Робота
до диференційованого заліку на тему:
“Згубний вплив тоталітарної
системи на розвиток
української культури”
ХХ століття, як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними
історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів,
соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких
розвивалась українська культура.
Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на
декілька етапів:
коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли
було створено принципово нові умови для розвитку української
національної культури;
радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х
років покоління, розстріляного відродження, яке вже в 30-ті роки зазнало
тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й
звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих
“шестидесятників”, і період подальшої русифікації та утисків української
культури.
У 30-ті роки продовжувалось культурне будівництво, яке мало суперечливий
характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного
режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувалися особисті
смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чий
погляд чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму.
“Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів
національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з
персонажів сатиричної комедії М.Куліша “Мина Мазайло” (1927),
розстріляно або запроторено до таборів.
“Диктатура пролетаріату” вироджувалась в особисту диктатуру вождя, а
велетенська держава “розвиненого соціалізму” перетворювалась на сурогат
різних економічних формацій – рабовласництво у “зонах”, сільський
феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм – сполучуваних в
одне ціле велетенським бюрократичним апаратом з потужним ідеологічним
забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами.
Ті, хто не вірив більше гаслам, або продовжував у них вірити, або бачив
усю їх невідповідність дійсності, оголошувався “ворогом народу” або ще
раніше закінчував життя самогубством (Хвильовий, Скрипник).
Примусова колективізація і пов’язаний з її неуспіхом штучний голодомор
1933 р. становлять собою не тільки одну з найтрагічніших сторінок
української історії, але й відвертий злочин проти традиційної селянської
культури життя і господарювання, на зв’язках з якою розвивалася уся
попередня національна культурна традиція. Матеріальні й духовні
підвалини сільського буття було майже повністю зруйноване.
Значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх
установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть
неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилось тільки 15% дорослих людей,
які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і
природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися
вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні
особистої та суспільної культури широких верств населення.
У 1932 році встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна
середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку
навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну
систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замість
комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в
містах України в цілому сформувалась система обов’язкової семирічної
освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалось у школах з
українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х років
діяли національні школи з польською мовою, болгарською, молдавською,
німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу
місцевого населення.
Але після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з
вимогою “припинити українізацію” всі ці школи були переведені в
основному на російську мову навчання. Почала зменшуватись і кількість
українських шкіл, що відбивало концепцію “злиття націй”.
На початку 30-з років було здійснено уніфікацію вищої та середньої
освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним
технікум.
Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски у
розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів.
Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український
фізико-технічний інститут, де у 1932 році вперше в СРСР було штучно
розщеплене атомне ядро. У 1936 році у складі Української Академії наук
утворився ряд суспільнознавчих інститутів, у тому числі й Інститут
історії України. Характерно, що українським історикам було заборонено
займатися періодом Київської Русі, обмежуючись тільки ідеологічно
забарвленою інтерпретацією пізніших періодів вітчизняної історії.
Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному
забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР
функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість
науковців складала майже 20 тис. чол.
У 1936 році ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато її співробітників
репресувало. Репресії стали невід’ємною частиною сталінської “культурної
політики”.
Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що
почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх
відірваність від здобутків зарубіжних магістрів. Серед досягнень
української історичної прози 30-х років слід відзначити романи
“Людолови” Зінаїди Тулуб, “Наливайко” Івана Ле. У драматургії на
провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п’єси якого “Загибель ескадри”, “В
степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші
П.Тичина, М.Бажан. але свободи творчості вони не мали. Обставини життя
змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 році різноманітні
літературні об’єднання були примусово закриті, а потім улиті у спілку
письменників України. Під час сталінщини було репресовано близько 500
найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали
в Україні. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко
придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.
У 1934 році столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією
важливою подією, на жаль, пов’язані не кращі спогади для істориків
культури, оскільки саме у зв’язку з перенесенням столиці руйнації було
піддано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества.
У роки Другої світової війни Великої Вітчизняної війни українська
культура переживала далеко не кращі свої часи, навіть приєднання
західноукраїнських земель до УРСР мало фатальні для розвитку суспільного
життя, в тому числі й для стану культури на цих землях, наслідки. В роки
німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході
України змінилися гітлерівськими. Величезних розмірів набрало
пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей
українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис.
найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинялося.
Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені
героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними
поневолювачами. З’являються високохудожні і високопатріотичні віршовані
твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни.
Вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, написаний у 1944 році був одним з
найкращих на цю тему.
Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Найвищим
досягненням українського кіномистецтва в цей час можна вважати фільм
“Райдуга” Донського за сценарієм Ванди Василевської.
В образотворчому мистецтві знову, як і в роки громадянської війни,
значні досягнення були в графіці.
У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція,
яка за ім’ям секретаря УК ВКП (б), який керував ідеологічною роботою в
країні, отримала назву “Жданівщина”. Брутальній критиці та
обвинувачуванням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру”
були піддані роботи істориків України “Нарис історії України”.
Розпочалося цькування М.Рильського за його доповідь “Київ в історії
України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори “Київські октави”. Журнал
“Перець” звинувачувався у відсутності “гострої сатири на зовнішніх і
внутрішніх ворогів”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В.Сосюри
“Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських
композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу
К.Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній
відведено недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та
енциклопедії звинувачувались у зосередженості на “вузьких” українських
темах.
У біологічній науці поширилося “лисенківщина”. Після серпневої сесії
ВАСГНІЛ 1948 р., коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася
чистка серед науковців. З Харківського університету було звільнено
професора І.Полякова, з Харківського сільськогосподарського інституту –
професора А.Делоне та ін.
У кінці 1948 року була розгорнута компанія боротьби проти
“низькопоклонства перед Заходом”, а згодом з “космополітизмом”. Відомі
літератори Єврейського походження, були звинувачені в антипатріотизмі,
схилянні перед культурою Заходу, замовчуванні зв’язків культури
українського і російського народів. Більшість з них згодом були
репресовані.
Протягом ХХ століття українська культура розвивалася в складних умовах,
її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це
здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого
мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
