Реферат на тему:
“Народна символіка”
Явища матеріальної культури, в тому числі житло та забудови, становили
«арену», на якій ці процеси розгорталися. Матеріальний світ набував у
такому разі символічного виразу. Етнічна символіка українських поселень
виявлялася, зокрема, в органічному поєднанні їх із ландшафтом, нерідко
реалізуючись через регіональну варіативність: «що не ландшафт, то інший
варіант».
Загальною ж символічною ознакою українських поселень була їх своєрідна
прив’язаність до річок, хоча така етноекологічна ознака притаманна в
цілому й багатьом іншим народам. Про зв’язок річки як стрижневої основи
поселень з ознаками етнічного характеру їх мешканців влучно писав Василь
Ключевський: «Річка є навіть свого роду вихователькою почуття порядку та
громадського духу в народі… вона виховувала дух заповзятливості,
звичку до спільної, артільної дії, змушувала розмірковувати та
приловчатися, зближувала розкидані частини населення, привчала відчувати
себе членом суспільства, спілкуватися з чужими людьми, спостерігати їхні
звичаї й інтереси, обмінюватися товаром та досвідом, знати звички та
вдачу».
На українському етнокультурному тлі така загальнолюдська закономірність
набувала своєрідних етнічних рис, властивих психічному складу українців
та їхній духовній культурі. Річка для них уособлювала не просто
господарські, економічні, соціальні чи суто людські зв’язки, як це
характерно для багатьох інших народів, вона ставала духовним началом для
людності, що пов’язувала з нею своє буття. Адже більшість обрядових дій
українців відбувалися біля води, бо ототожнювалися з водною стихією:
купальські обряди, русалії й водохреще, обливання та ворожіння на мосту,
біля криниці чи ополонки; водна магія та культ води лежали в основі
багатьох вірувань та повір’їв, втілюючись у колоритних демонологічних
обрядах, що стали етнічними символами духовної культури українців, — у
образах русалки, нявки, водяника тощо.
Одним із символів матеріальної народної культури українців став
відкритий тип двору — не покритий дахом, що відрізнявся від типу дворів,
розповсюджених серед усіх сусідніх з українцями народів: росіян,
білорусів, поляків, молдаван та ін. Етнічною своєрідністю визначалася й
забудова — розташування хати і господарських споруд, хоча вона в Україні
пізнього середньовіччя мала кілька варіантів. Один з них — вільна
забудова: окремі господарські споруди розміщувалися на дворі вільно, не
з’єднуючись спільним дахом; другий — однорядна забудова: всі
господарські споруди ставали в один ряд з хатою, нерідко об’єднуючись
спільним дахом; третій — дворядна забудова: жилий будинок і господарські
споруди розташовувалися один проти одного; четвертий — Г-подібна
забудова, коли хата і господарські споруди будувалися по обидві сторони
садиби і були об’єднані спільним дахом.
Нарешті, в межах відкритого українського типу двору сформувався ще один
різновид забудови — замкнений. Він як певною мірою споруда оборонного
характеру побутував здебільшого на етнічному кордоні українського
етносу, нібито слугуючи символом його захисту: в Карпатах, де мав назву
гражда, або хата у брамах, у правобережному Поліссі — окружний двір, або
підварок, у південних районах України — зимівник. Символічно й те, що
забудови-фортеці найбільшого поширення здобувають саме у XVII—XVIII ст.,
тобто в період формування української нації. Адже у той період вони
виступали в ролі маркеру, що визначав оригінальність етнічної культури
українців і водночас її відмінність від культури інших народів.
Усвідомлення ж своєї неповторності, як трактує етнологічна наука, є
однією з головних ознак націогенезу та генези національної культури.
Її своєрідність виявлялася також і в характері розміщення хати на
подвір’ї. До речі, порядок розташування оселі на садибі зумовлюється не
тільки виробничою спрямованістю господарства і не лише особливостями
ландшафту чи соціального характеру. Вся система розміщення хати та
господарських споруд на українському подвір’ї підкреслювала
незалежність, розважливість та грунтовність його господарів, їх певний
індивідуалізм увиразнювався наявністю паркану, тину або муру, яким
позначали обійстя. Проте висота огорожі була такою, аби можна було
спілкуватися із сусідами, опосередковано засвідчуючи товариськість та
приязність.
Українська хата пройшла тривалий і складний шлях розвитку, виявивши
глибинну спільність з житлом східнослов’янських, а частково і
західнослов’янських народів, коріння якої сягає будівельної традиції як
докиївської доби, так і періоду Київської Русі. Проте лише у XVII—XVIII
ст. вона набула етнічної виразності, ставши найяскравішим символом
української народної культури та ознакою духовності української нації.
Образ «білої хати», що стоїть у садочку, квітами повита, неначе дівчина,
за висловом Т. Г. Шевченка, став свого роду візитною карткою України, бо
втілює не просто довершений зразок народної архітектури, а й цілу
систему естетичних засад, народної творчості, навіть образ світоглядних
уявлень та людських стосунків. «Біла, з теплою солом’яною стріхою,
порослою зеленим оксамитовим мохом, — писав Олександр Довженко, —
архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас
відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть»,
житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не
людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені
і квітів».
Саме такий образ житла здобув назву «української хати», хоча генетично
він пов’язаний тільки з окремим регіоном України — Середньою
Наддніпрянщиною й Полтавщиною. Але оскільки саме тут, на Гетьманщині й
Запорізькій Січі, зароджувалися націогенетичні процеси, формувалася
національна культура, багато з явищ цієї культури сприймалося як
національні символи. І це при тому, що українське житло не було
одноманітним: воно виявлялося в кількох варіантах.
Оригінальність внутрішнього планування української хати, як правило,
виявлялася через світоглядні уявлення та обряди, пов’язані з окремими
предметами: піччю, столом, скринею, лавами, жердками-полицями, символіка
яких у етнічній духовній культурі є своєрідною для кожного з етносів.
Щодо інтер’єру житла, то він серед українців, білорусів, росіян ще з
часів давноруського періоду визначався типологічною єдністю, діставши
назву українсько-білоруського типу: внутрішній кут хати займала вариста
піч, по діагоналі від неї — червоний кут, у якому розміщувалися ікони,
прикрашені рушниками, квітами та зіллям; за бічною стіною печі
влаштовувався дерев’яний настил («піл»), поблизу нього — скриня, далі —
колиска; вздовж чільної та причілкової стін встановлювали лави,
прикрашені веретами, коцами або килимами, біля дверей та понад ними —
мисники для посуду, а над вікнами чільної стіни — хлібну полицю.
Естетичний образ хати досягався насамперед через декоративно-художнє
оздоблення, що, як правило, виявляло’етнічні ознаки. Скажімо, інтер’єр
української хати неодмінно оздоблювався українськими рушниками,
доріжками, килимами й коцами та настінним розписом. Причому вишивка
рушників, якими прикрашали ікони, картини, вікна та двері, була різною,
оскільки мала різну оберегову символіку. Найбільша небезпека, як
вважали, йшла від дверей, отже, логічно, що саме вхід до житла особливо
ретельно оздоблювали магічними знаками. Вони містились і у відповідній
вишивці рушників, якими прикрашали двері, і в хрестиках, наведених
крейдою навколо дверей та вікон, і у розвішаних понад дверима хатніми
амулетами (підкова, часник, різне зілля).
Особливою чудодійною силою, згідно із світоглядними уявленнями
українців, наділявся мак, насамперед видюк — польовий мак — головний
оберіг від лиходійства відьом, упирів та бісовської погані. Він, як, до
речі, і будь-який елемент оздоблення, поєднував у собі дві якості: як
оберіг і як прикраса. Адже мак вважався символом краси. В українських
піснях маків цвіт прирівнюється до швидкоплинного людського життя та до
голови роду — матері. Порівняння маку з матір’ю є особливо символічним,
бо органічно вписується в прадавній культ жінки-матері — охоронниці
домашнього вогнища. Цей архаїчний культ досить міцно зберігався серед
українців і у XVII— XVIII ст., виявляючись, зокрема, в тому, що саме
жінка оздоблювала свою оселю, тоді як серед деяких інших народів
(наприклад, росіян) цим займалися спеціальні майстри-чоловіки, принаймні
щодо зовнішніх стін будинку.
Українська жінка вносила в прикрашування домівки суто жіноче начало.
Воно виявлялося і в техніці оздоблення (його етнічною ознакою був розпис
або мазання), і в орнаментації, і в символіці орнаменту — вишивки чи
розпису.
Інтер’єрний розпис української хати превалював у тій її частині, де
жінка проводила основний свій час — біля печі. Піч в українській хаті
була центром і функціонального, і оберегового, і естетичного вираження.
Саме її найбільш ретельно оздоблювали — розписували квітами або
пташками, що давало уявлення про уподобання господині, її естетичні
смаки та символічні знаки: якщо, скажімо, піч була уквітчаною — так
звана мальована піч, — це був знак того, що в хаті є дівчина «на порі».
Про наявність у домі парубка або дівки на виданні промовляли й інші
знаки: червоні квіти або пташки на хвіртці, воротах чи над вікнами.
Великого значення в оздобленні хати надавалося розпису стін, котрі, як
правило, білилися, а нерідко й розписувалися, найчастіше рослинним
орнаментом, рідше фігурками птахів, тварин, геометричними фігурами, а то
й побутовими сюжетами. Використовували мотиви давніх релігійних або суто
народних календарних обрядів, причому відтворювали їх фарбами далеко не
натуральних кольорів. Останнє свідчило про те, що малювання сприймали не
тільки як елемент оздоблення, а й як сакральний акт.
Подібне значення мало й оздоблення зовнішньої частини стін. Вони, на
відміну від стін у багатьох інших народів (скажімо, білорусів, росіян),
котрі вдавалися здебільшого до різьблення, вибілювалися. Саме через це
образ «білої хати» набув етнічної ознаки, що кидалася в очі навіть
чужинцям, які мандрували Україною. Українці, писав, наприклад, І. Коль,
живуть у чисто утриманих хатах, які тобі усміхаються. Вони не
вдовольняються тим, що щотижня їх миють, як це роблять голландці, але ще
кожні два тижні їх вибілюють. Тому їхні хати мають білий колір, наче
свіжопобілене полотно. «І стояла біла хата під горою, край долини, у
вишневому садочку та в калині».
А втім, українська хата не обмежувалася побілкою, вона ще й
розписувалася. Найпростішим видом малювання, поширеним у XVIII ст. на
Полтавщині, Київщині, Поділлі і частково на Закарпатті, було фарбування
стін: фасадні стіни, що, як правило, виходили на південь або схід,
фарбувалися у світлі й холодні тони — білий, блакитний, синій або
світло-зелений, задні зберігали природний колір глини: призьба
підводилася червоною фарбою, як і двері та віконні прорізи, символізуючи
очищення вогнем «всяк входящого». Власне, малювання — рослинні й
геометричні орнаменти та фігурки птахів і тварин, що побутували майже
скрізь в Україні (за винятком північних районів Полісся та деяких
районів Харківщини), розміщувалися в різних частинах фасадної стіни, а
особливо під дахом, між вікнами та довкола вікон і дверей.
У тому, як їх розташовано, була глибинна символіка, що грунтувалася на
магічній цифрі «три» і відповідно на триподільній системі. Усе малювання
поділялося на три рівні: перший розпочинався від призьби і доходив до
вікон, другий визначався висотою вікон, третій — від вікон до даху. Ця
магічна символіка виявлялась і в багатьох інших елементах хати:
традиційна українська хата мала триподільне планування, вікна складалися
з трьох шибок, житлова кімната мала три вікна, а саме житло складалося з
трьох частин: призьби, стін та даху.
Магічна символіка була характерною і для інших видів матеріальної (як і
духовної) культури, зокрема для традиційного народного вбрання: адже
воно включало такі складові, як взуття, власне одяг і головні убори.
Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре не
обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді
упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.
Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та
найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу
український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він
ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для
України. Тож не дивно, що художня й фольклорна традиції створили епічний
образ козака Мамая — своєрідного народного героя Запоріжжя з усією
символічною атрибутикою: довгі вуса, люлька, бандура, зачіска —
«оселедець», при коні зі збруєю та при шаблі.
Щодо козацького вбрання, то воно являло собою жупан, черкеску, барвисті
шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»).
Саме такий тип одягу, генетично пов’язаний із козацтвом, став основою
українського чоловічого костюма Запоріжжя, пізніше всієї Середньої
Наддніпрянщини, Лівобережжя й східних районів України, а відтак і інших
українських регіонів.
Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими типологічними
ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплекс складався з
сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком, сріблом або
золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові шаровари
яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний золототканим
персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу), прикрашену
дорогоцінною запонкою. В цілому одяг козацької старшини, особливо
рельєфно відтворений у гравюрах та іконах XVII—XVIII ст., наближався до
одягу феодалів, насамперед польських феодалів.
Проте саме козацький одяг, що формувався спонтанно, до того ж, нерідко
вбираючи іншоетнічні компоненти, зокрема тюркські (скажімо, кунтуш —
верхній одяг з прорізами для рук та довгими «фальшивими» рукавами), став
символом національного українського одягу, а не селянський, котрий
нібито має більше прав на такий статус. Адже в етнічній
традиційно-побутовій культурі він посідав значне місце і має глибоке
етнічне коріння.
Природа цього феномена грунтується на особливостях механізму формування
національних стереотипів, зокрема національних символів у матеріальній
народній культурі. Останні, як правило, виникають спонтанно, як реакція
на неординарну етносоціальну ситуацію, а нею у XVI—XVII ст. було саме
козацтво — оригінальне соціально-національне й історичне явище, певний
символ і певний етап розвитку української нації. В історичній пам’яті
людей воно матеріалізувалося, зокрема, через його атрибути, в тому числі
й через вбрання. З етнологічних теорій відомо, що зникнення якогось
компонента, як утилітарної речі, зі зміною структури
традиційно-побутової сфери, в якій вона колись функціонувала, не означає
витіснення із свідомості носіїв культури усталеного стереотипу уявлень,
образу, що побутує нерідко значно довше за предмет. Так трапилось і з
козацьким одягом.
Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шаровари в
чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини,
черес — шкіряний пояс гуцулів, кептар — хутряна безрукавка верховинців
Карпат, гугля — символічний знак буковинців, згарди та запаски — ознака
вбрання гуцулок та ін.
Найвиразніше ж етнорегіональна визначеність українського одягу
виявлялася в способах його оздоблення, оскільки вони відтворювали
зональні художні традиції, вплетені в своєрідність ментальності
населення того або іншого регіону. Найбільшої уваги надавалося вишивці,
оскільки насамперед вона у символічних образах несла інформацію і про
етнічні та етнорегіональні художні традиції, і про естетичні уподобання
жінки, її художній смак, і про світоглядні уявлення людей окремої
місцевості.
Символіка народної матеріальної культури особливо насиченою була у сфері
традиційної кулінарії та харчування. І це закономірно, оскільки українці
— споконвічний хліборобський народ — залишалися такими аж до кінця XIX
ст. Відповідно до цього і традиційно-побутова культура в своїй основі
грунтувалася на цінностях хліборобської праці, культі землі й родючості
та шануванні головної цінності хліборобства — хліба. Український
фольклор рясніє сюжетами його звеличування та підкреслення пріоритету:
«Хліб — усьому голова», «Без хліба — нема обіду», «Хліб та вода — то
нема голода».
Для української ментальності є особливо символічним те, що хліб і жіноче
начало в структурі її цінностей ототожнювалися: жінка увінчувала
результати хліборобської праці, випікаючи хліб для родини; вона ж була і
єдиною розпорядницею сімейних обрядів, головним атрибутом яких ставав
виготовлений нею хліб. Таким чином, хліб набував для українців
сакрального значення, а крім того — головної цінності при визначенні
етичних, звичаєвих, а часто естетичних норм.
Для українців хліб становив також головний компонент харчування,
позначений не лише особливостями їхньої господарської діяльності, а
усталеними традиціями, спричиненими регіональною специфікою. Майже до
кінця XVIII ст. в Україні переважав житній хліб, у південних землях,
колонізованих українцями в XVII—XVIII ст.— Таврії, Катеринославщині,
Херсонщині,— пшеничний, на Буковині, Наддністрянському Поділлі —
кукурудзяний, у Прикарпатті — житній, ячмінний та кукурудзяний, на
Полтавщині — гречаний.
Багато з блюд української кулінарії набуло етнічної та інтеретнічної
символіки. Етнічна їх символічність визначалася насамперед через
усвідомлення українцями окремих блюд як своєрідного коду національної
культури, вписаних в систему етнічної історії. Вони розумілися ними і як
зразки найвищих досягнень власного кулінарного мистецтва.
Взірцями світової народної кулінарії і водночас маркером самобутньої
української культури ще у XVII—XVIII ст. стали такі страви, як борщ,
галушки, вареники, горілка, узвар. Адже назви всіх цих страв вживалися у
словосполученнях: український борщ, українські (або полтавські) галушки,
українські вареники, українська горілка, українське сало.
Найвиразнішим серед усіх названих страв є саме український борщ, що став
маркірованим елементом в українській етнічній культурі. Не випадково, що
він особливо часто згадується в українському фольклорі, до того ж,
нерідко разом з іншим вагомим маркером етнічної матеріальної культури —
хлібом: «Що до чого, а борщ — до хліба», «Борщ та каша — добрая паша».
Український борщ — надзвичайно складний за виготовленням, включав понад
50 компонентів, мав складну технологію приготування та суворо виважене
дозування інгредієнтів. Останні визначали не лише смакові якості, а й
робили борщ достатньо сильним фітотерапевтичним засобом. Недаремно борщ
в українській родині готували не частіше одного разу на тиждень.
В українській етнічності страви, їжа, кулінарія як компоненти
матеріальної народної культури виходили за межі матеріального світу,
вплітаючись у канву культури взаємин між людьми та їхньої духовності;
вони нерідко ставали ядром, довкола якого визрівали певні традиції. Одна
з них, безпосередньо пов’язана з їжею та стравами, — це хлібосольство й
гостинність, вміння майстерно приготувати страви, вправно їх подати та
вміння щедро прийняти гостей.
Хліб, частування і хлібосольство включаються у великий пласт аграрної
культури, особливо притаманної українцям, її першоосновою була
господарська культура, визначена для XVII—XIX ст. як традиційне
рільництво. Воно являло собою цілу низку атрибутивних елементів: культ
землі, магію слова та магію предметну, насамперед знарядь праці — все
те, що становило світоглядну систему і разом з тим — важливий компонент
традиційної культури взагалі.
Отже, як бачимо, народна символіка набувала різноманітного виду і
проявлялася у всіх напрямках життя нашого народу. Це ще раз підкреслює
багатство української нації та її багатий духовний та художній світ.
Використана література:
Український народ в звичаях та символах. – К., 1999.
Культура українського народу. – К., 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
