв'язків, ефективність системи збуту продукції, обсяги інвестицій); висновки щодо тенденцій та напрямів розвитку відповідної галузі протягом середньострокового періоду. Прогнози розвитку галузей економіки на середньостроковий період затверджуються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. 94 Тема 5. Програмування національної економіки 5.1. Суть державного програмування і види програм Програмування національної економіки як явище в системі державного регулювання з'явилось у світовій практиці в середині XX ст. Першими на цей шлях стали США, Канада, Франція та Японія. Зокрема, відомими були програма освоєння ресурсів ріки Тенессі, розроблена в США в 30-ті роки, програми освоєння районів Півночі, розроблені і реалізовані в Канаді. В Японії найвідомішими є національні програми «Технополіс», «План реконструкції Японських островів» та ін. Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм. Програмування може бути успішним лише за умови дотримання централізованого підходу до розробки, управління та реалізації масштабних народногосподарських програм. Головними завданнями програмування є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання її розвитку. Мета державного програмування - досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки. Програмування, як форма державного регулювання, має такі специфічні особливості: 1) втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коректує цей процес; 2) програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спрямовує їхню діяльність; 3) основою програмування є структурне регулювання; 4) програмування, як форма впливу на економіку, є системним і комплексним. Основа державного програмування - це розробка і виконання довго- (10-15-20 років), середньо- (4-5 років) і короткотермінових (1 рік) програм. У державних програмах можна виділити: спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів. Прикладом таких програм в Україні є Державна програма розвитку вугільної промисловості. Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАБС, Державна національна програма «Освіта, Україна XXI століття»; 95 програми, що стосуються певних загальнонаціональних проблем: Державна програма зайнятості, Державна програма соціального захисту населення, програми діяльності державних економічних органів. Державна програма приватизації, урядова програма Кабінету Міністрів «Україна-2010»; | програми для досягнення економічної рівноваги: програми стабі- j лізації економіки та виходу її з кризового стану; фінансові програми; регіональні, програми з господарського освоєння нових районів, перетворення економіки регіонів, які вже сформовані, формування нових територіально-виробничих комплексів тощо. За рівнем масштабу порушених проблем розрізняють: великомасштабні комплексні програми. До них можна віднести комплексну програму НТП у національній економіці, програму вирішення найважливіших соціальних проблем; програми соціально-економічного розвитку, наприклад, житлова програма; вузькі науково-технічні програми. Вивчення конкретних програм свідчить, що є суттєві відмінності у формах виконання їхнього втілення. Ці відмінності залежать від масштабу і сфери дії програм, ступеня залучення державного і приватного секторів, характеру економічних та адміністративно-правових зв'язків. Методи формування структури і змісту програм, особливо їхнього організаційно-економічного механізму, залежать від їхнього правового статусу (індикативного чи директивного). Особливе місце в системі державних програм посідають цільові комплексні програми. Комплексно-цільова народногосподарська програма - це державний, адресний плановий документ, у якому визначений за ресурсами, виконавцями та строками комплекс економічних, техніко-вироб-ничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів до яких, як звичайно, залучено багато галузей, господарських органів, регіонів. За змістом комплексні цільові програми є такі: соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення способу життя, підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, поліпшення соціальних умов праці та відпочинку; виробничі, спрямовані на збільшення обсягу виробництва певних видів продукції (послуг), розвиток нових видів виробництва, підвищення якісних характеристик продукції, зростання ефективності використання ресурсів; науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових досліджень, 96 вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технологій: екологічні, спрямовані на виконання природоохоронних і приро-доперетворювальних проектів; інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами; регіональні, спрямовані на господарське освоєння нових районів, реструктуризацію економіки розвинутих районів України, формування територіально-виробничих комплексів. За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки): цільовий, де з'ясовані головна ціль і підцілі програми, бажана послідовність їхньої реалізації; структурний, формування якого дає змогу визначити набір та контури цілереалізаційних систем, тобто об'єктів національної економіки та їхніх елементів, які об'єднані за ознакою цільового призначення; блок техніко-економічного обґрунтування; ресурсний, який характеризує обсяг і структуру розподілу ресурсів, потрібних для виконання програми; організаційний, у якому по всіх елементах програми передбачені відповідальні виконавці, джерела і строки виділення ресурсів, а також терміни вжиття заходів. Показники цільових комплексних програм є в індикативному плані (Державній програмі економічного і соціального розвитку). До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програми; ліміти капітальних вкладень і обсяги будівельно-монтажних робіт на її реалізацію; державні замовлення на виробництво (поставку) продукції, робіт, послуг, потрібних для виконання програми; державні замовлення на введення в дію виробничих потужностей і основних фондів; перелік найважливіших будов; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; затрати валютних ресурсів і найважливіші заходи у сфері зовнішньоекономічних зв'язків. 5.2. Методика та організація розробки цільових комплексних програм Цільові комплексні програми (ЦКП) (науково-технічні, соціальні, економічні) розробляють для досягнення соціально-економічних цілей на засадах підвищення ефективності суспільного виробництва. Організаційними передумовами формування ЦКП є такі: 97 своєчасне визначення переліку проблем, для вирішення яких треба створювати такі програми; формування колективу розробників з виділенням головної організації; попереднє орієнтаційне визначення потреби в ресурсах; визначення головних методичних принципів формування програм. Порядок складання і розробки ЦКП такий: аналіз тенденцій економічного розвитку в сфері програмної діяльності; прогнозування і визначення потреби коректування цих тенденцій; дослідження і розробка альтернативних варіантів програми; оцінка і вибір найефективніших варіантів програми; формування розгорнутого проекту програми; формування єдиної стратегії вирішення проблеми. Для розробки й обґрунтування різних варіантів ЦКП доцільно використовувати: методи економічного аналізу; методи структурного аналізу, тобто методи формування варіантів задоволення потреб народного господарства в продукції; балансові методи; методи обґрунтування рівня розвитку виробництва й основних показників за факторами впливу. Механізм формування ЦКП найдетальніше можна описати на прикладі цільових комплексних наукових і науково-технічних програм. Їх розробляють і реалізують для вирішення найважливіших міжгалузевих наукових і науково-технічних проблем з метою концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах НТП. Етапи формування цільових наукових і науково-технічних програм показані на рис. 5.1. Вибір і оцінка наукових та науково-технічних проблем для програмного вирішення Формування комплексу цілей наукових і науково-технічних програм Розробка попереднього проекту програми Розробка розгорнутого проекту програми Вироблення організаційно-економічного механізму Управління реалізацією наукових і науково-технічних програм Рис. 5.1. Етапи формування цільових наукових і науково-технічних програм 98 Пріоритетні напрями, які потребують програмного вирішення, схвалює Верховна Рада України. Для цього Національна академія наук з участю Міністерства освіти України, міністерств, відомств, науково-дослідних інститутів методом експертних оцінок визначають перелік таких програм, після чого їх розглядає Кабінет Міністрів і подає до Верховної Ради. На підставі затвердженого переліку оголошують конкурс щодо розробки конкретних цільових наукових програм. Комплексні цільові наукові програми відкриті для поповнення новими проектами. Рішення про введення нових проектів або вилучення малоефективних приймає замовник програми. Формування системи цілей програми передбачає визначення головної мети з наступним її дезагрегуванням на ієрархічну множину конкретніших цілей. Загальну мету програми розділяють у функціональному і предметному розрізі, тобто на функціональні і предметні цілі. Для виявлення кількісних характеристик програмних цілей кожну програму розгортають у багаторівневу множину локальних (часткових) підцілей, які називають деревом цілей. Процедура побудови дерева цілей є евристичною, тобто ґрунтується на оцінці експертів і має такі стадії: побудову функціонального дерева цілей; формування комплексу цілереалізаційних систем; попередні оцінки і відбір цілереалізаційних систем; розробка цільових нормативів; ранжування цілей. У випадку розгортання кінцевої мети програми використовують метод дезагрегації або метод забезпечувальних умов. Метод дезагрегації використовують тоді, коли кінцеву мету програми не вдається пов'язати із засобами її досягнення, що буває, головним чином, під час побудови функціонального дерева цілей. Метод забезпечувальних умов передбачає, що вихідну проблему спочатку пропонують для оцінки експертам. Кожен експерт формує вимоги у формі науково-технічних, економічних, організаційних та інших умов, виконання яких, на його думку, потрібне для того, щоб він узявся за вирішення проблеми. Далі кожну науково-технічну умову розглядають як проблему і пропонують для оцінки відповідним фахівцям. Кожен метод дає змогу формувати альтернативні варіанти. Процедура побудови дерева цілей має такий порядок дій: 1. Експертний аналіз відповідності вихідного формулювання цілі програми вирішуваній проблемі. 2. Виявлення часткових цілей програми і їхній аналіз. 3. Оформлення даних, отриманих у процесі експертизи, у визначеній формі, у вигляді таблиці або матриці. Кожен експерт повинен подати свій варіант набору часткових цілей. 4. Аналіз погодженості думок експертів на підставі статистичного аналізу порівнюваних варіантів. 5. Визначення усередненого варіанта набору часткових цілей. Ті часткові цілі, які мають високі кількісні оцінки, вводять до пріоритетного набору. 6. Подання експертом усередненого варіанта з зазначенням усіх неврахованих цілей (у вигляді таблиці). Функціональне дерево цілей програми є основою для побудови дерева систем. У ньому значення якого-небудь компонента і його складових виражені предметно і є відповіддю на запитання «З чого складається?», тобто відображають реальну можливість досягнення цілей. Для цього провадять процедуру оцінки і відбору систем шляхом побудови функціонально системної матриці (ФСМ), яку заповнюють у вигляді таблиці. В ній підмет - найменування існуючих і прогнозованих систем, здатних реалізувати вихідну ціль програми, а присудок - цілі нижчого рівня функціонального дерева цілей. Матрицю заповнюють експертним шляхом. Якщо система реалізує функцію, на перетині колонок і рядків ФСМ ставлять 1, якщо ні - 0. Вибирають базовий варіант і виконують порівняльний аналіз властивостей та затрат кожної альтернативної системи. Під час формування цілей програми кількісно визначають вимірювальні показники, які характеризують досягнення цілі і називаються цільовими нормативами. Цільові нормативи задають у трьох основних формах: інтегральній, індексній, питомій. Цей етап роботи над формуванням програми закінчується ранжу-ванням цілей, що викликане потребою найефективніше розподілити обмежені ресурси. Попередній і розгорнутий проект програми формують поетапно за принципом послідовних ітерацій. На першому етапі орган управління програми скеровує матеріали можливим учасникам робіт щодо її розробки та реалізації й оголошує конкурс на найефективніше вирішення проблеми; на другому - розглядає пропозиції, які надійшли на конкурс, і розробляє декілька варіантів програми, з яких вибирають оптимальний; на третьому - розробляє розгорнутий проект програми з урахуванням скоректованого, у разі потреби, комплексу її цілей. Ефективність варіантів програми можна оцінити двома шляхами: побудувавши систему економіко-математичних моделей і розрахувавши варіанти на ПЕОМ за допомогою системи експертних оцінок. Найдоцільніше ці два способи поєднувати. 100 Варіанти науково-технічних заходів потрібно вибирати на підставі порівняння їхньої науково-технічної результативності та соціально-економічної ефективності. Соціальний ефект реалізації варіанта програми можна оцінити кількісно зіставленням соціальних умов до і після його реалізації. Соціальні наслідки деяких заходів можна оцінити тільки якісно. Для зіставлення соціальних результатів варіантів програми використовують показник суспільної соціальної ефективності затрат на її реалізацію, визначений числовим рядом Економічний ефект розраховують для формалізації процесу оцінки і відбору варіантів програми за критерієм економічної діяльності. Для цього можна використовувати методи бальної оцінки з ваговими коефіцієнтами за формулою Ee =m(aiXi де Еe - значення узагальненого показника економічної ефективності; ai-ваговий коефіцієнт i-го часткового показника; х, - бальна оцінка г'-го часткового показника; т - кількість галузей народного господарства, які використовують результати розробки варіанта програми. Варіанти відбирає група експертів. Пріоритетний варіант, як звичайно, повинен мати максимальну оцінку в кожній групі узагальню-вальних критеріїв. Для формалізованого відбору варіанта програми можна використовувати формулу 101 E0 = Ec (E3 + Eнт) де Ec - загальна оцінка показників соціальної ефективності, набуває значення 1,0; ет, - узагальнена оцінка за групою показників економічної ефективності; Ет - узагальнена оцінка за групою показників науково-технічної ефективності. Державну (регіональну, галузеву) цільову науково-технічну програму розробляють як єдиний проектний документ з зазначенням кількісно вираженої кінцевої цілі, основних техніко-економічних параметрів об'єктів нової техніки і технології, підприємств, які створюють на їхній базі, складу найважливіших взаємопов'язаних заходів, у тому числі розвиток науково-технічного і виробничого потенціалу. Для забезпечення своєчасного, оперативного і послідовного формування етапів, завдань, розділів і підпрограм проекту розгорнутої програми орган управління програмою разом з головною організацією розробляє координаційний план, у якому визначають етапи і послідовність робіт, дають завдання окремим виконавцям і строки їх завершення. Для координації строків виконання окремих взаємопов'язаних загальною метою робіт будують сітьовий графік. Оцінка ресурсного забезпечення, яку дають у процесі формування розгорнутого проекту програми, передбачає розрахунок потреби у фінансових ресурсах (загальна вартість науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт, підготовки та освоєння виробництва, капітальні затрати на будівництво, реконструкцію та введення в дію дослідно-експлуатаційної бази і виробничих потужностей), матеріально-технічних (сировина, матеріали, паливо, устаткування тощо), трудових (додаткова потреба в наукових кадрах і висококваліфікованих спеціалістах), інформаційних ресурсах, які відображені у відповідних формах програмної документації. На різних етапах формування програми для визначення затрат ресурсів використовують методи експертних оцінок, аналогів, структурний і нормативний. Метод експертних оцінок передбачає експертну оцінку ресурсів на окремі етапи і програму в цілому групою експертів та узагальнення експертних висновків. (зменшення) затрат на реалізацію і-го заходу з урахуванням ступеня відповідності аналога, розроблюваному варіанту, грн. Значення АЗі обчислюють методом експертних оцінок. Структурний метод грунтується на наближеній оцінці затрат на реалізацію програми за питомою вагою окремих етапів циклу в загальній вартості (трудомісткості) робіт або питомій вазі окремих елементів у загальному кошторисі затрат на програму. Нормативний метод передбачає визначення затрат на реалізацію програми за допомогою нормативів. 102 5.3. Програми економічного і соціального розвитку в Україні 5.3.1. Державна програма економічного і соціального розвитку України Державна програма економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період розробляється щороку взаємоузгоджено з проектом Державного бюджету на відповідний рік. У Державній програмі економічного і соціального розвитку України на наступний рік конкретизуються заходи, передбачені в програмі діяльності Кабінету міністрів України, та завдання, визначені у щорічному посланні Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України. У Державній програмі економічного і соціального розвитку України на наступний рік повинні бути відображені: аналіз соціально-економічного розвитку країни за минулий та поточний роки та характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; вплив очікуваних змін зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації на економіку країни; цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку у наступному році; система заходів щодо реалізації державної політики з визначенням термінів виконання та виконавців; основні макроекономічні показники, обсяги капітальних вкладень, показники державного замовлення та інші необхідні показники і ба- 104 ланей економічного і соціального розвитку, в тому числі у розрізі галузей економіки. Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; перелік державних цільових програм, що фінансуватимуться в наступному році за рахунок коштів Державного бюджету України; показники розвитку державного сектора економіки, зокрема отримання та використання доходів від розпорядження державним майном, ефективності використання об'єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств. У державних цільових програмах наводяться: основні етапи та терміни їх реалізації; необхідні обсяги фінансування кожної з програм у цілому і диференційовано по роках з визначенням джерел фінансування; результати виконання кожної програми; обсяги фінансування кожної з програм за рахунок усіх джерел фінансування в наступному році, в тому числі за рахунок коштів державного бюджету; державні замовники програм. Державна програма економічного і соціального розвитку України на наступний рік подається до Верховної Ради України одночасно з проектом Державного бюджету України на відповідний рік. Після затвердження Верховною Радою України Державна програма економічного і соціального розвитку України публікується в офіційних виданнях Верховної Ради України та газеті «Урядовий кур'єр». 5.3.2. Програма економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, області, району, міста Програма економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, області, району, міста на короткостроковий період розробляється щороку взаємоузгоджено з проектом Державної програми економічного і соціального розвитку України на відповідний рік. У програмі економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, області, району, міста на наступний рік повинні бути відображені: аналіз соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці за попередній і поточний роки та характеристика головних проблем розвитку її економіки та соціальної сфери; стан використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, екологічна ситуація у відповідній адміністративно-територіальній одиниці; 105 можливі шляхи розв'язання головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери відповідної адміністративно-територіальної одиниці; цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці в наступному році; система заходів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації соціально-економічної політики з визначенням термінів виконання та виконавців; основні показники соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці; дані про отримання та використання доходів від розпорядження об'єктами права комунальної власності, ефективності використання об'єктів права комунальної власності, показники розвитку підприємств та організацій, що є об'єктами права комунальної власності. 5.3.3. Програми розвитку галузей економіки Програми розвитку галузей економіки розробляються з метою реалізації державної політики щодо регулювання розвитку цих галузей економіки, концентрації фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, виробничого та науково-технічного потенціалу країни, а також координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і громадян для розв'язання найважливіших проблем галузі. Термін дії програми розвитку галузі економіки залежить від специфіки галузі та поставлених завдань. Складовими частинами програми розвитку галузі економіки повинні бути: характеристика стану розвитку відповідної галузі економіки, використання виробничого потенціалу, головних проблем розвитку відповідної галузі та шляхів їх розв'язання, стратегічні цілі, техніко-економічне обгрунтування та оцінка необхідних ресурсів виконання програми; комплекс заходів і завдань (цільових проектів); фінансове та ресурсне забезпечення програми; розрахунок очікуваної ефективності та термін виконання програми; механізм управління та контролю за ходом виконання програми. Програми розвитку галузей економіки затверджуються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. 106 Додаток до теми 5 Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Реформи заради добробуту» Вступ Ця Програма розроблена відповідно до Конституції України та положень послання Президента України до Верховної Ради України 22 лютого 2000 p. «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки». Сьогодні українському суспільству потрібна програма дій, реалізація якої сприятиме підвищенню його загального добробуту, наповненню життя людини духовним змістом, поліпшенню морально-психологічного клімату в країні та гарантуванню демократичного шляху розвитку, обраного народом України у серпні 1991 року. Масштабність реформ, які потрібно здійснити, зумовила визначення в Програмі кола пріоритетних завдань, комплексне розв'язання яких забезпечить стале економічне зростання країни. Кабінет Міністрів України (Уряд) пропонує нові підходи до розв'язання нагальних економічних проблем, які базуються на розширенні економічних свобод громадян і суб'єктів підприємницької діяльності та економічній самостійності регіонів. Обов'язковою і невід'ємною умовою діяльності Уряду стане дотримання принципів громадянського суспільства. Рішення прийматимуться на основі детального аналізу результатів реалізації урядової політики за широкої участі громадськості і будуть відкритими для суспільства. Діяльність Уряду спрямовуватиметься на створення умов, які б сприяли піднесенню добробуту громадян і підвищенню ефективності економіки. Через демократичні свободи, через ініціативу громадян - до держави сталого економічного розвитку та дієвої соціальної політики. 1. Оцінка економічного становища України Після десятирічного економічного спаду в Україні у 1999 році з'явилися ознаки стабілізації і зростання: спад валового внутрішнього продукту був найменший за останні роки (0,4 відсотка); обсяг промислового виробництва збільшився на 4,3 відсотка, валова додана вартість - на 5,5 відсотка; 107 динаміка споживчих цін протягом року перебувала в прогнозованих межах. Індекс споживчих цін (грудень 1999 p. до грудня 1998 p.) становив 119,2 відсотка при прогнозованому 119,1 відсотка; інвестиції в основний капітал за рахунок усіх джерел фінансування збільшилися на 2,9 відсотка; значно покращився зовнішньоторговельний баланс, при цьому позитивне сальдо дорівнювало 1,2 млрд доларів США. Ці тенденції спостерігаються і у 2000 p. Разом з тим залишається складним стан у сфері державних фінансів. Не знята з порядку денного проблема наповнення бюджету та зростання податкової недоїмки (на 1 січня 2000 p. недоїмка до зведеного бюджету становила 12,2 млрд грн., або на 25 відсотків більше, ніж на початок минулого року). Не вдалося втримати в межах запланованого (1 відсоток ВВП) дефіцит державного бюджету, який у 1999 p. становив 1,5 відсотка. Збільшився розмір державного боргу. Зовнішній державний борг на 1 січня 2000 р. досяг 12,5 млрд доларів США, а з початку 1999 p. його сума зросла на 1 млрд доларів США, або на 8,8 відсотка. Заборгованість за облігаціями внутрішньої державної позики (балансова вартість) становила 11,4 млрд грн., що на 3,2 відсотка більше, ніж на початок минулого року. Нагальна потреба у запозиченні коштів для фінансування бюджетного дефіциту значно зменшила можливості інвестування економіки. Поєднання цих чинників із зростанням обсягів грошової маси та грошової бази протягом минулого року (відповідно на 40,51 і 39 відсотків) зумовило зниження офіційного обмінного курсу з 3,43 гривні за долар США на початок до 5,2 гривні на кінець 1999 p. Погіршується фінансове становище підприємств. Понад 50 відсотків загальної кількості підприємств, а в агропромисловому комплексі - 86 відсотків залишаються збитковими. Кредиторська та дебіторська заборгованість підприємств значно перевищила величину ВВП, кредити банківської системи лише в незначних обсягах спрямовуються в реальний сектор економіки. Триває підвищення офіційного рівня безробіття. На 1 січня 2000 p. він становив 4,3 відсотка, а кількість безробітних - 1,2 млн осіб. Рівень життя громадян продовжує знижуватися: якщо у 1998 p. реальні доходи населення зменшилися на 1,6 відсотка, що відповідало динаміці ВВП, то протягом 1999 p. цей показник зменшився на 10,9 відсотка. а ВВП - на 0,4 відсотка. Збільшується різниця у доходах най-багатших та найбідніших верств населення з одночасним зростанням частки тих, хто перебуває за межею малозабезпеченості. 108 Внаслідок нерішучості і непослідовності у проведенні реформ, зменшення витрат на охорону здоров'я та освіту зросла заборгованість з виплати заробітної плати працівникам у цих галузях, знизився рівень доступності та якість медичних і освітніх послуг. Однією з основних причин такого становища була відсутність спільної послідовної політики Уряду та Верховної Ради України, що призвело до спотворення принципів ринкових відносин в Україні та наступних негативних наслідків: відсутності ефективної конкуренції, що зумовлено значним рівнем монополізації у ряді секторів економіки, ліцензійною (дозвільною) політикою, створенням штучних перешкод для діяльності підприємств; звуження сфери підприємницької діяльності через надмірне та дискримінаційне державне регулювання; недієвості механізму майнової відповідальності підприємств (зокрема механізму банкрутства); нерівних умов підприємницької діяльності, що порушує дію ринкових регуляторів та сприяє субсидуванню неефективних секторів економіки і підприємств (адресне надання податкових пільг, списання заборгованості перед бюджетом, надання урядових гарантій за комерційними кредитами, відстрочення платежів тощо); невідповідності бюджетних зобов'язань держави реальним можливостям економіки; надмірного податкового тиску внаслідок великої кількості податкових та неподаткових стягнень і запровадження ускладненої системи податкового адміністрування: недосконалості судової системи та неефективного виконання судових рішень; низької ефективності використання державних запозичень (переважне витрачання позичених коштів для поточного споживання, що перекладає борговий тягар на майбутні покоління); недосконалості планування та порушення затверджених нормативів видатків бюджету, відсутності чітко визначеної відповідальності посадових осіб за дотримання бюджетних зобов'язань, низького рівня державного та громадського контролю за виконанням бюджетів усіх рівнів; недостатності висококваліфікованих керівників, які мають досвід роботи у трансформаційних і ринкових умовах; неефективності управління об'єктами державної власності. Зважаючи на численність і серйозність економічних проблем. Уряд усвідомлює важливість та нагальність проведення глибоких структурних та інституціональних реформ. 109 ІІ. Стратегічні ції і урядової політики На шляху розвитку демократії, ринкової економіки та відкритого суспільства Україна стала перед необхідністю проведення ефективних реформ. Мету своєї діяльності Уряд вбачає в утвердженні принципів соціальної справедливості, у закладенні основ для економічного зростання, піднесення добробуту громадян України до середньоєвропейського рівня. Стратегічними цілями урядової політики є: Розвиток людського потенціалу. Зниження рівня бідності та примноження багатства нації. Підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Інтеграція України до Європейського Союзу. Найвищою цінністю держави є Людина. Гармонійний розвиток особистості, підвищення добробуту громадян та розвиток сім'ї, створення соціально-економічних, політичних передумов і гарантій для життєвого самовизначення людини перебуватимуть у центрі уваги діяльності Уряду. Зусилля Уряду передусім спрямовуватимуться на удосконалення системи охорони здоров'я та освіти, піднесення української науки, підвищення професійного рівня вітчизняних фахівців, забезпечення продуктивної зайнятості населення, гарантування безпечної життєдіяльності людини, сприяння вияву її громадської активності. Головними критеріями досягнення цієї мети будуть: зростання середньої тривалості життя; зниження рівня смертності новонароджених; збільшення обсягу видатків з бюджету на охорону здоров'я, освіту і науку, доступність та висока якість медичних та освітянських послуг. Примноження багатства нації здійснюватиметься шляхом продуктивного нагромадження національного капіталу. Гарантом слугуватиме підвищення конкурентоспроможності національної економіки на засадах вільної підприємницької діяльності та виваженої політики Уряду щодо податків, валютного курсу і обсягів державного споживання, невтручання держави у безпосередню діяльність підприємств, впровадження інноваційних технологій, досягнення світового рівня якості товарів та послуг. Зниження рівня бідності передбачає: зростання реальних доходів громадян; зниження рівня безробіття; забезпечення дієвого соціального захисту. Головними критеріями досягнення цієї мети є: 110 зростання реальної заробітної плати та пенсії; створення нових робочих місць; зменшення кількості громадян, які отримують дохід, нижчий за прожитковий мінімум; збільшення прошарку середнього класу. Критеріями підвищення конкурентоспроможності економіки будуть: зростання валового внутрішнього продукту; підвищення продуктивності праці; збільшення питомої ваги високотехнологічної продукції у загальному обсязі експорту; підвищення якості та збільшення частки вітчизняної продукції на внутрішньому ринку. Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель соціально-економічних відносин та забезпечення належного добробуту своїх громадян. Поглиблення європейської інтеграції та розширення Європейського Союзу, його безпосереднє наближення до кордонів України створює додаткові передумови для активізації участі в інтеграційних процесах, адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що є одним з важливих інструментів створення в Україні цивілізованої правової системи. Успіх реформ, поглиблення політичного діалогу і розширення практичного співробітництва у правовій сфері, зовнішній політиці та безпеці покликані гарантувати прискорення інтеграційних процесів. Головним завданням сучасного етапу є створення належної бази для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі та формування в суспільстві стійкої проєвропейської більшості. Критеріями досягнення зазначеної стратегічної цілі будуть: прискорене набуття Україною членства в Світовій організації торгівлі, налагодження співробітництва з Європейською асоціацією вільної торгівлі, започаткування переговорів з питань створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом; визнання України країною з ринковою економікою. Створення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом, вступ України до Світової організації торгівлі дасть змогу модернізувати національну економіку, підвищити ефективність використання ресурсів, сформувати сучасні сектори виробництва і торгівлі та розширити ринки збуту українських товарів і послуг. Це сприятиме отриманню додаткових інвестицій, створенню нових робочих місць, впровадженню прогресивних наукових розробок та технологій. Уряд усвідомлює, що на успішне виконання програми можуть вплинути несприятливі обставини та об'єктивні перешкоди, зокрема: недостатня суспільна підтримка Уряду, зумовлена попередніми 111 невдалими спробами реформування економіки та істотним зниженням життєвого рівня населення; неконструктивна позиція окремих суб'єктів господарювання щодо підтримки реформ, пов'язана із скасуванням їх привілеїв та недосконалістю правової бази розвитку підприємництва; відмова кредиторів реструктуризувати боргові зобов'язання України; кризові тенденції зміни кон'юнктури на світових товарних та фінансових ринках. Уряд у тісній співпраці з Верховною Радою України буде своєчасно розробляти та забезпечувати здійснення заходів щодо запобігання і пом'якшення впливу наслідків цих ризиків. Уряд переконаний, що конструктивна та послідовна взаємодія з Верховною Радою України є необхідною передумовою успішного виконання цієї Програми. ///. Пріоритетні завдання Уряду Оздоровлення і постійне зростання економіки є необхідною передумовою для розвитку громадянського суспільства, в якому люди бачать перспективу для реалізації власної ініціативи та підприємницької діяльності, створюють і примножують національне багатство, задовольняючи власні потреби та дбаючи про соціальне незахищених співгромадян. Успішне проведення реформ великою мірою залежить від підтримки урядової політики з боку різних верств населення. Необхідно, щоб результати реформ вже у найближчій перспективі позитивно вплинули на добробут громадян України, що створить у суспільстві критичну масу зацікавлених у реформах. Людина є основним суб'єктом суспільних відносин, від неї залежить не тільки сучасний стан національного багатства, але й його примноження. Маючи освічених фахівців та професійні трудові ресурси, можна бути впевненими в тому, що майбутні покоління отримають у спадок дієвий механізм економічних відносин у суспільстві. Підприємницька ініціатива становить основний потенціал економічного зростання. Економічна свобода, підкріплена чітко визначеними правами власності, конкурентними правилами ринкової поведінки та стабільністю, дає можливість ефективно використовувати цей потенціал та розміщувати суспільні ресурси в оптимальний спосіб. Створити умови для реалізації такого потенціалу покликана ця Програма. Результати президентських виборів підтвердили готовність українського суспільства до радикальних змін. Завдання Уряду полягає у виправданні цих очікувань. 112 1. Політична стабільність та посилення дієздатності Уряду 1.1. Забезпечення політичної та громадської підтримки урядової політики Для успішного виконання завдань реформування економіки Уряд повинен насамперед мати гарантовану політичну підтримку з боку Верховної Ради України, що забезпечить взаємну довіру, ефективну співпрацю та солідарну відповідальність органів виконавчої та законодавчої влади за проведення економічних реформ. Дії виконавчої влади повинні бути зрозумілими суспільству. Громадськість постійно інформуватиметься про засади формування і результати проведення Урядом своєї політики. Уряд здійснюватиме економічні реформи з урахуванням пропозицій громадськості. Для запобігання зростанню соціального напруження, виникненню конфліктів передбачається запровадити публічну експертизу проектів найбільш важливих соціально-економічних рішень із залученням неурядових установ, експертів, представників засобів масової інформації тощо. Уряд забезпечуватиме міжнаціональну злагоду, максимально враховуючи інтереси і створюючи сприятливі умови для розвитку всіх етносів в Україні. У сфері етнонаціональної політики зусилля спрямовуватимуться на консолідацію української нації, розвиток її мови та культури; створення належних умов для задоволення культурно-освітніх запитів, збереження національно-культурних традицій, забезпечення духовних потреб корінних народів та національних меншин України; відновлення прав і захист інтересів осіб, депортованих у минулому за національною ознакою. Уряд вважає своїм завданням налагодження співробітництва та взаємної допомоги держави і церкви, надання підтримки релігійним організаціям у проведенні ремонтно-реставраційних робіт на об'єктах, що мають історико-культурну цінність. Уряд буде підтримувати постійний діалог з українською діаспорою. Для цього проводитимуться регулярні зустрічі з представниками зарубіжних українських громадських організацій, які залучатимуться до підготовки проектів нормативно-правових актів, укладення міждержавних договорів, що стосуються інтересів української спільноти. Визнаючи, що статус України в ООН та інших міжнародних організаціях значною мірою впливає на авторитет держави. Уряд активізує роботу в цих інституціях і забезпечить виконання зобов'язань, що випливають із членства в них. 113 1.2. Удосконалення правової бази та зміцнення правопорядку Поліпшення економічної ситуації неможливе без зміцнення законності та правопорядку, утвердження в Україні принципів верховенства права, справедливості та гуманізму, пріоритету прав і свобод людини розбудови правової держави і становлення громадянського суспільства. Досягнення вищезазначених цілей здійснюватиметься шляхом: наближення законодавства України до законодавства Європейського Союзу; розвитку адміністративного права; удосконалення цивільного законодавства, зокрема інституту права власності; реформування судової системи, створення адміністративних судів; розвитку міжнародного правового співробітництва; спільної роботи з Верховною Радою України щодо прискорення прийняття нових Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів; комплексного здійснення правових і організаційних заходів щодо забезпечення законності та правопорядку; розроблення нормативно-правових актів, спрямованих на посилення боротьби з корупцією та подолання «тінізації» української економіки. Особливу увагу Уряд звертатиме на боротьбу з корупцією та організованою злочинністю, що підривають довіру до влади, дискредитують Україну перед світовою спільнотою. У боротьбі з корупцією та для запобігання проявам Уряд зосередить увагу на посиленні контролю та відповідальності за виконанням державними службовцями своїх обов'язків. Розроблення стратегії реформування системи державної служби і прийняття відповідних нормативних актів, запровадження адміністративної юстиції створить чіткий і прозорий механізм відповідальності державних службовців та захисту громадянами своїх прав і законних інтересів, що порушуються чиновниками. У цій діяльності Уряд розраховує на широку підтримку з боку політичних партій, громадськості, засобів масової інформації. Уряд буде прагнути законодавче врегулювати питання легалізації «тіньових» капіталів та їх інвестування в економіку України. Зусилля органів виконавчої влади концентруватимуться на здійсненні комплексних радикальних економічних, правових та організаційних заходів, спрямованих на рішуче обмеження корупції та «тіньової» економічної діяльності, впровадження цілісної системи дій, спрямованих на викорінення причин і передумов корупції та «тінізації» економіки. 1.3. Посилення дієздатності Уряду У процесі адміністративної реформи особлива увага зосереджуватиметься на: 114 впровадженні нової системи організації роботи Уряду та процедур прийняття рішень за участю урядових комітетів; розмежуванні функцій з розроблення державної політики, розпорядчо-виконавчих та з надання державних послуг; вдосконаленні структури органів виконавчої влади всіх рівнів; реформуванні системи державної служби. Уряд орієнтуватиметься на кадри нової генерації - прагматиків і професіоналів, здатних до рішучих дій. Для цього передбачається вдосконалити процедуру прийняття на державну службу з переходом до єдиного порядку проведення конкурсів та стажування із складанням іспитів, запровадити прозору процедуру просування по службі з урахуванням досягнутих у роботі результатів. 1.4. Нові умов и розвитку регіонів Основною метою державної регіональної політики є розв'язання соціально-економічних проблем регіонів шляхом створення умов для подолання істотних відмінностей у рівнях їх соціально-економічного розвитку, що передбачає: децентралізацію функцій виконавчої влади, делегування регіонам значної їх частини; розмежування та збалансування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; розроблення ефективного механізму контролю за виконанням місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування делегованих їм повноважень; зміцнення місцевих фінансів; завершення процесу формування власності територіальних громад; затвердження єдиних мінімальних соціальних стандартів та їх гарантоване забезпечення; затвердження на законодавчому рівні критеріїв, за якими регіони можуть бути віднесені до депресивних (слаборозвинутих), впровадження механізмів надання їм державної підтримки та стимулювання соціально-економічного розвитку; стимулювання розвитку регіонального міжнародного співробітництва. 2. Якість життя людини, соціальна справедливість і гуманітарний розвиток Політика Уряду щодо розвитку людського потенціалу спрямовуватиметься на забезпечення високої якості життя на засадах соціальної справедливості, а саме: 115 забезпеченні доступу до ресурсів, необхідних для досягнення гідного життєвого рівня; створенні умов для тривалого, духовно насиченого життя; убезпеченні життєдіяльності людини. 2.1. Відстеження процесів людського розвитку Моніторинг процесів розвитку людини передбачає передусім розрахунки та відстеження індексу людського розвитку, його складових елементів, оцінку тенденцій та перспектив розвитку людського потенціалу. Запровадження загальноприйнятної системи показників людського розвитку дасть змогу: визначити критерії оцінки ефективності державної політики; аналізувати та оперативно коригувати заходи щодо здійснення економічних реформ; забезпечити формування образу України, зрозумілого для її потенційних партнерів. 2.2. Створення умов для тривалого, здорового та духовно насиченого життя Створення умов для тривалого, здорового та духовно насиченого життя передбачає значне поліпшення медичних та освітянських послуг, забезпечення зайнятості населення, реформування системи соціального захисту, проведення пенсійної реформи. Політика Уряду у цьому напрямі базуватиметься на таких принципах: активізація пропаганди здорового способу життя, створення умов для належного фізичного виховання людини; досягнення гарантованого рівня безоплатної медичної допомоги населенню; перехід до надання медичної допомоги за принципом «сімейного лікаря» та створення єдиного медичного простору незалежно від підпорядкування та форм власності лікувально-профілактичних закладів; поетапне запровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування; забезпечення системи економічних і правових механізмів гарантування медичної допомоги в належному обсязі та необхідного рівня її якості незалежно від місця проживання громадян. Уряд гарантуватиме кожному отримання загальної середньої освіти. З цією метою: розпочнеться перехід на дванадцятирічну загальну середню освіту: впроваджуватимуться новітні технології у сфері освіти; здійснюватиметься комп'ютеризація навчальних закладів; відбудеться перехід на базові вітчизняні програми і підручники. 116 З метою реформування системи вищої та професійно-технічної освіти Уряд вирішить такі питання: розширення та удосконалення форм отримання освіти із збереженням державного замовлення; фінансування навчання та гарантування роботи за спеціальностями, в яких виникає потреба з боку держави; оптимізація мережі навчальних закладів, зміна структури підготовки кадрів; забезпечення повної або часткової оплати навчання малозабезпеченої талановитої молоді; надання пільгових кредитів для отримання вищої освіти. Виходячи з необхідності підвищення духовно-інтелектуального потенціалу суспільства. Уряд забезпечить: збереження історико-культурної спадщини України; розвиток і функціонування української мови як державної; формування нових підходів до реалізації молодіжної політики, спрямованої на створення правових, економічних та організаційних умов і гарантій для самореалізації особистості; розвиток культури і мистецтв, театру і кінематографії, музейної справи, образотворчого мистецтва, книговидання; підтримку професійних творчих спілок і народної творчості; упорядкування та якісний розвиток мережі культурно-освітніх закладів; розвиток інформаційного простору. Особливу увагу Уряд зверне на зайнятість населення, розвиток та ефективне регулювання ринку праці, забезпечення продуктивної зайнятості. Здійснюватиметься політика щодо поступового переходу від визначення заробітної плати як частки в доході підприємства до заробітної плати як ціни робочої сили. Уряд зосередить увагу на проведенні виваженої політики доходів та реформуванні системи оплати праці, створенні механізму формування ціни робочої сили, подоланні її штучного заниження, відновленні стимулюючої функції заробітної плати. Уряд на основі однозначно визначених та усталених принципів фінансування і отримання соціальної допомоги забезпечить: запровадження механізмів погашення та недопущення у майбутньому заборгованості із заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат; повне розмежування до 2002 p. джерел фінансування окремих програм з метою звільнення Пенсійного фонду від невластивих йому виплат; 117 більш раціональне використання коштів державного та місцевих бюджетів, зокрема заміну системи діючих пільг адресною допомогою малозабезпеченим категоріям населення; реформування системи соціального страхування; удосконалення механізмів соціальної підтримки ветеранів війни, інвалідів, людей похилого віку та багатодітних сімей; запобігання інвалідності, здійснення професійної реабілітації інва-лідів з метою забезпечення їх зайнятості та залучення до активного життя. Пенсійна реформа спрямовуватиметься на: розв'язання проблеми забезпечення соціальної справедливості. Розмір пенсії має залежати від трудового стажу та особистої відлові-дальності за сплату пенсійних внесків; створення за рахунок індивідуальних внесків загальнообов'язко-вого державного та добровільного пенсійного страхування потужного інвестиційного ресурсу, здатного забезпечити фінансування розвитку вітчизняної економіки та досягти вагомої надбавки до пенсії. З цією метою буде запроваджено трирівневу пенсійну систему. Перший рівень - солідарна система, другий - обов'язкові накопичен-ня, третій - добровільне пенсійне страхування. 2.3. Безпека життєдіяльності людини Нагальним завданням в екологічній політиці є проведення інсти туційних реформ державної системи охорони довкілля та викорис тання природних ресурсів, запровадження механізмів та інструментів екологічної політики, реалізація пріоритетних національних і держав-них програм з метою створення умов для сталого збалансованого розвитку держави, Діяльність Уряду у сфері екологічної, техногенної безпеки і цивіль ного захисту населення спрямовуватиметься на створення надійних гарантій безпечної життєдіяльності людей, досягнення високих норм та стандартів захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, розв'язання проблем, спри чинених Чорнобильською катастрофою та надвисоким техногенним навантаженням. Уряд вживатиме заходів щодо: запобігання виникненню надзвичайних ситуацій шляхом реалізації державних, регіональних, місцевих та об'єктових програм зниження рівня техногенно-екологічних ризиків; запровадження нових механізмів впливу на зниження техногенно го навантаження об'єктів підвищеної небезпеки, насамперед шляхом удосконалення дозвільної діяльності з обов'язковим страхуванням від техногенних ризиків; 118 радикального реформування сил реагування на надзвичайні ситуації; підвищення безпеки проживання населення у сейсмічне небезпечних районах; підтримки та сприяння реалізації спільних міжнародних проектів з питань цивільного захисту населення і територій. Пріоритетом урядової політики є мінімізація наслідків Чорнобильської катастрофи. Зусилля Уряду будуть спрямовані на: удосконалення законодавчої та нормативної бази з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи; забезпечення адресності пільг та компенсацій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, шляхом: надання спеціальної медичної допомоги, передусім інвалідам і хворим; належного пенсійного забезпечення; оздоровлення постраждалих, передусім дітей; погашення заборгованості з виплати компенсацій, що склалась за останні роки; здійснення надійного радіаційного контролю за продуктами харчування та станом навколишнього природного середовища; продовження робіт, пов'язаних з будівництвом першої черги комплексу переробки, зберігання та захоронения радіоактивних відходів чорнобильського походження; забезпечення виконання невідкладних заходів з метою реабілітації території зони і відчуження; продовження разом з країнами «великої сімки» та Європейського Союзу реалізації проекту перетворення об'єкта «Укриття» в екологічно безпечну систему. 3. Економічне зростання 3.1. Створення макроекономічних умов зростання Основною метою політики економічного зростання є поступове збільшення темпів приросту ВВП: у 2000 р. на 1-2 відсотки, 2001 - на 4 відсотки, 2002-2004 - на 6,5 відсотка. Стрижень стратегії зростання - політика, яка забезпечуватиме ефективне використання ресурсів економіки, накопичення капіталу і спрямування його на продуктивне нагромадження. Макроекономічною основою зростання має стати фінансова стабільність, збалансованість і прозорість бюджету, прогнозованість валютного курсу, зважена податкова та грошово-кредитна політика. Уряд дотримуватиметься таких принципів бюджетної політики: 119 формування державного бюджету у наступні роки за програмно-цільовим методом з метою забезпечення профіциту на рівні 1 відсотка ВВП; спрямування державної політики у сфері державних фінансів на створення соціальне орієнтованої економіки; зниження податкового тиску за рахунок розширення податкової бази, скасування податкових пільг з одночасним зменшенням ставок оподаткування та спрощенням процедур податкового адміністрування; включення всіх коштів бюджетних організацій до спеціального фонду бюджету, видатки якого контролюватимуться Державним казначейством; реформування міжбюджетних відносин; забезпечення сплати податків до бюджетів усіх рівнів у грошовій формі. Важке становище у сфері державних фінансів та значне поточне боргове навантаження обумовлюють необхідність вжиття негайних заходів, спрямованих на підвищення ефективності управління державним боргом: досягнення домовленостей щодо умов погашення та обслуговування в 2000-2001 pp. зовнішнього державного боргу та оптимізації його структури шляхом продовження середнього терміну погашення кредитів і зменшення вартості обслуговування; активізація співпраці з міжнародними фінансовими організаціями та Європейським Співтовариством; концентрація зусиль на відновленні програми розширеного фінансування, що підтримується Міжнародним валютним фондом, яка є необхідним фактором реструктуризації значної частини державного боргу. Уряд проводитиме політику зменшення державного боргу та обсягів залучення кредитів під державні гарантії. Уряд сприятиме Національному банку в проведенні ним політики забезпечення стабільності національної валюти. Будуть створені необхідні передумови для вільного руху капіталу, збільшення обсягів кредитування реального сектора економіки, кредитної прогнозовано-сті рівня інфляції. Основними завданнями щодо підтримки монетарної політики Національного банку буде відмова від запозичень у нього ресурсів на покриття бюджетного дефіциту та фінансування цільових програм; запобігання різким коливанням обмінного курсу гривні; зменшення дефіциту платіжного балансу; створення сприятливих умов для припливу капіталів в економіку України; стимулювання зовнішньоекономічної діяльності. 120 Дії Уряду разом з Національним банком будуть спрямовані на удосконаленя законодавства. що регулює взаємовідносини банків з позичальниками, з метою встановлення відповідальності за неповернення кредитів. Поглиблюватимуться партнерські відносини Уряду та Національного банку з метою забезпечення фінансової стабільності. 3.2. Розкриття підприємницького потенціалу нації Основою політики економічного зростання буде розкриття підприємницького потенціалу. Приватна ініціатива в поєднанні з науково-технологічними досягненнями має справити позитивний вплив на конкурентоспроможність вітчизняної продукції та національної економіки, сприятиме збільшенню обсягів заощаджень населення та спрямуванню їх на ефективний економічний розвиток, вирішення питань соціального захисту. Результатом стане значне підвищення ефективності використання суспільних ресурсів. З метою розкриття підприємницького потенціалу Урядом вживатимуться такі заходи: законодавче забезпечення захисту прав власності; створення умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом; забезпечення відкритості та прозорості приватизації, надання інвесторам інформації про об'єкти та умови приватизації, залучення до її проведення фінансових посередників; сприяння прийняттю Податкового кодексу, забезпечення стабільності, рівномірності податкового навантаження на різні категорії платників з однаковим рівнем доходу, уніфікації підходів до платників податків незалежно від форми власності та галузевої приналежності; зменшення податкового навантаження шляхом поступового зниження ставки податку на додану вартість та нарахувань на фонд оплати праці, відмови від обов'язкових відрахувань до інноваційного фонду; удосконалення системи оподаткування малого та середнього підприємництва; скасування картотеки та закріплення права платників податків самостійно розпоряджатися власними коштами; реформування системи державного регулювання з метою забезпечення невтручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в діяльність суб'єктів господарювання, усунення правових та організаційних перешкод у проведенні підприємницької діяльності. Завдяки справедливій конкуренції буде досягнуто ефективного розподілу суспільних ресурсів та стабільності цін. З метою захисту та підтримання конкуренції Уряд забезпечить: 121 зменшення кількості інституцій, які розподіляють державні фінан си та матеріальні цінності; здійснення закупівель товарів та послуг для державних потреб, а також їх реалізацію виключно на прозорих конкурсних засадах; усунення бар'єрів на шляху входження суб'єктів господарської діяльності на існуючі ринки, зокрема на монополізовані; створення рівних умов діяльності для суб'єктів підприємництва незалежно від їх організаційно-правової форми, форми власності та країни походження капіталу; удосконалення законодавства, що регулює конкуренцію та сприяє підвищенню ефективності державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій; реформування податкового обліку, перехід на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку. 3.3. Розвиток внутрішнього ринку З урахуванням впливу політики структурних змін на розвиток внутрішнього ринку Уряд вживатиме заходів до: оптимізації обсягів і забезпечення формування раціональної структури державних ресурсів та відповідних видатків бюджету, що у се-редньостроковій перспективі сприятиме випередженню темпів зростання платоспроможного попиту населення над темпами зростання ВВП. У короткостроковій перспективі зростання і платоспроможного попиту підтримуватиметься погашенням заборгованості із заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат; забезпечення справедливої конкуренції та державного регулювання природних монополій, що сприятиме збільшенню продуктивності та обсягів виробництва, розширенню внутрішнього ринку високотех-нологічної продукції та розвитку сфери інформаційних послуг, а саме: - збільшенню попиту на відповідні товари та послуги з боку підприємств, які проводитимуть технічне та технологічне переоснащення; - реалізації програм соціального спрямування, пов'язаних із застосуванням новітніх технологій у сфері охорони здоров'я, освіти, правоохоронних органах та у Збройних Силах; - збільшенню попиту населення на високоякісні товари тривалого використання; - розвитку інституцій та інструментів інформаційного забезпечення функціонування ринків. Все це, в свою чергу, дасть значний поштовх до розвитку галузей телекомунікацій, програмного забезпечення, виробництва комп'ютерної техніки тощо. Введення в економічний обіг землі як товару, проведення виваженої політики підтримки сільськогосподарського товаровиробника, 122 забезпечення доступу до фінансових ресурсів на ринкових умовах та оновлення сільськогосподарської техніки стимулюватиме розвиток переробних галузей промисловості і галузей сільськогосподарського машинобудування. Уряд спрямовуватиме державні інвестиції на модернізацію та роз-будову інфраструктури, що сприятиме збільшенню обсягів будівель-них робіт і викличе зростання попиту на будівельні матеріали та конструкції, продукцію машинобудування тощо. Уряд сприятиме розвитку фондового ринку шляхом: створення і розширення інфраструктури фондового ринку; забезпечення прозорого механізму обліку та переходу прав власності; удосконалення механізмів корпоративного управління, зокрема щодо забезпечення захисту прав акціонерів, створення умов для фор-мування ефективного і власника, удосконалення механізмів висвіт-лення інформації про діяльність емітентів цінних паперів; підвищення рівня знань та поінформованості населення з питань функціонування фондового ринку. Зусилля Уряду щодо формування дієвого страхового ринку спря-мовуватимуться на створення умов для збільшення обсягів та підви-щення якості страхових послуг шляхом: розвитку правових основ регулювання страхової діяльності; подальшого удосконалення системи обов'язкового державного страхування; зняття обмежень для участі іноземного капіталу в статутних фондах страховиків - резидентів України; удосконалення системи перестраху вального ринку з метою зменшення експортних ризиків. Реалізуватимуться заходи щодо поетапного забезпечення доступу іноземних страховиків на український страховий ринок у рамках механізму вступу України до Світової організації торгівлі, поглиблення співпраці з відповідними інституціями в Європейському Союзі. 4. Конкурентоспроможність національної економіки 1. Структурні зрушення З метою підвищення конкурентоспроможності національної еко-номіки Уряд сконцентрує увагу на проведенні структурних реформ у ключових галузях і секторах економіки. Реформи у паливно-енергетичному секторі спрямовуватимуться на створення прозорихих, конкурентних і ефективних ринків енергоносіїв. Через відповідніті механізми державного регулювання буде встанов- 123 лено жорсткі вимоги до всіх учасників ринків енергоносіїв, а саме: припинення безоплатного споживання енергетичних ресурсів, внесення платежів за енергоносії лише у грошовій формі, проведения постійного моніторингу становища на енергоринках, запровадження фінансових і майнових санкцій до боржників, забезпечення вільною вибору постачальників енергоносіїв. Зусилля спрямовуватимуться на подальше дотримання ринковою механізму формування цін, удосконалення системи надання вугільній галузі державної підтримки, в тому числі на реструктуризацію шахт і розрізів та підвищення ефективності її використання. Уряд відмовиться від практики бюджетного субсидування постачання енергоносіїв для потреб окремих галузей економіки, у тому числі для агропромислового комплексу. Визначальним напрямом розвитку паливно-енергетичного комплексу, спрямованим на збільшення видобутку та виробництва власних енергоносіїв, буде проведення широкомасштабної приватизації підприємств із залученням стратегічних інвесторів. З метою диверсифікації джерел постачання нафти в Україну буде забезпечено виконання комплексу робіт з будівництва об'єктів Євро-Азійського нафтотранспортного коридору та визначення маршрутів поставок з урахуванням інтересів України. Передбачається подальше розширення використання нетрадиційних джерел енергії (метан-вугільних пластів, вітроенергетика тощо). Одним з істотних факторів розвитку економіки на нинішньому етапі є енергозбереження, завдяки чому можна заощадити понад 40 відсотків загальних обсягів споживання енергоносіїв. Уряд стимулюватиме впровадження механізмів самофінансування енергоощадних заходів. Агропромислове виробництво є одним з найважливіших секторів економіки України. Тут формується основна частина продовольчих ресурсів та забезпечується майже три чверті роздрібного товарообігу, що справляє визначальний вплив на гарантування продовольчої безпеки держави, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринку, підвищення життєвого рівня населення. Тому найбільшу увагу Уряд приділятиме: завершенню реформування колективних сільськогосподарських, підприємств на засадах приватної власності, гарантуванню свободи, вибору організаційних форм приватного господарювання, впровадженню механізму погашення кредиторської заборгованості сільськогосподарських підприємств, що перетворюються в підприємства нового типу; розвитку особистих підсобних господарств і перетворенню їх у селянські (фермерські) господарства; 124 завершенню земельної реформи, формуванню повноцінного ринку землі, впровадженню механізмів відповідальності суб'єктів господарювання за раціональне використання земель; прискоренню підготовки та подання на розгляд Верховної Ради України нової редакції Земельного кодексу, проектів законів України з питань купівлі і продажу земельних ділянок, про особисте підсобне господарство, про кредитування сільськогосподарських товаровиробників під заставу землі; прискоренню формування необхідної інфраструктури аграрного ринку, яка забезпечить для всіх його учасників рівні умови, прозорість і паритетність взаємовідносин у реалізації продукції агропромислового виробництва та постачанні для його потреб матеріально-технічних ресурсів і сировини; забезпеченню вдосконалення економічних і фінансово-кредитних відносин на селі шляхом запровадження іпотечного кредитування під заставу землі із задіянням механізму її вилучення у разі неповернення кредитів і створенню механізму фінансових гарантій повернення кредитів сільгоспвиробниками; прискоренню передачі об'єктів соціальної сфери, що перебувають на балансах підприємств агропромислового комплексу, у комунальну власність; розробленню і впровадженню економічних інструментів державного впливу, що відповідають вимогам функціонування аграрного виробництва в ринковому середовищі. Стратегія державної промислової політики передбачає забезпечення випереджувальних темпів випуску наукоємної продукції, створення нових конкурентоспроможних зразків техніки, підвищення якості та ефективності виробництва, зорієнтованого на задоволення потреб внутрішнього ринку і нарощування експортного потенціалу. Найбільшу увагу буде приділено: оптимізації виробництва шляхом системної реструктуризації галузей з метою приведення потужностей підприємств у відповідність з кон'юнктурою внутрішнього та зовнішнього ринку; підвищенню конкурентоспроможності продукції шляхом зменшення витрат на її виробництво, захисту українських товаровиробників на зовнішньому ринку; прискоренню структурної перебудови машинобудівного комплексу та нарощуванню обсягів виробництва наукоємної продукції; розширенню міждержавної кооперації у високотехнологічних виробництвах; забезпеченню серійного виготовлення новітніх літаків, укладенню міждержавних угод щодо їх спільного виробництва; 125 реформуванню суднобудівної галузі на основі визначення оптимальних обсягів її виробничих потужностей для виконання замовлень на будівництво сучасних суден, військових кораблів, надання комплексу послуг з їх ремонту; створенню умов для подальшої комерціалізації космічної діяльності, продовженню реалізації міжнародних програм ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстар», ряду інших міжнародних проектів; реструктуризації військово-промислового комплексу з урахуванням вимог щодо виробництва і забезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань основними видами озброєння і військової техніки в обсягах та технічного рівня, необхідних для гарантованої оборони і безпеки держави, а також експортних поставок продукції та послуг; удосконаленню структури експорту металургійної продукції шляхом переорієнтації на експорт кінцевої продукції (труби, металовироби, листовий та сортовий прокат); впровадженню технологій переробки багатокомпонентної вторинної сировини з метою отримання кольорових, рідкісних і рідкісноземельних металів; розвитку галузі з видобутку та обробки дорогоцінних металів, зокрема золота; виробництву мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин, полімерів та виробів з них. У сфері житлової політики передбачається: і збільшення до 2005 p. удвічі обсягів житлового будівництва шляхом стимулювання недержавних інвестицій, сприяння розвитку потужностей з випуску сучасних будівельних матеріалів та конструкцій, | передачі об'єктів незавершеного житлового будівництва платоспроможним забудовникам на компенсаційній основі, виділення земельних ділянок під будівництво житла; розвиток системи кредитування для придбання і спорудження житла громадянами України, зокрема молодими сім'ями, сільськими жителями, військовослужбовцями, які потребують поліпшення житлових умов; надання за рахунок державного житлового фонду на умовах оренди соціального житла громадянам, які потребують соціального захисту. З метою подолання критичного становища у житлово-комунальному господарстві передбачається: сформувати законодавчу основу розвитку галузі, нормативну базу 126 ' встановлення економічно обгрунтованих тарифів на житлово-кому-нальні послуги та забезпечення їх запровадження; започаткувати процес приватизації об'єктів інфраструктури жит-во-комунальної сфери; запровадити конкурсний порядок відбору суб'єктів для надання житлово-комунальних послуг з числа підприємств різних форм влас-ності; розробити та задіяти фінансові механізми впровадження ресурсо-зберігаючих технологій; удосконалити порядок надання житлових субсидій як механізму соціального захисту. 4.2. Інвестиційна та інноваційна політика Реалізація запропонованих заходів щодо фінансової стабілізації, розвитку підприємництва на основі конкуренції, виваженої бюджетної податкової політики, стимулюючої амортизаційної політики, розвитку фондового та страхового ринку сприятиме нарощуванню інвести-ційних ресурсів та послідовному збільшенню частки інвестицій у ВВП. Зростання реальних доходів населення, впровадження механізмів акумулювання вільних коштів домашніх господарств та законодавче врегулювання питань захисту заощаджень громадян сприятиме ство-ренню додаткових інвестиційних ресурсів для фінансування націо-нальної економіки. Макроекономічна стабільність, підвищення довіри інвесторів до економічної політики Уряду та зменшення рівня ризиків сприятиме притоку іноземних інвестицій. Також буде відновлена інвестиційна діяльність держави. Державні інвестиційні ресурси спрямовуватимуться насамперед на розвиток інфраструктури, підтримку науково-технологічної та інноваційної політики, що сприятиме активізації розвитку всієї економіки. Науково-технологічна та інноваційна політика Уряду спрямовуватиметься на забезпечення науково-технічного прогресу, розвиток на-укоємних виробництв, подолання ресурсовитратного характеру виробництв та його технологічне оновлення, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Пріоритетами Уряду стануть: концентрація ресурсів на проведенні фундаментальних і прикладних досліджень за напрямами, в яких Україна має значний науковий, технологічний та виробничий потенціал і які можуть забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; впровадження ринкових механізмів підтримки прикладних досліджень і розробок, розширення участі малого і середнього бізнесу в науково-технічному та інноваційному розвитку; 127 запровадження програмно-цільового підходу до фінансування розвитку академічного, освітянського та виробничого секторів наукової сфери; приведення системи правового захисту об'єктів інтелектуальної власності у відповідність з міжнародними нормами, введення її у гос-подарський обіг і розширення таким чином експортного потенціалу держави; розвиток та впровадження в Україні новітніх інформаційних тех-нологій, насамперед, глобальної комп'ютерної мережі ІНТЕРНЕТ. і Важливим інструментом фінансової підтримки інвестиційної та інноваційної діяльності Уряду стане Український банк реконструкції та розвитку. 4.3. Розвиток експорту З метою створення сприятливих умов для збільшення обсягів експорту передусім до країн Європейського Союзу Уряд здійснюватиме роботу в таких напрямах: забезпечення вступу України до Світової організації торгівлі; забезпечення визнання за Україною статусу країни з ринковою економікою; укладення з Європейським Союзом угоди про вільну торгівлю; розширення доступу українських товарів на ринки країн Європейського Союзу шляхом збільшення квот та усунення торговельних обмежень, зокрема укладення між Україною та Європейським Союзом нової угоди про торгівлю текстильною продукцією на 2000-2002 pp.; запобігання антидемпінговим розслідуванням щодо експорту української продукції. З метою уникнення антидемпінгових розслідувань Уряд запровадить систему моніторингу експорту, надання відповідної інформації підприємствам, асоціаціям, міністерствам, а також сприятиме роботі галузевих асоціацій виробників та експортерів для забезпечення координації дій вітчизняних експортерів на зовнішньому ринку. Уряд забезпечить укладення та реалізацію двосторонніх угод з країнами - торговельними партнерами в галузі взаємного визнання оцінки відповідності, розширення участі України в роботі міжнародних і європейських організацій із стандартизації та сертифікації. Буде здійснено заходи щодо: скорочення переліку товарів, які підпадають під дію індикативних цін; спрощення порядку транзиту через Україну; установлення єдиної ставки збору за надання комплексу послуг з митного, екологічного, ветеринарного, фітосанітарного контролю ван- 128 129 тажів і транспортних засобів та за проїзд автомобільними дорогами України транспортних засобів іноземних власників із спрямуванням усіх отриманих коштів до державного бюджету. З метою поліпшення торговельно-економічних відносин з країнами СНД та Балтії, передусім з Російською Федерацією, головну увагу буде зосереджено на: активізації роботи з реалізації програм довгострокового економічного співробітництва; створенні організаційно-правових засад функціонування зони вільної торгівлі; розширенні міжрегіонального співробітництва з країнами - учасницями СНД. Вигідне географічне положення України є сприятливою передумовою для інтеграції транспортної мережі України у міжнародну. З метою створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів триватиме робота із залучення інвестицій, у тому числі іноземних, для забезпечення реабілітації автомобільних доріг та розвитку залізничних шляхів, організації будівництва нових автомобільних доріг на концесійних засадах. Удосконалюватиметься нормативно-правова база у сфері міжнародних перевезень. 0 4 d l n I 4 O ¬0 n I IOIOeI(IhInUrU8a„auea2auiauauauauiuiuauUeuiuiuiuiuiuauiuiuiuiuauiuauauiu auiuiuiuiuiuiuiuiuiuUeuiuOuiuOuO ?j?&?h?i?`3/4AA8Aeoeoaoooo**oaEEaoaoaeaoo 8AeOAJCACAeC(I(I?O1/4O¶Oe`OnUtUvU?YthTHossjc°cJeoeOi”ioeaaaeeeaaeOOaeooE 1/2eee „ ¤?]„™y`„ ??aeaeaeaeUeUeUeOOOUeUeOOOOOOOOAE „]„™y`„ „ ¤x]„™y`„ d? ¤x]„™y`„ „]„™y`„ oeeoaaaaooaaa*aEE*1/4ee ]„™y`„ iAei hU#e7? U „]„™y`„ ¤E]„™y`„ 9P?V?X?–???OAEAE†I?I?IJ?cOp*OU~a„a†arathabe??aeU???AA···?·««ae?? d? ¤?]„™y`„ ¤?]„™y`„ ¤?]„™y`„, „ ¤P]„™y`„ ¤x]„™y`„ – ooeeeeoeoaeoOOEE?EE ¤x]„™y`„ oeeeeUeUeo?Ae???««o?o „,]„™y`„, „, ¤?]„™y`„, oiaeiOEiaeiaei?Eiaeiaei?Ei?iaei???ae?aei?Ei?i?i?i‘?i?i?i?iae „Ue]„™y`„Ue e oiTHOiEiAiAiTHOiEiAi¶i?iTHOiAic›i’„i}i}i}i}iEi}i}i}i „]„™y`„ iaOAE¶? ?‚ v „]„™y`„ OJQJ „™y]„™y „,]„™y`„, „T]„™y`„T „,]„™y`„, ]„?y`„a$ d? ¤ ]„™y`„ „h]„™y`„h oooeaoUUE·«oooooooU ]„™y`„a$ oessssssssssssssssssssIAssssssµµssss „ ¤x]„™y`„ „]„™y`„ „]„™y`„a$ „ ¤?]„™y`„ ‚ z oeeeeeUIeeAAeeeeeeeeee „ ¤?]„™y`„ " >

– V i H! ^# 8$ ?$ ?% o% u% J& u( oooeeooooooooooooooYYOC

„]„™y`„

„ ¤x]„™y`„

„]„™y`„

oooooooooesssseeeeeeeeeeeeee

„]„™y`„

„ ¤d]„™y`„

]„™y`„Ue

„ ¤x]„™y`„

ae rae De aee He 6i ?i ?i “n ¶n ?o –o oooooooeaOOaeeeeeeeeeeaa

***IIIAA

„™y]„™y

„ ¤d]„™y`„

„?]„™y`„?

ooeaee*EEeeeeeeeeeeeeee

світовий туристичний простір, створення організаційно-правових та
економічних засад становлення туризму як високорентабельної галузі
економіки Уряд спрямовуватиме свою політику на:

державне сприяння розвитку внутрішнього та іноземного (в’їзного)
туризму;

прискорену приватизацію об’єктів туристичної галузі:

забезпечення раціонального використання та відновлення природного та
історико-культурного середовища;

спрощення, згідно з міжнародною практикою, візових, митних і
прикордонних формальностей.

IV. Очікувані результати реалізації програми

Уряд переконаний, що реалізація цієї Програми за умови політичної та
громадської підтримки, запровадження солідарної відповідальності Уряду
та Верховної Ради України дасть змогу усунути причини, що призвели до
кризи. Це дозволить досягти реального економічного зростання, соціальної
стабільності, дієвості соціального захисту населення та зменшення рівня
бідності.

Будуть забезпечені основні права і свободи людини, створені передумови
для динамічного підвищення якості життя населення шляхом гарантованого
широкого доступу до освіти, культури, медичного

обслуговування, інших базових послуг, які сприяють формуванню
гармонійних відносин у суспільстві.

Будуть створені належні умови для посилення підприємницької активності,
забезпечена стабільність національної валюти, проводитиметься виважена
політика щодо державних запозичень. Економіка України стане привабливою
для зовнішніх і внутрішніх інвесторів.

Водночас очікуваними результатами реалізації Програми стануть:

зростання валового внутрішнього продукту у 2000 р. на 1-2 відсотки
порівняно з попереднім роком, а в 2002-2004 pp. – на 6,5 відсотка в
середньому за рік;

забезпечення продуктивної зайнятості населення та створення і 1 млн
нових робочих місць;

підвищення платоспроможного попиту населення. Реальні доходи

населення зростуть у 1,3-1,4 раза порівняно з 1999 роком;

збереження стабільності цін. Передбачається, що індекс спожив-

чих цін у 2000 p. становитиме 119 відсотків у середньому до
попере-днього року, а в 2002-2004 pp. цей показник не перевищуватиме
середньому за рік 107 відсотків;

погашення в повному обсязі заборгованості із заробітної плати,

пенсій та інших соціальних виплат і створення механізмів для недопущення
такої заборгованості в майбутньому; :

підвищення рівня мінімальних соціальних гарантій, реальної заробітної
плати і трудової пенсії;

надання адресної допомоги громадянам, які перебувають за межею бідності;

формування і дотримання бездефіцитного у 2000 р. та профіцитно-го в
2001-2004 pp. державного бюджету. Профіцит бюджету становитиме 1
відсоток ВВП;

зменшення державного боргу;

поступове зниження податкового тиску з одночасним розширенням бази
оподаткування;

справедлива конкуренція на ринках та ефективне державне регулювання
природних монополій;

активізація фондового, страхового та валютного ринку;

зростання обсягів кредитування підприємств, кредитні ресурси будуть
більш доступними та дешевими;

збільшення обсягів інвестицій в економіку – частка валового
нагромадження капіталу у структурі ВВП збільшиться з 21,1 відсотка у
2000 р. до 23 відсотків у 2004 p.;

створення ефективного приватного сектора економіки та запровадження
дієвих правових механізмів регулювання відносин власності;

забезпечення широкої приватизації землі та створення розвинутої

130

інфраструктури аграрного ринку, що дасть змогу збільшити у 2000 p.
випуск сільськогосподарської продукції на 1,6 відсотка, а в 2004 p. цей
показник сягатиме 4 відсотків;

зростання експорту продовольства;

збільшення обсягів житлового будівництва у 2 рази, забезпечення
самоокупності житлово-комунального сектора;

створення ефективних ринкових механізмів у паливно-енергетичному
комплексі, розв’язання проблеми стабільного забезпечення країни
енергоносіями, диверсифікації джерел їх надходження та запровадження
ефективних механізмів енергозбереження;

перевищення темпів зростання експорту над темпами зростання реального
ВВП у 2000 р. на 0,5 відсотка, а в 2002-2004 pp.- у середньому більш як
на 1 відсоток;

вступ України в члени Світової організації торгівлі;

створення передумов для набуття Україною асоційованого членства в
Європейському Союзі.

Тема 6. Макроекономічне планування

Планування – це специфічна управлінська діяльність з визначення цілей та
шляхів їх досягнення. Його ведуть на підставі ринкових досліджень і
аналізу внутрішніх можливостей. Змістом розробки планів є визначення
взаємопов’язаних завдань структурним підрозділам об’єкта планування,
обґрунтування потрібних ресурсів, визначення показників для контролю та
оцінки ступеня досягнення цілей.

Світова практика застосування макроекономічного планування дає змогу
виділити три його головні форми: директивне, індикативне і стратегічне.

Директивне планування було формою прояву жорсткого держав-ного
регулювання економіки в колишньому СРСР. У разі директив-ного планування
товаровиробнику визначають скільки і якої продук-ції треба виробити,
кому і за яку ціну продавати. Цьому процесу відповідає адекватна
централізована система постачання ресурсів. В ос-нові цієї форми
регулювання економіки є передусім абсолютизація державної форми
власності як основної і єдиної, а в концепції управ-ління передбачено
досягнення політичних результатів усупереч еко-

131

номічній логіці. Крім того, специфічно витлумачена економічна роль
держави.

Здавалося б, на перший погляд, така система відносин між державою і
товаровиробником є зручною для обох і може забезпечити повну
збалансованість народного господарства. Натомість 70-річна практика
господарювання за єдиним директивним планом довела неспро-

можність реалізувати це завдання. По-перше, жорсткий директивний план
сковує товаровиробників у пошуках варіантів освоєння нових видів
продукції і ліквідовує стимули саморозвитку. По-друге, для
збалансованості розвитку народного господарства через план треба
розраховувати не лише прямі, а й опосередковані витрати на оди- ницю
продукції. Якщо ж номенклатура продукції перевищує десятки із мільйонів
найменувань, то навіть найсучаснішим комп’ютерам це неї;

під силу. І хоча була розроблена модель міжгалузевого балансу, у
практиці роботи центральних органів планування її використовували лише
на рівні аналітичних і передпланових розрахунків. Тому не розраховували
і не пов’язували навіть однієї тисячної частки того, що виробляли. З
огляду на це механізм директивного планування перетворився у механізм
відтворення диспропорцій. Крім того, це призвело до надмірного зростання
товарно-матеріальних запасів, зменшення фондовіддачі і тотального
дефіциту.

Централізм директивного планування, яке практикували в
планово-розподільній системі країн колишнього СРСР, був доведений до
абсурду.

Водночас макроекономічне планування стратегії поведінки на ринку
(стратегічне планування) набуло широкого застосування, зокрема, в
країнах Європейського Співтовариства. Суть цього планування полягає в
забезпеченні виживання економічної одиниці будь-якого рівня (в тому
числі макроекономічної національної системи) на динамічному ринку шляхом
виявлення та утворення довготермінової стійкої відповідності між цілями
системи, її ринковими шансами та внутрішнім потенціалом. Стратегічне
планування – це системний спосіб управління змінами, творчий процес
визначення і здійснення най- більш важливих дій (беручи до уваги сильні
та слабкі сторони і можливості).

6.2. Індикативне (рекомендаційне) планування

Найбільшого поширення в системі макроекономічного планування набуло
планування індикативне. Вперше ідею індикативного планування висвітлив
К. Лапдауер у книзі «Теорія національного економічного планування», яка
вийшла в 1944 р. Суть цього планування

132

полягає у тому, що уряд впливає на розвиток національної економіки не
шляхом вказівок і затвердження директивних обов’язкових завдань для
товаровиробника, а за допомогою координації діяльності виробників і
забезпечення їх інформацією.

Потреба застосування державного індикативного планування виникла на
певному етапі розвитку товарного виробництва, коли ринковий механізм
почав втрачати здатність утримувати процеси відтворення у раціональних
межах і забезпечувати стабільний пропорційний характер розвитку
економіки. Індикативна форма планування увійшла в світову господарську
практику у зв’язку з економічною кризою 1929-1933 pp. як засіб, за
допомогою якого можна запобігати виникненню в економіці кризових явищ.

Перші плани на макрорівні мали обмежений характер і охоплювали переважно
бюджетно-податкову політику, зводилися до складання національних
бюджетів. З розвитком сфери макроекономічного планування функція
розробки планів перейшла від фінансових органів до спеціально створених
для цього планових структур.

У кожній країні організація індикативного планування має свої
особливості. У державному планово-економічному регулюванні
(ма-крорівень) США перше місце належить бюджетному плануванню і
Федеральній резервній системі, яка виконує функції центрального банку.
Плануванням на мікрорівні займається Національна планова рада. Вже у
70-ті роки XX ст. в усіх ланках державного апарату США налічувалося
понад 20 тис. професійних плановиків, з яких 56% працювали на місцевому
рівні, 23 – на регіональному, 13 – на рівні штатів і 8% – у федеральних
відомствах.

В Японії створено цілісну мережу урядових і незалежних органів, які
складають національні плани, плани комплексного розвитку країни, що
охоплюють великі регіони і префектури: Економічна консультативна рада.
Консультативна рада планування комплексного розвитку території.
Управління економічного планування та ін. Починаючи з 1955 p., і досі в
країні постійно розробляють перспективні плани для вирішення основних
проблем економічного розвитку.

У Південній Кореї система п’ятирічного планування містить цільові
орієнтири для економіки країни в цілому, її секторів, окремих регіонів і
зовнішньоекономічних зв’язків. План публікують для загальнонародного
обговорення, після чого в Управлінні економічного планування стикують
інтереси – загальнодержавні, відомчі, регіональні та всіх верств
населення.

Спільним для планів, які розробляють у розвинутих країнах, є те, Що в
них стратегічні рішення приймають централізовано, а поточні
-децентралізовано.

133

В Україні індикативне планування було запроваджене у 1993 p. Воно має
низку особливостей, які суттєво відрізняють його від директивного. Перш
за все воно є системою необов’язкових для суб’єктів ринкових відносин
рекомендацій, а характерною рисою його є змога коригувати програми
(плани) розвитку економіки відповідно до змін у розвитку ринку.

В індикативному плані пріоритетні напрями розвитку мають максимальну
державну підтримку.

Індикативне планування принципово відрізняється від директивного
способами реалізації поставлених цілей. Показники індикативного плану
набувають життєвої сили для суб’єктів ринку лише через цілеспрямовану
систему правових та економічних регуляторів.

Метою індикативного планування є реалізація цілей державного впливу на
економічний та соціальний розвиток.

Головне призначення індикативного планування в Україні – розробка,
обґрунтування і вжиття заходів щодо державного регулювання
соціально-економічного розвитку країни.

Індикативне планування в умовах ринку веде держава з метою розвитку
народного господарства і вдосконалення його структури. Для цього
обґрунтовують поведінку самостійних суб’єктів ринкових відносин;
створюють передумови для державного контролю над тими сферами економіки,
де наявні гострі і невідкладні проблеми і, нарешті, обґрунтовують та
реалізують шляхи і засоби регулювання економічних процесів.

Основою індикативного планування є ретроспективний аналіз економічного і
соціального становища держави та прогнози його розвитку, в тому числі
масштабів, темпів, структури виробництва, кон’юнктури ринку, соціальних
індикаторів та інших характеристик і показників на коротко-, середньо-,
довготермінову перспективу. На базі цих розробок і розрахунків формують
перспективні цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку, а також
відповідну державну політику (податкову, фінансову, цінову,
структурно-інвестиційну, галузеву, науково-технічну, соціальну,
екологічну) з урахуванням визначених законом прав і повноважень
державних органів. На підставі прогнозів, цілей та пріоритетів
соціально-економічного розвитку, виробленої політики, наявних
фінансових, матеріальних, виробничих та інших ресурсів, уряд формує
окремі завдання і визначає конкретні засоби для їх вирішення.

Отже, індикативний народногосподарський план – це
організаційно-економічний інструмент втілення економічної політики
держави у практику дії суб’єктів господарювання, який ґрунтується на
системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, має орі-

134

єнтувальний, рекомендаційний характер і є основою для вироблення
регуляторів ринку.

Показники, які є в індикативному плані, виражають головні на-прями
економічного і соціального розвитку, вони не адресні і є орієн-тирами,
досягнення яких повинні домагатися державні органи шля-хом заастосування
різних стимулівних заходів і економічних важелів. Уряд реалізує головні
положення цього плану через систему дер-ного підприємництва, державного
замовлення, цільові комплексні програми, бюджетне фінансування (бюджетне
планування) та грошо-во-кредитний механізм.

Певна частина плану повинна бути директивною. Це стосується заходів, які
фінансують з бюджету. Отже, індикативне планування передбачає і
планування бюджетне. Бюджетне планування – це, по суті, ресурсне
планування, яке визначає державні витрати з бюджету на вирішення
важливих проблем, які з об’єктивних причин не може реалізувати ринковий
механізм. Через бюджетне планування ведуть розподіл централізованого
фонду грошових коштів на проведення

соціальних, науково-технічних, екологічних та інших національних
програм.

Головні функції індикативного плану такі:

ретроспективний аналіз, прогнозування й обґрунтування цілей, темпів та
умов збалансованого економічного і соціального розвитку країни;

розробка системи державних рішень прямої дії (адміністративних
регуляторів);

визначення економічних важелів і стимулів (економічних регуляторів);

формування цільових комплексних програм, які передбачають ра-ціональне
поєднання інтересів країни з інтересами внутрішніх та зов-

нішніх суб’єктів ринкових відносин шляхом координації їхньої
пла-ново-економічної діяльності й економічного впливу;

планування економічного та соціального розвитку підвідомчого
господарства;

координація і взаємоув’язка розробленого індикативного плану з бюджетом
держави;

застосування як інструменту поточного аналізу та координації виконання
окремих елементів, завдань, програм у складі індикативного плану і
досягнення основних цілей, затверджених Верховною Радою України;

вироблення і реалізація пріоритетних напрямів у розвитку еконо-міки.

Зазначимо, що структура індикативного плану, конкретний склад

135

його показників та методи їх визначення можуть змінюватися залежно від
стану національної економіки, цілей та завдань державного

регулювання. . З 1995 p.
індикативне планування в Україні полягає в розробці

Державної програми економічного і соціального розвитку України. Ця
програма – це система заходів та завдань, спрямованих на досягнення
конкретних цілей, узгоджених за термінами реалізації та складом
виконавців.

Програми економічного і соціального розвитку України розробляє

Міністерство економіки України, Міністерство фінансів. Державний комітет
статистики. Міністерство праці, Антимонопольний комітет, Фонд державного
майна. Національний банк України, інші міністерства, відомства, місцеві
органи виконавчої влади із залученням науково-дослідних установ. Функції
координації цієї роботи покладені на

Міністерство економіки України.

У Державній програмі економічного і соціального розвитку України
завдання для базових галузей промисловості, зокрема, енергетики,
вугільної промисловості, повинні бути розроблені у державних
(індикативних) планах їхнього розвитку.

Державна програма економічного і соціального розвитку не може не зважати
на процеси, які відбуваються в економіці регіонів і відображені в
територіальних програмах. З огляду на це взаємозв’язок і взаємодію
територіальних програм між собою та Державною програмою можна зобразити
схемою (рис. 6.1).

Цілі і завдання державних програм економічного і соціального розвитку є
орієнтиром для розробки суб’єктами підприємницької діяльності власних
прогнозів, бізнес-планів та інших документів. Державне регулювання
діяльності таких суб’єктів економічного процесу ведуть за допомогою
економічних, правових та адміністративних важелів.

Державну програму економічного і соціального розвитку України

розробляють щорічно. Вона містить:

характеристику соціально-економічного становища, що сформувалось на
початок дії програми;

цільові макроекономічні показники на кінець кожного кварталу, завдання у
сфері макроекономічної політики, які можна уточнити після затвердження
Верховною Радою Державного бюджету України;

систему державних заходів з виділенням конкретних пропозицій щодо
реформування базових галузей промисловості та визначення термінів

‘ Чижов .7. //. Науково-методичні основи планування управління
економікою регіону: Автореф.. дис. канд. екон. наук. К.. 1997.- С. 14.

136

Рис. 6.1. Взаємозв’язок планів підприємств, територіальних програм
економічного і соціального розвитку з Державною програмою економічного і
соціального розвитку України

і виконавців, а також основних економічних, правових та
адміністра-тивних важелів державного регулювання, обсягів державних
централі-зованих капітальних вкладень та показників державного
замовлення.

Уряд виносить Державну програму економічного і соціального розвитку
України на розгляд Верховної Ради України.

137

Рис. 6.2. Схема планування розвитку економічних та соціальних процесів в
Україні

На підставі прийнятих урядових постанов, планування економічного й
соціального розвитку України та її областей пропоноване за схемою,
показаною на рис. 6.2.’

Державний індикативний план науково-технічного розвитку затверджує
Кабінет Міністрів України у визначені ним терміни за поданням Міннауки,
Мінекономіки, Мінпромполітики та НАН України.

‘ За: Зайцева Л. Програмні підходи до управління економічним та
соціальним розвитком України та її областей // Регіональна економіка.
1997. №• 3.- С. 69-70.

138

6.3. Основи методології індикативного планування

Під методологією індикативного планування розуміють систему вимог до
його побудови. Методологія індикативного планування визначає основні
принципи, методи розробки планів і логіку їх побудови для різних часових
періодів, ланок та рівнів національної економіки.

Принципи індикативного планування виражають головні вимоги до побудови
індикативних планів. До них належать: поєднання інтересів усіх суб’єктів
ринкових відносин – держави, регіонів, підприємств і окремих
підприємців; порівняння витрат і доходів; комплексність, яка передбачає
системний підхід у вирішенні економічних, соціальних, культурних,
екологічних, зовнішньоекономічних та інших проблем; індикативність як
спосіб визначення цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку;
розробку способів їх досягнення на базі глибокого аналізу об’єктивного
стану і динаміки розвитку суспільства; поєднання планового і ринкового
регулювання розвитку економіки; безперервність, яка передбачає
безперервний процес прогнозування і планування; орієнтацію на вирішення
соціальних завдань розвитку суспільства.

Складовою частиною методології є методика індикативного планування,
тобто сукупність способів і принципів розробки індикативних планів та
забезпечення їх реалізації.

До основних методів розробки індикативних планів належать:

програмно-цільовий, нормативний, балансовий, економ іко-матема-тичний,
техніко-економічного аналізу, індексного аналізу, системний.

Головними способами реалізації індикативних планів треба вважати такі:
застосування економічних регуляторів (податки, кредити, тарифи,
інвестиції, ціни, цінні папери, відсотки, резерви, норми і нормативи,
амортизаційні відрахування, бюджет, субсидії, програми); застосування
адміністративних регуляторів (державні замовлення, штрафи, санкції,
ліцензії, дозволи, квоти, антимонопольні закони тощо).

Важливою умовою розробки індикативних планів є визначення об’єктів
регулювання. Об’єктами регулювання є соціально-еконо-мічні структури,
системи зв’язків між їхніми частинами, виявлені на підставі вивчення
внутрішніх закономірностей їх функціонування. Вони є об’єктами
економічного і правового впливу держави у сфері виробництва, обігу і
споживання. Найважливіші соціально-економічні структури і фактори є
такі: великі природно-економічні райони, підприємства всіх форм
власності; регіональна і галузева структури економіки; бюджети регіонів;
основні економічні пропорції у розвитку промисловості та сільського
господарства; ринкові відносини.

139

Індикативний план передбачає три типи показників: прогнозні,. директивні
та розрахункові. Прогнозні показники визначають можли ві орієнтири
розвитку економіки, окремих сфер і елементів ринку. Директивні показники
виробничої діяльності підприємств затверджені у Державному плані й
обов’язкові до виконання без огляду на економічну доцільність. Ці
показники характерні переважно для адміністративно-командної економіки.

У процесі розробки Державної програми економічного і соціального
розвитку визначають прогнозні та розрахункові показники, зокрема, такі:

обсяги виробництва найважливіших видів продукції;

обсяги державного замовлення (контракту);

обсяги експорту й імпорту продукції та послуг;

міжрегіональні поставки продукції;

участь у виконанні державних цільових комплексних програм;

виробництво валового внутрішнього продукту (чистої продукції);

завдання щодо використання трудових ресурсів та зайнятості населення;

грошові доходи населення;

введення у дію виробничих потужностей за рахунок державних
капіталовкладень;

введення в дію об’єктів соціальної сфери;

обсяги відрахувань за користування державним майном;

завдання щодо демонополізації виробництва;

завдання з приватизації державного майна;

ціни на продукцію державних підприємств, які підлягають державному
регулюванню;

завдання з охорони навколишнього середовища.

Розрахункові показники, які розробляють у державній програмі,
відображають її аналітичні та фінансові аспекти.

До показників, які контролює державна влада, належать: державний
контракт та державне замовлення, ціни і тарифи на окремі види продукції
та послуги, які регулює держава.

Державними важелями впливу на виконання державних програм є:

соціально-економічні нормативи (мінімальна заробітна плата, норми
амортизації тощо);

податки і податкові пільги:

державні інвестиційні ресурси;

державні кредитні ресурси і кредитна політика;

регламентація ціноутворення;

державні замовлення (контракти);

мито і митні збори;

140

бюджетні асигнування і дотації;

розміри пенсій, стипендій, допомоги;

регулювання оплати праці;

заборони, ліцензії, квоти. Структура індикативного плану може виглядати
так:

Розділ 1. Соціально-економічна й екологічна ситуація. Розділ 11. Головні
напрями, цілі та пріоритети, структура і пропорції
соціально-економічного розвитку.

Розділ III. Соціальний розвиток і рівень життя.

1. Населення, праця і кадри.

2. Цільові орієнтири, пріоритети, соціально-економічні норми і
нормативи.

3. Узагальнені показники соціального розвитку і рівня життя.

4. Програми соціального розвитку: рівень життя, забезпеченість житлом,
продовольче забезпечення, насичення ринку непродовольчими товарами і
послугами, охорона здоров’я та освіта, екологічне оздоровлення, шляхове
господарство, комунальне господарство, поліпшення умов праці, трудова
діяльність.

Розділ IV. Економічний розвиток країни.

1. Цільові орієнтири, пріоритети.

2. Узагальнені показники економічного розвитку, структурні зрушення,
пропорції.

3. Програми економічного розвитку:

а) державного, колективного, приватного сектора, у тому числі
машинобудівного та агропромислового комплексів, легкої промисловості,
транспорту, металургійного, паливно-енергетичного, хіміко-лі-сового і
будівельного комплексів;

б) участь у реалізації міждержавних програм розвитку. Розділ V. Охорона
навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів.

1. Цільові орієнтири, пріоритети, норми і нормативи.

2. Програми оздоровлення екологічної обстановки, охорони довкілля і
раціонального використання природних ресурсів.

• Розділ VI. Економічні регулятори, які застосовують протягом поточного
і перспективного періодів:

ціни і тарифи (пільги і дотації), податки і платежі (зниження або
підвищення податкових ставок); норми амортизаційних відрахувань;

цінні папери (акції, облігації, позики, зобов’язання державної
скарбниці); бюджетні асигнування (в тому числі й валютні);

кредити (обсяг, строки користування, відсоткові ставки); інвестиції
(перерозподіл централізованих капіталовкладень); державні резерви
(матеріальні, фінансові, готова продукція).

141

Розділ VII. Прогноз розвитку ринкових відносин і кон’юнктури ринку.

1. Кон’юнктура внутрішнього ринку і його розвиток.

2. Кон’юнктура зовнішнього ринку і його розвиток.

3. Матеріально-технічне постачання під держзамовлення.

4. Функціонування товарних, фондових і трудових бірж. Розділ VIII.
Бюджетне планування.

1. Фінансово-кредитна політика.

2. Бюджетна політика.

3. Програми фінансового оздоровлення.

Розділ IX. Соціально-економічний розвиток регіонів. 1. Областей:

а) економічне регулювання;

б) програми розвитку областей за рахунок централізованих і
децентралізованих ресурсів.

2. Природно-економічних районів:

а) економічне регулювання;

б) програми розвитку окремих природно-економічних районів за рахунок
централізованих і децентралізованих ресурсів.

Заходи щодо забезпечення виконання Програми діяльності Кабінету
Міністрів України наведені в додатку 1 до теми 6.

6.4. Методи планування

Для розробки індикативних планів на різних рівнях планування
використовують такі методи: системного аналізу, балансовий, нормативний,
економіко-математичні, програмно-цільовий.

Метод системного аналізу застосовують для вивчення розвитку економічної
ситуації у народному господарстві в минулому, теперішньому і майбутньому
з урахуванням різних його варіантів.

Системний економічний аналіз передбачає:

економічний аналіз організаційної структури об’єкта, який планують,
ефективності функціонування структурних підрозділів;

вивчення варіантів планованих рішень для вибору найоптималь-ніших;

оперативне виявлення і вивчення відхилень від запланованих завдань у
розвитку економіки;

аналіз ефективності використання ресурсів у процесі реалізації
індикативного плану.

Аналіз економічного і соціального розвитку національної економіки є
вихідним для формування державного плану. Предметами еко-

142

немічного аналізу на макрорівні є тенденції, фактори, структурні зміни
збалансованість, інтенсивність, ефективність суспільного виробництва,
народногосподарська кон’юнктура-Головним принципом системного аналізу є
комплексність, що передбачає використання широкого кола показників, за
якими його проводять.

Найбільшу увагу треба приділяти аналізу найважливіших
загальноекономічних пропорцій з погляду соціальної спрямованості.
Розпочинати доцільно з оцінки економічного і наукового потенціалу
держави. Кількісному та якісному аналізу підлягають земельні ресурси,
запаси мінеральної сировини, водні й лісові ресурси та їх розміщення на
території України. Характеризують також динаміку і структуру населення
країни, формування її трудових ресурсів. Науковий потенціал оцінюють
щодо кількості та складу наукових організацій, кваліфікації зайнятих у
них працівників, динаміки результативності їх діяльності.

Основні фонди, як складову частину національного багатства, аналізують
щодо їх технічного рівня і зношення. Характеризують обсяги та якісний
склад оборотних фондів, розміри обігових коштів, їхню обіговість.

Темпи економічного розвитку розглядають на підставі показників ВВП та
національного доходу.

Аналіз темпів економічного розвитку доповнюють аналізом
мак-роекономічних пропорцій. У їхньому складі виділяють частки фонду
відшкодування, кінцевого продукту, фонду оплати праці та прибутку у
виробленому національному доході; співвідношення між фондом споживання і
фондом нагромадження; фондом виробничого нагромадження і ресурсами,
потрібними для цього, необхідним та додатковим продуктами, грошовими
доходами та видатками населення і роздрібним товарообігом; увезенням та
вивезенням продукції; кількістю зайнятих і кількістю робочих місць;
капіталовкладеннями і приростом основних фондів тощо. Аналіз
макроекономічних пропорцій дає змогу виявити головні макроекономічні
тенденції відтворювального процесу в державі. Для отримання цілісної
картини аналізують секторні й галузеві пропорції.

Під час передпланових досліджень аналізують та обґрунтовують фактори і
джерела економічного зростання. Вплив факторів на темпи економічного
зростання оцінюють із застосуванням методів індексного, факторного і
регресійного аналізу, економіко-математичного моделювання.

У системному аналізі важливе місце посідають показники зведеного
фінансового балансу, в тому числі державного бюджету. Головне

143

завдання аналізу фінансових показників – визначення можливостей
фінансування різних заходів, що передбачені в індикативному плані. І

У процесі аналізу досліджують відтворення основних виробничих фондів,
яке передбачає оцінку ресурсів, інвестицій (зокрема, капіталовкладень),
їхньої структури в динаміці, тривалості відтворення основних фондів,
обсягів незавершеного будівництва.

Трудовий потенціал аналізують з огляду на освітній склад зайнятих у
народному господарстві, їхню статево-вікову структуру. Оцінюють
працезабезпеченість, аналізують динаміку зайнятості, продуктивності
праці, рівень оплати праці.

Аналіз динаміки і структури матеріальних витрат передбачає визначення
питомих витрат сировини, матеріалів, енергії, палива на одиницю ВНП і
порівняння цих показників з аналогічними показниками інших країн.

Цілісну картину функціонування економіки дає змогу доповнити аналіз
головних характеристик міжгалузевих народногосподарських комплексів:
паливно-енергетичного, конструктивних матеріалів, машинобудівного,
агропромислового, інвестиційного, транспортного, а також окремих галузей
національної економіки.

Спеціально в економічному аналізі виділяють вивчення ходу ринкових
реформ, результатів їхнього впливу на прискорення та ефективність
соціально-економічного розвитку держави.

На рівні регіонів економічний і соціальний розвиток аналізують у розрізі
двох головних груп показників. Перша з них характеризує регіон як
виробника матеріальних благ і послуг, призначених для задоволення потреб
регіону, держави і поставки їх на експорт, друга – як споживача
матеріальних благ і послуг усіма галузями й населенням, які надходять у
порядку міжрегіонального обміну.

На рівні галузей, об’єднань, підприємств аналізують показники
організаційно-технічного й економічного рівня виробництва.

Зміст балансового методу планування полягає у застосуванні системи
розрахунків, які пов’язують потреби суспільства з ресурсами за допомогою
системи економічних балансів. Через показники балансів визначають
кількісні співвідношення між виробництвом і споживанням матеріальних
благ, національного доходу тощо. У цьому випадку всі економічні
взаємозв’язки в народному господарстві відображені в певних кількісних
пропорціях з урахуванням наявних і можливих ресурсів. Найважливіші
баланси національної економіки є органічною складовою Державної програми
економічного і соціального розвитку України.

144

На практиці баланси звичайно є двосторонньою таблицею або Злицею,
розділеною на верхню і нижню частини.

Усі баланси класифікують за різними ознаками. За видом ви-бничих
ресурсів їх поділяють на баланси матеріальних, трудо-\. природних,
фінансових ресурсів і виробничих потужностей ,іс. 6.3).

Рис. 6.3. Система балансів, які використовують під час розробки
Державної програми економічного і соціального розвитку (індикативного
плану)

Матеріальні баланси у системі економічних балансів посідають провідне
місце. Вони відображають рівність ресурсів сировини, мате-ріалів,
паливно-енергетичних ресурсів тощо за всіма джерелами над-ходження і їх
розподілом.

Залежно від значення конкретних видів продукції матеріальні ба-ланси
розробляє Міністерство економіки України, Держкомресурсів,

інші міністерства, а також економічні служби облдержадміністрацій.

Розрахунки балансового типу ведуть також у разі формування планів

145

на підприємствах і в територіальних органах управління міського
районного рівнів.

За охопленням кількості видів матеріальних ресурсів розрізняють. одно- і
багатопродуктові (міжпродуктові і комплексні) матеріальні баланси,

Типові однопродуктові матеріальні баланси розробляють за формою,
наведеною у табл. 6.1.

Таблиця б. І Схема однопродуктового балансу

1 РЕСУРСИ

II. РОЗПОДІЛ

.1. Залишки на початок року:

у постачальників у споживачів

2.Виробництво (видобуток, заготівлі)

3.Імпорт

4. Інші надходження

1. Виробнично-експлуатаційні потреби

2. Капітальне будівництво

3. Ринковий фонд

4. Експорт

5. Інші витрати (поповнення державних резервів тощо)

6. Залишки на кінець року:

у постачальників у споживачів

Усього ресурсів

Усього розподілено

Багатопродуктові матеріальні баланси розробляють у натуральних,
умовно-натуральних показниках, або у грошовому вираженні. Прикладом
застосування умовних одиниць для складання балансу є баланс
паливно-енергетичний (умовне паливо). Прикладом зведеного матеріального
балансу у грошовому вираженні є зведений баланс будівельних матеріалів.

На підставі класифікації складу створюваного продукту розробляють
баланси засобів виробництва і баланси предметів споживання (табл. 6.2).

За формою виконання матеріальні баланси бувають затверджу-вальні і
розрахункові. В індикативному плануванні вони мають розрахунковий
характер.

Друга група балансів – баланси праці. Вони призначені для аналізу та
прогнозування розподілу і використання трудових ресурсів. У практиці
планування передбачають розроблення балансу трудових ресурсів та балансу
ринку праці.

Система фінансових балансів дає змогу у грошовому вираженні

146

Таблиця 6.2 Схема матеріального балансу предметів споживання

І. РЕСУРСИ

11. РОЗПОДІЛ

1. Виробництво •

2. Імпорт

3. Залишки на початок року: у постачальників у споживачів

4. Інші надходження

1. Ринковий фонд

2. Позаринкові фонди:

а) промислова переробка

б) промислове споживання

в) споживання держбюд-жетними організаціями

г) інші позаринкові споживачі 3. Експорт

4. Інші витрати

5. Залишки на початок року: у постачальників у споживачів

Усього ресурсів

Усього розподілено

оцінити результати виробничо-господарської діяльності підприємства,
міністерства (відомства), регіону, країни в цілому. Фінансові баланси
допомагають пов’язати матеріальний і вартісний аспекти відтворення,
зіставити доходи та витрати, фінансове обгрунтувати завдання
індикативного плану.

Важливе значення у розробці Державної програми економічного і
соціального розвитку має система найважливіших балансів національної
економіки. Вони характеризують масштаби, головні натурально-речові,
грошово-фінансові та територіальні пропорції між секторами і сферами
національної економіки у випадку відтворення матеріальних благ і послуг.
До системи цих народногосподарських балансів належать баланси
виробленого та використовуваного ВВП, національного доходу,
національного багатства, зведені баланси праці, зведений баланс
фінансових ресурсів, міжгалузевий баланс.

Формування ринкової економіки не заперечує ролі балансових розрахунків,
а навпаки, посилює їхнє значення для виявлення диспропорції і вироблення
важелів державного впливу на учасників ринкових відносин з метою
усунення таких диспропорцій.

Нормативний метод. Використання цього методу в індикативному плануванні
дає змогу за допомогою норм і нормативів визначати потребу у виробництві
продукції чи послуг. Потребу (планове завдання) обґрунтовують ресурсами,
через норми і нормативи визнача-

147

ють показники індикативного плану. Окрім цього, норми і нормативи у
плануванні виконують своєрідну контрольну функцію, наприклад,
контролюють ступінь досягнення орієнтованих рівнів ефективності
виробництва, стан навколишнього середовища тощо. Ще в період 1987-1990
pp. використовували економічні нормативи, що виконували функцію
регулювання взаємовідносин між первинною ланкою виробництва
(підприємством) і державою у ході розроблення і реалізації державних
планів.

Отже, за роллю у плануванні норми і нормативи поділяють на цільові,
економічні (утворення фондів), використовувані у техніко-економічних
розрахунках. У сучасних умовах економічні нормативи частково втратили
своє значення, їх зрідка використовують у практиці розробки та
реалізації індикативних планів. Цільові ж і використовувані у
техніко-економічних розрахунках є важливими й сьогодні. До їхнього
складу належать: норми ефективності суспільного виробництва; норми і
нормативи затрат праці; норми й нормативи витрат і запасів сировини,
матеріалів, палива та енергії: норми і нормативи використання виробничих
та освоєння проектних потужностей; норми і нормативи потреби в
устаткуванні та його використанні; норми і нормативи капітальних
вкладень і капітального будівництва; фінансові норми та нормативи.

Особливу роль відіграють соціально-економічні норми, зокрема:

норми та нормативи споживання товарів;

норми та нормативи споживання послуг;

норми та нормативи розвитку матеріальної бази соціальної інфраструктури.

Нормативи споживання товарів передбачають раціональні норми споживання
основних харчових продуктів, виробів легкої промисловості в середньому
на особу, а також нормативи раціонального забезпечення предметами
культурно-побутового і господарського призначення. Нормативи споживання
платних послуг- це пов’язана система оцінок рівнів споживання на особу
окремих видів послуг, побудовану на науково обґрунтованих розрахунках
раціональних потреб.

Серед нормативів забезпечення населення матеріальною базою соціальної
інфраструктури можна назвати нормативні параметри розвитку мережі
закладів торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування
населення, зв’язку, народної освіти, охорони здоров’я, фізкультури та
спорту, туризму та відпочинку, культури, житлово-комунального
господарства, пасажирського транспорту.

Формуючи Державну програму економічного і соціального розвитку України,
соціально-економічні нормативи використовують для порівняння
планово-аналітичних показників з нормативними парамет-

148

рами, а також для вироблення завдань, пріоритетів і програм розвитку
соціальної сфери та споживчого сектора економіки.

Норми і нормативи дуже різноманітні, з огляду на що одним із
найважливіших методологічних проблем застосування нормативного методу
планування є їхня класифікація. Головні ознаки класифікації норм і
нормативів – структура виробничого процесу, сфера економіки, вид
планового періоду, рівень планування, характер поширення, ступінь
укрупнення. За цими ознаками класифікацію норм і нормативів можна
зобразити у вигляді схеми (рис. 6.4).

Важливою складовою частиною функціонування системи норм і нормативів є
автоматизована система нормативів (АСН), що складається з підсистем,
перелік яких відповідає головним групам норм і нормативів. У рамках АСН
створюють фонди норм і нормативів, які є нормативним банком даних.

Рис. 6.4. Класифікація норм і нормативів

149

Економіка-математичні методи у плануванні побудовані на засадах
реалізації принципу оптимізації, тобто вибору плану з найбільшим
економічним ефектом. Поштовхом до їхнього розвитку став вибір варіанта
оптимального планування. Ці методи посилюють кількісний аналіз
економічних явищ і поліпшують обгрунтованість планів. ,

Розроблюваний варіант плану повинен передбачати підвищення ефективності
виробництва. Для досягнення цієї мети створюють кілька варіантів
планових вирішень і вибирають найефективніше. Закономірно виникла
потреба вибору оцінного критерію ефективності планового вирішення.
Найбільш універсальним критерієм економічної ефективності вважають
економію поточних затрат живої й уречевленої праці. Ця економія
виявляється у зниженні матеріальних витрат, зростанні продуктивності
праці, зменшенні фондо- і капіталомісткості продукції.

Вибрати найефективніший варіант з погляду критерію оптималь-

ності у певних умовах дають змогу методи математичного програму-вання
(лінійне, динамічне та ін.). Започаткував цю роботу математик-економіст
Л. В. Канторович – лауреат Нобелівської премії. Використання комп’ютерів
дало змогу зробити планові багатоваріантні розрахунки досить поширеними.

Економіко-математичні методи неоднорідні за складом елементарних
розрахунків, способами реалізації, застосовуваними прийомами тощо. За
спільністю перелічених ознак ці методи класифікують у такий спосіб:
оптимальне, лінійне програмування, математична статистика, теорія ігор,
теорія масового обслуговування, управління запасами, експертні оцінки.

Оптимальне програмування – це комплекс спеціальних методів, що за умов
великої кількості важливих рішень забезпечують вибір такого варіанта,
який є найкращим (оптимальним) за заданим критерієм з певними
обмеженнями. У математиці розв’язувані на оптимум задачі називають
екстремальними, їхня мета – відшукати максимум або мінімум певної
функції.

Лінійне програмування застосовують для розв’язування задач тоді, коли
цільова функція й обмеження виражені лінійними залежностями. В
економічних системах залежності, як звичайно, складні і мають нелінійний
характер. Зведення цих залежностей до лінійних спрощує модель системи.
Водночас у деяких випадках таке спрощення суттєво не спотворює
отримувані результати і тому є прийнятним.

Методи нелінійного програмування використовують тоді, коли залежності
між змінними мають нелінійний характер. До методів нелінійного
програмування можна віднести квадратичне й опукле програмування.

150

Методи динамічного програмування застосовують для розв’язання таких
оптимізаційних задач, у яких процес управління чи виробництва потрібно
розглядати в просторі або часі, тобто у постійному розвитку.
Використання економіко-математичних методів у плануванні по-в”язане з
моделюванням економічних процесів. У моделях реальних економічних систем
коефіцієнти цільової функції або обмеження мо-жуть бути не сталими, а
змінюватися під впливом різних факторів. Для реалізації такого типу
задач ефективними є методи параметричного програмування.

Методи математичної статистики використовують для пошуку і розкриття
закономірностей, властивих великим сукупностям однорідних об’єктів. У
цьому випадку вивчають не кожний елемент сукупності, а певну вибірку.
Математичну статистику застосовують у практиці планування у вигляді
кореляційного, регресійного, дисперсійного, факторного аналізів, а також
для розрахунку параметрів нормативів, формування планів, для розв’язання
задач масового обслуговування.

З метою вирішення завдань, які не можна реалізувати класичними методами
математичного програмування, використовують комбінаторні методи.

У плануванні найбільшого практичного застосування набули розрахунки зі
складання реальних планів: оптимальні перевезення (транспортна задача),
експлуатації рухомого, складу транспорту, оптимального розміщення
окремих галузей промисловості і підприємств галузі, оптимального
планування і розподілу централізованих капітальних вкладень, розрахунки
статичної та динамічної моделей міжгалузевого балансу.

Міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції дає змогу
перевірити збалансованість індикативного плану. Загальну схему
міжгалузевого балансу можна навести у вигляді табл. 6.3.

Таблиця 6.3 Спрощена схема міжгалузевого балансу

І. РЕСУРСИ II. РОЗПОДІЛ

Джерела Обсяг Потреби Обсяг

1. Виробництво

2. Імпорт

3. Залишки на початок року та інші джерела Р1

Р2

РЗ 1. Виробничо-експлуатаційні потреби

2. Капітальне будівництво

3. Експорт

4.Ринкові фонди

5. Залишки на кінець року

ПІ

П2

ПЗ

П4

П5

151

Умова збалансованості між виробництвом і потребами потребує виконання
рівняння

Р1= П1 + Пз + П4 + (П3 – Р2) + (П5 – Рз).

Народне господарство України має п галузей. Річний випуск продукції м
галузі становить х, (і = 1, 2, …, п): вартісних (грошових) одиниць.
Кожна галузь виробляє продукцію для себе і для інших галузей. Всі інші
галузі споживають як продукцію власну (внутрішнє споживання), так й
інших виробників.

Позначимо через Ху обсяг продукції /-ї галузі, яку споживають для
виробництва продукції у-ї галузі (i,j =1,2, …, п): одну частину
споживають для заміщення поточних матеріальних витрат усіх галузей, у
тому числі і для внутрішнього споживання, а друга формує кінцевий
продукт (у,), який є у вигляді фонду споживання, капітальних вкладень,
оборотних фондів і товарних запасів, експортно-імпортних операцій тощо.
Схематично міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції
наведено у табл. 6.4.

Показники /-го рядка табл. 6.4 (д’,і, х,і,…, Лу,…, Хщ) означають, що
з усієї валової продукції, виготовленої цією галуззю (х,), для
внутрішнього споживання на виробничо-експлуатаційні потреби використано
Ху, решту одержала 1-ша галузь (д’/і), 2-га (х/з), п-на галузь (,v,„)
тощо.

Відповідно показники у-го стовпця свідчать про те, щоу’-та галузь
спожила для своїх внутрішніх потреб власної продукції у кількості дгу,
також Хц 1 -ї галузі, ху продукції 2-ї галузі, х,у продукції п-і галузі
тощо.

152

Взаємозв’язки у міжгалузевому балансі наведені у табл. 6.5 в умовних
вартісних одиницях. Схема балансу у вартісному вираженні складається з
чотирьох розділів.

Перший розділ відображає кількість спожитих за рік предметів праці всіма
галузями національної економіки. У рядках таблиці наведено розподіл
продукції між галузями та їхнє виробниче споживання, а у стовпцях –
кількість використаної продукції цією галуззю для забезпечення
виробництва і заміщення поточних матеріальних витрат як власної, так й
інших галузей.

Зі схеми бачимо, що чорна металургія майже на 60% (800 • 100/1400)
забезпечує свої виробничі потреби у матеріальних витратах власним
виробництвом, а працюючи на інші галузі, віддає дві третини (16000 х х
100/2400), для себе ж залишає тільки 33% (800 • 100/2400).

У другому розділі схеми відображено кінцевий продукт, тобто суму
використаного національного доходу на нагромадження і споживання,
заміщення вибуття основних фондів і їхній капремонт, наведено
експортно-імпортне сальдо.

Третій розділ балансу характеризує формування кінцевого продукту як суми
чистої продукції та амортизації. У четвертому розділі показано елементи
перерозподілу і кінцевого використання національного доходу.

Із табл. 6.5 можна отримати не лише структуру матеріальних затрат кожної
галузі, а й чисту продукцію, створену у цій галузі за рік. Валову
продукцію кожної галузі і можна подати, з одного боку, як суму
матеріальних затрат, спожитих /-ю галуззю для виробництва своєї
продукції:

або ж як суми проміжного продукту, тобто суми створених /’-ю галуззю
матеріальних ресурсів і переданих нею для споживання усіма іншими
галузями на виробничо-експлуатаційні потреби, у тому числі і на
споживання м галузі у її внутрішніх межах, та кінцевого (у,) продукту:

Рівняння такого типу називають рівнянням розподілу продукції між
виробничими галузями.

153

У процесі складання міжгалузевого балансу розраховують коефіцієнти
прямих матеріальних витрат aij (i,j =1,2, …. п), тобто відношення
обсягу продукції г-ї галузі, яку використовують в у-й галузі, до
загального обсягу продукції у-ї галузі-споживача:

aij = Xij /Xj, звідси Xij = aij Xj.

Підставивши ці вирази у систему, одержимо:

Два останні рівняння називають системою рівнянь міжгалузевого балансу,
або економіко-математичною моделлю міжгалузевого балансу виробництва і
розподілу продукції. Економіко-математична модель міжгалузевого балансу
відображає економічні і технологічні зв’язки між галузями-виробниками і
галузями-споживачами. Технологічні зв’язки вимірюють за допомогою
коефіцієнтів прямих матеріальних витрат, які виражають кількість
продукції галузі-виробника, спожитої під час виробництва одиниці
продукції галузі-споживача. Економіко-математична модель дає змогу
сформулювати такі три типи задач міжгалузевого балансу:

(i,j =1, 2, …, п) і обсяги; кінцевого продукту всіх галузей (або
попиту); знайти обсяги виробництва (валової продукції) л’; кожної
галузі;

2) для заданих обсягів валової продукції (обсяг виробництва) Ху усіх
галузей і відомих коефіцієнтів прямих матеріальних витрат Оу визначити
обсяги кінцевої продукції^, усіх галузей;

3) відомі коефіцієнти прямих матеріальних витрат Яу, задані обсяги
валової продукції частини галузей і обсяги кінцевої продукції окремих
галузей; обчислити обсяги чистої продукції перших і валову продукцію
окремих галузей.

Сформульовані задачі міжгалузевого балансу розв’язують у рамках
статичної моделі, в якій не враховують зв’язок обсягів валової

155

продукції галузей х,, хт., …, х„, виробленої у плановому періоді, з
їхні ми значеннями у попередньому і наступних періодах.

За допомогою коефіцієнтів прямих матеріальних витрат можна визначити
коефіцієнти повних матеріальних витрат Ьц Ці коефіцієнти відображають,
скільки потрібно виробити продукції /-ї галузі, щоб була вироблена
одиниця кінцевої продукції j-\ галузі, коли до розра хунку, окрім прямих
витрат, вводять непрямі. Наприклад, для вироб ництва хліба потрібні
борошно, електроенергія та багато іншого, що, безпосередньо
використовують для випікання хліба. Це прямі витра ти продукції під час
виробництва хліба. Однак якщо виникає потреба суттєво збільшити обсяги
випікання хліба, то потрібно додаткове 6о рошно, якого немає. Щоб його
отримати, необхідно розорати додат кові площі сільськогосподарських
угідь, а для цього потрібні додат кові трактори, комбайни, інша техніка
тощо. Це додаткові витрати першого кола: вони найсуттєвіше збільшують
відсоток, що відрізняє повні витрати від прямих. Водночас додаткові
витрати на першому колі зумовлюють потребу у додаткових витратах на
новому колі галу зей, і так безперервно. Це можна порівняти зі
збільшенням кілець у стоячій воді після кинутого у неї каменя. Проте на
четвертому колі збільшення затрат практично припиняється. Цей приклад
доводить. що у разі використання борошна є як прямі, так і повні
витрати. В окремих випадках повні витрати перевищують прямі у 3-5 разів
(особливо це характерно для кольорової металургії тощо).

Найпростішою статичною економіко-математичною моделлю між галузевого
балансу є, як показано вище, модель із системи рівнянь

(6.1)

або у матричному вигляді

АХ+У=Х, (6.2)

де А = (ay) – матриця коефіцієнтів прямих витрат, кожний елемент якої
характеризує кількість продукції /-ї галузі, потрібної для виробництва
одиниці продукції у; У= (у,) – кінцевий продукт /-ї галузі;

Х= (х,) – обсяг виробництва г’-ї галузі.

Розраховані коефіцієнти прямих витрат стають базою для розрахунку повних
витрат (прямих і непрямих), які відображають зв’язок цієї галузі з
іншими В. Розраховують їх за формулою

В=(Е-А)-1. (6.3)

З (6.2) і (6.3) можемо отримати

Х=В * У. (6.4)

156

Тобто наявність коефіцієнтів повних витрат В дає змогу виконувати
варіантні розрахунки міжгалузевого балансу на підставі значення
кінцевого продукту У.

Метод лінійного програмування. Економіко-математична модель будь-якої
задачі програмування має цільову функцію (лінійну форму), максимум або
мінімум (оптимум) якої потрібно знайти за певних обмежень. У загальному
вигляді ця модель виглядає так: знайти оптимум (максимум або мінімум)
функції F = с1х1 + c2x2 +…+ cnхn, якщо виконуються такі обмеження:

a11x1,+a12x2+…+a1nxn=b1,

a21x1,+a22x2+…+a2nxn=b2,

………………………………..

am1x1,+am2x2+…+amnxn=bm,

x(0(j=1,2,…,n)

У наведеній моделі коефіцієнти aij, Ьi сj. – задані сталі при т Таблиця 6.6 Дані транспортної задачі Постачальники Потужності постачальників Споживачі 1 2 .... j ... l N1 N2 ... Nj ... Nl 1 M1 a11 x11 a12 x12 ... a1j x1j a1l x1l 2 M2 a12 x12 a22 x22 a2j x2 a2l x2l ... ... i Mi ai1 xi1 ai2 xi2 aij xij ail xil .. .... k Mk ak1 xk1 ak2 xk2 akj xkJ akl xkl за таких обмежень: Якщо у системі обмежень передбачимо також рівність сумарної потужності постачальників і сумарного попиту споживачів, тобто то отримаємо закриту модель задачі. Задачам, у яких цього обмеження нема, початкове відповідає відкрита модель. Оптимальному розв'язку транспортної задачі відповідає оптима- 158 льний розподіл поставок. У цьому випадку функція цілі F =a11x11+a12x12 + + aklxkl досягає свого мінімуму. Розподільний метод розв''язування транспортної задачі передбачає послідовне викорис-тання розрахункових таблиць, які відповідають тому чи іншому кроку розв'язання і містять певний розподіл поставок. Для розв'язання задач оптимального розміщення державних за-мовлень можна використовувати симплексний метод. Розв'язування задач цим методом полягає у переході від одного бажаного рішення Іншого доти, поки не буде відшукано оптимальний розв"язок або не зроблено висновок про несумісність системи обмежень. Регресійний і кореляційний аналізи у разі формування індикативних планів використовують для визначення параметрів, нормативів, розв'язання прогнозно-аналітичних задач. З цією ж метою використовують і метод найменших квадратів. Практично він зводиться до такого: припускаючи, що між двома змінними стаує певна функціональна залежність (лінійна^ - ах+Ь, параболічна у = ах2 + bx + с тощо), потрібно, користуючись дослідними (емпіричними) даними, обчислити відповідні значення змінних ХТг1 Програшно-цільовий метод планування передбачає розроблення цільових соціально-економічних, науково-технічних, організаційних, екологічних та інших програм, проектів, вибір найважливіших напрямів робіт і визначення комплексу взаємопов'язаних заходів щодо їх вирішення. . Однією з головних особливостей пограмно-цільового методу є планування від кінцевих цілей. Один із методів визначення системи цілей - метод структуризації, який полягає у побудові дерева цілей і в подальшій числовій оцінці коефіцієнтів відносної важливості (КВВ) її елементів Головними правилами побудови дерева цілей є підпорядкованість (елементи кожного нижнього рівня дерева цілей деталізують елементи вищого його рівня, забезпечують їхню реалізацію) і порівнюваність Наприклад, є група елементів: задоволення потреб в освіті; в одязі та взутті; задоволення культурних потреб; потреб в охороні здоров'я і соціальному забезпеченні; у житлі; харчуванні; задоволення потреб у комунальних послугах; забезпечення потреб у пред- метах тривалого вжитку; у предметах санітарії та писни. Треба побудувати дерево цілей досягнення рівня раціонального споживчого бюджету Структура окремих елементів дерева цілей зображена на рис. 6.5. 159 У разі вирішення таких комплексних завдань коефіцієнти відносної важливості розраховують на підставі як кількісних методів аналізу (техніко-економічного аналізу, визначення вартості і трудомісткості виконання окремих робіт тощо), так і методу експертних оцінок. У процесі переходу економіки до ринкових відносин програмно-цільовий метод посідає найважливіше місце серед методів індикативного планування. Додатки до теми 6 .Додаток 1 Заходи щодо забезпечення виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України Заходи щодо забезпечення виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України (як і сам проект Програми) - це принципово новий документ, який чітко враховує вимоги сьогодення, складності перехідного періоду і потребу сучасних підходів до розв'язання найактуальніших проблем життя суспільства. Тут немає деталей, не конкретизуються звичні завдання (як то було раніше): збудувати міст чи покласти колію від пункту А до пункту Б. Бо не справа Кабінету Міністрів напряму займатися цим. Це завдання конкретних структур, підприємств чи фірм. Уряд натомість має створити якнайкращі умови для їх ефективної діяльності. Власне тому в центр документа внесена проблема, на розв'язання якої розроблявся захід. 160 їм із головних підрозділів проекту заходів є підрозділ: «Якість іодини, соціальна справедливість і гуманітарний розвиток». її алом вся діяльність Кабінету Міністрів спрямована перед-.„ поліпшення життя українського народу. Задля цього й прово-ся економічні реформи, передбачено підвищення державних га-ій в оплаті праці, скорочення безробіття, поліпшення механізму ільного страхування, створення передумов для визначення розмі-і нсій від страхового стажу, створення умов для повнішого надання платежів та інші заходи. Якість життя людини, соціальна справедливість і гуманітарний розвиток № п/п Проблема. на вирішення якої розроблявся захід Заходи, спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації 2.1. Відстеження процесів людського розвитку 2.2 Створення умов для тривалого, здорового та духовно насиченого життя Підвищення державних гарантій в оплаті праці Внесення змін до чинного законодавства праці в частині визначення ролі мінімальної заробітної плати та вдосконалення механізму її призначення Сприяти прийняттю Закону України Законодавче забезпечення встановлення погодинної оплати праці з мінімальною годинною державною гарантією оплати праці Розробити проект Закону України Скорочення безробіття Забезпечення пріоритетності заходів щодо збереження та створення робочих місць у регіонах з високим рівнем безробіття Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про Генеральну схему створення нових робочих місць Державна програма зайнятості населення на 2001-2004 роки Розробити Національну програму «Українська родина» 161 Продовження № п/п Проблема, • на вирішення якої розроблявся 'захід Заходи, спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Національна програма дій щодо поліпшення становища жінок та створення умов для реалізації рівних можливостей чоловіків і жінок у суспільстві Створення механізмів забезпечення працевлаштування молоді Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо заохочення роботодавців до працевлаштування молоді та жінок» Формування мотивації до продуктивної праці в офіційному секторі економіки Розширення нормування праці Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики розрахунку нормативної чисельності окремих працівників на основі норм часу і навантаження» Підвищення державних гарантій у досягненні більш високих соціальних стандартів у пенсійному забезпеченні громадян, можливість отримувати додаткову пенсію Створення трирівневої пенсійної системи, запровадження накопичувальних персональних пенсійних рахунків Розробити проекти Законів України «Про обов'язкове державне пенсійне страхування» «Про недержавні пенсійні фонди» Забезпечити погашення заборгованості перед пенсіонерами та не допустити її утворення в майбутньому Сприяти прийняттю Закону України «Про подовження дії Закону України від 15 липня 1999 року № 967-X1V «Про внесення змін до Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» 162 Продовження № п/п Проблема, на вирішення якої розроблявся захід Заходи.спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Створення передумов для визначення розміру пенсій від страхового стажу, створення умов для більш повного надходження платежів Підвищення розміру сплати збору до Пенсійного фонду Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України» (до Закону України від 17.12.98 №320-XIV «Про фіксований сільськогосподарський податок» та до Указу Президента України від 03.07.98 № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» Забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат Посилення кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності керівників підприємств установ та організацій за своєчасну виплату заробітної плати Сприяти прийняттю проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення» Низький рівень доходів населення Підвищення рівня життя населення Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми боротьби з бідністю» Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про зміни і доповнення до Методики обчислення сукупного доходу сім'ї для всіх видів соціальної допомоги в частині врахування доходів від земельної ділянки (паю) Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про запровадження для окремих категорій непрацездатних громадян залежно від рівня доходів субсидії на оплату послуг, які пов'язані із забезпеченням їх життєдіяльності (користування телефоном транспортом тощо) 163 Продовження № п/п Проблема, на вирішення якої розроблявся захід Заходи, спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Поліпшення механізму соціального страхування Реалізація Закону України «Про загально-обов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві, професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності Постанови Кабінету Міністрів України з реалізації положень Закону Посилення дієвості та ефективності контролю в сферах додержання законодавства про охорону праці та про працю Підвищити вимоги до безпеки об'єктів підвищеної небезпеки Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» Залучення органів місцевого самоврядування до вирішення питань охорони праці Проект Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про місцеве самоврядування» (щодо повноважень з питань охорони праці) Реалізація конституційних прав громадян на охорону і життя Проект Закону України «Про охорону праці» (нова редакція) Удосконалення і оптиміза-ція служб державного нагляду за охороною праці та у сфері праці. Усунення дублювання у їх роботі Проект Закону України «Про державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю та охорону праці» Підвищення відповідальності роботодавця за безпечність продукції, що виробляється Проект Закону України «Про безпечність промислової продукції» Забезпечити безпечність робіт при виробництві та застосуванні вибухових матеріалів Проект Закону України «Про вибухові матеріали» Забезпечити дію системи управління охороною праці на всіх рівнях Доопрацювати і подати на затвердження проект Типового положення «Про систему управління охороною праці на державному. галузевому, регіональному та виробничому рівнях» 164 Продовження № п/п Проблема. на вирішення якої розроблявся захід Заходи.спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Проведення науково-технічних та інших профілактичних заходів Зниження рівня травматизму на виробництві Проект Закону України «Про Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001-2005 роки» Здійснити структурну реформу освіти, спрямовану на максимальне кадрове та наукове забезпечення сучасної структури народного господарства України Перехід на дванадцятирічну середню, ступеневу професійно-технічну та вищу освіту; розвиток різних форм організації дошкільного виховання Сприяти прийняттю Законів України «Про дошкільну освіту», «Про вищу освіту», «Про позашкільну освіту» Розробити проекти постанов Кабінету Міністрів України: «Про Положення про загальноосвітні навчальні заклади» «Про передачу вищих навчальних закладів державної форми власності до сфери управління Міністерства освіти і науки» «Про Положення про ліцензування та атестацію професійно-технічних навчальних закладів» Реформування системи охорони здоров'я шляхом пріоритетного розвитку первинної медико-са-нітарної допомоги, створення єдиного медичного простору, формування керованого розвитку платних медичних послуг та введення державного загальнообов'язкового Удосконалення правової бази системи охорони здоров'я. Забезпечення державних гарантій безоплатною медичною допомогою по територіальному принципу. Підвищення якості і доступності медичної допомоги населенню. Запровадження багатоканального фінансування системи охорони здоров'я та зменшення навантаження на державний бюджет. Програма розвитку охорони здоров'я до 2010 року. Розробити проект змін та доповнень до Основ законодавства України про охорону здоров'я. Розробити проект Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування». Розробити проекти постанов Кабінету Міністрів України: «Про Програму 165 Продовження № п/п Проблема. на виріше-ння якої розроблявся захід Заходи, спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації державного соціального медичного страхування, поліпшення фінансування охорони здоров'я Впровадження сімейної медицини. Проведення конкурсів по залученню іноземних інвесторів у сферу охорони здоров'я державних гарантій забезпечення громадян України безоплатною медичною допомогою», «Про міжгалузеву взаємодію закладів охорони здоров'я з надання медичної допомоги населенню по територіальному принципу («єдиний медичний простір)», «Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в Україні». Заснувати центральний заклад «Асі станс - Україна» Зниження смертності у всіх вікових групах населення, особливо на-селення працездат-ного віку, збільшення тривалості життя, соціальний захист і моральне заохочення материнства Покращання подання медичної допомоги дітям, жінкам, інвалідам, по-страждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи Розробити проекти постанов Кабінету Міністрів України: «Про затвердження державної Програми збереження репродуктивного здоров'я населення України», «Про комплексні заходи розвитку дитячої кардіохірургіч-ної служби». Запровадити в регіонах Комплексну програму профілактики інвалідності серед населення працездатного віку на період 2000-2004 роки Погіршення показників здоров'я населення працездатного віку Запровадити в регіонах Комплексну програму профілактики інвалідності серед населення працездатного віку на період 2000-2004 роки Розробити Комплексну програму профілактики інвалідності серед населення працездатного віку на період 2000-2004 роки Залучення до занять фізичною культурою і спортом дітей-інвалідів Розгорнути систему спеціальних дитячо-юнацьких реабілітаційно-спортивних шкіл для інвалідів Підготувати відповідні акти законодавства Продовження № п/п Проблема. на вирішення якої розроблявся захід Заходи,спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Збереження здоров'я населення, виховання бережливого ставлення до свого здоров'я та здоров'я оточуючих, пропаганда здорового способу життя, посилення боротьби з пияцтвом, тютюно-палінням, наркоманією та іншими шкідливими звичками, сприяння розвитку фізкультури та спорту, служб гігієни Недопущення неконтро-льованого ввозу та використання харчових добавок та продукції з їх вмістом, посилення контролю за якістю та недопущення ввезення на територію країни небезпечної для здоров'я продукції та товарів. Покращення способу життя громадян України. Створити у м. Києві Всеукраїнський центр фізичного здоров'я населення та підпорядковані йому територіальні служби для задоволення потреб населення в оздоровчих послугах за місцем проживання. Забезпечити проведення Всеукраїнських багатоступеневих спортивно-масових змагань серед різних верств населення Розробити проекти постанов Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Порядку проведення санітарного, ветеринарного, фітосанітар-ного, радіологічного та екологічного контролю товарів», «Про внесення змін та доповнень до переліку харчових добавок, дозволених до використання у харчових продуктах». Розробити Комплексну програму здорового способу життя. Подати на затвердження Кабінету Міністрів України проект постанови «Про центри фізичного здоров'я населення «Спорт для всіх» Запровадження нових механізмів у роботі підприємств Розширити та оптимізу-вати асортимент спортивного одягу вітчизняного виробництва Створити спільне підприємство на базі Чернігівської експериментальної фабрики спортивного одягу із залученням інвестицій та сучасного обладнання Необхідність підви-іщення якості підго-ітовки фахівців з ме-ідицини та наближення її до міжнародних стандартів Впровадити державні інтегровані ліцензійні іспити в навчальних закладах, незалежно від їх підпорядкування та форм власності Розробити загальнодержавні стандарти вищої медичної освіти Необхідність розвитку вітчизняного виробнитства лікарських засобів та виробів медичного Зменшити імпортозалеж-ність України від зарубіжних виробників, збільшення обсягів виробництва медикаментів та виробів Реорганізація та інтенсифікація відповідних виробництв. Організувати виробництво: вакцин на ДП «Львівлікпрепарати» 167 Продовження № п/п Проблема. на вирішення якої розроблявся захід Заходи.спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації призначення, покращання забезпечення медичних закладів необхідними ліками вітчизняного виробництва медичного призначення, поліпшення забезпечення населення лікарськими засобами та вакцинами. Розширити та оптимізува-ти асортимент лікарських засобів вітчизняного виробництва. Організувати виробництво субстанцій та напівфабрикатів вітчизняного виробництва для випуску медичних та ветеринарних препаратів м. Львів, антибіотиків на ДП «Ензим» м. Ладижин, Вінницька область Забезпечити молодим людям рівні можливості в отриманні якісної освіти Встановлювати державне замовлення на підготовку фахівців Розробити проекти постанов Кабінету Міністрів України: «Про державне замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб на 2000 рік, у тому числі на підготовку фахівців, наукових та науково-педагогічних кадрів, кваліфікованих робітників», «Про порядок надання молодим громадянам пільгових довгострокових кредитів на здобуття освіти у вищих навчальних закладах» Стабілізація мережі сільських шкіл, реалізація цільової програми комп'ютеризації сільських шкіл Реалізація Комплексного плану заходів щодо розвитку загально-освітніх навчальних закладів у сільській місцевості Збереження істори-ко-культурної спадщини українського народу Забезпечити правовий захист музеїв, заповідників, запобігання випадків розкрадань, незаконного вивезення за кордон історичних і культурних цінностей держави та приватних музейних колекцій Розробити проекти постанов Кабінету Міністрів України: «Про положення про Музейний фонд України», «Про правила торгівлі антикваріатом», «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, охорони та зберігання державної частини Музейного фонду України» 168 Продовження № п/п Проблема. на вирішення якої розроблявся захід Заходи спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Розробити проект Закону України «Про культуру» (нова редакція) Розробити проект Закону України «Про гастрольну діяльність» Створення та захист єдиного національного інформаційно-культурного простору Вдосконалити механізм фінансового забезпечення діяльності державних телерадіокомпаній Сприяти прийняттю Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» Розробити проекти телеканалу «Культура» та «Молодіжного спортивного телеканалу» 2.3. Безпека життєдіяльності людини Створення Національного екологічного фонду Закон України «Про Національний екологічний фонд» Запровадження системи переважної підтримки інвестиційних проектів (внутрішніх і зовнішніх) на комерційних умовах для реалізації пріоритетних національних та державних програм екологічного спрямування Формування пріоритетних напрямів спрямування інвестицій «Стратегія інвестиційної підтримки природоохоронної діяльності» Підвищення рівня ядерної безпеки Розробка та реалізація заходів щодо стратегії підвищення безпеки енергоблоків A EC Концепція Державної науково-технічної програми підвищення ядерної та радіаційної безпеки на період до 2010 року Державна науково-технічна програма підвищення ядерної та радіаційної безпеки на період до 2010 року 169 Продовження № п/п Проблема, на вирішення Заходи,спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації . Створення єдиної державної системи управління використання та відтворення природних ресурсів Ведення кадастрів використання природних ресурсів Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок ведення регіональних кадастрів природних ресурсів» Створення державної системи регулювання екологічної безпеки як невід'ємної складової національної безпеки України Розробка нормативно-правового забезпечення функціонування державної системи регулювання екологічної безпеки Розробити проект Закону України «Про екологічну (природно-техногенну) без- л пеку. Сприяти прийняттю : Верховною Радою України проекту Закону Украї- . ни «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» Впровадження єдиної державної стратегії поводження з відходами Введення державного обліку та паспортизації відходів з метою стимулювання утилізації та екологічно обґрунтованого видалення відходів Удосконалення нормативно-правової бази Впровадження нових правових інструментів ЩОДО розширення можливостей участі громадськості у вирішенні природоохоронних проблем Розробка нормативних документів з метою впровадження Закону України про ратифікацію Конвенції «Про доступ громадськості до інформації, участі громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища» Розробити проект Закону України «Про зміни і доповнення до деяких законодавчих актів у зв'язку з ратифікацією Україною Конвенції про доступ громадськості до інформації, участі громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища». Розробка проекту Концепції забезпечення доступу громадськості до інформації. ,. Заходи щодо концентрації земель лісового фонду у віданні державних органів лісового господарства Розробити механізм позбавлення права користування землями лісового фонду тих користувачів, які не мають спеціальних підрозділів для ведення лісового господарства та надання цих земель у користування державним лісогосподарським підприємствам Держкомлісгоспу Прийняття відповідних нормативно-правових актів 170 Продовження № п/п Проблема, на вирішення якої розроблявся захід Заходи.спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Розробка програмних заходів щодо ефективного функціонування водогосподарсько-меліоративного комплексу Комплексна державна програма першочергового забезпечення сільських населених пунктів, що користуються привізною водою, централізованим водопостачанням Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Комплексної державної програми першочергового забезпечення сільських населених пунктів, що користуються привізною водою, централізованим водопостачанням» Комплексна державна програма захисту населених пунктів і сільськогосподарських угідь від шкідливої дії вод Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Комплексної державної програми захисту населених пунктів і сільськогосподарських угідь від шкідливої дії вод» Комплексна державна програма розвитку меліорації земель та поліпшення екологічного стану зрошуваних і осушених угідь Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Комплексної державної програми розвитку меліорації земель та поліпшення екологічного стану зрошуваних і осушених угідь» Загальнодержавна програма розвитку водного господарства України Розробити проект Закону України «Про загальнодержавну програму розвитку водного господарства України» Запровадження системи заходів щодо охорони та оптимі-зації використання земель Формування законодавчої бази щодо раціонального використання, охорони та відтворення земель Розробити проект Закону України «Про охорону земель» Гармонізація національної природоохоронної нормативно-правової бази до Впровадження рекомендацій Огляду результативності природоохоронної діяльності в Україні, Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про виконання рекомендацій Огляду 171 Продовження № п/п Проблема, на вирішення якої розроблявся захід Заходи, спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Європейського законодавства затвердженого 6-ю сесією Комітету екологічної політики ЄЕК ООН результативності природоохоронної діяльності в Україні». Розробити проекти Законів України: «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічний аудит», «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про охорону атмосферного повітря» Проведення в Україні у 2002 році 5-ї Панєвро-пейської конференції міністрів охорони довкілля (Довкілля для Європи) Підготовка участі офіційної делегації України в проміжній конференції міністрів охорони довкілля в Алма-Ати у 2000 році Запобігання виникненню надзвичайних ситуацій (НС) Захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру Сприяти прийняттю Закону України «Про захист населення і територій від НС техногенного і природного характеру». Розробити проект «Основ законодавства з питань надзвичайних ситуацій» Затвердження та поетапне виконання Програми запобігання та реагування на НС техногенного та природного характеру на 2001-2005 роки Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми запобігання та реагування на НС техногенного та природного характеру на 2001-2005 роки Суцільна паспортизація небезпечних об'єктів підвищеної небезпеки і територій Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку міст України віднесених до категорій ЦО» 172 Продовження № п/п Проблема, для вирішення якої розроблявся захід Заходи.спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Реалізація першого етапу радикальної реформи системи цивільного захисту Створення: Державної аварійно-рятувальної служби; Державної аварійно-рятувальної служби на водних об'єктах. Приведення у відповідність до законодавства чисельності військ ЦО і переведення їх на засади Сил Цивільного захисту Розробити проекти постанов Кабінету Міністрів України «Про аварійно-рятувальні служби» та «Про Цивільну оборону України» Інженерний захист історичної забудови міст Львова та Одеси Розробка Програм інженерних робіт Розробити проекти постанов Кабінету Міністрів України щодо програм інженерних робіт у Львівській та Одеській областях Реалізація комплексних і цільових програм захисту населення і територій від небезпечних природних явищ Опрацювати заходи щодо: відселення громадян з зсувонебезпечних районів і надання житла (будівництво житла); будівництво та ремонт гідротехнічних споруд та регулювання річок; водовідведення і регулювання рівня ґрунтових вод; підвищення сталості житлової забудови сейсмонебезпечних районів Розробити проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми відселення громадян Закарпатської області з будинків, які знаходяться в активних зонах зсувних процесів». Розробити проекти постанов Кабінету Міністрів України: «Про Комплексну цільову програму протизсувних засобів», «Про комплексну цільову програму протипаводкових заходів», «Про комплексну цільову програму нейтралізації шкідливої дії вод (підтоплення). Цільова програма підвищення безпеки проживання населення у сейсмонебезпечних регіонах Удосконалення законодавчої та нормативної бази з питань мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи Підготовка проекту Концепції Концепція захисту населення України у зв'язку з Чорнобильською катастрофою 173 Продовження №.. п/п Проблема, на вирішення якої розроблявся захід Заходи.спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації Підготовка проекту Національної програми Національна програма мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи на 2000-2005 роки та на період до 2010 p. Медичний захист населення Здійснення організацій і правових заходів щодо медичного захисту та оздоровлення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи Постанова Кабінету Міністрів України «Про організацію оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» Програма заходів по організації комплексного медико-санітарного забезпечення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи Покращення рівня ядерної безпеки Забезпечення реалізації п. 2 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з приєднанням України до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду» Розроблення Закону України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» Приведення у відповідність національного законодавства статтям 7 і 8 Конвенції про ядерну безпеку, ратифікованої Верховною Радою України 17.12.1997р. Сприяння прийняттю Закону України «Про збір за здійснення заходів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки» Ратифікація Об'єднаної конвенції про поводження з відпрацьованим ядерним паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами» та «Про внесення змін та доповнень до деяких Сприяння прийняттю Закону України «Про ратифікацію Об'єднаної конвенції про поводження з відпрацьованим ядерним паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами» та Продовження № п/п Проблема, на вирішення розроблявся захід Заходи.спрямовані на вирішення проблеми Інструмент реалізації законодавчих актів України з питань використання ядерної енергії та ядерної безпеки» «Про несення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України з питань використання ядерної енергії та ядерної безпеки» Розроблення механізму надання дозволів Кабінету Міністрів на використання наукової інформації та результатів дослідження, які одержані в зонах радіоактивного забруднення, а також низька ефективність дослідницької діяльності і міжнародної співпраці у сфері ядерної та радіаційної безпеки Постанова Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію національних і міжнародних проектів у сфері ядерної та радіаційної безпеки і радіоекології» Зміна умов ліцензування у сфері використання ядерної енергії Розроблення проектів рішень Кабінету Міністрів України щодо реалізації Закону України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» Зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС і перетворення об'єкту «Укриття» в екологічно безпечну систему Завершення встановленого резерву ядерних реакторів типу ВВР-440. Відсутність компенсуючих генеруючих потужностей. Прискорення будівництва об'єктів на Чорнобильській АЕС, необхідних для її закриття. Забезпечення фінансування часток України у міжнародних проектах по закриттю ЧАЕС та S1P у повному обсязі Концепція Державної науково-технічної програми проводження ресурсу ядерних реакторів. Виконання відповідних положень Закону України «Про Державний бюджет України 2000 року». Врахування цих витрат при розробці проектів державних бюджетів на 2001 і 2002 pp. 175 Додаток 2 Основні макроекономічні показники України за 1999 рік' Валовий внутрішній продукт (ВВП) У 1999 p. порівняно з 1998 p. реальний валовий внутрішній продукт становив 99,6%. Номінальний ВВП за орієнтовною оцінкою становив 126127 млн грн. Промисловість За підсумками 1999 p. всіма суб'єктами промислової діяльності України вироблено продукції на 107 млрд грн. Порівняно з попереднім роком загальний обсяг промислової продукції зріс на 4,3%. Річний приріст виробництва у промисловості одержано вперше за останні 10 років. Збільшились обсяги продукції на підприємствах чорної та кольорової металургії, електроенергетики, харчової, легкої, деревообробної і целюлозно-паперової, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості. Суттєво зменшилось відставання від рівня виробництва 1998 р. в машинобудуванні та металообробці. Сільське господарство У 1999 p. обсяг виробництва сільськогосподарської продукції в господарствах усіх категорій порівняно з 1998 p. становив 94,3%, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах - 91,8%, в господарствах населення - 96,1%. Скорочення загального обсягу продукції обумовлено перш за все зменшенням виробництва продукції рослинництва (90,9%). Водночас скорочення обсягу виробництва тваринницької продукції було не таким значним (98,7%) завдяки збільшенню її виробництва в господарствах населення (102,3%). Інвестиційна та будівельна діяльність Протягом 1999 p. спостерігалася активізація інвестиційної діяльності. Обсяги інвестицій у будівництво зросли порівняно з 1998 р. на 2%. Підприємствами та організаціями забудовниками за рахунок усіх джерел фінансування освоєно 14,8 млрд грн. meecmmfiii в основний капітал (капітальних вкладень). Майже половину цього обсягу (49%) використано на будівельні і монтажні роботи, 44% - на придбання машин, обладнання та устаткування. Основним джерелом інвестицій у будівництво залишаються власні кошти підприємства та організацій (70% загального обсягу вкладень). За рахунок коштів Державного бюджету освоєно понад 1,1 млрд грн. капітальних вкладень, або 7,5% освоєних коштів. Більшість інвестицій в основний капітал здійснено державними ' Статистика України. 2000. № 1.- С. 62-71 176 іприємствами та організаціями - 49% усіх вкладень, підприємства-колективної форми власності - 42%. Переважну частку інвестицій здійснено у виробничій сфері - 70% .ипітальних вкладень. Транспорт і зв'язок Транспортними підприємствами перевезено 650,6 млн тонн вантажів, що на 6% менше, ніж за 1998 р. Вантажооборот становив 359,8 млрд тонно-кілометрів і скоротився на 3,8%. Фінанси Доходи Зведеного бюджету за 1999 р. за оперативними даними становили 32,3 млрд грн. (25,4% до ВВП), що складає 94,4% річних призначень. Значну питому вагу в них займали податок на додану вартість - 25,1% (8,1 млрд грн.), податок на прибуток підприємств і організацій - 19,7% (6,4 млрд грн.) та прибутковий податок з громадян - 13,7% (4,4 млрд грн.). Від акцизного збору надійшло 1,8 млрд грн. (5,4% загального обсягу доходів). Видатки Зведеного бюджету становили 34,2 млрд грн. (26,9% до ВВП), що складає 96,5% річних призначень. У структурі видатків Зведеного бюджету значну питому вагу займали витрати на соціально-культурні заходи - 38,9% (13,3 млрд грн.). На підтримку галузей економіки витрачено 6,6 млрд грн., або 19,3% загального обсягу видатків. Зовнішня торгівля товарами Зовнішньоторговельний оборот товарів та послуг України у 1999 p. становив 28,1 млрд дол. США і зменшився у порівнянні з 1998 р. на 13,8%. Обсяги експорту товарів та послуг знизились на 7,7%, імпорту -на 20,2% і становили відповідно 15,2 та 12,9 млрд дол. Позитивне сальдо зовнішньо-торговельного балансу країни у 1999 р. становило 2,3 млрд дол. (у 1998 р. - 0,4 млрд дол.). Оборот зовнішньої торгівлі України товарами за 1999 p. становив 23,4 млрд дол. і зменшився проти 1998 р. на 14,2%. При цьому обсяги експорту скоротились на 8,4%, імпорту - на 19,3% і становили відповідно 11,6 та 11,8 млрд дол. Від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами складало 264,5 млн дол. Зовнішньоторговельні операції з товарами у 1999 p. України здійснювала з партнерами із 185 країн. Споживчий ринок товарів і послуг Загальний обсяг продажу споживчих товарів населенню за усіма каналами реалізації (дані розрахункові) за 1999 p. в цілому по Україні проти 1998 р. у порівнянних цінах зменшився на 3% і становив 34,4 млрд грн. У його структурі найбільша частка припадала на роз-дрібний товарооборот - 64%, на оборот організованих ринків з про-дажу товарів - 30%, на оборот неформальних ринків - 6%. 177 Ціни і тарифи Ціни на споживчому ринку у 1999 p. зросли на 19,2% (у попередньому році - на 20%). Приріст цін на продовольчі товари у 1999 p. більш ніж у 2 рази перевищив приріст цін (тарифів) на платні послуги та непродовольчі товари (відповідно 26,2, 11,9 та 10,6%). У 1998 р. швидше зростали ціни на непродовольчі товари (на 24,1%) порівняно з продовольчими товарами та платними послугами (відповідно на 22,1 та 13%). Доходи населення Номінальні грошові доходи населення за 1999 p. порівняно з 1998 p. збільшились на 13,6% і становили 61776 млн грн. Проте реальні грошові доходи, визначені за виключенням обов'язкових платежів, добровільних внесків та з урахуванням впливу інфляції, знизились на 10,9%. Середньомісячний грошовий доход на душу населення за 1999 p. становив 103,2 грн. Грошові витрати та заощадження населення за 1999 p. становили 59710 млн грн., що на 11,9% більше проти 1998 p. Ринок праці і демографічна ситуація Зареєстрований ринок праці у 1999 p. характеризувався загостренням проблеми безробіття серед працездатного населення внаслідок посилення невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. До державної служби зайнятості за допомогою у пошуках роботи звернулося 1,4 млн громадян, що на 77,8 тис. осіб більше, ніж у 1998 p. Більшу частину з них становили жінки (52,6%), кожен третій був у віці до 28 років (39,4%). Чисельність зареєстрованих безробітних громадян порівняно з початком року зросла на 17,1% (171,3 тис. осіб) і становила на 1 січня 2000 p. I 174,5 тис. осіб. Із кожних 100 безробітних, які перебували на обліку, 53 раніше займали робочі місця, 32 - посади службовців. Тема 7. Фінансово-кредитне регулювання економіки 7.1. Державний бюджет як інструмент державного регулювання економіки Фінансово-кредитне регулювання займає чи не найважливіше місце у системі державного регулювання економіки. У системі фінансово-кредитного регулювання на перше місце треба поставити державний бюджет: справді, саме через бюджет реалізується найбільша частина національного доходу та ВВП країни. Бюджет згідно Закону України «Про бюджетну систему України» -це «...план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади».' Одним із завдань, або таких функцій, є підтримування ринкової рівноваги і стимулювання розвитку окремих сфер та галузей національної економіки. Ідеологію формування бюджету, визначення джерел і сум надходження коштів до нього, державних видатків, шляхи покриття дефіциту називають бюджетною політикою. Державним бюджетом, як контрольованим грошовим фондом держави, розпоряджається Уряд. Державний бюджет виконує такі функції: збільшує або зменшує сукупний попит; виконує перерозподільну функцію; стимулює або гальмує виробництво шляхом вибору певної системи оподаткування; забезпечує покриття касових збитків підприємств, які внаслідок пев-них об'єктивних причин є збитковими, однак функціонування яких зумовлене суспільними потребами; забезпечує фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності; збалансовує бюджети нижчих рівнів. Кошти з державного бюджету використовують на державне управління, оборону, фінансування бюджетних галузей народного господарства (освіти, науки, культури та ін.). Віповідно до державного устрою країни формують і структуру бюджетної системи: у країнах з федеративним устроєм, крім держав-ного, є федеральний бюджет штатів (США), земель (Німеччина) то-що, в унітарних державах (у тому числі в Україні) є лише державний і місцеві бюджети. Бюджетна система України складається з держав-ного бюджету, республіканського бюджету Автономної Республіки 1 Закон України «Про бюджетну систему України» // Урядовий кур'єр. 1995. № 107-108. Див.також додатки до теми 7. 183 Крим та бюджетів адміністративно-територіальних одиниць - областей. Державний і місцеві бюджети є фінансовою основою для поєднання загальнодержавних та регіональних інтересів. Сукупність усіх бюджетів бюджетної системи є зведеним бюджетом України. Цей бюджет використовують для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України. Верховна Рада України визначає головні напрями бюджетної політики, розглядає проект державного бюджету, вносить зміни та доповнення до нього, затверджує, контролює його виконання, затверджує звіт про використання бюджетних коштів. Спеціальну постанову Верховної Ради України, яка визначає головні напрями та пріоритети бюджетної політики на наступний бюджетний рік, називають бюджетною резолюііією. Доходи бюджетів різних рівнів формують за рахунок надходжень від сплати фізичними і юридичними особами податків, зборів та інших платежів, надходжень з інших джерел, передбачених законодавством України. Доходи бюджетів України поділяють на доходи державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів. Практичні завдання з використання бюджету виконує система Міністерства фінансів України - Центральний апарат Мінфіну, відділи фінансових управлінь обласних, районних і місцевих держадміністрацій, а також Державна податкова адміністрація (ДПА). Центральний апарат Мінфіну, як орган державної виконавчої влади в Україні, сформовано у 1992 p. Протягом останніх років його структуру удосконалювали. У 1996 p. на базі податкової служби була утворена ДПА, загальними завданнями якої є контроль за дотриманням податкового законодавства, повнотою та своєчасністю надходження податків, податкових платежів і неподаткових доходів до бюджетів усіх рівнів. У 1995 p. були утворені органи Державного скарбництва для організації касового виконання державного бюджету. Дані табл. 7.1 характеризують структуру доходів і видатків зведеного бюджету України протягом 1998-1999 pp. Частка ПДВ у доходах бюджету України вища, ніж у розвинутих країнах, а частка акцизного збору, навпаки, досить низька, зокрема, через надання численних пільг вітчизняним виробникам, певним категоріям громадян та довільний вибір у разі визначення переліку підакцизних товарів. Тому більшу увагу потрібно приділяти надходженням від специфічних акцизів, як важливій складовій сучасної податкової політики. 184 У структурі державного бюджету за 1998-1999 pp. головними джерелами доходів були податок на додаткову вартість та акцизний збір. Це означає, що дохідна частина бюджету орієнтована на переважне надходження непрямих податків, які сплачують у кінцевому підсумку споживачі. Це свідчить про пасивну роль держави не тільки у веденні інвестиційної політики через бюджетне фінансування, а й у процесі формування структури дохідної частини бюджету. Таблиця 7. Зведений бюджет' України 1 (млн. гри.) 1998 1999 Доходи 28915,8 32339,6 у тому числі податкові надходження 21848,3 24808,8 з них податки на доходи і податки на прибуток, податок на збільшення ринкової вартості 9265,0 10804.5 у тому числі податок на прибуток підприємств 5694,4 6370,7 прибутковий податок з громадян 3570,6 4433,8 платежі за використання природних ресурсів 1488,3 1449,3 з них плата за землю 1114.9 1094,4 внутрішні податки за товари та послуги 9247,9 10448,1 з них податок на додану вартість 7460,1 8130,3 акцизний збір 1288.8 1752,5 неподаткові надходження 2596.8 3238,5 з них Доходи від власності та підприємницької діяльності 1160,4 1403,6 адміністративні збори та платежі, доходи від не-комерційного та побічного продажу 353,8 328,8 державні цільові фонди 4408,9 3856,5 ' Доходи і видатки Зведеного бюджету, наведені згідно і новою бюджетною класифікацією, що діє з 1 січня 1998 p. 185 Продовження 1998 1999 З них Збір до фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення 1415,6 283,0 Видатки 31195,6 34265,8 У тому числі Державне управління 1311,4 1495,3 Правоохоронна діяльнясть і звбезпечення безпеки держави 1551,8 1664.5 Соціально-культурні заходи 13094,2 1321,1 Промисловість,енергетика і будівнитство 3322,4 2917,2 Сільське господарство, лісове господарство,рибальство та мисливство 607,6 531,2 Транспорт, дорожнє господарство, звязок, телекомунікація та інформатика 1739,0 1974,2 Житлово-комунальне господарство 1403,7 1190,4 Національна оборона 1418,6 1529,0 Заходи повязані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи 1420,0 1445,2 Перевищення видатків над доходами (дефіцит) 2279,8 1926,2 Розмежування державних податків, зборів та інших обов'язкових платежів між рівнями бюджетної системи здійснюються відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України». З державного бюджету України до бюджету Автономної Республіки Крим, облас-них бюджетів може бути передана частина доходів у вигляді відсот-кових відрахувань від загальнодержавних податків, зборів, які справ-. ляють на цій території, або дотацій і субвенцій. Розмір цих відраху-вань затверджує Верховна Рада в Законі «Про державний бюджет України» на відповідний рік з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного стану відповідних територій. Практика свідчить, що збільшення (або зменшення) питомої ваги регіону в загальній сумі державних доходів не впливає на доходи його місцевих бюджетів. Відсутність чіткого взаємозв'язку між обсягом податків, які збирають, і доходами місцевих бюджетів позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення державних доходів, що загострює проблему нестачі коштів не тільки на місцевому, а й на загальнодержавному рівнях. 186 Згідно із Законом «Про державний бюджет України на 1998 рік» (ст. 9) прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, плата за торгові патенти, збір на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг зараховують до територіальних бюджетів за місцеперебуванням платника податку. Обласні бюджети, згідно з Законом «Про місцеве самоврядування», потрібно формувати з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних програм. Закон не визначає механізму стягнення коштів у разі виникнення заборгованості перед місцевими бюджетами, і тому становлення справді самостійного самоврядування є сумнівним. Відповідно до чинного законодавства держава покликана фінансове підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, вести контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона повинна гарантувати органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету до державного частину надлишку в порядку, визначеному законом про державний бюджет. Кошти державного бюджету витрачають лише на цілі та в межах, затверджених законом про державний бюджет України. Видатки бюджетів усіх рівнів поділяють на поточні і видатки розвитку. Поточні видатки - це видатки бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій, які діють на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів соціального захисту населення. Видатки розвитку - це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови галузей економіки; субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням. Значну частину державного бюджету витрачають на загальнодержавні програми підвищення життєвого рівня, заходів соціального захисту населення, охорони навколишнього природного середовища, ресурсозбереження. З державного бюджету виділяють кошти на утримання органів державної влади, державного управління, судів, прокуратури, а також на програми, які виконують спільно з іншими країнами. Перевагу на- 187 дають тим видаткам, які пов'язані із соціальним захистом та соціальним забезпеченням населення. У державному бюджеті передбачено також резервні кошти (у межах до 2% від обсягів видатків державного бюджету) для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф. Наявні бюджетні ресурси спрямовують, переважно, на погашення заборгованості з заробітної плати працівникам бюджетних установ, фінансування соціально-культурної сфери та соціального захисту населення. Одним із головних напрямів бюджетної політики більшості країн світу є прагнення до бездефіцитного бюджету або підтримування дефіциту на мінімальному рівні. Дефіцит державного бюджету вимірюють у відсотках до ВВП. Його можна покривати за рахунок: продажу державних облігацій на внутрішньому і зовнішньому ринках; продажу державного майна; емісії. Дефіцит державного бюджету є одним із важливіших макро-економічних показників, які характеризують стійкість економічної системи. Країни, які створили ефективні функціональні економічні системи, що здатні регулювати співвідношення доходів і видатків держави, мають позитивне сальдо або незначний дефіцит. Наприклад, у 1992 p. перевищення державних доходів над видатками було характерне для Сингапуру, Таїланду, Австралії, Мексики, Гонконгу, Аргентини. Рекордного рівня профіцит державного бюджету досяг у Кувейті на початку 80-х років - понад 60% ВВП. Єдиної думки про збалансованість державного бюджету немає. Зокрема, Р. Солоу наполягає на тому, що уряд зобов'язаний вживати заходів щодо збалансування бюджету (збільшуючи податки і зменшуючи бюджетні витрати) не в роки застою або кризи, оскільки економічні труднощі, які виникли, можуть лише поглибитися, а тільки в сприятливі для економіки періоди. К. Ерроу (лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1972 p.), навпаки, вважає, що недоцільно прагнути бездефіцитного бюджету. Якщо, наприклад, економічне зростання становить 3% за рік, то і дефіцит бюджету в розмірі 3% ВВП є абсолютно прийнятним. В Україні протягом останніх років зберігається значний дефіцит державного бюджету. У 1995 p. абсолютна величина дефіциту становила 3,6 млрд грн., або 6,6% ВВП, у 1996 p.- 6,8% до ВВП замість 5,7%, затверджених Верховною Радою. Законом України «Про державний бюджет України на 1999 рік» визначено, що дефіцит бюджету не повинен перевищувати 1% від ВВП. 188 Дефіцит державного бюджету в Україні зумовлений як недостатніми надходженнями, викликаними економічною кризою та обмеженою базою оподаткування, так і надмірними (стосовно доходів) видатками на підтримку неефективних галузей (зокрема вугільної), ліквідацію наслідків на ЧАЕС, на соціальну сферу. Скорочення дефіциту за рахунок зменшення видатків на соціальну сферу є недоцільним, оскільки може спричинити її повну руйнацію, зниження життєвого рівня найбідніших верств населення, а це матиме негативні політичні наслідки. Тому важливими є пошуки шляхів збільшення доходів державного бюджету, зокрема, розширення бази оподаткування за рахунок розвитку підприємництва, впровадження податку на нерухомість, повної сплати податків суб'єктами підприємницької діяльності, а також за рахунок продажу частини державного майна. Політика уряду України спрямована на те, щоб уникнути не-контрольованої кредитної емісії і покрити значну частку бюджетного дефіциту за рахунок випуску і розміщення державних цінних паперів. Нагромадження сум бюджетного де4)іциту формують державний борг. Розрізняють зовнішній державний борг - борг іноземним державам, організаціям і окремим особам, та внутрішній борг - борг держави своєму населенню. У більшості країн з розвинутою економікою, які мають державну заборгованість, ведуть суворий контроль за розмірами державних позик і чітко визначають методи їх покриття. Відсутність належного контролю за зростанням державної заборгованості зумовлює виникнення серйозних фінансових проблем. Тому запроваджують певні обмеження державного боргу, зокрема, в бюджеті України на 1999 p. визначено граничний розмір державного внутріш-зго боргу України станом на 1 січня в сумі понад 20 млрд грн.' У країнах з ринковою економікою бюджети на федеральному та місцевих рівнях, на відміну від державного бюджету, дають лише часткове уявлення про вплив урядових установ на економічну діяль- ність. Вплив державного бюджету на темпи зростання і пропорції наці-нального виробництва здійснюють і через державний сектор еконо-міки, зокрема через рівень його оподаткування чи субсидування. У такому випадку деяку роль відіграє частка та роль державного сек-тора в національному виробництві. Окремі галузі або регіони можна стимулювати через «податкові витрати» у вигляді зниження або ска-сування податків на доходи від облігацій, які вони випускають. 1 Закон України «Про державний бюджет України на 1998 рік» // Урядовий кур"єр 1999 № 16-17. 189 Головними критеріями оцінки ситуації в економіці завжди будуть якісні характеристики її функціонування, фінансові результати, тобто прибуток, дохід, надходження, збитки, борги. В Україні навіть поліпшення показників виробництва окремих підприємств практично не супроводжувалось поліпшенням їхнього фінансового стану, подоланням платіжної кризи, а навпаки, характеризувалося зменшенням надходжень до бюджету і, відповідно, різким зростанням державного боргу. З метою поліпшення фінансової ситуації в Україні потрібно активніше залучати банки до процесів структурної перебудови економіки, у тому числі до приватизації шляхом запровадження механізму передачі в управління банкам на тривалий період контрольних пакетів акцій підприємств, яким вони надають кредити. Фінансова нестабільність у державі зумовлена не лише бюджетними чи монетарними проблемами. Справа в тому, що більшість підприємств і навіть цілі галузі вже багато років перебувають у глибокій фінансовій кризі, подолати яку намагаються розширенням бази оподаткування. Потрібно шукати можливості зменшення видатків, переглянути політику податкових пільг. Уряд опрацьовує також механізми прискорення структурних змін, приватизації, здешевлення запозичень тощо. Саме так повинні діяти всі керівники у відповідних секторах економіки і регіонах: працювати над зменшенням витрат, ре-структуризувати або закрити неефективні виробництва, прискорювати приватизацію або банкрутства, активно шукати реальні інвестиції. Отже, бюджетна політика Української держави поки що не стала дієвим інструментом економічних реформ, оскільки нема реальної концепції економічних перетворень та пріоритетів у її соціально-економічному розвитку. 7.2. Фінансова політика уряду В умовах переходу до соціальної ринкової економіки різко зростає значення фінансів і кредиту. Ефективність соціально-економічних перетворень у перехідний період можна оцінювати за результатами виконання двох найважливіших планів - державного бюджету і кредитного плану Національного банку України. Від стану їх виконання значно залежить успіх переходу до ринку і розвиток економіки. У формуванні і становленні фінансової політики в Україні можна виділити три етапи. Перший - 24 серпня 1991 p.- 16 листопада 1992 p., тобто від проголошення політичної незалежності і до здобуття незалежності української економіки від російського рубля. Як відомо, рубль продовжу- 190 вав обслуговувати наш безготівковий обіг, доки не було введено ку-поно-карбованець (до 16 листопада 1992 p.). Другий період - з листопада 1992 p. по вересень 1993 p. Це період пошуків державою «власного обличчя» у фінансовій політиці. Третій період триває з жовтня 1993 p. Це етап реальних кроків у фінансовій політиці, які характеризуються певними позитивними зрушеннями у фінансово-грошовій сфері, погашенням гіперінфляції. Його можна трактувати як переддень економічних реформ в Україні, беручи до уваги і грошову реформу 1996 p. Під час першого періоду фінансова політика України як суверенної держави майже повністю залежала від фінансової політики Росії. Україна змушена була вслід за Росією лібералізувати ціни. Український грошовий ринок у 1992 p. пройшов три етапи розвитку. Перший -від моменту лібералізації цін у січні до травня-червня: тоді реальна грошова маса (номінальна, скоригована на зростання цін) зменшилася у 7-8 разів. У товарному обігу виникла серйозна диспропорція, що поклало початок кризі неплатежів. Це значно зумовило розрив господарських зв'язків, прискорило спад виробництва, впровадження бартерних операцій та остаточний розвал грошової системи. В Україні на той час функціонували дві валюти - купоно-карбованець, що обслуговував готівковий обіг, і російський рубль, який, будучи валютою іншої держави, обслуговував безготівковий обіг. Тоді ж були проін-дексовані обігові кошти державного сектора. Набув розвитку нелегальний «чорний» ринок рубля. У результаті інтенсивної емісії на фінансовому ринку України на-громадилася велика маса грошей, яка у значній кількості мігрувала до Росії,- там були порівняно вищі відсоткові ставки за кредити, а ціни були нижчими. Тому в наступні місяці Україна знову опинилася без фінансових ресурсів. Водночас у Росії було вжито низку заходів з подолання кризи не-платежів (кредитування державного сектора). Це мало короткотермі-новий позитивний ефект, що виявилось у стабілізації виробничого сектора, більшій стійкості банківської системи, зростанні податкових надходжень до російського бюджету. Однак усе це практично не вплинуло на економіку України, оскільки ЦБР жорстко регулював надходження рублів в Україну через Російський контрольний центр. В Україні й далі поглиблювалися фінансово-економічні проблеми. Підприємства через обмеженість ринку збуту та відсутність джерел сировини опинялися в глибокій кризі. Другий етап характеризувався тим, що фінансовий стан підпри-ємств України різко погіршився, тоді як російських - поліпшився. На початку жовтня 1992 p. Росія провела лібералізацію цін на енергоно- 191 сії, у результаті чого ефективне функціонування багатьох енергоміст ких виробництв в Україні стало неможливим. Платіжна криза продов-жувала зростати. Банки всілякими способами затримували на рахун-ках кошти клієнтів, а комерційні структури використовували ці кощ-ти для свого збагачення. Окрім того, в Україні стрімко розвивався інфляційний процес, оскільки ціни на енергоносії та всі види сировини різко зросли. He-стача фінансових ресурсів стала хронічною і наростала величезними темпами, що почало загрожувати повним крахом фінансової системи. У цей час уряд України зробив хибний крок, який призвів до штучного зростання зовнішнього боргу. У жовтні 1992 р. в Москві був підписаний договір України з Росією, відповідно до якого Українська держава взяла на себе відповідальність за борги українських підпри ємств, тоді як Росія від аналогічного рішення щодо російських під приємств відмовилась. Ще однією причиною штучного зростання зов нішнього боргу України стали неадекватні ціни, за якими наша дер жава продавала, а в деяких випадках і продовжує продавати свої товари. Зокрема, ціни на російську нафту були (й залишаються) ви щими, ніж світові, тоді як, на думку спеціалістів, ціни, за якими Україна продає свої товари в Росію та інші країни СНД, були в середн ньому на 35% нижчі від світових. Результатом цього також є зростан-ня зовнішнього боргу України. Із запровадженням Росією світових цін на енергоносії Україна ма-ла б запровадити аналогічну плату за транзит товарів Росії та інших країн СНД своєю територією. Цей транзит у шість разів перевищує об-сяги нашого транзиту територією Росії та країн СНД. Вартість транзиту нафти і газу через Україну становить 3,7 млрд дол. США, за транзит ін-ших видів вантажів (усіма видами транспорту) Україна могла б отри-мати ще 5,1 млрд дол. США. Загальна сума становила б 8,8 млрд дол.' Криза неплатежів, яка виникла восени 1992 p., змусила уряд України прийняти рішення про вихід із рубльової зони та девальвувати свою національну валюту в 1,5 раза. Крім того, у період з 24 серпня 1991 р. до 16 листопада 1992 p. уряд України припустився таких помилок. 1. Купон не був уведений у готівковий і безготівковий обіг одно-часно. 2. Не було створено стабілізаційного фонду для підтримки національної грошової одиниці. Рішення про такий фонд прийнято лише на початку 1994 p. Див.: Черняк В. Сколько «украинских» долларов осело -за рубежом? Или как повысить эффективность внешней торговли? // Деловая Украина. 1994. №>
31.- С. 2.

192

3. Купон у ролі тимчасової української валюти, як свідчить світовий
досвід, мав змогу ефективно функціонувати лише п’ять-шість місяців.
Пізніше його потрібно було замінити повноцінною валютою (гривнею) ще
принаймні в червні 1992 p. Можна згадати ситуацію, яка склалася свого
часу в Українській Народній Республіці. Під час першої спроби побудувати
незалежну державу у видатного українського економіста М.
Туган-Барановського запитали, чи потрібно вводити гривню? Відповідь була
такою: «Вводити і негайно!» Хоча ситуація у ці роки також була дуже
складною: перша світова війна, розруха, громадянська війна.

Зазначимо, що купон не виконував функції нагромадження, тобто його не
сприймали як одну із форм майна. Тому в 1991-1992 pp. відбулася «втеча»
купона в реальні товарні цінності, що стало ще однією причиною зростання
цін. Крім того, процес нагромадження відбувався у вільно конвертованій
валюті (ВКВ), а це теж спричиняло падіння ціни купона.

Отже, протягом першого періоду розвитку фінансової політики незалежної
України було втрачено сприятливий момент для введення повноцінної
української валюти.

За період 1991-1993 pp. загострилася криза й у валютній системі,
відбулося штучне заниження в десятки разів курсу національної валюти
стосовно російського рубля. Не було гарантовано і забезпечено
репатріацію (повернення) валютного виторгу експортерів. Зменшився
зовнішньоторговельний оборот з негативним для України сальдо платіжного
балансу.

Кредитні емісії НБУ не сприяли гальмуванню спаду виробництва. Понад 80%
кредитів були спрямовані у державний сектор економіки на підтримку
передусім збанкрутілих підприємств. Найдоцільніше було б закрити такі
підприємства згідно з Законом «Про банкрутство», надаючи підтримку
тільки найважливішим з них. Проте були прокредитовані підприємства і
цілі галузі без урахування їхньої значимості, що і стало вирішальним
інфляційним чинником.

Унаслідок перелічених негараздів в економіці України відбулося сторазове
зростання роздрібних цін за вдвічі нижчих темпів зростання заробітної
плати. Частка заробітної плати в собівартості продукції зменшилася майже
вдвічі. Поволі зникали і стимули до праці.

У фінансовій політиці Української держави значне місце посідає грошова
реформа 1996 p. Середньомісячна інфляція за серпень 1996 -липень 1997
pp. становила 1,4%, а за відповідний період 1995-1996pp.- 5,1%.
Зміцнення гривні сприяло зміні структури грошової маси. Якщо на початок
серпня 1996 р. питома вага національної

193

валюти в структурі грошової маси М2 становила 82,1%, то на відповідний
період поточного року – 85,3%.’ Найважливіші фінансово-економічні
наслідки грошової реформи наведено у табл. 7.2.

Таблиця 7.2 Фінансово-валютні показники України до і після грошової
реформи 19% p.2

Показники До реформи Після реформи

1. Інфляція середньомісячна, за серпень-липень відповідних років, % 2.
Зростання ВВП за січень-серпень відповідних років, %

3. Зростання промислового виробництва за липень-червень відповідних
років (червень- 100%)

4. Динаміка обмінного курсу долара США за липень-червень відповідних
років, %

номінальний

реальний

5. Зміна реальної грошової маси М2 з 1 серпня по 1 червня відповідних
років, %

6. Кредитні вкладення в економіку з 1 вересня по 1 червня відповідних
років, %

номінальний

реальний

7. Середні кредитні ставки комерційних банків за липень відповідних
років, %

8. Питома вага національної валюти в структурі грошової маси М2 на 2
липня відповідних років, %

9. Коефіцієнт монетизації економіки (відношення грошової маси до ВВП), %

І квартал

ІІ квартал

10. Продано доларів США за липень-червень, млн

11. Питома вага бартеру в експорті за січень-червень відповідних років,
%

12. Приріст вкладень населення за січень-липень відповідних років, %

номінальний

реальний

13. Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів населення на
1 серпня відповідних років, % 81,0

5,1

9,5

1,4

-32,8

-26,1

-25,5

40,6

-25,1

66,3

82,1

11,1

14,6 13491

21,2

34,7

7,7

52,0 17,8

1,4

-6,9

-2,2

2,2

-13,3

23,8

46,9

24,8

47,0

85,3

16,5

17,6 23161

11,9

36,5

29,5

61,3

‘ Згідно і класифікацією НБУ грошова маса включа(: МО – банкноти і
розмінну монету, MI-МО – кошти на безтермінових рахунках і поточних
депозитах у комерційних банках: М2-М 1 – строкові депозити і валютні
заощадження.

2 За даними: Пинзеник В. Шанс. который мы упустили // Зеркало недели.
1997. № 35- С. 11.

194

Довіра до нової грошової одиниці зумовила зростання вкладів населення в
комерційні банки. Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів
населення за аналогічний період зросла майже на 10%.

Пожвавився і валютний ринок. За липень 1996 – червень 1997 pp. продано
23 млрд дол. США, тоді як за липень 1995 – червень 1996 pp. -13,5 млрд.
Національна валюта почала працювати на свою економіку -на 24,8% зросли
реальні кредитні вкладення (див. табл. 7.2). Порівняно дешевшими стали і
самі кредити. Станом на 10.10.1997 p. облікова ставка Національного
банку України становила 16%.

* * *

Сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною,
суперечливою і неоднозначною. Об’єктивно самим процесом розвитку
ситуації в центр економічної політики нині поставлено питання про
перехід до економічного зростання. Останнє можливе за наявності
грошової, фінансової і виробничої стабілізації.’

Фінансова криза в Україні (неплатежі, спад виробництва, інфляція,
девальвація гривні) є головним дестабілізаційним чинником економічного
життя. Наповнення дохідної частини бюджету за рахунок повного збору
податків, а також зовнішніх запозичень, зменшення державних витрат – це
важливий, проте не основний шлях виходу із кризової ситуації. Тому в
рамках поглиблення ринкової трансформації треба спрямувати ринкові
механізми та інститути до відновлення і розвитку національного
виробництва на сучасній техніко-техноло-гічній і організаційній основі,
проведення радикальних структурних перетворень у галузевій і
територіальній структурі господарства.

Це дасть змогу суттєво збільшити доходи як національних виробників, так
і населення, що стане основою для вирішення фінансових проблем в
Україні. Крім того, для виходу із фінансової кризи і зміцнення
економічної безпеки держави потрібно:

досягти перелому в розвитку інвестиційного процесу, забезпечити
прискорений розвиток пріоритетних галузей, та виробництв –
висо-котехнологічного машинобудування (особливо ВПК) та агропромислового
комплексу;

активізувати роботу з подолання кризи неплатежів, у тому числі за
рахунок використання вексельного обігу, використовувати в повному обсязі
Закон про банкрутство, звести до мінімуму бартерні операції;

створити сприятливі умови для залучення в національну економіку
іноземного капіталу, віддаючи перевагу прямим закордонним інвестиціям;

‘ Див.: Черняк В. Шанс стати «драконом» // Голос України. 1997. № 141.-
С. 5

195

вести активну і цілеспрямовану діяльність щодо повернення в Україну
грошових засобів, вивезених за межі держави, скорочення тіньового
сектора економіки, повернення закордонних кредитів, одержаних
підприємствами під гарантії уряду;

сприяти підвищенню кредитної спроможності комерційних банків зниженню
рівня відсоткової ставки та збільшенню частки довготер-мінових кредитів.

Грошова стабілізація в нашій країні досягнута, проте без фінансо-вої
стабілізації вона є штучною, а фінансова без стабілізації виробництва –
нестійкою. Україна стоїть перед потребою доповнити грошову стабілізацію
фінансовою, а фінансову – стабілізацією виробництва. Звідси випливає, що
фінанси і підприємництво є головними ланками у ланцюгу економічних
реформ. Здорові фінанси – це здорове виробництво. Зростання виробництва
було і є основою фінансово-економічної стабілізації і процвітання.

7.3. Податки як інструмент державного регулювання економіки

Податкова система в кожній країні є визначальною складовою економічної
системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з
іншого,- є головним знаряддям її економічної політики.

Податки – це система обов’язкових платежів підприємств, організацій і
населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету.

В умовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлені результатами
діяльності підприємницьких структур. Завданням держави стає формування
таких умов, показників і ставок оподаткування, які давали б їй змогу
найліпше виконувати свої функції.

Система оподаткування повинна враховувати конкретні умови країни: рівень
розвитку економіки, зокрема соціальної сфери, зовнішню і внутрішню
політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та
безліч інших чинників. Тому склад податкової системи, структурні
співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми
розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятися.

Наприклад, розподіл влади між штатами і федеральним урядом, що склався
історично у США, зумовив неможливість уведення податку на додану
вартість, тоді як у більшості країн світу цей податок є. Німеччина
відмовилась від зниження податкових нарахувань на заробітну плату,
оскільки це могло знизити традиційно високі соціальні гарантії
населення. А водночас сусідня держава – Нідерланди – пішла

196

на скорочення соціальних виплат з метою зниження податкового пресу і
підвищення конкурентоспроможності голландської продукції.

Держава отримує свої доходи переважно в процесі перерозподілу ВВП шляхом
оподаткування первинних і вторинних доходів, вона чітко визначає рівень
оподаткування. Система оподаткування повинна бути відкритою і
зрозумілою. Якщо державі потрібні додаткові доходи на фінансування
певних видатків, то підвищити рівень оподаткування вона може тільки
гласно, тобто їй так треба обгрунтувати свої розрахунки, щоб з ними
погодилося суспільство. Та навіть коли суспільство і не згідне з
підвищенням рівня оподаткування, воно повинно бути про це хоча б
інформоване. У процесі формування доходів бюджету головними об’єктами
оподаткування є доходи населення (заробітна плата, особисті доходи
підприємців), що найкраще відповідає ринковій економічній системі.

Важливою проблемою податкової політики багатьох розвинутих країн є те,
що сучасна програма соціального захисту в них сформована ще у 50-70-ті
роки, коли темпи економічного зростання були високими і забезпечували
потрібний обсяг видатків на цей захист. У 80-х роках темпи зростання
значно знизилися. Це зумовило збільшення податкового тиску на
виробництво і стало однією з причин погіршення фінансового стану
багатьох розвинутих держав. Проблема узгодження між існуючими державними
зобов’язаннями, видатки на виконання яких зростають у міру старіння
населення, і верхніми межами оподаткування, мабуть, буде фундаментальною
для більшості країн у найближчі десятиріччя.

На початку 90-х років частка податкових надходжень у ВНП становила,
відсотків: у США – ЗО, Японії – 31, Англії, Канаді – 37, Німеччині -38,
Італії-40, Франції-44, Бельгії-46,1, Нідерландах-48.’

Найменші масштаби перерозподілу ВНП характерні для США та Японії. У США
це зумовлено використанням податкової політики як засобу створення
сприятливих умов для діяльності промислових компаній, що потребує
низького рівня оподаткування. В Японії податкова політика, як метод
державного регулювання, відіграє другорядну роль. Головне місце тут
відведено державному програмуванню, прямій державній підтримці певних
галузей і підприємств (цільові субсидії та ін.).

Найвища питома вага податків у ВВП у скандинавських країнах, зокрема, у
Норвегії – 48,3%, Данії – 52. Швеції – 61 %. У них склалась достатньо
раціональна й ефективна система розподілу і використання зібраних коштів
на соціальні цілі.

‘ Соколовська А. Л/. Податкова система України в контексті світового
досвіду // Фінанси України. 1997. № 7- С. 77.

197

В Україні ще не створена система оподаткування, яка відповідає
сучасним ринковим відносинам. Тут прийнято один із найвищих рівнів
оподаткування, який обґрунтовують як об’єктивними, так і суб’єктивними
чинниками. До об’єктивних причин належать: неможливість швидкого
реформування відносин власності, комерціалізації охорони здоров’я,
освіти, науки, культури, фінансування яких потребує значних коштів,
необхідність зростання державних витрат на соціальний захист населення
внаслідок зниження рівня життя під впливом інфляції та економічної
кризи. Високий рівень оподаткування в умовах перехідної економіки
зумовлений також значними витратами на ведення інвестиційної та
структурної політики.

До факторів суб’єктивного характеру можна віднести такі: повільність
ринкових перетворень; помилки у проведенні податкової політики, що
спричинили масове ухилення від сплати податків; зростання дефіциту
державного бюджету, неефективні державні витрати та ін. Схема
класифікації податків в Україні показана на рис. 7.1.

Для податкової системи України характерне переважання непрямих податків,
на відміну від країн із ринковою економікою, де головна частка припадає
на прямі податки. Хоча це співвідношення має певні особливості у різних
країнах. Наприклад, у США, Японії, Англії, Канаді переважають прямі
податки (зокрема, у США вони становлять 54,7%), у Франції – непрямі
(56,6%): податки на споживання (на додаткову вартість, із продаж та
обігу), акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування.
Німеччина та Італія мають урівноважену структуру податків (частка
непрямих податків у Німеччині – 45,2%, в Італії – 48,9%).2

Співвідношення прямих і непрямих податків залежить від життєвого рівня
переважної частини населення, досконалості механізму стягнення податків,
рівня податкової культури; загальної спрямованості суспільства на
вирішення соціальних проблем, традицій оподаткування.

Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших
є наслідком зростання орієнтованості західних держав на соціальні
інтереси, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу
соціальної справедливості.

У сучасних умовах розвитку України, які характеризуються низьким рівнем
доходів підприємств і населення, зростанням кількості збиткових
підприємств, низькою податковою культурою неможливо

‘ Благун І. Г. Функціонування податкової системи в умовах трансформації
економіки України. Автореф. дис. канд. екон. наук. Львів. 1998.- С. 6.

2 Никитин С., Глазова Е., Степанова М. Налоги в странах рыночной
-жономики и в России // МЭ и МО. 1996. № 4- С. 11.

198

забезпечити переважання в структурі податкової системи прямих
по-датків,

Найбільш оптимальною і ефективною в умовах України, мабуть, була б така
податкова система, яка б відповідала соціальне орієнто-ваній моделі
економіки.

Зміна податкової політики повинна визначити населення голов-ним
платником податків, значно підвищивши для цього частку опла-ти праці в
складі ВВП. На сучасному етапі податкова політика Украї- ни вже не може
обмежуватися зміною форм податків. Потрібно змі- нювати саму основу
податкової системи. Держава заганяє себе в кут безмірно роздутою сферою
бюджетного фінансування і високим рів-нем оподаткування. Зростання
бюджетного фінансування зумовлює збільшення дефіциту бюджету, а
збільшення податків пригнічує виробництво, тінізує його, зменшує
податкові надходження до бюджету.

Після проголошення суверенітету і незалежності Україна розро- била і
прийняла в 1991 p. Закон «Про систему оподаткування». Незважаючи на те,
що він фактично продублював попередній союзний закон, його треба
трактувати як перший крок у створенні власної податкової системи
Української держави.

За період проведення реформ в Україні з 1992 по 1996 pp. питома вага
податків, зборів і внесків із соціального страхування у ВВП збільшилася
з 35,1 до 47,3%.’

У системі оподаткування України головними прямими податками є податок на
прибуток підприємств і прибутковий податок з громадян. Питома вага
другого податку набагато нижча, ніж першого, тоді як у країнах із
розвинутою ринковою економікою навпаки, частка прибуткового податку з
громадян є значно вищою. Податок на прибуток корпорацій не має великого
фіскального значення, його питома вага у податкових надходженнях
більшості розвинутих країн порівняно низька. Винятком можна вважати
Японію, де податки на прибуток підприємств, які стягують на всіх
бюджетних рівнях, становлять 21,5%.

Порівняно низька частка прибуткового податку з громадян у дохідній
частині бюджету України зумовлена низьким рівнем заробітної плати і,
відповідно, рівнем життя більшості населення. Якщо у розвинутих країнах
частка оплати праці в структурі ВВП становила (дані 1992 p.): 60,6% у
США, 54,1 – в Японії, 54,5 – у Німеччині, а частка прибутку відповідно
від 8,37% до 34,2%, то в Україні частка зарплати становила лише 26,5%
(дані за 1997 p.), а частка прибутку – 6,2%.”

‘ Конрад 10., Луиіна 1. Податкова політика в Україні: підходи і
перспективи // Економіка України. 1996-ЛІ’ II.

2 Соколовська А. М. Податкова система України в контексті світового
досвіду // Фінанси України. 1997. №• 7- С. 87.

200

У лютому 1997 р. Верховна Рада України прийняла новий Закон України
«Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування». Цим
законом визначено 19 видів загальнодержавних податків і зборів, два
місцеві податки і 14 місцевих зборів. Це закон прямої дії, в ньому немає
посилань на подальше прийняття Верховною Радою України Правил
застосування Закону (як це було раніше) або Інструкції про застосування
Закону Державною податковою адміністрацією.

Головними принципами побудови системи оподаткування в Україні згідно з
положенням цього закону є такі:

стимулювання підприємництва, виробництва та інвестиційної активності
шляхом запровадження пільг з оподаткування прибутку;

обов’язковість податкових зобов’язань;

залежність обсягу податкових зобов’язань від розміру доходів згідно з
визначеною шкалою.

У податковій системі потрібно також враховувати принципи стабільності,
рівномірності сплати, інфляційної нейтральності, економічної
ефективності, соціальної справедливості тощо.

Податки та збори, передбачені цим законом, розподіляють на дві групи:
загальнодержавні і місцеві. Групу загальнодержавних податків і зборів
визначає Верховна Рада України, а місцевих – сільські, селищні, міські
Ради відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок,
передбачених законом.

Важливіші принципи оподаткування, випробувані світовою практикою, в
Україні, на жаль, часто-густо порушують. Наприклад, до основної редакції
Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» у 1997 p. було внесено
близько 150 змін і доповнень. До Закону України «Про податок на додану
вартість», який введено в дію 1 жовтня 1997 p. вже внесено 50 змін і
доповнень. Внесення змін триває і надалі.

Загальновизнано, що податкова система повинна бути стабільною принаймні
протягом трьох-п’яти років. Лише тоді можна прогнозувати доходи і
видатки на перспективу, інвестувати прибуток у виробництво, вести
реальну бюджетну політику.

Нова редакція Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»
докорінно змінює існуючу систему оподаткування прибутку юридичних осіб.
Відповідно до нової редакції ст. 6 Закону оподатковуваний прибуток
розраховують зменшенням суми скоригованого валового доходу звітного
періоду на суму валових витрат платника податку, суму нарахованих
амортизаційних відрахувань і суму відрахувань на відновлення природних
ресурсів. У цьому разі валові витрати визначено як суму витрат платника
податку в грошовій, матері-

201

альній або нематеріальній формах, що є компенсацією вартості товарів
(робіт, послуг), які купує або виготовляє платник податку для їх
подальшого використання у власній господарській діяльності.’ Ця зміна
змусила підприємства вести паралельно, крім бухгалтерського, ще й
податковий облік.

Відповідно до нового Закону у підприємств-резидентів, і не лише у
новостворених, з’являється змога переносити балансові збитки минулих
періодів на майбутні протягом п’яти податкових років, що настають після
року виникнення таких збитків. Позитивною стороною нового закону можна
вважати й упорядкування складу валових витрат підприємств, оскільки
сперечаються щодо доцільності віднесення тих чи інших видів витрат
підприємств на собівартість.

Непрямі податки. Серед непрямих податків в Україні найважливішим є ПДВ.
Його частка у доходах бюджету значно вища, ніж у розвинутих країнах.

Висока питома вага ПДВ обгрунтована тим, що в умовах економічної кризи,
інфляції, зниження рівня доходів, зростання масштабів тіньової економіки
цей податок найліпше виконує фіскальну функцію.

Податок на додаткову вартість введений в Україні в 1992 p. із ставкою
28%. У 1995 p. ставку оподаткування знижено до 20%. У країнах
Європейського Союзу ставка оподаткування коливається в межах 14-20% на
основні групи товарів, а для окремих видів товарів, наприклад,
продовольчих, вона набагато нижча. У США ставка універсального акцизу
(податку з продажу) становить 3-7%, у Канаді – біля 8%, Японії-3%.

Закон України від 03.04.1997 p. № 168/97-ВР «Про податок на додану
вартість», уведений в дію з 01.10.1997 p., суттєво відрізняється від
Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 р. № 14-92 «Про
податок на додану вартість». У новому законі передбачено новий підхід до
визначення категорій платників ПДВ: з 01.10.1997 p. ними стали також
особи, які на митній території України надають послуги, пов’язані з
транзитом пасажирів або вантажів через митну територію України.

Однак ці та інші позитивні сторони нового закону про ПДВ мало що дали
для зменшення податкового тиску на виробника. Головний його недолік
полягає в тому, що об’єктом оподаткування тут є не дохід, а видатки.
Сплачують цей податок споживачі-підприємства і населення. Це негативно
відображається на сукупному попиті, скорочення якого зумовлює падіння
виробництва.

‘ Закон України «Про внесення чмін до Закону України «Про оподаткування
прибутку підприємств» // Урядовий куртр. 1997. № 105-106.

202

Удосконалювати ПДВ потрібно шляхом диференціації його ставок для різних
груп товарів. Необхідно ввести також систему тимчасових знижок і
надбавок до існуючих ставок оподаткування для посилення регулівної
функції податку.

7.4. Особливості податкової системи в АПК

Податкова система України не враховує специфіки окремих галузей, зокрема
АПК. Тут її фіскальні функції зведені до мінімуму. В сумі податки
становлять, наприклад, від усіх фермерських затрат -2,5-6,0%, із яких
майже половина припадає на податок з прибутку і на нерухомість (у тому
числі й на землю). Такі розміри податків пояснюють дією податкових
пільг, спрямованих на стимулювання НТП, прискорення реалізації
технологічних інновацій, які потребують великих додаткових
капіталовкладень. Пільги можна надавати шляхом податкових знижок на
приріст інвестицій, бюджетної компенсації податкових платежів і
пролонгації їх на період завершення інвестиційного процесу. В США,
наприклад, до 25% оподатковуваного прибутку дозволено інвестувати в
пріоритетні напрями (грунто- і водоохоронні заходи, модернізацію
устаткування) без сплати податку на вкладений капітал.

Світовий досвід свідчить про потребу зменшення земельного податку за
рахунок скорочення бази оподаткування на величину власних засобів,
вкладених у поліпшення земель, вилучення з неї сум, які спрямовують на
модернізацію сільськогосподарського виробництва і переробку сировини.
Аналогічні пільги необхідні для тих, хто вкладає засоби як безпосередньо
в сільське господарство, так і у розвиток галузей харчової
промисловості, соціальної інфраструктури села.

З метою стабілізації роздрібних цін на продовольчі товари і підвищення
платоспроможного попиту населення, а також створення умов для оновлення
основних фондів сільгосппідприємств, як варіант вирішення проблеми,
можна трактувати зниження ставки ПДВ на засоби виробництва, які
поставляють селу, і на основні продовольчі товари.

У цілому податкову систему потрібно вдосконалювати в напрямі її
уніфікації щодо джерел податків і забезпечення високої зацікавленості
виробників у підвищенні рівня ефективності виробництва після сплати
податків. Багатоканальна система податків послаблює ці сти-мули, ставить
виробників у неоднакові умови. З позиції ринкової економіки очевидною є
потреба орієнтації на запровадження і дифе-ренціацію податків залежно
від прибутку і використання цього важе-ля обмеження монополізму в АПК.

203

В Україні сільськогосподарські товаровиробники сплачують 19 ви-дів
різних податків і обов’язкових платежів. За 1996 p. було нараховано до
сплати податків і платежів з сільськогосподарських виробни-ків у сумі
2,6 млрд грн., фактично ж сплачено лише 1,2 млрд грн., або 46%. У 1997
p. до сплати було нараховано 4,9 млрд грн., а сплачено 2,96 млрд грн.
або 60,5%. Зазначимо, що 1996 р. в сільське господар ство через бюджетні
асигнування повернулося лише 333 млн грн., 1997 – 403 млн грн. Питома
вага обов’язкових платежів у собівартості сільськогосподарської
продукції з 1996 p. перевищує 12%, що знижує її конкурентоспроможність і
практично позбавляє підприємство обі гових коштів.

Для оподаткування доходів (прибутків) сільськогосподарських то
варовиробників доцільно застосовувати один із рекомендованих варі-антів.

Перший варіант передбачає оподаткування прибутку сільськогосподарських
товаровиробників, одержаного від несільськогосподарсь-кої діяльності з
окремою платою земельного податку. Такий варіант доцільний для
запровадження в колективних сільськогосподарських підприємствах.

Другий варіант полягає в оподаткуванні консолідованого прибутку (після
вирахування з нього плати за землю) із запровадженням верхньої і нижньої
меж сплати податків. Застосування такого варіанта оподаткування доцільне
для господарських формувань, побудованих на акціонерній формі власності.

Механізм оподаткування доходів для фермерських господарств повинен
передбачати альтернативні варіанти:

спрощений варіант для оподаткування доходів через земельний податок;

розділене оподаткування доходів з сільськогосподарських угідь.

У разі використання ПДВ потрібно запроваджувати такий механізм
розрахунків з податковими органами, який максимально враховував би
сезонний характер сільськогосподарського виробництва і не допускав
значного відволікання обігових коштів господарств.

Що стосується фермерських господарств, то тут повинен діяти спрощений
механізм оподаткування, оскільки внаслідок чинної системи обчислення і
сплати ПДВ у більшості фермерів оподатковують не додану вартість, а весь
виторг від реалізації.

Земельний податок для сільськогосподарських товаровиробників повинен
бути головним податком.

В Указі Президента України «Про фіксований сільськогосподарський
податок» від 18 червня 1998 р. (№ 652/98), зокрема зазначено:

«Запровадити, починаючи з 1999 року фіксований сільськогосподар-

204

ський податок, що сплачується сільськогосподарськими товаровиробниками
у грошовій формі».’

Указ Президента був узятий за основу під час прийняття Верховною Радою
України Закону «Про фіксований сільськогосподарський податок».” Цей
Закон визначає механізм справляння фіксованого сільськогосподарського
податку, який сплачують сільськогосподарські товаровиробники у грошовій
формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Закон
набирає чинності з 1 січня 1999 p. і діє до 1 січня 2004 p.

Основою запровадження земельного податку усім землекористувачам України
є кадастрова оцінка землі, а цей податок – гарант зацікавленості у
високопродуктивній праці хлібороба. Сплативши раз у рік відповідну суму
земельного податку (грошима чи натурою), землекористувач може спокійно
працювати.

Заслуговують на увагу й інші погляди стосовно переходу на єдиний
земельний податок. На думку деяких авторів,3 доцільно продумати питання,
наприклад, про фабрики закритого типу, які в результаті такого переходу
опиняться у вигідному становищі, про можливість вилучення із
оподаткування значної кількості малопродуктивних земель у Поліссі і
Карпатах. Доречно зауважити, що в західних країнах відмовились від
єдиного земельного податку і знову повернулись до його справляння
залежно від результатів праці. Тому зазначимо: якщо в умовах розвинутих
країн така система справді дає позитивні результати (адже результати
праці по роках не однакові), то в Україні це призведе насамперед до
заниження звітних показників, зниження продуктивності, зацікавленості в
результатах праці, а отже, і продуктивності виробництва.

Пропозиції про введення натурального податку щодо кожної культури, з
огляду на її дохідність у конкретному господарстві (сільській раді), тим
більше прогресивного (залежно від урожайності по окремих роках),
очевидно, сьогодні є передчасними. По-перше, таке оподаткування повинно
грунтуватись на достовірній звітності, що сьогодні є малоймовірним. Крім
цього, воно зумовить потребу значного розширення податкових служб на
місцях. По-друге, і це найголовніше, таке оподаткування значно послабить
стимул товаровиробників до продуктивної праці.

1 Указ Президента України «Про фіксований сільськогосподарський податок»
від 18 червня 1998 року № 652/98 // Урядовий кур’єр. 1998. 20 червня.

2 Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок» // Голос
України. 1999; 6 січня.

3 Глсідііі М. В. Використання виробничо-ресурсного потенціалу аграрного
сектора економіки України//Львів. 1998- С. 26.

205

Сьогодні, в умовах становлення нових форм власності, зокрема селянських
(фермерських) господарств, треба вивчити досвід оподаткування не стільки
сучасних високорозвинутих країн світу (оподаткування за результатами
праці, а не за умовами), скільки досвід «дикого заходу» минулого
століття. Тоді, в умовах становлення фермерства, зокрема у Канаді,
зменшували податки тим селянам-господарям, які домагалися кращих
результатів праці, тобто які більше продавали продукції,
розбудовувались, розширювали своє господарство.

Крім єдиного земельного податку, на цьому етапі потрібно зберегти сплату
відповідних податків від промислової діяльності підприємств, які
належать колективним господарствам. Йдеться, перш за все, про ті
колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), які свого часу
побудували об’єкти агропромислової, агроторгової інфраструктури
(консервні заводи, агроторгові заклади). Ці промислові об’єкти у складі
КСП треба оподатковувати відповідно до чинного законодавства.

7.5. Шляхи вдосконалення податкової системи

Податкова система, яка діє сьогодні в Україні, не стимулює розвиток
бізнесу, зокрема малого. Для малих підприємницьких структур не
передбачене ні спрощення системи оподаткування, ні введення податкових
пільг.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою свідчить, що суть
податкових заходів для стимулювання розвитку малого бізнесу полягає в
поетапному зменшенні граничних ставок податків і зниженні прогресивної
шкали оподаткування у разі достатньо вузької податкової бази та широкої
сфери використання податкових пільг. Це повинно забезпечити залучення
інвестицій у промисловість, сферу послуг і торгівлю. Зменшення ставки
податків залежно від розмірів підприємства є одним із найбільш
використовуваних методів оподаткування малого бізнесу. Наприклад, у США
діють пільгові ставки податку на доходи до 16 тис. дол., ставка в 15% на
50 тис. дол. і 25% -на наступні 25 тис. дол. Понад цю суму діє
максимальна ставка 34%.

Розвиток малого підприємництва стимулює податкова система, яка діє в
Японії. Поряд із зниженою на 12% (з 42 до 30%) ставкою корпораційного
податку практикують повне звільнення від сплати податку коштів,
спрямованих на утворення резервних фондів, а також на внески асоціаціям.
Знижено ставки для малих підприємств і в місцевих податках. Залежно від
річного доходу такі ставки коливаються від 6 до 12%.

206

В Україні ні податок на прибуток, ні ПДВ не стимулюють збільшення
кількості малих підприємств та темпів зростання їхнього виробництва, не
зміцнюють їхньої фінансової стійкості. Якщо держава зацікавлена у
розвитку малого бізнесу, то потрібно диференціювати ставки
оподаткування. При однаковому річному прибутку податок, який сплачує
українське підприємство (віддає до держбюджету 30%), більше ніж удвічі
перевищує податок, який сплачують американські підприємства (близько
14%).

Сучасна система оподаткування спричиняє поглиблення економічної кризи.
По-перше, не виконується головне завдання податків -забезпечення
надходження відповідного обсягу грошових коштів для фінансування
державних витрат. Це відбувається, передусім у результаті скорочення
виробництва, різкого звуження бази оподаткування. Спроби підвищити
податкові ставки в Україні призводять до подальшого скорочення
виробництва, приховування податків і, як наслідок,- до зменшення
надходжень до бюджету.

По-друге, податкова система діє як конфіскаційний механізм, призводячи
до викривлення соціально-економічних параметрів, що дуже відчутно в
складних економічних умовах. Прикладом може бути швидкий розвиток
тіньової економіки.

По-третє, податкову політику уряд сприймає як головний інструмент
вирішення складних економічних проблем. За допомогою податків пропонують
забезпечити фінансову стабілізацію, стимулювати розвиток виробництва і
забезпечити зростання інвестицій. Крім того, за рахунок збільшення
податків передбачають дотувати окремі регіо-ни, надавати допомогу
малозабезпеченим верствам населення, вирішувати інші проблеми. Багато з
цих питань раніше вирішували різноманітними фінансовими і нефінансовими
інструментами державно-го впливу.

По-четверте, не в повному обсязі використовують конкретні шляхи
підвищення надходжень від наявних та впровадження нових податків. Це
стосується акцизів, низький збір яких зумовлений тінізацією виробництва
і реалізації підакцизних товарів (лікеро-горілчаних та тютюнових). Не
впроваджено податок на нерухомість, який є головним джерелом доходів
місцевих бюджетів у розвинутих державах.

Оскільки податки не забезпечують державних потреб, виникають серйозні
труднощі в управлінні фінансами.

Податкова система за своєю суттю повинна формувати доходи державного
бюджету, будучи, поряд з іншими економічними інструментами (такими як
ціни, зарплата, відсотки за кредит, бюджетне фінансування), еластичним
важелем впливу на поведінку економічних та соціальних структур,
господарські зв’язки та конкурентні відносини.

207

Тому одним з першочергових завдань ринкової економіки України є
створення ефективної податкової системи, яка б забезпечила розвиток
народногосподарського комплексу країни і відповідним чином регулювала
економічні відносини.

Ефективність податкової системи визначає те, наскільки цілеспрямовано
вона вирішує комплекс завдань, пов’язаних з управлінням економікою,
розвитком виробництва, підвищенням життєвого рівня населення.

Податкова система повинна успішно вирішувати фіскально-розподільну
функцію. Шляхом оптимального оподаткування доходів підприємців і
населення потрібно забезпечувати дохідну частину бюджету, якої повинно
бути достатньо для фінансування соціальних програм, розвитку регіонів
тощо.

Систему податків треба побудувати так, щоб сприяти виробничій
діяльності, посиленню стимулів, які б забезпечували розвиток
пріоритетних галузей народного господарства і виробництв.

Теорія і практика розвинутих країн свідчать, що податкова ставка понад
50% доходу підриває стимули підприємницької, зокрема виробничої
діяльності. Оптимальним вважають податкове вилучення не більше третини
доходів. Як стверджує професор В. Пилипчук’, загальний (максимальний)
обсяг усіх податків, податкових платежів, нарахувань та відрахувань, що
сплачує підприємство до бюджетів усіх рівнів, не може перевищувати 30%
від суми фонду оплати праці і прибутку підприємства.

У розвинутих країнах світу широко використовують заходи для стимулювання
окремих секторів і галузей господарювання за допомогою податкових пільг.
Найбільш поширеною їхньою формою є прискорена амортизація. Компаніям
надають право переводити частину прибутку в неоподатковуваний
амортизаційний фонд. Шляхом зниження податків стимулюють інвестиційні та
науково-дослідні затрати компаній.

Податкові системи у більшості країн Заходу грунтуються на одержанні
переважно прямих податків. Серед непрямих використовують ПДВ, акцизний
збір. Такий підхід дає змогу значно знизити приховування доходів від
оподаткування, що становить 15-20% від загальної суми. В Україні ця
цифра набагато більша, тут велику кількість доходів не виявляють взагалі
внаслідок використання системи готівкових розрахунків.

Система оподаткування повинна забезпечувати ефективний роз-

‘ Пилипчук В. Економічну кричу можна відмінити, якщо … // Голос
України. 1997. 2 грудня.

208

поділ податкових надходжень на різних бюджетних рівнях. В Україні
розподільний процес неадекватний внеску регіонів та їхнім потребам з
погляду компенсації затрат у разі досягнення певного результату. Більшу
частину податкових надходжень до бюджету забезпечуютьрегіони з
розвинутим промисловим сектором, у тому числі з екологічно шкідливим
виробництвом. Однак під час розподілу бюджету вони не одержують
достатніх засобів навіть для відповідних екологічних заходів, не кажучи
вже про можливість рівномірного та повноцінного розвитку.

Механізм впливу податкової системи на підприємництво є тривалим, тому
роблячи у ній зміни, треба пам’ятати, що позитивні резуль-тати ми
отримаємо не відразу, а в подальшій перспективі. Тому ба-жано мати таку
систему оподаткування, яка б не змінювалася протя-гом багатьох років.

Основою розвитку податкової системи України повинна стати концепція, що
передбачає еволюційний спосіб її реформування шля-хом поступового
зниження податкового тягаря, удосконалення меха-нізму нарахування,
обліку і сплати податків. Ця концепція повинна враховувати такі
положення:

система оподаткування є складовою частиною механізму держав-ного
регулювання розвитку галузей економіки;

система оподаткування має інвестиційну і соціальну спрямованість;

реформування системи оподаткування повинно відбуватись одно-часно з
реформою системи оплати праці, соціальної сфери, пенсійно-го
забезпечення;

у міру економічного піднесення, зростання доходів населення і
підприємств основу податкової системи повинні становити прямі по-датки,
де об’єктом оподаткування є доходи фізичних осіб, а прибуток –

юридичних осіб;

підвищення податків на основні фонди виробництва (майно, зем-лю, корисні
копалини):

диференціація ставок податків залежно від виду діяльності та розмірів
отриманого прибутку;

ліквідація податкових пільг, які деформують вартісні економічні
показники і знижують конкурентоспроможність виробників; пільги потрібно
надавати на певний строк за умови цільового використання коштів;

використання митних тарифів як механізму удосконалення опо-даткування у
зовнішньоекономічній діяльності;

розширення повноважень органів регіонального та місцевого
са-моврядування за допомогою податкового механізму; посилення ролі
місцевих податків і зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів.

209

7.6. Становлення і зміцнення банківської системи України

Успіх реформування економіки визначає ефективна робота
фінансово-кредитного комплексу, основою діяльності якого є банківська
система.

Становлення незалежної банківської системи в Україні розпочалося з
прийняття Верховною Радою України Закону «Про банки і банківську
діяльність» (20 березня 1991 p.). Закон започаткував створення
Національного банку України на базі українського республіканського
відділення Держбанку СРСР. Національний банк юридичне став центральним
банком нашої держави.

Основою формування банківської системи України стала класична дворівнева
банківська система.

Надійність і стабільність роботи банківської системи є одним із
найважливіших факторів стійкості й ефективності національної економіки.
Становлення банківської системи в Україні, як і в інших країнах із
перехідною економікою, відбувається в умовах відсутності повноцінних
ринкових відносин.

На формування банківської системи впливають різні чинники – як зовнішні,
так і внутрішні.

Національний банк представляє інтереси України в центральних банках
інших країн, міжнародних банках та інших фінансово-кредитних
організаціях, з якими міждержавна інвестиційна співпраця відбувається на
рівні центральних банків. НБУ видає ліцензії на відкриття представництв
іноземних банків та інших фінансово-кредитних організацій на території
України в порядку, передбаченому законодавством України, ліцензії на
ведення банками операцій в іноземній валюті в Україні та за кордоном.
Йому надано право вводити обмеження для комерційних банків на обсяги
залучення кредитів з-за кордону та на рівень відсоткових ставок за ними
у межах єдиної грошово-кредитної політики.

На початок 1998 р. в Україні за різними джерелами налічувалося понад 230
комерційних банків, які умовно можна розділити на дві групи. До першої
належать колишні спеціалізовані банки – Ощадний банк, Промінвестбанк,
Укрсоцбанк та АКБ «Україна», які охоплюють майже 60% банківського ринку
та мають розгалужену мережу філій по всій Україні, що робить їх
реальними монополістами у своїх сферах. До другої групи належать нові
універсальні банки, створені за роки незалежності.

Важливою функцією комерційних банків в умовах переходу до ринкової
економіки є посередництво у фінансовій і кредитній сфері й
обслуговування фінансово-господарських операцій. Комерційні бан-

210

ки сприяють зменшенню ризику шляхом об’єднання нагромаджень і
використання їх для створення активів більших розмірів. Тобто
функціональне призначення комерційних банків полягає в залученні,
зберіганні та використанні коштів фізичних та юридичних осіб.

Для розвитку банківської системи в Україні характерні дві протилежні
тенденції- диверсифікація та об’єднання банків. Розвиток банківської
сфери в такому напрямі дає змогу створювати конкурентоспроможну
банківську систему, яка відповідає економічним завданням. Останніми
роками процес формування банківської системи, удосконалення
грошово-кредитної політики, пошуку дієвого інструментарію і механізмів
контролю роботи комерційних банків фактично триває.

Аналіз діяльності банків свідчить про загострення їхніх фінансових
проблем, що зумовлені:

загостренням кризи в економіці і насамперед у сфері вироб-ництва;

відсутністю виробленої стратегії і тактики роботи в ринкових умовах.

Незадовільний фінансовий стан комерційних банків може бути насліком
помилок, допущених самими банками: порушень чинного законодавства і
нормативних актів НБУ, порядку формування статут-ного фонду; здійснення
ризикованої кредитної політики, що загрожує інтересам кредиторів і
вкладників; недотримання визначених економічних нормативів і
обов’язкових резервних вимог; порушень правил ведення бухгалтерського
обліку.

Головними напрямами розвитку банківської системи України є такі:

закріплення фінансової стабілізації і зміцнення купівельної спроможності
національної грошової одиниці шляхом подальшого стримування темпів
інфляції;

кількісний контроль за динамікою грошової маси, яка відповідає реальній
зміні ВВП;

підтримка короткотермінової ліквідності комерційних банків Національним
банком України;

стимулювання процесів збільшення обсягів вкладів населення в банківську
систему шляхом підвищення гарантованості їх повернення завдяки дії
механізмів страхування депозитів;

подальше скорочення питомої ваги готівки в обігу;

утримання валютних резервів у^рбсягах, потрібних для підтримки
національної валюти;

продовження процесу «дедоларизації» національної економіки шляхом
підвищення привабливості гривневих активів порівняно з вкладеннями в
активи в іноземній валюті;

211

поступове зростання мінімальних вимог до статутних фондів банків за
рахунок капіталізації прибутку акціонерів:

поточне регулювання системи валютних обмежень та економічних нормативів;

забезпечення нормального функціонування національної валютної системи,
збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів експортерів
та імпортерів;

ретельний контроль за операціями резидентів та нерезидентів на
фінансовому ринку України;

сприяння співробітництву з міжнародними фінансовими організаціями та
залученню інвестицій від цих установ для виконання програми стабілізації
та структурної перебудови економіки.

Суб’єктам економіки треба дати змогу оцінювати фінансовий стан будь-яких
банків України; потрібно розробити офіційну методику оцінки стану банку
на підставі його звітності.

Вкладники повинні бути переконані у безпеці своїх заощаджень. Для цього
треба прийняти закон про банкрутство і ліквідацію банку (злиття з іншими
банками, продаж окремими частинами та в цілому тощо), створити систему
страхування депозитів.

Для захисту вкладів громадян треба створити міжбанківський фонд
обов’язкового страхування банківських вкладів фізичних осіб, який буде
мати статус юридичної особи і формуватиметься з такого:

початкових внесків комерційних банків (пропорційних до розміру
сплаченого статутного фонду);

регулярних страхових внесків комерційних банків залежно від залишку
коштів на рахунках фізичних осіб;

пені, яку стягують за несвоєчасні й неповні платежі;

відсотка з доходів від операцій з державними цінними паперами. У процесі
регулювання фінансово-економічної діяльності комерційних банків треба
враховувати показник достатності прибутку, який потрібен для подальшого
розвитку банків. Нагляд за комерційними банками та регулювання їхньої
діяльності мають подвійну мету:

запобігати банкрутству шляхом забезпечення рентабельності діяльності та
розумно обмежувати концентрацію капіталу в окремих банках, не допускати
монопольного контролю з їхнього боку за грошовим ринком. Адже сьогодні
тут домінує декілька банків. У багатьох регіонах на одній
адміністративно-територіальній одиниці працює тільки один банк (філія).

Потрібно створити систему моніторингу, яка дала б змогу своєчасно
виявляти банки, що перебувають у небезпечному фінансовому становищі, і
повідомляти про це ділові кола України. Крім того, доцільно організувати
систему своєчасного виявлення і швидкої санації ве-

212

ликих банків, які не можуть впоратися із фінансовими труднощами.

Санація повинна починатися вже на ранніх етапах фінансової кризи. Така
система дасть змогу підвищити як надійність функціонування банківської
системи, так і стійкість української економіки.

Крім того, треба також забезпечити збільшення потужності банків,
поліпшити їхню роботу, знизити рівень відсоткової ставки. З цією метою
необхідно лібералізувати умови (податки, конвертація валюти і вільне
вивезення прибутків, урядові гарантії) для залучення в Україну
іноземного банківського капіталу та відкриття тут закордонних банків.

Для поліпшення роботи кредитної сфери потрібно запровадити принцип
пріоритетності у наданні кредитів НБУ комерційним банкам, зокрема:

на кредитування виробництва імпортозамінної конкурентоспроможної
продукції;

на закупівлю технологічних ліній (та ноу-хау) для виробництва
конкурентоспроможної на зовнішньому ринку продукції, забезпечити її
експорт з України за умови, що термін окупності цих ліній не перевищує
п’ять – шість років;

на закупівлю технологій для виробництва традиційної для внутрішнього
ринку продукції, однак з більшою продуктивністю (ніж аналогічні
технології власного виробництва), вищим рівнем енергозбереження
порівняно з вітчизняним.

З метою зміцнення усієї банківської системи Кабінет Міністрів та
Національний банк України на підставі Указу Президента України «Про
невідкладні заходи щодо прискорення реформ і виведення економіки України
з кризи» повинні:’

розробити та внести у визначеному порядку законопроекти «Про валютне
регулювання», «Про фонд страхування вкладів фізичних осіб», «Про
кредит», «Про банківську таємницю», «Про банкрутство банків», «Про
Національний банк України», «Про систему державного банківського
аудиту», «Про ощадний банк України»;

розробити систему заходів, спрямованих на активізацію довготермінового
кредитування, прийняти або внести у визначеному порядку проекти
відповідних нормативних актів;

вирішити питання запровадження єдиного реєстру щодо застав;

сприяти створенню в Україні промислово-фінансових груп із залученням
банківського капіталу, у тому числі іноземного;

розробити положення про обіг скарбницьких векселів;

‘ Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення
реформ і виведення економіки України •) кризи» // Урядовий кур’єр. 1997.
23 серпня.

213

забезпечити створення в Україні спеціалізованих банківських установ,
зокрема, для іпотечного і житлового кредитування;

розробити погоджений механізм погашення заборгованості держави
комерційним банкам, зокрема, кредитів, наданих комерційними банками за
рішенням державних органів влади;

розглянути питання про впорядкування системи охорони банківських установ
та передачу функцій інкасації комерційним банкам;

розробити та вжити заходів, спрямованих на підвищення ліквідності
акціонерних банків «Промінвестбанк», «Україна», «Укрсоц-банк» та ін.

Крім цього, НБУ проводить реорганізацію системи банківського нагляду,
удосконалює методику оцінки якості активів банків, їх ліцензування,
розширює сферу аудиту відповідно до міжнародних стандартів, а також
забезпечує перехід на міжнародні стандарти банківського обліку і
звітності.

Подальше зміцнення банківської системи – процес перманентний, що
залежить від конкретних обставин, які складатимуться в економі”» ці
країни.

7.7. Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповненням політики
бюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає
на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно,- на споживчий
та інвестиційний попит.

Грошово-кредитна політика грунтується на принципах монетаризму і має
низку переваг над фіскальною політикою. Негативні моменти полягають у
тому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою
регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо
змусити їх зменшувати чи збільшувати кредити.

Головною функцією центрального банку кожної держави (у США -Федеральної
резервної системи) є регулювання грошової маси, забезпечення її
відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної
спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального
функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку зумовлена станом економіки. Якщо
економічна активність на ринку погіршується і відбувається спад
виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу
збільшити грошову масу і кредит. Якщо ж витрати стають загрозливо
збитковими, унаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих
місць, він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит».

214

Завдання грошово-кредитної політики в Україні – забезпечити фінансову
стабільність, поступово знизити інфляцію, вивести економіку з кризи.

Величину і стан грошової маси оцінюють за допомогою грошових агрегатів.
Для поточного вимірювання кількості грошей, використовуваних як
платіжний засіб, доцільно скористатися агрегатом Ml, який найповніше
відображає виконання грішми функції засобу платежу.

Для прогнозування ситуації в економіці України та аналізу можливих
результатів її реформування потрібно використовувати агрегат М2,
оскільки включені в нього строкові депозити і ощадні вклади можуть
суттєво вплинути на сукупний попит. Ці кошти можна вкласти в державні
облігації, що вплине на розмір внутрішнього боргу; інвестувати, що
змінить значення реального ВВП, або перетворити у готівкову іноземну
валюту, що зберігається поза банками. Для України найбільш адекватним
показником грошової маси з погляду аналізу поточної ситуації і
найближчих перспектив її зміни є агрегат Ml, a для прогнозування і
регулювання у довготерміновому періоді – М2.

Реальна насиченість економіки національною грошовою масою протягом
1995-1996 pp. була досить низькою – на рівні 7-6% від ВВП за грошовою
базою та 10,3-9,4% за агрегатом М2. Швидкість обігу грошей знизилась з
14,9 обертів за агрегатом М2 у 1995 р. до 13,1 у 1996 р.’ Тому позики
держави на внутрішньому фінансовому ринку потрібно збільшувати поступово
і відповідно до зростання реальної насиченості національної економіки
грошовою масою.

В Україні рівень монетизації ВВП (співвідношення між наявною грошовою
масою і обсягом ВВП) один з найнижчих серед держав з перехідною
економікою. У 1997 p. цей показник становив лише 13,6%, тоді як у
Польщі, був у 2,0-2,5 раза вищий, і в 1997 p. становив 40%, в Угорщині
перевищив 42%, у Чехії – 71%. У Китаї рівень монетизації зріс протягом
1991-1997 pp. з 87,4 до 120,8%.2

Недосконала у нас і структура грошової маси. У розвинутих країнах обсяг
готівки у складі загальної грошової маси не перевищує 10%. Водночас з
1994 по 1997 pp. частка грошей у позабанківському обігу в Україні
збільшилася удвічі – з 24,7 до 49,3%. У 1990 р. у структурі грошової
маси готівка становила лише 15%, а рівень монетизації-80%.

В Україні державне грошово-кредитне регулювання провадить Національний
банк України, який виконує функції загальнодержавної

‘ Мельник О. М. Особливості нового етапу в антиінфляційній політиці
України // Фінанси України. 1998. № 9.- С. 101.

” Кучма Л. Д. Про заходи щодо економічної стабілізації та стимулювання
виробництва // Урядовий кур’єр. 1998. № 223-224.

215

резервної системи. Державне регулювання грошово-кредитної сфери можна
застосувати у тому випадку, коли держава через центральний банк здатна
впливати на масштаби та характер приватних інституцій оскільки в
розвинутій ринковій економіці саме вони є визначальною складовою усієї
грошово-кредитної системи.

Головне завдання Національного банку України – створення умов
неінфляційного розвитку економіки держави. Виникнення цього завдання
зумовлене відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і
відносною самостійністю кожної з них. Національний банк впливає на
процеси формування попиту і пропозиції позичкового капіталу, проводить
емісію, грошово-кредитну політику, забезпечує концентрацію тимчасово
вільних чи обов’язкових резервів інших банків.

Основними методами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання
обліковими ставками, регулювання обсягів рефінансування, зміна розмірів
обов’язкових банківських резервів, які кожний комерційний банк держави
зберігає у центральному банку.

Резервні вимоги – один із найстаріших і найпоширеніших інструментів
регулювання грошово-кредитної сфери, який належить до непрямих
монетарних методів. Уведення обов’язкової норми резервування зумовлено
потребою забезпечення достатнього рівня ліквідності комерційних банків,
уніфікації контролю за їхньою діяльністю.

Уперше норми банківських резервів були введені у США в 1913р., їх увели
і в інших країнах, зокрема у Німеччині (1948 p.), Франції (1979р.).

У світовій практиці зміна норм обов’язкових резервів є так званим
інструментом жорсткого регулювання і не належить до гнучких і
оперативних важелів. Обов’язкові резерви є умовою нормального
функціонування платіжно-розрахункового механізму банківської системи,
виконують функцію страхування ненадійних позик, знижують ризикованість
банківських вкладень, мінімізують втрати від банкрутств банків і тому є
гарантією стабільності банківської системи в цілому.

Змінюючи норму обов’язкового резерву, центральний банк безпосередньо
впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується
норма обов’язкових резервів, то комерційні банки мають змогу збільшити
ліквідність своїх активів і розширити кредитування. Коли ж норма резерву
підвищується, ці можливості звужуються. Враховуючи, що лише незначна
частина всіх активів комерційних банків є у вигляді готівки, зміна норми
резервування на певну величину може призвести до багаторазового
збільшення чи зменшення банківських депозитних грошей.

Міжнародний досвід свідчить, що мінімальні обов’язкові резерви

216

використовують для вирішення довготермінових проблем стабілізації
грошового обігу та антиінфляційної боротьби. Обов’язкові резерви
застосовують для обмеження темпів зростання грошової маси, вилучення
надлишкових коштів із грошової сфери, формування жорсткого зв’язку між
грошовою базою і грошовою масою, регулювання попиту на банківські
ресурси.

Застосування цього методу регулювання у різних країнах має суттєві
відмінності, пов’язані з національними особливостями їхніх економік.
Однак найпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення
норми як відсотка від депозитів. У цьому випадку вимоги ставлять до
загальної суми пасивів чи окремих її частин. Загальновизнані пасиви для
визначення резервних вимог – строкові депозити і депозити до запитання.

Норми обов’язкових резервів у різних країнах неоднакові. Найвищий їх
рівень в Італії, Австрії (25%) та Іспанії (17%). В Японії норма
резервування коливається в межах 0,125-2,5%, в Англії резервних вимог
практично нема.

Національний банк України використовує політику мінімальних резервів
для регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної
діяльності комерційних банків з їхніх зобов’язань щодо за-лучених коштів
юридичних та фізичних осіб. Відповідно до Закону України «Про банки і
банківську діяльність» НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи
обов’язкових резервів. В Україні норми обсягів резервування змінюють
досить часто. Протягом 1993-1997 pp. НБУ тричі змінював порядок
формування комерційними банками мінімальних резервів. Крім того, часто
змі-нюють види залучених коштів, які підлягають резервуванню.
Підвищення норм обов’язкових резервів призводить до зростання
бездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутковості
комер-ційних банків. Зміна норм резервування не сприяє розробці
комерцій-ними банками довготермінових стратегій розвитку, оскільки
обов’язко-ве резервування є прихованою формою оподаткування. Зі
збільшенням вимог резервування банки неохоче надають довготермінові
кредити. Згідно з положенням «Про порядок формування банківською
сис-темою України обов’язкових резервів» комерційні банки формували
обов’язкові резерви у розмірі 11% від залучених коштів як у
національ-ній, так і в іноземній валютах незалежно від терміну і
характеру внеску. На початку 1998 p. НБУ змінив норму резервування з 11
до 15% з метою зменшення пропозиції грошей і гальмування інфляції.

Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне регулювання
шляхом провадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна
облікова ставка, її застосовують для обліку державних

217

короткотермінових зобов’язань або переобліку комерційних векселів і
ставки рефінансування у разі надання кредитів комерційним банкам.

У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків -це
витрати надлишкових резервів. Тому коли Національний банк її знижує, то
тим самим стимулює комерційні банки до отримання по. зик. Відповідно
кредити, які видають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують
пропозицію грошей. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний
банк послаблює стимули комерційних банків до отримання позик, що зменшує
обсяг кредитів, виданих банками, а отже, і пропозицію грошей.

Головним елементом відсоткової політики НБУ протягом 1995-1997рр. було
підтримання позитивної реальної дисконтної ставки. Таку політику почали
вести 1994 p. з метою стримування інфляції та забезпечення
зацікавленості підприємств і населення зберігати гроші в банках.
Дисконтну ставку визначають з огляду на поточні темпи інфляції, попит та
пропозицію кредитних ресурсів на міжбанківському ринку, ситуацію на
валютному та фондовому ринках.

З травня 1995 p. дисконтна ставка почала відігравати активну ре-гулівну
роль і стала базовою ставкою для кредитних угод. НБУ зобов’язав
комерційні банки вводити до кредитних угод пункт про коригування
відсоткової ставки залежно від зміни дисконтної. У вересні 1996 p.
вимоги щодо коригування відсоткових ставок за кредитами відповідно до
змін дисконтної ставки було скасовано.

Суттєве зниження інфляції в 1995 р. дало змогу знизити дисконтну ставку
НБУ з 225 до 71%. Кредитна ставка знижувалась із запізненням.

Протягом 1997 р. НБУ поступово знижував дисконтну ставку з 40% річних
(на початок року) до 16% (серпень 1997 p.). Відповідно кредитна ставка
(за одномісячними кредитами) знизилася з 64 до 45% річних.
Незбалансованість валютного ринку змусила НБУ з листопада 1997 p.
підвищити дисконтну ставку до 35% річних. Протягом перших семи місяців
1998 p. дисконтна ставка змінювалась п’ять разів:

6 лютого – з 35 до 44%; 18 березня – до 41; 21 травня – до 45; 29 травня
– до 51%. На кінець липня, коли інфляція в Україні становила 2,1 %,
облікова ставка НБУ була 82%.

За умов розгортання світової фінансової кризи США, Великобританія,
Японія та інші країни вдавалися до зниження облікових ставок. Таким
шляхом пішов і центральний банк Росії, запровадивши облікову ставку на
рівні 42%.

Регулювання дисконтної ставки НБУ є чинником подвійної дії, його
використовують як для підвищення, так і зниження інфляції. З одного
боку, підвищення дисконтної ставки в короткотерміновому

218

періоді дало змогу дещо стримати відплив спекулятивного іноземно-

го капіталу з ринку облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП), що
спостерігалося наприкінці 1997 p. Це позитивно (лише в
коротко-терміновому періоді) вплинуло на стан виконання державного
бюджету. З іншого боку, цей захід зумовив зростання кредитних ставок,
яке відшкодовують підприємства або шляхом підвищення цін, або затримкою
заробітної плати, чи іншим шляхом. У разі зниження по-точних темпів
інфляції знижується дисконтна ставка і, відповідно, відсоткова ставка за
кредити.

Високий рівень кредитних ставок комерційних банків порівняно із
дисконтною ставкою НБУ обумовлюють такі чинники:

1. Високі інфляційні очікування, що перевищують поточний рівень
інфляції, та відчуття штучного стримування інфляційного процесу, що,
безпосередньо підтримує високий рівень відсоткових ставок.

2. Різке збільшення у пасивах банків обсягу коротко- і
середньо-термінових депозитів порівняно з коштами клієнтів.

3. Низька питома вага кредитних операцій в активах банків.

4. Нижньою межею для відсоткової ставки за кредити є дохідність
безризикових фінансових активів – вкладень в облігації внутрішньої
державної позики. Очікувана динаміка відсоткових ставок за ОВДП більше
впливає на відсоткову ставку за кредити, ніж нормативне зниження
дисконтної ставки. Тому у разі залучення Мінфіном грошей на фондовому
ринку шляхом підвищення дохідності ОВДП збіль-шаться ставки і на
кредитному ринку.

5. В Україні імпорт – одна із найбільш дохідних сфер застосування
капіталу, тому банкам вигідніше кредитувати його під високі відсотки
(набагато вищі, ніж для виробничого сектора).

6. В умовах економічного спаду та важкого фінансового стану всіх
підприємств різко зростає ризик неповернення кредиту і відсотків за його
використання. Відсутність орієнтирів зростання, несприятливий
інвестиційний клімат, невизначеність економічної і соціальної
перспективи – це ті причини, які перешкоджають комерційним банкам
проводити кредитну політику, спрямовану на зростання галузей
матеріального виробництва.

На думку економістів, у країнах із перехідною економікою необхідною
умовою поступового неінфляційного зростання грошової маси та
нагромаджень у національній валюті для фінансування національної
економіки є підтримання системи відсоткових ставок на рівні 5-9% для
депозитів та 7-17% для кредитів.’ Наближення відсоткової

Me Kinnon К. J. The Order of Economic Liberalisation-Baltimore and
London: The John

Hopkins,UP.1991.

219

ставки за кредити до дисконтної ставки, забезпечення економіки
кредитами за оптимальною відсотковою ставкою можливе лише за умови
підтримування стабільних макроекономічних параметрів і невисокої
дисконтної ставки тривалий час.

У 1994 р. НБУ визначив, що в умовах перехідного періоду відсоткова
політика повинна мати індикативний характер, а дисконтна ставка –
відображати інтереси вкладників і забезпечувати збереження реальної
вартості депозитів. Ці принципи є актуальними і сьогодні, оскільки в
Україні досить висока ймовірність зростання інфляції.

Серед основних способів реалізації державою грошово-кредитної політики в
розвинутих країнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку.
Ці операції передбачають купівлю і продаж державних облігацій
центральним банком з одного боку і комерційними банками, фінансовими
компаніями і населенням – з іншого. У випадку купівлі центральний банк
переказує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи залишки на
їхніх резервних рахунках. У разі продажу центральний банк списує суми з
цих рахунків.

Головними покупцями на ринку ОВДП в Україні є банки. НБУ налагодив
механізм обігу ОВДП, створив систему електронного обліку цінних паперів.

Пряма участь НБУ у фінансуванні бюджетного дефіциту через операції на
первинному ринку ОВДП звела до мінімуму виконання ним своєї основної
функції – ролі кредитора останньої інстанції стосовно комерційних
банків, що відповідно звузило їхні можливості кредитувати національну
економіку.

Важливою передумовою ринкової трансформації економіки та ефективності її
функціонування є становлення фінансових ринків – грошового, фондового,
валютного та ринку цінних паперів. В усіх країнах провадиться державне
регулювання цих ринків з огляду на їхню важливу роль, оскільки вони
переміщують кошти від тих, хто має їх у надлишку, однак не може
використати продуктивно, до тих, хто відчуває в них нестачу і може
використати їх ефективно. Таке регулювання спрямоване на реалізацію
національних інтересів держави та всіх учасників цих ринків, насамперед,
на захист прав громадян, які передають свої заощадження фінансовим
посередникам, проте не мають спеціальних знань та кваліфікації, щоб
самим захистити свої інтереси.

Державне регулювання фінансових ринків – це комплекс заходів щодо
упорядкування, контролю та нагляду за ринками з метою забезпечення їх
прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням з боку
фінансових посередників.

Загальноприйнятими елементами державного регулювання фінансових ринків є
такі:

220

ліцензування професійної діяльності на ринках, тобто визначення
відповідності суб”єкта підприємницької діяльності
(фінансово-еко-номічного стану, організаційно-правової форми,
кваліфікації співро-бітників та інше) вимогам державного законодавства,
яке регулює цю професійну діяльність, та видача спеціального дозволу
(ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;

нагляд за діяльністю фінансових посередників, що передбачає по-дання
періодичної фінансової звітності про діяльність відповідним державним
органам з метою її аналізу; безпосередній нагляд за діяльністю
професійних учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень
державного законодавства:

моніторинг діяльності учасників фінансових ринків з метою вияв-лення
порушень законодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення
планових та позапланових перевірок діяльності учасників цих ринків і
з’ясування всіх обставин і відомостей щодо фактів вияв-лених порушень
законодавства;

правозастосування, тобто вжиття державою відповідних заходів що-до
запобігання і припинення порушень законодавства з боку фінансових
посередників шляхом застосування санкцій, передбачених законом.

Система законодавчого регулювання фінансових ринків в Україні -це
багаторівнева ієрархічна структура, в основі якої є Конституція України.
У ст. 92 Конституції зазначено, що «заходи створення та функціонування
фінансового, грошового та інвестиційного ринків» визначені винятково
законами України. До актів законодавства, за допомогою яких ведуть
законодавче регулювання фінансових ринків, належать Цивільний кодекс
України, Кодекс про адміністративні правопорушення. Кримінальний кодекс
України, Закони України “Про власність”, «Про цінні папери та фондову
біржу», «Про господарські товариства», «Про банки і банківську
діяльність», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»,
пакет законів про приватизацію тощо.

Система органів, у компетенції яких передбачено регулювання, контроль
або інші функції управління фінансовими ринками, складається із кількох
груп.

До першої групи належать Верховна Рада, Президент України та Кабінет
Міністрів України, які шляхом прийняття законодавчих та нормативних
актів з питань фінансових ринків і фінансових показників забезпечують
загальні засади державного регулювання усієї фінансової сфери. До цієї
групи можна віднести і Міністерство юстиції, яке виконує загальну
нормотворчу функцію у державі.

Друга група об’єднує державні органи, які контролюють або виконують
функції управління на фінансових ринках. Це Міністерство

221

фінансів, НБУ, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку,
Антимонопольний комітет, Фонд державного майна. Міністерство економіки.
Державна податкова адміністрація та деякі інші.

До третьої групи належать державні органи, які виконують спеціальні
функції контролю та нагляду за дотриманням законодавства і
правозастосування в державі,- Міністерство внутрішніх справ, Генеральна
прокуратура. Служба безпеки, Вищий арбітражний суд.

Державне регулювання фінансових ринків сприяє збільшенню довіри
населення до фінансових інституцій. У міру лібералізації економіки воно
буде посилюватись і деталізуватись з одночасним збереженням і
підтриманням ринкових сил та ініціативи учасників цих ринків.

7.8. Державне регулювання ринку цінних паперів

7.8.1. Ринок цінних паперів, принципи функціонування та об ‘єктивна
необхідність державного регулювання

Ринок цінних паперів є багатоаспектною соціально-економічною системою,
на основі якої функціонує ринкова економіка в цілому. Він сприяє
акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери,
структурній перебудові економіки, позитивній динаміці соціальної
структури суспільства, підвищенню достатку кожної лю-дини шляхом
володіння і вільного розпорядження цінними паперами, психологічній
готовності населення до ринкових відносин.

В Україні ринок цінних паперів перебуває на стадії свого становлення. В
квітні 1994 року Кабінет Міністрів України затвердив «Концепції
функціонування і розвитку фондового ринку в Україні».

Становлення ринку цінних паперів України, розбудова його внут-рішньої
інфраструктури вимагають одночасного становлення та вдос-коналення
системи регулювання та контролю за процесами, що від-буваються на ньому.
Це обумовлено тим, що значна складність, різкі коливання стану фондового
ринку, наявність великої кількості npo-фесійних та непрофесійних
учасників, величезні обсяги різноманітних угод, що укладаються,
конфіденційний характер значної частини інформації щодо цінних паперів
та цілий ряд інших чинників створюють потенційні умови для зловживань,
які посягають на інтереси широкого кола інвесторів, зменшують їх довіру
до ринку, що як наслідок призводить до падіння його ефективності.

Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю,
чесністю та порядком. Цього можна досягти лише шля хом державного
регулювання індустрії цінних паперів у тісній взає-модії з її
представниками.

222

Основні функції щодо регулювання фондового ринку в країні на-лежать
державі, адже цей ринок є настільки масштабним та ризико-вим для
фінансової безпеки країни, пред’являє настільки високі ви-моги до
інфраструктури та ресурсів на його будівництво, що тільки зусилля
держави «згори» можуть надати йому цивілізованої та безпеч-ної форми. По
суті, має бути масштабна програма створення ринку цінних паперів у
країні, адекватна державним програмам приватизації та структурних змін у
галузях господарства.

Функції регулювання і контролю за ринком цінних паперів здійс-нюється
державою шляхом формування спеціальних структур, потре-ба в яких
зумовлюється специфікою способів регулювання, пов’язаних з контролем за
розкриттям обширних масивів інформації; вида-чею великої кількості
ліцензій та спеціальних дозволів; організацією реєстрації випусків
цінних паперів і професійних учасників фондового ринку, необхідністю
постійної адаптації законодавства та підза-конних норм в індустрії
цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється; необхідністю для
широких верств інвесторів створення ну, який здатен захистити їх
інтереси, а також цілим рядом інших обставин.

Світовий досвід не дає однозначної організації системи регулювання і
контролю на ринку цінних паперів. Різноманітність підходів у цій сфері
визначається, головним чином, ступенем розвитку ринку цінних паперів;
особливостями законодавства, яке в різних країнах відрізняється за
рівнем жорсткості; соціальною та правовою культурою суспільства; рівнем
організації професійних об’єднань учасників фондового ринку, здатних
взяти на себе значну частину роботи з ре-гулювання діяльності на ньому
тощо.

Відповідно до вказаних факторів розрізняються і форми, прийоми та
методи діяльності з регулювання і контролю за виконанням зако-нодавства
та правил цивілізованої поведінки на фондовому ринку, а також
відповідальності за їх порушення.

Світова практика свідчить, що в розвинутих країнах з ринковою
економікою ринок цінних паперів пройшов значний еволюційний шлях – від
хаотичності і роздрібленості до цілісності, централізації та досить
жорсткого державного регулювання. Ці характеристики стали невід’ємними
для усієї фінансової системи ринкових економічних відносин як у межах
однієї країни, так і в міжнародних фінансово-економічних відносинах.

Головними характеристиками та принципами функціонування та-

кого ринку є:

– Цілісність ринку у межах окремої країни, яка забезпечується

наявністю єдиної національної (головної, якщо в країні історично

223

збереглося декілька фондових бірж) фондової біржі як єдиного місця
котирування цінних паперів, єдиного Центрального депозитарію цінних
паперів і єдиного Клірингового банку (розрахункової палати), як правило,
це Національний банк. Цілісність ринку означає визначення єдиних курсів
на усі цінні папери, які допущені до обігу й котирування по всій
території даної країни, тобто, якщо для контролю від держави є
Національний банк, то для контролю тих же грошей у вигляді цінних
паперів є той же Національний банк через фондову біржу.

– Централізація ринку цінних паперів, що означає державний контроль та
безпосереднє регулювання цілісної системи обігу цінних паперів і
забезпечується спеціально створеними державними органами.

– Прозорість ринку цінних паперів, що означає широке розповсюдження
ринкової інформації, однаковість ціни на конкретні цінні папери по всій
території країни, доступність та рівноправність замов* день будь-якого
клієнта на купівлю-продаж цінних паперів та включає можливості
компенсації цих замовлень фінансовим посередником за свій рахунок.

– Введення системи електронного обігу цінних паперів – їх
дематеріалізованого обігу у формі комп’ютерних записів на рахунках через
систему «національна фондова біржа – центральний депозитарій –
кліринговий банк».

– Відповідність, як наслідок, національної системи обігу цінних паперів
загальноприйнятим стандартам безпеки інтересів і прав інвесторів, що
забезпечує високі гарантії для залучення місцевих та іноземних
інвестицій в акціонерні капітали і розвиток національної економіки.

Впровадження таких принципів у більшості країн світу здійснюється
відповідно до рекомендацій «Групи Тридцяти» – міжнародної організації
незалежних експертів, яка розробляє стандарти фінансових ринків. Модель
організації ринку цінних паперів за рекомендаціями «Групи Тридцяти»
передбачає необхідність:

– широкого використання стандартних кодів (код IS1N) для торгів і
доставки цінних паперів;

– запровадження вимог суворого лістингу – допуску цінних паперів до
котирування;

– розповсюдження інформації щодо компаній, акції яких котируються на
фондовій біржі, та вимога до цих компаній надавати таку інформацію;

– встановлення й опублікування курсів на цінні папери з дотриманням
принципу рівності інвесторів;

– запобігання виникненню неорганізованих паралельних ринків

224

на шкоду ліквідності централізованого ринку, який є єдиним ринком, що
створює можливості для попиту і пропозиції;

– надійності біржового ринку: забезпечення відсутності затримок і
безпеки поставок цінних паперів та грошової оплати за них через систему,
яка діє в стандартний період угоди.

7.8.2. Основні моделі регулювання державного ринку цінних паперів

Можна виділити основні моделі регулювання державою ринку цінних паперів.
Перша модель – регулювання фондового ринку зосереджується переважно в
державних органах, і лише невелика частина повноважень щодо нагляду,
контролю, встановлення обов’язкових правил поведінки передається
державою самоврядним організаціям професійних учасників ринку. Такий
підхід, наприклад, застосовується у Франції.

Друга модель – максимально можливий обсяг повноважень передається
самоврядним організаціям, значне місце в контролі займають не жорсткі
нормативні приписи, а переговорний процес, індивідуальні узгодження з
професійними учасниками ринку, і при цьому держава зберігає за собою
основні контрольні функції, можливості в будь-який момент втрутитись у
процес саморегулювання. Яскравий приклад такої моделі – ринок цінних
паперів Великобританії.

У реальній практиці розвинутих зарубіжних країн ступінь централізації та
жорсткість державного регулювання ринку цінних паперів коливається між
цими двома крайніми моделями.

З числа більш ніж ЗО країн з розвинутими ринками цінних паперів понад 50
відсотків мають самостійні відомства (комісії з цінних паперів – модель
США), приблизно у 15 відсотках країн за фондовий ринок відповідає
Міністерство фінансів. У деяких країнах з банківською моделлю ринку
цінних паперів (наприклад, Німеччина, Австрія, Бельгія) основну
відповідальність за останній несе Центральний банк та орган банківського
нагляду (він відокремлений від Центрального банку). Унікальною в цьому
відношенні є Швейцарія, де немає єдиного державного органу, що
централізував би регулювання фондового ринку (ці функції розподілені по
регіонах).

Порівняльний аналіз механізму функціонування ринку цінних паперів у
зарубіжних країнах свідчить, що:

по-перше, структура державних органів, що регулюють фондовий ринок,
залежить від моделі ринку, прийнятої в тій чи іншій країні (банківський,
небанківський), ступеня централізації управління в країні та автономії
регіонів (у країнах з федеративним устроєм части

225

на повноважень держави на ринку цінних паперів передана територіям,
наприклад, у США – штатам, у Німеччині – землям);

по-друге, загальною тенденцією є створення самостійних відомств -комісій
цінних паперів.

7.8.3. Особливості механізмів регулювання та контролю ринку цінних
паперів в Україні

Український ринок цінних паперів, незважаючи на його незначні обсяги,
має винятково складну та суперечливу структуру державних органів, що
здійснюють його регулювання. Ця складність пояснюється такими причинами:

а) змішана (банківська і небанківська) модель ринку цінних паперів і як
наслідок – Національний банк і небанківські державні органи в ролі
регулюючих інстанцій;

б) масштабна приватизація, за якої значна частина державних підприємств
перетворюється в акціонерні товариства, створюються інвестиційні фонди,
здійснюється у великих масштабах первинне розміщення акцій
приватизованих підприємств, що, у свою чергу, викликає активне втручання
в регулювання ринку цінних паперів Фонду державного майна України.

На сьогодні в Україні функції державного регулювання фондового ринку,
відповідно до чинного законодавства, розподілені між різними
міністерствами та відомствами. Контрольні та регулятивні функції
стосовно професійних учасників фондового ринку щодо їх діяльності з
приватизаційними паперами здійснює Фонд державного майна України. Ним
також регулюються питання видачі дозволів та ліцензій на здійснення
фінансовими посередниками представницької, комерційної та посередницької
діяльності з приватизаційними паперами.

Контрольні й регулятивні функції здійснює також Національний банк
України.

Антимонопольний комітет України відповідно до Закону України від 18
лютого 1992 р. «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції» та ряду нормативних актів здійснює контроль за придбанням
крупних пакетів акцій підприємств, що займають монопольне становище на
ринку, а також пакетів акцій інших підприємств, сумарна вартість
придбання яких перевищує 100 тис. доларів США (контроль за економічною
концентрацією). Крім того, Антимонопольний комітет України контролює
питання дотримання антимонопольного законодавства у процесі здійснення
спільного інвестування інвестиційними фондами та інвестиційними
компаніями, а також іншими учасниками ринку.

226

Певні регулятивні функції здійснюють також Міністерство юс-тиції.
Міністерство економіки. Державна податкова інспекція та Державний митний
комітет.

З метою комплексного правового врегулювання відносин, що виникають на
ринку цінних паперів, забезпечення захисту інтересів громадян України та
держави, запобігання зловживанням та пору-шенням у цій сфері Указом
Президента України від 12 червня 1995 p. №446/95 створено Державну
комісію з цінних паперів та фондово-го ринку.

Згідно з цим Указом комісію було створено як центральний орган
державної виконавчої влади, який забезпечує реалізацію єдиної дер-жавної
політики щодо цінних паперів і функціонування фондового ринку в Україні
та координацію діяльності міністерств, інших центральних органів
державної виконавчої влади у цій сфері.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку ініціювала
прийняття Указу Президента України від 18 листопада 1995 p.

№1080/95 «Про внесення зміни до Положення про інвестиційні фонди та
інвестиційні компанії», згідно з яким державний контроль за діяльністю
інвестиційних фондів і взаємних фондів інвестиційних компаній
забезпечують Міністерство фінансів України, а в межах пов-новажень,
визначених законодавством України,- Державна комісія з цінних паперів та
фондового ринку.

Крім того, відповідно до Закону України «Про цінні папери і фон-дову
біржу» ця комісія здійснює контроль за випуском та збігом цінних
паперів, призначає державних представників на фондовій біржі, а також
веде реєстрацію емісій всіх видів цінних паперів та видає до-зволи на
діяльність по їх випуску й обігу, а також від імені держави випускає
державні цінні папери.

Додаткові повноваження щодо контролю за дотриманням законо-давства на
ринку цінних паперів, запобігання та припинення його по-рушень,
накладення санкцій були надані комісії Законом України від 30 жовтня
1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».

Головними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фон-дового
ринку згідно з цим законом є:

– формування та забезпечення реалізації єдиної державної політи-ки щодо
розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх по-хідних в
Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних па-перів до
міжнародних стандартів;

– координація діяльності державних органів з питань функціону-вання в
Україні ринку цінних паперів та їх похідних;

– здійснення державного регулювання та контролю за випуском і

227

обігом цінних паперів та їх похідних на території України, дотримання
законодавства у цій сфері:

-захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і
припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування
санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;

– сприяння розвитку ринку цінних паперів;

-узагальнення практики застосування законодавства України з питань
випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо
його вдосконалення.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до
покладених на неї завдань:

-встановлює вимоги до випуску (емісії) й обігу паперів та їх похідних,
інформації про випуск цінних паперів, у тому числі – іноземних
емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, та
порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск
цінних паперів;

– встановлює стандарти випуску (емісії) цінних паперів, інформації про
випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому
числі іноземних емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на
території України, та порядок реєстрації випуску цінних паперів та
інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого
продажу;

– видає дозволи на обіг цінних паперів українських емітентів за межами
території України;

-здійснює реєстрацію випусків цінних паперів та інформації про випуск
цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів;

– встановлює вимоги щодо допуску цінних паперів іноземних емітентів та
обігу їх на території України;

– реєструє правила організаційно оформлених ринків цінних паперів;

– встановлює вимоги та умови відкритого продажу (розміщення) цінних
паперів на території України;

– встановлює порядок та видає дозволи на здійснення діяльності з випуску
та обігу цінних паперів, на депозитарну, реєстраційну,
розрахунково-клірингову діяльність з цінними паперами та інші
передбачені законодавством спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснення
окремих видів підприємницької діяльності на ринку цінних паперів, а
також анулює ці дозволи (ліцензії) у разі порушення вимог законодавства
щодо цінних паперів;

– визначає за погодженням з Міністерством фінансів України, а щодо
діяльності банків на ринку цінних паперів – також з Національ-

228

ним банком України, особливості ведення обліку операцій з цінними
паперами та складання звітності з них та їх похідних;

– встановлює порядок і здійснює державну реєстрацію фондових бірж і
торговельно-інформаційних систем, призначає державних представників на
фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах;

– встановлює порядок і реєструє саморегулівні організації, що
створюються особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на ринку
цінних паперів (далі – саморегулівні організації);

– встановлює вимоги та стандарти обов’язкового розкриття інформації
емітентами та особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на ринку
цінних паперів, забезпечує створення інформаційної бази даних про ринок
цінних паперів відповідно до чинного законодавства;

-бере участь у підготовці відповідних проектів міжнародних договорів
України, здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими
організаціями іноземних держав, міжнародними організаціями з питань, що
віднесені до їх компетенції;

– координує роботу щодо підготовки фахівців з питань фондового ринку,
видає дозволи та здійснює контроль за навчальними закладами з підготовки
фахівців, встановлює кваліфікаційні вимоги до осіб, які здійснюють
професійну діяльність з цінними паперами та проводить сертифікацію
фахівців;

– організовує проведення наукових досліджень з питань функціонування
фондового ринку в Україні;

– інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку ринку
цінних паперів;

– роз’яснює порядок застосування чинного законодавства щодо цінних
паперів.

ДКЦПФР також надано значних повноважень щодо застосування санкцій до
учасників ринку цінних паперів за порушення чинного законодавства
України.

Так, відповідно до ст. II Закону України «Про державне регулювання ринку
цінних паперів в Україні» Державна комісія з цінних паперів та фондового
ринку накладає на юридичні особи штрафи:

-за випуск в обіг та розміщення цінних паперів, не зареєстрованих
відповідно до чинного законодавства,- у розмірі до 10 000
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі 150 відсотків
прибутку (надходжень), одержаних у результаті цих дій;

-за діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу
(ліцензії), одержання якого передбачено чинним законодавством,-у розмірі
до 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

229

-за неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної
інформації – у розмірі до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян;

-за ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень;
рішень про усунення порушень щодо цінних паперів – у розмірі до 500
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

ДКЦПФР може також накладати адміністративні стягнення на посадових осіб
учасників ринку цінних паперів.

Частину своїх повноважень щодо регулювання та контролю ринку цінних
паперів ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям учасників
ринку цінних паперів, створення яких передбачено ст. 17 Закону України
«Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні». Так, вона
може передати саморегулівним організаціям функції:

– розробки та впровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення
операцій на фондовому ринку;

– сертифікації фахівців фондового ринку;

– надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють підприємницьку
діяльність на фондовому ринку;

-збору, узагальнення та аналітичної обробки статистичної інформації про
підприємницьку діяльність на фондовому ринку.

Можливе делегування саморегулівним організаціям та інших повноважень,
якщо це не суперечить чинному законодавству.

Порядок створення та діяльності саморегулівних організацій в Україні
визначається Положенням про саморегулівну організацію ринку цінних
паперів, затвердженим наказом ДКЦПФР № 329 від 11 грудня 1996 р., та
зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26 грудня 1996 р. за №
749/1774.

Відповідно до Положення саморегулівна організація є безприбутковою
організацією з правами юридичної особи.

Саморегулівна організація створюється в організаційно-правових формах,
передбачених законодавством, діє на основі Статуту, установчого договору
(якщо це передбачено для обраної організаційно-правової форми) (далі –
установчі документи), а також правил цієї організації.

Статус саморегулівної організації можуть одержати:

а) громадські організації фізичних осіб – професійних учасників ринку
цінних паперів;

б) об’єднання юридичних осіб – професійних учасників ринку цінних
паперів.

Статус саморегулівної організації надається Державною комісією з цінних
паперів та фондового ринку тим організаціям чи об’єднанням, кількість
учасників яких становить не менш ніж 25 відсотків від загальної
кількості осіб, що здійснюють конкретний вид професійної

230

діяльності на ринку цінних паперів на підставі дозволів (ліцензій),
виданих ДКЦПФР.

Метою заснування і діяльності саморегулівної організації є:

– забезпечення високого професійного рівня діяльності учасників ринку
цінних паперів;

– представництво учасників саморегулівної організації та захист їх
професійних інтересів;

-професійна підготовка та підвищення кваліфікації фахівців -учасників
саморегулівної організації, уповноважених здійснювати операції з цінними
паперами;

– інформування своїх учасників стосовно законодавства про цінні папери
та про всі зміни, що вносяться до нього;

– розробка та контроль за дотриманням норм і правил поведінки,
регламентів, правил здійснення операцій з цінними паперами, вимог до
професійної кваліфікації фахівців – учасників саморегулівної
ор-ганізації, уповноважених здійснювати операції з цінними паперами, та
інших документів, передбачених законодавством;

– впровадження ефективних механізмів розв’язання спорів між учасниками
саморегулівної організації, учасниками саморегулівної організації та їх
клієнтами;

– розробка та впровадження заходів щодо захисту клієнтів учасників
саморегулівної організації та інших інвесторів, а також додержання
етичних норм і правил поведінки учасників саморегулівної організації у
їх взаєминах з клієнтами.

Саморегулівна організація на підставі своїх установчих документів і
правил та делегованих Державною комісією згідно із статтею 17 Закону
України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»
повноважень може мати право:

– перевіряти діяльність своїх учасників у порядку, узгодженому Державною
комісією;

-контролювати дотримання своїми учасниками законодавства, прийнятих
саморегулівною організацією правил і вимог щодо провадження професійної
діяльності та угод (операцій) з цінними паперами;

– відповідно до кваліфікаційних вимог Державної комісії розробляти
навчальні програми та плани, готувати фахівців для провадження
професійної діяльності на ринку цінних паперів, визначати їх
кваліфікацію та проводити сертифікацію фахівців фондового ринку;

-надавати дозволи (свідоцтва) особам, які здійснюють професійну
діяльність на фондовому ринку.

Вихід України з кризи, стабілізація економічного становища, підвищення
добробуту людей неможливі без розвиненого ринку цінних

231

паперів. Тому необхідне здійснення ряду невідкладних заходів, серед
яких першочерговими є такі:

-завершити процеси приватизації, перш за все шляхом корпора-тизації та
акціонування державної власності;

-здійснити випуск і обіг державних всеукраїнських та муніципальних
цінних паперів, відновивши довіру до них з боку населення;

– на державному рівні вирішити комплекс питань щодо вільного обігу в
Україні цінних паперів іноземних компаній, купівлі українських цінних
паперів іноземними інвесторами;

-удосконалити чинне законодавство у відповідності з потребами
сьогоднішнього функціонування та подальшого розвитку українського
фондового ринку;

– більш ефективно використовувати наявні можливості структур, що вже
працюють на національному ринку цінних паперів;

-державним органам управління здійснювати належний контроль за
функціонуванням ринку цінних паперів.

Здійснення цих та інших заходів дозволить прискорити формування в
Україні фондового ринку. Та щоб цей ринок мав цивілізований характер,
був адаптований до сучасних світових умов, необхідно враховувати набутий
зарубіжний досвід, поширені у світі тенденції, кращі зразки його
розвитку.

* * *

Періодичні фінансові кризи у країнах світу потребують відповідних
оперативних дій з боку уряду України і НБУ.

З появою перших ознак можливого розгортання фінансової кризи в Україні у
серпні-вересні 1998 p. уряд разом з Національним банком України
розробили антикризові заходи фінансової стабілізації, затверджені
постановою KM України від 10 вересня 1998 р. № 1413. Зокрема, НБУ були
вжиті заходи з упорядкування операцій купівлі-продажу валюти тільки
через валютні біржі, а готівку – на аукціонах української міжбанківської
валютної біржі. Запроваджено обмеження на виконання
резидентами-імпортерами авансової оплати у вільно конвертованій валюті,
на закупівлю іноземної валюти банками-нерезидентами. Заборонено
кредитування комерційними банками резидентів для реалізації контрактів,
за винятком придбання товарів критичного імпорту, посилено валютний
контроль за діяльністю комбанків та обмінних пунктів тощо. Це припинило
вимивання валюти з банківської системи, зокрема у Росію, уповільнило
темпи девальвації гривні.’

‘ Мусіна Л. О. Український шлях подолання фінансової кричи // Моніторинг
інвестиційної діяльності. 1998. Вип. 4. С. 6.

232

Практика запровадження валютного коридору гривні сприяє стабілізації
офіційного валютного курсу, підтриманню прогнозованості ситуації, появі
більш-менш реалістичних орієнтирів для суб’єктів господарювання та
запобігає втраті довіри населення до гривні.

Важливим завданням НБУ є підтримання ліквідності банківської системи,
збільшення обсягів і поліпшення кредитного портфеля комерційних банків,
його орієнтації на обслуговування реального сектора. З цією метою
визначено вимоги щодо повного формування комерційними банками резервів
на покриття кредитних ризиків до 1 січня 1999 p., підвищено норми
обов’язкового резервування до 16,5% від суми залучених коштів, змінено
порядок зарахування коштів у покриття обов’язкових резервів, проведено
взаємозалік заборгованостей за міжбанківськими кредитами, депозитами
тощо.

Додатки до теми 7

Додаток 1

Закон України «про державний бюджет України на 1999 рік» (короткий
зміст)

Цей закон передбачає дефіцит бюджету в 1,247 млрд грн., або 1% від ВВП
держави.

Дохідну частину бюджету затверджено в розмірі 23,895 млрд грн.,
видаткову – 25,135 млрд грн. Згідно із законом про держбюджет граничний
розмір державного внутрішнього боргу України станом на 1 січня 2000 p.
визначено в розмірі 20,260 млрд 949,4 тис. грн. Граничний розмір
зовнішніх запозичень у 1999 р. для погашення державного боргу та
фінансування дефіциту держбюджету затверджено в розмірі 825,495 млн USD.

Захищеними статтями бюджету на 1999 рік законом визнано оплату праці
працівників бюджетних установ, виплату заборгованості з зарплат та
пенсій, видатки на освіту, придбання медикаментів та перев’язувальних
матеріалів, відсотки за державним боргом, трансфери органам державного
управління, а також пенсій, допомог та стипендій населенню. На
соціальний захист та соціальне забезпечення видатки держбюджету
затверджено у розмірі 2,210 млрд 476,7 тис. грн., у тому числі на
виплату пенсій та допомог – 876,5 млн грн. На покриття боргів, що
виникли з виплати зарплат працівникам бюджетних установ та за іншими
соціальними виплатами, заплановано використати 1,61 млрд 174,5 тис. грн.

233

На фінансування органів державного управління з держбюджету буде
використано 1,143 млрд 667,8 тис. грн., з яких на функціонування
законодавчої влади буде виділено 763 млн 333,1 тис. грн., виконавчої-
444 млн 357,3 тис. грн. На судову владу з бюджету виділено 100 млн грн.,
на національну оборону – 1,700 млрд 255,6 тис. грн., 1,441 млрд 133,6
тис. грн., з яких буде скеровано на утримання Збройних сил. На
правоохоронну діяльність та безпеку держави у бюджеті-99 заплановано
виділити 1,653 млрд 421,4 тис. грн.

На обслуговування державного боргу з бюджету України передбачено 3,844
млрд 56 тис. грн., на проведення виборів Президента України – 75 млн
грн. На погашення боргу за знеціненими заощадженнями в установах
Ощадного банку передбачено виділити 200 млн гривень, на погашення
реструктуризованого боргу держави перед комерційними банками 53 млн
913,5 тис. грн.

Додаток 2

Системи бюджетів. Основні терміни

Бюджет – план утворення, розподілу та використання фінансових ресурсів
для забезпечення функцій і завдань держави та місцевого самоврядування
протягом бюджетного періоду.

Бюджетний процес – передбачений законодавством порядок складання,
розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звіту про їх виконання та
процедури контролю.

Бюджетний період-термін, на який планують бюджет.

Бюджетний цикл – термін виконання всіх операцій за бюджетним процесом
одного бюджетного періоду.

Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) – план утворення і
використання фінансових ресурсів для забезпечення повноважень місцевого
самоврядування та заходів, передбачених бюджетом.

Закон про Державний бюджет – законодавчий акт за визначеною цим законом
формою та змістом, прийнятий у визначеному законом порядку, який містить
повноваження органам виконавчої влади здійснювати повноваження протягом
бюджетного періоду.

Рішення місцевої влади про місцеві бюджети – правовий акт Автономної
Республіки Крим, обласної, міської, районної, селищної та сільської ради
за визначеною цим законом формою та змістом, прийнятий у визначеному
законом порядку, який містить повнова-

234

ження органам державної виконавчої влади та самоврядування здійснювати
повноваження протягом бюджетного періоду.

Бюджетна класифікація – систематизоване згрупування надходжень та
видатків за ознаками їх економічної, функціональної та ор-ганізаційної
сутності.

Бюджетне асигнування – планове витрачання коштів на конкретні

цілі, передбачені у бюджеті.

Бюджетне призначення – повноваження головному розпоряднику коштів робити
асигнування на конкретні заходи.

Бюджетні установи – установи й організації, які фінансують за рахунок
бюджету.

Головні розпорядники коштів – міністерства, управління, інші органи
центральної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в особі
їхніх керівників, які отримують бюджетні повноваження.

Розпорядники коштів – установи, організації, місцеві органи ви-конавчої
влади в особі їхніх керівників, яким головні розпорядники коштів надали
право отримувати бюджетні асигнування.

Надходження – платежі в бюджет, отримані як через доходи, так шляхом
залучення коштів через боргові зобов’язання.

Доходи – фінансові ресурси фіскального характеру, а також над-

ходження, отримані в результаті послуг, наданих бюджетними уста-новами,
експлуатації активів та пасивів та інші, визначені законодавством і
передбачені бюджетом.

Видатки – платежі з бюджету.

Дефіцит бюджету – перевищення видатків над доходами.

Профіцит бюджету – перевищення доходів над видатками.

Цільове використання – бюджетне призначення, яке визначає зв’язок між
конкретними видами надходжень та конкретними бюджетними призначеннями.

Бюджетне регулювання – процедура перерозподілу бюджетних ресурсів між
бюджетами різних рівнів з метою забезпечення виконання органами
виконавчої влади та самоврядування визначених законодавством їхніх
повноважень.

Бюджетні компенсації – кошти, які передають з одного бюджету в інший для
компенсації збитків чи недоотриманих доходів у результаті прийняття
рішення чи дій органів влади.

Бюджетний запит – документ, підготовлений і поданий розпорядником
бюджетних коштів Міністерству фінансів чи місцевому фінансовому органу,
що містить пропозиції щодо обсягу бюджетних коштів, потрібних для його
діяльності, з відповідним обґрунтуванням такої діяльності.

235

Борг – загальна сума заборгованості держави чи самоврядних органів, яка
включає всі непогашені боргові зобов’язання, в тому числі зобов’язання,
що виникають у результаті дії виданих гарантій за кредитами.

Дотації- бюджетні кошти, отримані на безповоротній і безоплатній основі
з одного бюджету в інший для вирівнювання дохідної спроможності бюджету,
що їх отримує на виконання передбачених законодавством функцій та
повноважень.

Субвенції – бюджетні кошти, що надходять з одного бюджету в інший за
умови їх використання на цілі і в порядку, визначеному тим органом, який
прийняв рішення про надання субвенцій.

Субсидії- бюджетні кошти, які надають фізичним та юридичним особам на
цілі, визначені органом, який прийняв рішення про їх надання.

Місто обласного значення – територіальна громада, всі повноваження
місцевого самоврядування якої (як власні, так і делеговані) виконують
власні виконавчі органи.

Районний бюджет – план утворення та використання фінансових ресурсів,
потрібних для забезпечення спільних інтересів та повноважень
територіальних громад сіл, селищ, міст, переданих до виконання районними
державними адміністраціями.

Обласний бюджет – план утворення та використання фінансових ресурсів,
потрібних для забезпечення спільних інтересів та програм територіальних
громад районів та міст обласного значення.

Бюджет функціонування – доходи і видатки місцевого бюджету, потрібні для
забезпечення поточного функціонування та відтворення матеріальної бази
самоврядування.

Бюджет розвитку – доходи і видатки місцевого бюджету, потрібні для
зміцнення матеріальної бази самоврядування та реалізації програм
соціально-економічного розвитку.

Мінімальний норматив соціальної забезпеченості – гарантований державою
рівень соціальних послуг населенню в межах території України згідно з
делегованими повноваженнями держави.

Норматив бюджетної забезпеченості – гарантований державою рівень
забезпечення послуг населенню з власних повноважень самоврядування.

236

Додаток З

Види податків і зборів (обов’язкових платежів) і порядок зарахування їх
до бюджетів та державних цільових фондів’

Стаття 13. Види податків і зборів (обов’язкових платежів), що
справляються на території України

В Україні справляються:

загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі);

місцеві податки і збори (обов’язкові платежі).

Стаття 14. Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі)

1. До загальнодержавних належать такі податки і збори (обов’язкові
платежі):

1) податок на додану вартість;

2)акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5)мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість);

8) плата (податок) за землю;

9)рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і
механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного
бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;

15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

16) збір на обов’язкове соціальне страхування;

17) збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

18) збір до Державного інноваційного фонду;

19) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

‘ Податкове законодавство України (станом на 1 березня 1998 p.).
Офіційне видання. К.. 1998- С. 30-33.

237

2. Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі)
встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території
України.

3. Порядок зарахування загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових
платежів) до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки
Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначається згідно
з законами України.

4. Податки і збори (обов’язкові платежі), зазначені в пунктах 7, 8, 10,
11, 13, 14 частини першої цієї статті, на території Автономної
Республіки Крим встановлюються Верховною Радою Автономної Республіки
Крим. При цьому ставки податків і зборів (обов’язкових платежів)
визначаються в межах граничних розмірів ставок, установлених законами
України.

Стаття 15. Місцеві податки і збори (обов’язкові платежі)

1. До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

2. До місцевих зборів (обов’язкових платежів) належать:

1) готельний збір;

2) збір за паркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5)курортний збір;

6) збір за участь у бігах на іподромі;

7) збір за виграш на бігах на іподромі;

8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

9) збір за право використання місцевої символіки;

10) збір за право проведення кіно- і телезйомок;

11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і
лотерей;

12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що
прямує за кордон;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери
послуг;

14) збір з власників собак.

3. Місцеві податки і збори (обов’язкові платежі), механізм справляння та
порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами
відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених
законами України, крім збору за проїзд по території прикордонних
областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється
обласними радами. При цьому податки і збори

238

(обов’язкові платежі), зазначені у пункті 2 частини першої і пунктах
2—4, 13 та 14 частини другої цієї статті, є обов’язковими для
встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності
об’єктів оподаткування або умов, з якими пов’язане запровадження цих
податків і зборів.

4. Суми податків і зборів (обов’язкових платежів), зазначених у цій
статті, зараховуються до місцевих бюджетів у порядку, визначеному
сільськими, селищними, міськими радами, якщо інше не встановлено
законами України.

Стаття 16. Джерела сплати податків і зборів (обов’язкових платежів)

1. Джерела сплати податків і зборів (обов’язкових платежів)
встановлюються відповідними законами про податки, збори (обов’язкові
платежі).

2. Державні та інші цільові фонди, які не передбачені цим Законом, мають
своїм джерелом виключно прибуток підприємств, який залишається після
сплати всіх податків і зборів (обов’язкових платежів), передбачених
статтями 14 і 15 цього Закону. Відрахування до цих фондів здійснюються
на добровільних засадах.

Стаття 17. Порядок сплати податків і зборів (обов’язкових платежів)

Сплата податків і зборів (обов’язкових платежів) провадиться у порядку,
встановленому цим Законом та іншими законами України.

Податки і збори (обов’язкові платежі), які відповідно до законів
включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх
собівартість, сплачуються незалежно від результатів
фінансово-господарської діяльності.

Стаття 18. Усунення подвійного оподаткування

1. Сума доходу або прибутку, одержана юридичними особами, їх філіями,
відділеннями за кордоном, включається до загальної суми доходу
(прибутку), що підлягає оподаткуванню в Україні, і враховується при
визначенні розміру податку.

Суми податку на дохід (прибуток), одержані за межами території України,
її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони,
сплачені юридичними особами, їх філіями, відділеннями за кордоном
відповідно до законодавства іноземних держав, зараховуються під час
сплати ними податку з доходів (прибутку) в Україні. При цьому розмір
зараховуваних сум не може перевищувати суми податку з доходів
(прибутку), що підлягає сплаті в Україні, стосовно доходу (прибутку),
одержаного за кордоном.

239

2. Доходи, одержані за межами України фізичними особами з постійним
місцем проживання В.Україні, включаються до складу сукупного доходу, що
підлягає оподаткуванню в Україні.

Суми податку з доходів фізичних осіб, сплачені за кордоном відповідно до
законодавства іноземних держав громадянами з постійним місцем проживання
в Україні, зараховуються під час сплати ними податку з доходів фізичних
осіб в Україні. При цьому розмір зараховуваних сум податку з доходів,
сплачених за межами України, не може перевищувати суми податку з доходів
фізичних осіб, що підлягає сплаті цими особами в Україні.

3. Суми податку на нерухоме майно (нерухомість), сплачені за кордоном
відповідно до законодавства іноземних держав фізичними особами, які
постійно проживають в Україні, за об’єкти, що знаходяться за її межами,
зараховуються під час сплати ними податку на об’єкти в Україні. При
цьому розмір зарахованих сум податку, сплачених за межами України, не
може перевищувати суми, що підлягає сплаті цими особами в Україні.

4. Зарахування сплачених за межами України сум податків, зазначених у
частинах першій-третій цієї статті, провадиться за умови письмового
підтвердження податкового органу відповідної іноземної держави щодо
факту сплати податку та наявності міжнародних договорів про уникнення
подвійного оподаткування доходів і майна та запобігання ухиленням від
сплати податку.

Стаття 19. Міжнародні договори

Якщо міжнародним договором України, ратифікованим Верховною Радою
України, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містять закони України
про оподаткування, то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 20. Контроль за справлянням податків і зборів (обов’язкових
платежів)

Контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів
(обов’язкових платежів) здійснюється державними податковими органами та
іншими державними органами в межах повноважень, визначених законами.

За стягнення податків і зборів (обов’язкових платежів), які не
передбачені цим Законом, посадові особи державних податкових органів та
інших державних органів несуть відповідальність згідно з законами
України.

240

Додаток 4

Зведений баланс фінансових ресурсів України (1997-1999 pp.), млн грн.

Показники Роки

1997 1998 1999

1 2 3 4

1. Ресурси бюджетів 28111,9 26700 32684,5

2. Ресурси підприємств і організацій 31217,7 26906,4 36137,5

з них:

прибуток (після сплати податку) 16563,2 13406,4 11137,5

амортизаційні відрахування 13333,5 13500 25000

відрахування підприємств і організацій на шляхові роботи 1321

3. Ресурси фондів (без коштів, що спрямовуються до державного бюджету)
9785,1 10309,9 11530,9

з них:

доходи державного позабюджетного Фонду приватизації 125 266,2 150

доходи Пенсійного фонду 8482,8 8770,5 10340,9

доходи Фонду соціального страхування 1177,3 1273,2 1040

4. Довгострокові кредитні ресурси на розвиток національного
господарства, надані банками України 165 390 670

5. Кошти іноземних інвесторів для розвитку національного господарства
України 953,8 1625 2850

6. Кредити міжнародних фінансових організацій та кредити, отримані на
двосторонній основі 1873,4 2008,4 3632

Усього доходів 72106,9 67939,7 87504,9

Напрями використання фінансових ресурсів

1. Видатки бюджетів 34312,7 29200 33364.5

2. Видатки підприємств і організацій 31217,7 26906,4 36137,5

з них:

кошти, що залишаються в розпорядженні підприємств (прибуток після
сплати податку та амортизаційні відрахування) 29896.7 26906,4 36137,5

видатки на шляхові роботи 1321 – –

241

Продовження

1 2 3 4

3. Видатки фондів (без бюджетних коштів) 9498,8 11542,5 11530,9

з них:

видатки державного позабюджетного Фонду приватизації 125 266,2 150

видатки Пенсійного фонду 8196,5 10003.1 10340,9

видатки Фонду соціального страхування 1177,3 1273,2 1040

4. Видатки на реалізацію національних програм розвитку національного
господарства за рахунок довгострокових кредитів 165 390 670

5. Витрати іноземних інвесторів для розвитку національного господарства
України 953,8 1625 2850

6. Використано кредитів міжнародних фінансових організацій 1873,4 2008,4
3632

Усього видатків 78021,4 71672,3 88184,9

Нестача фінансових ресурсів 5914,5 3732,6 680

Додаток 5

Закон

«Про фіксований сільськогосподарський податок». Основні терміни

Товарна сільськогосподарська продукція – це продукція
сільськогосподарського виробництва, призначена для реалізації.

Фіксований сільськогосподарський податок – податок, який не змінюється
протягом визначеного цим Законом терміну і справляється з одиниці
земельної площі.

Фіксований сільськогосподарський податок сплачують у рахунок таких
податків і зборів (обов’язкових платежів):

податку на прибуток підприємств;

плати (податку) за землю;

податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і
механізмів;

комунального податку;

збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного
бюджету;

збору до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

242

збору на обов’язкове соціальне страхування;

збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних
доріг загального користування України;

збору на обов’язкове державне пенсійне страхування;

збору до Державного інноваційного фонду;

плати за придбання торгового патенту на провадження торговельної
діяльності;

збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо користування
водою для потреб сільського господарства).

Інші податки та збори (обов’язкові платежі), визначені Законом України
«Про систему оподаткування», сплачують сільськогосподарські
товаровиробники в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами
України.

Тема 8. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

8.1. Сутність та види зовнішньоекономічної діяльності

Міжнародне економічне співробітництво є одним із головних фак-

торів розвитку економіки кожної країни. Економічні та правові основи
діяльності (ЗЕД) в Україні регламентовані Законом «Про
зовнішньо-економічну діяльність» від 16.04.1991 p. У цьому законі ЗЕД
потракто-вана як діяльність суб’єктів господарської діяльності країни та
відповід-них іноземних суб’єктів, заснована на взаємовигідних відносинах
між ними. ЗЕД передбачена як на території України, так і за її межами
(ст. 1 Закону). Під господарською діяльністю розуміють «будь-яку
діяльність, у тому числі підприємницьку, пов’язану з виробництвом і
обмі-

ном матеріальних та нематеріальних благ, що є у формі товару». До
головних видів зовнішньоекономічної діяльності належать:

експорт та імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталу

та робочої сили;

надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України по-слуг
іноземним суб’єктам господарської діяльності і навпаки, у тому числі
послуг: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових,
консультативних, маркетингових, посередницьких, брокерських,
агент-ських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських,
юридичних, туристичних та інших, які не заборонені законодавством

України;

наукова, науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інша

кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності;

243

навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі; 1

міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами,
передбачені законами України;

кредитні та розрахункові операції між суб’єктами ЗЕД та іноземними
суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами ЗЕД
банківських, кредитних та страхових установ за межами України;

створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених
установ на території України, якщо це передбачено її законами;

спільна підприємницька діяльність між суб’єктами ЗЕД та іноземними
суб’єктами господарської діяльності, що передбачає створення спільних
підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських
операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за
її межами;

підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням
ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних
об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності;
аналогічна діяльність суб’єктів ЗЕД за межами України;

організація виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів,
семінарів та інших подібних заходів, які проводять на комерційній основі
за участю суб’єктів ЗЕД; організація та ведення оптової консигнаційної
та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у
передбачених законом випадках;

товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на
формах зустрічної торгівлі між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами
господарської діяльності;

орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами ЗЕД та
іноземними суб’єктами господарської діяльності;

операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах,
валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

роботи за контрактами фізичних осіб України з іноземними суб’єктами
господарської діяльності як на території України, так і за її межами;
роботи іноземних фізичних осіб за контрактами з суб’єктами ЗЕД як на
території України, так і за її межами;

можуть бути й інші види ЗЕД, прямо й у винятковій формі не заборонені
законами України.

У сучасний період поряд з традиційними видами зовнішньоекономічної
діяльності розвиваються і поширюються інші види співробітництва,
зокрема, техніко-єкономічне і науково-технічне.

Техніка-економічне співробітнтітво стосується насамперед ринку об’єктів
капітального будівництва, надання технічних послуг та поставок
комплектного устаткування. Його ведуть або на умовах тех-

244

нічного сприяння, або за договорами генерального підряду, коли
підрядник бере на себе зобов’язання здати готовий будівельний об’єкт в
експлуатацію в обумовлені строки.

Науково-технічне співробітництво – це вид зовнішньоекономічної
діяльності, коли дві самостійні сторони об’єднують на відплатній основі
свої науково-дослідницькі, проектно-конструкторські та інформаційні
ресурси з метою одержання наукових та технічних результатів. Воно сприяє
прискоренню науково-технічного прогресу і впровадженню інновацій у
виробництво.

Майже усі види ЗЕД відображені в експорті та імпорті. Роль міжнародної
торгівлі в розвитку національної економіки полягає в тому, що вона є
засобом розвитку спеціалізації і концентрації виробництва, підвищення
продуктивності ресурсів, збільшення обсягів національного виробництва і
добробуту населення. Міжнародна торгівля дає змогу:

одержувати природні, інвестиційні та інші ресурси, яких не вистачає в
країні;

отримувати з інших країн сучасну техніку і нові технології;

урізноманітнювати асортимент споживчих товарів і краще задовольняти
потреби населення.

Відповідно до Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» Україна в
галузі ЗЕД керується такими принципами:

дотримання суверенітету народу України у провадженні ЗЕД, що полягає у
винятковому його праві самостійно та незалежно вести таку діяльність на
території своєї держави, керуючись її законами, обов’язок України –
неухильно виконувати всі договори і зобов’язання в галузі міжнародних
економічних відносин:

свободи зовнішньоекономічного підприємництва, яка полягає у праві
суб’єктів ЗЕД добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки,
провадити цю діяльність в будь-яких формах, які не заборонені чинним
законодавством держави; у зобов’язанні дотримуватись у разі ведення ЗЕД
порядку, передбаченого законами України; у винятковому праві власності
суб’єктів ЗЕД на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної
діяльності;

юридичної рівності і недискримінації, які полягають у рівності перед
законом усіх суб’єктів ЗЕД незалежно від форм власності, в тому числі
держави, у разі провадження цієї діяльності; в забороні будь-яких, крім
передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав
і дискримінація суб’єктів господарської діяльності, а також іноземних
суб’єктів господарської діяльності за формами власності, місцем
розташування та іншими ознаками; недопустимості обмежувальної діяльності
з боку будь-яких її суб’єктів, крім випадків, передбачених Законом;

245

верховенства закону, який полягає у регулюванні ЗЕД тільки законами
України, заборон і застосування підзаконних актів та актів управління
місцевих органів, що в будь-який спосіб створюють для суб’єктів ЗЕД
умови менш сприятливі, ніж ті, які визначені законами України;

захисту інтересів ЗЕД, який полягає у тому, що Україна як держава
забезпечує однаковий захист інтересів усіх суб’єктів цієї діяльності та
іноземних суб’єктів господарської діяльності на своїй території, а також
захист своїх суб’єктів ЗЕД за межами держави, керуючись як своїм
законодавством, так і підписаними міжнародними договорами та нормами
міжнародного права;

еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу у разі ввезення та
вивезення товарів.

8.2. Форми та методи державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності визначає
зовнішньоекономічна політика держави на тому чи іншому етапі. Як
звичайно та країна, яка провадить ЗЕД, дотримується або політики вільної
торгівлі, або протекціоністської політики. Перша характеризується
мінімальним втручанням у процеси ЗЕД, у цьому випадку торгівля
розвивається на засадах дії ринкових сил, попиту і пропозиції. Вважають,
що за цих умов краще гарантовані ті вигоди, які забезпечує міжнародне
економічне співробітництво.

У разі протекціоністської політики – внутрішній ринок захищають від
іноземної конкуренції за допомогою митних бар’єрів та інших економічних
і політичних важелів.

У разі недосконалої конкуренції на світовому ринку вміло проведена
протекціоністська політика є обґрунтованою. Протекціонізм у міжнародній
торгівлі допомагає: дещо зменшити вплив на національну економіку
негативних тенденцій, що є на світовому ринку; захистити від іноземної
конкуренції національні галузі економіки, які ще не зміцніли; сприяє
збільшенню зайнятості населення; дає змогу реалізувати внутрішні
програми економічного розвитку, збільшувати доходи уряду. Водночас,
протекціонізм, створюючи різні перешкоди на шляху міжнародного
товарообміну, може завдати значної шкоди національній економіці,
зменшити її ефективність і конкурентоспроможність. Тому уряди країн,
регулюючи ЗЕД, найчастіше дотримуються політики поміркованої. Це дає
змогу значно зменшити негативний вплив протекціонізму. Порівняно
відкритим вважають торговель-

246

ний режим, якщо середній рівень митного оподаткування імпорту менше
25%. Зазначимо, що у разі високих, протекціоністських бар’єрів партнери
по торгівлі можуть застосувати такі самі заходи й ефективність захисної
політики може бути зведена нанівець.

Державне регулювання ЗЕД в Україні повинне забезпечувати таке: захист
економічних інтересів країни та інтересів суб’єктів цієї діяльності;
створення однакових можливостей для суб’єктів ЗЕД у розвитку всіх видів
підприємницької діяльності незалежно від форм власності та самостійному
визначенні напрямів використання доходів та вкладення інвестицій;
заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму в сфері ЗЕД. У
кінцевому результаті регулювання повинне підпорядковувати цю діяльність
розвитку економіки України, насамперед забезпечити її збалансованість і
рівновагу на внутрішньому ринку, сприяти структурним змінам у
виробництві, створювати сприятливі умови для входження країни в
міжнародний поділ праці.

Регулюючи зовнішньоекономічне співробітництво, держава та її органи не
можуть безпосередньо втручатися у зовнішньоекономічну діяльність
суб’єктів, що діють у цій сфері, за винятком випадків, коли таке
втручання передбачене законами.

Методи регулювання зовнішньої торгівлі можна розділити на такі:

тарифні (митні), що ґрунтуються на використанні митних тарифів;

нетарифні – квоти, ліцензії, субсидії, демпінг та ін. Тарифні методи за
суттю є економічними і діють через ринковий механізм, вони спрямовані на
здешевлення експорту, подорожчання імпорту і впливають на фінансові
результати діяльності учасників ЗЕД.

У галузі імпорту до тарифних методів належать не лише митні тарифи, а й
податки і збори з товарів, які ввозять, імпортні депозити та ін. У
галузі експорту – це податкові кредити експортерам, гарантії, субсидії,
звільнення від податків, надання фінансової допомоги тощо.

Адміністративними важелями є ембарго (повна заборона
зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні
вимоги до товарів (упакування, маркування, добровільні обмеження
експорту, бюрократичні ускладнення митних процедур (запровадження
підвищених вимог до якості, санітарних та інших стандартів). Серед
нетарифних важелів регулювання ЗЕД важливу роль відіграють валютні
обмеження, тобто регламентація операцій резидентів і нерезидентів з
валютними цінностями, яка може обмежувати зовнішньоекономічну діяльність
або її стимулювати.

Важливим напрямом державного регулювання ЗЕД є регулювання ввезень і
вивезень капіталу. Воно спрямоване на ефективне використання іноземного
капіталу для розвитку національної економіки.

247

Регулювання ввезень капіталу з-за кордону має двоякий характер. З
одного боку, держава зацікавлена у залученні іноземного капіталу,
особливо інвестицій, а тому створює для цього відповідний клімат за
допомогою гарантій від націоналізації, переведення прибутків,
репатріації капіталу, надання різних пільг, а з іншого – провадить
політику обмеження впливу закордонного капіталу на національну
економіку. Іноземні інвестиції в Україну можна робити у вигляді:

іноземної валюти, яку НБУ визначає конвертованою;

валюти України – у разі реінвестицій в об’єкт первинного інвестування
або в інші об’єкти інвестування;

будь-якого рухомого або нерухомого майна і пов’язаних з ним майнових
прав;

акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав,
виражених у конвертованій валюті України;

грошових вимог і права на вимоги виконання договірних зобов’язань,
гарантованих першокласними банками;

будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій
валюті підтверджена згідно з законами країни інвестора і міжнародними
торговельними звичаями та експертною оцінкою в Україні;

прав на ведення господарської діяльності, у тому числі прав на
використання природних ресурсів, поданих відповідно до законодавства або
договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з
законами країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями.

Іноземні інвестиції в Україні є в таких формах:

часткова участь у підприємствах, створених спільно з українськими
юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам, а
також філій та інших відособлених підрозділів іноземних юридичних осіб
або придбання ними у повну власність уже діючих підприємств;

придбання нерухомого і рухомого майна, зокрема, будинків, квартир,
приміщень, устаткування, транспортних засобів та інших об’єктів
власності, шляхом одержання майна або у вигляді акцій, облігацій та
інших цінних паперів;

придбання самостійно або за участю українських юридичних і фізичних осіб
прав на користування землею і використання природних ресурсів на
території України.

Крім того, іноземні інвестиції можуть бути і в інших формах, не
заборонених законодавством України.

248

Для іноземних інвесторів на території України запроваджено національний
режим інвестиційної і господарської діяльності. Він визначений як режим
економічних відносин між державами, за якого одна держава створює
фізичним і юридичним особам інших держав економічні умови для їхньої
діяльності не гірші, ніж, умови в яких діють національні фізичні та
юридичні особи.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» не передбачає
іноземним інвесторам пільгових умов для господарської діяльності. В
ньому не визначені податкові пільги або податкові канікули чи пільги і
для підприємців, які мають велику частку іноземних інвестицій. Це одна з
причин того, що іноземні інвестиції повільно надходять в економіку
України.

Згідно з законодавством на території України можна створювати вільні
(спеціальні) економічні зони. У таких зонах запроваджено спеціальний
правовий режим економічної діяльності і порядок застосування законів
України.

З огляду на багатогранність зовнішньоекономічної діяльності та її
важливість в Україні створена ціла система державного регулювання цієї
сфери. Його проводить Україна як держава в особі органів у межах їхньої
компетенції, недержавні органи управління економікою (товарні, фондові,
валютні біржі, торговельні палати тощо), які діють на підставі статутних
документів, а також самі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності на
засадах відповідних координаційних угод, укладених між ними.

ЗЕД в Україні регулюють за допомогою:

Законів України і передбачених ними актів митного (тарифного) і
немитного регулювання, які видають державні органи України в межах
їхньої компетенції;

економічних методів оперативного регулювання (валютно-фінансових,
кредитних та інших) у межах законів України;

рішень недержавних органів управління, які приймають згідно з їхніми
статутними документами у межах законів України;

договорів, укладених суб’єктами ЗЕД, які не суперечать законам України.

Органи державного регулювання ЗЕД:

1. Верховна Рада України. У її компетенцію входить:

прийняття, зміна, анулювання законів;

затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики;

затвердження структури органів державного регулювання ЗЕД;

укладання міжнародних договорів;

запровадження спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на
території України;

249

затвердження списку товарів, експорт та імпорт яких підлягає
ліцензуванню або заборонений.

2. Кабінет Міністрів України:

визначає методи зовнішньоекономічної політики України;

координує діяльність міністерств, державних комітетів і відомств щодо
регулювання ЗЕД;

координує роботу торговельних представників України в інших державах;

приймає нормативні акти з питань ЗЕД;

веде переговори й укладає міжнародні договори;

виносить на розгляд Верховної Ради пропозиції щодо організації
міністерств, державних комітетів і відомств – органів оперативного
державного регулювання ЗЕД;

забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану
України;

вживає заходів щодо раціонального використання грошей Державного
валютного фонду України.

3. Національний банк України:

зберігає і використовує золотовалютний резерв України;

відстоює інтереси України у відносинах з центральними банками та іншими
фінансово-кредитними установами інших держав і укладає з ними банківські
угоди;

регулює курс національної валюти щодо грошових одиниць інших держав;

веде облік і розрахунок за наданими та одержаними державними кредитами і
боргами, проводить операції з централізованими валютними ресурсами, які
виділяють з Державного валютного фонду України в розпорядження НБУ та
ін.

4. Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України:

забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики у разі виходу
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на зовнішній ринок, координує
їхню діяльність;

проводить контроль за дотриманням усіма суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності чинних законів України та умов міжнародних договорів України;

вживає заходів нетарифного регулювання ЗЕД, реєструє окремі види
контрактів та ін.

5. Державне управління митного контролю України провадить митний
контроль в Україні.

6. Антимонопольний комітет України контролює дотримання суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства.

250

Органи місцевого управління та територіальні підрозділи органів
державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України провадять
регулювання ЗЕД у межах своєї компетенції, передбаченої законами «Про
зовнішньоекономічну діяльність» та «Про місцеві Ради народних депутатів
України та місцеве самоврядування».

Державні органи, які регулюють ЗЕД, керуються законами і нормативними
актами, прийнятими Верховною Радою України, Указами Президента і
Декретами Кабінету Міністрів. Серед них основоположними є Закони України
«Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного
інвестування». Декрети Кабінету Міністрів України «Про систему валютного
регулювання і контролю», «Про єдиний митний тариф» та ін.

Важливим засобом регулювання ЗЕД є оподаткування. Згідно із
законодавством України, зокрема Законом «Про внесення змін до Закону
України «Про систему оподаткування» від 18 лютого 1997 p., ставки,
механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів) і пільги
щодо оподаткування не можуть бути запроваджені або змінені іншими
законами України, крім законів про оподаткування. Мета та напрями
регулювання експортно-імпортних операцій обумовлені переважно в
законодавстві про податок на додаткову вартість, акцизний збір, мито.

Зокрема, Законом України «Про податок на додану вартість» від З квітня
1997 p. № 168/97-ВР визначено об’єктом оподаткування операції платників
податку з: продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України,
в тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оперативної
оренди (лізингу) та операції з передачі права власності на об’єкти
застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської
заборгованості заставодавця; ввезення (пересилання) товарів на митну
територію України та отримання робіт (послуг), що надаються
нерезидентами для їх використання або споживання на митній території
України, в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за
договорами оренди (лізингу), застави та іпотеки; вивезення (пересилання)
товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання
робіт) для їх споживання за межами митної території України.

Загальна ставка податку запроваджена в розмірі 20%. Однак податок за
операції з продажу товарів, що були вивезені (експортовані) платником
податку за межі митної території України, обчислюють за нульовою ставкою
(ст. 6.2). У тому числі за нульовою ставкою оподатковують операції з:

– поставки для заправлення або постачання морських (океанських) суден,
які:

251

використовують для навігаційної діяльності, перевезення пасажирів або
вантажів за плату, іншої комерційної, промислової або риболовецької
діяльності провадженої за межами територіальних вод України;

застосовують для рятування або надання допомоги у нейтральних або
територіальних водах інших країн;

входять до складу Військово-Морських Сил України і їх відправляють за
межі територіальних вод України, у тому числі на якірні стоянки;

– поставки для заправлення або постачання повітряних суден, що:

виконують міжнародні рейси для навігаційної діяльності чи перевезення
пасажирів або вантажів за плату;

входять до складу Військово-Повітряних Сил України і їх відправляють за
межі повітряного кордону України, у тому числі у місця тимчасового
базування;

– поставки для заправлення (дозаправлення) та постачання космічних
кораблів, а також супутників.

За нульовою ставкою, відповідно до п. 6.2.2 Закону оподатковують продаж
робіт (послуг), призначених для використання та споживання за межами
митної території України. У тому числі за нульовою ставкою
оподатковуються операції з:

надання нерезидентам в оренду, чартер, фрахт морських або повітряних
суден, які використовують на міжнародних маршрутах або лініях, а також
космічних кораблів або супутників чи їхніх частин або окремих функцій;

надання послуг персоналу з обслуговування морських, повітряних та
космічних об’єктів;

надання послуг з передавання авторських прав, ліцензій, патентів, прав
на використання торгових марок та юридичних або економічних знань, а
також опрацювання даних та інформатики для нерезидентів;

надання послуг з організації реклами і публічних зв’язків за межами
України, забезпечення персоналом нерезидентів України, культурної,
спортивної, освітньої діяльності за межами України;

надання послуг з туризму на території України в разі їх продажу
безпосередньо або з посередництвом нерезидентів, із застосуванням
безготівкових розрахунків.

За нульовою ставкою, відповідно до п. 6.2.4 Закону, оподатковують
надання транспортних послуг з перевезення пасажирів та вантажів за
межами митного кордону України, а саме: від пункту за межами державного
кордону України до пункту проведення митних про-цедур з випуску
пасажирів або вантажів з-під митного контролю на митну територію України
(включаючи внутрішні митниці);

252

від пункту проведення митних процедур з випуску пасажирів або вантажів
за межі митного кордону України (включаючи внутрішні митниці) до пункту
поза межами державного кордону України; між пунктами поза межами митного
кордону України.

Нульова ставка оподаткування означає, що ПДВ з оборотів щодо продажу
вказаних товарів, робіт, послуг не нараховують, і водночас платник
податку має право ввести до складу податкового кредиту (відшкодовувати)
суми податку, отримані в ціні придбаних товарів, сировини, матеріалів,
робіт, послуг, які використані для виготовлення і продажу товарів,
робіт, послуг, оподаткованих за нульовою ставкою.

У разі проведення товарообмінних (бартерних) операцій за
зовнішньоекономічними контрактами ПДВ з оборотів щодо продажу товарів,
робіт, послуг не нараховують, однак суми ПДВ, отримані в ціні придбаних
товарів, сировини, матеріалів, робіт, послуг, які використані для
виготовлення і продажу товарів, робіт, послуг, експортованих за
товарообмінними (бартерними) контрактами до складу податкового кредиту
не вводять, а вводять їх до складу валових витрат платника податку
(тобто збільшують вартість отриманих (придбаних) товарів, сировини,
матеріалів, робіт, послуг).

Вартість імпортних товарів, робіт, послуг, включаючи мито, митні збори
та акцизні збори, нараховані на ці товари, за винятками, прямо
наведеними в Законі та вказаними в переліку товарів критичного імпорту,
розробленому Кабінетом Міністрів України, є об’єктом оподаткування.

Отже Закон «Про податок на додану вартість» має на меті стимулювати
експорт (особливо в розрахунках за валюту) та зробити дорожчим імпорт.

Таку ж мету має і законодавство зі справляння акцизного збору. У Декреті
Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 p. №
18-92 зазначено, що акцизний збір – це непрямий податок на
високорентабельні монопольні товари (продукцію), який входить до ціни
цих товарів (продукції). Платниками акцизного збору є суб’єкти
підприємницької діяльності – виробники підакцизних товарів (продукції),
а також суб’єкти підприємницької діяльності, що імпортують підакцизні
товари (продукцію), громадяни України, іноземні громадяни та особи без
громадянства, які ввозять (пересилають) предмети (товари) на митну
територію України відповідно до законодавства.

Водночас згідно зі ст. 5 Декрету акцизний збір не справляють у разі
реалізації підакцизних товарів (продукції) на експорт за іноземну
валюту.

Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 p. № 4-93 «Про
Єдиний митний тариф України» виконавчій владі в особі уряду

253

надано змогу оперативно реагувати на імпортні потоки товарів шляхом
регулювання ставок ввізного мита. У разі експорту товарів мито не
справляють.

Законодавство України передбачає усунення подвійного оподаткування для
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Сума доходу або прибутку, одержана юридичними особами, їх філіями,
відділеннями за кордоном, входить до загальної суми доходу (прибутку),
що підлягає оподаткуванню в Україні, і враховується під час визначення
розміру податку.

Суми податку на дохід (прибуток), одержані за межами території України,
її континентального шельфу та виняткової (морської) економічної зони,
сплачені юридичними особами, їхніми філіями, відділеннями за кордоном
відповідно до законодавства іноземних держав, зараховують під час сплати
ними податку з доходів (прибутку) в Україні. У цьому випадку розмір
зарахованих сум не може перевищувати суми податку з доходів (прибутку),
що підлягає сплаті в Україні, стосовно доходу (прибутку), одержаного за
кордоном.

Доходи, одержані за межами України фізичними особами з постійним місцем
проживання в Україні, входять до складу сукупного доходу, що підлягає
оподаткуванню в Україні.

Суми податку з доходів фізичних осіб, сплачені за кордоном відповідно до
законодавства іноземних держав громадянами з постійним місцем проживання
в Україні, зараховують під час сплати ними податку з доходів фізичних
осіб в Україні. У цьому випадку розмір зарахованих сум податку з
доходів, сплачених за межами України, не може перевищувати суми податку
з доходів фізичних осіб, що підлягає сплаті цими особами в Україні.

Суми податку на нерухоме майно (нерухомість), сплачені за кордоном
відповідно до законодавства іноземних держав фізичними особами, які
постійно проживають в Україні, за об’єкти, що перебувають за її межами,
зараховують під час сплати ними податку на об’єкти в Україні. У цьому
випадку розмір зарахованих сум податку, сплачених за межами України, не
може перевищувати суми, що підлягає сплаті цими особами в Україні.

Зарахування сплачених за межами України сум податків, зазначених у
частинах першій-третій цієї статті, провадять за умови письмового
підтвердження податкового органу відповідної іноземної держави щодо
факту сплати податку та наявності міжнародних договорів про уникнення
подвійного оподаткування доходів і майна й запобігання ухиленням від
сплати податку.

Найважливішим засобом економічного регулювання зовнішньої торгівлі є
митний тариф – систематизований перелік ставок мит-

254

них тарифів, якими обкладають товари у разі імпорту або експорту з
країни.

В Україні діє єдиний митний тариф, визначений відповідним законом.

Ставки митного тарифу – це податки, які збирають у випадку перетину
товарами митного кордону. Це зумовлює підвищення ціни імпортованих (або
експортованих) товарів, а отже дає змогу впливати на обсяг і структуру
зовнішньої торгівлі країни.

Головні функції митного тарифу такі:

захист національних виробників від іноземної конкуренції;

забезпечення надходження коштів у державний бюджет;

поліпшення умов доступу національних товарів на зовнішні ринки;

поліпшення стану платіжного балансу.

В Україні застосовують такі види мит:

ввізні. Вони є найпоширенішим методом обмеження імпорту. Ними обкладають
усі товари, які ввозять в Україну;

транзитні.

Вивізні мита в Україні сьогодні не застосовуються.

Ставки митного тарифу поділяють на такі:

преференційні – застосовують до товарів, імпортованих з держав, що
утворюють з Україною економічні інтеграційні угруповання – зони вільної
торгівлі, митний союз та ін.;

пільгові – застосовують до товарів країн, які користуються в Україні
режимом найбільшого сприяння;

повні – застосовують до товарів із решти країн.

За способом нарахування мита бувають:

адвалерні, які нараховують у відсотках до митної вартості товару (митна
вартість товару включає ціну товару за рахунком-фактурою, а також такі
фактичні витрати, як транспортування, страхування та інше до перетину
митного кордону. Визначають за офіційним курсом іноземної валюти,
запровадженим НБУ);

специфічні, які нараховують у визначеному розмірі до одиниці вимірювання
товару (маси, площі, об’єму та ін.);

комбіновані, які об’єднують специфічні й адвалерні мита. За характером
походження мита поділяють так:

автономні, які вводять постановами державної влади країни незалежно від
будь-яких угод з іншими державами;

конвенційні, які запроваджують у процесі укладання договору з іншою
країною і фіксують у цьому договорі. Є також і специфічні види мит,
зокрема такі:

спеціальні. Застосовують для захисту вітчизняних виробників від
імпортних конкурентних товарів, для попередження недобросовісної

255

конкуренції або у відповідь на дискримінаційні дії з боку інших держав;

антидемпінгові. Відповідно до правил ГАТТ/ВТО вводять з метою захисту
від демпінгу. Їх застосовують у випадку виявлення фактів демпінгу, тобто
імпорту на територію України за ціною, яка є суттєво нижчою від їхніх
конкурентних цін у країні-експортері. Ставка антидемпінгового мита не
може перевищувати різницю між конкурентною оптовою ціною об’єкта
демпінгу в країні експорту і заявленою ціною у разі його ввезення на
територію України або різницю між ціною об’єкта демпінгу з України і
середньою ціною українського експорту подібних товарів;

компенсацйні. Застосовують у випадку ввезення на територію України
товарів, для виробництва й експорту яких використано субсидії, якщо
такий імпорт завдає шкоди вітчизняним виробникам подібних товарів.
Ставка компенсаційного мита не може перевищувати розмір субсидії.

Спеціальні, антидемпінгові і компенсаційні мита вводять лише після
спеціального розслідування, яке провадить Міністерство
зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України.

Практикують також сезонні мита, які запроваджують на окремі товари на
період не більше чотирьох місяців.

Від обкладання ввізними митами в Україні звільнені товари, які ввозять:
за договорами про вільну торгівлю; у межах виробничої кооперації країн
СНД; за угодами щодо надання Україні міжнародної технічної і
гуманітарної допомоги; за угодами між Україною і США про гуманітарне і
техніко-економічне співробітництво; за угодою між Україною і ЄС щодо
реалізації проектів технічної допомоги за програмою TACIS; за програмою
технічної допомоги, яку надає Україні уряд Канади.

Згідно із Законом України «Про єдиний митний тариф» від обкладання
імпортним митом також звільнено транспортні засоби, які виконують
міжнародні валютні перевезення; валюту України, іноземну валюту, цінні
папери; товари, які імпортують всеукраїнські та міжнародні об’єднання
громадян, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, та ін. Перелік
решти товарів, які у разі імпорту в Україну не обкладають митами,
наведено у Класифікаторі звільнень від обкладання ввізним митом.

До економічних методів регулювання зовнішньоторговельних операцій
належить і зміна валютного курсу національної грошової одиниці. Зокрема,
девальвація національної валюти сприяє збільшенню експорту і гальмує
імпорт товарів. Ревальвація валюти, навпаки, стримує експорт товарів і
стимулює їхній імпорт.

256

Поряд з економічними методами регулювання зовнішньоторговельних
операцій застосовують методи адміністративні, передусім ліцензування і
квотування експорту та імпорту у випадках, коли погіршений стан
платіжного балансу, порушена рівновага щодо окремих товарів на
внутрішньому ринку, потрібно забезпечити певну пропорцію між імпортною
та вітчизняною продукцією тощо.

Ліцензування ЗЕД ведуть у таких формах:

дозвіл на те, щоб займатися зовнішньоекономічною діяльністю;

дозвіл на проведення певної експортно-імпортної операції.

В Україні застосовують такі види ліцензій: генеральну; разову
(індивідуальну); відкриту (індивідуальну).

Генеральна ліцензія – це відкритий дозвіл на експортні (імпортні)
операції щодо певного товару і/або з певною країною (групою країн)
упродовж періоду дії режиму ліцензування щодо цього товару.

Разова ліцензія (індивідуальна) – це разовий дозвіл, який має іменний
характер. Його видають для виконання кожної окремої опе-рації конкретним
суб’єктом зовнішньоторговельної діяльності на пе-ріод, потрібний для
виконання цієї операції.

Відкрита ліцензія (індивідуальна) – це дозвіл на експорт (імпорт) товару
впродовж певного періоду часу (однак не менше одного місяця) з
зазначенням його загального обсягу.

Ліцензії на експорт (імпорт) товарів видає Міністерство
зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України, а ліцензії на операції
з переміщення валютних цінностей з метою інвестицій або надання кредитів
суб’єктам ЗЕД – Національний банк України.

Ліцензування зовнішньоторговельних операцій тісно пов’язане з кількісним
обмеженням цих операцій – квотами на імпорт та експорт окремих товарів.
Квотування є гнучким методом регулювання зовнішньоторговельної
діяльності, оскільки його провадить Кабінет Міністрів і воно не потребує
прийняття відповідних законів. Квоти – це граничний обсяг певних
товарів, які дозволено експортувати або імпортувати.

В Україні застосовують такі квоти: глобальні, групові, індивідуальні.

Глобальні квоти – це квоти, запроваджені для товару (товарів) без
визначення конкретних країн, куди товар (товари) експортують або із яких
його імпортують.

Групові квоти – це квоти, запроваджені для товару (товарів) з
визначенням групи країн, куди товар (товари) експортують або із яких
його імпортують.

Індивідуальні квоти – це квоти, запроваджені для товару (товарів) з
визначенням конкретної країни, куди товар (товари) можна експортувати
або з якої його можна імпортувати.

257

Одним із важливих завдань регулювання ЗЕД є диверсифікація
зовнішньоторговельних зв’язків, яка дасть змогу ліквідувати надмірну
(від 20 до 90%) залежність економіки України від монопольного імпорту
стратегічно важливих товарних позицій (енергоносіїв, сировинних та інших
матеріальних ресурсів) для життєво важливих галузей національного
виробництва.

Додаток до теми 8

Платіжний баланс України у 1999 p.

(за даними Національного банку України, млн дол. США)

Консолідований Країни СНД та Балтії Інші країни світу

Рахунок поточних операцій 834 -1981 2815

Баланс товарів та послуг 997 -1889 2886

Експорт товарів та послуг 16234 6452 9782

Імпорт товарів та послуг -15237 -8341 -6896

Баланс товарів -4S2 -3323 2841

Експорт товарів 12463 4092 8371

Імпорт товарів -12945 -7415 -5530

Баланс послуг 1479 1434 45

Експорт послуг 3771 2360 1411

Транспорт 3073 2089 984

залізничний 346 127 219

морський 461 76 385

повітряний 219 34 185

інший 2047 1852 195

Подорожі 327 130 197

Будівельні послуги 34 8 26

Фінансові послуги 19 4 15

Послуги зв’язку 99 65 34

Інші послуги 219 64 155

Імпорт послуг -2292 -926 -1366

Транспорт -358 -144 -214

залізничний -132 -103 -29

морський -70 -4 -66

повітряний -108 -25 -83

інший -48 -12 -36

258

Продовження

Консолідований Країни СНД та Балтії Інші країни світу

Подорожі -364 -142 -222

Будівельні послуги -243 -216 -27

Фінансові послуги -83 -14 -69

Послуги зв’язку -117 -70 -47

Інші послуги -1127 -340 -787

Доходи (сальдо) -869 -121 -748

надходження 98 6 92

виплати -967 -127 -840

Поточні трансферти (сальдо) 706 29 677

надходження 754 34 720

виплати -48 -5 -43

Рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій 120 699 -579

Рахунок операцій з капіталом -10 0 -10

Капітальні трансферти -10 0 -10

Фінансовий рахунок 130 699 -569

Прямі інвестиції 489 106 383

в Україну 496 111 385

з України -7 5 л

Портфельні інвестиції 62 11 51

зарубіжні цінні папери -11 -2 -9

вітчизняні цінні папери 73 13 60

Інші інвестиції -138 582 -720

активи -1440 -95 -1345

Кредити 158 -1 159

Дебіторська заборгованість -152 -74 -78

Інший короткостроковий капітал -1334 0 -1334

Валюта та депозити -112 -20 -92

пасиви 1302 677 625

Середньострокові та довгострокові кредити -143 -280 137

гарантовані 48 -280 328

259

Продовження

Консолідований Країни СНД та Балтії Інші країни світу

одержані 1182 0 1182

погашені (графік) -1134 -280 -854

негарантовані -191 0 -191

одержані 623 0 623

погашені (графік) -814 0 -814

Кредити довгострокові 70 83 -13

Кредиторська заборгованість 1155 838 317

Інший короткостроковий капітал 225 34 191

Валюта та депозити -5 2 -1

Резервні активи -283 0 -283

Валюта та депозити -395 о -395

Спеціальні права запозичення 112 о 112

Цінні папери 0 о 0

Помилки та упущення -954

Баланс 0

У платіжному балансі із знаком «плюс» відображається експорт товарів і
послуг, одержані доходи та трансферти, зменшення фінансових активів,
збільшення зобов’язань; із знаком «мінус» – імпорт товарів і послуг,
сплачені доходи та трансферти, збільшення фінансових активів, зменшення
зобов’язань.

Тема 9. Державне регулювання інвестиційної діяльності

9.1. Суть і види інвестицій

Інвестиції – це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають
в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання
прибутку. Їх можна вкладати в основні (будівлі, споруди, машини й
устаткування тощо) та оборотні (для формування виробничих запасів
товарно-матеріальних цінностей тощо) фонди, у нематеріальні ресурси й
активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо).

260

Інвестиції відіграють важливу роль у розвитку і функціонуванні
іідприємства. Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції (ВІ) – це сукупний обсяг інвестицій за конкрет-ний
період, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів праці і
приріст товарно-матеріальних цінностей.

Чисті інвестиції (ЧІ) – це сума нових інвестицій, зменшена на суму
амортизаційних відрахувань (А) за деякий період часу.

Динаміка показника чистих інвестицій відображає економічне становище
підприємства. Наприклад, якщо сума ЧІ 0, тобто ВІ >
А, то випуск продукції на фірмі зростає, оскільки виробничий потенціал
підприємства розширюється. У цьому випадку підприємство розвивається.

За об’єктами вкладання засобів інвестиції поділяють на реальні та
фінансові.

Реальні інвестиції – це вкладання грошових коштів у реальні активи
(матеріальні і нематеріальні). Вкладання засобів у нематеріальні активи,
пов’язані з НТН, називають інноваційними інвестиціями.

Фінансові інвестиції – це вкладання грошових коштів у різні фінансові
активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь у
діяльності інших фірм, боргових прав тощо.

За характером участі в інвестуванні бувають прямі та непрямі інвестиції.

Прямі інвестиції – це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта
інвестування і вкладанні коштів.

Непрямі інвестиції- це опосередкована участь інвестора у виборі об’єкта
інвестування і вкладанні коштів іншими особами (фінансовими
посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників,
наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній. Крім того, є
також короткотермінові і довготермінові інвестиції. Короткотермінові
інвестиції – це вкладання капіталу на період не більше одного року.

Довготермінові інвестиції – це вкладання капіталу на період понад один
рік. У практиці великих інвестиційних компаній довготермінові інвестиції
деталізують так:

а) до двох років;

б) від двох до трьох років;

в) від трьох до п’яти років;

г) понад п’ять років.

261

За формою власності інвестиції поділяють на приватні, державні,
іноземні та спільні.

Приватні інвестиції – це вкладання коштів, які роблять громадяни і
приватні підприємства.

Державні інвестиції – це вкладання капіталу, яке провадять центральні та
місцеві органи влади й управління бюджетних, позабюджетних фондів і
позичених коштів.

Іноземні інвестиції – це вкладання капіталу іноземних громадян,
юридичних осіб і держав.

Спільні інвестиції – це вкладання юридичних осіб та громадян країни та
іноземних держав.

Розрізняють також поняття «пряме інвестиційне підприємство» та «іноземна
пряма інвестиція».

Пряме інвестиційне підприємство – це акціонерне або неакціо-нерне
підприємство, у якому іноземний інвестор є власником не менше 10%
звичайних акцій або їхнього еквівалента в неакціонерно-му підприємстві,
або ж має право голосу в акціонерному підприємстві.

Іноземна пряма інвесттіія – вкладення капіталу, яке передбачає контроль
інвестора над закордонними підприємствами чи компаніями.

Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій,
виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестиції, екстенсивні інвестиції,
реінвестиції, брутго-інвестиції.

Нетто-інвестиції – це інвестиції на заснування проекту (початкові
інвестиції).

Екстенсивні інвестиції – це інвестиції на розширення (збільшення)
виробничого потенціалу.

Pemeecmuifii – повторні інвестиції за рахунок використання прибутку,
отриманого від первинного вкладення капіталу.

Брутто-інвестііції’- це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

Модель організації інвестиційного проекту в умовах ринкової економіки
показана на рис. 9.1.’

На обсяги інвестицій підприємств впливають такі чинники.

1. Співвідношення, в якому дохід розподіляють на споживання і
заощадження. Джерелом інвестиційних ресурсів є заощадження підприємств.
Зростання частки заощаджень викликає відповідне зростання обсягу
інвестицій. Сьогодні для України цей чинник є несприятливим.

Пересада А. А. Інвестиційний процес в Україні: Автореф. we. д-ра екон
наук К.1998.

262

Рис. 9.1. Ринкова модель організації інвестиційного проекту

2. Норма чистого прибутку. Прибуток – це головний мотив інвестицій. Чим
вища норма прибутку, тим більший обсяг інвестицій.

3. Ставка позичкового відсотка. В процесі інвестування використовують не
тільки власний, а й позичковий капітал. Якщо очікувана норма чистого
прибутку перевищує ставку позичкового відсотка, то інвестування за інших
однакових умов виявиться ефективно доцільним. Отже, зростання ставки
позичкового відсотка зумовлює зменшення обсягу інвестицій. Розмір
відсоткової ставки значно зумовлений розміром ставки рефінансування, яку
запроваджує НБУ. її динаміка (станом на 8 липня кожного року) є такою:
1992 p. – 30%, 1993 –

263

240, 1994 – 190,1995 – 75, 1996 – 40, 1997 – 18, 1998 – 88. На початок
1999 року її рівень перевищував 60%.’

4. Темпи інфляції. Чим вищі темпи інфляції, тим меншим буде майбутній
прибуток від інвестицій. Особливе значення цей фактор має у процесі
довготермінового інвестування.

Отже, інвестиції- це процес взаємодії двох сторін: підприємця та
інвестора. Для інвестора важливою є діяльність ринкових інституцій
(особливо в сфері законодавства), чинник ризику, рівень корумпова-ності.
Щодо цього в Україні поки що інвестиційний клімат є несприятливий.
Поліпшення його дасть змогу збільшити як внутрішні, так і іноземні
інвестиції, що зумовить економічне зростання в Україні в середньо- та
довготерміновому періоді. Проте в короткотерміновому періоді в країнах з
перехідною економікою, де наявні потужності використовують незадовільно,
інвестування в нове виробництво є менш ефективним.

МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

Адміністративні

Економічні

Донорські

Протекціоністські

Організаційно- структурна перебудова

Забезпечення паливом та природніми ресурсами

Плановий виробничий контракт з підприємством

Регулювання цін

Валютне регулювання

Регулювання кооперації

Податкова політика

Норми і нормативи

Державні дотації

Пільгові кредити

Податкові пільги

Захист від зовнішньої конкуренції

Квоти і ліцензії

Сприяння розвитку національної науки

МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

За суб”єктами впливу

За часом дії

За характером впливу

За масштабами втручання

За змістом

За об”єктом впливу

За рівнем впливу

За характером дії

За способом прийняття

Державні

Громадські

Ринкові

Довгострокові

Короткострокові

Прямі

Непрямі

Загальні

Часткові

Соціал.-психолог.

Інституційні

Адміністративні

Економічні

Правові

стимулюючі

Стримувальні

Функціональні

Галузеві

Місцеві

Республіканські

ІНСТРУМЕНТИ

1.Бюджетно-податковаи політика

2. Грошово-кредитна

3. Митна політика

4.Цінова політика

5.Структурне програмування

1.Контроль над монопольними ринками

2.Екологічна політика

3.Ліцензування

4.Квотування

5.Сертифікація

6.Планування

7.Державні замовленя

8.Регламентація діяльності підприємств

1.формування різномандатних фондів

2. Формування альтернативних форм власності

3.Фінансування НДЦ,інститутів, рад, спілок

4.Міжнародна інтеграція

5.Інформаційна, юридична, організаційна, фінансова підтримка створення і
адаптації підприємств

1.Встановлення мінімально-допустимого рівня добробуту і соціального
захисту населення

2.Індексація доходів громадян

3.Сприяння зайнятості

4.Формування громадської думки

Прогнози фактрів виробництва

Прогнози динаміки і структури виробництва

Прогнози суспільних потреб

Прогноз економічного і соціального розвитку України на 10-15
років(довготерміновий)

Держаавна програма — прогноз розвитку пріорітет-них галузей
господарського комплексу України

Державна програма — прогноз економічного і соціального розвитку регіонів
України

Державна програма—прогноз залучення інвестицій в економіку України

Державна програма— прогноз економічного та соціального розвитку України
на пять років (середньотерміновий)

Програма — прогноз розвитку АР Крим, областей України, міст Києва та
Севастополя на пять років (середньотерміновий)

Державна програма— інликативний план економічного та соціального
розвитку України на один рік (поточний)

Програма — індикативний прогноз розвитку АР Крим, областей України, міст
Києва та Севастополя на один рік

Бізнес-плани підприємства

Державна програма— план залучення інвестицій в економіку України (АР
Крим, областей України, міст Києва та севастополя) на один рік

Найважливіші народно-господарські баланси

Баланси праці

Матеріальні баланси

Вартісні баланси

Міжгалузевий баланс, баланс валового внутрішнього продукту

Баланси ринку праці

Баланси засобів виробнитства

Зведений фінансовий баланс, балан-си доходів і витрат по міні-стерствах,
ві-домствах, під-приємствах, баланс грошо-вих доходів і видатків
населення

Баланси предме-тів споживання

Баланси трудових ресурсів

Баланси виробничих потужностей

Баланси сільськогосподарської сировини

Баланси природніх ресурсів

Норми і нормативи

За сферами економіки

Невиробничої сфери

Виробничої сфери економіки

За видом планового періоду

Поточні

Перспективні

Оперативні

За характером розповсюдження

Міжгалузеві

Галузеві

Місцеві

За рівнем планування

Народногосподарського рівня

Міністерства

Виробництва

Оперативні

За ступенем укрупнення

Укрупнені

Групові

Індивідуальні

Мотивація інвестиційної діяльності

Інвестиційний ринок

Ринок інвестиційних проектів

Ринок фінан-сових активівв

Обгрунтування доцільності інвестицій

Ринок цінних паперів

Інвестиційний проект

Тендери

Фінансування інвестицій

Реальні інветиції

Ресурсне забезпе-чення проекту

Фінансові інвестиції

Освоєння інвестицій

Матеріально-техніч-не забезпечення

Реалізація проекту

Будівельне і монта-жне виробнитство

Введення об”єкта в експлуатацію

Інвестування оновлення та освоєння виробнитства

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter