.

Корифеї українського професійного театру кінця ХІХ – початку ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
849 3217
Скачать документ

ДУХОВНІ  СПУСТОШЕННЯ  І  ТРАНСФОРМАЦІЇ В  УКРАЇНСЬКОМУ  СУСПІЛЬСТВІ  XX 
СТ.

Мені не подобається часто вживаний нині термін: “духовний геноцид”.
Застосування терміну геноцид до явищ небіологічного характеру робить цей
термін усього лиш гострою емоційною метафорою, яка – хоч це і
парадоксально – не передає глибини трагізму і тривалості наслідків того,
що пережив український народ у сфері духу і культури.

Геноцид – це винищення певного соціуму, а в переносному значенні –
злочинна дія, після якої в певних сферах суспільного життя залишається
“випалена земля”.

Те, що робилося в духовній сфері, мало інший характер. Випалювано не
все, і випалені ділянки інтенсивно засаджувано – створювався новий
біоценоз змішаного характеру. Тобто духовність не знищували тотально, її
знищували вибірково, а головне – підмінювали і змінювали, створювали
нову духовність чи псевдодуховність, нам вільно її називати як завгодно,
але влада її над поколіннями триває й досі, і це найстрашніше. А в добу
утвердження і переможної експансії цієї “нової духовності” вона
уявлялася її адептам як усесвітня і всевічна, як остаточне духовне
визволення людства.

Отже, йдеться не про те, як розуміти ті або ті терміни й метафори, а про
те, як розуміти історичний процес.

Усе XIX століття, особливо ж його друга половина і початок XX, пройшли
від знаком гострої критики буржуазного суспільства і буржуазності
взагалі, під знаком “зривання всіх і всіляких масок”. Це була критика в
усіх аспектах – економічному, політичному, етичному, естетичному, – і з
боку не лише соціалістів та анархістів усіх мастей, а й консерваторів,
неоромантиків, релігійних містиків, реформаторів, модерністів. На
гребені цієї критики виникли такі екстремні енергії, як
націонал-соціалізм і більшовизм. Особливо ж більшовизм підхопив і
руйнівну силу викриття буржуазності, і екзальтовану мрію про нову
духовність, мрію, яка дуже швидко матеріалізувалася в систему масових
гіпнозів і тисків – ідеологічних, моральних, естетичних. І коли “старе”
знищували задля “нового”, багатьом здавалося, що “старе” вже саме себе
заперечило, а нове общяє вищу красу і вищу справедли-  вість, – і не
всім і не зразу ставала зрозумілою неадекватність, а потім і злочинність
цієї підміни.

Ми сьогодні не маємо опису і аналізу цього драматичного світового
процесу в усьому його спектрі. А без урахування світового контексту ми
не зрозуміємо адекватно того, що діялося в Україні і в усьому СРСР у
сфері духовності.

Візьмемо простий приклад. Події революції і силове встановлення
радянської влади в Україні, Грузії, Вірменії, Казахстані, Якутії
викликало розкол серед інтелігенції цих народів. Частина пішла в
еміграцію, частина принишкла, частина шукала співпраці з новою владою, а
частина ентузіастично підхопила її ідеї. Так от, нині поведінка перших
двох груп національної інтелігенції інтерпретується як чесна і
правильна, а поведінка двох останніх як безчесна або принаймні
неправильна, гідна жалю, зумовлена примусом, не вільна, а отже, й
внутрішньо фальшива. Мені вже багато разів доводилося заперечувати таке
спрощене пояснення, але – “вотще”. І “вотще” звертаюся до прихильників
такої версії з запитанням: добре, Тичина, Курбас, Куліш, Хвильовий, М.
Бойчук, Тиціан Табідзе, Паоло Яшвілі, Георгій Леонідзе, Єгіше Чаренц,
Аксель Бакунц, Платон Ойунський, Олексій Кулаковський, зрештою Горький,
Маяковський, Єсенін, Леонов і т. д., і т. д. – були в несвободі, в
“полоні”, ламалися під тиском. Але у якому полоні були і під яким тиском
зламалися Ромен Роллан і Пабло Неруда, Луї Арагон і Пабло Пікассо,
Бертольд Брехт і Мартін Андерсен Нексе, Андрій Упіт і Пятрас Цвірка,
Монтвілла і Аугуст Якобсон, зрештою – ті англійські аристократи, які
добровільно і принципово без винагороди передавали радянській розвідці
найважливіші таємниці Заходу?

Мабуть, тут треба говорити про інший полон – полон ідеї. А чи досліджено
хоча б параметри цього полону, не кажучи про тонкощі дії його атмосфери?
До речі, тут виникає ще одне запитання: чому з отого першого,
радянського полону, полону подвійного – ідейного і інституційного, –
стали вириватися раніше, бодай навіть у небуття (починаючи з
Хвильового), а в полоні ідейному на Заході ще довго блаженствували?
Втім, тут відповідь очевидніша.

Цим трохи полемічним вступом я хотів розширити тему (втім, і без того
майже неосяжну) і звернути увагу на деякі зігноровані її аспекти.

А тепер кілька тез уже безпосередньо на цю тему: як відбувався, які
етапи проходив отой процес викорінювання одних і підсаджування інших
елементів духовності, процес переродження духовності в Україні.

Починати цей довгий історичний ланцюг перетворень можна – умовно,
звичайно, – з підпорядкування в XVII столітті української церкви Москві,
що поступово змінювало її характер, відривало від українського життя,
бюрократизувало її структуру; задовго до більшовиків церква застосувала
дуже ефективний метод боротьби із сепаратизмом – “горизонтальну ротацію
кадрів”; зрештою, стала основним, поряд із царською адміністрацією,
агентом русифіка-ції. У XIX ст. вона в переважній більшості була вже не
носієм духовності, а носієм духовного гніту. Застерігаюся: говорю не про
християнську релігію, а про московську церкву, і беру в свідки
українську класичну літературу.

Паралельно відбувалася передислокація духовних сил, переміщення духовних
потенціалів з Півдня на Північ. Цей процес з погляду фактичного описано
в багатьох фундаментальних працях, але, мабуть, ще недостатньо
проаналізовано з погляду чинників і мотивацій. Адже йдеться не тільки
про типове імперське “вербування мізків”, а й про тонші механізми
культурної самоконцентрації в центрах світового значення, про особистий
вибір талановитих особистостей у пошуках ширшого простору для
самореалізації, – особливо в добу, коли Україну перетворено остаточно на
зневажену провінцію, а обов’язок служіння рідному народові ще не став
дійовим стимулом для багатьох.

Елементом справді лінгвоцидної і культуроцидної політики царизму була
довга низка актів заборонного характеру протягом XVIII і XIX століть.
Вони відомі, але їх не знають і не хочуть знати ті, хто сьогодні веде
шалену кампанію проти міфічної “українізації”.

А ось про один знаменний етап ідеологічного етноциду, який можна
віднести й до духовного геноциду (якщо погодитись із цим терміном), ми й
самі забуваємо. Маю на увазі ентузіастичну діяльність київського гурту
“русских националистов”, “истинно русских людей” на початку XX ст. (Мушу
попросити пробачення у етнічних росіян і нагадати, що ті люди були не
росіянами, а звичайними малоросами, з тих, про кого справедливо сказав
В. Ленін: “инородцы обычно пересаливают по части истинно русского
настроения”). Київські “русские” повели широким фронтом наступ на
паростки українства, в київській же пресі викриваючи мазепинців і
сепаратистів, висміюючи українську мову, мовляв, недолугі потуги “разных
франков й грушевских”, а в “науковых” “працях доводячи штучність
української мови, безперспективність української культури і необхідність
утвердження “єдиного (або: триєдиного) русского народа”, “единой (або:
триединой) русской культуры”. Дивним чином ці замшілі тексти київських
“русских националистов” через століття витягують і, навіть не
провітривши, передруковують і використовують в українофобській
пропаганді як московські слов’янолюби, так і київські
“інтернаціоналісти”.

Ще одним ударом по українській духовності було тотальне знищення
української громадянської і культурної інфраструктури в Галичині після
її окупації російським військом у 1914 – 1915 роках. Це теж малознана
сторінка української трагедії.

Терор проти української інтелігенції і навіть взагалі проти носіїв
української мови здійснювали протягом 1918 – 1919 років і денікінці, і
червоні війська.

Але з остаточним утвердженням радянської влади, а власне ще раніше – з
1919 року, другого приходу більшовиків, починається принципово інакша
національна і культурна політика. Методи фізичної ліквідації культурних
діячів тривають, але “впорядковуються”, трохи обмежуються – до
“необхідного” мінімуму, а на перший план виходить перспективна
національно-культурна програма як складова частина програми
більшовизації України.

Тут треба враховувати, що в перші роки більшовизм перемагав і
утверджувався на етосі соціальної і національної справедливості (в
іпостасі інтернаціоналізму), всебічного заперечення спадщини царизму, в
тому числі і Російської імперії як тюрми народів. Це мав бути плацдарм
світової революції, в якій ударною силою були б колоніальні народи. Саме
в цьому контексті можна зрозуміти українську політику більшовизму 20-х
років; як і зусилля боротьбистів та націонал-комуністів максимально
використати цю обставину; як і пафос української літератури і
публіцистично-політичної думки, сконцентрований на ідеї будівництва
могутньої індустріальної, культурно самобутньої, в усіх відношеннях
модерної України. Це була спроба національної самореалізації у формах,
адекватних тодішній історичній реальності, і непростимою інтелектуальною
убогістю є зведення цієї драми до колабораціонізму чи пристосуванства
української інтелігенції.

Московський центр розумів ситуацію набагато краще, ніж нинішні
переоцінювачі історії. Коли зникли останні надії на світову революцію і
на перший план вийшло зміцнення великодержавного моноліту, – зростання
національних еліт і національних культур, насамперед української, стало
сприйматися як смертельна загроза. І ви-бірково сплановані репресії
проти української інтелігенції приблизно від 1928 року починають
переростати в масовий терор.

Я не буду тут наводити факти і цифри про небачені в історії масштаби
цього терору – все це описане вже в багатьох фундаментальних
дослідженнях, створених і в діаспорі, і в пострадянській Україні. Тут я
зміг би хіба що повторити загальновідоме.

Хочу лише звернути увагу на те, що терор здійснювався під потужним
ідеологічним прикриттям і психологічною обробкою, що створювало
атмосферу масової істерії, – а це було важливим елементом довготривалого
спотворення духовності. Як і тактика в боротьбі з українською
інтелігенцією: нацьковування одних груп на інші, використання спершу
комуністичних вірних проти скептиків, потім заляканих проти вірних,
потім новозавербованих проти “старих” і т. д. Усе це створювало таку
психологічну, а отже, й духовну атмосферу в суспільстві, яка ставала
базою формування нового типу інтелігента, позбавленого ідентичності і
напряму “підключеного” до струмів офіційної політики.

Глибокий і довготривалий деструктивний вплив на психику і духовність
народу мала добровільна або вимушена участь сотень тисяч, а може, і
мільйонів українців у політичних кампаніях проти “ворогів народу” і в
розкуркуленні, коли нерідко сусіди в сусідів вишукували зерно або
стягали хустку з голови у виселюваної “куркульки” і не соромлячись
ходили в чужих чоботях. І причини, і наслідки такої соціальної поведінки
ще мало досліджені в нашій етно- і соціопсихології.

І, звичайно ж, мільйони жертв голодомору – це не тільки страшні муки
кожної людини з цих мільйонів, і не тільки страшний удар по вітальній
силі нації, це й удар по її майбутньому, це нищення її духовності:
зникла Атлантида традиційного українського села.

Після всього цього, здавалося б, уже немає про що говорити. Але в
історії не буває пустот. Хоч і зі страшними ранами, українське
суспільство існувало і навіть потроху загоювало рани. А ніяке
суспільство не може існувати без деяких функцій духовного порядку, тим
більше суспільство, яке має бути потужним. Отож діти вчилися в школах і
інститутах; виходили книжки; інтенсивно розвивалися технічні і
природничі науки; працювали театри і клуби; люди співали і танцювали в
гуртках художньої самодіяльності. Тобто народ жив, хоч і зранений, і
жила його духовність, хоч і ущерблена, а в чомусь спотворена.

Аналіз характеру цієї духовності та її спотворень, її здобутків і втрат,
її впливу на сучасний духовний стан суспільства, – це окрема тема.

Тут хочу тільки додати: ми говоримо про духовний геноцид більшовицьких
часів, але недобачаємо той, що може статися на наших очах: інакшого
характеру, але з можливими не менш драматичними наслідками. З побуту
народу вимивається книга. В масштабах усієї країни експропрійовано
книгарні. Руйнуються або занепадають бібліотеки. Сільська молодь
фактично позбавлена рівних умов (а може, і взагалі умов) для продовження
освіти. Деградує побут мільйонів людей, а відповідно і їхня соціальна та
приватна поведінка.

Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального
рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно
паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості
суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української
культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське
шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, –
під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що
не мають жодного відношення до цих публічних паскудств. Коли читаєш таку
пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант
звіріє з кожним днем.

А нещодавно нас порадували новиною: наступного року в Києві, з
ініціативи і, певно, не без грошиків наших-таки лицарів з большой дороги
українських реформ, відбудеться Всесвітній форум російської преси. Можна
було б тільки гордитися таким вибором, якби ж в Україні і в Києві, де
мало не щотижня з’являються все нові й нові російськомовні газети, була
б, крім російської преси, хоч трохи рівнозначна українська. А за
нинішніх реалій проведення в Києві цього міжнародного шоу нагадуватиме
бенкет, який після перемоги на Калці монголи вчинили на помості, під
яким корчилися полонені русичі…

Як не згадати Шевченкове: “Моголи, моголи…” Наші рідні моголи, яких
повно і в бізнесових структурах, і в засобах масової інформації, і в
усіх так званих гілках влади, які в гризні між собою готові пожертвувати
Україною.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020