.

Духовна культура епохи просвітництва (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
983 10085
Скачать документ

ЛЕКЦІЯ 10

ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

Соціально-економічні умови розвитку західноєвропейської духовної
культури доби Просвітництва.

Раціоналістична філософія. Енциклопедизм.

Зростання ролі літератури в житті суспільства.

Особливості розвитку мистецтва доби Просвітництва (архітектура, живопис,
музика).

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДУХОВНОЇ
КУЛЬТУРИ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Просвітництво – прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму,
пов’язана з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий
величезний вплив на всі сфери духовного життя суспільства, що й саму
епоху називають епохою Просвітництва.

Хронологічно – це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період
характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав
Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком
промисловості та напруженими соціальними конфліктами.

Із становленням у Західній Європі буржуазного суспільства ідеї
Просвітництва розвиваються спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше в
Німеччині, Італії та в інших країнах.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до
перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної
справедливості», рівності та інших принципів, що, на їх думку,
випливають з самої природи, з невід’ємних «природних прав» людини.
Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму
просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також
поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити
розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню.
Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони
продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Просвітництво в різних країнах мало й специфічні відмінності, зумовлені
особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного
розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні
традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною
того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та
відмінності. Разом з тим в культурі західноєвропейських країн можна
виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу
Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської
духовної культури.

2. РАЦІОНАЛІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ. ЕНЦИКЛОПЕДИЗМ

Панівною філософською ідеєю культури XVIII ст. став Розум.
Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована
«розумно», тому може бути пізнана раціоналістичними засобами. Водночас
заперечувалися інші «знаряддя» пізнання світу, зокрема релігійний
досвід, традиційна мудрість тощо. Успіхи природничих наук сприяли
поширенню думки, що науково-емпіричними методами можна вивчати не лише
природу, але й людину та суспільство. Склалося уявлення, що всі прояви
людської діяльності — економічні й політичні, духовні та моральні,
естетичні та релігійні, — підлягають дії універсального закону природи,
отже, є складовою частиною природного порядку. Не відкидаючи остаточно
ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті
деїзму з його провідною тезою «Закон природи є закон Божий».

Визначним представником англійського Просвітництва був філософ Джон Локк
(1632—1704 рр.). У своїй філософській праці «Дослід про людський розум»
він доводив, що весь духовний світ людини, почуття, поняття, наукові та
морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить
чуттєве споглядання об’єктивної дійсності. До досвіду («від народження»)
людська душа, на думку Джона Локка, схожа на «чисту дошку» і лише у
процесі чуттєвого споглядання та роботи мислення людина набуває певних
знань про зовнішній світ.

В економічних працях Джон Локк досліджував головним чином питання грошей
і грошового обігу, цікаві ідеї він висунув у галузях мовознавства,
педагогіки. У політичній діяльності брав активну участь як прихильник
буржуазної конституційної монархії.

Від деїзму до матеріалізму еволюціонували філософські погляди
англійського науковця Джона Толанда (1670— 1722 рр.). У своїй праці
«Християнство без таємниць» він визнає християнські істини одкровенням
Бога, однак доводить, що вони не можуть бути ні надрозумними, ні
протирозумними. В іншому творі «Листи до Серени» вчений стверджує, що
світ як ціле є вічним, однак постійно змінюється. Він одним з перших
сформулював положення про те, що рух є суттєвого властивістю матерії.
Матерія ж лежить і в основі мислення.

У XVIII ст. особливо поширилася філософська та суспільно-політична думка
французьких просвітителів. До найвидатніших діячів французького
Просвітництва. Відносяться філософи, письменники, суспільні діячі Жан
Мельє (1664— 1729 рр.), Вольтер (справжнє прізвище та ім’я Арус
Марі-Франсуа, 1694—1778 рр.), Шарль Луї Монтеск’є (1689— 1755 рр.), Дені
Дідро (1713—1784 рр.), Жан Жак Руссо (1712— 1778 рр.), Клод Андріан
Гельвецій (1715—1771 рр.).

Важливу роль у формуванні нових уявлень і розповсюдженні ідей
французького Просвітництва відіграло видання багатотомної «Енциклопедії
або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», яка виходила у
1751—1780 рр. Засновниками цього видання були Дені Дідро, Жан Лерон
д’Аламбер (1717—1783 рр.). Мета, яку прагнули досягти автори
«Енциклопедії» — науковці, митці, військовослужбовці, церковні служителі
— полягала в тому, щоб не просто зв’язати у єдине ціле існуючі знання,
але й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні
відносини.

Для свого часу «Енциклопедія…», що охопила у двох десятках томів увесь
наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних
дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання сприяло тому, що
усі французи і навіть всі європейці, за словами Вольтера, зробилися
енциклопедистами.

Енциклопедистів називали також просвітителями, бо вони ставили за мету
дати народу освіту і «просвітити» монархів відносно смислу «істинного»
людського суспільства. Враховуючи вимоги часу, просвітителі замінюють
старі уявлення про людину, вважають її істотою природною, а почуття і
розум проголошують продуктами тілесної організації. Те, що люди —
природні істоти, робить їх рівними. Звідси — будь-які кастові привілеї
повинні бути скасовані. На їх думку, необхідно допомогти людям зрозуміти
істину і перебудувати суспільство відповідно з людською природою. Саме
таке розуміння людини і людських відносин бони вважали розумними. З
погляду просвітителів розумним проголошується відповідність між
індивідуальною і суспільною природою. Таким чином, природний егоїзм
замінюється «розумним егоїзмом». Отже, Їх погляди постійно коливаються
між індивідуальним і суспільним. Тут міститься суперечливість
просвітительської концепції, яка згодом приведе до переосмислення
поняття людини — вона ніколи не буває просто природною, а завжди є
суспільною істотою.

Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. Німецьке просвітництво
вело боротьбу за права людини і філософію, що спирається на розум,
прагнуло вирішити конфлікт між вірою і розумом на користь розуму.
Характерна риса Просвітництва — компроміс між знанням і вірою, між
наукою і релігією.

Найяскравішим представником німецького Просвітництва слід вважати
Годгольда Ефраїма Лессінга (1729—1781 рр.) — видатного письменника,
драматурга, критика, філософа. Він наполегливо боровся проти сил
реакції, феодальної ідеології, мракобісся та релігійної нетерпимості.
Так, в драмі «Натан Мудрий» Г.-Е. Лессінг відстоює право людей на
вільнодумство, у філософському творі «Виховання людського роду»
обґрунтовує думку, що з часом релігія поступиться місцем просвітницькому
розумові. Вершина творчості Г.Е. Лессінга — трагедія «Емілія Галотті»,
спрямована проти князівського деспотизму.

Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет
і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749— 1832 рр.), великий поет Йоган
Фрідрік Шіллер (1759—1805 рр.), філософ і письменник Йоган Готфрід
Гердер (1744—1803 рр.), революційні демократи Г. Форстер (1754—1794
рр.) та К. Шубарт (1739—1791 рр.). Всі вони утверджували тенденцію до
реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал
громадянської пристрасті. Йоган Готфрід Гердер, зокрема, зробив
установку на емоційне начало в мистецтві наріжним каменем естетичної
теорії. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр,
музику традиційно панівному. образотворчому мистецтву, розглядаючи їх
як. жанри мистецтва динамічного. Це положення увійшло в європейську
естетичну думку.

В Італії одним з провідних представників Просвітництва був Чезаре
Беккарія (1738—1794 рр.). У трактаті «Про злочин і покарання» він
виступав виразником правових поглядів буржуазії періоду її боротьби з
феодалізмом, як противник тортур, формальної системи доказів
інквізиційного процесу. Пристрасно викривав моральний занепад
італійської аристократії сатирик Дж. Паріні (1729—1799 рр.), який
виступав у своїх трагедіях проти будь-яких проявів тиранії.

Раціоналістична філософія західноєвропейського Просвітництва відіграла
значну роль у розвитку прогресивної суспільної думки, та духовної
культури багатьох інших країн світу.

3. ЗРОСТАННЯ РОЛІ ЛІТЕРАТУРИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Соціально-економічні перетворення доби Просвітництва вплинули на
духовний світ людей, змінили їх духовні запити та ідеали. Велике
значення мало втілення нових суспільних ідей в літературі.

Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до
розвитку суспільства, заснованого на приватній власності, свободі
торгівлі та промисловості. Найбільш радикальні автори висували ідеї
рівності людей в правах, піднімалися вище верствової обмеженості та
нерідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах. Одним з
найбільш відомих англійських письменників цієї доби був Даніель Дефо
(1660—1731 рр.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування
передових людей, висміювалися передсуди та пихатість англійської
аристократії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо».
Неперехідна цінність цього твору полягає у прославленні сміливого пошуку
і відкритті нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості,
людської праці та винахідливості, відважної боротьби з небезпекою.

Чимало передових, близьких народові ідей висловив у своїх творах великий
англійський письменник-сатирик Джонатан Свіфт (1667—1745 рр.). Його
широковідомим романом є «Мандри Гуллівера». Під виглядом казкових
подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому суспільства:
чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість,
інтриги. Дж. Свіфт висловив свою думку про нікчемність тогочасного
життя, алегорично переніс втілення людського благородства на коней. Його
роман — глибокий і складний філософсько-сатиричний твір.

Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не
згадати шотландського поета Роберта Бернса (1759—1796 рр.). У своїх
поезіях він змальовував образи селян («Був бідний фермер батько мій»),
виступав проти соціального й національного гніту («Веселі жебраки»).
Революційними настроями пройняті його твори періоду французької
буржуазної революції 1789 р. — «Дерево свободи», «Чесна бідність».

Глибоким соціальним змістом сповнені твори французького драматурга і
публіциста П’єра Огюста Коранде Бомарше (1732— 1799 рр.). Найбільш
відомі серед них — комедії «Севільський цирульник» та «Весілля Фігаро»,
де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ
кмітливого і розумного слуги Фігаро. Він не лише весела людина і майстер
хитрої інтриги, але й людина величезного розуму та енергії. П’єси
містили чимало гострих випадів проти зловживання владою, спадкових
привілеїв, якими так хизувалися аристократи. Сюжети комедій Бомарше
використали великі композитори Моцарт і Россіні для створення опер.

Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких
письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та
суспільний рух «Буря й натиск». Представники цього напряму Йоган
Вольфганг Гете, Йоган Фрідрік Шіллер, Готфрід-Август Бюргер, Я. Ленц та
ін. виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували
сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Саме
такі риси характеру властиві героям творів великого поета і драматурга
Йогана Фрідріха Шіллера (1759— 1805 рр.). У драмі «Вільгельм Телль»
звеличено швейцарського народного героя, борця за незалежність і свободу
країни з-під австрійського гніту; драма «Орлеанська діва» присвячена
героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д’Арк.

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII —початку
XIX ст. був поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749—1832 рр.), що
став одним з найбільш освічених людей свого часу. Глибоко зрозумівши
значення французької революції, він, однак, негативно поставився до
революційного насильства, бо був переконаний, що більше користі дадуть
виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у
геніальні творчі можливості людини, що знайшло яскраве відображення у
всесвітньо відомій драматичній поемі «Фауст». Над цим твором він
працював майже усе життя. У середньовічну легенду про доктора Фауста,
який продав душу дияволу і за це отримав можливість реалізувати усі свої
бажання, Гете вклав новий філософсько-моральний зміст. Його героя мучать
питання: у чому полягає сенс життя? І що таке щастя? І тільки в кінці
трагедії, вже гинучи, Фауст доходить висновку: сенс життя полягає у
праці, діяльності та боротьбі. На сюжет гетевського «Фауста» французький
композитор Шарль-Франсуа Гуно (18І8—1893 рр.) створив однойменну оперу,
яка користується величезною популярністю.

Творчість багатьох талановитих письменників, драматургів, поетів,
публіцистів доби Просвітництва залишається прикладом боротьби незалежної
вільної думки за торжество загальнолюдських духовних цінностей.

4. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА ДОБИ

ПРОСВІТНИЦТВА (архітектура, живопис, музика)

У добу Просвітництва зріс соціальний статус мистецтва як зосередження
духовного життя, що зробило його одним з ведучих факторів розвитку
суспільства. Мистецтво наблизилося до науки, соціально-філософської
думки, політики, активно включилося в процес формування суспільних
ідеалів.

Для XVIII ст. характерна наявність ряду художніх напрямів, які нерідко
взаємоперетиналися: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і
романтизм. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва і, насамперед,
знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Слід зауважити, що характерною особливістю розвитку архітектури в XVIII
ст. було спорудження великих будівель державного і громадського
значення. Розповсюджується витончений «галантний» стиль у зовнішньому і
внутрішньому оздобленні палаців, замків, церков, застосовуються багато
дрібних, примхливих ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками,
делікатних, однак вигадливих та манірних. Цей стиль увійшов в історію
під назвою «рококо» (від франц. «rococoо»—подібний на черепашку).

Напередодні та під час французької революції XVIII ст. архітектура у
Франції знов повертається до класицизму — „ наслідуванню архітектури
стародавніх Греції і Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії
Наполеона І. Будівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки
споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського
Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити,
римських орлів, бойові колісниці. У такому ж дусі оформлювалися й
численні площі, парки, фасади та інтер’єри багатьох великих громадських
будівель. Все це підкреслювало військову та політичну могутність
наполеонівської імперії. Стиль французької архітектури, пов’язаний з
часом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія).

Одним з шедеврів французького класицизму другої половини XVIII ст. є
Площа Згоди (Пляс де ля Конкорд) у Парижі, створена за проектом
видатного архітектора Ж.А. Габріеля (1698—1782 рр.).

Класицизм як основний напрям архітектури широко використовувався і в
Англії. У його становленні визначну роль відіграв у XVII ст. великий
англійський архітектор Ініго Джонс (1573—1652 рр.), а найвищого розвитку
класицизм досяг наприкінці XVII—початку XVIII ст., що пов’язано з
творчістю архітектора Крістофера Рена (1632—1723 рр.). Під час великої
пожежі 1666 р. в Лондоні згоріло 13200 будинків. Весь лондонський центр
(Сіті) треба було зводити заново. Під керівництвом Крістофера Рена була
проведена велика робота по плануванню лондонського центру, збудовано
безліч споруд. Однак найбільшим його досягненням був собор св. Павла,
який споруджувався з 1675 по 1710 рр. і вважається шедевром світової
архітектури. Напис на могильній плиті Крістофера Рена, похованого в
соборі, закликає: «Якщо ти шукаєш пам’ятник будівничому, то оглянься
довкола!».

При дворах абсолютних монархів XVIII ст. розквітав пишний офіційний
придворний живопис. У ньому було менше релігійних мотивів, ніж у середні
віки, переважали сюжети з історії Стародавнього Риму і міфології,
портрети королів, полководців, сцени битв. Особливо модним став так
званий «галантний живопис», який змальовував світських дам і кавалерів,
пікніки на лоні природи. Картини на міфологічні сюжети також набували
«галантного» характеру.

Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба французької буржуазії
проти дворянства відбилася і в живописі. Замість міфологічних сюжетів,
розваг дворян і «галантних» сцен художники почали зображати героїв
Стародавнього Риму і Греції, які боролися за республіку. Художники
створювали картини з образами реальних людей з «третьої верстви»,
відходили від манірності, властивій «галантному» живопису, писали
портрети видатних просвітителів XVIII ст. У такому напрямі працював
талановитий художник Ж. Б. Грез (1725—1805 рр.), який написав портрет
Дені Дідро.

Найбільш видатним представником класицизму став Ж.Л. Давід (1748—1825
рр.). Ще до Великої французької революції він написав картину «Клятва
Гораціїв», на якій зображений батько, який благословляє синів на бій з
ворогами республіки у Стародавньому Римі. Під час революції митець
голосував за страту короля і вніс у Конвент пропозицію про перетворення
королівського зібрання картин і статуй в Луврі у національний музей.
Загальновідома його картина «Смерть Марата» була в історії живопису
кроком до реалізму. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л. Давід став
писати пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували
Наполеона і створену ним нову знать.

На останню чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо
суперечливого духовного руху, який отримав назву романтизм. Найбільш
яскраве вираження романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу
людини, знайшов у філософії та в мистецтві. Для романтизму властивий
духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням
змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості і культ
мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва
романтизму.

Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби є характерними
для творчості великого іспанського художника Ф. Гойї (1746—1828 рр.).
Широко відомий груповий портрет королівської сім’ї, в якому він не
побоявся реалістично зобразити обличчя короля з ознаками виродження,
відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви. В той же час картини,
присвячені простим людям Іспанії, Ф. Гойя писав з величезною любов’ю до
народу. Революційним пафосом овіяні його офорти, зокрема картина
«Розстріл повстанців».

На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив
пануючі у той час художні стилі — бароко і класицизм. Слід вказати на
таку особливість, як збільшення потреби у світській музиці, посилення її
значення. Церковна хорова й органна музика, як і раніше, була досить
поширеною, однак вона іноді наповнювалась світським життєстверджуючим
змістом. Велика кількість музичних п’єс створювалася для виконання в
будинках і палацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало
створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у великих містах
оперних театрів і концертних залів.

Зростання техніки сприяло удосконаленню музичних інструментів,
передусім, органу, скрипки, клавесину. Орган був обов’язковою
приналежністю всіх великих католицьких та протестантських церков.
Широкого розповсюдження набув клавесин, з’явилося нове сучасне
фортепіано, що збагатило можливості музичної творчості і виконавської
майстерності. Ноти музичних творів стали друкуватись у друкарнях.

Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б.
Люллі (1632—1687 рр.), автор 15 опер, серед яких «Альцеста», «Тесей»,
«Арміда». Відомим представником цього напряму був композитор і музичний
теоретик Ж. Ф. Рамо (1683—1764 рр.), автор п’єс для клавесину, опер,
балетів. Вони виступали за наближення мистецтва до життя, за простоту і
природність, висували вимогу відповідності музики смисловому та
емоційному рухові мови, характерам й психології персонажів. При цьому
французькі просвітителі зверталися до італійської комічної опери-буфф.
Автором цілого ряду такого роду опер був італійський композитор Д.Б.
Перголезі (1710— 1736 рр.). Гастролі італійської опери-буфф в Парижі у
1752—1754 рр. поклали початок жвавій полеміці між табором
енциклопедистів та захисниками музичного класицизму (так звана «війна
буффонів»).

У цей час бурхливо розвивалися народна пісенна творчість, а також,
музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути й бачити на
вулицях і площах, особливо в дні свят. В роки революцій складалися
революційні пісні, особливо багато їх було створено в роки французької
революції, зокрема, знаменита «Марсельєза» Р. де Лілля та антимонархічна
пісня «Карманьйола».

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слід назвати творчість
великого німецького композитора і органіста Йогана Себастьяна Баха
(1685—1750 рр.). Він створив сотні музичних творів для церковного хору
та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа,
скрипки, флейти, клавесину. Композитор використав і переробив величезний
матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і
танців. Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки «Добре
темперований клавір» відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої
твори у багатьох випадках він наповнював світським, могутнім,
оптимістичним звучанням. Йоган Себастьян Бах широко використовував у
своїй творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кількох
самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію,
чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори відрізняються глибиною
і силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом вперед.

Видатним музикантом доби Просвітництва був великий австрійський
композитор, представник віденської класичної школи Вольфанг Амадей.
Моцарт (1756—1791 рр.). Його геніальний талант розвинувся дуже рано.
Цьому сприяли рідкісні природні дані, а також сімейне середовище —
батько був видатним музикантом. Його твори життєрадісні, прозорість і
ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю
змісту, досконалістю форми. Опери Вольфанга Амадея Моцарта «Дон Жуан»,
«Чарівна флейта», «Весілля Фігаро» й досі виконуються на кращих сценах
багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії та інші твори.

Говорити про музичне мистецтво доби Просвітництва неможливо, не згадавши
ім’я геніального композитора, новатора в музиці Й. Гайдна (1732—1809
рр.). Його справедливо вважають «Батьком» симфоній і квартетів,
засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного
оркестру. Петро Ілліч Чайковський писав про нього: «Він обезсмертив себе
удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не
будь його — не було б ні Моцарта, ні Бетховена». Найбільш знаменитими
творами Й. Гайдна є опера «Несподівана зустріч», симфонії «Ранок»,
«Полудень», «Вечір», «Ля пассіона», «Паризькі» та «Лондонські симфонії»,
ораторії «Створення світу» та «Пори року» тощо.

Таким чином, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише
в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й
перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених,
філософів-просвітителів, літераторів, митців людство отримало принципово
нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем,
які не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Барг М. А. Эпохи и идеи. Становление историзма. М., 1987.

Всеобщая история искусств: В 4 т./Под ред. Ю. Д. Колпинского, Е. Й.
Ротенберга. М., 1963. Т. 4. Искусство 17—18 веков.

Кертман Л. Е. История культуры стран Европы и Америки. М.,1987.

Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века. М., 1974.

Шашкевич Д. П. Эмпиризм и рационализм в философии Нового времени. М.,
1976.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020