.

Українська культура та історія Придністров’я (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
271 6369
Скачать документ

Українська культура та історія Придністров’я

З покоління в покоління люди передають національні культурні традиції,
звичаї, пісні, легенди про походження населених пунктів, побудову церков
та історичні події. Є дані, що деякі з цих легенд мають реальне
історичне підгрунтя. В останні десятиліття інтерес до власної історії і
культури особливо підсилився. Ще за радянських часів в багатьох селах
були місцеві краєзнавці та історики-аматори, які вивчали і записували
фольклор, топоніміку, історичні відомості. А десь сто п’ятдесят років
тому було зовсім не так. Описуючи свою мандрівку по Карпатах, Яків
Головацький писав: “Немає у нас, як це буває в інших краях, ані по
селах, ні в містах, ні в місечках письменика, ученого, любителя рідної
минувшини, який, збираючи пам’ятки своєї околиці, зміг би інформувати
про все подорожнього та подати добру пораду… Немає жодного твору, де
були б описані місцевість та пам’ятні місця.” Тепер все змінилося. Із
здобуттям незалежності місцеві краєзнавці у багатьох місцях публікують
зібрані матеріали. В де-не-де навіть був налагоджений випуск
культурно-історичної періодики. Незважаючи на фінансові труднощі, в
Борщеві, наприклад, вже близько восьми  років виходить
історико-краєзнавчий збіпник “Літопис Борщівщини”, який видають
Борщівський краєзначий музей та краєзнавче товариство “Джерело”
(редактор Ігор Скочиляс). Зусиллями інших ентузіастів на Буковині
видавався щоквартальник “Дністер”, літературно-мистецького,
громадсько-історичного та культурно-освітнього спрямування (редактор
Марія Чобан). Крім того, досить багато місцевих краєзнавців написали і
опублікували брошури з історії рідних сіл. Та все ж таки, найбільше
інформації зберігається в народній пам’яті і щоб перенести її на більш
надійні носії потрібно дуже багато кропіткої роботи. У цій короткій
статті можна лише побіжно оглянути народне трактування власної історії
та культури на теренах Придністров’я, рухаючися від витоків Дністра і
Стрия до українсько-молодовського кордону. Для більш повної картини тут
інколи будуть приводені дані з літературних джерел. Експедиція збирала
також етнографічний матеріал, але суттєво нового нічого не було
знайдено, здебільшого звичаї до деталей збереглися так, як це,
наприклад, описує Олекса Воропай.

      м. Турка. Це “столиця” бойківського краю, розташована в Карпатах
зовсім недалеко від верхнього Стрия по обидвох берегах його притоки
Яблоньки. А трохи західніше  від Турки розпочинає свій біг Дністер.
Турка як село відоме з 15-го століття, коли польський король Владислав
Ягайло передав право на його володіння одному з волоських шляхтичів,
який став на службу в короля. Коли у 1729 році Турку придбав Ян Антоній
Калиновський і добився переведення її до стану міста, він, намагаючися
принадити купців та ремісників, обіцяв їм широкі свободи і пільги,
незалежно від їх майнового і громадського стану, релігій та
національності. Він мав на меті зробити з Турки великий торговий центр,
для чого вона, розташована на гостинці з Польщі до Угорщини, добре
надавалася. З тих часів у Турці завжди було мішане населення – українці,
поляки, волохи, жиди. Тільки євреї складали замкнену громаду, решта ж
населення поступово українізувалася, всі ходили до тої самої
православної церкви. Лише після побудови мурованого костелу поляки стали
зберігати свою національну ідентичність, але українсько-польських шлюбів
все було багато. Під час експедиції “Дністер-2001” у Турці місцеві люди
розповідали, що в мішаних подружжях діти частина дітей хрестилася у
костелі, а частина у церкві. Якщо батько був поляк, то у костелі
хрестилися хлопчики, а якщо полькою була мама, то – дівчатка. Хрещені в
костелі українці тепер складають місцеву римо-католицьку парафію.

      с. Вовче. Тут бере свій початок Дністер. Він витікає з джерела на
горі недалеко за селом, але завдяки численим притокам швидко стає
повноводним і вже в самому селі становить певну перешкоду для сполучення
між правобережною і лівобережною частинами села. Село старовинне,
патріархальне, типове для гірської частини Придністров’я. У верхів’ях
Дністра і Стрия по селах майже всі родини живуть з діда-прадіда і добре
пам’ятають про своє походження. Ще донедавна тут існував поділ на
“хлопів” і “шляхту”. І хоч ті і другі бували однаково бідні, але в
церкві стояли окремо і для подружжя обирали партнера тільки в межах
свого стану. Люди в цих селах глибоко релігійні, свято дотримуються
старих звичаїв. Тут дуже часто на подвір’ях, вздовж доріг можна побачити
хрести, кам’яні і дерев’яні. Ці хрести ставилися в різних випадках, але
їх можна поділити на дві групи. Є хрести як знак прохання допомоги у
Бога (щоб урожаю бути, щоб діточки годувалися, щоб чоловік або син з
війни повернувся). Інші хрести ставилися в подяку Богові за одужання
після тяжкої хвороби, за щасливе повернення з війни, заробітків. Багато
з тих, хто емігрував в далеку Америку також ставили хрести, щоб залишити
пам’ять про себе. Окремо ставилися великі хрести в пам’ять скасування
панщини 1848 року і насипалися кенотафи (порожні могили з хрестами)
загиблим січовим стрільцям. Це явище було характерне всюди в Галичині.
Більша частина цих пам’яток була зруйнована в радянські часи, але після
здобуття незалежності України вони всюди були відновлені. У самому
Вовчому було дві церкви, дві каплички і костел. На вході до церкви
Пресвятої Богородиці висить  пам’ятна дошка з таким надписом:
“Найбільшому украіньскому поетови Тарасови Шевченкови в столітнї
роковини уродин 1814 – 1914”. Про побудову цієї церкви існує легенда,
яка в певній мірі є типовою для Приністров’я. Церкву планувалося
поставити на горі, що піднімається над селом, недалеко від костелу.
Місце було освячене і на ньому був поставлений хрест. Але ця земля
належала швабам (німцям), і вони вночі перенесли хрест на протилежний
берег Дністра, а людям сказали, що хрест з волі Божої переніс вітер.
Люди повірили і збудували церкву на новому місці. Зразу за селом під
старою дуплястою липою стоїть криниця. Люди називають її Франковою, бо
ніби до неї приїжджав наш славетний письменник. Живуть серед мешкаців
села, так як і в інших карпатських селах, перекази про боротьбу воїнів
УПА. Найчастіше в таких переказах присутній трагічний момент
самознищення партизанів, вмотивованого небажанням потрапляти в руки
катів НКВС.

      с. Верхнячка. Тут починається Стрий. І от, легенда про побудову
церкви в селі подібна до тої, що у Вовчому.  Колись в грозі з церкви
зірвало хрест і занесло вітром. Нову церкву побудували там, де знайшли
хрест.

      с. Н. Висоцьке. Ще та сама тематика легенди. В селі була стара
церква. Нову хотіли будувати на попівстві, вже поставили хрест, але за
ніч хрест перенісся до старої церкви. Там і побудували нову. Церкви у
карпатських селах будувалися переважно дерев’яні. Багато з них є
справжніми шедеврами народної архітектури. Як приклад можна навести
відому церкву Пресвятої Богородиці у Маткові на Стрию побудови 1838 р і
менш відому у Бусовиську на Дністрі, побудовану ще в 1718, про що
свідчить дошка при вході до церкви. Особливо цікаві церкви з
багатоступеневими верхами, такі як у с. Комарники та колишня церква з с.
Кривка, перевезена до Львова у музей народної архітектури у
Шевченківському гаю. Лише десь років сто де-не-де починають з’являтися
муровані церкви. Особливої уваги заслуговує церква Святого Духа у селі
Бориня недалеко від Турки. Вона побудована в 1912 р. і несе в собі деякі
риси романського стилю.

      с. Лімна. Наддністрянське село Турківського району. Місцеві жителі
вважають, що раніше село називалося Ломна, і ця назва походить від слова
“ломати”. Однак, скорш за все в основі назви лежить румунське лемн
“деревина”. Волохи були одними з перших жителів села, яке було засноване
приблизно в 15-му столітті. За легендою в селі було поставлено хрест на
честь перебування тут Маркіяна Шашкевича. В селі є гарна, типова
бойківська трибанна дерев’яна церква, яка довший час була закрита, але
люди таємно доглядали за нею, і зовні, і всередені, зберігали вбрання
для священника та стару Біблію в оправі, обитою бляхою. Вже в часи
перебудови люди самовільно її відкрили, користуючись присутністю в селі
експедиції “Дністер”, що викликало переслідування винуватців з боку
районного відділу КДБ.

      с. Головецьке. Це вже Старосамбірський район. Село велике,
складається з кількох колишніх хуторів Бабино, Шляхта, Підтатарином,
Золотківець, Гвоздець та самого давнього села Головецького. І кожна з
цих назв має своє народне пояснення. Наприклад назву Підтатарином
пов’язують з історичним фактом татарського наїзду 1594 року. Тоді
місцеве населення ховалося від наїзників в горах і скочували на
татарські чамбули, які йшли долиною, великі колоди. Таким робом одного
татарина було вбито, і він був похований на одному з пагорбів. Про інші
деталі татарського наїзду можна почути в сусідньому Дністрику
Головецькому. При в’їзді в Головецьке з боку Лімни стоїть великий хрест
в пам’ять про скасування панщини, і цей хрест один з небагатьох, який не
був знесений за радянських часів. Очевидно він не муляв очі районному
начальству. Але люди думають інакше. Від багатолітнього в’язня
радянських концтаборів у 1989 році була записана наступна казка.

       За Руськими горами на славному Дунаї стояв стольний город Відень.
Жив там цісар Франц-Йосиф з дружиною, синами і доньками. Їх було
стільки, скільки земель у цісаря. Кожна дитина опікувалася дарованою їй
землею. Руську землю опікував наймолодший син. Поїхав він у Карпати
довідатися, як живуть у його володіннях люди. Пройшов він ту землю,
вернувся до батька і сказав йому: “Знайдіть мені трьох коней – тлустого,
сухого і сліпого!” Цісар не знав, що йому відповісти на то, і велів
привести коней, а син сказав: “Тлустий кінь – то твої вельможі, які
грабують землю Руську. Сухий кінь – то твій нарід, який живе у ярмі
панському, а сліпий кінь – то ти сам, бо ніц не бачиш!” Задумався цісар
і вирішав сам піти у ту землю, накинувши поверх мундуру лахміття. Минув
гори і прийшов у село Головецько. Зайшов у крайню хату до бідної вдовиці
і напросився переночувати. Жінка відповіла, що радо прийме гостя, але не
має нічого поїсти ні для подорожнього, ні для своїх діточок. Дав їй
гість пару крецарів і вона пішла до корчми купити в жидів хліба. Жиди
вдивувалися на такі гроші, але хліба дали, зібралися разом і на решту
для вдови спромоглися. Жінка прийшла додому, нагодувала дітей, гостя і
вже вогень не паливши повкладала всіх спати. Раненько вона встала і
запалила п’єц. Дим побачили гайдуки, прибігли, залили вогень водов і
погнали усіх на пащину. Працює цісар з людьми в полі, вже й час обіду
підійшов, але ніхто їх не годує. Тоді він крикнув, що пора вже обідати.
Гайдуки з нагаями накинулися на него, а цісар скинув лахміття і став
перед ними у свому цісарському вбранні. Гайдуки постовпіли, попадали на
коліна, помліли, а цісар крикнув, щоб гайдуків прибрали, а пащину
закопали. З того часу стоїть у Головецькому Хрест Свободи, і ніяка сила
не може його звалити. При виході з села стоїнь стара криниця. На її
кам’яному цямринні бив вибитий лев на щиті, над яким стоїть надпис:”Герб
Руси”.

      с. Топільниця. Старосамбірський район. В селі не було церкви, і
люди не мали грошей на її побудову. Одного разу до берега недалеко від
села пристали плоти. На них були хлопці з крісами. Вони затрималися в
селі на один день, а потім пішли в гори. Селянам вони залишили плоти і
дали грошей на церкву. Плоти розібрали і зробили з того дерева церкву.
То був Олекса Довбуш із своїми хлопцями. Цікаво, що в селі річка
Топільничанка дуже вже мала. плоти по ній аж ніяк не могли пройти.

      Спас. Над селом височіє гора “Замчище”. За переказами тут у замку
помер князь Лев. На горі і досі збереглися земляні вали. З гори видно
так званий “Чортів камінь”. Його ніби ніс чорт ніс одним пальцем, щоб
знищити ним село, але заспівали півні, чорт настрашився і випустив
камінь. Таким чином врятоване село люди перейменували на Спас.

      м. Старий Самбір.  Місто колись називалося Самбір, але коли його
татари зруйнували у 1241 р., люди переселилися трохи нижче по Дністрі і
забрали із собою назву міста. В урочищі “На Повалищі” був давньоруський
замок, сліди якого були ще наприкінці 19-го століття. В місті серед
українців є досить багато римо-католиків. У великому костелі править
службу ксьондз, який приїжджає кожної недіді з Устшиків Дольних
(Польща).

      с. Созань. Село розташоване зразу за старим Самбором. Тут колись
був кляштор, де жили ченці князя Лева. За переказами тут десь закопаний
скарб місцевого пана із родинними коштовностями. Пан помер на засланні і
нікому не сказав, де захований той скарб.

      м. Самбір. Колись на місці Самбора було поселення Погонич, куди
люди переселилися в 1241 році з теперішнього Старого Самбора. З часом
нове поселення перетворилося на місто-фортецю з численими оборонними
спорудами. Тут був старий замок, слідів від якого не залишилося, і новий
замок, рештки валів якого можна побачити біля міської лікарні. Майже
кожна капітальна будова міста несла на собі оборонне навантаження:
бернардинський монастир-фортеця, оборонні домініканський, єзуїтський
монастирі та монастир бригідок, церква Різдва Богородиці з оборонним
муром, оборонна ратуша. У 17-18 ст. більшість українського населення
міста вимерла на чуму, тому поляки, які сюди переселялися з Польщі,
складали більшу частину населення міста. Тим не менше, тут до 1939 р.
була ціла низка українських товариств, зокрема музейне товариство
“Бойківщина”, серед керівників і засновників якого був лікар і
культурний діяч Володимир Кобільник (1885-1937). В кінці 80-х років тут
повстало культурологічне Товариство імені Кобільника.

      с. Кульчиці. Село знамените тим, що тут народився видатний
український гетьман, герой Хотинської битви Петро Конашевич Сагайдачний
(1570-1622). Недалеко від села є давньоруське городище.

      м. Дрогобич. Відомий з часів Київської Русі. Український
національний та культурний осередок. З архітектурних пам’яток особливо
заслуговують уваги деревяна церква Святого Юра, церква і монастри
Василіан. Тут вчився у гімназії один з найвизначніших духовних лідерів
України Іван Франко (1856-1916). У Дрогобичі народилася відома
українська поетеса Уляна Кравченко (1860-1947).

      с. Корналовичі. У селі учасники експедиції в 1989 р. в непролазних
хащах молодих акацій знайшли старий і цікавий костелик. Він виглядав як
якийсь зруйнований палац в джунглях Індії. Тоді здалося, що цей
маленький шедевр архітектури втрачений назавжди. Але через два роки він
вже був реставрований і тепер діє.

      с. Довге. Село розташоване по обидвох берегех Стрия. Біля церкви
на правому березі (є також церква на лівому) знаходиться могила Корнила
Устияновича (1839-1903). Тут він розписував іконостас у церкві і раптово
помер. На могилі скромний, але гарний пам’ятник в доброму стані. Люди
переказують про перебування маляра в селі з покоління в покоління.

      м. Стрий. Місто було одним з осередків українського національного
руху в Галичині, хоча українців в місті до 1939 року було заледве
третина. Тут була ціла низка культурно-освітніх, суспільно-політичних,
економічних і виховних організацій. Одним з видатних політичних діячів
Стрия був композитор і диригент, священик Остап Нижанківський
(1862-1919). Він організовув “артистичні мандрівки” по цілій Галичині,
пропагуючи хорову музику. Крім того, в Завадові, де він був парохом він
був засновував першу в Галичині молочну кооперативу. Цей приклад скоро
поширився і так виник в Стрию знаменитий “Маслосоюз”. В травні 1919 року
Нижанківський був розстріляний польськими вояками. Другим визначним
громадсько-політичним діячем у Стрию був один з найкращих галицьких
адвокатів, публіцист, дійсний член НТШ Євген Олесницький (1860-1917).
Діяльність його була надзвичайно багатогранна. Він заснував у Стрию
Народний дім, будівля якого і досі є прикрасою міста, брав участь в
організації “Маслосоюзу”, заснував Крайовий Союз Господарсько-Торгових
Спілок, вів видавничу діяльність, перекладав п’єси для Народного театру,
який підніс до високого рівня.

      с. Подільці. Церква в селі будувалася 1929 року.  Коли копали яму
під фундамент, відкопали поховання козаків. Їх голови були покриті
китайкою, яка добре збереглася. Збереглися і козацькі шаблі. Всі ті
рештки були поховані наново на тому самому місці.

      с. Повергів. Місцева жителька Анастасія Бобоцька розповідала, що
сільську церкву збудовано 1770 р., де давніше на липі з’явився образ
Матері Божої з дитятком. Її збудували на кошти місцевого пана. Якось він
їхав кіньми і сильно загруз у болоті. Відтак почав ревно молитися і дав
обітницю збудувати церкву, коли Бог допоможе вибратися з болота. Так
сталося, але пан забув про свою обітницю. І знову їхав кіньми, і знову
загруз. Вже після другої вислуханої Богом обітниці пан взявся її
виконувати. Він хотів будувати церкву не біля липи, де з’явився образ
Матері Божої, а на іншому місці і послав людей у гори по дерево. Коли
люди верталися, коні, які везли дерево, самі зупинилися біля липи. Так і
збудували церкву на цьому місці. Та липа стояла майже до нашого часу. В
самому кінці села серед дерев стоїть дерев’яна церква Святої Параскеви
побудови 1772 року, в доброму стані. Біля церкви стояв високий дубовий
хрест на честь 950-ліття Хрещення України. Трохи далі за церквою знайшов
серед старих поховань є могила пароха Колодрубського:

      “Тутъ спочиває Петръ  Ив. Павловичъ упок. 11 новембера 1888.”

      Тою самою мовою вибито напис на кам’яному хресті поруч:

      “Сей паматник поставлений на мьсцы где стояла церковъ Пресв.
Матеры Параскевіь до 1722 року”.

      Такою мовою робилися епітафії у цілому Придністров’ї.

      с. Піддністряни. По дорозі на Новий Розділ лежить наддзвичайно
цікаве село Піддністряни. Тут є величний храмовий комплекс, що
складається з дерев’яної церкви, мурованої дзвінниці та дерев’яної
каплиці. Церква має аж дев’ять декоративних бань у три яруси. Микола
Жарких, завідувач відділу Інституту пам’ятникознавства в Києві вважає,
що вона нагадує російські Кіжі, але між обома пам’ятками архітектури є
суттєва різниця – Кіжі відомі багатьом, а Піддністряни – ні. Побудова
декоративних бань на зімкненому склепінні була улюбленим прийомом
московсько-суздальських архітекторів 17-18 століть, а в Україні його
відлуння можна знайти хіба лиш десь у Путивлі. Чому так побудована
церква у Піддністрянах, залишається загадкою. Можливо, що це була примха
місцевого поміщика Яна Кароля Язвінського, відомого тим, що програв свою
дружину в карти. Щоправда, цим вона особливо і не журилася, бо чоловік
мав легковажну вдачу, але селяни довго згадували його як доброго пана.
Власне, це він побудував церкву в селі, рівно як і школу, плебанію,
будинки для кооператива, сільської управи. Він же електрофікував село ще
наприкінці минулого століття і заклав чудовий парк з екзотичними
рослинами. Селяни досі пам’ятають  вже неіснуючий панський палац із
скляною дахівкою.

      Миколаїв на Дністрі. Тут народилися відомі українські письменники
Микола Устиянович (1811-1885) і Уляна Кравченко (1860-1947). В Миколаєві
народився також сучасний львівський письменник і дослідник старовини
Ярослав Гнатів.  Уляна Кравченко, зачарована рідним містом, написала про
нього так звану “Білу книгу”. Від книги лишилися іно уривки. Письменниця
вважала, що це одне з небагатьох українських міст, яке має український
характер. Місто було знамените своєю високохудожньою керамікою.

      с. Розвадів. У Розвадові живе художник Іван Сколоздра,
неоридинарна особа, з власним світобаченням і з власною життєвою
філософією. Займається головним чином малюванням на шклі. Роботи ясних,
чистих кольорів. Крім цих мальованок майстер має кілька десятків
скульптурних мініатюр з глини.

      с. Верин. Перед селом, зліва від дороги можна побачити скромний
пам’ятник. Це пам’ятник Василеві Біласу і Дмитрові Данилишину, бойвикам
УВО і ОУН, які були страчені за вироком польського суду через повішення.
Ці дві героїчні, і одночасно трагічні постаті вповні характеризують той
жертовний тип галицької молоді, який складалав  основу ОУН, яка в 30-ті
роки не відкидала методів терору у боротьбі за незалежну Україну. Крім
нападів на пошти в Городку і Трускавці Білас і Данилишин відомі участю в
атентаті на Тадеуша Голувка, співробітника Пільсудського, прихильника
польсько-українського зближення. Обставини затримання бойовиків досить
сумні. Тікаючи від жандармів після нападу на пошту, вони дісталися до
околиць села Верин. І бойовики, і їх переслідувачі були вже змучені до
краю, і ледве пересували ноги. Недалеко на полі працювало кілька селян з
Верина. Жандарми стали їм гукати, щоб вони затримали втікачів. Прийнявши
втікачів за звичайних злочинців, селяни схопили їх і передали жандармам.
Трагедією в цих обставинах було те, що ці селяни були національно
свідомі українці і не допомогли б жандармам, якби знали, що вони
роблять. Так принаймі розповідали мешканці села. В селі є 700-літній
дуб, під яким, за народною легендою, зупинявся Богдан Хмельницький.
Начебто сидів він під тим деревом, яке і тоді вже було немолоденьке,
зрізав собі патика дубового і сказав : “Буду тим патиком панів бити,
якщо шабля зламається”. З цим же дубом (а може і з іншим) пов’язаний
народний переказ про німецького снайпера  часів останньої війни. Сидів в
схроні під дубом кілька днів і, вистрілюючи по одному радянських
саперів, не давав налагодити переправу через Дністер.

      с. Молотів. Сільська церква, яка яка стоїть на високій горі в колі
дерев дуже добре дивиться з Дністра. За словами Миколи Жарких вона
сконцентрувала в собі найулюбленіші елементи української храмової
архітектури. Місцеві жителі дуже пишаються своєю церквою, вони
розповідали також, що в кінці 1938 року  і на початку 1939 патріотична
молодь Галичини йшла через Карпати, щоб боротися за незалежну Карпатську
Україну. Тільки з околиць Молотова пішло близько 50 хлопців. Частина з
них загинула у боротьбі з угорським військом, яке окупувало Карпатську
Україну зразу після проголошення незалежності.

      смт. Журавно. Журавно відоме в історії України тим, що тут у 1676
році після довгих боїв в околицях міста Польща і Турція уклали мирну
угоду, яка зупинила турецьку експансію, жертвою якої чотири роки до того
став Кам’янець-Подільський. У двохсоту річницю пам’ять тої значущої
події в Журавно був встановлений пам’ятник у формі кам’яної колони на
високому постаменті, який зберігся і досі. Крім цього пам’ятника
привертає на себе увагу і високий будинок ратуші з неодмінною вежею, а
також церква досить оригінальної архітектури. З середини минулого
століття русини в Журавно були поділені на дві громади – українську і
москвофільську. Москвофілів фінансово підтримував царський уряд Росії,
принаймі так казав один з місевих місцевих жителів. Для прикладу, за
вхід до української читальні треба було платити гроші, тоді як до
москвофілів вхід був вільний.  Між українцями і “кацапами” часто
траплялися бійки, навіть під час Служби Божої. Був випадок, коли
“кацапи” порізали у церкві синьо-жовті фани. Можливо, ворожнеча штучно
розпалювалася і польською владою. Москвофіли дуже зраділи появі
більшовиків у 1939 році, зустрічали їх з червоним прапором, а коли всім
видавали паспорти, просили записувати їх “руськими”, що дивувало навіть
нових урядовців. Після вивезення білшовиками на Сибір кількох сімей
“кацапів” на Сибір вони швидко вилікувалися від свого москвофільства і
забули свій гімн “За Русь святую”.

      с. Войнилів. Тут народився відомий літературний критик Микола
Євшан (справжнє прізвище Федюшка – 1889-1919). Виступав проти
народництва в літературі, сповідував новаторство і мистецькі пошуки.
Відповідно до своїх поглядів в певній мірі протиставив Тарасові
Шевченкові Пантелеймона Куліша, вважаючи його поезію більш тривкою.
Воював в лавах Української Галицької Армії і помер від тифу у Вінниці.

      с. Козарі. Люди кажуть, що в селі є родини татарського походження,
але свою мову забули, мають тільки татарські прізвища (Маман та інші).
Це нащадки тих татар, які зруйнували колись в цій місцевості місто
Золоте Яблучко. Ще тут є легенда, подібні якій зустрічаються в багатьох
селах. Суть її в тому, що людина, яка руйнувала церкву або хрест,
пізніше зазнавала великих нещасть у житті або вмирала неприродною
смертю.

      с. Шевченкове (колись Св. Станіслав). Церкву Пантелеймона на
високій горі в селі можна пізнати здалеку. Витончена різьба по білому
каменю капітелей і порталів цієї архітектурної роблять її витвором
високого мистецтва. Напис на церкві 1194 р. говорить про час її
спорудження. Колись в селі була духовна семінарія, в якій вчився
кардинал Любачівський. Він вже в часи незалежності приїзджав з візитом в
ці місця. В селі, вздовж нього, дослідники на відрізку, протяжністю 3
кілометри знайшли фундаменти 5 храмів. Колись село було польським, чи
більша половина жителів в ньому були поляки.

      м. Галич. Княже місто, столиця галицьких князів з 1141 до 1241 рр.
Його центр був у теперішньому с. Крилосі, на шість кілометрів південніше
від сучасного Галича. Давня столиця займала територію близько 40 кв.
кілометрів, і сучасне с. Шевченкове теж було в її межах.  Після знищення
столиці татарами в 1241 р. нове місто постало на місці княжої пристані
при впадінні в Дністер Лукви. Для оборони від татар в 14-му столітті тут
був побудований старостинський замок, який кілька разів перебудовуався.
Спершу він був побудований із землі та дерева, але мури, які частково
збереглися, поставлені в середині 17-го століття італійськими
інженерами. Як виявилося, вся система оборонних споруд була нездалою,
тому турки в 1676 році після облоги здобули замок і частково зруйнували
його башти, які через сто років були розібрані на будматеріали. Тепер
від нього лишилися жалюгідні рештки. На недавній ювілей міста планували
добудувати замок, але потім розпочаті роботи було закинуто і він так і
залишився в розваленому стані. В доброму стані знаходиться церква Різдва
Христового з 13-14 ст. Біля неї стоїть хрест в пам’ять жертвам
Талергофа.

      с. Крилос. Село – колишній центр княжого Галича, розтошований на
горі між Луквою та Мозолевим потоком. Княжі палати були розташовані у
місцевості, яка тепер називається “Золотий тік”. Недалеко від цього
місця є так звана “Княжа криниця. Вода в ній дуже смачна. Від старих
часів збереглися високі вали, підвалини Успенського собору, пізніше
побудована Успенська церква. Церква була реставрована в 1937 р.
зусиллями НТШ, розписи в церкві робив відомий львівський маляр Антін
Манастиський. Тут і після татарського наїзду в 1241 р. залишався осідок
галицьких єпіскопів, а деякий час і митрополитів. Від цього і походить
назва села. В його околицях було близько десяти монастирів – Святих
Стефана, Іллі, Івана, Юрія, монастир грецьких монахів в урочищі Гречище,
монастир домініканців на поляні Данилівській та інші. В селі створено
заповідник “Княжий Галич”. Також створено музей під відкритим небом –
хати під стріхою. 

      с. Сокіл. У долині під ставом колись тут  з’явився образ, ніби
його віднесли до Крилоса. Тут теж був монастир. Церква тепер
греко-католицька, як і більшість у Придністров’ї. Задля цього в селі
було проведено референдум. Ініціатори були впевнені, що усі проголосують
за греко-католицьку церкву. Та всеж меншість (близько 30 чоловік
православних) проголосувало проти. Це було несподіванкою. Колись в селі
був великий сад.

      с. Сілець. Дратчук Іван написав книжку про село. Струк Василь
побудував капличку. Є музей села. Засноване село в середині 15 століття.
Назва села, за переказами походить від слова сільце, оскільки в цих
краях ішов гостинець з Володимира і Галича на Київщину і часто купці
попадали в засідки. Сільце – засідка.

      с. Тязів. Село засноване в 1232 році. Люди вважають, що назва його
походить від іменя князя чи боярина Тяжа. Тут проходив гостинець з
Галича. Церква побудови1928 року, як і багато інших, в раянські часи
була закрита. У селі етнографічний музей. В бібліотеці села є вирізки і
альбоми з історії села. З села походить Дорошенко Ярослав, голова спілки
письменників Івано-Франківщини.

      м. Івано-Франківськ (до 1962 р. Станіславів). Місто розташоване
між Надвірнянською і Солотвинською Бистрицями, за 15 км від Дністра.
Після Львова Станіславів бул другим важливішим осередком українського
життя в Галичині, хоча українського населення тут було не більше 20%. Це
був центр греко-католицької єпархії і тут діяли Греко-Католицька Духовна
семінарія та Богословський ліцей. Крім того, тут були ще три українські
гімназії. Українське культурне та суспільно-політичне життя  буквально
вирувало. Крім “Просвіти” в місті діяло подібне до неї товариство
“Скала”, яке мало більш релігійне спрямування. Були також мистецькі,
економічні, профсоюзні, фізкультурні, харитатитвні та інші товариства. З
міського аматорського театрального гуртка розвинувся професійний Театр
ім. Тобілевича. В Станіславові працювало багато українських діячів,
серед яких митрополит (тоді ще єпископ) Андрей Шептицький (1865-1944),
адвокат, пізніший віце-президент УНРади ЗУНР Лев Бачинський (1872-1930),
композитор і диригент Денис Січинський (1865-1909), лексикограф, автор
українського правопису так званої “желехівки” Євген Желехівський
(1844-1885), актор і режисер Микола Бенцаль (1891-1938). З пам’яток
архітектури заслукговує на увагу бароккова греко-католицька церква з
двома вежами.

      смт. Єзупіль. Розташований на березі Бистриці недалеко від
впадіння її в Дністер. На цьому місці з давніх давен були поселення
людей. В княжі часи це було місто-фортеця. Пізніше, в 16-17 ст тут був
побудований замок, тепер на його місці стоїть домініканський костел, в
якому розташувалися військові. Є також дані, що тут був також оборонний
домініканський монастир, фундований Яковом Потоцьким.

      с. Маринопіль. Під час одного наїзду татар якийсь польський
воєвода (каетан) тікав від них на свому коні-румакові. Він переплинув
Дністер, але кінь ніяк не міг вскочити на стрімкий берег.  Воєвода
вигукнув: “Єзус-Марія!” і кінь виніс його на берег. На подяку Богові
воєвода заснував на обох берегах Дністра міста Єзупіль і Маринопіль
(Маріампіль).

      с. Устя Зелене. Церква в селі не дуже стара, судячи за
архітектурою, кінця дев’ятнадцятого століття, а от дзвінниця поруч неї
походить щонайменше з сімнадцятого, а може навіть і з шістнадцятого.
Вона складена  з каменя, а не з цегли, як робили пізніше, і стіни її
мають нахил досередини, що є явною ознакою давнини. В селі був також
костел. За оцінкою Миколи Жарких – це, безсумнівно, першокласний витвір
стародавнього мистецтва. Надмогильна плита в костелі з датою -1614 рік
свідчить, що він побудований в на початку сімнадцятого або в кінці
шістнадцятого століття. Пізніше костел був перебудований в стилі 
пізнього бароко – всередині костелу зберіглася соковита барокова різьба,
а також рештки фарбування. На рогах фасаду стоять п’ять скульптурних
фігур, які довершують імпозантний вигляд костелу

      м. Тисмениця. Перша згадка про місто 1144 року, за іншими даними –
з1062. Назва міста, можливо, походить від тисових лісів, які тут росли.
За другою версією місто заснував якийсь Тисмен. В центральній частині
було п’ять церков, але вона була повністю зруйнована разом з істричними
пам’ятками після війни місцевими владами. З Тисмениці походить Кость
Левицький (1859-1941), адвокат і публіцист, найвизначніший політичний
діяч Галичини кінця 19-го і початку 20-го ст. Він був співзасновником і
головою Української Національно-Демократичної Партії, головою
Українського парляментського клюбу у Відні, а у листопаді 1918 р. став
першим головою уряду ЗУНР. В місті працює музей історії Тисмениці
(директор Гаврилюк Степан Васильович).

      с. Одаїв. В кручі над Дністром є багато печер. Колись там була
глина в тих печерах. Мужчини почали там робити церкву – довбали
дерев’яними сокирами ту глину. Вже навіть на престіл було місце. А жодна
жінка на могла туди ходити, але була одна цікава. Вона понесла мужчинам
їсти. Коли вона наблизилася, з глини зробився камінь, бо жінка була
грішна. Розповідали селяни і про трагічні події, які розігралися в одній
з  криївок вояків УПА, що була в одній з печер.  Взагалі в районі сіл
Одаїв, Олеша, Долина було вогнище партизанського руху. Сильні бої між
партизанами і частинами НКВС відбувалися у 1945 році. Тут діяло кілька
загонів УПА, зокрема сотня “Шрама”. Один із загонів, власне, мав ту
боївку в печері. З часом він поступово малів – частина бійців загинула в
боях, дехто склав зброю і або здався владам, або виїхав в чужі краї.
Кінець-кінцем в криївці залишилося лише кілька поранених бойовиків, які
вже не проводили акцій, лише переховувалися. Одного разу один з них,
Олекса Дземан (псевдо “Сокіл”) вийшовши в село за продуктами, викрив
схрон енкаведистам і привів їх до печери. Зрадник умовляв хлопців
скласти зброю і здатися. Партизани не вирішили не здаватися і підірвали
себе гранатами. Про ці сумні події хтось із селян склав баладу, яку
багато людей в селі знають напам’ять, а в пам’ять героїв селяни
поставили  на верху гори під дубом великий хрест.  Тепер тут стоїть ще і
капличка.

      смт. Коропець. Серед місцевого населення збереглося багато
переказів про графа Бадиню. Справжнє ім’ графа – Казімір Бадені
(1846-1909). Він був намісником Галичини, прем’єром Австрії і міністром
внутрішніх справ. Відомий в історії “баденівськими виборами” до
парляменту у 1897 р., коли був запроваджений антиукраїнський терор. В
Коропці граф побудував собі палац. Стиль архітектури –
класично-синкретичний з бароковими ліпними геральдичними атрибутами,
серед яких між рушниць і мисливських рожків почесне місце займає
баральєф із зображенням перехрещених коси і ціпа. Особливо вражає
мистецьке використання кольорової деревини для паркету і панелей на
стінах. Бадиня в цілому залишив про себе добру пам’ять і гіперболізовані
уяви про його багатство. Ось одна з легенд про нього. Граф Бадиня був
дуже багатий і хотів викласти підлогу у свому палаці злотими. Але йому
не дозволили, бо на монетах був зображений герб. Йому запропонували
класти монети на ребро, але стільки грошей у графа не було. Як і в
багатьох інших містах і селах тут національне громадське життя було дуже
активне – успішно діяв “Маслосоюз”, конкуруючи з польскою та єврейскою
маслобойками, товариство “Луг” ставило театральні вистави, влаштовувало
фестини. В будинку кооперативи працювали також магазин і читальня. При
цій нагоді про товариства “Сокіл”, “Січ” і “Луг”, які діяли повсюди у
Придністров’ї, треба сказати окремо. Це були руханково-протипожежні 
організації, які метою своєї діяльності ставили не тільки поширення
серед українського населення фізичної культури, але і пробудження
національної свідомості, виховання в українському народі єдності і
почуття честі.  Перше товариство “Сокіл” постало у Львоі в 1894р. на
зразок одноіменного чеського товариства. В ті часи і інші слов’янські
народи запозичили у чехів цю ідею. У 1907 рокі був навіть створений
Всеслов’янський сокільський союз, який організовував масові сокільські
“здвиги”. Український “Соколи” швидко покрили своєю мережею цілу
Галичину і Буковину. При цьому вони не обмежувалися тіловиховною,
протипожежною діяльністю та мандрівництвом, але намагалися розвивати і
українську музичну культуру, театр тощо.  Деякі місцеві організації
вибирали для себе іншу назву. Скоро популярною стала назва “Січ”.  Всі
вони об’єдналися в централі “Сокіл-Батько” з осідком у Львові. Однак в
1908 р. в Сталіславові повстала окрема централя “Січ”, яку очолив Кирило
Трильовський. Він же заснівув і товариство Українських Січових Стрільців
(УСС). З початком першої світової війни з членів товариств “Сокіл”,
“Січ” та УСС був сформований Легіон Українських Січових Стрільців, який
воював на боці Австро-Угорщини. У 1918 р. Легіон увійшов до складу
Української Галицької Армії. В 1924 р. діяльність товариства “Січ” була
припинена польською владою. “Сокіл” же продовжував свою діяльність до
1939 р., хоча польська влада істотно перешкоджала його діяльності. На
заміну “Січі” в 1925 р. з ініціативи Української Радикальної Партії було
організоване руханково-спортивне товариство “Луг” на чолі з Романом
Дашкевичем,   генерал-хорунжим Армії УНР. “Луг” мав піввійськове
забарвлення – ієрархічна старшина, однострої, військова дисципліна і
наука, оркестри. За  роки діяльності в рядах “Лугу” було виховано дуже
багато членів підпільної ОУН, УПА та дивізії “Галичина”. У селах
Придністров’я здебільшого згадують саме про діяльність “Лугів”, оскільки
вони організовували по селах баристі “фестини”.

      с. Стінка. Село розташоване на “стінці” над Дністром. Нижче села в
урвистому березі знаходиться давня культова печера. Опис печери є в
статті В.С. Ідзьо в цьому збірнику.

      с. Долина. В цьому селі у 1893 р. народився різбяр , майстер
монументаліст Михайло Бринський. Вчився і працював у Відні і Празі. У
Відні є пам’ятник робітникам його роботи. В 1932 р. Бринський зайняв
друге місце у конкурсі на пам’ятник Тарасові Шевченкові у Харкові. В
селі створено музей скульптора.

      с. Космирин. Колись давно, як розповідають люди, ворог напав на
село. Люди сховалися в печері на горі Баба. Одна жінка мала дитину, яка
дуже плакала. Настрашені люди почали кричати, щоб жінка викинула дитину,
бо, мовляв, мочують вороги. Вона мусила піти кинути дитину в Дністер.
Коли вона повернулася, виявилося, що вхід до печери завалився. Тут і в
сусідніх селах існують також різні легенди, пов’язані з поясненням назви
Дністер, суть яких у тому, що хтось “дні стер” або “на дні стер”.

      с. Сокирчин. Легенда про заснування села така. Зрубали дерево і
пустили його вплав по Дністрі. Там, де воно прибилось до берега заклали
церкву. Вік її близько 170 років. Походження назви Данчиця: Загинув
полководець Данчиць під час війни з татарами. Печера – ховались від
татар. Там стояв вартовий і підпалювава сніп, коли наближалисмь вороги.
Під час війни там переховувались партизани.

      с. Возилів. Про гору Баба тут є інша легенда.

 У селі жив колись чоловік на ім’я Клепей. В ті часи недалеко від села
стояли турки і забирали звідусіль людей у полон. Із села для них возили
воду, тому село називається Возилів. Клепей був дужий хлоп, турки не
могли його взяти, і він носив полоненим їсти. Його сестру якийсь турок
взяв за дружину. Від них як раз і пішли Джерджі, що їх тепер майже
пів-села. Одного разу туркам таки вдалося захопити Клепея. Вони скрутили
його і повели у полон. Піднялися на гору біля села. Турки полягали
відпочити та й поснули. А Клепей не спав і раптом побачив, що отаман
турецький – жінка. Одежа уві сні розщепилася і стали видні жіночі груди.
Розізлостився Клепей, що його подужала жінка і вирішив будь-що виекти.
Він перепалив на залишках вогнища шнурок, яким були зв’язані його руки і
відтяв туркені голову. Покотилася голова з гори униз. З тих пір і
називають ту гору Баба.

      На цій горі в 1951 році ховався останній партизан Гнат. Був він
кремезний і дужий. Він завжди казав, що живого його вороги незлапають. З
ним на горі були ще чоловік і жінка. Одного разу гору оточили 70 машин і
700 солдатів. Солдатам обіцяли за вбитого партизана 100 карбованців. А
за живого нічого не обіцяли. Коли солдати почали підступати до схрону,
партизани боронилися поки було можливо, а поиім гнат вбив чоловіка,
жінку, а наприкінці себе. Партизани завжди себе вбивали, не давалися в
руки живими, бо могли не витримати катувань при допитах і виказати
інших. (Записано від Гриця Мацюка, 82 років і с. Возилів в 1990 р.)

 с. Петрів. Село має 300 років. Спочатку тут церква була дерев’яна.
Сучасну поставили десь у 1850-х рр. За Польщі всі пани були поляки. Пан
Рожна був також і лікарем. Його будинок було перероблено в клуб. Під
цілим будинком є панські півниці. Під час другої світової війни село
було знищено – залишилося заледве 5 хат. Тут відбувались жорстокі бої
під командуванням маршала Рибалко. Він описав їх в своїх спогадах.
Цікавою для селян була така подія. У село приїжджав німець, батько якого
воював на цій території ще в 1915 році. Він описав топоніми і походження
назви села Ісаків. Історію села, починаючи з 1915 року, пише Габурак
Іван Йосипович (живе на Романівщині).

 с. Ісаків. У селі було два пана – поляк і українець. Українець Гірний,
поляк – Славоцький. Від Гірного біля лісу Над Свидником залишився сад
його імені. Назва Ісаків походить від імені якогось монаха. Крип’якевич
згадує, що на околиці села в печерах жили монахи. В урочищі Данчиця
колись був скельний монастир. В пізньому Середньовіччі тут був
шляхетський замок, від якого залишився земляний вал. В селі побутує
легенда і пов’язаний з нею звичай. На Великдень громада збирається і іде
на берег подивитися на воду. Бо інакше, якщо цього не зробити, будуть
боліти очі. Одна частина села іде до Дністра з однієї сторони, інша з
іншої. Дністер, оминаючи село, робить дугу. Ось як можна пов’язати її з
топонімом Данчиця: Дана – в старослов’янській міфології богиня води.
Тому можливо назва має язичницьке коріння. На березі Дністра знаходиться
келія Пустинь. Її досліджував патріарх Ярема. Там колись був монастир.
Потім його було переведено до Бучача внаслідок церковної реформи,
проведеної імператором Францом-Йосифом.

      с. Незвисько. Село знане серед істориків своїми  археологічними
пам’ятками – поселеннями від часів верхнього палеоліту.

      с. Раковець. Колись в селі був замок, від якого лишилися самі
руїни, власне, не руїни, а лише одна висока вежа. В якийсь період
міжвладдя селяни розібрали мури замку на будматеріали. Село цікаве своєю
забудовою, яка нагадує мусульманську. Хати оточені кам’яними мурами,
деякі з них мають глухі зовнішні стіни. Можливо, колись тут оселилися
татари. Люди про це не говорять, але багато з них мають явно
неслов’янські риси.

      с. Берем’яни. Колись село стояла далі від берега на кургані, і
його мешканці постійно страждали від наїздів татар. З Попової могили
було дуже далеко видно, і там завжди було один-два вартових, які
пильнували, чи не йдуть татари. Але колись татари захопили село
зненацька. Вони наказали усім людям йти до церкви святити паски. В селі
залишився один дід 90 літ. Одна жінка була коханкою у татарина і мала
від него дитину. Він казав їй повернутися в село ніби-то по сіль. Вона
вернулася і тим врятувала собі життя, бо татари всіх людей в церкві
вирізали. Кров текла потічками в Дністер. Від тої крові стала червоною
гора над Дністром, яка тепер так і називається Червона. А жінка з дідом
і сином поселилися в лісі. Від них і пішло нове село Переберем’яни.

      с. Язлівець. Село знамените своїм замком, який був споруджений в
ХІV столітті, але неодноразово перебудовувася і тепер неясно, які саме
камені лишилися з тих давніх літ. Старовинна споруда занехаяна, але
тримається міцно. Від головної брами з різбленого каменю віє вічністю і
супокоєм, башти похмурі і тверді.

      м. Бучач. Місто багате на оборонні споруди. На горі залишилися
руїни колишнього замку і мурів. Оборонним муром був оточений і
Василіянський монастир із бароковою Хрестовоздвиженською церквою.  Центр
міста прикрашає знаменита ратуша, яка є шедевром мистецтва у стилі
рококо із кам’яними фігурами роботи Йогана Пінзеля. Він же оформлював
церкву Святої Покрови.

      с. Нирків. На південь від села можна знайти найчарівніший куточок
у Придністров’ї, незважаючи на сумні руїни давніх споруд на мальовничому
півострові, який утворює звивистий Джурин. Колись тут стояло місто
Червоногород, столиця удільного князівства. Тепер тут лишися дві високі
вежі колишнього замку, перебудованого на палац, та напівзруйнований
костел 15-го століття. Місцевість прикрашає шумливий каскадовий водоспад
серед буяння пахучих диких квітів і трав.

      с. Городниця. Це останнє галицьке село на правому березі Дністра
недалеко від границі з Буковиною. Про події в селі у міжвоєнні і
повоєнні часи розповідав учасникам експедиції “Дністер-90” колишній
січовий стрілець Сильвестер Москалик 1900 року народження. Після
повернення з УГА додому він знайшов село у страшному занепаді. Серед
людей панували розбрат, пиятика; місцева кооператива мала величезні
борги. Колишній стрілець присягнувся перед народом, що поставить
кооперативу на ноги і пішов у Городенку шукати підтримки. Там йому
сказали, що в селі не кооперативу треба робити, а ставити на кожній
вулиці корчму. Тим не менше, невдовзі в місті була організована зустріч
кооператорів для обміну досвідом. Сільвестер Москалик взявся за роботу,
люди його підтримали, і справи в кооперативі пішли на краще. До першої
світової війни в селі активно діяла “Січ”, а по війні був організований
“Луг”. Однак в селі не було єдності серед людей, багато з них мали ліві
погляди. Давній колега стрільця по УГА, яякий в 1926 р. виїхав до Канади
писав йому перед 1939 р.: “Скоро над вами засяє червона зірка!” Москалик
відповів йому, що спочатку треба побудувати хату, а вже потім
розмальовувати її в різні кольори. Після приходу “визволителів” багато
людей поміняли свої погляди. В УПА з села пішло близько двадцяти
хлопців.

      с. Серафинці. Село лежить поруч з Городенкою. Місцеві жителі
стверджують, що засновниками і першими мешканцями села були турки, про
що ніби говорять місцеві прізвища типу Яшхан, Буджихан. Західніше
Городенки розташоване село Тишківці. Тут за словами львіського
дослідника старовини Ярослава Гнатіва забудова в селі нагадує
мусульманську. На жаль, експедиція “Дністер” не мала змоги побувати у
цих обидвох селах.

      с. Печорна. Тут колись були печери. На дорозі до Заліщик
знаходиться Криничка, навколо неї посадили 5 лип. Вода з джерела, що
витікає в кринички допомагає на очі. Колись на тому місці поставили
фігуру Матері Божої. Пізніше її забрали, тепер вона відновлена знову.

      с. Кострижівка. Тут вже починається Буковина. В селі якийсь час
жила буковинська письменниця і культурна діячка Сидонія Никорович-Гнідий
(1888-1957), яка була одружена з місцевим священиком. Тут вона починала
свою літературну діяльність. Листувалася з Ольгою Кобилянською,
літературним критиком Миколою Євшаном. Кобилянська приїжджала до
Кострижівці і сама, також В.Винниченко гостював тут в 1914 році. 
Пізніше Сидонія Никорович була співредактором часопису “Самостійна
Думка” у Чернівцях. Це був один з найкращіх літературних журналів свого
часу. Згодом вона розвелась з чоловіком, одружилась з румуном і останні
роки життя провела в Румунії. У міжвоєнні часи село входило в склад цієї
держави. Дністер розділяв українців, які були громадянами різних країн,
і цей поділ відчувається і досі у самосвідомості людей, хоча мова людей
така сама, навіть багато однакових прізвищ. Мешканців лівого берега
буковиці і тепер часом називають ляхами, а ці їх навзаєм – румунами. На
польському боці люди мали більшу свободу у виявленні своєї національної
свідомості, румунські ж влади намагалися асимілювати українців.
Українських шкіл не було зовсім, насадження державної мови заходило так
далеко, що навіть мати із сином-урядовцем мусила у війтовстві розмовляти
румунською мовою, аби уникнути для нього неприємностей. Дністер неширока
річка. Коли на польському боці українці з синьо-жовтими прапорами і
партіотичними піснями святкували національні свята, румунські жандарми
ставали на березі і не дозволяли буковицім спостерігати за цими
урочистостями.

      м. Заліщики. Завдяки сухому і теплому кліматові, дешевим фруктам і
овочам за Польщі це був популярний курорт. З тих часів на березі Дністра
залишився ботанічний сад з деякими екзотичними деревами. Навпроти
Заліщиків на високому березі височіє новозбудована православна церква
Московського патріархату, а під нею на схилі гори давній монастир, також
православний. Тут є церквиця під гонтом з 16-го ст., принаймі так казали
монахи.

      с. Василів. Портове місто часів Галицької держави. На горі біля
села, саме на місцевості, яке люди називають Городище, археологами
дійсно знайдене давнє поселення. Є ще інше Городище, там за переказами,
була турецька фортеця з підземним ходом до села. В самому селі
збереглися окремі хрести на давніх похованнях, залишки фундаменту
стародавньої церкви. Тут у 1992 році учасником експедиції “Дністер”
Андрієм Доронькіним було записано від місцевої жительки Портей Анни
Петрівни кілька легенд. Ось короткий переказ одної з них.

       Церква на старому цвинтарі будувалася дуже тяжко. Що день муруют,
то через ніч провалит. Приснилося чоловікові з тих, що мурували, що
котра жінка принесе перший раз обід, то її треба замурувати в мур. Як
він це сказав про свій сон, то кожний чоловік побоявся, щоб його жінка
не принесла першою обід. А принесла першою жінка того старости від
церкви. І вони їй скалали: “Стань тута на мур”. Вона стала на ту стіну,
а вони почали її обмуровувати. Чоловік плаче, жінка плаче, бо дитина
маленька лишається. Дійшли догори, зверху камінь на голову поклали. Тоді
церкву докінчили догори. Відтак була церква. Люди кажуть, що при
розкопках у фундаменті церкви було знайдено замурований скелет жінки.
Наймовірніше це було поховання в саркофазі. Інша легенда. Як була
Марія-Терезія у Василеві,  збудувала дуже велику церкву на горі, де
городище. І хотіла таку церкву збудувати, щоби виділа цілий світ з
церкви, з городища. І майстри будували і будували. І казала вона, що вже
доста і раділа і питала, чи годні майстри ще вищу збудувати. А вони
казали, що можуть. Вона ся напудила, що вони десь вище збудуют церкву
вищу і казала слугам забрати риштові від церкви. Лишилося там нагорі
п’ять чоловік, що найголовніші були. І сидили на церкві, просили дати
ришіта, вона не хтіла. По тому вони зробилисобі крила з дошок і
закладали руки і злетіли. Оден злетів на сусідню гору, двоє впали в
Дністер, оден – коло церкви, а ще інший на тій горі, де Василівське
городище, але на полі. Всі п’ятеро розбилися.

       Є ще легенда про цісарського сина Кароля, який просив тата
знищити панщину. Коли тато не схотіли, він пішов з дому як простий
чоловік. Після багатьох пригод, він-таки домігся свого – панщина була
скинена.

      с. Чуньків. Тут в родині вчителя народилася Євгенія Ярошинська
(1868 – 1904), письменниця, педагог і громадська діячка. Співробітничала
в часописі “Дзвінок”, сприяла розвиткові дитячої літератури.

 с. Веренчанка. У селі працював письменник і педагог Дмитро Макогон
(1881 – 1991), батько Ірини Вільде. В селі вона провела свої молоді
літа.

      с. Дорошівці. Тут народився і працював Іван Бажанський
(1863-1933), учитель і письменник. Написав книгу «Русини а москалі».
Його твори в радянські часи не видавались. Працював в селі також
священник Олександр Монастирський (1863-1933), учитель і письменник,
пізніше архимандрит. Деякий час був заступником Гакмана. Зробив дуже
багато для поширення освіти на Буковині. Помер у Мигайчу. Це одне з
найбільш національно свідомих сіл на Буковині, багато його мешканців
воювали в УПА. В Дорошівцях недавно перевели церкву у підпорядкування 
Київського патріархату.

      с. Товтри. Місцеві жителі переказують, що саме тут Євгеном
Гакманом (1793-1873) у 1869 році було засноване товариство “Руська
Бесіда”, аналог галицької “Просвіти”. Гакман був відомим церковним і
політичним діячем Буковини, маршалком буковинського сойму, першим
митрополитом Буковини.

      с. Брідок. У селі працювала Євгенія Ярошинська, народжена в
Чунькові. Працював тут також священник Мелетій Галіп. Його син був
письменником, описав події 1918-го року – як вЧернівцях відбувалося віче
з намаганнями приєднання до ЗУНР. Був на прийомі у Петлюри, пізніше був 
консулом в Італії а потім в Чехословаччині.

      с. Митків. В селі Самушин, нижче Миткова місцеві жителі казали, що
в часи Хотинської війни в 1621 р. в цих місцях через Дністер
переправлялися турки. Переправлялися також Богдан Хмельницький та його
син Тиміш, коли ходили в Молдавію. А в Миткові від місцевого жителя
Мегери Василя Івановича Наталка Гулка в 1991 році записала таку легенду.

      Тиміш Хмельницький посватав дочку місцевого молдавського воєводи
Лександру. Але в неї було вже багато залицяльників більш шляхетського
роду, і батьки не хотіли її віддавати за козака. Та Лександрі Тиміш
сподобався і не хотячи йти відверто проти волі бвтьків, вона пішла на
хитрість. Знаючи, що Тишіш є ліпший вершник від решти женихів, вона
поставила батькові умову, що вийде заміж за того, хто виграє перегони на
10 кілометрів. Батько мусив погодитися. Тиміш, звичайно, виграв і
оженився з Лександрою. Після цего він допомогав свому тестеві боронити
землю від поляків. Коли ж Богданові Хмельницькому була потрібна допомога
від татар, він залишив свого сина заложником. В татарській неволі Тимоша
покохала місцева дівчина. Коли Тиміш повернувся з Криму, татарка пішла
за ним пішки на Буковину. В одному з боїв з поляками Тиміш загинув. Ця
татрка показала полякам його шатро і вони його вбили. Після цего татарка
кинулася з кручі і також загинула. Довідавшись про смерть сина, Богдан
Хмельницький зібрав великі сили і пішов на Буковину. По дорозі він
зустрів козаків, які везли тіло Тимоша. Батько попрощався з сином і
пішов у бій. Оточивши поляків, він розбив їх і багато взяв у полон. За
Чернівцями силами цих полонених Хмельницький розкорчував велику ділянку
лісу, зорав її і засіяв жолудями. Дубовий ліс, який тут виріс,
називається Думбрава Рошице (Червона Діброва).

       с. Мосорівка. Люди переказують, що в часи громадянської війни в
селі Синькові на протилежному березі Дністра стояли “петлюрівці”. Хлопці
кожного вечора переправлялися на правий берег в села Брідок, Митків,
Мосорівка, Самушин і вели агітаційну роботу. Насправді це були січові
стрільці Городенківської сотні 11-го батальйону 2-го корпусу УГА під
командуванням генерала Кравса. Завданням сотні було ловити дезертирів з
УГА, яка тоді знаходилася в “трикутнику смерті” перед початком
знаменитої Чортківської офензиви. Постачання армії було настільки
поганим, що перед самим наступом стрільцям було роздано по п’ять набоїв
з наказом стріляти тільки напевно. Про це все розповідав січовий
стрілець Сильвестер Москалик з Городниці. Отож, під впливом агітації
січових стрільців багато місцевих хлопців пішло воювати за незалежну
Україну. Не всі з них повернулися додому, але ті хто повернувся,
продовжували агітаційну роботу серед населення. Результатом цього було
те, що ці села під час другої світової війни були найбільш національно
свідомими, і багато їх мешканців воювали в загонах УПА.

      с. Самушин. Церква в селі з 1894 року. Її дерев’яну попередницю
будували гуцульські майстри в 1888 р.. За переказом при її будівництві
не було пролито жодної крові, тому вона не стояла довго, швидко згоріла.
Люди розповідають, що під час Хотинської війни до села прийшов козак
Самусь. Він був поранений, і його переслідували турки. Місцева жінка
його врятувала і вилікувала. Пізніше на подяку він побудував капличку
Пресвятої Богородиці. Василь Лучик вів в селі своєрідну книгу-літопис.
Ця книга була передана йому від попередників. 1880 року в селі відкрито
першу хату-читальню на усій Буковині. За переказом місцевий барон Отто
Петріно дав гроші на церкву. Також він допоміг родині, в якій було 11
дітей, дати їм освіту. Це було перед першою світовою війною.
Заставненський район фактично моноетнічний, але церковне життя поділено
на дві частини за приналежністю до Київського або Московського
патріархатів. У цьому селі фактично церква Київського патріархату, але
частина відносить себе до Московського, і має свого священника. З села
походив Петро Войновський, який очолював Буковинський курінь УПА.

      с. Онут. Деякі люди переказують, що “онут” турецькою мовою означає
пекло. Ніби-то тут колись була велика битва, в якій турки потерпіли
поразку і, тікаючи, кричали “Онут!” Інші люди таке пояснення
заперечують, бо, моляв, село існує ще з часів Данила Галицького. Село
розділене на дві половини Чорним потоком, яким до 1918 року проходив
кордон між Росією та Австро-Угорщиною. Більше 80-ти років це єдине село,
але різниця в ментальності мешканців двох частин села залишається і
досі. В “австрійській” частині села над Дністром біля джерела із смачною
водою стоїть гарна капличка. В “Російській” частині на горі є залишки
давнього городища. До 1961-го рокув селі була унікальна пам’ятка
архітектури – дерев’яна церква 17-го ст. В ній ніби-то побував гетьман
Петро Сагайдачний, коли проходив по цих місцях. Від церкви залишилися
унікальні ікони, які перед Московською олімпіадою були вивезені до
Москви і там їх слід загубився. В селі народився Пантелеймон Божик
(1879-1944), письменник і громадський діяч, православний, згодом
католицький священик. Виїхав до Канади, де написав роботу “Церква
українців у Канаді”..

      м. Заставна. Тут народився відомий маляр-реаліст Микола Івасюк
(1865-1936). Малював на історичні теми. Зокрема добре відомі його роботи
“Хмельницький під Зборовом” і “В’їзд Хмельницького до Києва”. Мав свою
художню школу в Чернівцях, але в 1925 році виїхав до Києва, де і був
розстріляний в часи сталінського терору.

      с. Добриківці. У цьому селі народився Гаврило Гордий
(1881-1917,псевдонім Іван Діброва). Був членом буковинської радикальної
партії, співредактором часописів “Громадянин”, “Буковина”, які виходили
в Чернівцях. Листувався з Іваном Франком.

      с. Вікно. У селі живе краєзнавець і історик Гнеп Микола Іванович,
від якого учасники експедиції отримали багато матеріалу про навколишні
села від Брідка до Самушина.

 м. Мельниця Подільська. Перша згадка про місто – початок 17 століття. У
18-му ст. Мельниця належала Графам Лянцкоронським, які добились у
польського короля Станіслава Августа Магдебурзького права. Довкола міста
доволі велике скупчення сільського населення, тому мешканці більше
займалися ремеслами, зокрема, місто славилося своїми млинами.  Але був і
фільварок. Працювали на ньому за десятий сніп. В кінці 19-го століття в
місті налічувалася приблизно однакова кількість українців, поляків і
євреїв. Колись було городище в урочищі Гай. В урочище Гончарівці
відкрите поселення трипільської культури. Недалеко від міста в 2001 р.
Прачаком Віталієм була відкрита печера з досить дивними і поки що
недослідженими похованнями.

      с. Вільховець. Перед селом на високому березі Дністра є джерело з
цілющею водою, з яким пов’язано кілька легенд. Люди називають його
“Турецька криниця”.

      с. Звенигород. Село розташоване на високій горі над Дністром. З
Дністра здалеку видно церкву Успіння, побудовану у 1801 р. Очевидно, тут
і раніше стояла церква, бо неподалік її на цвинтарі збереглися кілька
старих, висічених з каменя хрестів. На одному з них збережена дата
кириличними літерами, яка означає 1720 рік. У минулому столітті тут були
відкриті і досліджені поховання, прикриті кам’яними плитами. У селі
залишився гарний панський палацик. Цікава легенда була записана в селі в
1990р.

      На Садку був колись костел. На Великдень їхала грабина з Мельниці.
Задзвонили дзвони, коні ся спудили, погнали. “А щоб ти запався!” –
вигукнув фірман. І костел провалився. Коні ся спинили на глояку. Грабина
лишила ся жива і обсадила тим глояком ліс. Там де був костел, тепер
долина. На Великдень діти припадають до землі і ніби чують ті дзвони.

      с. Вовківці (Дістрове). Міцевість довкола широко відома серед
геологів. Тут є рідкісні відслонення селуру і девону. А саме село славне
дотриманням давніх звичаїв, які щоправда дещо модернізуються. Учасницею
експедиції Ніною Охрименко тут був записаний цікавий обряд весіля,
літературно оброблений Б. Т. Іванковим. Він був опублікований в збірнику
“Літопис Борщівщини” (випуск шостий). В селі з давніх давен вирощували
коноплі і ткали полотно. Ця традиція існує і досі, і майже кожна жінка в
селі займається вишивкою по самотканому полотні. Знавці вважають, що
деякі з майстринь творять справжні мистецькі шедеври. Вишивають рушники,
жіночі і чоловічі сорочки. Власне недавно тут з’явився новий звичай –
дівчина вишиває нареченому сорочку, в якій він іде до шлюбу. При
сільській школі існує ансамбль “Дзумбалик” (дзумбалик – старовинна
дівоча прикраса на голову).

      с. Трубчин. В кількох придністровських селах побутують легенди про
Тараса Бульбу, який загинув ніби-то саме там. Ось легенда з Трубчина,
записана Ніною Охрименко.

      В селі стояли козаки на чолі з отаманом Тарасом Бульбою. Почали
наступати полякі, і козаки мусили переправлятися на другий берег. Тарас
помітив, що нема люльки. Вирішив вернутися, хоча його всі відмовляли.
Повернувся, а тут його і схопили ляхи. Вони розділи його догола і били
різками. З тої пори ліс називається Ріжки. Є ще отаманів яр, де
похований Бульба. Його прив’язали до дуба, а потім підпалили. Пізніше
козаки його поховали. Була на могилі кам’яна плита. Тепер вже ніхто не
знає, де вона. Заросла, видно, травою.

      с. Рухотин. У селі експедицією “Дністер” було знайдено невідому
фахівцям давню пам’ятку української архітектури – церкву з архаїчними
ознаками, які дозволяють датувати її 14-16 ст. Перед церквою стоїть
також давня надбрамна дзвінниця, яка нагадує оборонну вежу.

      с. Ширівці. Тут у 1909 р. народився Денис Квітковський,
буковинський політичний і громадський діяч, публіцист, адвокат,
співзасновник національного руху на Буковині.. Був членом проводу
мельниківського ОУН, редагував тижневик “Самостійник”. Помер в
еміграції. Тут народився письменник Іларіон Карбонецький (1868-?).
Відсидів по радянських таборах десять років. Написав спогади про
О.Кобилянську і Л.Українку, вони разом зусрічали В.М.Лисенка, коли він
їхав в Чернівці.

      с. Поляна. Село знаходиться село посеред, тому і назва Поляна.
Село заселялося кріпацькими втікачами з України. Вони тут викорчовували
ліси і заводили власну господарку, панщини тут не було. В селі колись
була велика кількість млинів.

      с. Окопи. Скорочена назва від польського укріплення Окопи Святої
Трійці, поставленого на противагу Кам’янцю-Подільському, захопленого у
1672 р. турками. Збереглися два вали з бастіонами, які перетинають
вузький мис між Дністорм і Збручем, а також дві брами – Львівська і
Кам’янецька. Ближче до гирла Збруча лежить давнє українське село
Козачівка. На цвитарі збереглося кілька кам’яних хрестів “козацького”
типу.

      с. Жванець. Село уславлене двохмісячним протистоянням армій
Богдана Хмельницького і Яна-Казиміра восени 1653 р. Чомусь ця важка
операція досі описувалася якоюсь скоромовкою, як незначний епизод. А
польського війська тут було майже стільки, як під Берестечком.
Збереглися рештки замку, будованого в 15-17 ст.,  зокрема північна башта
над урвищем р. Жванчик. Більшовики збагатили архітектуру замку
кулеметним “дотом”, збудованим у 1927-1929 рр. Тоді вздовж усього
кордону з Польщею будувалися укріплені райони.

      м. Хотин. Місто славне своїм замком. Його складна будівельна
історія вивчається за допомогою розкопок. Вперше фортецю тут було
закладено в другій половині 13 ст. Аналіз декоративних мотивів у
будинках фортеці дає можливість припускати, що фортецю будували
українські і молдавські майстри.  Не можна не згадати, що тут недалеко у
1621 р. відбулася знаменита Хотинська битва, в якій об’єднане
українсько-польське військо нанесло поразку 150-тисячній турецькій
армії. Головну роль у цій битві відіграли українські козаки під проводом
гетьмана Петра Сагайдачного, які, прийшовши на допомогу полякам, своїм
героїзмом і мужністю фактично врятували польське військо від розгрому.
Тим не менше, турки таки взяли пізніше Хотин під свій контроль і він їм
належав аж до початку 19-го ст. Вони зробили деякі перебудови у фортеці,
запросивши французьких майстрів, які звели зовнішнє кільце укріплень. В
1919 р. в Хотині відбулося відоме повстання проти румунських окупантів.

      м. Кам’янець-Подільський. Місто дуже багате на історичні пам’ятки.
За їх кількістю воно мало поступається Києву і Львову. Головною
прикрасою міста є знаменита Стара фортеця на високому правому березі
Смотрича. Перші укріплення з’явилися тут ще в 11-му ст., але фортеця
постійно модернізувалася аж до 19-го ст. Поступово в ній було побудовано
кільканадцять бастіонів і веж. Це була одна з найнепристувниших фортець,
але турки все-таки захопили Кам’янець у 1672 р. і володіли ним до 1699
р. В роки визвольних змагань довший час Кам’янець-Подільський був
фактичною столицею УНР.

      с. Каплівка. Перша згадка про село з 1420 р. За легендою пан
Чорний побудував церкву, а за архівними даними гроші на церкву дала
Марія Бєлінська. Церква була стара, дерев’яна, її розібрали. В 1890 р.
збудували нову, тепер вона належить до Московського патріархату, як,
зрештою, більшість церков Буковини. Є два доми молитви. Один з них був
ще за румунських часів, потім перебудований в медпункт. Тепер
відновлений в тому самому будинку. Баптистів до 40 чоловік. Свідки Єгови
арендують шкільну майстерню. Теж близько 40 чоловік. (В селі коло 800
дворів). Є також суботники, адвентисти сьомого дня, вони їздять до
Хотина. Мешкає в селі українка, яка сповідує іудаїзм (Руда Віра
Павлівна). Вона цілителька. Є в селі і своя місцева поетеса Чобан Марія,
редактор журналу “Дністер”. В селі найкращі бляхарі, різб’ярі. Також тут
роблять фірмову бринзу, будз.

      с. Даньківці. На Панському полі 3 чи 4 роки тому там провалилась
земля. Там виявилось підземне озеро до 90 км. довжиною, сягає аж до
Чернівців. Невідомо наскільки ця інформація правдива, але гідрологи вже
давно помітили, що частина води з Дністровського водосховища якимось
чином перетікає в Прут. Можливо, якраз цим озером. Під час Хотинського
повстання штаб його перебував в Даньківцях. Церква теж Московського
патріархату, має 200 років. Баптистів у селі близько 50 чоловік.
Єговісти з  20 чоловік.

      с. Оселівка. Стара назва – Кишло Неджимово. Єдине село у
Придністров’ї, в якому досі працюють вітряки. Вони стоять на високій
горі, певно, там часто дмуть вітри. До затоплення водосховища були також
кілька млинів на воді. Отож, село спеціалізувалося на помелі зерна.

      с. Макарівка. Тут працював філолог-германіст Олександр Попович
(1895-1918), син першого президента Буковини Омеляна Поповича. Загинув
під Крутами.

      с. Бабин. На правому березі Дністра в прямовисній скелі прирда
утворила ніби браму з арочним склепінням. Колись там, за переказами
місцевих жителів, була печера. Коли приходили турки, люди там ховалися.
Одного разу серед людей була молода жінка з малою дитиною. Дитина весь
час плакала і люди боялися, щоб турки не почули, де вони ховаються. Вони
вигнали жінку з дитиною, але зразу по тому скеля зсунулася і закрила
печеру. Нагадаємо собі, що подібна легенда записана і в с. Космирин.

      с. Нагоряни. Село розташоване над Дністром в мальовничому місці
південної частини Товтрів. Воно знамените своїм ткацтвом. Місцеві
майстрині тчуть килими яскравих кольорів, верети. Недалеко від села в
Гандзюковому ярі є цілюще джерело з капличкою і монументальними сходами.
За легендою сліпій жінці приснився сон, що хтось веде її до “нори”
(джерела). Рано вона пішла туди, помила очі і стала бачити. Після цього
люди вперше поставили тут хрест.

      с. Китайгород. Давнє українське місто, розташоване на високій горі
над річкою Тернавою. Це була природна фортеця, оточена з трьох боків
урвищами, які замикалися високім штучним ровом з плотом, тому дехто з
жителів села перекладає Китайгород як “Плетене місто”. За словами
місцевого вчителя історії Миколи Івановича Борейка на території села
були знайдені залишки давнього поселення, яке мало грецьку назву
Міконіум. Однак це слово більш подібне на латинське. На давній карті
Птолемея в ціх місцях на Дністрі позначене місто Маелоніум. Якийсь час
містом володіли турки, які спалили його вщент під час повстання Шпака,
але вони ж і побудували до міста дорогу, яка і досі називається “Хребет
Копичея”.

      с. Непоротове. Неподалік села у високому березі видовбані келії
скельного монастиря. Монастир не відновлений і не реставрований на
відміну віл подібного у Сахарно-Ципово (Молдова).

      

Література

      Буковина. Історичний нарис. Чернівці. 1998.

      Бойко Оксана. Будівництво синагог в Україні. Зб. Синагоги України.
Вісник Укразахідпроектреставрації. Львів. 1998.

      Воропай Олекса. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Томи
1,2. Київ.1991.

      Гніп Микола. Вікно Буковини. Заставна. 2000.

      Головацький Яків. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана
в листах до приятеля у Л. Збірник “Подорожі в Українські Карпати”.
Львів. 1993.

      Дністер. Квартальник. Числа 1-2, 3-4. Хотин. 1993-1994 рр.

      Енциклопедія українознавства. Томи 1-9. Перевидання в Україні.
Львів 1993-2000.

      Лесик В.О. Замки та монаастирі України.Львів.1993.

      Мацюк Орест. Замки і фортеці Західної України.Львів. 1997.

      Мокрий Володимир. Церква в житті українців. Львів-Краків-Париж.
1993.

      Науковий звіт експедиції “Дністер” за 1988-1989 рр. Львів. 1990.
Рукопис.

      Науковий звіт експедиції “Дністер” за 1990-1991 рр. Львів. 1992.
Рукопис.

      Феськів Михайло. Скоморохи. Тернопіль. 1999. 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020