Реферат на тему:
Життя і творчий шлях Василя Чумака
(1901 — 1919)
Три перші вірші поета “До праці”, “Не вам”, “Далі” були опубліковані в
листопаді в 1917p., a 1918p. пролунав свіжий, бадьорий голос поета:
Більше надії, брати!
Місця сумніву нема —
сміло і прямо іти,
ширше ступать до мети
з міццю, що скелі лама.
Ці рядки, згодом покладені на музику, стали однією з улюблених пісень
повстанців, що бачили в революції визволення від соціального й
національного гніту. Проте самого поета серед них уже не було. Разом з
Г. Михайличенком і К. Ковальовою в ніч з 20 на 21 листопада 1919р.
Василь Чумак був розстріляний денікінцями в Києві. На той час поетові не
сповнилося й дев’ятнадцяти років.
Народився В. Чумак 7 січня 1901р. в містечку Ічня на Чернігівщині.
“Батьки — небагаті селяни-хлібороби”, як зазначав сам поет, відповідаючи
на запитання анкети товариства “Час”. Навчався після початкової школи в
Ічнянському чотирикласному училищі (1910 — 1914) та Городнянській
гімназії (1914 — 1918), щороку приносячи батькам похвальні листи. Дуже
рано відчув нахил до поетичної творчості. Перший вірш у прозі “написав у
1910 році на місцевому жаргоні”.
Рано сформулювалася й національна свідомість поета, про що свідчать уже
перші відомі нам вірші (“Пісні минулих часів”, 1913):
Пробудіться, орли сизі,
Славні козаченьки,
Заверніть колишню славу
України-неньки.
Швидко проминає пора учнівства, і за три роки (1917 — 1919) В. Чумак
стає першорядним поетом, громадським й культурним діячем. Перша і єдина
книжка віршів “Заспів” була підготовлена ще самим автором, але побачила
світ уже після його трагічної загибелі від рук денікінців. Книжка
справила великий вплив на розвиток революційно-романтичного напряму в
українській поезії, а ім’я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В.
Елланом, М. Семенком. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після
М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. Це
був поет, у творчості якого вже чітко окреслився демократичний ідеал:
…Хай летять мої думи-пісні-метеори —
Не в палаци гучні, не в безмежні блакитні простори,
А в хатину людську, де в кутках оселилися злидні.
Мої співи прості і робочому серцеві рідні.
Книжка починається циклом “З ранкових настроїв”, потім поет ніби
повертається до своїх модерністських настроїв, вплітаючи у цикли
“Мрійновтома” й “Осіннє” мінорні мотиви суму, вмирання, навіть певні
релігійні асоціації. Однак тут є і натяк на лютнево-березневі події, й
заперечення декадентських мотивів:
В перебіжнім шумовинні
ланки-бризки марсельез:
хай загине, хай загине
мрійновтома сонних плес.
(“Березневий каламут”)
Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори, благозвучні
рими та асонанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм виразу — все це
виказує природний поетичний талант, який спирається на національні
художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної, художньої
культури, У своїх творчих пошуках поет часом досягав віртуозності, як у
вірші “Ой, там у полі — на обніжку”:
Ой та й погасли… — ті жарини —
змерзли волошки в межі…
…Білий метелик лине та лине,
білий метелик сніжин.
Не менш довершений і вірш “Обніжок”, де в одній строфі передано цілу
гаму настроїв:
Вранці — роси. Марити. Мовчати.
Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.
Материнка. Конюшина. Смутку трошки.
Вранці — роси. Марити. Мовчати.
У поезіях “Облетіли пелюстки моїх казок”, “Айстри”, “Гірлянди тьмяного
намиста”, “Несли твою труну” виразно помітні впливи естетики модернізму
і, ясна річ, враження від перебування у в’язниці та підпіллі.
І, нарешті, “Цикл соціального”. Триптих “Червоний заспів” згодом посяде
своє місце в усіх хрестоматіях та антологіях цього періоду:
Риємо-риємо-риємо
землю неначе кроти;
з кутів плазуємо зміями,
сіємо-сіємо-сіємо
буйні червоні цвіти…
У 1918 — 1920 pp. Київ дванадцять разів переходив із рук в руки
найрізноманітніших політичних і військових сил. Ось чому “десь поза
гратами-мурами… ранки конають ясні”, ось чому треба було кидати в лице
можновладців: “Владарі світу з коронами, вже непотрібні ви нам”. Таким
же закликом до боротьби є і другий вірш триптиха, а третій закінчується
лівацьким рефреном “ми гімни тобі заплели, червоний тероре!”. Подібна
лірика заохочувалася більшовицькими ідеологами.
Цикл “Революція”, що вміщує п’ять восьмирядкових віршів-мініатюр, — це
своєрідний ліро-епос доби, що однозначно вітається поетом. Знайдемо тут
широко цитовані рядки: “на кремінь — крицю: буде світ! Ми непохитні, мов
граніт”, бо “творим блиск, і творим дні!”. Це і був маніфест нового
революційного мистецтва. Цікаво, що в четвертому вірші (він, до речі,
має два варіанти), як і перший, змінюється символіка кольорів; якщо в
першому: “Вище їх! До блакиті! Ми птиці!”, то в другому — “Туди — в
червоні береги — з низин. Туди! Ми — крила! Птиці!”. Якщо у поетичних
циклах “З ранкових настроїв”, “Мрійновтома”, “Осіннє” переважають
“білі-білі душі нарцисів”, “блакитна далечінь”, “злотні тополі”, то у
“Циклі соціального” домінує червоний колір. Дуже характерний
передостанній твір циклу (“Офіра”), провідна думка якого — виправдання
самопожертви (і жертв?) в ім’я революції, революційного мистецтва:
На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.
Пензлі-пучки умочайте в колектив-цебро.
А ось як це обіграно в програмній статті В. Чумака “Революція як
джерело”: “Тремтять незримі струни поєднання, і молекула-мистецтво
горить, ятриться, бризкає кров’ю і погасає, і знов горить — сипле
іскрами слів, фарб, згуку, черпаючи творчий матеріал з джерел
революційної дії…”
Талановитий поет, юнак, по суті, був захоплений магією перетворень, і
його візії майбутнього оповиті серпанком утопії. А проте, — слід визнати
тепер, — вони ховають у собі й “вишкір розбудженого звіра”. Чи не тому
його поезія, хоч мала і свій національний, народотворчий смисл бодай
завдяки потенції живого художнього слова, була так високо піднесена в
наступні страшні часи?
В. Чумак був не лише поетом, а й здібним прозаїком. Три оповідання —
“Товарищ” (російською мовою), “Що було” і “Пожовклі сторінки” —
присвячені старій школі, середовище якої автор добре знав. Етюд “Бризки
пролісок” відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої революції. Шкіц
“Братові — руку” містить полеміку з пролеткультівськими поетами, які
стверджували, що “только в городе возможны и движенье, и борьба”. Як
своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюремний щоденник В. Чумака
“За гратами”.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
