.

Бувають, може, й кращі голоси,але такого другого немає.(Ліна Костенко) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2867
Скачать документ

Бувають, може, й
кращі голоси,

Але такого другого
немає.

(Ліна Костенко)

Епіграфом до свого реферату я взяла слова з історичного роману Ліни
Костенко “Маруся Чурай”. Вони відносяться до Марусі, визначають її
незвичайний дар. А в моїй уяві в самої Ліни є теж щось від Марусі Чурай.

Нещодавно я перечитала збірники віршів Ліни Костенко, познайомилась з її
життям, літературною критикою на її поетичні твори.

І вималювався мені досить чітко образ поетеси, відомої світові. Що
вражає в Ліні Костенко?

Перш за все – високий рівень думання. Долання висоти, що стало нормою.
Її творчість – приклад шляхетного служіння поезії. Дивує сила характеру.
В її останніх збірниках ніякої кон’юнктури, немає в неї віршиків –
паровозиків. Вона вимовчала своє право сказати: “Мого народу гілочка
тернова”. Думаю, що без таких людей, як Ліна Костенко, всі розмови про
високе призначення поета – тільки красиві слова.

І ще ось що. Сучасна поезія шукає нових виражальних можливостей.
Стресовий досвід людини ядерної епохи неспівмірний з досвідом її
попередників. Ніколи ще поезія не була такою всесильною … і безсилою.
Зрушилися пласти свідомості. Зміщуються уявлення про самі форми
існування матерії – про час і простір. Прикро те, що поезія часто
сьогодні відходить від свого коріння – села, від свого родоводу. Не дай
Бог, прийде такий час, коли зупиниться критичне перо. В цьому зв’язку
творчість Ліни Костенко має значення принципове:

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

У віршах поетеси мою увагу привертає історична тема, історична пам’ять.
Талановита поетеса не зрушує коріння, розуміючи його значення в розвитку
духовності, національної культури. Це тільки ремісник пише про все, а
Ліна – про важливе:

Далекий світ, купецька одісея

Хмільне старе вино старовини.

Ім’я Ліни Костенко – як прапор нашої поезії. Нашій літературі пощастило,
що є в ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих
мистецьких принципів. В її віршах – єдність характеру і слова:

Я трохи звір, і я не люблю неволі,

Я вирвуся, хоч лапу відгризу.

Як сильно сказано! Така розплата за поривання, зухвалість думати,
дерзновенність та глибину думок.

Мені здається, що в поняття любов поетеса вкладає новий зміст.

Любов діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує
розвиток духовності. Ліна Костенко прокладає свій шлях крізь болота,
вона – за незалежність таланту:

Поет не може бути власністю.

Це так йому вже на роду.

Не спокушайте мене гласністю,

Я вдруге в пастку не піду.

Їй хочеться дивитися на світ відкритими очима, які не закриває пелена:

… все залежить

від людських зіниць –

в широких відіб’ється вся епоха,

у звужених – здрібовисько дрібниць.

Можна багато ще говорити про Ліну Костенко. Незабутнє враження
справляють її поезії “Пастораль XX сторіччя”, “Доля”, “Ліс”, “Біла
симфонія”, “Балада моїх ночей”, “Давидові псалми” тощо.

Та про який би твір ми не говорили, бачимо, що перед нами справжній
лірик, у якого так майстерно поєднується мудрість і пристрасть, чарівна
легкість і філософська глибина, роздуми і узагальнення. І все це заради
людини, заради її майбутнього:

Я сповідую віру,

В якій оточують німбом не святих,

Не пророків, а просто щасливих людей.

Ліна Костенко – це не тільки чесний, а й безстрашно цікавий й напружено
мислячий митець. Тому-то їй затісні рамки ідилії, пасторалі. Вона
“збурунює” ці жанри з середини.

“Пастораль XX сторіччя” – так називається один з її віршів. Три пастушки
– “кирпаті сільські аргонавти” – знайшли і розібрали гранату. Вибух…

…І несли їх діди, яким не хотілося жити.

Під горою стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

-Хоч личко його покажіть…

Поетові – традиційно – надаються повітряні володіння. Але, можливо, те,
що нам здається летом, теж оранка? Можливо, небо – “голуба земля”, яку
ластівки зрізують, не маючи плуга, своїми гострими крилами? Поет
обробляє свої небесні володіння з селянським сумлінням.

І в поета має бути свій дім.

“Де ви живете?” – це, можливо, єдине запитання, яке варто ставити
поетові. Адже це запитання і про джерела, і про коріння, і про те, що
тримає в житті, надає снаги для лету…

Людині може бути тісно у Всесвіті, але не в себе під дахом. Дім – світ,
коли це справдешній дім…

Стара дзвіниця й досі ловить гави.

Танцює ціп на житньому току.

Ну що мені магнолії, агави?

Я поцілую мальву у щоку, –

з м’якою усмішкою пише Ліна Костенко. І розумієш, що її поетичний дім
міцно і надійно обжитий. Їй добре тут, “над берегами вічної ріки”, в
борах, “таких сосонових”, у селах, це вінки із бурштинових цибулин
прикрашають кожний тин, на чернігівській дорозі, де

Від магістралі за два метри

уся закутана в що є,

сидить бабуся, як Деметра,

у відрах моркву продає…

Є особливості поетичного зору. І слуху. Коли Ліна Костенко, з незмінною
ніжністю поцілувавши в щоку мальву, на якийсь час опиняється в Європі,
перед світанком у модерному готелі її будить “якийсь космічний звук”:

А то звичайний європейський дядько

F th ?

?N

‚-A- zaeoooooooooooooooooooooooooooo

1b1?1b3AE3&

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020