Реферат на тему:
Про питання
“християнського атеїзму”
Т.Г. Шевченка
Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа. Він був
кріпаком – і став велетнем в царстві людської культури…Доля
переслідувала його в житті, скільки лиш могла та вона не зуміла
перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть
і погорду, а віру в бога у зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому
страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу
славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все
наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців,
Тарас Шевченко.
ПРИСВЯТА
І.Я.Франко
Такі слова присвятив І.Франко великому українському Генію слова, життя і
творчість якого досліджують і будуть досліджувати всі, кому небайдужа
доля і історія українського народу. Його творчість багатогранна і
бездонна, так само, як і його невмирущий талант, що вже більше 150 років
є негаснучим символом України. Багато аспектів життя і творчості Тараса
Шевченка за часів радянської влади трактувались однозначно з
матеріалістично-революційного боку, а те, що не підпадало під таке
трактування – просто замовчувалось, як таке, що не мало місця взагалі.
Саме з початком нової омріяної Тарасом України, виникло чимало питань,
яким насправді був Шевченко, які ідеали відстоював і чи був він
насправді таким запеклим атеїстом, як малювали його радянські критики: В
релігії, в діяльності церкви поет вбачав сильну перешкоду на шляху
розгортання боротьби трудящих за своє соціальне і національне
визволення. Шевченко показував, що релігія і церква є розсадниками
мракобісся, гальмом у розвитку науки і культури [Шевченківський
словник,: Київ-1978, т.1.].
Звичайно диму без вогню не буває. В моменти тяжких душевних переживань і
поневірянь Тарас писав, ба краще, випалював, у своїм серці слова невіри.
“Християнський атеїзм”, саме ці взаємовиключні слова якнайкраще
характеризують систему релігійних поглядів Т.Г.Шевченка. Для розуміння
цього суперечливого явища, недостатньо однобічного дослідження життя і
творчості Шевченка.
Його коріння сховане у недрах народної підсвідомості і насамперед у
національних особливостях релігійного світобачення українців.
Українці загалом і переважно двовірні [Історія релігії в Україні,: під
ред.: Колодний, Яроцький,: К-98.]. Це виявляється у вшануванні ними
християнських святих і в їхньому поклонінні водночас уособленим силам
природи, в синкретизмі обрядової практики. Позаяк християнство по суті
не дало нашим предкам свого розуміння поточного життя, навколишнього
природного середовища. Господарської діяльності, то народ сприймав його
(християнство) через культ традиційних божеств з тими самими функціями,
але з новими християнськими іменами.
Для українців характерним є переплітання язичницьких традицій з
християнською релігійністю. Зокрема здавна зберігся “культ предків”,
який перейшов вшанування традиційного дідуха, на свято Різдва
Христового, крім цього, у деякій мірі, можна стверджувати, що для
української національно-релігійної свідомості характерний своєрідний
тотемізм. Українці поклоняються національним тотемам, мають особливо
шанобливе ставлення до: “калини”, “верби”, “тополі”, “ластівки”,
“лелеки”, які є символами України. Шевченко часто звертається до них у
своїй творчості не тільки поетичній (“Сон”, “Тополя”, “Зацвіла в
долині”, “Тече вода з-під явора”), але й в художній.
Українська релігійність має обрядовий характер. незважаючи на прагнення
церкви перенести всі обряди у свої стіни. Останні все ж таки залишаються
сімейною реліквією. Хоча більшість обрядів збереглися з язичницьких
часів. Вони стали невід’ємною частиною християнських звичаїв, надаючи їм
особливого колориту. Без них релігійність вважається невиповненою і
незначущою.
З творчості Шевченка можна зробити висновок про його обізнаність з
українськими обрядовими традиціями. У поезіях часто зустрічаються
елементи та учасники весільного обряду: старости, бояри, вишиті рушники.
Особливо детально весілля описується в “Наймичці”, в “Катерині” воно
згадується з іронією:
-Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара
Де світилки з друженьками
Старости, бояри?
А у “Наймичці” читаємо:
…Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люди з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Крім того у Шевченка є офорт “Старости” 1844 рік.
В тій же “Катерині” можемо знайти деякий опис похоронної традиції, коли
стара мати звертається до Катерини:
Хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну душу
Споминати буде?
У Т.Г.Шевченка є вірш “Тризна”, який повністю відображає язичницьку
похорону традицію. Що залишається незмінною і сьогодні. Він навіть
зберігає старослов’янську назву поминок – тризна. Дванадцять друзів
постановили собі, що будуть кожного року справляти тризну в день смерті
їхнього друга:
Согласьем общим положили,
Чтоб каждый год был стол накрыт
В день смерти друга; чтоб забыт
Не мог быть друг их за могилой.
И всякий год они сходились
В день смерти друга поминать.
Взагалі тема смерті для Тараса Шевченка одна з найпопулярніших. Якщо
людина (герой Шевченка) вмирає своєю смертю, то на могилі хлопця садять
явір чи ярину, а над дівчиною “червону калину” (“Причинна”, “Тополя”,
“Думка”), а якщо вмирають не своєю вона (він) стає. За народним
віруванням, – “живим мерцем”. Це можна побачити у віршах “Утоплениця”,
“Титарівна”, “Русалка” та ін.
Шевченко у своєму “Щоденнику” згадує про обряд похоронну самовбивці:
“За моей памяти в Малороссии на могилах самоубийц совершался обряд
истинно христианский, который наши высшие просвещенные пастыри, как
обряд языческий повели уничтожить
В Малороссии самоубийц хоронили в поле, но непременно на перекрёстной
дороге. В продолжении года идущий и едущий мимо несчастного покойника
должен был что-нибудь бросить на его могилу. Хоть рукав рубашки оторвать
и бросить, если не случилось чего другого. По истечении года, в день его
смерти. А более в зелёную субботу (накануне тройцина дня), сжигают
накопившийся хлам как очистительную жертву. Служат панихиду и ставят
крест на могиле несчастного”.
Ще однією особливістю української релігійності – слід вважати
кординалізм. Це означає, що сприйняття Бога і релігії, як таких,
базується не на раціоналістичному, а на чуттєво-емоційному світогляді
(через серце).
Віра для українців – це насамперед виявлення свого ставлення до Бога, до
себе і оточуючого світу, тобто для українців віра не тільки не сліпа,
але й об’єктивно залежить від багатьох чинників. Бог сприймається як
справедливий заступник, чоловіколюбець. В розумінні українця між Богом і
людьми існує надзвичайна інтимна близькість, і завдяки їй він може
дозволити собі певні “вольнощі” по відношенню до Бога. Це пов’язано з
тим, що християнська релігія не змогла стати над українським
світоглядом, оскільки у них на час впровадження християнства вже були
установлені свої вірування, традиції, звичаї, які християнство
об’єктивно не змогло витіснити.
Отже саме існування такої близькості давало деяке право на не
задоволення. У Шевченка можна знайти саме такі закиди Богові, у яких він
виражає своє незадоволення від не відповідності реального життя ідеалу
справедливості, який мав би втілювати Господь Бог. Не задоволення більш
характерне для раннього періоду творчості Шевченка. Періоду пошуку
самого себе і пізнання оточуючого світу.
Вже у першому вірші “Причинна” знаходимо такі слова:
Така її доля … О боже мій милий!
За що ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?… Прости сироту.
Дівчина-сирота, чекає хлопця козака, який вже рік, як пішов і не
вертається. Вона сумує і плаче, а автор за її сльози докоряє Господу.
У вірші “Сон” читаємо наступне:
…Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падете
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! Немає!
Саме ці слова радянська критика виносила як програмні у атеїстичних
поглядах Т.Шевченка, бо сам Шевченко в них, нібито, відцурається від
Господа. Насправді, цей уривок це логічне продовження роздумів Шевченка
про те, що на світі робиться :один мурує, інший руйнує; один свата
обирає, інший гострить ніж на брата, ще один запустить пазурі в печінки,
другий розкрадає і мучить своє ж “отечество”- і після всього сказаного
вище Шевченко доходить висновку – що немає Господа на небі, раз така
гидота твориться на землі.
У “Якби ви знали паничі…” знаходимо подібне твердження:
Ні, ні нічого нема
Святого на землі.
Мені здається, що й
Самого тебе вже
Люди прокляли.
У “Царях” Шевченко, за його словами, “згоняє оскому” на царях,
помазаниках божих, доводячи, що їх “праведне життя” не було безгрішне.
Починає з Давида, який на кінець життя, грівся тілом молодої дівчини,
потім веде мову про його сина Ахмона (Шевченко для рими називає його
Амоном), який за біблійним текстом (Старий завіт) згвалтував свою сестру
Фамар, а закінчує нашим князем Володимиром. Який на старості літ взяв
собі за дружину (силою) Рогнеду, вбивши її батька:
Так отакії-то святії
Оті царі.
У своєму “Заповіті,” Т.Шевченко, доходить краю. Він вимагає “крові
ворожої”, а інакше він зрікається Бога. Тут можна прослідкувати два
аспекти: по-перше, Шевченко вимагає смерті ворогів, а християнська
мораль передбачає всепрощення, по-друге, оцей своєрідний торг з Богом
“як понесе з України …” отоді він піде молитися, все забувши і
покинувши, а ні так до того часу він не знатиме Бога:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отоді я
І лани, і горе –
Все покину і полину
До самого бога
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Це вірш-заклик, який Т.Г. Шевченко писав будучи хворим грипом у
передчутті смерті у 1845 році, він залишав цей вірш, як звернення до
своїх братів українців із закликами боротися і перемагати. Слід також
зазначити, що для Шевченка Україна з її народом була вище Бога. Яскраво
свідчить про це уривок з іншого вірша:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога
За неї душу погублю.
Заради України, заради її волі поет готовий продати свою душу і Богу і
чорту. Йому не жаль ні себе, ні своєї душі для неньки-України.
Ці всі докори, чи краще закиди Богу – не можуть бути прийняті як
свідчення “атеїзму” Шевченка, у тому значенні як його трактувала
радянська критика. Скоріше таке ставлення до Бога було викликано,
по-перше тим, що він бачив і пережив багато горя як свого так і чужого.
По-друге більшість з його так званих “атеїстичних віршів” написанні саме
в ранній період до заслання. Про свої важкі молоді роки Шевченко писав:
Не називаю її раєм
Тієї хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села…
…У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло…там неволя
Робота тяжкая. Ніколи
І помолитись, не дадуть.
(Якби ви знали паничі…)
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того як побачу
Малого хлопчика в селі
Мов одірвалось од гіллі
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
(І золотої і дорогої)
Після заслання бачимо переміну у Шевченка. Він пише багато творів на
релігійну тему, яка в той час хвилювала його: “Марію”, “Неофітів”, “Во
Іудеї во дні одні”, “Подражаніє 11 псалму” та інші.
Останній період творчості Шевченка можна охарактеризувати його ж
словами:
Не нарікаю я на бога,
Не нарікаю ні на кого
Я сам себе дурний дурю
Та ще й співаючи.
У “Неофітах” зустрічаємо:
Молітесь Богові одному
Молітесь правді на землі
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня
Попи й царі…
“Неофіти або першохристияни” – це поема, яка була написана у грудні 1857
року і присвячена Марко Вовчок. Тематично “Неофіти” пов’язані з історією
Стародавнього Риму. З періодом кризи як духовних так і політичних засад
існування держави, занепадала віра старих богів, а на її зміну з’явилось
нове релігійне вчення християнство. В центрі поеми трагічний конфлікт
Алкіда провісника святої правди і деспотичним кесарем та його
прибічниками. Алкід почув слова святого апостола і покинувши багате
життя пішов за ним. Потім він потрапляє до в’язниці у кайдани, де суд
над ним буде чинити Нерон, до якого Шевченко звертається:
О Нероне!
Нероне лютий! Божий суд,
Правдивий, наглий, серед шляху
Тебе осудить. Припливуть
І прилетять зо всього світу
Святіє мученики. Діти
Святої волі. Круг одра
Круг смертного твого предстануть
В кайданах. І тебе… простять
Вони брати і християни.
Тут, як бачимо, Шевченко вже говорить про прощення деспоту. Собаці і
людоїду. Духовний конфлікт закінчується смертю неофітів, відданих на
розтерзання звірам. За сюжетом мати одного з неофітів понесла синове
слово долі в люде:
Живого істинного бога
Ти слово правди понесла.
У вірші Ісаія. Глава 35 (подражаніє) Шевченко малює картину страшного
суду, де всім воздасться за діла:
І спочинуть невольничі
Утомлені руки
І коліна отпочинуть,
Кайданами куті!
Радуйтеся, вбогодухі,
Не лякайтесь дива, –
Се Бог судить, визволяє
Довготерпеливих
Вас, убогих. І воздає
Злодіям за злая!
Картину Страшного суду Шевченко малює не в традиційних чорних і вогняних
тонах, навпаки у нього пустеля вмивається цілющою водою і проростає
гаями, по ній течуть озера й ріки, над якими птахи літають, і всі раби
колишні збираються докупи раді та веселі. Для нього Страшний Суд
асоціюється із справедливістю, яка забарилась на землі, але згодом
восторжествує для “німих і незрячих”.
“Молитва” це ліричний цикл, який складається з чотирьох варіацій
молитов. Здається, що це одна молитва тільки переспівана по-різному.
Кожну з них можна поділити на три частину. Перша – молитва за царів,
шинкарів, неситих очей, для яких Шевченко просить кораблів, талярів, і
всі добра землі (однак у одному варіанті, просить їх закувати у пута і
замурувати, а в іншому ніби вибачаючись за свою нетерпимість просить
протилежного: “у пута путнії не куй, в склепи глибокі не муруй”). Друга
частина – це молитва за робочі уми, і руки. Для них автор просить:
А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи,
Святую силу ниспошли
Третя частина – молитва за всіх і за самого себе. У першому вірші
Шевченко просить:
Мені ж, мій боже, на землі
Подай любов, сердешний рай
І більш нічого не давай!
У другому вірші зміст дещо змінюється:
Мені ж, о господи, подай
Любити правду на землі
І друга вірного пошли!
У третьому і четвертому вірші Шевченко відступає від своєї дещо
“егоїстичної” молитви і просить у Бога: “Єдиномислія подай і братолюбіє
пошли.”
Останній період життя поета характеризується засиллям релігійних сюжетів
не тільки в поетичних, але й в художніх творах. Особливе місце в
творчості Шевченка займає серія “Притча про блудного сина.” Говорячи про
свій задум, Шевченко писав у листі до Бр. Залєського: “Нещодавно мені
прийшла думка представити в особах євангельську притчу про блудного сина
у нравах і звичаях сучасного російського стану”. А у “Щоденнику” /запис
26.06.1857р./ Шевченко писав: “Мені здається, що для нашого часу і для
нашого середнього напівграмотного стану необхідна сатира, тільки сатира
розумна, благородна. Така. Наприклад, як “Жених Федотова” чи “Свої люди
– поквитаємось” Островського та “Ревізор” Гоголя. Серія мала складатись
з 12 малюнків, але чотири з них Шевченко не виконав, бо у
Новопетровській фортеці не знайшлось натури для типового російського
купця.
Євангельська притча для художника – не причина для абстрактного
моралізування, а привід показати розтерзуючі душу картини. У доступній
формі євангельської притчі, шляхом алегорії художник дає широку картину
сучасного життя, розкриває пороки і зло суспільства засобами гострої
викривальної сатири.
Крім “Притчи” Шевченко намалював за біблійними легендами “Самаритянку”,
“Благословення дітей” та “Святу родину”.
Підводячи підсумки, слід сказати, що не можна чітко розділити творчість
Тараса Шевченка на дві частини. Його атеїстичні і релігійні погляди
переплітаються і на початку його творчого шляху можем знайти слова, що
підтверджують його віру в Бога (“Кавказ”, “Чи ми ще зійдемося знову”), а
на при кінці життя у вірші “Юродивий” знаходимо такі слова:
А ти всевидящеє око!
Чи ти дивилось звисока,
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордували, розпинали
І вішали?! А ти не знало?
І ти дивилося на них
І не осліпло?! Око,Око!
Не бачиш ти глибоко.
Не важко здогататись, що зі всевидющим оком Шевченко порівнює Господа,
якому байдуже до царських злочинів.
Отже такий творчий поділ – це досить умовна річ.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
