.

Культура Київської Русі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1253 11546
Скачать документ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ

Культура

Київської Русі

План

1. Фактори, які вплинули на формування культури Київської Русі.

2. Розвиток писемності. Освіта.

3. Наука, література, книг описання.

4. Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.

5. Розвиток медичних знань.

1. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно,
культурні доби. До 988 р., як зазначалося, засобом задоволення духовних
потреб східних слов’ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил
природи та поклоніння духам предків. Під кінець X ст. з розвитком
української державності великокнязівська влада приходить до необхідності
створення єдиної системи офіційної релігії — християнства. Християнство
стало найсильнішою зброєю в зміцненні державного і соціального ладу і у
всякому відношенні мало виключно прогресивний характер, з ним
починається нова доба в історії нашого народу, яка характеризується
прилученням до європейської цивілізації. На фундаменті християнства
виростає християнська культура в усіх своїх виявах і формах.

Проте під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов’ян
зберігався релігійний дуалізм, або двовір’я, що полягало у дотриманні
язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як
святкування приходу весни, свято Святого Андрія Первозванного, свято
Калити), витворився новий вид християнства, який увібрав, окрім власне
християнської обрядовості, культи давніх старослов’янських вірувань. Із
прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й
складно зорганізована релігія. Християнство принесло в наші землі культ
Софії — Премудрості Божої. Мудрість, а з нею віра, надія, любов — це
християнські цінності, які знайшли відгук у народі, котрий має характер,
психологію, в цілому менталітет переважно жіночі і прислухається в своїх
діях, перш за все, до свого серця. Недарма серед християнських культів
святих найорганічніше українським народом був сприйнятий культ
Богородиці — Матері всіх матерів.

За географічним вектором українська культура — це, безперечно, культура
європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко
виступає європейський індивідуалізм. Від антів і волинян VI ст. крізь
княжу добу, крізь козаччину і аж до XX ст. завжди, коли народ мав нагоду
виявити свою політичну волю, він виявляв одну і ту ж характерну рису:
схильність віддавати перевагу індивідуальній свободі над інтересами
держави, схильність наділяти вищою владою віче (раду) і ревно пильнувати
дії своїх вождів.

Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи,
виявлені у багатому побуті і словесності, віруваннях і народній
філософії. Ця первісна культура розвивалася на власному грунті, проте
зазнавала і чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів,
арабів, персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив
Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі.
Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в
архітектурі, міському праві, вживанні латинської мови, в толеранції до
католицької церкви.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття
християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у
ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні
зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері
візантійству в усіх сферах життя.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин,
сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і
після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх
галузях культури.

На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов’ян
поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість
визначити час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє
ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про
знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і
Псалтиря, написаних “руськими письменами”. Також дослідження показали,
що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений
у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С. О.
Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На
думку вченого, “софійська” азбука відображає один з перехідних етапів
східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали
додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови.
Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і
Діра.

Пізніше слов’яни мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю. Кирилиця була
створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали
християнство серед слов’ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI
ст. і наступних століть: “Остромирове євангеліє”, “Ізборники Святослава”
1073, 1076 рр., “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона,
“Мстиславове євангеліє”, “Повість временних літ” та ін.

Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і
церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в
якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки
освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий
“зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг”. Це було
свого роду обов’язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала
займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з
повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала
при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та
церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський
здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в “єдиного
вчителя” — літописця Нестора.

Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи,
зроблені її учнями в різних частинах будівлі.

Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа
перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах,
великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки.
Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за
підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання про
природу давали підручники, перекладені з грецької, — “Шестиднев” і
“Фізіолог”. “Шестиднев” пояснював за 6 днів створення світу, а
“Фізіолог” — книга популярної зоології. Навчання світських людей
звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші
знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було
знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв’язки з
Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську
мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими
зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з
частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися
науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир
Мономах, волинський князь Володимир Василькович.

Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна
Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія—Зоя та інші, які залишили по
собі замітний слід на ниві української культури.

Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних
дослідів, зате надзвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування,
які називалися філософією. За тих часів згадуються такі “філософи”, як
митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович,
котрий “… був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і
по ньому не буде…”. Але важко вважати їх за творців якихось нових
філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися
деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць
Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

Надзвичайно обмежені відомості з географії доповнював найбільш відомий
підручник Козьми Індикоплова (“Топографія”), александрійського купця VI
ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії, але відкидав теорію
Птолемея (земля є кулею) і намагався довести, що земля — це площина
чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі звістки про різні землі і
згодом народи побутували серед візантійських письменників і перейшли від
них до наших літописів. З українських описовогеографічних творів
найбільшої популярності набули “Ходіння” Данила Мниха, чернігівця, який
здійснив подорож у Палестину до Святої землі.

Знання математики обмежувалися до простих чотирьох дій, дробів і
обчислювання проценту — все для практичних потреб. Вище стояла
історіографія. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з
болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими
зразками розвинулось і українське літописання. Академік Б. Рибаков та
інші вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів
київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр. IX ст. Виділяється так
званий Літопис Оскольда, сліди якого збереглися в Никонівському
літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в
1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст.
літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Пе-черського
монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор,
ігумен Сильвестр з Видубицько-го монастиря. Інші монастирі також мали
свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється
літописний звід, названий автором “Повість временних літ”. Цей твір,
доведений літописцем Нестором до 1113р., найкраще зберігся у двох
літописних списках — Лаврентіїв-ському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV
ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у
п’ятьох списках, починаючи з XV ст. Іпатіївський збірник М.Гру-шевський
характеризує як правдивий архів нашого письменства, у якому збереглися
майже єдині рештки нашої історіографії. В ньому відбито історичні події
XI—XIII ст.

Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис “Повість
временних літ. Откуда єсть пошла русская земля”, який пройнятий ідеєю
величі княжої держави, ідеєю єдності руської землі та її політичної
незалежності. Другу частину Іпатіївського збірника складає “Київський
літопис”, основним змістом якого є відображення боротьби Русі з
половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира
Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200-м роком та
закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших
князівських літописів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі
Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину
“Іпатіївського збірника”. Його авторами були високоосвічені особи, добре
обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами. В ньому
відображені найголовніші події часів утворення, розквіту й занепаду
Галицько-Волинського князівства. Це особливий літературний збірник
історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис
і Волинський літопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними
виразниками інтересів княжої влади. Галицько-Волинський літопис
пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В
літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про “Євшан-зілля”.

Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з
грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними.
Необхідність у них пов’язана із запровадженням на Русі християнства. Але
поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література —
історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати,
белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастичної тематики:
“Александрія” —- опис завоювань Александ-ра Македонського, “Повість про
індійське царство”, “Троянська війна”, “Слово про премудрого Акіра”,
“Стефаніт і Іхнілат” — “звіриний” епос та ін. Всі ці теми свідчать про
живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся перекладна література
знаходила місце в різнорідних збірниках під назвами “Пчола”, “Золотий
ціп” та ін.

З оригінальних літературних творів найшвидше з’явилися проповіді
українського духовенства. Перше місце серед проповідників по праву
належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який
написав сповнений гуманістичних Ідей твір “Слово про закон і благодать”.
З поширенням християнства складалися описи життів святих — Ольги,
Володимира, Бориса і Гліба, а врешті — “Печерський патерик” — збірка
оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури
виділяється “Чтение о жизни й погублений … Бориса і Гліба” Нестора
Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої
половини XI ст. були “Ізборники Святослава” 1073, 1076 рр. Видатним
публіцистом вважають князя Володимира Мономаха, перу якого належить
відоме “Повчання …” дітям.

Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського
звичаєвого права законодавча пам’ятка — “Руська правда”. Ця збірка
законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського
статуту і законодавства гетьманської доби.

Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського.
Його “Притча про людську душу і тіло” засвідчує опозицію автора до діянь
Андрія Боголюбського. У “Слові про царя” автор закидає сильним світу, що
вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.

Наприкінці XII ст. було написано “Слово о полку Ігоревім” — перлину
давньоруської художньої літератури. Знайдено цей твір у рукописному
збірнику кінця XV — початку XVI ст. в одному з монастирів Росії. Збірник
був переписаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час
пожежі Москви у 1812 р. Дослідники виявили, що “Слово” написане в 1187
р., а темою його є трагічний у наслідках похід 1185 р. проти половців
новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Провідна думка твору —
слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають
на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений мистецькими описами природи,
самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами; всі
картини сповнені чару високої поезії.

“Слово” як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші
слов’янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів;
українською мовою окремі частини “Слова” перекладали Т.Шевченко,
М.Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.

Першою ілюстрованою книгою, яка дійшла до нас, є “Остромирове
євангеліє”, виготовлене у 1056 — 1057 рр. для новгородського посадника
Остромира. Чудовою пам’яткою книжного мистецтва став “Радзивилівський
літопис”, оздоблений 618-кольоровими мініатюрами, виготовленими у XV ст.
з давньоруських оригіналів.

Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість:
пісні, перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали
пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.

Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліотеки, які створювалися
при монастирях та церквах. На Русі існувало багато книгозбірень, але
перша і найбільша, заснована у 1037р. при Софії Київській. Любителями
книг вважалися: Ярослав Мудрий, його син Святослав; князь Миколай
Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському
монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя
Володимира Ва-сильковича (XIII ст.). Власні книжкові зібрання
налічувалися також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із
учнів Феодосія Печерського — Григорій.

Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі
ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і
палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники,
майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній
Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за
одну книгу в XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок або
12 га землі. Волинський князь Володимир Василькович придбав для
спорудженої в м. Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей
вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів. За підрахунками вчених,
книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 1 ЗОНО тис. томів. Крім
Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів,
Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста.

Прикладом високого книжного письма є “Ізборники” (1073, 1076 рр.),
створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава
Ярославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, теж
знаходяться деякі історичні відомості і показник “ложних” і “праведних”
книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркуші якого зображений
князь Святослав з сім’єю, на правому — Спас на престолі. На третьому
аркуші — зображення орнаментованого триглавого храму, далі — чотири
портретні мініатюри. На берегах книги — знаки зодіаку. Чудовими
пам’ятками книжкового мистецтва були вже згадувані нами “Остромирове
євангеліє”, “Радзивилівський літопис”, “Юрієве євангеліє” та ін.

Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігравали монастирі. За
підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів,
Галичі — 5, Чернігові — 3, Переяславі — 2, у Володимирі-Волинському — 1.
Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі
собі одежу чи займались хліборобством, городництвом, але й були між ними
переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі (Агапіт, Дем’ян Пресвітер),
визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителями
монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на
ниві культури.

4. Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед
дерев’яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки
зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури.
Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в
писемних джерелах під назвою “хороми”. У великих містах
князівсько-боярські і купецькі “хороми” мали два і більше поверхи. Житло
бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились
укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви,
храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею
1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили
виникнення монументальної кам’яної архітектури. Довгий час вважалося, що
першою кам’яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте
аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної
ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що
старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю
думку. Перші кам’яні будівлі на Русі з’явилися під орудою візантійських
майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних
візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву
прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз
із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була
викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і
прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато
мармуру, що дало підстави сучасникам називати її “Мраморяною”. Перший
кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників
Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через
велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння,
поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують
будівлі “міста Ярослава” у Києві. На цю добу давньоруське зодчество
набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури,
як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії
особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк,
фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою.
За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.)
у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярослава Мудрого
Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною
церквою.

У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в
багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі й саме в
них зводяться нові кам’яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського,
Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим
взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря
(1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував
схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський
Золотоверхий храм (1108р.).

У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська,
Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Характерними пам’ятками
цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква
Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.),
Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі;
Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у
Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітектура
Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором
1160р. Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич.

Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сірого вапняку. За
Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив
білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі
знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква
св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи романської архітектури
сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в
Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна.
її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота,
вставлені вітражі.

Крім Холма, традиції галицької білокам’яної архітектури розвинулися у
Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви
св. Онуфрія, св. П’ятниць і св. Миколая.

Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітектура Русі
збагатилась ускладненням зовнішніх форм.

У Києві та на Київщині були зведені храми — Трьохсвятительський
(1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у
Білгороді. Деякі з них, на думку дослідників, побудував київський
архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше
проявився у П’ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розквіту
набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в
храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти.
Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі
монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної
церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви
не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших
пам’яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього
живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра
нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком
світський зміст.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському,
Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються
місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює
настінну мозаїку.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис.
Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним
іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст.
привертає увагу ікона “Ярославська оранта” — одна із найдавніших,
присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У
XII ст. у зв’язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків
особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення
набули ікони “Ге-оргія-воїна”, “Дмитра Солунського”, “Архангела”, або
“Ангела-Золоте Волосся”. У цей період з’являються ікони із зображенням
перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на
іконописні школи Га-лицько-Волинського князівства та інших руських
земель. Прикладом може бути ікона “Волинської Богоматері” (ХІП ст.),
виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали
“Ізборник” 1073 р., “Трірський псалтир” (1078—1087 рр.). На думку
дослідників, мініатюри “Трірського псалтиря” виконано у
Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина
Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю
відзначаються мініатюри “Різдва Христового”, “Розп’яття”, “Христос на
троні”, “Богоматір на троні”.

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене
карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це
знамениті київські “зміївники”, лунниці, колти, оздоблені зерню або
емаллю, вироби художнього ремесла Русі, шо у значній кількості
вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в
інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Важливим елементом давньоруської духовної культури була музика. Великого
поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські
розспіви. При дворі Святослава Ярославича жив славетний співець Боян.
“Славетним співцем” називає літопис під 1241 р. галичанина Міту-са. Про
розвиток музично-театрального мистецтва Русі розповідають фрески Софії
Київської, мініатюри “Радзи-вилівського літопису”. В “Житії Феодосія
Печорського” розповідається, що при дворі Ярослава Святославича існувала
трупа музикантів і скоморохів. Археологи під час розкопок знайшли
музичні інструменти — гудки, гуслі, сопілки, костяні кастаньєти.

Із уведенням християнства на Русі поширився хоровий спів — одно- і
багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану крюкову, що
засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

5.5. Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже
багато творів, серед яких були книги медично-біологічного змісту, що
описували цілий ряд лікувальних рослин, метали, опій, перебіг
захворювань, будову людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію
людини.

Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і
каліками. “Церковний Устав” князя Володимира доручав церквам і
монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків
для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володимир
встановив великий податок.

У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему
групу людей та про існування лікарень.

У різних державних актах того часу зустрічаємо рекомендації гігієни і
накази добре ставитися до хворих. Наприклад, у “Повчанні…” Володимир
Мономах пише: “Куди підете чи де зупинитеся — напоїте і нагодуйте
жебрака і подорожнього і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми
всі смертні”. У “Руській правді” вказано право потерпілого вимагати від
винуватця гроші на лікування.

У той час лікуванням хворих переважно займалися монахи. Наприклад,
“Печорський патерик” згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св.
Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, св. Агапія, Дем’яна Пресвітера та ін.

Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир
Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення
знань.

У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуванням займались і
народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.

Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з вищих верств
тогочасного суспільства. За історичними даними, дочка чернігівського
князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня
Анна Всеволодівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, —
сприяла викладанню медицини в цій школі.

Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісного
розвитку.

Наприклад, перші лікарні у Візантії були організовані у IV ст.; у
Франції й Англії — у VII—VIII ст., а в Москві перша лікарня-притулок — у
XVII ст. За історичними джерелами, перший шпиталь для лікування хворих
та перебування інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій
Пе-черський.

Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія —
Зоя. Онучка Володимира Монома-ха, вона народилася в 1108 р., одержала
добру освіту, цікавилася народною медициною. В юному віці з успіхом
почала лікувати хворих, за що в народі одержала назву “Добродії”. В 1122
р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під
час коронації ім’я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої
доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх
часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.

Саме у Візантії були закладені перші лікарні при монастирях і
запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також
викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна
патологія, терапія, акушерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.

Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікування хворих, Євпраксія
написала грецькою мовою трактат “Алімма” (Мазі). Трактат служив
своєрідною енциклопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х роках
XII ст. Вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей
великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох
частинах книги висвітлюються питання загальної патології, загальної
діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні
присвячені лікуванню різних хвороб.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними
зв’язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був
вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві,
архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому
середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та
матеріальний світ східних слов’ян.

У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток
культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам
процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських
та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового
живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх
її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для
подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020