Коломийське медичне училище
РЕФЕРАТ
до диференційованого заліку
на тему:
Розвиток
української культури
в другій половині ХХ ст.
Виконала
студентка групи 2П11
Курилюк Л.В.
Викладач: Негрич М.І.
Коломия 2001 р.
План
Умови розвитку української культури в повоєнний період.
Дестабілізація. Літературне оновлення 60-х років.
Архітектура та образотворче мистецтво.
Розвиток театрального мистецтва. Музика.
Медичне освіта та наука.
Культура України на етапі становлення державності.
1. Незважаючи на великий моральний стимул, який надала більшовикам
перемога у другій світовій війні, влада була переконана, що війна
завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Найбільше
занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн. радянських людей,
тих, що жили у зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах
і потрапили в полон, зазнали впливів західного способу життя. Крім того,
шляхом анексії до складу СРСР було включено мільйони людей, які
ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку
вороже чи, принаймні, скептично.
Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму
близькому помічникові А. Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ
проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався
досягненнями західної цивілізації. “Наше завдання, — проголошував він, —
полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка
перебуває в стані розкладу і занепаду”. Ця ідеологічна кампанія дала
новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для
кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина,
який розвинув цю ідею раніше, супроти кожного видатного західного автора
виставлявся “кращий” за нього російський тощо.)
Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед
ідеологічними ініціативами радянського уряду в особливо вразливому
становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською
окупацією, переважно їх вивозили для примусової праці до Німеччини, й
саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш
непримиренними. Зауваження Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх
українців, якби їх не було так багато, звичайно, не віщувало нічого
доброго. Про наближення політичного погрому на Україні свідчило висунуте
в липні 1946 р. Центральним комітетом компартії у Москві зловісне
звинувачення українських комуністів у тому, що вони “не надають належної
уваги підбору кадрів та їхній політико-ідеологічній підготовці в галузі
науки, літератури і мистецтва, де існує ворожа буржуазно-націоналістична
ідеологія” і “мають місце українські націоналістичні концепції”. Це був
поховальний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української
культури.
Через деякий час, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний
поет-гуморист — наважився висловити думку, що художник має право
помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів
град звинувачень в “ідеологічній розхлябаності”. Сприйнявши цей випадок
як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його
заступник з ідеології К.З.Литвин тут же дали кілька залпів по
українській інтелігенції в цілому, звинувачуючи її в “українському
націоналізмі”. Тим часом, Литвин зосередився на конкретних справах,
зокрема на нещодавно опублікованій “Історії української літератури”. Він
стверджував, що праця мала суттєві “недоліки”, бо зображала розвиток
української літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала
західні впливи й недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської
літератури. Через рік подібній критиці було піддано перший том “Історії
України”, який вийшов у 1943 р. за редакцією М. Н. Петровського.
Нещадні напади були спрямовані також на українських композиторів за
використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича “Богдан
Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведено недостатньо
помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії
звинувачувалися в зосередженості на “вузьких” українських темах.
Особливої жорстокості набуло “полювання” на реальних і удаваних
українських націоналістів у 1947 р. під час короткочасного перебування в
Україні Л. Кагановича, який отримував насолоду, тероризуючи
представників української інтелігенції.
Апогей цього ідеологічного “закручування гайок” настав у 1951 р., коли
на вірш В. Сосюри “Любіть Україну!” впало звинувачення у “націоналізмі”,
а його автора спочатку “ізолювали”, а потім змусили опублікувати
принизливе каяття.
У міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку нової
кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично
завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні
помилки й просити вибачення. Схоже, українська інтелігенція надовго
засвоїла урок 30-х років, тобто: краще відступити сьогодні, якщо хочеш
жити й писати завтра. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб
пережити наступну чистку, помер “вождь народов” Й. Сталін. Україна
стала чекати нових змін.
2. Намагання нового кремлівського керівництва дістати ширшу підтримку
неросійських народів, і особливо українців, були частиною великого плану
реформ.
У 1954р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по
всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені
святкування 300-ї річниці Переяславської угоди. На додаток до численних
урочистостей ЦК КПРС обнародував тринадцять “тез”, у яких доводилася
непохитність “вічного союзу” українців з росіянами. В переддень
святкування було створено ряд пафосних художніх творів, які мали на меті
відобразити важливість цієї події. Створені вони були на догоду
комуністичній партії та радянському уряду.
У 1956 р. на XX з’їзді партії М. Хрущов виголосив одну з
найдраматичніших у радянській історії промов. Ця промова стала сигналом
до десталінізації. За нею почали відбуватися помітні позитивні зміни в
житті країни. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало
початком “відлиги” в культурному житті.
Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони
навчилися за часів сталінщини. Але коли стало ясно, що критика культу
особи Сталіна ведеться відверто і широкомасштабне, вони приєдналися до
неї з цілим потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватись,
особливо сильно звучало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним
із перших пролунало звинувачення за той жалюгідний стан, у якому
опинилась українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть
партійні чиновники — всі повторювали: особливий статус в СРСР російської
мови ніяк не означає, що українська мова повинна зазнавати
дискримінації. Такі гасла, як “Захистімо українську мову!” та
“Розмовляймо українською!”, дедалі частіше лунали по всій республіці,
особливо в середовищі студентства університетів.
Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки.
Частина істориків виступила проти жорстокого ідеологічного контролю
Москви в їхній галузі, що призвів до “зубожіння історії”. У 1957 р.
українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою
“Український історичний журнал”. Через два роки почалася публікація
Української Радянської Енциклопедії. За цим пішли такі вагомі
багатотомні публікації, як “Словник української мови”, “Історія
української літератури”, “Історія українського мистецтва” й дуже
деталізована “Історія міст і сіл України”. З’явилися численні
україномовні журнали з природничих та суспільних наук. Українська
інтелектуальна еліта збиралася використати створені десталінізацією
можливості для поширення сучасних знань українською мовою.
Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були
репресовані незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги їхньої реабілітації.
Першими, кому посмертно повернули добре ім’я, стали фундатори
націонал-комунізму М. Скрипник та М. Хвильовий. Незабаром уже
пропонувалося реабілітувати ключові постаті діячів культури драматурга
Миколу Куліша, театрального режисера Леся Курбаса, кінорежисера
Олександра Довженка й видатного мислителя XIX ст. Михайла Драгоманова.
Позаяк відновлення доброго імені цих діячів торкалося такого політичне
чутливого питання, як культурна незалежність України, комуністична
партія реагувала на ці вимоги обережно й неоднозначне. Але той факт, що
українська інтелігенція продовжувала добиватися реабілітації згаданих
діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали свою
притягальну силу.
Половинчастість радянських реформ особливо вирізнялась у царині освіти.
Так, у 1958 р. була запроваджена реформа освіти, деякі положення якої
торкалися мовного питання: школярі були зобов’язані вивчати рідну, але
також обов’язково російську мову.
Реформа передбачала право батьків вибирати мову навчання для своїх
дітей. На практиці це означало, що можна навчатися в Україні й не
вивчати української мови.
Українська культурна еліта в цих умовах вдається до нових спроб
розширити межі творчого самовираження.
Письменники старшого покоління продовжують вимагати реабілітації своїх
репресованих колег. Олександр Корнійчук закликав опублікувати
“Бібліотеку великих 20-х” для популяризації творів Блакитного, Куліша,
Курбаса та ін. Дехто прагнув добитися реабілітації тих, що стали
жертвами в 40-х роках.
Але особливо визначною подією стала поява покоління письменників,
критиків і поетів, таких, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген
Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський,
Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити “помилки”, яких у минулому
припустився Сталін, і надати гарантій того, що культурний розвиток
народу надалі не душитимуть/Спостерігаючи за непослідовністю
десталінізації, вони вимагали припинити втручання комуністичної партії у
справи літератури й мистецтва, визначити право експериментувати з
різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в
освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років
представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати
“шістдесятниками”, не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й
викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших
колег. Відомий літературний критик Євген Сверстюк зазначає:
“Шістдесятники — велике явище другої половини XX ст., дивне своєю появою
у велику пору “відлиги” і стоїчним протистоянням неосталінізмові та
живучою енергією в пору лібералізації”.
У менталітеті 60-х років, незважаючи на панування офіційної фразеології,
формуються ідеї і символи, котрими встановлюються династичні зв’язки
сучасності з бурхливим культурним життям 20-х років.
Герої поезії 60-х років, виснажені “трудами і днями”, заболілі всіма
болями, але при цьому життєстійкі, пройняті високим розумінням
морально-етичних меж вибору: все можна вибирати на світі, окрім матері й
Батьківщини.
Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей
проти “незрілих елементів” в українській літературі. Першими піддалися
критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба.
В Києві розпочалися нові арешти: було схоплено близько двох десятків
осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. В травні
1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України, в якому
зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії
та культури. Все це свідчило про закінчення “відлиги” в стилі
радянського керівництва суспільним життям і, в першу чергу, культурою.
Проте українська література продовжує розвиватись. У 1968 р. було
надруковано роман “Собор” Олеся Гончара, в якому письменник одним з
перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне
розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу.
З’явилися видання літераторів-політв’язнів: Миколи Руденка, Василя
Стуса, Михайла Осадчого, Валерія Марченка та ін.
Жанр історичної романістики розвивають Роман Іваничук, Юрій Мушкетик,
Роман Федорів.
3. У повоєнний відбудовний період зберігається принцип регулярного
планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний
ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з
активним використанням декору та національних мотивів. Особливо виразні
в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт
(архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний
декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію.
Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер’єрів будівель,
на жаль, призвела до відмови від класичної спадщини й національних
традицій в архітектурі.
В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ
здійснювалася переважно за типовими проектами, що негативно позначилося
на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60
– 70-х років задовольняла нагальну потребу в житлі. Однак унаслідок
ігнорування принципу неповторюваності була втрачена національна
самобутність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 %
культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилося саме за типовими
проектами.
Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури
“Україна” (архіт. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної
інформації (архіт. Л. Новіков, Ю. Юр’єв), обидва — у Києві.
У 70-х роках було надано статус міста-заповідника: Львову, Луцьку,
Кам’янцю-Подільському, Новгороду-Сіверському, Переяславу-Хмельницькому.
Розбудовуються музеї народної архітектури і побуту (у Києві, Львові,
Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях).
В образотворчому мистецтві післявоєнного періоду виділяється творчість
Тетяни Яблонської. Визнання художниці принесли картини “Хліб”, “Весна” з
яскраво відтвореним сонячним ефектом, реалістично виписаними фігурами
людей. Проте диктат “соціалістичного реалізму” загрожував обернутися
натуралізмом. У 1965р. на виставці етюдів художників Києва Т. Яблонська
експонує картину “Травень” як приклад пошуку нових рішень синтетичних
образів, за допомогою яких давня традиція українського народного
живопису набувала своєрідної трансформації пластичними засобами
професійного мистецтва. Звернувшись до фольклору, художниця прагнула
глибоко осягнути сутність поетики української народної образотворчості.
Вона стала однією з перших “шістдесятників”, які докорінно змінили зміст
і поетику всього радянського мистецтва того часу. “Фольклорна сюїта” Т.
Яблонської вважається своєрідним “проривом” із натурно-життєподібної
системи відображення світу.
Одним із основоположників фольклорного стилю в українському мистецтві
60-х років був Віктор Зарецький. У пошуках власної творчої манери, перш
ніж прийти до сецесії (зразок модерну), він глибоко вивчав зразки
народного мистецтва (Галина Собачко-Шостак, Марія Примаченко, Катерина
Білокур). Розвиток сецесійного напряму в Україні В.Зарецький пов’язував
з творчістю О. Мурашка, Ф. Кричевського, Г. Нарбута. У тоталітарній
державі зазнала утисків творчість багатьох художників, які утверджували
самобутність української культури, їхні твори не виставлялись або
знищувались (Алла Горська, Опанас Заливаха, Іван Марчук та ін.).
Радянські часи повторили імперське прагнення царату. Всі складові
культури великого європейського народу були поставлені в умови
провінційних, а за своєю суттю культурна політика імперського центру
була асиміляторською.
4. Кращі традиції українського театрального мистецтва 20—30-х років
продовжили такі діячі сцени, як В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький,
Б. Тягно, Д. Козач-ківський, В. Скляренко та ін. Справою життя Гната Юри
(1887—1966) став Київський драматичний театр ім. І. Франка. Він очолював
театр у 1926—1961 рр., з 1954р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був
природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності,
постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.
Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки
впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О.
Бєляцький, В. За-горутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький,
М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років пов’язаний з
новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С.
Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків Сергія
Данченка належать вистави “Тев’є-Тевель” за Шолом-Алейхемом і “Біла
ворона” Ю. Рибчинського та Г. Татарченка, поставлені на сцені Київського
театру ім. І. Франка.
Світовим визнанням користується творчість Романа Віктюка, який
розпочинав свою діяльність у Львові, а згодом організував театр у
Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику XX
ст. (спектакль “Мадам Батерфляй” за п’єсою американського драматурга
Хуанга; “Лоліта” за класичним романом В. Набокова та ін.).
В українському музичному процесі 50—60-х років виявляються дві художні
системи. “Офіційна музика” доби соціалістичного реалізму була художньою
системою, в якій діють принципи естетики тотожності, штамп. Домінують
твори, написані на “соціальне замовлення”, “ювілейні” тощо. Інша художня
система (Б. Лятошинський та його школа) грунтується на принципах
естетики протиставлення. Тут домінують інструментальна непрограмна
музика, камерність, що виявляється навіть у традиційних “монументальних”
формах (зокрема, симфоніях).
У руслі другої художньої системи розвивається творчість
композиторів-“шістдесятників”, учнів і послідовників Б. Лятошинського,
представників українського авангарду. Серед них — В. Годзецький, Л.
Грабовський, В. Загорцев, В. Сильвестров.
Українські “авангардисти” прагнули вийти у своїй творчості за межі
традиціоналізму.
Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи –
“Думка” (з 1930р. — Державна заслужена академічна хорова капела
України), “Трембіта” (Львів, 1940; з 1951 р. — Державна заслужена хорова
капела України), Український народний хор, організатором і керівником
якого був Григорій Верьовка (1895 – 1964). Нових барв набула хорова
музика у творчості Лесі Дичко, В. Зубицького, І. Шамо, О. Яковчука.
Розширилися різновиди симфонічної музики (Є. Станкович, В. Губаренко, М.
Скорик).
Створені перші зразки рок-опери (“Орфей та Евридіка” О.Журбіна), джазові
й естрадні композиції. Широкої популярності набули виконавці масової
естрадної пісні (Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук),
рок-ансамблі.
Оригінальним мистецьким явищем є українська авторська пісня. У розвиток
цього жанру вагомий внесок зробив Володимир Івасюк (1949-1979) —
український поет і композитор, автор тексту і музики пісень “Я піду в
далекі гори”, “Червона рута”, “Водограй” та ін. Творчість митця
грунтується на фольклорних джерелах. Пісня “Червона рута” дала назву
Республіканському фестивалю української пісні та музики.
З 1989 р. започатковані конкурси хорів ім. М. Леонтовича.
5. Після закінчення другої світової війни кількість медичних навчальних
закладів в Україні значно зменшилась. У 1948 – 1949 рр. була проведена
реорганізація медичної освіти і введено новий профіль середнього
медичного працівника, так званого фельдшера. У 1954р. існуючі медичні
школи були реорганізовані в медичні училища для підготовки фельдшерів,
санітарних фельдшерів, фельдшерів-лаборантів, акушерок, зубних техніків
і фармацевтів.
Вища медична освіта здійснюється через мережу медичних, фармацевтичних
та стоматологічних інститутів, університетів і академій.
Підвищення кваліфікації, спеціалізація та підготовка
висококваліфікованих фахівців у різних галузях теоретичної та практичної
медицини проводилися також науково-дослідними інститутами України, яких
у 1972 р. було 50.
В Україні станом на І вересня 1997 р. налічувалося 129 ліцензійованих
вищих медичних навчальних закладів, заснованих на державній формі
власності, та 111 закладів І та II рівнів акредитації.
Розвиток медичної освіти дав змогу розширити систему охорони здоров’я в
країні. Так, на кінець 80-х років у країні функціонувало 40 тис.
амбулаторно-профілактичних закладів, а також 20 тис. цехових (при
промислових підприємствах) лікарських дільниць надавали щоденну допомогу
населенню.
Важливу роль у розв’язанні невідкладних завдань охорони здоров’я
відіграла концепція організації первинної медичної допомоги. Пріоритет
профілактики у створенні системи первинної медичної допомоги дав змогу
ефективно розв’язати такі проблеми, як ліквідація віспи, чуми, холери,
істотно знизити захворюваність на інші інфекційні хвороби.
У практичній роботі органів охорони здоров’я і науково-дослідних
інститутів, кафедр вищих медичних шкіл особливу увагу було звернуто на
боротьбу з найпоширенішими захворюваннями, насамперед із захворюваннями
серцево-судинної системи.
Особлива увага приділялася дуже складній проблемі ревматизму, над якою
працювали В. Н. Нестеров, М. Д. Стражеско, М. П. Кончаловський та ін.
Видатні досягнення мали вітчизняні вчені О. М. Крюков, М. І. Аринкін у
галузі гематології.
Велике поширення туберкульозу в післявоєнний період призвело до
відкриття великої кількості диспансерів, так, у 1957р. кількість їх
досягла 1222, з них 494 в сільській місцевості. З 1955р. всім
новонародженим дітям почали робити протитуберкульозні щеплення.
Проблеми лікування серця спонукали до заснування в 1957р. першого
відділення серцевої хірургії в Києві, яке очолив видатний хірург,
академік Микола Амосов. З 1960 р. почато операції зі штучним
кровообігом, у 1983 р. було створено Науково-дослідний інститут
серцево-судинної хірургії. Операції на серці проводяться також у клініці
торакальної хірургії Львівського медінституту, Харківського НДІ
загальної та невідкладної хірургії, хірургічній клініці Донецького
медінституту.
У 1965р. організовано Київський науково-дослідний інститут захворювань
нирок і сечовивідних шляхів, який став центром урологічної служби в
республіці. Клінічна трансплантологія нирки почала розвиватися в Україні
з 1972р. (В. С. Карпенко).
Істотних успіхів досягнуто у справі лікування переломів кісток із
застосуванням апаратів різного призначення, що забезпечують стабільне
поєднання кісткових фрагментів і цим прискорюють відновлення функції
пошкодженого органа. Введення в практику металевих, полімерних та
металево-полімерних ендопротезів дало змогу досягти реабілітації
великого контингенту хворих, які раніше вважайся інвалідами.
Великий вплив на розвиток офтальмології та інших галузей медицини мали
роботи академіка Володимира Петровича Філатова, який з 1936р. очолював в
Одесі Український інстиіут захворювань очей.
В. П. Філатов розробив уперше у світовій практиці методику пересадки
рогівки ока від трупів. Він разом зі своїми учнями вніс багато нового у
вивчення глаукоми. Вчений створив велику школу вітчизняних офтальмологів
і все своє життя намагався винайти нові методи профілактики і лікування
найтяжчих захворювань очей. Він був великим оптимістом у науці, його
девіз: “Песимізм біля ліжка хворого і у науці безплідний, і не йому
належить майбутнє”.
У наступні роки було розроблено оригінальні методи лікування травм
очного яблука, методику внутрішньоочних, орбітальних і шкірних
пластичних операцій, в яких успіху досягли лікарі А. А. Колен, Н. О.
Пучківська.
Досягнення хірургії останніх десятиліть пов’язані з використанням усіх
надбань медико-біологічних та технічних наук (атомна енергія,
ультразвук, електроніка, лазери, сучасна оптика, кріотехніка та ін.).
Тоталітарна адміністративно-бюрократична система в середині 70-х років
вичерпала себе і увійшла в суперечність із вимогами суспільства. Це
відбилося на всіх сторонах суспільного розвитку, у тому числі й на
системі охорони здоров’я. Доля бюджетних видатків на охорону здоров’я
неухильно зменшувалась: у 1960р. — 6,6%; у 1985р.— 4,6 %; у 1990 р. —
близько 3 %. Це різко сповільнило процес оновлення матеріально-технічної
бази охорони здоров’я, її модернізацію, призвело до зниження
професійного і морального рівня медичних працівників.
Незважаючи на те що радянська тоталітарно-бюрократична система негативно
впливала на культурні процеси в Україні, гальмувала їхні
демократично-національні тенденції, український народ жив, працював,
творив. Навіть у нелегких умовах утисків та переслідувань жила і
розвивалася вибита фізично і понівечена духовно українська культура, яка
досягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світової
культури.
6. Розпад Радянського Союзу і крах комуністичної системи ознаменували
початок нової історичної доби в геополітичних, суспільних, економічних і
культурних процесах цілого світу.
Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне
відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не
тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн
світової співдружності до її економіки, історії, національно-політичного
і національно-культурного відродження, міжнародних зв’язків. Це стало
можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть
сконцентрувався величезний потенціал цілісної духовної культури на
противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних
земель з боку чужоземних держав.
Збереглося чимало цінностей і традицій української національної
культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського
суспільства, готують нову інтелектуальну еліту нації.
Концепція національної культури, розроблена М. Грушевським, знайшла своє
втілення в умовах боротьби за Українську державу і в час її розбудови.
Ідея М. Грушевського грунтується на автохтонності розвитку українського
народу, його культури. Вона з’явилась у реальному проголошенні перед
усім світом і практичному становленні української державності, що
включає всі компоненти суспільного життя, зокрема культуру.
Разом з тим, жодна національна культура не може існувати як замкнена,
самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки
української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як
національний внесок у міжнародний культурний процес.
Особливістю української культури доби національного відродження є те, що
вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що
українська культура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття,
коли для розвитку нації залишався тільки обмежений культурний простір.
Згідно з цим переконливими є слова Ч.Купчана, політичного оглядача
газети “Лос-Анжелес Тайме”, який після візиту Президента України Л.Кучми
до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав:
“Якщо державу не об’єднує національна ідея та І почуття відданості
справі, що виникає на її основі, то найкращі люди, найсвітліші уми
опиняються деінде. Ця “втеча інтелекту” — переважно до Москви —
позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли
йдеться “про творення нації та держави практично з нуля”.
Розкрити інтелектуальний потенціал українського народу неможливо без
реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником
зростаючої соціальної функції культури.
Існуюча в Україні система освіти перебувала в стані, що не задовольняв
вимог, які поставали перед нею в умовах розбудови української
державності. Передусім це виявилось у невідповідності освіти досягненням
людства.
Концептуально засади реформи освіти в Україні визначені державною
національною програмою “Освіта” (“Україна XXI століття”), спрямованою на
досягнення якісно нового стану навчання і виховання українських
громадян, що відповідатиме сучасному цивілізованому рівню та її
інтеграції у міжнародний світовий простір.
Відповідно до цієї програми навчальні заклади в зміст своєї роботи
почали вводити елементи народної педагогіки, етнографії, народної
творчості. У багатьох школах було створено кімнати та куточки народного
побуту, “українські світлиці”. Бібліотеки шкіл поповнилися новими
джерелами з історії, літератури, мови, культури і мистецтва.
Почала розвиватися туристське-краєзнавча робота. У 1994 р. в країні вже
працювало 8,5 тис. гуртків цього профілю. Набули поширення експедиції
“козацькими шляхами”, “Краса і біль України”, конференції учасників
краєзнавчих пошукових загонів “Роде мій красний, роде мій прекрасний”,
міжнародні форуми юних українців-краєзнавців “До оберегів відродження”.
Традиційними стали всеукраїнські фольклорні свята рідної мови.
Користується популярністю всеукраїнський фестиваль “Таланти твої,
Україно”. Кращі художні колективи закладів освіти беруть участь у
міжнародних святах, фестивалях і конкурсах в Італії, Туреччині, Індії,
Норвегії та інших країнах.
З ініціативи Українського державного центру науково-технічної творчості
молоді в Україні щороку проводиться 30 всеукраїнських і міжнародних
масових заходів з технічних видів спорту, моделювання,
раціоналізаторства і винахідництва, інформатики.
Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою
відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстка регламентація
змісту вищої освіти, уніфікація навчальних планів, надмірна
ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури
освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти, низької
мобільності випускників на ринку праці.
Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. Почалося з того, що перший
набір студентів у 1992р. зробив Національний університет
“Києво-Могилянська академія”(після його ліквідації царизмом у 1817р.).
Заснування університету “Києво-Могилянська академія” стало вагомим
внеском у процес національного й інтелектуального відродження.
Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький
колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади —
Києво-Могилянський колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум
“Берегиня” в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. В університеті,
крім української, вивчають англійську, німецьку, французьку, польську,
чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.
З урахуванням реальних національних процесів в Україні, її регіональних
особливостей у багатьох вищих закладах освіти держави впроваджується в
навчально-виховний процес конкретна програма докорінного оновлення
структури і змісту гуманітарних наук. Особливого значення набули
дисципліни — історія України, історія і теорія світової та української
культур, народознавство, українознавство.
Міжнародне співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше
інтегрувати національну освіту України у світову систему освіти для
підготовки фахівців міжнародного рівня, отримання доступу до сучасних
технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти. /
Розвиваються безпосередні зв’язки між навчальними закладами України і
зарубіжних країн. 78 вищих навчальних закладів України здійснювали пряме
співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти
та 19 фірмами. Аналогічні угоди мали школи та профтехучилища.
Поряд з досягненнями у сфері освіти за ці роки мали місце і недоліки.
Так, з планів загальноосвітніх шкіл з 1996 р. було виключено години на
додаткові заняття й консультації, зменшено курси за вибором і
факультативи. Не враховуються регіональні особливості у вихованні.
Державна мова не стала домінуючою в загальноосвітній і вищій школах.
Надто низький рівень оплати праці науковців і викладачів, їхня соціальна
незахищеність знизили в суспільстві престижність педагогічно-наукової
праці, призвели до відтоку найбільш кваліфікованих викладачів (у 1993 р.
він становив 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів і 1955
кандидатів наук, доцентів).
Однак система освіти, маючи ряд серйозних недоліків, збагатилася не лише
пропозиціями щодо поліпшення її функціонування, а й окремими практичними
здобутками. Всі вони спрямовані на поліпшення становища в освітній
галузі.
За роки будівництва нової держави виникли десятки громадських об’єднань,
що презентують інтерес різних національностей і відроджують їхні
культуру, мову, звичаї, традиції.
У Криму, Закарпатській, Донецькій, Одеській областях розроблені програми
задоволення духовних потреб національних меншин. У Закарпатті створено
центр словацької, угорської, німецької культур. У Києві та в інших
містах відкрито бібліотеки єврейської, польської культур, тюркомовних
народів та української діаспори.
Добрий приклад дали традиційне свято народів Криму в Сімферополі,
Міжнародні фестивалі народної творчості “Слов’янське коло” в
Хмельницькій та “Берегиня” у Волинській областях за участю колективів
слов’янських народів України, Росії, Білорусії, Словаччини, Югославії та
ін.
При Українському фонді культури створено національну програму як частину
міжнародної під назвою “Нові імена України”, якою опікується ЮНЕСКО.
Завдяки їй світові стали відомі справжні творчі обдарування, такі, як
скрипалі А. Білов з Хмельниччини, О. Грицаєнко з Херсона, співак В.
Богачов з Одеси.
Неперервний культурний потенціал несуть у собі конкретні творчі
колективи, діячі мистецьких жанрів, які активно поширюють у світі
українську культуру. Вже з 1990р. проводиться український фестиваль
“Київ музик-фест”. На перший фестиваль до Києва прибули гості з США,
Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини, інших країн. Фестиваль зав’язав
творчі контакти: так, капела “Думка” відвідала Францію, у Парижі з
успіхом виступив оркестр Держтелерадіомовної компанії України під
керуванням В. Сіренка. У рамках фестивалю плідно працює композитор І.
Карабиць. Дві артистичні групи Національної опери України влітку 1997р.
показали разом з Будапештською оперою під час щорічного фестивалю
“Будафест” київську постановку “Ріголетто” і в рамках Зальцбурзького
музичного фестивалю (Австрія) європейській музичній громадськості
“Жізель” А. Адана, “Кармен-сюїту” Р.Щедріна та концертну програму.
Солісти опери та балету Р. Май-борода, В. Лупалов, С. Ярошенко, Т.
Штонде, Т. Боровик, Д. Матвієнко справили на глядачів незабутнє враження
своєю мистецькою майстерністю.
г Національну музику успішно поширюють квартет “Гетьман”, гурти
“Дзвони”, “Соколи”, “ВВ”, “Гуцули”, “Чорні черешні”, “Брати блюзу”,
“Рокнація”, “Жаба в дирижаблі”.
Українську музику, пісню, танець пропагують у світі Державний заслужений
академічний народний хор ім. Г. Верьовки під керівництвом народного
артиста України академіка А. Авдієвського, танцювальний ансамбль ім. П.
Вірського.
Цікавлю і самобутньою є творча палітра етнографічного хору “Гомін”, яким
керує лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Л. Яценко. Традиційні
купала, веснянки, колядки і щедрівки, обжинки, які проводить “Гомін”,
відтворюють збірний образ цих свят, оскільки в них використовується
пісенна різноманітність усіх регіонів України.
Хор “Гомін” став джерелом виникнення цілого ряду фольклорних ансамблів
“Євшан”, “Просвіта”, “Молодіжний гурт”.
Активно пропагують у світі історію та культуру нашого народу діячі
української діаспори. Великими тиражами вийшли дослідження з історії
українського народу О. Субтельного, О. Пріцака, Т. Гунчака, А.
Жуковського та ін.
Однією з ознак поступового зближення культури західної української
діаспори з українською материковою культурою є вручення українських
урядових нагород та державних премій письменникам і митцям українського
походження, котрі живуть за кордоном. Ця добра практика була
започаткована 1992 р. в першу річницю здобуття Україною самостійності,
коли відзнака Президента України була вручена всесвітньо відомому
скульпторові із Канади Л. Молові (Молодожанину).
Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку
літератури. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися
твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим
ім’ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка,
Олега Ольжича, Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського,
Богдана-Ігоря Антонича та ін.
З’явилися неупереджені твори молодих українських літераторів, серед яких
виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець,
В. Мастерова, І. Римерук, О . Здобужко, В. Герасим’юк та ін.
Сучасна літературна молодь замислюється над етоло-гічними проблемами
української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам’яті. Так,
в історіософіській ліриці П. Селецького (“Новітня казка про Івана
Побивана” та ін.), С. Українця (“Плач полонянок”, “Сповідь і спокута
Петра Калнишевського”), О. Чекмишева (“Ворог”, “Мазепа”) та в інших
творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія
для цих авторів не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння
якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря
свого життя.
Продовжують плідно працювати в українській літературі давно визнані
майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук,
П. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.
Загальна криза в державі позначилася на кіномистецтві. Зникли
багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилася кількість глядацьких
залів. У 1994р. коштом державного бюджету було завершено лише дев’ять
українських кінофільмів. Не на краще становище й нині.
В Україні немає свого фільмофонду і державного кіно-музею, низький
рівень кіноосвіти. Зовсім зникла кінопреса (журнали “Новини кіноекрана”,
“Вавилон”).
Разом з тим є приклади, які вселяють надію на розвиток національного
кіномистецтва. Зокрема, це проведення у березні 1995 р. у Москві
кіновернісажу “Нове українське кіно”, де були показані стрічки як знаних
режисерів — М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і молодих
талановитих постановників — С. Маслобойщикова, В. Кастеллі, О. Чорного,
В. Домбровського та ін.
На екранах з’явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми “Казка”, “За
ніччю день іде”; В. Артеменка “Ой, на горі калина”, “Солдатські вдови”,
“З матір’ю на самоті”. Знято ряд короткометражних картин
режисерів-початківців О. Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н.
Андрійченка та ін.
У вересні 1997р. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера
В. Криштофовича “Приятель покійника”. Ця стрічка була показана на
Каннському кінофестивалі.
Нарешті, в Україні знайшли визнання твори українських художників О.
Заливахи, І. Марчука, М. Бідняка, В. Задорожного, які стали лауреатами
Державної премії ім. Т. Г. Шевченка за цілу низку своїх робіт.
Розвиток культури в Україні потребує пильної опіки держави. Духовна
культура, у свою чергу, покликана оживити економіку та політику на рівні
з етикою, естетикою та педагогікою, сформувати моральні передумови для
суспільного прогресу.
Входячи у XXI ст., Українська держава має відродити процес
духовно-культурного та морально-етичного розвитку українського народу.
Національна культура покликана відкрити нову перспективу духовної
консолідації української нації, відродити в масовій свідомості
державницькі духовно-моральні принципи. Піднесення української культури
в умовах незалежності, просування її до європейського просвітницького
рівня неминуче тому, що український народ протягом віків створив
самобутні цінності, які щедро вкладає у світову скарбницю цивілізації.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
