.

Іконопис, розпис скла, малювання на тканинах та рідкісні техніки (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 8772
Скачать документ

Київська художня академія ім.Шишкіна

КУРСОВА РОБОТА

„Іконопис, розпис скла, малювання

на тканинах та рідкісні техніки”

ЗМІСТ

Вступ 3

І Частина 3

ІІ Частина 15

ІІІ Частина 23

Література 29

ВСТУП

Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів
Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на
дереві, полотні та склі, народній картині. Протягом віків творчість
народних митців була важливим компонентом духовної культури.

І ЧАСТИНА

Ікону як вид малярства разом з усією її образною системою мистецтва
Стародавня Русь із прийняттям християнства перейняла у Візантії. Молода
Давньоруська держава власне в той час прилучалася до візантійської
культури, естетики, а через неї й до мистецтва елліністичного світу.
Зрозуміло, що завдяки цьому давньоруські митці звернулися передусім до
образу людини, яка стала основною темою всієї художньої практики
тодішніх майстрів. І хоч іконопис виключно був підпорядкований потребам
релігії, в ньому, як і в будь-якому іншому виді образотворчого
мистецтва, знаходимо відтворення предметного й чуттєвого світу реального
буття. Ідеалістична естетика середньовіччя, цілком залежна від ідеології
феодального суспільства, зумовила виникнення суворих норм творчості. А
що зображення релігійного сюжету в цю добу було підпорядковане усталеним
взірцям, майстер мав дбати не так про передачу конкретних вражень від
натури, як про створення ідеальних образів, втілення в них певних
душевних емоцій.

Ікона як станковий вид малярства мала свою технологію. На Русі ікони
малювали переважно на липових дошках, які для тривкості склеювали з
кількох частин і закріплювали на торцях шпугами. На лицевому боці, в
заглибленні (ковчезі) розміщували основне зображення, облямоване полями.
Перехід від ковчега до полів мав назву лузги. На дошку наклеювали стару
тканину (паволоку), щоб міцніший був зв’язок із гіпсовим чи крейдяним
грунтом (левкасом), на якому малювали яєчною темперою відповідно до
гравійованого рисунка (граф’ї), нанесеного попередньо по ще мокрому
грунту. Закінчену ікону покривали оліфою.

Професійну майстерність і технологію іконопису, як і її естетичні
підвалини, давньоруські митці в 10—11 ст. перейняли від візантійських
учителів, які були запрошені до Києва для оздоблення величезних споруд,
що їх будували за часів князів Володимира та Ярослава Мудрого. В
безпосередньому спілкуванні зі своїми високоосвіченими наставниками
східнослов’янські майстри набували творчого досвіду й виховувалися під
впливом їхнього живописного доробку, що лишався на стінах будівель у
вигляді мозаїк і фресок

Шедевр візантійського малярства ікона „Володимирська богоматір” кінця 11
— початку 12ст. невід’ємна від процесу розвитку староруського мистецтва.
Привезена близько 1136 року в Київ із Константинополя, до 1155 року вона
знаходилася в Київському Вишгороді, потім Андрій Боголюбський забрав
ікону до Володимира на Клязьмі, де її надзвичайно шанували. 1395 року як
святиню її перенесено до Успенського собору Московського Кремля, згодом
знову повернуто до Володимира, а звідти 1480 року вже назавжди
перевезено до Москви.

Популярність пам’ятки можна пояснити її високими якостями. Перед нею
схилялися в Стародавній Русі завдяки тому, що вона перейнята ліричним
почуттям. Ідея материнства, втілена у творі, була всім зрозуміла й
доступна, а інтимний, незвичайно емоційний лад ікони приніс їй славу,
яку російські самодержці та духівництво протягом багатьох століть
нарочито й не без користі для себе підтримували. Цю ікону літописні
легенди пов’язували з історичними подіями, і, як не дивно, найменш
урочистий і репрезентативний твір середньовіччя став певним символом
російської державності.

Від стародавнього живопису ікони збереглися лише невеличкі автентичні
фрагменти, але й вони свідчать про геніальність її автора. Рідкісний за
рисунком лик богоматері не має прямих аналогій у староруському
іконопису. Прекрасні обличчя Марії з мигдалеподібними очима, сповненими
безмірного смутку, й голівка немовляти, яке пригорнулося до матері й
охопило ручкою її шию. Ці дві голови, компо-зиційно й емоційно злиті
воєдино, — один із найдраматичніших і найлаконічніших творів світового
мистецтва.

Численними легендами у Київській Русі був овіяний Корсунь, і тому
літописи постійно згадують про реліквії, про художні пам’ятки, які
привертали до себе увагу. Відомо, що ще в 10 ст. князь Володимир, коли
збудував у Києві Десятинну церкву, „украси ю иконами и поручи ю Настасу
Корсунянину и попы корсуньския пристави служити в ней вдав ту все еже бе
взял в Корсуни: иконы и сьсуды й кръсты’. Тоді ж із Корсуня було
вивезено античну квадри у та мощі папи Климента, мозаїчне зображення
якого не випадково за Ярослава Мудрого було включено до програми
центральної апсиди Софії Київської.

Той факт, що багато староруських пам’яток протягом кількох століть
іменувалися на Русі „корсунськими”, свідчить про схиляння перед власне
корсунськими зразками. Так називали й ікони з Новгорода, Москви („Петро
й Павло”, 11ст., „Устюзьке благовіщення”, 12ст., „Микола Зарайський із
житієм” тощо). Неабияке значення для розуміння шляхів розвитку
давньоруського мистецтва має тільки-но знову введений у науку після
реставрації дерев’яний рельєф „Георгій-воїн із житієм”, який походить з
балаклавського Георгіївського монастиря й був вивезений в 1778 році
кримськими греками до Маріуполя (нині Жданов). Відомості про нього
зустрічаються в літературі, починаючи з 1840 року.

Найстаріші давньоруські пам’ятки мистецтва позначені високим рівнем
професійної майстерності й емоційною силою образної мови. Це можна
відчути як у мозаїках і фресках Софії Київської, вишуканих мініатюрах
Остро-мирового євангелія, так і в станковому малярстві. Стилістично
споріднені між собою, вони вражають лаконізмом і лапідарністю форми,
монументальним узагальненням, епічним ладом, який спостерігається не
тільки в цілих живописних ансамблях, але і в кожному окремому творі.

Ці ж якості притаманні і відомій іконі „Георгій-воїн” 11—12ст. з
Успенського собору Московського Кремля. Допоясне зображення Георгія
уособлює молодого прекрасного воїна в панцирі. Він вражає античною
красою просвітленого обличчя, ясністю відкритого погляду великих очей.
Його велетенська, вдвічі вища від нормального зросту людини, постать із
широко поставленими раменами, масивними, але пропорційними білими
руками, що тримають зброю, сповнена богатирської епічності. Золоте тло
відтінює чіткий силует і підсилює урочистість образу, в якому втілено
роздуми про самопожертву в ім’я подвигу й подано ідеал руського
воїнства.

Попри деяку, можливо, навіть підкреслену статику Георгія, в ньому
відчувається внутрішній душевний рух. Цього досягнуто ледве вловлюваними
прийомами асиметрії в конструктивно правильній за рисунком побудові
обличчя, в нерівномірному розподілі на ньому світла, у зміщенні рум’янцю
щік. І хоч обличчя та руки модельовані ретельно, волосся, однак,
намальоване умовно: воно викладене кільцями, що нагадують раковини
(особливість пам’яток даного періоду).

Історія цього твору невідома. Зважаючи на великі розміри ікони та її
значимість, слушно припуститися думки, що вона була святинею одного з
великих Георгіївських соборів. Таких протягом 11—12ст. було побудовано
два: один — у Києві (він був патрональним храмом Ярослава Мудрого;
освячений митрополитом їларіоном 1051 року), другий — у Новгороді
(закладений 1119 року князем Всеволодом). Тільки в інтер’єрах подібних
урочистих будівель можна уявити собі цей твір, пройнятий воістину
билинною наснагою.

Не завжди є можливість точно встановити, хто був автором того чи іншого
твору — приїжджий чи місцевий митець. Адже вже в 11 ст. Русь мала своїх
славнозвісних майстрів, які користувалися популярністю й повагою. Серед
них був і відомий художник Алімпій — живописець, який працював у
монументальному й станковому малярстві. З його ім’ям гіпотетичне
пов’язують ікону „Богоматір Велика Панагія (Оранта). Вона — яскравий
зразок монументального стилю початку 12 ст.

На золотому тлі зображено величну постать Марії в позі Оранти зі Спасом
Еммануїлом у лоні. Вона одягнена в темно-червоний мафорій і темно-зелену
туніку, темпераментні бганки якої, відмічені золотавим світлом,
виявляють об’єм її постави. Силует богоматері разом з мафорієм
дзвоноподібно розширюється донизу, поволі розпластується й укладається
на тлі, осяяний прямими смужками золотого світла, як і в мозаїчній
„Оранті” Софії Київської. Але якщо остання, символізуючи „нерушиму
стіну”, виглядає при-садкувато, то Марія на іконі приваблює пропорційною
маленькою голівкою і ще меншими руками (особливість, притаманна фрескам
і мозаїкам Михайлівського Золотоверхого собору в Києві). Дрібні риси
обличчя, трохи скошені очі, схожі за малюнком на очі св. Стефана
михайлівських мозаїк, чітко окреслений правильний рот із припухлою
верхньою губою надають її ніжному обличчю чарівності, навіть дещо
світської жіночості. Щоб якомога більше зосередити увагу на образі,
митець нарочито полегшує верхню частину ікони: до архангелів,
розташованих у білих медальйонах по кутах ікони, він увів білі німби,
білі дзеркала й лори. Так само, як у київських мозаїках, гармонія білого
й золотого надає шляхетного ефекту колориту, посиленого білою лузгою, що
облямовує ковчег.

Ікона гранично стримана за кольором, як і живопис Михайлівського
Золотоверхого собору. В ній домінує червоний колір, що виступає в
кількох тональних нюансах і напружено зіставляється з зеленим.
Репрезентативність ікони посилена оздобленням убрання перлинами та
коштовним камінням, мереживом килимка, на якому стоїть бого-матір і
який, між іншим, декорований тими ж мотивами, що й вівтарна перегородка
на михайлівській „Євхаристії”.

У строкатій збірці колишнього Румянцевського музею Москви було знайдено
шедевр давньоруського живопису — ікону „Архангел” 12 ст. Довгі роки
ікона перебувала під пізнішими нашаруваннями і вважалася твором 17ст.
школи Симона Ушакова. І хоч майже зовсім загинуло первісне тло (залишки
зеленого кольору — живопис 17 ст.), добре збережена голова знайомить із
творчістю талановитого художника середньовіччя. Створений ним образ
сповнений глибокого почуття. Великі, надмірно побільшені очі задумливі й
смутні. Глибока скорбота в них — основа емоційного впливу ікони,
позначеної дивним лаконізмом форм. Малюнок голови чіткий і впевнений,
рішуче й точно виліплене пензлем обличчя, обрамлене довгим волоссям,
примхливо переплетеним і ніби перетканим золотими променями (звідки й
назва ікони „Ангел — золоте волосся”).

Безсумнівно, споріднена з „Архангелом” ікона „Устюзьке благовіщення” 12
ст. в обох схожі за типом і рисунком голови архангелів. У ній помітне
відлуння елліністичного уявлення про форму: в статурній постаті Марії
уважно простежено пластику тіла, так само точно відмодельовано й постать
архангела. Але якщо густі червоні кольори мафорія й сині столи Марії
надзвичайно багаті тонально, підкреслюють вагомість її постаті, то
вохристі й зеленаві в світлі, ніби фосфоризовані, драперії Гавриїла
створюють відчуття легкості. Рідкісна й іконографія композиції, в якій у
лоні богоматері, за тканиною мафорія, зображена дитина. Невідомо, чи
були первісне крила в архангела (ті, що зараз, відносяться до 16ст. і
намальовані на новому левкасі)!2. Явно суперечить стилеві ікони яскраве
зображення вгорі, в центрі, „вьтьхь дьнеми”, занадто мажорне для
стриманої паки, сцена сповнена тріумфу, стрімкого руху: і ангели в
польоті, і апостоли в хмарах — усі вони різноманітні за позами, вигином
крил, силуетом, витончені за кольором, завдяки чому горішня частина
ікони звучить як оптимістичний хорал.

Надзвичайно по-різному потрактовані святі в іконах 12—13ст.: в образах
одних зосереджено увагу на рисах аскетизму, що, очевидно, пояснюється
зростанням значення монастирів у феодальному укладові держави, в образах
інших підкреслено шляхетність, що цілком імпонує великокнязівському
середовищу.

Найбільш візантійською з-поміж староруських ікон можна вважати оглавне
„Моління” 12 ст. з Успенського собору Московського Кремля. У композиції,
що зображує молодого Христа й двох архангелів по боках, вражає
бездоганна чистота форми в рисунку, ніби карбованому й витонченому,
чіткість кожної деталі, вишуканість колориту. Емоційний тембр ікони
визначають задумливі обличчя архангелів, сповнені внутрішньої
зосередженості, і мудрий осяяний лик Еммануїла.

Візантійською суворістю овіяний і образ Христа на лицевому боці ікони
„Спас Нерукотворний” 12ст. теж із Успенського собору Московського
Кремля, де були зібрані найшанованіші і наймайстерніші на Русі ікони.

У майже квадратне поле дошки твору вписане коло німба, в якому з ледве
помітною асиметрією намальовано голову Христа. Відведений убік погляд
його очей виражає непохитність, рішучість і тверду волю, що посилено
також злетом різко зламаних брів. Тонко модельоване обличчя з м’якою
бородою поєднується в цьому творі з підкресленою графічністю рисунка і з
характерним для цього кола греко-фільських ікон ретельно розробленим
волоссям, що допомагає площинному трактуванню голови в цілому.

Сюжет „Поклоніння хресту” на звороті ікони, мабуть, було створено
пізніше (знаменно, що на тилу дошки відсуті ній ковчег), він,
безперечно, стилістично вже пов’язаний із місцевими локальними школами,
можливо, новгородськими.

Урочисто й репрезентативно трактовано сюжет в іконі „Успіння” 12—13ст. з
Успенської церкви Десятинного монастиря в Новгороді. У творі, здається,
поєднано те, що не можна поєднати: смерть і радість буття. Власне, важко
знайти ще пам’ятку староруського малярства, де було б так конкретизовано
тему смерті. Марія, яка покоїться на високому ложі, виглядає не
заснулою, а мертвою. Тому сюжетно виправданий плач за нею апостолів,
зображених навколо ложа. І хоч кожен з них переживає горе по-своєму,
загальний настрій скорботи посилює монументальна статика нижньої частини
композиції.

Для Стародавньої Русі було звичайним асоціювати з зображенням святих
патронів конкретних людей, хоч тодішнім художникам було відоме й
портретне мистецтво. Коли ж на Русі вдавалося «приєднати до святих»
дійових осіб вітчизняної історії, то майстри в іконографії намагалися
ствердити якнайбільше реальних ознак їхнього існування. Канонізація
руських князів як святих мала винятково політичне значення, зайвий раз
доводила незалежність Давньоруської держави від релігійного протекторату
Візантії й утверджувала „божественне” походження феодальної влади.
Показове в цьому відношенні зведення в святі мученики князів Бориса та
Гліба, братів Ярослава Мудрого, вбитих у міжусобній боротьбі, яким годі
було приписати релігійні подвиги.

Їхні зображення набули широкого розповсюдження. Іконописці, либонь,
орієнтувалися на ті портрети, які, як пишуть джерела, стояли біля входу
до мавзолею у Вишгороді під Києвом, де князів було поховано. Звідси й та
тенденція до відтворення історичних реалій, яку спостерігаємо в
намаганні відобразити тогочасний одяг, зброю тощо.

Найстарішою пам’яткою з яскраво вираженими історичними акцентами можна
вважати ікону „Борис і Гліб” 12—13 ст. з Вознесенської церкви
Савва-Вишерського монастиря поблизу Новгорода19. Ця ікона, поза
сумнівом, має вже риси місцевої, і то висококваліфікованої, школи. Хоч
твір цей і релігійного призначення (він, ясна річ, був храмовою іконою
якоїсь Борисоглібської церкви), в ньому відчутний деякий світський
нюанс. Борис і Гліб подані на повен зріст, у застиглих
урочисто-фронтальних позах. Але документальність, з якою зображено
зачіски, вбрання, шапки, мечі, швидше нагадує портрети київських князів
на мініатюрах 11 ст. (Трірський псалтир та Ізборник Святослава), ніж
ікони. Однак характер до деякої міри темного, майже монохромного
живопису викликає аналогії з окремими фресковими зображеннями 12ст.:
смугляві лики контрастно висвітлено темпераментними движками, як на
нещодавно розкритому зображенні невідомого святого в церкві св. Кирила в
Києві (північний пілон південного стовпа) або Соломона з церкви Георгія
Старої Ладоги. В 14 ст. ікону ретельно реставрували. Це дає право
припускати, що створено її було значно раніше.

Стилістичні особливості пам’ятки підтверджують думку про постійне
спілкування між собою художників Стародавньої Русі. І якщо в 11 та на
початку 12 ст. головним постачальником кадрів художників для всієї
східнослов’янської держави був передусім Київ, то в другій половині 12 —
на початку 13 ст. у тому ж Києві можна було зустріти майстра і з
Новгорода, і з Галича, і з Волині, і з Чернігова, і з Володимира чи
Ростова. Переїжджали майстри — мандрували й пам’ятки, особливо ікони та
рукописи. І хоч у кожному феодальному князівстві в ці часи виникали й
набували поширення місцеві школи, давньоруське мистецтво не втрачало при
цьому рис подібності й стилістичної схожості. Незважаючи на строкату
багатобарвність, воно проходило синхронно аналогічні стадії еволюції по
всій Руській землі. Це й дає право вважати мистецьку спадщину
Давньоруської держави спільним джерелом для художньої культури трьох
братніх слов’янських народів — російського, українського й білоруського.

На джерела українського середньовічного малярства проливає світло
одинока пам’ятка галицького живопису 12—13 ст. — ікона „Покрова”. Її
творець належав до кола тих майстрів, які хоч і не дістали належної
професійної підготовки, але мали високе декоративне колористичне чуття.
Майстер „Покрови” вміє тонко поєднувати брунатно-червоні,
яскраво-червоні й вишневі тони з темними, синіми, зеленими та вохристими
барвами. Слід відзначити, що контурна лінія в майстра відіграє таку ж
роль, як і в фресках та мозаїках 11—13 ст. і в пізніших народних
розписах. Галицька ікона „Покрова” доволі точно передає легенду про
„Влахернське чудо”. Ікона виникла в добу, коли галицькому князеві Роману
та його нащадкам довелося вести запеклу боротьбу з боярською сваволею та
іноземними загарбниками^. В цій боротьбі князі потребували ідеологічної
підтримки. Свято покрови, якого не знала Візантія, утверджувало
незалежність Давньоруської держави й набувало патріотичного звучання.
Знаменно, що в Новгороді, Володимирі-Суздальському та Галицькому
князівстві виникла й формувалася його оригінальна іконографія.

Риси обличчя, форми тіла, бганки одягу майстри відмічали легким контуром
чорної або коричнево-червонястої фарби, а коли потрібно, й сміливою
енергійною лінією. Але контур тепер ще не відіграє такої активної ролі,
як в іконах 16 ст.

Давні українські, як і ‘взагалі всі середньовічні майстри, великого
значення надавали технології — одній з передумов художньої завершеності
творів і довгого їхнього зберігання.

У 15 ст. для деяких майстрів притаманне малювання рідко розведеними
фарбами з просвічуванням білого крейдяного грунту, що дає ніжну вібрацію
кольорів. Але окремі фарби, як, наприклад, кіновар, перекривають площину
доволі щільним шаром, здебільшого без висвітлювання білилом, що надає
кольорові подиву гідну інтенсивність і чистоту звучання. Пластику форм
підкреслювали висвітлюванням за допомогою незначної домішки розведеного
білила до основної фарби або накладанням прозорих білильних мазків, що
давало на опуклостях ледь помітне роз’яснення, позбавлене різких
контрастів світла й тіней. Карнацію звичайно малювали досить ясними
вохристими фарбами з легким підрум’янюванням по темному підкладі —
санкирі оливково-зеленого (рідше) чи вохристого, і навіть інколи
брунатного відтінку. Найясніші місця відзначали переважно білильними
паралельними штрихами — движками різної довжини. Таким чином,
створювалась ніжна градація відтінків, що з відстані іноді викликає
враження відточеної об’ємності форм.

Універсальний характер мистецької підготовки в середні віки дозволяв
художникам працювати в різних техніках, матеріалах і галузях малярства.
Тогочасні майстри здебільшого володіли техніками фрескового живопису,
темперного письма, вміли оздоблювати рукописи ініціалами, заставками та
мініатюрами. Ясна річ, певна універсальність забезпечувала сталий
заробіток, а спеціалізація в улюбленій техніці відкривала широку дорогу
для творчого вдосконалення. Ось чому в пам’ятках фрескового малярства
часом можна виявити прийоми іконопису, а в творах останнього — почерк
вродженого фрескіста-монументаліста.

Велику роль у колористичному ладі ікони 15 ст. відіграє тло — звичайно
кольорове, переважно вохристе, різного тонального насичення. Зокрема,
доволі поширеним було в перемишльському середовищі темне синяво-зелене
тло глибокого холодного відтінку (Звижень; Рихвалд, тепер Овчари; Радруж
та ін.). Трапляється й тепле ясно-зелене (Дрогобич) або
вогнисто-кіноварне тло (Милик, Горлиці) чи приглушено
теракотово-цеглянистого відтінку — червоної вохри (Звижень,
Яблуниця-Руська та ін.). Однак колір “ ІІ ЧАСТИНА Я хочу відтворювати на . склі фарбами всю І красу нашої неповторної природи, нашу культуру з її давніми традиціями. Хочу змалювати життя наших людей, згадати нашу славну українську минувшину. І. Сколоздра Живописна техніка малювання на склі має давні традиції як у професійному, так і в народному мистецтві, сягаючи корінням часів Візантії та Риму. У центральній Європі розвиток цього виду живопису припадає на XVII—ХУІІІ ст. В Україні живопис на склі поширився в XIX ст. переважно в Західних регіонах, зокрема, на Буковині, Галичині, Гуцульщині, Закарпатті. Живопис українських майстрів адаптувався і набув самобутніх рис. Ікони на склі, написані без дотримання церковних приписів, пов'язувалися не тільки з релігією, а й з народним побутом та естетичними уподобаннями і призначалися для інтер'єрів сільських хат. Нерідко такі ікони називають народною картиною на склі. Художня особливість українського живопису на склі виявляє себе яскравим колоритом, багатою декоративністю, площинністю, зображення. Арсенал зображувальних засобів при цьому мінімальний: графічна лінія, обмежена палітра локальних кольорів — червоного і чорного, білого та синього, жовтого та зеленого. Прикметною стилістичною ознакою українського живопису на склі є лінійна розробка площини. Прямі і хвилясті лінії, вільно покладені за формою, створюють м'який плавний контур, який окреслює силуети фігури, риси обличчя, виявляє основне, характерне без зайвих деталей. Ритм ліній оживляє локальні кольори площини, декоративно збагачує композицію. Така манера письма нагадує розпис малярів на скринях чи кольорові розписи на кахлях. Дивовижний талант творців із народу на повну силу виявився у відчутті кольорів та умінні скупою палітрою надати образові мажорного звучання. Прозоре скло завжди зберігало легкість і дзвінкість барв, ставало ще яскравішим у поєднанні з посрібленою чи позолоченою фольгою. Майстри розписів на склі володіли магічною мовою декору та образу, тому робота з-під їхніх рук народжувалася швидко, задум втілювався в ту чи іншу форму природно і легко, по-мистецьки переконливо і правдиво. Особливість такої техніки полягала в тому, що картина малювалася з одного боку, а сприйняття йшло з іншого боку, тому художнику треба було володіти специфічним «кінематографічним» відчуттям. Від вправної руки майстра, знання ним усіх «секретів» приготування скла та барвників залежала якість живописної роботи. Народні картинки виконувалися в основному на тонкому гутно-му склі. Перед початком малювання поверхню скла очищали. Інколи скло ґрунтували тонким шаром желатину для кращого сполучення темперної чи олійної фарби з його поверхнею. Насамперед наносився контурний рисунок пером або пензлем. Після висихання контурів прокладали елементи декору, складки одягу, дрібні деталі. Далі художник заповнював контур елементів кольоровими плямами, поступово розфарбовуючи картину від світлих до темних тонів. Наприкінці роботи наносили сусальне золото чи фольгу. Народні майстри часто використовували «кліше», найчастіше це були паперові образи-дереворити, що друкувались у ХУІІ—ХУІІІ ст. друкарнями Києво-Печерської Лаври, Львівського, Успенського, Ставропігійського братств. Крім дереворитів доступною була і книжкова гравюра, однак це не слугувало зразками для наслідування, а лише схемою майбутньої композиції. Живопис на склі виступає яскравою сторінкою образотворчого фольклору, що живиться багатими мистецькими традиціями минулих віків. У малюванні на склі відбилися естетичні смаки народу, реалії побуту, соціальні мотиви, розуміння явищ навколишнього світу. Тут органічно поєдналися казка і правда, фантазія і реальність. Зараз в Україні, на жаль, у техніці розпису на склі працює небагато митців, але головне, що вона не забута. На Львівщині в техніці живопису на склі працює народний умілець-самородок Іван Сколоздра. У своїх роботах майстер відтворює образно-пластичне бачення українського побуту, історичних подій, обрядів і свят народу. Художнику притаманне тонке відчуття гармонії кольорів, природний дотеп. Композиції його творів емоційні, поетичні, ритмічні. Центральний регіон України представляє майстриня з Полтавщини Анастасія Рак. Відштовхуючись від традицій народного живопису, А.Рак відображає на склі сюжети, пов'язані з пісенним фольклором, народними звичаями та обрядами, малює краєвиди, портрети, натюрморти. Майстриня, зберігаючи головні особливості народної картини, вміло поєднує традиційні мотиви з новими елементами, досягаючи неперевершено!" образності. Живопис на склі захоплює не тільки народних митців, до нього звертаються і професійні художники, серед яких і Леонтій Гринюк. Митця з Вінниці цікавлять біблійні сюжети, народні свята та обрядовість, багате подіями історичне минуле України та сьогодення. В його творах відчутний вплив стародавнього іконопису, особливо в трактуванні образів людей, елементів зображення. Одночасно це поєднується з пошуками художником самобутнього почерку. Вражає вишуканість виконання, бездоганна у своїй декоративності, багата образна мова його робіт. Український живопис на склі представляють роботи І.Сколоздри, А.Рак, І.Лисенко, І.Новобранця, М.Онацько, В.Чорнобая, А.Данилюка. Л.Гринюка та інших. Їхні роботи нерідко демонструються у виставочних залах, музеях, куди на екскурсію приходять школярі. Діти цікавляться, захоплюються цим мистецтвом, дехто хотів би навчитися творити прекрасне своїми руками. Зараз у школах і Палацах дітей та юнацтва існують різні гуртки і студії, де значне місце посідають заняття декоративно-прикладного мистецтва. Але живопис на склі є не розповсюдженою технікою щодо втілення дитячих творчих сил, хоча вона і не така складна і трудомістка, як ткацтво чи різьблення по дереву. Живопис на склі міг би бути легко опанованим і цікавим видом художніх робіт для дітей середнього шкільного віку. Перевагою цього виду мистецтва є й те, що основний матеріал — скло — недорогий і доступний. Олійні чи темперні фарби — нескладне обладнання. Живопис на склі несе багаті мистецькі традиції нашого народу і має повне право поряд з іншими видами декоративного мистецтва, посісти своє місце в додатковій освіті школярів. Організувати такий гурток не дуже складно. Живопису можуть навчатися як дівчата, так і хлопці. Рекомендований вік 10 — 15 років, однак у такому гуртку можуть працювати учні різного віку. Складність роботи зі школярами початкових класів полягає в тому, що їм одразу важко графічно точно повторити характер контурних і детальних ліній, акуратно заповнювати кольором площини, їм хочеться як можна швидше побачити результат своєї роботи. Однак, якщо старанність і наполегливість переможуть, то успіх буде забезпечений. Молодший підлітковий вік є сприятливим періодом для навчання живопису на склі; вже набуті певні навички й уміння, безпосередність і фантазія дітей може бути передана засобами виразності і втілитись у конкретний художній твір. Треба тільки урізноманітнити їхній художній досвід, донести знання, допомогти набути навички та вміння з нової та цікавої для них техніки. У старших школярів яскравіше виражена професійна орієнтація і вони віддають перевагу заняттям, конкретніше пов'язаним із майбутньою професією, А якщо декоративне мистецтво ввійде у визначене коло інтересів, учень захопиться ним, і тоді воно стане якщо не професією, то, напевне, перетвориться в хобі. Педагог може вибрати, в залежності від складу гуртка і нахилів учнів, різні напрямки роботи: розвиток традицій народної картинки на склі чи втілення оригінальних дитячих композицій у цій техніці. Робота гуртка починається з ознайомленням із загальною історією живопису на склі й українського народного живопису зокрема. Розповідь педагога супроводжується показом відеофільмів, слайдів, репродукцій та оригіналів картин. Бажані будуть походи в музеї, на виставки. Після екскурсійного та лекційного введення в історію і сьогодення живопису на склі настає етап ознайомлення з принципами декоративної композиції. Основи декоративної композиції можна вивчати на зразках різних видів народного декоративного мистецтва: на живописних картинках на склі, «мальованках», станковому і настінному розписі, декоративному розписі предметів побуту тощо. Прикладом можуть слугувати і твори професійних художників декоративного мистецтва, позначені тонким смаком, яскравим почуттям образності і декоративності, оригінальною стилістичною мовою. Діяльність гуртківців будується і розвивається на художньому досвіді, вивченні композиційних засад, живопису на склі та інших видів декоративного мистецтва, що благотворно впливає на розвиток фантазії, стимулює творчість юних авторів. Для такої роботи необхідні інструменти та матеріали. Насамперед, це тонке (3 — 4 мм) листове скло, залишки якого є в кожній школі, дома, склорізній майстерні, що не знайшли іншого застосування. А для гуртка воно стане цінним матеріалом, з якого при належній художній обробці може вийти мистецький твір. Для роботи потрібні ще альбом для розробки ескізів, темперні, олійні, гуашеві фарби, чорна і кольорова туш, пензлі різних розмірів (тонкі №1 — 3, середні №4 — 6 і великі №12 — 18), паралон для тампування, калька, олівці, картон, клей силікатний та ПВА, наждачний папір, сода, порошок крейди, мило — для очищення скла, дерев'яні рейки для рамок, цвяхи, шурупи, молоток, пилка, тонкий листовий метал, мідний шнур, лінійки, ножиці для паперу і металу, плоскогубці, викрутка. Робота над живописною композицією на склі поділяється на такі етапи: І. Підготовчий період. 1. Вибір теми та ескізні пошуки. 2. Виконання робочого ескізу. 3. Добір кольорової палітри для живописної роботи. 4. Підготовка скла (вирізка, шліфування країв, знежирення). II. Живопис на склі. 1. Виконання контурного рисунка. 2. Нанесення елементів декору, дрібних деталей. 3. Заповнення малюнка кольором. 4. Замальовка тла та збагачення художньої роботи різними підкладками (фольгою, кольоровим папером тощо). III. Оформлення композиції у завершенну художню річ. 1. Вибір матеріалу для рамки. 2. Виготовлення рамки, що підкреслює задум і надає роботі завершеного вигляду. 3. Робота над створенням експозиції. Перед тим, як проектувати самостійну композицію, дітям необхідно отримати деякі навички роботи з матеріалом, відчути його специфіку, щоб потім при виготовленні ескізу врахувати все у своїй роботі. Це можна зробити, ввівши в програму занять завдання асоціативного плану, на зразок таких — «веселка», «захід сонця над морем» тощо, де ще немає складного контуру. Наносячи фарбу, діти спостерігають, як вона лягає на скло, а дивлячись на свою роботу з тієї сторони, з якої вона буде сприйматись глядачами, розвивають у собі відчуття зворотнього ефекту, яке так необхідне для цього виду живопису. Тому починати краще з безпосередньої роботи на склі, а потім, врахувавши всі специфічні особливості, приступати до ескізної підготовки майбутньої композиції. Коли ж робота в гуртку вже розгорнута і в дітей є знання декоративної композиції, відчуття роботи з матеріалом, нюансів живописної техніки, робота над кожною новою композицією починається з ескізу. Під час навчання і закріплення отриманих навичок живопису на склі можна користуватись, як і народні майстри минулого, дереворитами, гравюрами чи іншими зразками. Знайомлячись з декоративними композиціями народних та професійних художників, діти роблять самостійні композиції, використовуючи відшліфовану стилістичну образну мову, кожен раз додаючи до неї своє. Відібрані усталені прийоми і засоби стилізації народного мистецтва допомагають учням знайти правильне вирішення тем у живописі на склі. А їх цікавить усе — зображення флори і фауни, народні звичаї і обряди, історичне минуле й сьогодення. Педагог слідкує за поступовим опануванням дітьми техніки живописних робіт, ускладнюючи, диференціюючи й урізноманітнюючи завдання, надаючи їм можливість самостійного вибору тем. Після збирання відповідних матеріалів і розробки майбутньої композиції, виконується кольоровий робочий ескіз. Далі добирається відповідна кольорова палітра для живопису. Наступним етапом є підготовка скла. У моїй практиці були деякі сумніви щодо підготовки матеріалу, а саме, чи можна довіряти дітям різання скла. Після попереднього ознайомлення з технікою безпеки, під пильним наглядом учителя, учні почали виконувати все від початку й до кінця самостійно. Вирізане скло знежирюють. Спочатку притрушують його молотою крейдою чи зубним порошком, а потім змивають все це содовим розчином і теплою водою. А можна почистити його одеколоном або спиртом. Ось скло для роботи і готове. Коли всі підготовчі операції закінчені, приступають безпосередньо до живопису на склі. Під час навчання дітей основ живопису на склі, особливо на початковому етапі, рекомендуємо: — не захоплюватись зайвою деталізацією роботи, яка веде до надмірного подріблення площини малюнка і порушує цілісність сприйняття; — не проводити занадто тонких контурних ліній; — намагатися використовувати обмежену кількість кольорів палітри, що полегшує створення живописної гармонії. Живописна робота виконується в такій послідовності. Під скло підкладається робочий ескіз (попердньо змочений водою для кращого прилипання або прикріплений зажимами) і чорною фарбою чи тушшю обводяться спочатку всі основні контури, а після їх висихання, і решта дрібних деталей та елементів декору. Щоб на склі знов не з'явились жирові плями, треба малювати акуратно, не торкаючись його поврехні рукою. Коли чорна фарба висохне, приступають до заповнення площин малюнка відповідними кольорами, користуючись розробленим ескізом. Фарби наносять почергово, наприклад, спочатку заливаються всі ділянки, що мають жовтий колір, потім зелений і так далі, поступово заповнюючи малюнок від світлих до темних тонів. В останню чергу замальовується тло композиції. Набираючи фарби на пензель, намагаються якомога рівномірніше заливати обмежену контуром ділянку малюнка. Якщо в композиції необхідно виявити якусь фактуру, то краще це робити пензлем, а для рівномірнішого залиття площини можна ви-користовувити поролонові тампони. Для великих ділянок скла роблять тампони більшого розміру, а для менших — менші (для кожної фарби потрібен окремий тампон чи пензель). Темперні й олійні фарби, нанесені тонким шаром, дають яскраві барвисті кольори. Розписувати скло можна ще аніліновими фарбами чи різнокольоровою тушшю, розведеними на желатині. Ми у своїй практиці також розписували гуаше-вими фарбами, змішаними з клеєм ПВА та водо-полімерними флуоресцентними фарбами, розведеними силікатним клеєм — і результат був непоганий. Яким би міцним не був шар фарби на склі, з часом на ньому можуть з'явитись подряпини і тріщини. Щоб цього не трапилося, потрібно його захистити. Незамальовану сторону скла ще раз вимивають і насухо протирають. Якщо робота невеликого розміру, зі зворотнього боку підкладають чисте прозоре скло за розміром роботи і склеюють їх між собою по периметру скотчем чи паперовою стрічкою. Після цього живопис можна споглядати з обох сторін. Щоб роботу можна було експонувати, із жерстяної стрічки виготовляють утримувачі, прикріплюють їх з трьох сторін і з'єднують між собою шнуром. Іншим варіантом захисту може слугувати картон, вирізаний за розміром роботи і з'єднаний зі склом по периметру клейкою стрічкою. Для експонування такої роботи достатньо підклеїти петлі до картону. Слід зазначити, що підкладка може бути як з білого, так і з тонованого картону, що гармо-нює з кольоровою гамою живопису. Якщо такий картон вирізати більшим за розміри роботи, то він одночасно слугуватиме і рамкою. Художники і теоретики мистецтва розглядають рамку картини як суттєву частину живописної композиції. Рамка живописної картини на склі має бути пов'язаною як зі змістом, сюжетом роботи, так і з інтер'єром приміщення. Вона слугує перехідним містком від глядача до картини і допомагає погляду проникнути у світ художнього образу. Якщо рамка виготовлена з картону, їй нескладно надати форму єдину зі змістом, що працює на композицію, скеровує увагу глядача на живопис. Кольорова гама рамки, сгармонізована з колоритом живописної роботи на склі, допомагає розкрити зміст, надає роботі завершеного вигляду. Прикріплюється скло до такої рамки тонким дротом або металевими зажимами по кутах. Дерев'яні рамки різної конфігурації можна виготовляти у шкільній столярній майстерні. Живопис на склі, оформлений відповідним чином, складає враження завершеної композиції і може слугувати прикрасою шкільних приміщень, домашнього інтер'єру, подарунковим виробом. Заняття в гуртку живопису на склі — ефективна форма залучення учнів до декоративного мистецтва. Вони сприяють розвитку творчих здібностей, образного мислення, естетичного смаку, формуванню особливого «кінематографічного» відчуття зворотнього ефекту, пробуджують інтерес до історії, етнографії, культури нашого народу. Безпосередність сприйняття навколишнього світу, образність мислення, несподівані асоціації та аналогії роблять цікавою і самобутньою дитячу творчість у техніці живопису на склі. ІІІ ЧАСТИНА ХУДОЖНІЙ РОЗПИС ТКАНИН З давніх часів відомо кілька видів техніки нанесення рисунка на тканину. Це, так звані, сухий розпис, холодний 1 гарячий батик. Ці техніки мають як спільні, так і відмінні риси. Для розпису потрібні: дерев'яна рама, на яку натягають тканину; посудини для барвників; резерв (для холодного батика); віск (для гарячого батика); спеціальний інструмент — тьянтинг. Як правило, для розпису використовують бавовняні або шовкові натуральні тканини. СУХИЙ РОЗПИС Сухий розпис — один з найдавніших видів східних технік, що виник у Китаї та Японії. У давні часи в цих країнах, використовуючи мотиви квітів, риб, птахів, розписували великий асортимент текстильних виробів — панно-ширми, декоративні панно, ліхтарі-світильники, кімоно, покривала, штори та ін. Цей вид мистецтва в наш час досить поширений на Україні. Для сухого розпису тканину натягують на раму за допомогою булавок або пришивають до планок рами і покривають легким розчином желатину, користуючись широкою щіточкою або флейцем. Покривають поперемінними рухами по горизонталі зліва направо 1 справа наліво, починаючи зверху вниз. Потім тканину просушують, після чого олівцем (2В—4В) легенько наносять рисунок і працюють напівсухим пензлем. Застосовують анілінові барвники, які розводять у теплій воді до повного розчинення. На пензлик набирають таку кількість фарби, щоб вона не капала з нього, бо інакше зайва фарба розпливатиметься на тканині. Цей вид розпису нагадує акварельний живопис. Працюючи в техніці сухого розпису, слід пам'ятати що нею можна користуватись лише для створення декоративних панно. Виконувати художні вироби утилітарного призначення в цій техніці не можна, бо фарба легко змивається навіть у разі незначного потраплення на неї води. Існує ще один спосіб сухого розпису по тканині. Він полягає в тому, що всю площину тканини покривають розчиненим у воді яєчним жовтком з додаванням кількох крапель оцту. ХОЛОДНИЙ БАТИК Найпоширеніший вид розпису тканини — холодний та гарячий батик. Цей вид мистецтва здавна відомий в Азії, Африці, але особливого поширення і визнання набув на острові Ява. В Європі цей вид прикрашання тканини був поширений у минулому столітті. Ця техніка стала знову популярною в 30-ті роки XX ст. Це дуже копітка техніка, але вироби, виготовлені цим способом, дуже красиві. У техніці холодного батика виготовляють декоративні текстильні вироби, які не потребують чистки і добре захищені від потрапляння води. Для виконання виробів у цій техніці насамперед потрібна дерев'яна рама з рейок невеликого перерізу. Ширина рами залежить від ширини тканини (70, 90 або 100 см), а довжина має такі самі розміри (для квадратних виробів) або більші (100— 200 см). Можна виготовити раму із змінюваними розмірами. Для цього по кутах рами по діагоналі прорізають пази і скріплюють протилежні кути гвинтами, змінюючи цим раму до потрібних розмірів. На раму набивають цвяшки з нержавіючого металу без шляпок. Відігнувши цвяшки до краю рами, утворюють гачки, на які потім натягують тканину. Крім рами потрібен спеціальний інструмент — тьянтинг, за допомогою якого на тканину наносять воском графічний рисунок. Віск у такому випадку є резервом і створює світлий контурний рисунок на стику двох кольорів. Тьянтинг — це мідна форма для розтопленого воску із стінками завтовшки 1—3 мм, в зв'язку з чим віск не дуже швидко застигає. Знизу форма має круглий отвір, діаметр якого дорівнюе діаметру звичайної голки. Збоку до тьянтинга кріплять осердя з дерев'яною ручкою. Графічний рисунок можна також наносить плоскими або круглими пензлями, м'якими або жорсткими, або ж за допомогою скляної трубки з кулькою; кінчик трубки потоншений і трохи зігнутий. Така трубка потрібна для нанесення по рисунку так званого резерву, але іншого складу, ніж у випадку сухого розпису. Гарячий віск наносять на площину тканини по рисунку у вигляді широких смуг або невеликих площин круглими білячими пензликами, а у вигляді великих площин — плоскими пензлями завтовшки 1—3 см (№ 18—22). Віск підігрівають і підтримують у теплому стані в емальованій або керамічній посудині (остання довше зберігав тепло). В іншій емальованій посудині відразу ж готують розчин барвників. Для основного розчину барвника, в який потрібно занурити всю тканину, посудину готують великого об'єму, наприклад відро, куди зручніше опускати великі відрізки тканини. Резерв для роботи трубочками готують з гумового клею та бензину. Клей розчиняють у бензині до густоти сметани і наносять контури на тканину скляною трубочкою. Після нанесення рідкого резерву бензин випаровується, а гумовий клей заходить у пори тканини і затримує проникнення водного розчину барвника з однієї площини в іншу. І тільки в рамках оконтуреної невеликої площини можна немов би аквареллю по мокрому писати рідкими барвниками. Натягуючи тканину на раму, необхідно простежити, щоб її натяг був не дуже сильним, бо Інакше резерв, як правило, руйнується. Проте натяг не повинен бути і надто слабким, бо, провисаючи, тканина деформується, і малюнок спотворюється. ГАРЯЧИЙ БАТИК Для роботи в цій техніці треба насамперед підготувати відповідну воскову суміш, використовуючи озокерит і бджолиний віск у співвідношенні 1 : 3. Озокерит за своїми якостями близький до бджолиного воску, і його можна використовувати в чистому вигляді. Якщо замість озокериту застосовують парафін (побутова свічка), то його слід змішувати з воском у співвідношенні 3 : 2. Ця суміш м'яка, еластична, добре лягає на тканину, не відшаровується від неї, на відміну від покриття самим тільки парафіном. Якщо шар резерву відлущиться, то на оголену частину площини тканини затікав барвник «чужого» кольору, утворюється пляма, що, звичайно, порушує загальну композицію малюнка. Працюючи в такій техніці, краще використовувати кубові або анілінові барвники. Але найстійкішими є органічні, тобто рослинні барвники (див. розділ «Фарбування тканин і пряжі»). Перед початком розпису в техніці гарячий батик тканину промивають у гарячому содовому розчині (на 10 л води —1 столова ложка соди). Содовий розчин змивав всі промислові добавки, які використовують під час обробки. Тканина стає чистою і трохи збігається, що запобігає деформації малюнка після нанесення його на тканину. Коли тканина просохне, її натягають на раму. Рисунок наносять простим олівцем (не хімічним). Наступний етап — нанесення воскового шару. Розплавленим воском спочатку покривають ті площини, на які передбачається нанести темнішу фарбу. Вільні від воску площини фарбують у світлі тони. Для цього тканину занурюють у розчин барвника світлого тону. Потім її виймають, сушать і, проклавши між кількома шарами м'якого паперу або газет, прасують гарячою праскою і тим знімають шар воску. Далі воском покривають щойно пофарбовану ділянку, а також ті, які не повинні фарбуватися в новий, другий за тональністю колір. Повторюють весь процес фарбування тканини і знімання воску. Перед останнім етапом — пофарбуванням площини тканини в найтемніший колір (чорний, темно-коричневий тощо) всі площини, вкриті восковим резервом, можна злегка пом'яти. На воску утворяться невеликі тріщинки, крізь які на тканину потрапляв барвник після занурення її в його розчин. Весь малюнок вкривається ефектною сіткою. Залежно від напряму тріщин (горизонтально, вертикально, по діагоналі чи по рисунку) утворюється додатковий графічний рисунок. Гарячий віск на великі площини тканини наносять широкими пензлями, а для нанесення ліній користуються тьянтингом або тонким пензлем. У тьянтинг віск заливають ложкою. Чим віск гарячіший і рідший, тим краще. Його наносять швидкими рухами, поки він не застиг, бо доведеться знову підігрівати. Перед початком роботи тьянтинг необхідно «розписати» на папері так, як «розписують» нову кулькову ручку. Нижній отвір інструмента має добре випускати віск. Нанесені за допомогою тьянтинга воскові контури або резерв з гумового клею створюють бар'єр, крізь який барвник не потрапляє на сусідню площину. Якщо в місцях, вкритих воском, тканина не потемнішає, значить віск не пройшов в пори тканини, він остиг. Роботу краще припинити, бо такий віск все одно відшарується від тканини. Гарячий віск має добре просочити волокна тканини, інакше під час фарбування барвник потрапить на ті ділянки малюнка, які на цьому етапі розмальовувати не передбачалось. Фарби розводять у гарячій (45 °С) воді. Юлькість сухого барвника залежить від розміру площини, яку слід розмалювати, і інтенсивності кольору. Для фарби темних відтінків на 1 л води беруть 1—2 чайні ложки сухого барвника і додають 1—2 чайні ложки нашатирного спирту. Щоб виконати в техніці гарячого батика, наприклад, декоративну наволочку, потрібно 2—3 л розчиненого барвника, плаття —8—10 л. Чим більша кількість розчину, тим краще пофарбується тканина. Слід пам'ятати: при температурі 45 °С тканину тримають у барвнику стільки, скільки потрібно для одержання бажаного відтінку. Суха тканина вбирає фарбу гірше і нерівномірно, тому краще фарбувати вологу тканину. Для розпису можна скористатися сірчистими барвниками. При температурі 80 °С в 1 л розчиняють 15г сірчистого натрію і 10 г сірчистого барвника, перемішують і трохи охолоджують. Коли розчин охолоне до температури 45 °С, у нього занурюють пробний клаптик тканини. Вийнявши, сушать протягом 15 хв (за цей час барвник остаточно проявиться) і промивають водою з милом. Якість барвника посилиться й поліпшиться, якщо до 5 л розчину додати чайну ложку хлористого натрію. Коли досягнуто бажаного кольору, у розчин додають 10г сірчистого натрію і фарбують всю тканину при температурі 45 °С стільки часу, скільки фарбували пробний клаптик. Невеликі вироби можна фарбувати також пензлем, губкою, аерографом. Щоб барвник не потрапив на сусідні площини, користуються трафаретом. З розмальованої способом гарячого батика тканини слід видалити віск. Це роблять так само, як і під час проміжних операцій. Нагрівання тканини праскою до високої температури (100 °С) проявляє і частково закріплює барвник. Колір стає яскравіший і не так сильно змивається під час вологої обробки. Цей метод найпридатніший для обробки панно та інших декоративних виробів, які не треба часто прати. З тканини для плаття віск необхідно видалити ретельніше і провести додаткове закріплення кольору. У домашніх умовах батик можна закріпити так. У велику каструлю з водою ставлять миску, яку щільно закривають кришкою. Тканину необхідно прокласти м'яким промокальним папером для того, щоб увібрав вологу, яка утвориться. Тоді колір не «попливе». Тканину можна згорнути. До кришки з внутрішньої сторони прив'язують розписаний виріб. Воду кип'ятять приблизно 1 год, під кришкою утворюється сухий пар, який і закріплює розпис. Після цього виріб промивають у теплій мильній воді. Коли тканина стає м'якою, приємною на дотик, це є точною ознакою того, що воску на ній не залишилося. У техніці гарячого батика більше можливостей оформлення тканин, ніж у техніці холодного батика. У цій техніці можна виконати декоративні подушки, скатерки, штори, а також тканину для плаття, спідниці, блузки. Останні особливо популярні у молоді. Використовуючи дуже прості способи, можна виконати лінійний рисунок у смуги, клітинку, контурний, різноманітні круги від дрібного горошку до великих кругів, що входять один в одного і нагадують диск сонця. Розглянемо деякі приклади. Насамперед необхідно вирішити, яким візерунком хотілося б оформити тканину чи виріб. Наприклад, подушку чи скатерть зробити з рисунком довільних, немовби рухомих ліній. На білу бавовняну тканину наносять олівцем лінії рисунка. Потім по ньому прошивають товсту нитку і дуже сильно затягують. Утворюються складки, і чим тугіше затягнуться нитки, тим більшими будуть складки. Нитки необхідно закріпити вузлами, щоб під час фарбування складки не розійшлися. Прошивши тканину і вистібавши нитками по рисунку, опускають тканину у розчин промислового барвника і фарбують за звичайним рецептом, видержуючи потрібні час і температуру фарбування. Після цього тканину чи виріб старанно промивають у текучій воді. Виходить красивий довільний мальовничий рисунок з тріщинок та кругів. Для створення рисунка в смуги чи клітинку тканину складають, перев'язують шнуром і в такому вигляді фарбують. Щоб виконати рисунок в кружок (один чи кілька), роблять кульки з вати різного об'єму або обв'язують тканиною ґудзики різних розмірів. Якщо обв'язку зробити вузьку, матимемо круги невеликого діаметра, якщо широку,— то великого. Це треба враховувати, бо співвідношення вузьких і широких ліній дає можливість урізноманітнювати композицію рисунка. ЛІТЕРАТУРА PAGE PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020