Культурологічне училище
ім.Івана Яковича Франка
Р Е Ф Е Р А Т
на тему:
“Українська культура
в 17 столітті”
Підготувала
студентка групи
Бергель Оксана
Викладач:
Солошко І.В.
– 2001 р. –
Своєрідний характер культурного життя України XIV—XVI ст. зумовлений
тим, що народ з втратою державності, роз’єднаний державами-завойовницями
і приречений виключно на роль виконавця чужої волі, був позбавлений
можливості вільно розвивати свої інтелектуальні та творчі здібності.
Починаючи з XIV ст., вся духовна енергія українського народу
спрямовувалась на те, щоб довести свою життєвість, прив’язаність до
традицій національної культури, її поступ перебував у зв’язку зі
складними реаліями, що Іноді суперечили суспільно-культурному розвитку.
Людські взаємини, побут, православна віра, ще живучі елементи язичництва
в XIV ст. визначали коло суспільних та культурних інтересів людей, вони
жили за природним і церковним календарями, які точно регламентували
будні, доповнюючи їх усталеними святами, ритуальними дійствами. Час був
у руках Бога і князя, тому релігійна і світська влада, що нерідко
складали одне ціле, розпоряджалися долею людини. Навколишній світ був
органічно поєднаний з життям селянина, і це відбилося на його побуті,
мисленні, психології й творчості. Був світ добрий і світ чужий, лихий,
який приносив людині хвороби, горе, завдавав їй кривди, і вона шукала
порятунку у вірі, ліках, чарах. Церковні свята нерідко проводилися
паралельно з язичницькими церемоніями. Календарний час співіснував з
обрядами, що не завжди вписувалися в церковні догмати.
У XIV — XVI ст. споруджуються міста, зростає цехове виробництво,
розвиваються різні види художньої творчості, ремесла, торгівля,
пожвавлюються міжнародні, зокрема й мистецькі контакти. Княжі центри
стають активними осередками різних форм культурного життя. В
українському суспільстві ще з часів Київської Русі не пригасала жага до
знань, до книги. Центрами освіти були монастирі, єпархії, що дбали про
розвиток письма, виходячи з потреб церкви. Вищого навчального закладу у
XIV — XV ст. в Україні ще не було, хоча школи деяких монастирів, зокрема
Києво-Печерської лаври, зажили міжнародного авторитету і прирівнювалися
до університетських. У містах, де оселялися колоніями німці, поляки,
вірмени, євреї, освіта підпорядковувалася місцевим інтересам — ремеслам,
торгівлі, справочинству і опікувалася католицьким кліром.
Церква виступила в оборону руської мови. Свідченням цього є пам’ятки
рукописної книжності. Основою освіти була книга, і українські
прогресивні діячі не шкодували матеріальних статків і охоче
комплектували бібліотеки з творів античних та європейських письменників,
філософів, просвітителів. Книга в Україні була вельми шанована, на ній
виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові,
замовити переклад твору — усе це вважалося справою честі. Книги охоче
перекладали з інших, переважно грецької, потім латинської мов.
Збереглися переклади з Біблії («Пісня пісень», «Євангеліє», «Апостол»),
а також інших літургійних творів.
Центрами освіти і книгописання в XIV—XVI ст. були монастирі, зокрема
Києво-Печерська лавра, Дерманський, Унівський, Зимненський та інші, що
збирали під своїм дахом значні культурні сили — переписувачів
літератури, художників, проповідників, музикантів, вчених’. В монастирях
жили «книжники великі», тут укладалися чималі бібліотеки, переписувалися
книги нові.
Київ був великим культурним центром, а його організуючим ядром —
Києво-Печерська лавра, що згуртувала у своїх стінах освічених людей,
розсіваючи зерна наукових знань і книжності.
У другій половині XV ст. Київ стає значним науковим осередком, про що
свідчать численні твори з астрономії, медицини, фізики, логіки, які
з’являються зусиллями перекладачів у Києві. Центр Київського князівства,
він зберігав пріоритет у духовному єднанні слов’ян, цьому сприяли широкі
торговельні зносини як із Сходом, так і з Заходом. У Києві діяли дві
освічені громади — раббанітська та караїмська, що займалися
перекладацькою діяльністю. Після нападу татар у 1482 р., коли дощенту
було пограбовано усі святині міста, здавалося, що Київ більше не постане
з рут. Але невдовзі місто відродилося.
Українська література в XIV—XV ст. не мала сприятливих умов для свого
розвитку, в наступні періоди на перший план виходить перекладна
література, що пробуджувала патріотичні почуття у зв’язку із засиллям
латинської культури. Полемічний запал виступів посилюється у збірках
кінця XV — початку XVI ст.
Оригінальне письменство XIV ст. «перебувало в стані застою», це
пояснюється характером компіляцій і наслідування, які спостерігаються у
збірниках «Золотий ланцюг», «Ізмарагд», «Златоуст», «Толкова Палея»,
«Четы-Мінеї», що містили чимало світських елементів.
Велику роль у становленні нової культури відіграло світське письменство,
пов язане з традиціями літописання, з розвитком руського права. Детально
розглядаючи період зміцнення литовської династії в XIV ст., М.
Грушевський окреслює суб’єкти українських впливів за часів литовської
державності на землях України . «Руська віра», – зазначає видатний
вчений,— ширилася між верхніми верствами Литви.., Норми державного
права, хоч і змінені дальшою державною еволюцією, були перейняті в. кн.
Литовським від Руси. Приватне й карне право в. кн. Литовського оперлося
також на руськім, як показує порівняння Руської Правди з земськими
грамотами в. кн. Литовського й Литовським Статутом. Руська мова стала
урядовою й культурною мовою в. кн. Литовського — мовою великокняжої
канцелярії і урядів, праводавства й письменства взагалі навіть у
чисто-литовських землях”. Таким чином, політична зверхність Литви над
Україною мала своєрідне культурницьке забарвлення, тобто була пройнята
духом української культури.
У середині XVI ст. на українських землях зростає вплив реформації, її
ідеї приваблюють польську шляхту, що прагнула обмежити привілеї церкви.
У зв’язку з цим виникають пам’ятки, основним пафосом яких була полеміка
з протестантським рухом та єрессю. Конфесійні суперечки мали своїм
наслідком посилення уваги до національної культури, вони згуртовували
українців на боротьбу з шляхетським пануванням.
Друкарські і мистецькі традиції славетного друкаря” книг перед тим
невиданих” Івана Федорова (р.н. – н. – 1583) належать до світових
надбань національної культури, він заклав міцну основу для друкарства
національної культури. він заклав міцну основу для друкарства в Україні,
а разом з ним освіти та літератури. Гуманіст і просвітитель, людина
високоосвічена, він дбав про розвиток української гуманістичної
культури. Друкуючи у Львові “Апостола” (1574), І.Федоров спирався на
свідоме високоосвічене середовище, що усвідомлювало значення рідної
культури в боротьбі за зростання національної самосвідомості.
Визначне явище національної культури — народна пісенна творчість, витоки
якої губляться у сивій давнині. У дохристиянські часи створено пісні
річного календарного циклу, у яких відбито і трудові процеси, і звичаї
та обряди, і пантеїстичні мотиви. Ці твори жили у пам’яті народній,
міцно поєдналися із звичаєвістю, і церква була змушена визнати
язичницький фольклор, пристосувавши його до потреб церкви. Так, народний
обряд весняного пробудження узгодили із святкуванням Великодня, літній
купальський — із днем Івана Хрестителя, зимові колядки і щедрівки — з
Різдвом.
На XV — XVI ст. припадає розквіт українського епосу — дум, балад,
історичних пісень. Думи — найвище художнє надбання народу, вони оспівали
героїчну звитягу борців, етичні заповіти пращурів, трагічну і славетну
долю рідної землі. Створені в гірку годину боротьби з
турецько-татарськими загарбниками, з польським поневоленням, думи
генетичне пов’язані із богатирським епосом Київської Русі.
Українська професійна музика XIV-XVI ст. представлена церковними
творами, вона стояла на засадах візантійської відправи, проте «чужий»
для загалу спів поступово асимілювався з місцевою фольклорною традицією.
Наприкінці XVI ст. виникає «великий» розспів, позначений розвиненим
пісенним мелодизмом. Процес секуляризації церковної музики визволив
професійне музичне мистецтво з релігійних лабет. У XVII ст. знаменний
розспів поступається місцем акапельному співу — сповненому емоційної
наснаги партесному багатоголоссю, що увібрало і церковну, і світську
тематику.
У XIV — XVI ст. склався розмаїтий музичний Інструментарій ударних
(бубон, барабан, тулумбаси), духових (сурма, сопілка, флояра, трембіта,
дуда, труби, бугай, коза, ріг), струнно-щипкових (кобза, бандура,
тсрбан, тримба), а також скрипка, басоля, цимбали, ліра.
У XV — XVI ст. починає побутувати одна з ранніх форм музичного театру —
вертепна драма1. Є свідчення про театральні вистави, що розігрувалися в
XV ст. на площах скоморохами та дотепними комедіантами. Театралізація
обрядових і хороводних пісень («Маланка», «Весільне дійство», «Коза» та
ін.) — це зародки майбутнього національного музичного театру. Проте
вертеп, який увібрав, синтезував слово і наспів, інструментальну музику,
акторську гру, сценографію, пантоміму, лялькову виставу, став тим
національним грунтом, на якому зростав згодом театр.
Архітектура і будівництво XIV — XVI ст. підпорядковувалися завданням
оборонної політики і були пов’язані з характером укріплення міст та
стратегічно важливих осередків, де сходилися промені економіки і
торгівлі. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало
інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, що прискорила
містобудування, було введення магдебурзького права, яке зміцнювало
самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва,
поступово визволяючи їх від феодально-католицької деспотії.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
