Реферат на тему:
Життя і творчість
Івана Сенченко
(12 лютого 1901 —
9 листопада 1975)
Поруч із Юрієм Яновським найміцніший (хоч і протилежний йому стилем)
белетрист молодшої, другої по революції, генерації, яка родилась уже в
20 столітті і виявила себе тільки в другій половині 1920-х років.
Закоханий (хоч анітрохи не засліплений своєю любов’ю) спостерігач
сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне стильове
обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний струмінь із
сатирою і гумором.
Іван Сенченко родився 1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля
Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим, деклясований через
малоземелля селянин, був однаково і людиною села, і людиною міста,
працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетером кінотеатру,
церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищу
початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в
Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в редакціях
харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід талант
Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних
ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок» (1929),
«Пролітфронт» (1930).
У своїх кращих творах («Історія однієї кар’єри» та інші оповідання,
Харків, ДВУ, 1926, с. 78; «Подорож до Червонограда» — журнал «ВАПЛІТЕ»,
1927, ч. 5, с. 78 — 117; «Червоноградські портрети» — «Літературний
ярмарок», лютий 1929, кн. З, с. 94 — 152; «Дубові гряди», 1928) Сенченко
увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Про
Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — «при всій найбільшій охоті
тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов’ю». Ця
конкретна «омісцевлена» любов та майстерство письменника створили образи
фізично сильних (мов у Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних
селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і всяких людей
сільської і міської провінції, що після скасування політики військового
комунізму в умовах непівської відносної господарчої свободи опинилися в
ролі творців своєрідного соціяльно-економічного ренесансу України.
Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої перехрестились
залізниці Харків — Херсон, Полтава — Донбас, — дає в його творах свіжий
посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати
Україна в умовах хоч трохи тривалішої і бодай часткової свободи від
помпи колоніялізму і склерози бюрократизму. Деякі з червоноградських
портретів Сенченка нагадують своєю підприємчивістю людей американського
заходу, а при тому всьому лишаються вони гоголівсько-українською людиною
в творах Сенченка, яким не бракує ні речевости й соковитости реалізму,
ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гумором чи гострим
сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його
історичній повісті «Чорна брама», що дечим нагадує «Коля Бруньйон» Ромен
Ролляна.
Оповідання Сенченка 1923 — 1925 років у час його початкування в спілці
селянських письменників «Плуг» (Оповідання, Харків, ДВУ, 1925, с. 184)
були неприкметні. Перехід Сенченка з масового «Плугу» до елітарної
Вапліте (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й есеїста,
а вслід за тим і нападками на нього партійної критики, на які Сенченко
умів відповідати літературно-публіцистичним контрударом.
Особливий гнів упав на Сенченка після появи його славетної сатири «Із
записок» (жур. «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 1, стор. 3 — 11; також окреме видання
в бібліотеці Вапліте), яку він назвав в одному місці також «Холуєві
записки». Червоно-малоруська критика поспішила розшифрувати образ
Великого Холуя як «пролетарську літературу» і саму КП(б)У — підвладні
верховному Пієві («Пій — все суще над нами»). Насправді Сенченків образ
Холуя — вичерпно всеосяжний для всіх тих покірних і жорстоких слуг
усякого деспотизму й диктатури, що живуть за принципами, які формулює в
своїх записках Холуй: слухняність, покора, мовчання, пресмикання, а
також: боятись сильнішого — безжально бити слабшого, підставляти обличчя
під плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись
єдиномислія, дивитись у очі Пієві («його очі — ваші очі»), дивитись у
рот Пієві («його слова — ваші слова»), зневажати і бити (маючи «за
спиною всемогущого Пія») всіх нащадків Прометея, в тому числі й рідного
батька…
Нещадний гарапник Сенченкового «Холуя» врізав по обличчі українське і
всесоюзне холуйство саме в час, коли воно ставало основою
соціяльно-політичної системи СРСР і коли ще не всі знали, що в Москві
вже народився новий всемогучий Пій — Сталін. Враження від цього твору,
що підноситься до рівня сатиричних шедеврів Салтикова-Щедріна і світової
сатири, було велике. Цікаво, що київська «Літературна газета», яка в чч.
7 і 12 за 1927 рік просто впала була в гістерику і називала «Холуєві
записки» безприкладним наклепом на «пролетарську» літературу і членів
КП(б)У, через тридцять років вмістила в своєму числі за 4 липня 1958 без
жадного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)У!) ліричний вірш
львівського молодого поета Дмитра Павличка «Партія — очі мої», в якому
просто повторені формули «Холуєвих записок»:
Партія — очі мої!
Партія — мова моя!
. . . . . . . . . . . . .
Йде Україна — зоря моя.
Партія — серце її!
Ум її — партія!
Така просто головокрутна метаморфоза образу, наскрізь сатиричного своєю
суттю, природою, формою, функцією, на образ ліричний — сталася наслідком
тридцяти років «культу особи». Та парадокс у тому, що Павличко родив цей
гімн холуя вже після «ліквідації культу особи», коли, властиво,
Сенченкові мусіли б дати премію за «Холуєві записки». Замість того до
старої кривди Сенченка, побитого колись за свій оригінальний твір,
добавилась ще й друга — плагіят! Його обікрали, та ще й таким способом!
А його самого змусили писати в стилі «соціялістичного реалізму» твори, в
яких він такий само сірий і скучний, як і всі інші 500 українських
радянських письменників, серед яких під сірим покривалом соцреалізму вже
не відрізниш таланту від бездарности.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
