.

Культура Нового часу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1616 30099
Скачать документ

Реферат на тему:

Культура Нового часу

План

1. Реформація і становлення культури Нового часу

2. Художня культура періоду Реформації.

3. Епоха Просвітництва та її основні риси.

4. Наукові досягнення в епоху Просвітництва. Розвиток медицини.

5. Роль літератури в житті європейського суспільства доби Просвітництва.

6. Ідеї Просвітництва в мистецтві.

І. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Відродження,
знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші
соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему
культурного життя Західної Європи.

Значною мірою вони зумовлювалися попереднім історичним розвитком, і все
ж це були новітні тенденції суспільного розквіту, котрі започаткували
формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу
і людини, нову систему культурних цінностей.

Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Реформації. Реформація (в
перекладі з лат. — перетворення, виправлення) — загальновизнана назва
широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже
всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив
утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідовно відображала новий,
буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації
старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способу
життя.

Протестантизм виробив особливу етику — етику праці, економічної
діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші
бюргерські чесноти.

Названі соціокультурні засади — вельми своєрідна і потужна коренева
система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для
високого рівня життя, працелюбності, організованості, політичної
культури.

Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного
середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст,
автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі
риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.

Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517р. професор теології
Віттенберзького університету Мартін Лю-тер (1483—1548) прибив свої
“Дев’яносто п’ять тез” на дверях місцевої церкви, вони були спрямовані
проти практики продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це поклало
початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході
Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала
назву протестантизму (з лат. — проголошення, урочиста заява).
Протестантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство,
англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо.

Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення
кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських,
кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).

Можна сказати без перебільшення, що Реформація змінила обличчя Європи,
суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного
ладу, що й дотепер існує у більшості європейських держав.

Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація),
очолена папством, зуміла організувати могутній спротив. Головними її
знаряддями стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі,
ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства;
у 1559 р. — було вперше опубліковано “Індекс заборонених книг”.

На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і
школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину,
на передній план висувається ставлення людини до Бога, шо означало
відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ
як на найвищі життєві цінності. Загострення віросповідницьких
суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові
літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.

На хвилях Реформації з’являється епос на біблійну тематику, який знайшов
відображення у творах Д. Мільтона (1608—1674) “Втрачений рай” та Ф. Г.
Клопштока (1724— 1803) “Мессіада”. Ідеї нової епохи знайшли яскравий
прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А.
Дюрера і Л. Кранаха Старшого.

Альбрехт Дюрер (!471 —1528) працював головним чином у гравюрі і
живописі; крім того, розробляв теоретичні питання образотворчого
мистецтва про перспективу та пропорції. Творчість цього художника
пройнята духом свободи, інтересом до різноманітностей життя, що прийшли
на зміну середньовічній скутості, і водночас духом страждання й тривоги
з приводу тяжких і кривавих соціальних конфліктів, нестійкості всього
земного. Це виразно проглядається в його відомих гравюрах “Лицар, смерть
і диявол”, “Меланхолія”, а також у живописній картині “Чотири апостоли”.

Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів
Реформації, був приятелем М. Лютера. У ранніх живописних творах
“Розп’яття”, “Відпочинок на шляху до Єгипту” та інших намагається
подолати пізньоготичні традиції умовностей та орнаментальності і
створити реалістичні образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження
і традиції готики переплітаються у зображеннях Мадонни, біблійських і
міфологічних персонажів. Л.Кранах досягає великої художньої майстерності
як у зображенні поетичного, багатого на деталі пейзажу, так і у
відтворенні гостроти характеристик у портретному живописі, зокрема у
портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.

Специфіка культури доби Реформації полягає у поєднанні в собі рис
середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних,
релігійних та інтелектуальних колізій.

Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за
все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу
природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне
уявлення про природу, що якнайповніше виражене у класичній праці І.
Ньютона “Математичні начала натуральної філософії” (1687 р.).

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було
реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків —
раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. гаїіо — розум) визнає
єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз — чисто
практичний) — чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке в свою
чергу надає людському існуванню справжнього сенсу. “Я мислю — отже,
існую” — таким був принцип декартівського раціоналізму. Раціоналізм
вбачав у розумі здатність істинно осмислити існуючу реальність і не
допускав можливості отримання хибних знань унаслідок пізнавальної
діяльності; якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. В
контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650),
пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об’єктивний ідеалізм Г. В.
Лейбніца (1646—1716). Основи емпіризму закладені Ф. Беконом (1561 —
1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому
завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний метод до
чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціоналістичного світогляду в
контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було,
безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.

2. У художній культурі періоду Реформації сформувалися два стилі —
бароко і класицизм.

Епоха бароко (від італ. baroko — дивний, химерний) настала після
глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий
своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний
виконує свою роль. Багатий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський
театр, над входом якого можна було прочитати: “Наш світ — сцена, у
кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі”. Прийшовши на
зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових
можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні
грандіозних міських і паркових ансамблів. Його стилістика відзначається
великим драматизмом, часто трагізмом світосприймання, складною
врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю,
прагненням поєднати реальність та ілюзії. Динамізм скульптури бароко, на
відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне
відчуття могутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення
легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною привабливістю. Якщо
у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то
в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються
богами. В його скульптурній групі “Аполлон і Дафна” відчувається ілюзія
польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо
фантастичного.

Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Відродження, однак у
ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це
особливо помітно у контрастах між елементами важких об’ємних
конструкцій, які символізували земне, та елементами легких витончених
конструкцій — втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий
тип міського палацу, одночасно вирішуючи завдання створення великих
ансамблів. Особливо вражають споруди комплексу собору і площі св. Петра
в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними
представниками бароко у живописі були італієць М. Караваджо і голландець
П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом так званого нічного
освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні.
Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос
(назвемо хоча б картини “Підняття хреста”, “Вакханалія”). Загалом, стиль
бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки:
“високе” бароко (аристократичне, дворянське і церковне), “середнє” і
“низьке” (міщанське і селянське).

Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від лат.
— зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новим змістом у
другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав
функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення абсолютизму;
теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі
“Мистецтво поетичне”. Грунтуючись на принципах філософського
раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і
справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали
громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного
ідеалу утверджувався чіткий поділ жанрів мистецтва на “високі” і
“низькі”. До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів,
королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других,
героями яких виступали селяни, міщани, — комедія, байка, сатира, ідилія.
В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного,
величного і простого, суворо дотримувався закон “трьох єдностей” — дії,
часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості
драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п’єсах
“Британік”, “Мітридат” показав конфлікт між людською гідністю, високим
моральним обов’язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями.
Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622—1673), який утвердив жанр “високої
комедії”, класицизм звернувся до проблем народного життя.

Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культурно-світоглядні явища
перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва. Духовна суть
бароко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у
контрастах “високого” і “низького”, “духовного” і “матеріального”,
“спокою” і “екстазу”. Класицизм у допросвітницький період здебільшого
виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї
частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у
зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям
народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою
надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі
цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб
звернення до соціальних низів як представників розуму і здорового
глузду.

З. Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від
традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники
її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану
(міщан і селян); встановлення “царства розуму”, заснованого на
природному рівноправ’ї людей, політичній свободі і громадянській
рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і
“просвітити” монархів відносно змісту “істинного” людського суспільства.
Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної
організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки
духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій
культурно-історичній добі. До речі, згадувана епоха, на відміну від
попередніх, сама дала собі ім’я: термін “просвітництво” використовують
ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей
термін у науці стаття І. Канта “Що таке Просвітництво?” (1784р.).

За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї
Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше —
в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської
культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але
найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів
сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку
французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Перш ніж дати загальну характеристику культурі доби Просвітництва,
зупинимося на характерних спільних рисах та специфічних відмінностях
Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин
на основі розуму, “вічної справедливості”, рівності.

Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну
систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало
справжній “культ розуму”, вбачаючи в ньому той “архімедів важіль”, за
допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного
життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною
сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії,
котра готувала собі ідейні засади приходу до влади.

Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим,
що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не
дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.

2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму
просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також
поліпшення морального стану суспільства.

Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була
безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Передові люди того
часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств
суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку
людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що
Просвітництво розумілося ширше, ніж просте розповсюдження знань і
освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також
утвердження “істинних” уявлень про світ, суспільство та людину — на
противагу “хибним” ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли
в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне
піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789—
1794рр.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому
політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони
продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в
різних країнах мало й істотні відмінності:

1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького
певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом
факторів і насамперед тим, що англійське Просвітництво не випереджало
буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж,
Англійська буржуазна революція XVII ст. виступала в релігійній оболонці,
її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій
англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став
класовий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася владою з новим
дворянством, залучивши останнє до буржуазного способу ведення
господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької
ідеології в Англії.

2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у
розвитку ідейної боротьби буржуазії, що підіймалася. Воно породжувалося
специфічними умовами Франції XVIII ст., де боротьба між феодалізмом і
антифеодальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.

3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в
тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної
солідарності, з національним відродженням, особливими стимулами для яких
стали гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм. Історичним
прикладом може слугувати період Гетьманщини в Україні.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби
Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим
щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй
властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра
спостережливість, проникнення в людські пристрасті і характери.
Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті
ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя,
цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства, властивих
мистецтву попередніх років.

Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого
підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає
громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт,
Г. Фіддінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро
репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для
них розв’язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом,
знаннями.

Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним
змістом. Так, якщо в класицизмі “розумність” творів мистецтва була
показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як
додаткове свідоцтво його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше
зближуються через посередництво істини. Звідси — моралізаторський пафос
самого мистецтва Просвітництва та зростаючий інтерес до проблеми
піднесеного. Реалізм Просвітництва вже не висуває таких могутніх
титанів, як мистецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга
загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідливого
героя.

Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу
найрізноманітніших верств, залучаючи низи суспільства. Уважно
простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає
соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час
розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві
поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а приблизно з 60-х
років XVIII ст. — також і романтизму.

4. Формування світоглядних орієнтирів Просвітництва пов’язане не лише з
загальною атмосферою доби, а й з бурхливим розвитком природничих наук і
філософії.

Виникненню матеріалізму XVIII ст. сприяв майже 300-річний досвід
зростання нового природознавства, покликаного до життя зародженням і
поширенням капіталістичного способу виробництва.

Потреби інтенсивного розвитку продуктивних сил привели до того, що нове
природознавство на противагу схоластиці повернулося лицем до “тлінної”
природи, звернулося до експериментального вивчення властивостей матерії,
законів руху земних і небесних тіл, до встановлення фізико-математичних
виражень цих законів. Допитливий людський розум на страх церкві почав
проникати в таємниці не тільки неорганічного, але й органічного світу.
Величезним успіхом фізіології XVIII ст. стало відкриття І. Гарвеєм
кровообігу. Були написані праці, що встановлювали залежність психічних
явищ від стану людського тіла. І тим самим підготували висновки, які
заперечували субстанціональність душі.

Просвітництво XVIII ст. спиралося на видатні відкриття Р. Декарта, І.
Ньютона і Г. В. Лейбніца в галузі фізики і математики, на перші
досягнення передової біологічної думки, завдяки чому поступово
витіснялися релігійні і спіритичні погляди на сутність життя,
віталістичні та теологічні уявлення, встановлювалися природні
причиннонаслідкові зв’язки і закономірності життєвих процесів. Біологія
була тоді ще далека від скільки-небудь широких наукових узагальнень.
Однак праці У. Гарвея, М. Мальпігі, Я. Сваммердама, Ф. Реді, А.
Левенгука в галузі анатомії, фізіології й ембріології вже давали
матеріал для обґрунтування матеріалістичної думки про те, що життєві
явища такі ж пізнавані, як і всі інші, і мають у своїй основі не
загадкові містичні чи ірраціональні начала, а природні фізико-хімічні
процеси.

Своєрідною енциклопедією була для просвітителів-філософів XVIII ст.
багатотомна “Природнича історія” Бюффона і його співпрацівників.
Прогресивний мислитель, людина енциклопедичних знань, Ж. Бюффон
(1707—1788), вступаючи в суперечність з пануючими в природознавстві
поглядами, зробив спробу звести сукупно найважливіші досягнення
природничих наук своєї епохи. Його окремі здогади про еволюційний
розвиток органічного і неорганічного світу Землі були спрямовані проти
грубого і наївного релігійно-догматичного мислення.

Усередині XVIII ст. природничі науки, зробивши значний крок уперед у
матеріалістичній інтерпретації явищ природи, перервали, по суті, свої
зв’язки з релігією і метафізикою. Однак фактичною відмінністю цієї доби
є нерівномірний розвиток різних галузей природознавства. На той час,
коли механіка твердих тіл і математика досягли високого щаблю, хімія,
біологія й інші науки знаходилися ще на етапі становлення.

Такий нерівномірний поступ наукових знань проявлявся і в медицині.
Незважаючи на досягнення анатомії, фізіологія з клінікою (а особливо
головна клінічна спеціальність — терапія) протягом довгого часу
відставали. Великий вклад у процес становлення клінічного навчання
студентів здійснив Лейденський університет, при якому була створена в
XVII ст. клініка. Лейден у XVII ст. став науковим центром. У його
університеті працювали К. Лінней, Р. Де-карт, Ж. Ламетрі, X. Гюйгенс.
Особливо значну роль у запровадженні клінічного навчання відіграв Герман
Бургав (1668—1738), який викладав у цьому університеті клініку
внутрішніх захворювань і патології. Основний принцип навчання, який він
пропонував, це навчання біля постелі хворого. До Бургава приїздили
вчитися лікарі з інших країн, його називали “вчителем всієї Європи”.
Учнями Бургава були фізіолог Альбрехт Голлер у Німеччині, французький
лікар Ламетрі, клініцист Ван Світен у Відні. В Росії методи Бургава
підтримував і популяризував засновник Московського госпіталю Микола
Бідлоо. Недоліком у діяльності Бургава було те, що всі процеси, які
відбуваються в організмі людини, він пояснював з погляду механіки.

Нові підходи до розвитку медичних знань проповідував французький вчений
Ж. Ламетрі (1709—1751). В головному своєму творі “Людина —машина” він
проголосив програму вивчення життєвих процесів шляхом дослідів і
закликав до перебудови фізіологічної науки на матеріалістичній основі,
за що піддавався переслідуванням з боку церкви і змушений був виїхати до
Німеччини.

Початок патологічної анатомії поклав італійський лікар Джованні Баттіста
Морганьї (1682—1771). Свої наукові висновки Морганьї зробив на основі
великої кількості досліджень і створив найціннішу наукову працю з
патології, яка заклала основи цієї науки. Вчений стверджував, що кожна
хвороба має своє місцезнаходження, кожній хворобі передують певні
матеріальні зміни в тому чи іншому органі тіла, розтин трупа дає
можливість встановити хворобливі зміни органів. Таким чином, дослідник
визначив місце патологічної анатомії як складової частини клінічної
медицини.

За реформу медичної освіти виступав французький вчений П. Ж. Кабаніс
(1757—1808). Він підтримав ідею створення медичних шкіл при великих
лікарнях, щоб навчання учнів відбувалося біля постелі хворого, щоб таким
чином лікар умів лікувати, а не тільки показувати свої знання під час
диспутів.

На рубежі XVII—XVIII ст. культура, наука і, зокрема, медицина набувають
кардинально нових рис. Боротьба за новітні ідеї здійснюється в умовах
конфлікту між матеріалістичними і метафізичними поглядами, проте,
переборюючи різноманітні труднощі, медицина в окремих галузях досягла
значних успіхів.

5. Соціально-економічні перетворення доби Просвітництва вплинули на
духовний світ людей, змінили їхні духовні запити та ідеали. Велике
значення мало втілення нових суспільних ідей у літературі.

Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до
розвитку суспільства, заснованого на приватній власності. Найбільш
радикальні автори висували ідеї рівності людей у правах, стояли вище
соціально-верствової обмеженості та нерідко висловлювали ідеали,
популярні серед широких народних мас.

Просвітителі підпорядкували свою художню творчість завданню перебудови
суспільства, їхні твори носили глибокий філософський характер. У ряді
випадків — це своєрідні белетризовані філософські трактати. Звідси і
деяка раціоналістичність художньої творчості просвітителів. Борючись за
перебудову суспільства, утверджуючи принцип активного впливу художника
на громадську думку, вони створили нові жанри філософсько-політичного
роману, морально-політичної драми і гротескно-комедійного памфлету. При
цьому широко використовували літературні форми старих майстрів: памфлети
Лукіяна, філософську поему Лукреція, сатиричну літературу Ренесансу,
твори Еразма Роттердамського, Франсуа Рабле, Томаса Мора, яких вважали
своїми ідейними попередниками. Відстоюючи демократичні напрями
мистецтва, просвітителі ввели в літературу нового героя — простолюдина.
В якості позитивного образу митці оспівали і прославили його працю, його
мораль, співчутливо і проникливе показали його страждання. Викриваючи
сваволю панівних станів, вони сміливо вводили в літературу критичний
елемент. Вони дали світу твори високого політичного і художнього
значення.

У своїй творчості просвітителі-літератори використовували три основні
типи художнього мислення : класичний, романтичний і реалістичний.

Класицизм XVIII ст., незважаючи на безперечну свою схожість із
класицизмом XVII ст., все ж не був прямим нащадком останнього, а являв
собою принципово нове історико-художнє явище. Якщо класицизм XVII ст.
формувався в умовах консолідації націй, коли абсолютна монархія
відігравала значною мірою позитивну роль у суспільному житті, і не
піднімався до заперечення наявних суспільних відносин, то класицизм
XVIII ст. відзначався антифеодальною спрямованістю, оскільки він
розвивався в умовах, коли буржуазія готувалася до вирішального штурму
феодальних бастіонів.

Сентименталізм (від фр. — чуття) був своєрідною реакцією на надмірний
раціоналізм класицизму з його нехтуванням почуттями простої людини.
Ідеалам просвітницького класицизму, котрий виріс на ґрунті
“само-задоволеного” розуму, сентименталізм протиставив ідеал “природної
людини”, складений з елементів утопії. Проте саме цей мотив-ідеал
захистив культуру Просвітництва від всевладдя логічного холодного
розуму, став запорукою розвитку її майбутнього.

Розуміння людини як такої, що живе за законами природи, стало відправним
моментом раціоналізму в його помірковано критичному варіанті.
Визначається нова культурна цінність — художня правда, яка відкрила шлях
реалістичному мистецтву.

Найбільшого свого розвитку просвітницький реалізм (від лат. речовий,
дійсний) досяг в Англії, яка в середині XVII ст. стала на шлях
капіталізму. Саме в Англії з’являється принципово відмінна від
традиційної придворно-аристократичної аудиторії аудиторія масова, з
новими вимогами та естетичними смаками. Складалася вона переважно з
представників так званого третього стану, які жадали бачити в мистецьких
творах реалії життя. Це зумовило той факт, що саме в Англії
просвітницький реалізм став провідним напрямком художньої творчості.

Головним жанром у літературі XVIII ст. стає соціально-побутовий роман.

Одним з найбільш відомих англійських письменників доби Просвітництва був
Д. Дефо (1660—1731), автор памфлетів, у яких засуджувалися
переслідування передових людей, висміювалися пересуди та пихатість
англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман “Робін-зон
Крузо”. Неперехідна цінність цього твору полягає у прославленні
сміливого пошуку і відкриття нових земель, возвеличенні мужності,
наполегливості, людської праці та винахідливості, відчайдушної боротьби
з небезпекою.

Чимало передових, близьких народові ідей, висловив у своїх творах
великий англійський письменник-сатирик Дж. Свіфт (1667—1745). В широко
відомому романі “Мандри Гулівера” під виглядом казкових подорожей свого
героя він висміяв вади сучасного йому суспільства: чванливість,
жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. Дж. Свіфт
висловив свою думку про нікчемність тогочасного життя, алегорично
переніс втілення людського благородства на коней. Його роман — глибокий
і складний філософсько-сатиричний твір.

Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не
згадати шотландського поета Р. Бернса (1749— 1796). У своїх поезіях він
змальовував образи селян (“Був бідний фермер батько мій”), виступав
проти соціального й національного гноблення (“Веселі жебраки”).
Революційними настроями пройняті його твори періоду Французької
буржуазної революції 1789 р. — “Дерево свободи”, “Чесна бідність”.

Важливий крок у напрямку реалістичного відображення дійсності здійснила
французька художня література епохи Просвітництва. Значний вплив на неї
справили реалістичні традиції іспанського роману і творчість таких
англійських письменників, як Дефо і Свіфт. Але література Просвітництва
у Франції мала також найближчих попередників у своїй країні, насамперед
в особі видатного письменника Алена Рене Лесажа (1668—1747). Його
сатиричний роман “Кривий біс” і особливо “Пригоди Жіль Блаза із
Сантільяни” дають панорамну картину суспільних відносин, висувають на
перше місце кмітливого і спостережливого простолюдина, викривають звичаї
аристократії, чиновників, духовенства; піднімають завісу над справжніми
мотивами їхніх вчинків.

У творіннях Вольтера і Руссо французька художня література безпосередньо
зливається з передовою громадською думкою епохи Просвітництва. Боротьба
за нові естетичні ідеали досягає кульмінації в період розквіту
діяльності Д. Дідро.

Дені Дідро (1713—1784) був видатним французьким прозаїком і драматургом.
Він залишив помітний слід в естетичній теорії і художній критиці свого
часу. В повісті “Монахиня” Дідро викриває злочини церкви. Розповідаючи
про долю дівчини, насильно постриженої в черниці, він розкриває звичаї
монастирів, існуючі в них порядки. В повістях “Племінник Рано” і
“Жак-фаталіст” у формі живого діалогу розкриваються соціальні проблеми
того часу.

У галузі драматургії друге покоління просвітителів відмовилося від жанру
класицистичної трагедії і повернулося до міщанської драми (“серйозної”
чи “слізної” комедії). Глашатаєм цього повороту в драматургії був Дідро.
Не король чи знатна особа, а рядова людина, буржуа повинні бути героями
драми; не боротьба людини з долею, а боротьба людини проти суспільних
несправедливостей повинна складати її зміст. Дідро ілюструє свою теорію
власними п’єсами— “Позашлюбний син” (1757 р.) і “Батько сімейства” (1758
р.).

Глибоким соціальним змістом сповнені твори французького драматурга і
публіциста П.О.К. Бомарше (1732—1799). Найбільш відомі серед них комедії
“Севільський цирульник” та “Весілля Фігаро”, де автор висміяв
нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітливого і тямущого
слуги Фігаро. Перед глядачем не лише безтурботний веселун, майстер
хитрої інтриги, але й людина розумна та енергійна. П’єси містили чимало
гострих випадів супроти зловживання владою, спадкових привілеїв, що ними
так хизувались аристократи. Сюжети комедій Бомарше використали великі
композитори сучасності Моцарт і Россіні для створення своїх безсмертних
опер.

Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких
письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та
суспільний рух “Буря і натиск”. Представники цього напряму Й. В. Гете,
Й. Ф. Шіллер, Г. Бюргер, Я. Ленц та інші виступали проти деспотизму, в
ім’я справедливості та свободи, оспівували сильних, сміливих людей, яким
властиві яскраві, глибокі почуття. Саме такими рисами характеру наділені
герої творів великого поета і драматурга Й. Ф. Шіллера (1759—1805). У
драмі “Вільгельм Телль” оспівано швейцарського народного героя, борця за
незалежність і визволення країни з-під австрійського гніту; драма
“Орлеанська діва” присвячена героїні визвольної боротьби французького
народу Жанні д’Арк.

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII — початку
XIX ст. був поет і мислитель Й. В. Гете (1749—1832), один із
найосвіченіших людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення французької
революції, він, однак, негативно поставився до революційного насильства,
бо був переконаний, що більше користі дадуть виховання народу і реформи
зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості
людини, що і відобразив яскраво у всесвітньо відомій драматичній поемі
“Фауст”. Над цим твором він працював майже все життя. У середньовічну
легенду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав
можливість здійснити всі свої бажання, Гете вклав новий
філософсько-моральний зміст. Його героя мучать питання: у чому полягає
сенс життя? Що таке щастя? І тільки в кінці трагедії, вже гинучи, Фауст
доходить висновку: сенс життя полягає у праці, діяльності та боротьбі.
На сюжет “Фауста” французький композитор Ш. Гуно (1818—1893) створив
однойменну оперу, яка користується величезною популярністю і сьогодні.

Таким чином, творчість багатьох талановитих письменників, драматургів,
поетів, публіцистів доби Просвітництва залишається прикладом боротьби
незалежної вільної думки за торжество загальнолюдських духовних
цінностей.

6. Розвиток європейського мистецтва XVIII ст. складний і нерівномірний.
У позбавленій національної єдності Італії найвищі мистецькі досягнення
пов’язані з венеціанською школою. У Франції прослідковується еволюція
від рококо до мистецтва програмно-громадянської моральності. В мистецтві
Англії вже зароджувалися характерні риси реалізму розвинутого
буржуазного суспільства. Молодий Гойя в Іспанії всією своєю творчістю,
по суті, готував романтизм наступного століття. Найціннішою спадщиною
XVIII ст. стали закладені в ньому основи естетики й мистецтвознавства як
справді наукової дисципліни, розвиток якої тісно пов’язаний з успіхами
філософії.

Просвітителі проголосили метою мистецтва наслідувати природу, але
природу упорядковану, удосконалену (Дідро, А. Поп), очищену розумом від
згубного впливу рукотворної цивілізації, створеної абсолютистським
режимом, суспільною нерівністю, неробством, розкішшю. Раціоналізм
філософсько-естетичної думки XVIII ст., однак, не пригнічував свіжості й
щирості почуття, але породжував спрямованість до пропорційності,
вишуканості, гармонійної довершеності художніх явищ мистецтва, починаючи
з архітектурних ансамблів і закінчуючи прикладним мистецтвом.
Просвітителі надавали величезного значення в житті і мистецтві почуттю —
осередку найблагородніших поривань людства, почуттю, що прагне
цілеспрямованої дії, почуттю, здатному відродити справжні чесноти
“натуральної людини”, яка керується законами природи.

Гостра спостережливість, витончена культура думки і почуття характерні
для всіх художніх жанрів XVIII ст. Художники прагнули зафіксувати
різноманітні у відтінках, буденні, життєві ситуації. Самобутні
індивідуальні образи тяжіли до цікавих розповідей і феєричної
видовищності, гострих конфліктних дій, драматичних інтриг і комедійно
побудованих фабул, витонченого гротеску, буфонади, граціозних
пасторалей, галантних святкувань.

Нові проблеми постали і в архітектурі. Зменшилося значення церковного
будівництва, зросла роль світської архітектури, привабливо простої,
оновленої, позбавленої надмірної імпозантності. В деяких країнах
розв’язувалися проблеми планування міст майбутнього. Народжувались
архітектурні утопії: графічні архітектурні пейзажі Д. Б. Піранезі, так
звана паперова архітектура.

Узвичаювалися міські ансамблі громадських споруд і тип приватного,
інтимного житлового будинку. Разом з тим у мистецтві XVIII ст.,
порівняно з попередніми епохами, стали меншими синтетичне сприймання і
повнота охоплення життя. Порушувався колишній зв’язок монументального
живопису і скульптури з архітектурою, в них посилилися риси станковізму
і декоративності. Предметом особливого культу стало мистецтво побуту,
декоративних форм. Поряд з тим зросла взаємодія і взаємозбагачення
різних видів мистецтва. Досягнення, набуті одним видом мистецтва,
вільніше використовувались іншими. Так, був досить плідним вплив театру
на живопис і музику.

Мистецтво XVIII ст. пройшло два етапи. Перший_про-довжувався до
1740—1760 рр. Він характеризується видозміною пізніх форм бароко в
декоративний стиль рококо. Своєрідність мистецтва першої половини XVIII
ст. — в поєднанні дотепного і глузливого скептицизму і вишуканості. Це
мистецтво, з одного боку, витончене, аналізує нюанси почуттів і
настроїв, спрямоване до граціозної інтимності, стриманого ліризму, з
іншого боку, тяжіє до “філософії насолод”, до казкових образів Сходу—
арабів (шейхів), китайців (чаклунів), персів (фокусників). Одночасно з
рококо розвивався реалістичний напрям. У деяких майстрів він набув
гостровикривального характеру (У. Хогарт). Відкрито виступала боротьба
художніх напрямів всередині національних шкіл. Другий етап пов’язаний з
плюралізмом естетичних ідеалів, їхньою конкуренцією, змагальністю, за
плечима яких стояли різні культурно-політичні позиції державних
інституцій і народних традицій.

Життєстверджувальний класицизм протиставляв декоративності рококо
природну простоту, суб’єктивній сваволі пристрастей — пізнання
закономірностей реального світу, почуття міри, благородство думок і
вчинків.

Одночасно з класицизмом, і зазнаючи його впливу, продовжував
функціонувати реалістичний напрям, у якому художники намагались
узагальнювати життєві явища.

У другій половині XVIII ст. в мистецтві зародився сентименталізм з його
культом почуття і пристрасного поклоніння всьому простому, наївному,
щирому. Виник і пов’язаний з ним передромантичний напрям у мистецтві,
пробудився інтерес до середньовіччя і народних форм мистецтва. Всі ці
напрями та ідеї знайшли прояв у різних видах мистецтва — архітектурі,
живописі, скульптурі, музиці.

На початку XVIII ст. монументальний архітектурний стиль змінився новим
художнім напрямом — мальовничо-урочистим, вишуканим рококо (від фр. —
декоративний мотив на зразок мушлі). Сформувавшись у 20-ті роки XVIII
ст., рококо досягло розквіту в 30-ті—40-ві роки. В цей час будівництво
із Версаля остаточно переноситься в Париж, який продовжував зберігати за
собою славу найбагатшого і найкрасивішого міста Європи.

Архітектура втрачала тенденції до грандіозних ансамблів за версальським
взірцем. Але потяг до розкоші набирав іншої форми. На зміну садибному
замку XVII ст. приходить міський дім, готель, що потопає у зелені садів,
невеликий особняк французької аристократії, верхівки буржуазії,
розбагатілих лихварів-нуворишів. Залиті світлом, вишукані салони і
будуари ставали феєричним фоном для приватного життя і побуту
аристократичної верхівки, яка видерлася після смерті Людовіка XIV з-під
деспотичної опіки королівського двору. В особняках типу рококо вже не
було характерної для класицизму єдності вирішення зовнішнього об’єму і
внутрішнього простору, архітектори часто відступали від логічної ясності
і раціонального підпорядкування частин цілому. Невеликі за розмірами
кімнати і зали відокремлювалися, їх робили різними за формою, залежно
від призначення. Житлові кімнати розташовувалися зазвичай вздовж другого
поверху фасаду, повернутого в сад. Інтер’єри готелів рококо вражають
безмежною розкішшю, ювелірністю оздоблень.

Типовий зразок рококо — інтер’єр готелю Субіз, створений архітектором
Жерменом Боффраном (1667—1754). Овальна зала будівлі відрізняється
грацією форм, невимушеною витонченістю.

У середині 50-х років XVIII ст. стиль рококо був підданий критиці за
надмірну манірність, чуттєвість і складність композицій живописних
декоративних елементів. В архітектурі почалася стилізація під грецьке
мистецтво, хоч і дещо романтизована. Модним став англійський ландшафтний
парк — цілковита протилежність французькому регулярному. Він мав
справляти враження, ніби його не займала рука людини. Містки і хижі
виникали в ньому начебто ненароком, руїни наводили на роздуми. В
орнаментиці теж переважали грецькі мотиви — меандр, пальмети, гротески.
Якщо в малому Тріаноні (архітектор Жак-Анж Габріїль, 1689— 1782) у
версальському парку — класичні риси, але доповнені ліризмом та
інтимністю, то вже через рік у розпочатій у Парижі церкві св. Женев’єви
(з 1791р. — Пантеон, місце поховання славетних людей Франції)
посилюється героїчне начало. Архітектор цієї величної споруди —
Жак-Жер-мен Суфло (1713—1780). Саме в майбутньому у витворах
Клода-Нікола Леду (1736—1806) судилося розвинутися цій героїчній лінії
нового класичного напряму.

У зодчестві Франції передреволюційних десятиліть переважали громадські
споруди. В Парижі, Бордо, Безансоні будувалися театри, розраховані на
широке коло глядачів, ділові торгові будинки, біржі тощо. Ясність і
простота, гармонія і пропорційність усіх частин архітектурної композиції
— ось до чого прагнули тепер архітектори, які на собі відчули вплив
просвітницької думки.

Власні національні шляхи англійська неокласика знаходить у містобудівній
діяльності, меблях і посуді, а також вставках для меблів з яшмової маси.
Однак неокласика тут не така нова, як на континенті, бо античністю в
Англії захоплюються давно.

В Італії досягнення мистецтва тісно пов’язані з венеціанськими впливами.
Попит на декоративне розмальовування палаців венеціанської знаті і
картини, вівтарні образи для церков викликав надзвичайний розвиток
монументально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко
(темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні
Баттісти П’яцетті).

Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Венеції, виразником її
духу, був представник пізнього бароко в європейському мистецтві Джованні
Баттіста Тьєполо (1696—1770). Кожний сюжет його — чи то бенкет
Клеопатри, чи суд Соломона — він перетворював на святкове видовище.
Тьєполо — автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У
нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він
умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші вимічав однією
мальовничою масою. Динамічність композицій, сміливість перспективних
вирішень, невичерпна фантазія художника якнайкраще відповідали не тільки
бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку
являло собою венеціанське богослужіння XVIII ст.

Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського
архітектурного пейзажу (Антоніо Каналетго, Франческо Гварді
“Венеціанський дворик”), наприклад, жанрового живопису, який відтворював
концерти, уроки танців, маскаради (П’єтро Лонгі).

Художники Франції XVIII ст. пройшли ту ж еволюцію від рококо до
класицизму, що й архітектори. Першим великим майстром рококо був
художник Жан-Антуан Ватто (1684 —1721), який починав з наслідування
живопису фламандської школи (“Савояр” — хлопчик з Савойських гір, що йде
на заробітки). Однак надалі його головним сюжетом стали галантні картини
свята — аристократична компанія в парку танцює, прогулюється. Ніякої
дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витонченою
грацією трохи іронічним спостерігачем (“Вередниця”), іноді меланхолійно
(“Свято кохання”, “Товариство в парку”, “Скрутне становище”).

Театральність, характерна для мистецтва XVIII ст., у Ватто виявилась
особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго до
смерті, “Паломництво на острів Цітеру”, де кавалери і дами вирушають на
острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почуття,
його наростання, і передано це відчуття кольором чудового мерехтливого
світла, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність
зображення — мета художника. Але це не кохання, а гра у кохання, театр.
Театром і було все життя суспільства, яке змалював Ватто. Він добре знав
життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької
комедії (“Жіль”).

Найбільш реалістичний твір Ватто — “Крамниця Жерсена”. У правій частині
картини розмовляють поміж собою кавалери і дами, які забрели в
антикварну крамницю, у лівій — складають у ящик картини, серед яких і
портрет Людовіка XIV — “короля-сонця”. “Чи немає тут думки про
скороминучість життя, слави, влади і вічність — тільки мистецтво?” —
запитують мистецтвознавці.

Істинним представником французького рококо вважають Франсуа Буше
(1703—1770) — “першого художника короля”, як його величали, директора
Французької академії наук. Гедонізм (від грец. — насолода), властивий
рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розумним. Він
умів робити все: панно, картини, театральні декорації, книжкові
ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів
тощо. Його теми — релігійні, міфологічні, пейзажні краєвиди — все це
пасторальне, ідилічне і відверто виражає чуттєву насолоду життям
(“Тріумф Венери”, “Туалет Венери”, “Венера з Амуром”, “Венера з
Вулканом”, “Купання Діани” тощо). І хоча його героїня — біло-рожева
богиня Флора у вбранні пастушки, однак — це аристократка, парижанка.

У другій половині життя Буше стає об’єктом жорстоких нападок теоретика
естетичних ідей Просвітництва Дідро, який вбачав у ньому уособлення всіх
бід, з якими боролися просвітителі.

Стиль мистецтва Ватто і Буше у другій половині століття, коли ідеалам
рококо, як і самому замовнику цього мистецтва, вже по суті був винесений
вирок, продовжив блискучий майстер, живописець-імпровізатор, художник
рідкісного таланту, фантазії, темпераменту Жан-Оноре Фрагонар
(1732—1806). Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучення блакитних,
рожевих, палевих тонів наповнювали його картини. Він працював у багатьох
жанрах, зображаючи в основному галантно-любовні сцени (“Поцілунок
крадькома”, “Щасливі можливості гойдалок”).

Портрети багатьох художників цього часу — в основному жіночі —
прославляють своїх знатних героїнь (Луї Токке приїздив у Росію і
намалював портрети Єлизавети Петрівни та багатьох знатних дам; Жан-Манр
Натьє, який малював парижанок) в образах кокетливих, грайливих,
пікантних богинь, муз, німф, весталок, які втратили класичну велич і
стриманість.

Подібні смаки, одначе, під впливом прийдешньої епохи і Просвітництва
поступово змінювалися.

Незаперечний вплив буржуазії викликав Інтерес до голландського реалізму,
і художник Жан Батіст Сімеон Шар-ден (1699—1779), працюючи вже у руслі
нових естетичних ідей, створив, по суті, нову систему живопису.

Почав він із натюрморту зі здобиччю у голландському або фламандському
стилі, але потім знайшов свою тему: предмети кухонного начиння — казани,
каструлі, бачки (“Мідний казан”), які живуть своїм “тихим життям”. Ці
предмети позбавлені у нього будь-якої претензії і сповнені живописної
майстерності (“Натюрморт з голубим кубком”). У жанровому живописі — на
противагу аристократичним галантним святам і пастушачим ідиліям —
Шарден, виражаючи смаки буржуазії, відтворив поміркованість, порядок,
затишок ранньобуржуазного побуту (“Молитва перед обідом”, “Праля”,
“Жінка, яка миє каструлі”). Дійсно він прославив добропорядність,
працьовитість, вірність домашньому вогнищу — справді бюргерські чесноти.
Ці картини стали маленькими шедеврами реалістичного мистецтва.

У Жана Батіста Грьоза (1725—1805), теж співця скромного побуту третього
стану, дещо інший підхід. Він близький до сентиментальної драми, яка
саме виникла в цей період. “Оце справді мій художник!” — проголошував
Дідро, присвятивши Грьозу не одну сторінку своїх творів. Як і
сентиментальна міщанська драма, творчість художника зазнала величезного
впливу ідей Руссо, проповіді патріархальної ідилії. Це віяння поширилося
по всій Європі. Але у Грьоза немає шарденівських міри і смаку. І його
“моральний живопис” — “Читання Біблії” (де батько сімейства роз’яснює
дітям біблію), “Сільські заручини”; “Паралітик” (якого доглядає дружина)
— має іншу назву — “Плоди доброго виховання”, а “Розпещене дитя” —
“Плоди поганого виховання” — це живописна дидактика. Такі прославлені і
уподобані міщанством дівочі “Голівки” Грьоза з піднесеними догори очима,
розбитим люстерком, мертвим пташеням тощо досить банальні.

Лінію Шардена, що перейшла у розвинений психологізм, продовжили Жан
Етьєн Ліотар, Жан Батіст Перроно, Моріс Латур.

Розвиток образотворчого мистецтва в Англії довго стримувався феодальними
війнами і Реформацією. Пуританський рух XVII ст. з його іконоборчими
ідеями аж ніяк не сприяв формуванню власної художньої традиції.

Розквіт англійської національної школи живопису пов’язаний з ім’ям
Вільяма Хогарта (1697—1764). Його творчості властиве правдиве,
аналітичне за своїм характером зображення побуту та звичаїв свого часу;
простежується така ж, як і в романах, спрямованість на дослідження
“людської природи”, той же моралізаторський акцент. І не дивно, що твори
Хогарта досить часто використовувалися як ілюстрації до англійських
реалістичних романів XVIII ст.

Показовою в цьому плані є його серія з шести картин під загальною назвою
“Кар’єра повії” (1731 р.). Зміст цієї серії перегукується з романом Д.
Дефо “Молль Флендерс”. Проте перед нами не ілюстрація, а реальна життєва
історія селянської дівчини, котра в Лондоні потрапила до рук старої
звідниці, потім стала утриманкою і врешті-решт закінчила своє життя
серед мешканців лондонського “дна”.

Кожна з картин відображає певний вузловий момент цієї ординарної і
багато в чому узагальненої історії, одночасно художник декількома
деталями зв’язує попередню картину з наступною, створюючи своєрідну
живописну сповідь. На жаль, картини не збереглися. Вони загинули під час
пожежі в 1755 р. і дійшли до нас в авторських гравюрах. Близькими за
духом та творчою манерою до “Кар’єри повії” постає серія з восьми картин
“Кар’єра марнотратника” (1735 р.) та “Модний шлюб” (1743 р.) —
найвизначніша за майстерністю виконання серія, а також “Вибори до
парламенту” (1754 р.).

Своїми серіями-хроніками Хогарт започаткував перші сторінки реалізму в
живописі та графіці. У його творах світ не втрачає своєї чуттєвої
чарівності, негідними постають лише засоби використання життєвих благ у
сучасному йому суспільстві.

Весь хід розвитку просвітницького реалізму свідчить про його тісний
зв’язок з усім спектром культурних пошуків епохи. Саме в реалістичному
мистецтві того часу знайшла свій вияв тенденція до внутрішньої
цілісності твору, подолання його відірваності від життя. Зміцнення
реалістичної установки на зображення дійсності в мистецтві розглядалось
ідеологами Просвітництва як ефективний засіб вирішення суспільних
проблем.

І все ж, незважаючи на значні досягнення, реалізм як провідний тип
художнього осмислення дійсності заявить про себе на більш високій стадії
суспільного і художнього розвитку. Важливою передумовою цього повинна
була стати поява цілісної реалістичної системи розуміння світу і людини.
Проте це вже лежало за межами XVIII ст.

Головне досягнення англійського живопису XVIII ст. — портретний жанр,
який посідає одне з основних місць і в стінах Королівської Академії
мистецтва — національної художньої школи, відкритої в 1768 р. та більш
незалежної (як первісток буржуазної культури), ніж європейські академії
на континенті.

Першим президентом академії був Джошуа Рейнольдс (1723—1792), живописець
і теоретик, який обстоював класицизм, хоча в своїх роботах тонко
реагував на віяння часу, захоплювався колоритом Тіціана і Рубенса,
багато чого у них запозичив. Чимало робіт створив на історичні і
міфологічні сюжети (“Немовля Геркулес, яке душить змій” — картина,
замовлена у 80-х роках Катериною II, прославляє перемоги Росії — одна з
найкращих у цьому жанрі). Рейнольдс малював дуже багато — іноді до 180
портретів на рік. Роботи його були пишними й урочистими, але в них
повною мірою відображена просвітительська віра в людину, її розум, її
досконалість та інші позитивні якості. Полководці (“Лорд Хітфілд”),
письменники (“Порене Стерн”), актори (“Девід Геррік”, “Сара Сіддонс в
образі музи трагедії”), лондонські красуні (“Неллі О’Брайен”), дитячі
портрети, які мали гучний успіх, — все це у зображенні Рей-нольдса
чудові люди, в них підкреслено все найкраще, натхненне.

Художник Просвітництва наголошував у персонажі не на його майновому
стані, а на особистих рисах, духовній суті. Внутрішня динаміка картин
досягається певним кольоровим складом: напруженим контрастом між
звичайним золотаво-червоним, золотаво-брунатним колоритом і вкрапленнями
плям інтенсивно-синього, зеленого або яскраво-гарячого.

Рейнольдсу англійський живопис завдячує славою. Цьому сприяли і
громадська просвітницька діяльність художника, і його праці з теорії
мистецтва, естетики.

Найближче до Рейнольдса стояв Джордж Ромні, який малював портрети
молодих англійок (“Дочка пастора”, “Місіс Грір”), звичайно, камерно,
інтимно, навіть іноді впадаючи у солодкуватість (“Мати і дитя”). Менш
відомі портретисти — Джон Хоппнер, Джон Опі (англійський Караваджо);
шотландський майстер Генрі Реберн. Захоплено був прийнятий на континенті
Томас Лоуренс. Почавши з портретів, близьких творчо до Рейнольдсових,
Лоу-ренс завершив свою творчість більш холодними, поверхово ефектними,
хоч і, безсумнівно, віртуозними за технікою виконання. Певного розвитку
набрав побутовий жанр, графіка — в основному репродукційна, вона
популяризувала твори живопису.

Другий великий портретист Англії XVIII ст. — Томас Гейнсборо
(1727—1788). Якщо Рейнольдс показав реалістичну сторону просвітницької
естетики, то Гейнсборо — емоційну. Тонке відчуття природи, музикальність
художника визначили натхненність, мрійливість, тиху замисленість
відображених персонажів. Гама сіро-голубих, зеленкуватих відтінків стає
визначальною в його живописі. Він не підкреслює суспільної ролі героя
(портрет Сари Сіддонс). В його репрезентативних портретах є інтимність і
меланхолія. Ліричному обдаруванню Гейнсборо близький сентименталізм,
який у цей час формувався в англійській літературі, але, як і кожний
великий майстер, він не виходить за рамки одного стилю.

Для портретів Гейнсборо дуже важливий пейзаж, що надає ліризму його
роботам. Це пагорби і долини, могутні дуби його рідного краю (“Містер
Ендрюс з дружиною”). Парковий пейзаж так само ніжний і витончений, як і
душевно тонкі, поетичні, інтелектуальні моделі зображуваних (“Блакитний
хлопчик”, “Місіс Грехем”, “Сквайр Халлет з дружиною”, “Ранкова
прогулянка”). Живописна техніка Гейнсборо — мазки різної товщини і форми
синьо-блакитних, зеленкуватих, сріблястих тонів — наче створена для
передачі вологого повітря, в якому розчиняються обриси пагорбів і
котеджів, усієї поезії старої Англії.

Визначна роль у мистецтві за доби Просвітництва належала скульптурі.

Скульптура у Франції, як і в інших державах Європи, пройшла ті ж самі,
що і живопис, етапи: це переважно рокайльні форми у першій половині
XVIII ст. і наростання класичних рис — у другій. Група приборкувачів
коней (Гійом Кусту (1678—1746), виліплена для парку розваг у Марлі
(тепер на Єлисейських полях), пройнята духом бароко. Але вже зображення
королеви Марії Ліщинської в образі Юнони позначене віяннями нової доби.
Риси легкості, свободи, витонченості у Жана Батіста Пігаля (1714— 1785),
артистизм і відчуття матеріалу у Клода Мішеля, який працював у дрібній
пластиці. Блискучий майстер класицизму Етьєн-Моріс Фальконе (1716—1791)
став знаменитим, працюючи в Росії (“Мідний вершник”, моделі для
фарфору). Він автор статуй та композицій на міфологічно-алегоричні теми.

Молодший сучасник Фальконе Жан Антуан Гудон (1741 — 1828) створив
скульптурне-портретну галерею вчених, філософів, людей мистецтва. Серед
них статуя Воль-тера — в обличчі старого із запалими щоками, проваленим
ротом живе незгасний насмішкуватий розум.

Помітне місце в мистецтві XVII ст. належить музиці, високо оціненій в
естетичних творах просвітителів. Так, у Монтеск’є є висновок про те, що
музика, яку греки вважали вихователькою моралі, і справді “протидіяла
жорсткому впливу грубої установи і в галузі виховання відводила для душі
місце, якого у неї без цього не було б”.

В епоху Просвітництва серед композиторів з’явилися такі титанічні
постаті, як Г. Гендель, Й. С. Бах, Й. Гайдн, К. В. Глюк, В. А. Моцарт,
Л. ван Бетховен. Кожен з цих митців справив грандіозний вплив на
розвиток усієї світової музичної культури.

Як бачимо, духовна культура доби Просвітництва складна і суперечлива.
Періоду властиві такі особливості художнього сприйняття життя як
інтимність, ліризм і гостра спостережливість. Ці якості принесли нові
відкриття і просунули далеко-далеко вперед світову художню культуру.
Однак слід визнати, що це було досягнуто ціною втрати універсальної
повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних
поглядів суспільства, властивих мистецтву попередніх епох.

Таким чином, підсумовуючи сказане, підкреслимо, що XVIII ст. своєю
культурою, що розвивалася під знаменом звернення до розуму в усіх сферах
життя, зробило вагомий внесок у справу становлення цінностей як
європейської цивілізації, так і людського суспільства взагалі.
Проголосивши лозунги із загальнолюдським змістом, створивши шедеври
мистецтва і літератури, парову машину та інші технічні досягнення, які
перевернули суспільне життя в прямому розумінні слова, Просвітництво
стало ще одним освіченим суспільством, щаблем на шляху до Свободи
особистості.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020