РЕФЕРАТ
до диференційованого заліку
на тему:
Розвиток
української культури
в другій половині ХХ ст.
2001 р.
План
Умови розвитку української культури в повоєнний період.
Дестабілізація. Літературне оновлення 60-х років.
Архітектура та образотворче мистецтво.
Розвиток театрального мистецтва. Музика.
Медичне освіта та наука.
Культура України на етапі становлення державності.
1. Незважаючи на великий моральний стимул, який надала більшовикам
перемога у другій світовій війні, влада була переконана, що війна
завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Найбільше
занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн радянських людей,
тих, що жили у зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах
і потрапили в полон, зазнали впливів західного способу життя. Крім того,
шляхом анексії до складу СРСР було включено мільйони людей, які
ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку
вороже чи, принаймні, скептично.
Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму
близькому помічникові А. Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ
проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався
досягненнями західної цивілізації. “Наше завдання, — проголошував він, —
полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка
перебуває в стані розкладу і занепаду”. Ця ідеологічна кампанія дала
новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для
кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина,
який розвинув цю ідею раніше, супроти кожного видатного західного автора
виставлявся “кращий” за нього російський тощо.)
Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед
ідеологічними ініціативами радянського уряду в особливо вразливому
становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською
окупацією, переважно їх вивозили для примусової праці до Німеччини, й
саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш
непримиренними.
Через деякий час, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний
поет-гуморист — наважився висловити думку, що художник має право
помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів
град звинувачень в “ідеологічній розхлябаності”. Сприйнявши цей випадок
як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його
заступник з ідеології К.З.Литвин тут же дали кілька залпів по
українській інтелігенції в цілому, звинувачуючи її в “українському
націоналізмі”.
Апогей цього ідеологічного “закручування гайок” настав у 1951 р., коли
на вірш В. Сосюри “Любіть Україну!” впало звинувачення у “націоналізмі”,
а його автора спочатку “ізолювали”, а потім змусили опублікувати
принизливе каяття.
У міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку нової
кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично
завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні
помилки й просити вибачення. Схоже, українська інтелігенція надовго
засвоїла урок 30-х років, тобто: краще відступити сьогодні, якщо хочеш
жити й писати завтра. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб
пережити наступну чистку, помер “вождь народов” Й. Сталін. Україна
стала чекати нових змін.
2. Намагання нового кремлівського керівництва дістати ширшу підтримку
неросійських народів, і особливо українців, були частиною великого плану
реформ.
У 1954р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по
всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені
святкування 300-ї річниці Переяславської угоди. На додаток до численних
урочистостей ЦК КПРС обнародував тринадцять “тез”, у яких доводилася
непохитність “вічного союзу” українців з росіянами. В переддень
святкування було створено ряд пафосних художніх творів, які мали на меті
відобразити важливість цієї події. Створені вони були на догоду
комуністичній партії та радянському уряду.
У 1956 р. на XX з’їзді партії М. Хрущов виголосив одну з
найдраматичніших у радянській історії промов. Ця промова стала сигналом
до десталінізації. За нею почали відбуватися помітні позитивні зміни в
житті країни. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало
початком “відлиги” в культурному житті.
Українська культурна еліта в цих умовах вдається до нових спроб
розширити межі творчого самовираження.
Письменники старшого покоління продовжують вимагати реабілітації своїх
репресованих колег. Олександр Корнійчук закликав опублікувати
“Бібліотеку великих 20-х” для популяризації творів Блакитного, Куліша,
Курбаса та ін. Дехто прагнув добитися реабілітації тих, що стали
жертвами в 40-х роках.
Але особливо визначною подією стала поява покоління письменників,
критиків і поетів, таких, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген
Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський,
Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити “помилки”, яких у минулому
припустився Сталін, і надати гарантій того, що культурний розвиток
народу надалі не душитимуть. Спостерігаючи за непослідовністю
десталінізації, вони вимагали припинити втручання комуністичної партії у
справи літератури й мистецтва, визначити право експериментувати з
різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в
освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років
представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати
“шістдесятниками”, не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й
викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших
колег.
З’явилися видання літераторів-політв’язнів: Миколи Руденка, Василя
Стуса, Михайла Осадчого, Валерія Марченка та ін.
Жанр історичної романістики розвивають Роман Іваничук, Юрій Мушкетик,
Роман Федорів.
3. У повоєнний відбудовний період зберігається принцип регулярного
планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний
ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з
активним використанням декору та національних мотивів. Особливо виразні
в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт
(архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний
декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію.
Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер’єрів будівель,
на жаль, призвела до відмови від класичної спадщини й національних
традицій в архітектурі.
В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ
здійснювалася переважно за типовими проектами, що негативно позначилося
на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60
– 70-х років задовольняла нагальну потребу в житлі. Однак унаслідок
ігнорування принципу неповторюваності була втрачена національна
самобутність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 %
культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилося саме за типовими
проектами.
4. Кращі традиції українського театрального мистецтва 20—30-х років
продовжили такі діячі сцени, як В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький,
Б. Тягно, Д. Козач-ківський, В. Скляренко та ін. Справою життя Гната Юри
(1887—1966) став Київський драматичний театр ім. І. Франка. Він очолював
театр у 1926—1961 рр., з 1954р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був
природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності,
постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.
Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки
впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О.
Бєляцький, В. За-горутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький,
М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років пов’язаний з
новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С.
Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків Сергія
Данченка належать вистави “Тев’є-Тевель” за Шолом-Алейхемом і “Біла
ворона” Ю. Рибчинського та Г. Татарченка, поставлені на сцені Київського
театру ім. І. Франка.
Світовим визнанням користується творчість Романа Віктюка, який
розпочинав свою діяльність у Львові, а згодом організував театр у
Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику XX
ст. (спектакль “Мадам Батерфляй” за п’єсою американського драматурга
Хуанга; “Лоліта” за класичним романом В. Набокова та ін.).
Оригінальним мистецьким явищем є українська авторська пісня. У розвиток
цього жанру вагомий внесок зробив Володимир Івасюк (1949-1979) —
український поет і композитор, автор тексту і музики пісень “Я піду в
далекі гори”, “Червона рута”, “Водограй” та ін. Творчість митця
грунтується на фольклорних джерелах. Пісня “Червона рута” дала назву
Республіканському фестивалю української пісні та музики.
З 1989 р. започатковані конкурси хорів ім. М. Леонтовича.
5. Після закінчення другої світової війни кількість медичних навчальних
закладів в Україні значно зменшилась. У 1948 – 1949 рр. була проведена
реорганізація медичної освіти і введено новий профіль середнього
медичного працівника, так званого фельдшера. У 1954р. існуючі медичні
школи були реорганізовані в медичні училища для підготовки фельдшерів,
санітарних фельдшерів, фельдшерів-лаборантів, акушерок, зубних техніків
і фармацевтів.
Вища медична освіта здійснюється через мережу медичних, фармацевтичних
та стоматологічних інститутів, університетів і академій.
Підвищення кваліфікації, спеціалізація та підготовка
висококваліфікованих фахівців у різних галузях теоретичної та практичної
медицини проводилися також науково-дослідними інститутами України, яких
у 1972 р. було 50.
В Україні станом на І вересня 1997 р. налічувалося 129 ліцензійованих
вищих медичних навчальних закладів, заснованих на державній формі
власності, та 111 закладів І та II рівнів акредитації.
6. Розпад Радянського Союзу і крах комуністичної системи ознаменували
початок нової історичної доби в геополітичних, суспільних, економічних і
культурних процесах цілого світу.
Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне
відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не
тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн
світової співдружності до її економіки, історії, національно-політичного
і національно-культурного відродження, міжнародних зв’язків. Це стало
можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть
сконцентрувався величезний потенціал цілісної духовної культури на
противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних
земель з боку чужоземних держав.
Збереглося чимало цінностей і традицій української національної
культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського
суспільства, готують нову інтелектуальну еліту нації.
Концепція національної культури, розроблена М. Грушевським, знайшла своє
втілення в умовах боротьби за Українську державу і в час її розбудови.
Ідея М. Грушевського грунтується на автохтонності розвитку українського
народу, його культури. Вона з’явилась у реальному проголошенні перед
усім світом і практичному становленні української державності, що
включає всі компоненти суспільного життя, зокрема культуру.
Разом з тим, жодна національна культура не може існувати як замкнена,
самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки
української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як
національний внесок у міжнародний культурний процес.
Особливістю української культури доби національного відродження є те, що
вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що
українська культура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття,
коли для розвитку нації залишався тільки обмежений культурний простір.
Згідно з цим переконливими є слова Ч.Купчана, політичного оглядача
газети “Лос-Анжелес Тайме”, який після візиту Президента України Л.Кучми
до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав:
“Якщо державу не об’єднує національна ідея та І почуття відданості
справі, що виникає на її основі, то найкращі люди, найсвітліші уми
опиняються деінде. Ця “втеча інтелекту” — переважно до Москви —
позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли
йдеться “про творення нації та держави практично з нуля”.
Розвиток культури в Україні потребує пильної опіки держави. Духовна
культура, у свою чергу, покликана оживити економіку та політику на рівні
з етикою, естетикою та педагогікою, сформувати моральні передумови для
суспільного прогресу.
Входячи у XXI ст., Українська держава має відродити процес
духовно-культурного та морально-етичного розвитку українського народу.
Національна культура покликана відкрити нову перспективу духовної
консолідації української нації, відродити в масовій свідомості
державницькі духовно-моральні принципи. Піднесення української культури
в умовах незалежності, просування її до європейського просвітницького
рівня неминуче тому, що український народ протягом віків створив
самобутні цінності, які щедро вкладає у світову скарбницю цивілізації.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
