Реферат на тему:
“Життєвий
і творчий шлях Едгара По”
Батьки Едгара По були в минулому акторами, вони залишили його сиротою,
коли йому ще не було трьох років. Про матір вірогідно відомо, що вона
вмерла рано, про батька це можна сказати зі значною визначеністю. У
всякому разі, він зник, і доля його так і залишилася таємницею.
Дитину усиновив Джон Аллан з Річмонда, де процвітав, як тютюновий
торговець. Матеріальний статок у родині був, звичайно, зміною на краще
для маленького Едгара, але він незабаром став пустуном долі своїх
бездітних прийомних батьків, а це жодному дитині не йде на користь.
Через чотири роки, коли хлопчику було сім років, Аллани переїхали в
Лондон. Війна з Англією була закінчена, шлях для торгових суден знову
зробився безпечний, і містер Аллан збирався відкрити контору в Лондоні.
Війна Англії з Францією теж була кінчена, але про це Алани довідалися
вже в Англії, тому що під час битви під Ватерлоо вони знаходилися в
шляху. Вони пробули в Англії до літа 1820 року. Едгар По провів цей час
у школі, причому жодного разу за увесь час не перепливав протоки між
Англією і європейським континентом, і з тих пір узагалі за кордоном не
бував.
Вдома в Америці він закінчив школу і надійшов у Віргінський університет,
де провчився тільки один семестр, але зовсім не тому, що його виключили,
як прийнято думати. І репутацію п’яниці і гравця йому навряд чи
придумали б, якби він не став знаменитим письменником. Всього чотирма
роками раніш у Боуденськом коледжі був оштрафований на п’ятдесят центів
за гру Готорн. На щастя, з цього випадку не роздули для Готорна дурної
слави. По, безсумнівно, грав на великі суми і частіше, чим його побратим
по перу, і пив більше. Що ж, з тих пір минали покоління студентів, більш
злісних гравців і п’яниць, що не володіли у своє виправдання
геніальністю. Просто По, на своє лихо, був на рідкість піддається дії
алкоголю і до того ж мав звичай пити залпом. А це дуже нещасливий збіг.
Звичка пити залпом дотепер поширена в Америці і породила два історичних
явища: гіркого американського п’яницю і Вісімнадцяте виправлення до
Конституції – сухий закон.
Повернувши в Річмонд, По якийсь час працював у конторі Аллана, справи
якого похитнулися після повернення з Англії. Спустя кілька місяців По,
випливаючи давньому своєму бажанню, відправився побачити світ. Він
поїхав у Бостон і в травні 1827 року вступив в армію. У Бостоні він
зустрівся з Томасом і, зібравши все написане в отроцтві і юності, видав
«Тамерлана». Чому він записався в армію під ім’ям Едгара Перрі,
неможливо пояснити. Таких випадків в армії тисячі, і в кожного – своє
підґрунтя. У Едгара По, звичайно, не було ніяких особливих мотивів;
можливо, ідея прийшла до нього тільки в ту хвилину, коли на
вербувальному пункті в нього запитали прізвище. Його поводження в армії,
за словами його командира, було бездоганним: «Має гарні звички і зовсім
не п’є». Варто відзначити, що за кілька місяців він був зроблений у
старшини – це найвищий чин, якого він як доброволець міг домогтися.
Чому б йому не стати офіцером? За згодою і частково за підтримкою свого
названого батька Едгар По в липні 1830 року надійшов у Військову
академію Сполучених Штатів. За рік до цього він видав другу книгу
віршів, чи, вірніше, перевидав першу з деякими додаваннями. Книга
називалася «Аль Аарааф, Тамерлан і дрібні вірші», вийшла вона в
Балтіморі в 1829 році. Краще б він присвятив себе літературі вже тоді й
уник би багатьох неприємностей, що очікували його у Військовій академії
у Вест-Пойнті. 28 січня 1831 року військовий суд обвинуватив його у
відхиленні від обов’язків і непокорі наказам. Рішення суду затвердив
військовий міністр, і По був виключений з академії. Залишаючи
Вест-Пойнт, він мав тільки двадцять чотири центи. Він відправився в
Нью-Йорк, де випустив третю свою книгу (знову збірник уже друкувалися
віршів з додаванням нових), названу «Вірші» і позначену як «друге
видання». Потім він виїхав до родичів у Річмонд і оселився у своєю
вдовою тітки Марії Клем.
Два роки пройшли на самоті і міркуваннях. Едгар По з’явився знову на
літературному обрії в жовтні 1833 року – виграв 50 доларів у конкурсі на
кращу розповідь, улаштованій «Балтиморським суботнім відвідувачем». Його
розповідь називалася «Рукопис, знайдений у пляшці». Поетичний конкурс
того ж журналу знову виграв По – його вірш називався «Колізей». Однак
«Відвідувач» рахував недоречним присудити обидва призи одній людині, і
поетична першість віддали деякому Джонові Хьюіту, якому ці гроші (25
доларів) навіть не були потрібні: він зволів узяти замість них срібний
кубок, де його успіхи більш довговічно відбиті.
50 доларів у 1833 році – це не 50 доларів тепер, але такій людині, як
Едгар По, ця сума показалася б величезної в будь-якім столітті. Узагалі
літературною працею тоді можна вже було добре заробити, але для По все
Ето ще було нове. Він прилучився до літераторської професії, з тих пір
життя його – частина історії американської періодичної преси. Покладемо,
не тільки періодичної, але почалося з періодики.
У 1839 році розповідей, надрукованих По в журналах, набралося досить,
щоб випустити двотомник «Гротески й арабески». Два томи вийшли в 1840
році у Філадельфії. По залишив за собою авторське право (яке коштувало,
щоправда, набагато менше, ніж срібний кубок містера Хьюіта) і двадцять
екземплярів із семисот п’ятдесятьох надрукованих. У 1836 році він
женився на своїй двоюрідній сестрі Вірджинії Клем, який тоді було ледь
чотирнадцять років. Вона вмерла зовсім молодий у 1847 році.
По не був плідним письменником, як Діккенс чи Теккерей; йому не
вистачало нетерпіння публіки, що чекає і вимагає від улюбленого
письменника всі нових і нових добутків, і наслідку цього нетерпіння –
видавців, що квапляться задовольнити публіку. Тому пройшло п’ять років,
перш ніж з’явилася наступна книга Едгара По; вірніше, це були дві книги,
і на них і спочиває слава По. У 1845 році вийшли «Ворон і інші вірші» і
«Розповіді».
«Розповіді» являли собою тім у 228 сторінок у шкіряному плетінні.
Титульний лист був чудом небагатослівності. Не було ні передмови, ні
переліку більш ранніх періодичних випусків; читач відразу утягувала в
самі пошуки скарбу, що захоплюють, які тільки случалися в Америці. З
дванадцяти включених у книгу новел принаймні шість сталі відомі усьому
світу. Який ще збірник може похвастатися такою популярністю. Подивитеся,
скільки старих знайомих зустрінете ви в цьому збірнику:
Золотий жук. Чорний кіт. Месмеричні відкровення. Сторінки з життя
знаменитості. HYPERLINK “http://n-t.students.ru/sm/pda.htm” Падение
дома Ашеров . Повалення в Мальстрем. Бесіда Моноса й Уни. Розмова Ейрос
і Харміони. Вбивство на вулиці Морг. Таємниця Мари Пиці. Викрадений
лист. Людина юрби.
«Розповіді» По сталі одинадцятим томом «Бібліотеки американських книг»,
що видавали Вілли і Путнам. Це збори іноді плутають з їх же «Бібліотекою
добірного читання». Хотілося б сподіватися, що ніхто не догляне тут
натяку на те, що американська література – не добірне читання. Правда,
«Бібліотека добірного читання» першої взяла на озброєння гасло-рекламу:
«Тільки дійсна література», тим часом «Бібліотека американських книг» до
реклами не прибігала, і її томи розходилися в міру їхніх літературних
достоїнств. А достоїнства ці були дуже нерівні. Але в списку видань, що
готуються до випуску, значиться і «Нова книга Натаніеля Готорна». Цією
«новою книгою» виявилися «Легенди старої садиби». Воістину, без По і
Готорна «Бібліотека» виглядала б досить бідної. Ці ж два автори
прославили її. Любою сучасний видавець був би щасливий, якби його
рекламний список за півроку містив стільки кандидатів у безсмертя.
«Розповіді» були сьогоденням літературним тріумфом, хоча в той час це не
для усіх було очевидно. Навіть самі видавці Вили і Путнам шукали
схвалення в газет і утішалися такими відкликаннями: «захоплюючі цікаві
розповіді», «написані з великою силою», «доставлять багатьом рідке
задоволення» і так далі. Але жоден критик не побачив щирої своєрідності
цієї книги і не угадав її місця в американській літературі.
«Розповіді» були також видавничим тріумфом. Збірник складав не сам Едгар
По, а видавець Еверт Дуйкінк. Батько Дуйкінка був одним з перших
нью-йоркських видавців. Людина досить заможний, Дуйкінк кинув
адвокатську кар’єру незабаром після закінчення Колумбійського
університету і, з 1835 року до самої смерті, у 1878 році, присвятивши
себе виданню найкращих добутків американської літератури, улаштував долю
не одного шедевра. Едгар По, однак, був незадоволений добором
розповідей. «Ці «обрані» зовсім не кращі мої речі. Вони ні в якій мері
не дають про мене вірного представлення». Дуйкінк, на щастя, був
досвідченіше По й угадав смаки майбутніх поколінь читачів. І правда,
Едгар По навряд чи написав потім що-небудь, гідне замінити кращі з
«Розповідей». Він вмер у Балтіморі 7 жовтня 1849 року. Через п’ять днів
виповнювалося шістнадцять років з того дня, коли він уперше виступив із
прозаїчним добутком, вигравши конкурс «Суботнього відвідувача».
Незважаючи на те, що «Розповіді» 1845 року – самий значний добуток По,
вони не представляють особливої цінності для колекціонера. Це
порозумівається, звичайно, тим, що екземплярів збірника досить багато,
їх порівняно легко дістати. Зате «Тамерлан», «Аль Аарааф» і «Вірші»
практично недоступні, «Гротески й арабески» зустрічаються частіше, але
теж не так часто, як «Розповіді». З «Розповідей» найбільш рідкі
екземпляри, що зберегли оригінальні паперові обкладинки.
За два роки до появи збірника «Розповідей» Едгар По вирішив видавати
свої новели серією, по однієї в номері. Цю ідею подав літераторам
Діккенс, чий «Піквік» вийшов в Америці частинами ще родину роками раніш.
З тих пір були в такий же спосіб видані «Нариси Боза», «Олівер Твіст»,
«Ніколас Нікльбі», «Крамниця Стародавностей» і «Барнабі Радж», а також
незліченна кількість добутків інших авторів. Витівка По, однак, не
удалася, і був надрукований тільки один номер. У нього ввійшли «Убивство
на вулиці Морг» і «Людина, якого порубали в шматки». Збереглося тільки
чотири екземпляри цього номера, тобто вдвічі менше навіть, чим
«Тамерланів».
Цікава історія рукопису «Убивства на вулиці Морг», – мабуть, самої
знаменитої новели збірника і, безумовно, дуже значної з погляду її
впливу на літературу. Не було б «Убивства на вулиці Морг», можливо, не
з’явилися б Шерлок Холмс і месьє Лекок, Еркюль Пуаро і патер Браун.
Розповідь уперше друкувалася в «Журналі Грема» у Філадельфії за квітень
1841 року. Рукопис викинули в кошик для непотрібних паперів, відкіля неї
витяг по якихось своїх розуміннях один зі складачів на прізвище
Джонстон. Через якийсь час Джонстон переїхав у Ланкастер, де працював у
друкарні «Вісника», а потім відкрив фотоательє. Він прослужив усю
Громадянську війну в піхотному полицю, але, на щастя, за час його
відсутності рукопис не пропав. Після війни будинок, де знаходився
рукопис, двічі горіло, але всякий раз вона виявлялася в уцілілій частині
приміщення. Чиясь недбала рука знову неї викинула, і знову, по самій
неймовірній випадковості, вона була врятована. Правда, рукопис трохи
потріпався у всіх цих пригодах, тому Джонстон віддав її в плетіння.
Зрештою він продав її одному невтомному колекціонеру з Філадельфії за
двісті доларів. Колекціонер заповідав рукопис державі і тепер вона
зберігається, надійно прихована від усіх випадків.
Джерело інформації:
Вінтеріх Джон. Пригоди знаменитих книг. М.: Книга, 1985.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
