Реферат на тему:
„Українська культура в міжнародних відносинах”
Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить
внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з
навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого
спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок —
різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато
різноманітнішими.
Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і
джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної
культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки.
Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають
диференційований характер.
Українська культура з давніх-давен зазнавала впливу зі сторони і в свою
чергу, так чи інакше, впливала на інші культури, проявлялася у
міжнародних відносинах різним чином. Спробуємо з’ясувати, яким чином це
відбувалося протягом цілої історії української культури.
За географічним вектором українська культура — це, безперечно, культура
європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко
виступає європейський індивідуалізм. Від антів і волинян VI ст. крізь
княжу добу, крізь козаччину і аж до XX ст. завжди, коли народ мав нагоду
виявити свою політичну волю, він виявляв одну і ту ж характерну рису:
схильність віддавати перевагу індивідуальній свободі над інтересами
держави, схильність наділяти вищою владою віче (раду) і ревно пильнувати
дії своїх вождів.
Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи,
виявлені у багатому побуті і словесності, віруваннях і народній
філософії. Ця первісна культура розвивалася на власному грунті, проте
зазнавала і чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів,
арабів, персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив
Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі.
Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в
архітектурі, міському праві, вживанні латинської мови, в толеранції до
католицької церкви.
Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття
християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у
ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні
зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері
візантійству в усіх сферах життя.
Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин,
сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і
після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх
галузях культури.
Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з
грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними.
Необхідність у них пов’язана із запровадженням на Русі християнства. Але
поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література —
історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати,
белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастичної тематики:
“Александрія” —- опис завоювань Александ-ра Македонського, “Повість про
індійське царство”, “Троянська війна”, “Слово про премудрого Акіра”,
“Стефаніт і Іхнілат” — “звіриний” епос та ін. Всі ці теми свідчать про
живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся перекладна література
знаходила місце в різнорідних збірниках під назвами “Пчола”, “Золотий
ціп” та ін.
Наприкінці XII ст. було написано “Слово о полку Ігоревім” — перлину
давньоруської художньої літератури. Цей епос сповнений мистецькими
описами природи, самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними
образами, всі картини сповнені чару високої поезії.
“Слово” як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші
слов’янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів,
українською мовою окремі частини “Слова” перекладали Т.Шевченко,
М.Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.
Контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної
кам’яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам’яною спорудою
була Десятинна церква (989—996 рр.). Перші кам’яні будівлі на Русі
з’явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква
належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після
завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом,
хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і успадкував як посаг за
принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та
мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В
оздобу Десятинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави
сучасникам називати її “Мраморяною”. Новий етап розвитку монументальної
архітектури на Русі репрезентують будівлі “міста Ярослава” у Києві. На
цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це
засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). В
архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало
внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси
віконних пройм — все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської
зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У
Чернігові за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава було споруджено
Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою.
У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розквіту
набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в
храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти.
Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі
монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної
церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви
не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.
Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене
карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це
знамениті київські “зміївники”, лунниці, колти, оздоблені зерню або
емаллю, вироби художнього ремесла Русі, шо у значній кількості
вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в
інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.
Важливим елементом давньоруської духовної культури була музика. Великого
поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські
розспіви. Із уведенням християнства на Русі поширився хоровий спів —
одно- і багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану
крюкову, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної
культури.
У той час лікуванням хворих переважно займалися монахи. Наприклад,
“Печорський патерик” згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св.
Алімпія, св. Пимена, св. Козь-му, св. Агапія, Дем’яна Пресвітера та ін.
Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир
Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення
знань.
У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуванням займались і
народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.
Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з вищих верств
тогочасного суспільства. За історичними даними, дочка чернігівського
князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня
Анна Всеволодівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, —
сприяла викладанню медицини в цій школі.
Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісного
розвитку.
Наприклад, перші лікарні у Візантії були організовані у IV ст., у
Франції й Англії — у VII—VIII ст., а в Москві перша
лікарня-притулок — у XVII ст. За історичними джерелами, перший шпиталь
для лікування хворих та перебування інвалідів побудував на Русі в 1070
р. св. Феодосій Пе-черський.
Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія —
Зоя. Онучка Володимира Монома-ха, вона народилася в 1108 р., одержала
добру освіту, цікавилася народною медициною. В юному віці з успіхом
почала лікувати хворих, за що в народі одержала назву “Добродії”. В 1122
р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під
час коронації ім’я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої
доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх
часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.
Саме у Візантії були закладені перші лікарні при монастирях і
запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також
викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна
патологія, терапія, акушерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.
Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікування хворих, Євпраксія
написала грецькою мовою трактат “Алімма” (Мазі). Трактат служив
своєрідною енциклопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х роках
XII ст. Вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей
великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох
частинах книги висвітлюються питання загальної патології, загальної
діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні
присвячені лікуванню різних хвороб.
Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними
зв’язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був
вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві,
архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому
середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та
матеріальний світ східних слов’ян.
У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток
культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам
процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських
та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового
живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх
її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для
подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.
Розвиток української культури в XIV — першій половині XVII ст. органічно
пов’язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України,
яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревськаунія (1385
р.) поклала початок об’єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті
право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію
латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі
було входження українських земель у простір західної цивілізації. З
іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру,
православну віру, звичаї, традиції, мову.
Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст.
через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на
економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступила
руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику
національного, релігійного й соціального гноблення українського народу,
що в свою чергу спричинило відкритий протест українського населення.
В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід
та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну
роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які
стали співтворцями козаччини.
Трохи пізніше, у той час, коли в Московії західної науки і культури
завжди боялися і втікали від них, в Україні ніколи нічого подібного не
спостерігалося і західний вплив широкою рікою котився до нас. Про те, що
в Києво-Могилянській академії утверджувалась атмосфера вільнодумства,
свідчить хоча б викладання в ній філософії. Кожен професор філософії
повинен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього навіть
зобов’язував статут академії.
Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром.
Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639—1640 рр.
та Інокентія Гізеля в 1645—1647 рр. (“Підручник логіки” та “Загальний
нарис філософії”), не обмежувались лише викладом концепцій,
загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно
розробляли проблеми логіки, психології та інших наук.
Та основна заслуга цього навчального закладу полягала в тому, що
українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у
всьому слов’янському світі, демонструвала зв’язок української культури
із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і
Просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського
суспільства та здійснила величезний вклад у справу формування
української еліти.
За далеко неповними даними колишніми учнями Києво-Могилянської академії
були близько 740 українських лікарів, її закінчили такі видатні
українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан
Андрієвський, Данило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михайло
Гамалія та ін.
Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження
навчання до відомих університетів Західної Європи: Лондона, Парижа,
Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші
або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл,
медико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше — Московщини.
У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров прибув до Львова і при
підтримці свідомих громадян організував друкарню, в якій у 1574 р.
надрукував “Апостол” і грецький “Буквар”, що використовувався навіть
болгарськими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Острога, де
надрукував близько 30 творів, а саме — Читанку Божого Слова, Буквар,
“Хронологію” Андрія Римші, “Ключ Царствія небесного” Герасима
Смотрицького та ін. Найціннішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше
І. Федоров знову повертається до Львова, де члени Львівського
Ставропігійського братства викупляють заставлені у лихваря верстати
Івана Федорова і зорганізовують братську друкарню.
У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драматичних творів —
“Просфонима” (1591 р.), “Лямент” на смерть Григорія Желигорського (1625
р.), “Вірші на Різдво Христове” Памва Беринди (1616 р.), “Розмишлєніє о
муці Христа Спасителя” Иоаникія Волковича. Тим самим було зроблено
значний внесок у розвиток різножанрової української культури. Львівська
братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в
Україні, переважно в Галичині і на Волині. У 1604—1606 рр. спершу в
Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла
друкарня Федора та Гедеона Балабанів.
У 16-17 ст. церковній архітектурі ще зберігав вплив
візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком
церкви-ротонди. У цей час набули поширення готичні або ренесансові типи
будівництва церков.
Високу інженерну та будівничу культуру принесли із собою пришлі народи
(вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток
ремісничо-міщанського середовища.
В Україні наприкінці XIV— початку XVII ст., зазначимо, що в українській
культурі перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей
Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні
сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну
державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження
національної культури.
Визвольна війна (1648—1654) змінила не тільки політичний статус України,
але й основи культурного розвитку суспільства. В нових умовах культура
розвивалася під охороною держави.
З міщансько-духовного середовища вийшло нове письменство, що тісно
зв’язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори,
друкарі, видавці об’єдналися в міцний гурт, що творив ідеологію і
піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і
непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648
р.
Другий національний організаційний центр творило Запорозьке Військо.
Січовий центр мав вплив не тільки на Запорожжі, але всюди, де жили
козаки. Кшець-кінцем обидві течії зійшлись і спільно зорганізували
державу.
Єдність української еліти була найсильніша в часи перших боїв за
визволення. Коли ж хвилі революції спали і суспільне та державне життя
постало перед складнішими проблемами, характер провідної верстви
суспільства почав змінюватися.
За таких обставин ідеологічний провід затримала тільки козацька
інтелігенція. Але вона була розбита на два табори — Запорожжя і
Гетьманщину, ідеали яких дещо розходились.
Довгий час дуже сильним було почуття патріотизму, яке допомагало
об’єднувати громадянство навколо загальних справ, перемагаючи власні
егоїстичні інтереси.
Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба,
яку історики назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти у колах
козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за
Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основного
масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою
Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у
васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень
автономної провінції та врешті-решт позбавлена будь-якого
самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського
князівства — васала Туреччини, а на Закарпатті господарювали угорські
магнати. Розподіл України поміж чужими державами згубно вплинув на стан
культури. Той час, коли в Лівобережній Україні — Гетьманщині —
зберігались інститути української державності чи навіть їхні залишки,
був сприятливим для творчого розвитку культури.
Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність,
що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському
наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у
відсталу країну освіту і науку.
Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської
угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених
людей надрукувати в Москві справну Біблію.
А в 1664 р. прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди
вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію, навчав він і царевича
Петра.
Українські книжки “посунули” на Москву ще більше за людей. Книжки до
читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це
йшло з України в Москву. Сила-силенна українських книжок була в
бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих
грамотних людей.
Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах,
на музиці, правництві та літературі.
До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари,
селітровари, злотники, кахлярі.
У другій половині XVII ст. український вплив позначився в друкарстві,
навіть у дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу
нумерація була на аркушах, і тільки потім, під впливом українських
книгарів стали нумерувати кожну сторінку, так само далі стали відривати
в друкованих книжках слово від слова, а до того їх було друковано вкупі,
навіть знак переносу слів (дефіс) запозичили у нас. Заголовок книжки в
Москві любили ставити з кінця, і тільки під нашим впливом вже друкували
ці заголовки з початку книжки.
Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї
літератури стояв українець Ф. Прокопо-вич. Так званий класицизм в
московську літературу був занесений з України. Також українці в
XVII—XVIII ст. рознесли по Московщині свої драматичні твори і заснували
театри. Так, українці ставили свої п’єси і утворили шкільні театри в
Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.
Навіть поряд із зросійщенням у XVIII ст. український вплив на Москву не
зменшився. Вплив цей у XVIII ст. позначився на всім державнім житті.
Українці заклали в Москві Слов’яно-греко-латинську академію на зразок
своєї в Києві, і вчителів у цю московську академію протягом усього XVIII
ст. набирали з українців.
Про український вплив на Москву професор П.А.Безсонов писав: “ПришельцьІ
(малороссьі) заняли здесь самьіе видньїе й влиятельньїе места, от
иерархов до управлення консисторий, … от воспитателей семьи царской до
насто-ятелей монастьірей, до ректоров, префектов й учителей йми же
прозктированьїх школ…”
Українська держава в кінці XVIII ст. впала перед наступом краще
мілітарне і економічно зорганізованої Московської держави, але все те,
що український народ створив за недовгий час своєї державності, не
пропало, а залишилось у спадщину наступним поколінням.
XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кордон. Багато
українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах.
Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні
віяння.
Особливо багатьох прихильників мала медицина як наука практична, і кожен
залюбки брав медичні підручники, записував усякі рецепти. Особливого
значення для поширення медичної освіти набув Страсбург, де у XVIII ст.
цілий ряд українців закінчили медичний факультет і здобули собі імена,
як професори академій та учені. Багато хто з них отримав світську освіту
саме в Києво-Могилянській академії.
Пізніше визначні здобутки української культури пов’язані з жовківським
художнім осередком. Тут працювали майстри з європейською славою — Юрій
Шимоно-вич, Іван Руткович, Иов Кондзелевич, Василь Петранович.
Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичним
вимогам у дворянській культурі.
Українських майстрів запрошували до Литви, Білорусії, Польщі. Відомими
малярами були також М. Петрахович, І. Маховський, І. Зарудний, І.
Калинський, А. Животкевич, О. Антропов та ін.
Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван
Зарудний.
Культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст.,
досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших
форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась
іншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив і
захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі
культурні зв’язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом
європейської культури.
Згодом, як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю,
славу, національне самоутвердження. Шевченко створює твори, якими
захоплюються не тільки українці, але і російська інтелігенція.
Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров — три постаті, які красномовно
засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна
думка в 40—50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що
вливалися до української літератури на рубежі 50—60-х років, зокрема
авторка “Народних оповідань” Марко Вовчок (М. Маркевич), поети С.
Руданський та Л. Глібов, прозаїки А. Свид-ницький та О. Стороженко.
Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст.
пов’язані з діяльністю Івана Франка. Універсальна особистість в історії
світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний
критик і організатор літературного життя. Його творчість стала основою
комплексного вивчення зв’язків української та світової культур.
Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з
новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його “Галицькі
образки” — приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у
поезію.
Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях
ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка “З вершин і низин”,
“Зів’яле листя”.
Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка —
“Смерть Каїна” і “Мойсей”.
Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко
та М. Леонтович, інші видатні композитори.
Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій
прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних
утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально
розвиватися за властивими їй еволюційними законами.
Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та
перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск
з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія
культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без
політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає
занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.
Культурне життя в радянській Україні було цілком обумовлене жорсткою
системою і режимом політичної влади, воно мало суперечливий характер,
соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях
політичного терору проти культури та її творців, врешті — проти власного
народу. Однак і тоді народжувалися діячі, які своїм талантом змушували
захоплюватися цілий світ – це і О.Довженко, і М.Багряний і багато інших
імен, які сьогодні повертаються до нас із забуття.
Українська культура – це загальноєвропейська культура, яка постійно
зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними,
але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями
українських митців серед інших народів. Культура – завжди залишається
важливим моментом у встановленні міжнародних інтеграційних зв’язків.
Використана література
Українська і світова культура. Підручник. – Київ, 2001.
Б.Субтельний. Історія України. – К., 1994.
Енциклопедія українознавства. – К., 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
