Реферат на тему:
Міфи – як педагогіка
людського життя.
Що таке міф? У повсякденному розумінні – це насамперед античні,
біблійні й інші стародавні “казки” про створення світу і людини,
розповіді про діяння древніх богів і героїв – Зевсі, Аполоні, Діонісі,
Гераклі, аргонавтах, що шукали “золоте руно”, Троянській війні і
халепах Одіссея.
Саме слово “міф” має давньогрецьке походження й означає саме
“переказ”, “сказання”. Європейським народам аж до XVI-XVII ст. були
відомі лише знамениті і понині грецькі і римські міфи, пізніше їм
стало відомо про арабські, індійські, німецькі, слов’янські, індійські
сказання і їхніх героїв. Згодом спочатку вченим, а потім і більш широкій
публіці виявилися доступні міфи народів Австралії, Океанії, Африки.
З’ясувалося, що в основі священних книг християн, мусульман,
буддистів також лежать різні, що зазнали переробки міфологічні
перекази.
Що дивно: виявилося, що на визначеній стадії історичного розвитку
більш-менш розвита міфологія існувала практично у всіх відомих науці
народів, що деякі сюжети і розповіді тією чи іншою мірою повторюються в
міфологічних циклах різних народів.
Так повстало питання про походження міфу. Сьогодні більшість учених
схиляються до тієї думки, що секрет походження міфу варто шукати у тім,
що міфологічна свідомість з’явилася найдавнішою формою розуміння і
осмислення світу, розуміння природи, суспільства і людину. Міф виник з
потреби древніх людей в усвідомленні навколишньої його природної і
соціальної стихії, сутності людини.
В історії первісних вірувань якнайрізніших племен і народів, можна
виділити три історичні типи уявлень про надприродне –
“чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший з цих типів
репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху
ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму,
анімізму, первісної магії.
Для них характерними були уявлення про зрощеність надприродного з
тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу
на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатності не творити,
а лише орудувати готовим).
Продуктом подальшого релігієтворення став другий тип вірувань в
надприродне – демоністичний, які полягали у вірі в духів (від грецьк.
daimon – “дух”). Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого
родоплем’яного суспільства, були уявленнями про існування безплотних
надприродних істот – духів, які вже мають досить широку сферу впливу на
довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють
деякі ознаки творильності щодо природного. Демоністичні вірування були
найважливішою і найпоширенішою формою релігійного освоєння древнього
світу.
В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого
розвитку, поступово зароджується історично третій тип уявлення про
надприродне – теїстичний, пов’язаний з вірою в богів. Для цього типу, що
існує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає й монотеїстичного
змісту, характерними є уявлення про надприродне як могутню, всевладну
істоту – Бога з іманентною йому деміургічною функцією щодо природних і
суспільних явищ, щодо світу в цілому.
Цікаво, що найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового
суспільства, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й чіпко
тримаються в масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів,
синкретизуються з нею. За свідченням Геродота, наприклад, деякі первісні
племена вважали, що кожен з них щороку на кілька днів перетворюється на
вовка, а потім знову набирає людського образу.
В епоху неоліту повністю встановилося землеробство і скотарство,
виникають прядіння в ткацтво, розвивається далі виробництво керамічного
посуду. В цей період ймовірна наявність великих родів, інтенсивно йде
формування племен, збагачення і зміцнення суспільних відносин. Усе це й
приводить, зрештою, до якісних змін у релігійному потоці духовності, які
знайшли найбільш переконливий вияв у вірі в духів, що зароджується в
мезоліті, еволюціонує в наступні епохи й передається в спадок
українському та іншим народам.
Педагогічний вплив міфології на суспільство полягає, в першу чергу, в
тому, що встановлюються певні правила взаємозв’язків між тими чи іншими
явищами як природного, так і соціального характеру, вибудовується
своєрідна ієрархія почуттів, людських та загальносуспільних рис, які
засуджувалися чи підтримувалися уявними небесними силами тощо.
Також міфологія відкриває широкі можливості в області фантазії, уяви.
Міфологія також виступає головним фундаментом зародження людської думки,
яка намагалася пояснити незрозумілі речі, стимулювала виникнення
філософії.
Для доказу вищесказаного давайте розглянемо основні тематичні цикли
міфів і їхній зміст. Міфологічні мотиви, як правило, сполучаються в
одному міфі: докладний опис первісного стану завершується докладною
розповіддю про обставини утвору Всесвіт.
Антропогоністичні міфи є складовою частиною міфів космогонічних.
Відповідно до багатьох міфів, людина створюється з найрізноманітніших
матеріалів: горіхів, дерева, пороху, глини. Найчастіше, творець створює
спочатку чоловіка, потім жінку. Перша людина звичайно наділена даром
безсмертя, але він утрачає його і стає в джерел смертного людства (такий
біблійний Адам, що вкусив плодів із древа пізнання добра і зла). У
деяких народів існувало твердження про походження людини від
предка-тварини (мавпи, ведмедя, ворона, лебедя).
Міфи про культурних героїв оповідаю про те, як людство опановувало
секретами ремесла, землеробства, осілого життя, користування вогнем –
інакше говорячи, як у його життя впроваджувалися ті чи інші культурні
блага. Самий знаменитий міф подібного роду – давньогрецьке сказання
про Прометея, двоюрідного брата Зевса. Прометей (у дослівному перекладі
– “мислячий колись”, “передбачуючий”) наділив розумом жалюгідних
людей, навчив їх будувати будинки, кораблі, займатися ремеслами, носити
одягу, вважати, писати і читати, розрізняти часи року, приносити
жертви богам, ворожити, упровадив державні початки і правила спільного
життя. Прометей дав людині вогонь, за що і був покараний
Зевсом:прикутий до гір Кавказу, він терпить страшні мучення – орел
вкльовує йому печінка, що щодня виростає знову.
Есхатологічні міфи оповідають про долю людства, про пришестя “кінця
світу” і настанні “кінця часів”. Найбільше значення в
культурно-історичному процесі зіграли есхатологічні представлення,
сформульовані в знаменитому біблійному “Апокаліпсисі”: гряде друге
пришестя Христа – Він прийде не як жертва, а як Страшний Судія, що
піддає Суду живих і мертвих. Наступить “кінець часів”, і праведники
будуть визначені до життя вічної, грішники ж до вічних мучень.
При розгляді Грецької Міфології в розвитку в межах кожного окремого міфу
просліджуються різночасні рудименти (тобто залишки колишніх епох), що
існують з ферментами нового виникаючі в сюжеті міфу. До прикладу в міфі
про народження Афіни Паллади в повному спорядженні з голови Зевса, що
проковтнула завагітнівшу Метиду, можна розрізнити залишки фетишистських
представлень і канібализму попередні розвитому патріархату, примат
чоловічого індивідуалізму над жіночим і символіку мудрості верховного
божества – свідчення патріарха.
Грецька Міфологія в її розвитому виді, класичному, являє собою
міфологію героїчну, а не стихійно – фетешистську. Грецька міфологія
зв’язана з періодом патріархату, однак у ній просліджуються найголовніші
типи хтонічних рудиментів. Це насамперед гінетичні рудименти, що
вказують на походження: Ахілл – син морської богині. Субстанціальні
рудименти засновані на ототожненні різного роду чи предметів істот :
сонце – бик, Інах – ріка і цар Агроса.
Величезна кількість рудиментів має метаморфозний характер : Зевс
одружується з Данаєю у вигляді золотого дощу.
З іконографічних рудиментів, тобто Стосовних до зовнішнього вигляду
визначеного міфологічного персонажа, до прикладу совині очі в Афіни,
коров’ячі в Гери.
Міфологічному образу супроводжують функціональні рудименти : перун
Зевса, цибуля і стріли Аполлона.
Якщо рудимент міфу відбиває його минуле, то фермент указує на майбутні
розвиток міфу : до приклада в Гесіода єхидна – напівзмія, вона
прекрасна, але злоблива, ненависна людям, Цей мотив відкидання єхидни,
елемент у міфі об’єднуючий прагнення людини приборкати стихійні сили
природи. Існують у Грецькій міфології міфологічні комплекси:
&
демонами зовсім різного походження, ніяк між собою не зв’язані. Їхнє
об’єднання – Аполлон і Артеміда як діти Літо від Зевса.
Комплекс компіляцій. До приклада олімпійська родина богів, що утворилася
в результаті об’єднання європейських і малоазіатських божеств.
Існує ще і полярний комплекс. Наприклад, самий «світлий» бог Зевс
одружується із самою «темною» богинею Персефоною.
У Грецькій Міфології необхідно враховувати її географічне положення.
Наприклад міфи про Тесее не можна відірвати від Афін, про Менелає й
Олену – відносяться до Спарти.
Процес життя сприймається первісним суспільством у безладно –
нагромадженому виді, що матеріалізується, одушевляється, населяється
якимись незрозумілими сліпими силами Землі, що складають її, предмети
представляються первісній свідомості живими, одухотвореними, все з себе
виробляючі і всі собою живильні, включаючи небо, що вона теж народжує із
себе. Як жінка є главою роду, матір’ю, годувальницею і вихователькою в
період матріархату, так і земля розуміється, як джерело усього світу,
богів, демонів, людей. На ранньому етапі тобто на стадії
збирацько–мисливського господарства, свідомість обмежена чуттєвим
сприйняттям – це є фетиш, а міфологія – це фетишизм. Древня людина
розуміла фетиш, як осередок магічної, демонічної, живої сили. Через те,
що увесь предметний світ представлявся одухотворинними, то магічною
силою наділявся увесь світ і демонічна істота не як не відокремлювалося
від предмета, у якому воно жило. В міру розвитку виробляючого
господарства людина цікавиться питаннями походження речей, їхнім
складом, їхнім змістом і принципами їхньої будівлі. Тоді – те людина
навчилася відокремлювати «ідею» речі від самої речі, а тому що речами
були фетиші, тобто відокремлювати магічну силу демона від самої речі –
так учинився перехід до анімізму.
Спочатку анімізм зв’язаний із представленням про демонізм, як про деяку
силу, злу чи благодійну, визначальну долю людини. Це є миттєво виникаюча
і миттєво іде страшна і фатальна сила, про яку людина не має ніякого
представлення, яку не можна назвати по імені і з який не можна вступати
ні в яке спілкування, тому що цей демон ще не має ніякої фігури і
ніякого обличчя, ніякого взагалі обрису. Демон – це спочатку та діюча
сила, про яку людині чогось не відомо, його закінченого образа ще не
існує, але він уже не є фетишем (Сфінкс, кентаври, сирени).
У міфології олімпійського періоду (чи рання класика), зв’язаного з
переходом до патріархату, з’являються герої, що розправляються з
чудовиськами і страховиськами, що ніколи лякали уяву людини задавленого
незрозумілої йому і всемогутній природі. Наприклад Аполлон убиває
піфійського дракона і засновує на цьому місці своє святилище. Замість
дрібних богів і демонів з’являється один головний, верховний бог Зевс,
якому поклоняються всі інші боги і демони. Патріархальна громада
оселяється тепер на чи небі на горі Олімп. Зевс сам веде боротьбу з
чудовиськами, перемагає циклопів і заклинає їх під землю, у тартар.
З’являються боги нового типу. Жіночі божества, що оформилися з
багатогранного древнього образа богині – матері, одержали нові функції в
епоху героїзму. Гера, стала покровителькою шлюбів і омоногамної родини,
Афіна Паллада стала покровителькою чесної, відкритої й організованої
війни, а Афродіта стала богинею любові і краси. Богами патріархального
укладу життя стали Афіна Паллада й Аполлон, що славляться мудрістю,
красою і художньо – конструктивною діяльністю. Гермес перетворився в
заступника всякого людського підприємства, включаючи скотарство,
мистецтво і торгівлю. Не тільки боги і герої, але і все життя одержало в
міфах зовсім нове оформлення. Насамперед перетворюється природа, що
раніш була наповнена незрозумілими і страшними для людини силами. Влада
людини над природою значно зросла, він уже вміє знаходити в ній красу,
використовувати природу для своїх потреб. Але всім правил Зевс, і всі
стихійні сили виявилися в його руках. Колись він був і жахливим громом,
і сліпучою блискавкою, не було ніякого божества, до кого можна було б
звернеться по допомогу проти нього. Тепер же грім і блискавка стали
більше як атрибутами Зевса. Греки стали представляти, що від розумної
волі Зевса, залежить, коли і для яких цілей він користається своїм
перуном. До олімпійського періоду міографи відносять і подвиги Геракла,
загадка Сфінкса, що розгадав Едіп, Одіссей, що не піддався заворожливому
співу сирен і непошкоджене проплив повз них, що сприяло загибелі сирен і
ін.
Пізній героїзм – це процес розкладання родових відносин, формування
ранньокласових держав у Греції, який зазнав відображення в Грецькій
міфології, зокрема в період героїзму в гомеровському епосі. У ньому
відбилася перехідна ступінь між старим, суворим героїзмом і новим,
сточеним. Герої в цій міфології помітно смілішають, їхнє вільне
звертання з богами росте, вони насмілюються навіть вступати в змагання з
богами. Ліричний Цар Тантал, що був сином Зевса і користався всіляким
благоволінням богів, загордився своєю владою, величезними багатствами і
дружбою з богами, викрав з неба амброзію і нектар і став роздавати цю
божественну їжу звичайним людям (Сізіф підглянув любовні зустрічі Зевса
й Егіди і розголосив цю таємницю серед людей). Для тієї героїчної епохи
характерні міфи про родовий проклін яке приводить до загибелі декількох
поколінь підряд. Тіванський цар Гавкіт украв дитини і був за це проклято
батьком цієї дитини. Проклін лежав на всьому роді Гавкаючи: сам він
загинув від руки власного сина Едіпа. Покінчила із собою Іокаста дружина
спочатку Гавкоту і т.д. І цей проклін лежало на цій родині доти поки
вона вся не була винищена.
Уся міфологія пронизана припиненням і натхненною красою, що володіла
чаклунською силою. Представлення про красу пройшло в міфології довгий
шлях розвитку від глибинних функцій до благодійних, від сполучення з
потворним до втілення її в найчистішому виді, від фетишистської магії до
малих і мудрих олімпійських муз. Міфологія в історичному розвитку –
невичерпне джерело для освоєння в плані естетичному і розкриття її.
Також важливий педагогічний вплив міфів на суспільство ховається у
формуванні особливої міфологічної свідомості.
Міфи виникли з настійної потреби людей пояснити походження природа,
людей, пристрій світу, пророчити долю людства. Сам спосіб пояснення
має специфічний характер і корінним чином відрізняється від наукової
форми пояснення й аналізу світу. Які ж особливості виділяють міфологічну
свідомість?
* У міфі людина і суспільство не виділяють себе з навколишньої
природної
стихії: природа, суспільство і людина злиті в єдине ціле, єдине,
* У міфі немає абстрактних понять, у ньому усі – дуже конкретно,
персоніфіковано, одушевлено,
* Міфологічна свідомість мислить символами: кожен образ, герой, діюча
особа позначає явище, що стоїть за ним,
* Міф живе у своєму , особливому часі – часу “першооснову”,
“першотворенння”, до якого незастосовні людські представлення про плин
часу,
* Міф мислить образами, живе емоціями, йому далекі доводи розуму, він
пояснює світ, виходячи не зі знання, а з віри.
Яку ж роль грали міфи і міфотворчість в історії людського суспільства
і людської культури?
* Вони по своєму пояснювали світ, природу, суспільство, людину,
* Вони у своєрідної, дуже конкретній формі встановлювали зв’язок між
минулим, сьогоденням і майбутньому людства,
* Вони були каналом, по яких одне покоління передавало іншому
накопичений досвід, знання, цінності, культурні блага, знання.
Отже, з вищесказаного випливає, що міфи несуть в собі важливі засади
педагогічного виховання. В першу чергу такі як – об’єднання людини з
силами природи, визначення особливого місця будь-якої людини у
суспільстві, важливість її вчинків перед собою і перед небесними силами,
важливість взаємодопомоги і взаємозгуртування перед спільними загрозами
тощо. Міфологію дійсно можна назвати античною педагогікою людського
життя.
Література
Кун М.А. Міфи Давньої Греції. – К., 1993.
Сиромятіна М.Г. та ін. Міфологія очима сьогодення. – К., 1997.
Дохристиянські вірування. Прийняття християнства / за ред. Б. Лобовика.
– 384с.
Дивосвіт прадавніх : Науково-попул. нарис. К.: Рад. письменник,
1991.—171с.
Котляр М. Дохристиянські вірування с// Людина і світ, вид. “Радянська
Україна” – 1989/№8, с.38-43.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
