.

Енополітична карта світу XXІ століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
282 8543
Скачать документ

Пошукова робота

на тему:

Етнополітична карта світу

XXІ століття

Історія свідчить, що найважливішою умовою самореалізації народу є його
розвиток у незалежній національній державі. Створення та зміцнення
національних держав є однією з основних тенденцій XX століття, яка має
всі підстави зберегтися у XXІ столітті.

Основні чинники глобальних процесів

Для прогнозування змін на політичній карті треба виділити основні
загальні чинники, які спричинюють і спрямовують геополітичні тенденції.
Передусім необхідно прийняти певну концепцію щодо напряму глобальних
процесів, які очікуються у XXІ столітті. В основі такої концепції ми
бачимо чотири основні засади.

1. Усі процеси в світі мають есхатологічне спрямування. Результатом
цього має бути апокаліптичне завершення. Есхатологія загалом і передусім
християнська есхатологія, якою ми керуємося, не дає ні конкретної форми,
ні конкретної часово-просторової прив’язки апокаліптичного процесу.
Очевидно, ми не можемо осягнути, наскільки тотальним буде знищення
старого світу, наскільки радикальними будуть зміни і в яких сферах це
насамперед проявиться. Зокрема, цілком можливо, ідеться не про повне
фізичне знищення світу, а про докорінну зміну його духовних основ.
Можливо, докорінність і руйнівність змін залежить від духовного рівня
людства та сили позитивного начала в його діяльності. Це повністю
відповідає призначенню пророцтв у християнстві. Згадаймо хоча б пророка
Йону, пророцтво якого щодо загибелі Ніневії не збулося, оскільки
ніневітяни послухалися пророка й покаялися за свої гріхи. У будь-якому
випадку висновки про апокаліптичний вислід сучасної цивілізації мають не
лише теологічні, а й науково-історичні підстави. Тому передапокаліптичні
ознаки й аналогії задають напрям і властивості глобальних процесів,
зокрема геополітичних.

2. Політичні, економічні та культурні процеси у світі не містять у собі
того, що задає їх спрямованість. Напрям цих процесів, як і тривала та
стійка координація дій людей, задається ідеями, що формуються на
духовному рівні. Тому конкретні ідеології в конкретних частинах світу та
спричинені ними геополітичні процеси є наслідком взаємодії (точніше,
суперництва) основних духовних систем. Різні духовні системи, що є
системами взаємодії людей і народів зі сферою духовного, передбачають не
лише різні, часто антагоністичні, форми такої взаємодії, але й зв’язок з
різними, зокрема протилежними між собою, основами цієї сфери. Крім того,
основні сучасні духовні системи відповідають різним етапам духовного
розвитку людства. Взаємодія духовних систем, основами яких є релігійні
системи, виявляється у взаємодії морально-етичних принципів, культур і
цивілізацій. Разом із тим у процесах і суперечностях міжнародної
політики проявляється й боротьба ідей, що безпосередньо пов’язані з
різними духовними системами.

3. Матеріальною складовою рушійних сил геополітичних процесів є боротьба
за ресурси. Ресурси Землі (мінеральні, аграрні, енергетичні, водні,
комунікаційні, територіальні тощо) розподілені нерівномірно, до них
різні умови доступу, вони використовуються нерівномірно в часі й, що
найважливіше, розподіл ресурсів зовсім не відповідає розподілу
населення. Тому переважна частина ресурсів зосереджена на малозаселених
територіях, населення яких не потребує швидкого їх використання. Проте
на це претендує населення інших, густозаселених територій, причому між
різними територіальними та соціальними групами густозаселених
місцевостей існує активна та жорстка конкуренція щодо цього. Боротьба за
ресурси була одним з основних геополітичних чинників протягом усієї
історії людства. Проте тепер, очевидно, розпочався новий етап цієї
боротьби, пов’язаний з безпосередньою загрозою виснаження багатьох
важливих ресурсів, відсутністю вільних територій на суходолі, дедалі
негативнішим впливом вичерпання ресурсів та інших результатів людської
діяльності на рівновагу природних процесів, що несе очевидну загрозу
глобальних катаклізмів. Це зумовлює необхідність глобального регулювання
споживання ресурсів. Проте різні геополітичні сили зацікавлені в різних
правилах і нормах такого регулювання. Це спричинює перетворення боротьби
за ресурси в боротьбу за способи регулювання споживання ресурсів.

4. Історія людства є передусім історією народів, а основним результатом
діяльності народів є їхні культури. Хоча культури народів інтенсивно
взаємодіють, вони не містять внутрішніх джерел взаємного антагонізму.
Культури народів не борються між собою, а, взаємно доповнюючи одна одну,
становлять основний здобуток світової цивілізації. Оскільки основою
народу є його культура й між культурами народів немає антагонізму,
антагоністичні стосунки не є невідворотною особливістю взаємодії
народів. Найліпші умови розвитку культури одного народу не лише не
суперечать найліпшим умовам для розвитку іншого народу, але й сприяють
їм. Перехід від боротьби до співробітництва вказує на новий рівень
національно-культурної зрілості народів. У таких умовах виникає
можливість суттєвого наближення до одночасно оптимальних умов розвитку
всіх народів. Політично такі умови можуть бути реалізовані лише в
незалежних національних державах (причому національні держави
розглядаємо не як етнічно цілком однорідні, а як такі, що ґрунтуються на
національній культурі певного народу). Процес становлення незалежних
національних держав є основним процесом, що формував політичну карту
світу XX століття й продовжуватиме формувати політичну карту в XXІ
столітті.

Глобальні тенденції та процеси

У XX столітті політично й економічно домінуючі позиції у світі займали
країни західної цивілізації. Проте силовий баланс між цими країнами
суттєво змінився: замість європейських країн, які мають стійку духовну й
етичну основу, пов’язану переважно з традиційним християнством, на першу
позицію вийшли США, де такої основи з глибоким історичним корінням
немає. Водночас в духовному середовищі США переважають модерністські та
неканонічні течії християнства і, крім того, сильні позиції мають інші
духовні системи. Це призвело до значного послаблення духовно-етичної
основи всієї західної цивілізації. Сильні економічні й політичні позиції
виявилися неврівноваженими сферою духовності та моралі. Вислідом цього
стало домінування моралі «суспільства споживання», яка фактично відкидає
абсолютні духовні цінності, а етичні норми зводить до забезпечення
тимчасового балансу інтересів індивідів переважно в царині
матеріального. Це призводить до деморалізації, деінтелектуалізації та
культурної деградації суспільства, ознаки чого проявляються все
гостріше.

Відвернути деградацію західної цивілізації можливо лише за умови
духовної цілісності, яку можна забезпечити лише на основі традиційної
духовності та моралі. Активізація релігійної діяльності в європейських
країнах, зокрема в Центрально-Східній Європі, яка повернулася до
західної цивілізації, свідчить, що традиційні християнські церкви в
Європі мають для цього достатній потенціал. Необхідною умовою збереження
та посилення позицій західної цивілізації є повернення її силового
центру в Європу. Така тенденція вже виявляється, зокрема, в різнобічній
консолідації європейських країн та інтеграції в Європу країн колишнього
комуністичного блоку.

Одним з наслідків кризи духовності є надмірне споживання матеріальних
благ населенням розвинених країн і багатими верствами інших країн.
Велика конкуренція у сфері матеріального виробництва, засилля реклами,
культивування псевдовартостей «суспільства споживання» ведуть до
виробництва та споживання продуктів матеріальної сфери в значно більшій
кількості, ніж це потрібно для гармонійного життя людини та нормального
функціонування суспільства. Це спричинює швидке вичерпування ресурсів і
розширення зон, несприятливих для проживання людей.

Катастрофічні наслідки процесу вичерпування ресурсів і руйнування
природного середовища в глобальному масштабі можуть проявитися раніше,
ніж відбудеться відродження духовності й буде створено дійові
всеохоплюючі механізми зупинення згубного процесу на загальносвітовому
рівні. Тому швидким і ефективним способом обмеження процесу вичерпування
ресурсів є збільшення суверенітету над ними саме того населення, яке
найбільш залежне від стану територій, де знаходяться ресурси, тобто яке
живе безпосередньо на цих територіях. Повне управління ресурсами в межах
національних держав, народи яких сформувалися на територіях, де
проживають і які вважають ці території не лише найбільшою матеріальною
цінністю, але й джерелом своєї культурної ідентичності, може ефективно
захистити ці території і перешкодити інтернаціональному необмеженому
вичерпуванню ресурсів. Потреба в суверенітеті над ресурсами на
територіях зі значною часткою корінного населення пришвидшить рух
недержавних народів до незалежності, а на колонізованих територіях може
спричинити формування нових етнічних спільнот, які активно
претендуватимуть на створення незалежних держав.

Розвиток засобів комунікацій та інтенсивний інформаційний обмін
призводять до протилежних за спрямованістю наслідків для культур
народів. З одного боку, це взаємодоповнення і взаємозбагачення культур,
а з іншого — витиснення національних культур псевдокультурними
сурогатами, що мають добрі умови для виникнення через поверхове
сприйняття й еклектичне поєднання різнорідної інформації. Перше сприяє
національно-культурній зрілості народів та їх культурно-інформаційному
структуруванню. Друге гостро ставить проблему захисту культур народів,
їхньої національно-культурної ідентичності. Причому це актуально не лише
для народів, які не мають власної державності чи нещодавно одержали таку
державність і перебувають під великим впливом колишніх метрополій, а й
для розвинених держав, що не так давно самі були метрополіями. Адже в
більшості цих держав проблема захисту мови, національної культури,
традиційного способу життя стає дедалі гострішою. Всі вони потерпають
від транснаціональної інформаційної експансії. Крім того, дешева робоча
сила із менш розвинених країн, переважно колишніх колоній, не несучи
значних культурних цінностей (відірвані від етнічної основи, вони не
мають можливостей для розвитку), швидко сприймає інтернаціональну
псевдокультуру й, використовуючи її як засіб самоствердження, розкладає
і витісняє з ужитку елементи національних культур народів розвинених
країн. Тому проблема захисту й розвитку національних культур стає щораз
актуальнішою для всіх народів. Ефективно розв’язати ці проблеми можуть
лише національні держави. Як показує історичний досвід, будь-які інші
варіанти в найліпшому разі дають лише тимчасовий ефект.

Тенденцією XX століття, яка продовжиться і в столітті XXІ, було
посилення всебічної взаємопов’язаності країн і народів. Будь-які
загострення в екологічній, соціальній, економічній сферах, не кажучи вже
про військову, в одній країні негайно стають болючими проблемами цілого
регіону. Тому відповідальність держав за стан на їхній території вже не
може бути лише індивідуальною, адже наслідки дуже суттєві й для інших.
Це стає потужним стимулом щонайактивнішої регіональної співпраці країн.
Регіональна співпраця породжує регіональні інтереси, які часто
суперечать інтересам інших регіонів. Крім того, країни одного регіону
поєднані спільною історією, близькі за культурами, переважно сформовані
під впливом однієї духовної системи, мають близькі стратегічні інтереси.
Суперечності, які виникають між країнами одного регіону, ослаблюють
позиції всього регіону, і користь від перемоги однієї із сторін у таких
суперечностях загалом менша, ніж втрати, яких зазнає ця країна внаслідок
послаблення позицій регіону. Тому суперечності між регіонами починають
бути значно суттєвішими від суперечностей між сусідніми державами.

Людство накопичило великий потенціал руйнування. Тому зростає роль
системи забезпечення глобальної стійкості та стабільності. Саме така
система спроможна достатньо ефективно розв’язувати проблеми, що
виникають унаслідок міжрегіональних суперечностей, забезпечуючи баланс
регіональних інтересів. Проте внаслідок високого технічного рівня і
доступності засобів руйнування (ця доступність зростає попри різні
обмеження передусім через низький духовний та етичний рівень політичних
еліт з одного і через продовження науково-технічного прогресу — з іншого
боку) дедалі більшу небезпеку для загальної стабільності становлять
локальні конфлікти, зокрема внутрішні соціальні й етнічні конфлікти в
країнах. І якщо соціальні конфлікти піддаються ефективному й повному
врегулюванню в межах певної країни, то джерела етнічних конфліктів у
багатонаціональних державах зникають лише після геноциду чи асиміляції
недержавних націй або з утворенням незалежних національних держав. Крім
того, етнічні конфлікти всередині країн часто стають основними чинниками
загострення міждержавних стосунків.

Отже, забезпечення глобальної стійкості неможливе без повної та
безумовної реалізації прав народів на самовизначення аж до створення
суверенних національних держав. Ідеальним є такий стан, коли кожен народ
має свою незалежну державу на своїй історичній території. Проте
насправді дуже неоднозначно можна трактувати як поняття народу,
історичної території (яка може вважатися такою одночасно для кількох
народів), так і поняття самої незалежної держави. Це породжує значні
суперечності під час реалізації прав народів на самовизначення. Крім
того, процес створення незалежних держав має протікати в умовах
максимальної стійкості та стабільності, щоб не стати детонатором
глобальних катастрофічних процесів. Особливо це стосується суперечностей
щодо історичної території між уже державними народами. В цьому разі за
умови демократичного устрою існують досить ефективні механізми
забезпечення інтересів корінних національних меншин без перегляду
міждержавних кордонів. Тому можна прогнозувати зміну кордонів у таких
випадках лише за наявності й інших суттєвих причин державної
нестійкості. Інша проблема в наближенні до ідеального стану пов’язана з
різною зрілістю народів і наявністю чи відсутністю в них соціальної
структури й інших передумов, необхідних для функціонування незалежних
держав. І якщо в народів, що активно борються за самовизначення, таких
проблем нема, то малочисельні народи, особливо в країнах так званого
третього світу, до середини XXІ століття часто ще не будуть готові до
створення суверенних держав на національній основі.

Окремий випадок — населення колонізованих територій, де частково чи
повністю асимільовані корінні народи. Територіальні, історичні й етнічні
особливості цих територій зумовлюють формування стійких культурних
відмінностей, певної специфічної ментальності їхнього населення, що дає
основу для формування новітніх етносів (чи протоетносів). Причому межі
територій проживання цих етносів не завжди збігаються з існуючими
міждержавними кордонами. Особливо це стосується великих країн,
різнорідні умови на територіях яких перешкоджають формуванню єдиних
консолідованих етносів. Процес розділення таких країн може особливо
прискоритися економічними суперечностями між різними їх частинами. Тому
процеси регіональної сепарації, які вже спостерігаються у великих
країнах американського континенту, мають тенденцію до дальшого значного
посилення. Цьому процесу суттєво сприятиме перехід від двополюсного до
багатополюсного світу. Адже боротьба проти спільного ворога вела до
об’єднання, й наддержава була найефективнішою формою такої боротьби. За
відсутності спільного сильного ворога відпадає потреба в об’єднанні
населення з суттєво різними інтересами та культурними особливостями.

Отже, однією з основних тенденцій XXІ століття має бути розпад імперій і
національно неструктурованих держав та утворення на їхньому місці
незалежних національних держав. Тому, крім міжрегіональних
суперечностей, які відповідають новій багатополюсній структурі світу,
основна суперечність перехідного процесу до становлення системи
національних держав ґрунтуватиметься на корінних відмінностях між
стратегічними інтересами наддержав, які пов’язані зі старим політичним
устроєм світу, та середніми національними державами, які зацікавлені у
якнайшвидшому становленні нового устрою.

Методичні основи прогнозних рішень

Позаяк основою для створення етнополітичної карти світу є конкретні
прогнозні рішення, необхідно визначитися з певним загальним алгоритмом
прийняття таких рішень. Щодо кожної конкретної території (такими
територіями будемо брати сучасні держави) ці рішення повинні дати
відповіді на запитання:

Які етнодержавні утворення прогнозуються на цій території на середину
XXІ століття, тобто чи залишиться держава єдиним етнодержавним
утворенням на її сучасній території, чи вона розділиться, чи
об’єднається з іншими; що є етнічним субстратом кожного з утворень і,
відповідно, яка його орієнтовна назва?

Де передбачаються межі цих утворень?

Які населені пункти, найімовірніше, будуть столицями цих утворень?

Основними підставами для прийняття прогнозних рішень є етнічні,
культурні, історичні, економічні, природно-географічні особливості
територій і народів. Для прийняття певного прогнозного рішення
розглядаються:

теперішня етнічна ситуація в країні та регіоні;

можливі міграції, що здатні повпливати на етнічну ситуацію;

закономірності періодичних піднесень-спадів у різних сферах для країн чи
регіонів;

теперішня політична, економічна та соціальна ситуація та прогноз її
розвитку;

об’єктивні інтереси населення територій і різних його соціальних верств,
передусім еліти.

Конкретні варіанти розвитку подій переважно не розглядаємо, оскільки до
певного закономірного результату можна йти багатьма шляхами, які
прогнозувати значно важче, ніж кінцевий результат. Конкретні шляхи
вказуємо лише в окремих випадках для ілюстрації принципової можливості
певного результату.

Оскільки процеси розвитку етносів, що є основною підставою для
прогнозування, в різних регіонах відбуваються по-різному, виділимо три
типи територій, для яких характерні різні прогнозні тенденції.

Тип 1. Території, де проживають давно (переважно в середні віки)
сформовані етноси на своїх історичних територіях. Ці етноси мають мову,
виражені особливості культури та ментальності. Географічно це: вся
Європа (включно з європейською частиною Росії); Азія без Південного
Сибіру (за винятком Бурятії, Туви та Хакасії), Далекого Сходу,
Дагестану, Філіппін і східної частини Індонезії; Африканський Ріг,
Південно-Африканська Республіка та Мадагаскар.

Тип 2. Території, в основному населені малочисельними етносами переважно
на своїх історичних землях чи етносами, що перебувають у стадії
формування з родоплемінних утворень. Географічно це: більша частина
Африки (крім півночі, крайнього півдня та Рогу), Дагестан, Філіппіни,
східна частина Індонезії, Нова Гвінея, Океанія.

Тип 3. Колонізовані території, на яких корінне населення переважно
асимільоване, витіснене чи знищене. Географічно це: Америка, Південний
Сибір (за винятком Бурятії, Туви й Хакасії), Далекий Схід, північна
(арабська) Африка, Австралія і Нова Зеландія.

Відповідно до вказаних типів територій використовуємо такі
закономірності для прогнозування виникнення етнодержавних утворень і
зміни меж між ними.

Тип 1.

А. Розпад штучних поліетнічних утворень — для теперішніх країн, на
території яких є корінні народи, що не мають власної держави, виявляють
(чи виявляли в XX столітті) прагнення до незалежності чи автономії, є
достатньо чисельними чи територіально виокремленими для формування
повноцінної держави. Етнодержавні межі формуються на підставі
адміністративного поділу теперішніх етнічних територій. З територій цих
одиниць у виняткових випадках виключаються штучно приєднані території
інших тепер недержавних народів чи штучно приєднані території домінуючої
нації, якщо ці території для неї історичні й на тепер вона там становить
однозначну більшість. Додатково може бути включено етнічні території, що
є історичними, прилягають до основних виділених і мають достатньо
активні історичні міста, тісно пов’язані з цими територіями, чи такі
великі міста є в основній виділеній території.

Б. Приєднання історичних частин країн, що були штучно виділені з
етнічних територій під час здобуття незалежності країни, і в яких тепер
ведеться активна боротьба за приєднання до своїх національних держав.
Межі формуються аналогічно до А.

В. Приєднання історичних етнічних територій, що входять до складу
імперій, котрі розпадаються, чи інших країн з активними джерелами
нестабільності за відсутності колективних регіональних гарантій
непорушності кордонів чи за умови активної боротьби корінних меншин
проти дискримінації. Крім того (за винятком територій з дуже потужними
етнічними центрами), приєднувані території мають бути територіально
суміжними з основними державами. Межі формуються аналогічно до А, проте
приєднуються лише ті частини території (за адміністративними границями),
де існує відповідна етнічна більшість, яка в XX столітті активно
виявляла прагнення до возз’єднання. Якщо частина етнічних територій вже
державного етносу належить іншій національній державі, яка є достатньо
стабільною, здатна забезпечити нормальні умови розвитку етнічних меншин
і тісний зв’язок їх з національною державою свого етносу, а також має
сильну регіональну систему непорушності кордонів, то зміна
етнополітичних меж не передбачається.

Тип 2.

A. Межі етнополітичних утворень залишаються незмінними у випадках, коли
вони переважно збігаються з етнічними межами чи з великими природними
розділювачами (море, великі ріки й озера, гірські хребти), причому
останнє — за умови достатньої етнічної спорідненості відділеної частини
етносу з оточенням для можливого влиття в єдину націю чи за наявності
достатньо великих і активних центрів для формування окремої нації.

Б. В єдине утворення може об’єднуватися група етнічно споріднених
етносів, що історично не мали власних держав і не мають достатніх умов
для формування повноцінних незалежних держав (малочисельність,
некомпактність, етнокультурна неконсолідованість, повна економічна
залежність від сусідів, відсутність деяких з основних соціальних
верств), території яких тісно пов’язані географічно, історично,
економічно і між якими нема стійких історичних антагонізмів. Зокрема,
некомпактністю може бути розсіяність і неприв’язаність до певної
території. В новоутворюваній державі має бути єдиний великий культурний
і економічний центр тяжіння. Етнополітичні межі формуються на підставі
адміністративних меж (якщо вони переважно збігаються з етнічними),
географічних ліній розділу, історичних меж (кордонів колишніх держав,
якщо вони в основному збігаються з етнічними),
економічно-культурно-комунікаційних меж зон тяжіння.

В. Достатньо сформовані етноси, які можуть створити повноцінну державу,
виділяються в окремі утворення, якщо існує хоча б одне активне джерело
етнічної сепарації в теперішній державі. В окремі утворення виділяються
етноси, які в минулому вже мали власні держави чи які мають достатню
соціальну структуру, однозначно мовно й культурно ідентифікуються, мають
економічні та комунікаційні умови, достатні для функціонування держави.
Межі цих утворень формуються як і у варіанті Б, але з більшим
акцентуванням етнічних та історичних меж. До цих утворень в окремих
випадках можуть приєднуватися малочисельні споріднені неантагоністичні
етноси, що є недостатньо сформованими чи не мають можливостей сформувати
окремі етнодержавні структури.

Г. Існуючі держави розпадаються, якщо вони не можуть бути консолідовані
в єдину державу відповідно до Б і якщо в них є достатньо активні центри
сепарації чи потенційні економічні або географічні сепараційні підстави
(природні багатства, розділеність), чи великі етногенетичні, культурні
або історичні відмінності. Розпадаються також теперішні держави, з яких
виділяються нові держави відповідно до В. Розпадаються й держави з
кордонами, які дуже не відповідають етнічним межам і в яких є джерела
напруженості чи етнічні антагонізми хоча б середнього рівня.
Об’єднуватися можуть етнічно однакові частини різних держав, що
розпадаються (чи етнічна частина держави, що розпадається, приєднується
до рівноетнічного державного утворення), якщо в цьому етносі є активний
консолідаційний рух або між частинами немає значних природних меж та
приблизно рівноцінних культурно-економічних центрів, або такі центри
взаємно доповнюють один одного. Етнополітичні межі під час
розділення-об’єднання формуються аналогічно до Б.

Тип 3.

A. На окремі етнодержавні утворення розпадаються великі держави, на
території яких існують хоча б кілька великих
культурно-економічно-комунікаційних центрів тяжіння чи окремі частини
яких суттєво відрізняються колонізаційно-етнічно чи культурно-історично.
Відповідні частини стають новими етнодержавними утвореннями. Їхні межі
формуються на підставі етнічних та адміністративних меж, меж територій
корінних етносів, зон тяжіння, природних географічних розділювачів,
історичних меж. Відповідно до цього можуть об’єднуватися й
адміністративні одиниці. Процеси формування нових етнодержавних утворень
супроводжуються процесами формування нових етносів (чи протоетносів) у
цих утвореннях. У формуванні нових етносів на колонізованих територіях
найбільше значення має етнічний склад колонізуючого населення, культурні
особливості корінного населення та нові культурні особливості соціуму,
консолідованого спільною територією, економічними й історичними
чинниками. Важливим стимулом для консолідації населення певної території
та створення на ній окремого етнополітичного утворення можуть стати
спільні соціально-економічні інтереси, що суперечать інтересам більшості
населення теперішньої країни. Проте необхідною умовою цього має бути
існування хоча б мінімальних етнокультурних підстав для відокремлення.

Б. Середні держави можуть розпадатися, якщо немає активного процесу їх
консолідації в єдину націю та за наявності умов, аналогічних до А.
Можлива також сепарація територій з переважно корінними етносами, якщо
вони достатньо чисельні й мають історично-державні прецеденти. Досить
імовірними можуть бути процеси успадкування новими етносами
культурно-історичних надбань корінних народів. Це, з одного боку,
приводить до зміцнення таких держав, а з іншого — до можливого
відокремлення територій з іншою історично-культурною основою.

В. Невеликі держави є достатньо стійкими стосовно етнотериторіальних
змін. Ці зміни можливі лише за наявності глибоких етнічних
суперечностей, що періодично переходять у відкриті конфлікти. Об’єднання
невеликих держав малоймовірне, позаяк за час їх існування сформувалися
власні владні еліти, яким зовсім невигідне таке об’єднання. Крім того,
дедалі більше виділяються історично-культурні особливості населення цих
країн, унаслідок чого виникають і зміцнюються нові етноси. Інтеграційні
процеси активно проявляються в економічній сфері та у формуванні
регіональних політичних союзів, що не зачіпає етнокультурної сфери й не
веде до суттєвого обмеження суверенітету у внутрішніх проблемах.

Вказані закономірності не є абсолютними, тому в кожному конкретному
випадку враховуватимемо й інші чинники, що можуть повпливати на
етнополітичні процеси.

Міграції, що можуть впливати на етнічну ситуацію (класифікуємо за
причинами):

а) перенаселення і брак ресурсів;

б) наявність малозаселених територій з великими ресурсами;

в) традиційні міграції Старий Світ SYMBOL 224 \f “Wingdings” \s 10 ?
Новий Світ;

г) репатріація;

д) соціально-економічні міграції.

Вважатимемо достатньо імовірними міграції, зумовлені поєднанням хоча б
двох з указаних причин. Під час розгляду міграцій у зв’язку з
перенаселенням розглядається прогнозований стан.

Географічна конкретизація цих типів міграцій:

а) джерела: Західна і Південна Європа (передусім Італія, Велика
Британія, Німеччина, Бенілюкс), Японія, Центральний Китай, Ява,
Бенгалія, долина Ґанґу, Філіппіни; крім того, джерелами можуть стати
неперенаселені території, в яких прогнозується інтенсивний ріст
населення: Середня Азія, Центральна Європа;

б) кінцеві території: Сибір, Австралія, Канада, Південна Америка,
Аляска, Гренландія, Антарктида;

в) Європа SYMBOL 224 \f “Wingdings” \s 10 ? Америка, Австралія;
Азійське тихоокеанське узбережжя SYMBOL 224 \f “Wingdings” \s 10 ?
Америка;

г) кінцеві території: Ізраїль для євреїв; Сибір для тюрків;

д) Африка, Азія SYMBOL 224 \f “Wingdings” \s 10 ? Європа, Америка;
проте для такої міграції прогнозуються великі обмеження, крім того,
населення, що мігрує, не має повної соціальної структури, воно схильне
до асиміляції і в кінцевих точках переважно втрачає основи етнічної
ідентичності.

Періодичні піднесення-спади визначаються індивідуально для кожної країни
чи регіону. Відповідно до них визначаються імовірності розширення чи
зменшення територій держав, консолідаційних процесів чи розпаду за час
від початку до середини XXI століття. За цими імовірностями
(називатимемо їх історичними імовірностями) оцінюється правдоподібність
виникнення нових етнополітичних утворень і змін меж між ними.

Вплив теперішньої політичної, економічної та соціальної ситуації та її
прогнозованих змін, а також об’єктивних інтересів населення територій і
різних його соціальних верств на прогнозні рішення переважно виявляється
в тому, що з різних можливих варіантів обираються ті, які є
найреальнішими з огляду на вказані чинники.

Російська Федерація

Після розпаду Радянського Союзу Росія вийшла зі свого стабільного стану,
який формувався протягом віків. Основною ознакою цього стану було те, що
Росія була метрополією великої євразійської імперії. Номінально
російський народ був імперським, хоча фактично він використовувався
переважно в ролі колонізуючої маси, а важливу роль у забезпеченні
стійкості імперії відігравали тюркські народи та українці, які,
збалансовуючи та стримуючи одні одних, зміцнювали імперію. Після
відокремлення України й Середньої Азії та Казахстану баланс в імперії
порушився. За відсутності механізму самозбереження дезінтеграційні
процеси наростають і нема значних етнічних сил, які б стримали їх. В
інтереси тюркських народів теперішньої Російської Федерації та євреїв не
входить існування стійкої Росії. Тюрки (насамперед татари) бачать
потребу та можливість утворення власних етнічних держав, а євреї,
розуміючи нереальність достатньо стабільної імперії в нових межах,
прагнуть максимально використати теперішню ситуацію у своїх, переважно
економічних, інтересах. Російський же народ у сучасних умовах здатний
хіба що на безоглядну ксенофобію. Це лише прискорює розвал держави, в
якій становище цього народу на етнічних землях є гіршим від становища
національних меншин, а на колонізованих землях — досить нестійким.
Катастрофічною є для етнічних росіян і демографічна ситуація. За
чисельністю населення в Російській Федерації росіяни стають національною
меншістю, причому їх частка знижується дуже різко. Так що у власній
сепарації об’єктивно зацікавлені й самі росіяни (московити).

Особливо прискорюють дезінтеграційні процеси в Російській Федерації
економічні проблеми. Кланізація призвела до фактичної відсутності єдиної
системи управління. У суб’єктів державної влади кланові інтереси та
впливи явно переважають загальнодержавні. Причому замість кланових
інтересів все більше домінуючими стають регіональні, які значно стійкіші
й мають широку соціальну базу. Інтенсивній регіоналізації Росії сприяє
економічна, політична й етнічна ситуація. Неефективність
централізованості в економіці очевидна, а замінника економічному
адмініструванню, який міг би утримати в рамках єдиного економічного
комплексу величезну, переважно слабо розвинуту територію нема, і в
найближчі десятиліття він з’явитися, очевидно, не зможе. Особливе
значення для політичної децентралізації Росії має проблема суверенітету
над ресурсами. Адже за її позитивного для регіонів розв’язання в гіршому
випадку — владні групи, а в ліпшому — населення регіону стали б володіти
величезними багатствами. Це більш ніж достатній стимул для боротьби за
суверенітет, тим більше що йому вже не протидіє жодна об’єднавча
ідеологія. Зростають різнопланові суперечності між центром та регіонами,
а в європейській частині — між двома центрами: Москвою та
Санкт-Петербургом. Ці суперечності стають дедалі принциповішими й
непримиреннішими. Зокрема, в основі суперечностей між Москвою та
Санкт-Петербургом — протиріччя між різними ментальностями, між імперією
та демократією, між азійським і європейським вибором. У Росії фактично
вже немає значних сил, які об’єктивно зацікавлені в централізації, а та
централізація, в якій зацікавлена Москва — привілейоване супермісто, на
яке працює вся імперія, — в майбутньому нереальна, позаяк немає вже тих
ідей, сил і структур, які б забезпечили це.

Особливе місце у процесі розвалу Російської Федерації відіграє Північний
Кавказ. Раніше цей традиційно антиросійський багатонаціональний регіон
утримувався в Росії завдяки підтримці народів Закавказзя, для яких
далека Росія була добрим союзником проти близьких і агресивних Туреччини
й Ірану. Проте посилення в недалекому минулому Росії та ослаблення
Туреччини і частково Ірану змінило ситуацію. Для цих народів
небезпечнішою стала вже Росія, що й спричинило їхню боротьбу за повну
незалежність, яка, як відомо, виявилася досить кривавою (події кінця
80-х — початку 90-х років XX століття в Баку, Тбілісі, Сумгаїті;
спровоковані не без участі Москви війни в Карабаху, Абхазії, Південній
Осетії). Тому Грузія, Вірменія, Азербайджан вже перестали бути
російськими союзниками, а без їхньої зацікавленості та підтримки
володіння Росії над Північним Кавказом просто не має сенсу. Тому з цієї
найслабшої ланки Російської Федерації і почався її розвал. Стримування ж
Північного Кавказу лише призводить до збільшення його дезінтегруючого
впливу на інші регіони.

Виходячи з аналізу ситуації в Росії, можна дійти висновку про те, що
відбудеться сепарація не лише її національних частин, але й компактних
економічно зв’язаних територій з певними сформованими власними
інтересами, культурними особливостями та ментальністю. Прецедентами
цього є відокремлення від Британії населених переважно вихідцями з неї
Сполучених Штатів Америки, Канади, Австралії, Нової Зеландії, а від
Іспанії — її колишніх колоній в Америці.

Отже, прогнозуємо розділення цієї країни (чи навіть вже тепер
напівкраїни, оскільки уряд у Москві має далеко не повний суверенітет над
її територією) на кілька десятків етнодержавних утворень, більшість з
яких має національну основу (хоча перевага титульної національності
зовсім не обов’язкова), а етнічною основою інших є колонізуюче населення
з переважно російським та частково українським корінням, яке за кілька
поколінь прижилося в регіонах, сприйняло певну частину культури й
історії корінних мешканців і в якого сформувалися певні
регіонально-субетнічні поведінка й інтереси. Досить сильно пов’язані з
Москвою області європейської частини залишаться в Росії, а
північноросійські землі з найменшим впливом тюркського етнічного
елементу об’єднаються навколо Санкт-Петербурга.

Розглянемо детальніше кожну з територій Російської Федерації.

Відповідно до наведеної в методичному коментарі класифікації, в сучасній
Росії є всі три типи територій.

Тип 1 — вся європейська та азійська частина, крім Південного Сибіру,
Далекого Сходу і Дагестану. Особливе місце в цьому типі територій Росії
займає Північно-Західний регіон (без автономної республіки Комі) та
Кубань.

Тип 2 — території, в основному населені малочисельними етносами.
Географічно це — Дагестан, частини Північного Сибіру й Далекого Сходу.

Тип 3 — колонізовані території, в яких корінне населення поглинуте,
витиснене чи знищене. Географічно це — Південний Сибір (за винятком
Бурятії, Туви та Хакасії) та південь Далекого Сходу.

ТЕРИТОРІЇ ТИПУ 1

На етнічних територіях прогнозується виникнення нових державних утворень
на основі корінних народів, що на сьогодні не мають власної держави і
виявляють чи виявляли прагнення до незалежності чи автономії, є
достатньо чисельними (в різних регіонах ця достатність має свою числову
межу) чи територіально відокремленими для створення незалежної держави.
Кордони нових етнодержавних утворень формуються відповідно до варіантів
А, Б, В цього типу.

1. Прикавказькі та кавказькі етнічні території. Цей регіон Російської
Федерації від часу приєднання його до теперішньої метрополії не
переставав боротися проти центральної влади, відстоюючи свої мови,
культури, прагнення до свободи і незалежності. Це прагнення не змогли
придушити ні царські багнети, ні радянські табори, ні виселення народів
зі своєї історичної батьківщини, ні танки і гармати вже «демократичної»
Росії.

2. Поволзькі етнічні території. Корінні народи цього регіону належать до
фіно-угорської групи уральської сім’ї народів та тюркської групи
алтайської сім’ї. Специфіка цих народів полягає в тому, що вони
відіграли чималу роль у процесі формування власне російського
(московського) етносу. Сучасні великі території, заселені росіянами,
були етнічною батьківщиною цих народів, переважно фіно-угорської групи.
Але, незважаючи на довготривале перебування у складі Росії і генетичну
спорідненість з російським населенням, вони зберегли свою національну
самосвідомість і залишилися досить чисельними, що й сприяло виділенню
території проживання народів цього регіону в автономні республіки. В
сучасних умовах у національних республіках іде активний процес
відродження культури, мови, зміцнення власної політичної та економічної
еліти, що вже призводить до конфліктів з Москвою щодо розподілу влади,
коштів від оподаткування тощо. А відносне розпорошення народів (так,
татари проживають у всіх республіках регіону в значній кількості) також
згуртовуватиме народи у боротьбі з центром шляхом взаємної підтримки між
республіками. До того ж навіть російська частина еліт цих республік і
більша частина їхнього російського населення не тільки не перешкоджає
економічній та політичній сепарації республік, а навпаки, досить вороже
ставиться до центральної російської влади. Це все дає підстави
прогнозувати ще більше піднесення сепарації, збільшення самоврядування в
республіках аж до проголошення їх незалежними.

3. Північні етнічні території (європейська частина). Корінні етноси цих
територій, що належать до уральської сім’ї народів (карели, саамі, комі,
ненці, нганасани), проживали тут з давніх часів. Специфікою цього
регіону є те, що він переважно розташований у зоні тайги і тундри, де на
великих за площею територіях живе відносно незначна кількість населення.
Найпристосованішими до цього середовища є корінні етноси, які охоплюють
основну площу регіону, адже більшість їх мешкає в сільській місцевості,
а за невеликої кількості міст це досить важливо. Заселення Півночі
слов’янським населенням було здебільшого малоактивним аж до розвитку там
видобувної промисловості, що спричинило масову міграцію в основні її
центри. Проте на сьогодні спостерігається деякий занепад цієї галузі
(особливо видобутку вугілля), що вже призводить до певного відтоку
переселенців-слов’ян з цього регіону. Некорінне населення живе там
здебільшого задля роботи та заробітку й не полишає надії повернутися на
історичну батьківщину.

Також треба зазначити, що, крім етнічного чинника, сепарацію цих
етнічних територій буде стимулювати боротьба за ресурси, яка значно
посилиться в XXІ столітті. Неконтрольований видобуток вугілля, нафти,
газу й інших корисних копалин зумовлюватиме дедалі більший опір з боку
корінних народів і тих слов’ян, що все-таки осядуть на Півночі. Отже,
боротьба за ресурси між центром і адміністративними національними
одиницями, прагнення корінних народів до суверенітету над своїми
історичними землями, специфіка природно-географічних умов — усе це є
основними чинниками, які додадуться до загальноросійських проблем і
спричинять сепарацію північних національних територій.

Проте корінні народи північного заходу (карели та саамі) треба
розглядати окремо від решти народів російської Півночі. Адже вони
першими зазнали слов’янського впливу — як політичного, так і культурного
— ще з часів Київської Русі. Інші ж потрапили під цей вплив значно
пізніше, що й сприяло збереженню ними національної ідентичності.

Розглянемо детальніше кожну з цих етнічних територій.

Території, заселені карелами і саамі. Хоча карели й проживають в
автономній республіці і прогнозується утворення держави саамі на півночі
Скандинавії, проте утворення незалежної Карелії чи приєднання російських
саамі до країни саамі Лапландії малоймовірне. Ці народи практично скрізь
на своїй етнічній території становлять абсолютну меншість, особливо в
містах. Карели в Республіці Карелія перебувають піді впливом північних
росіян. Еліта республіки, переважно російська, хоча і вважає себе
представником етнічно й географічно відмінної від інших території
Російської Федерації — Карелії, проте зазнає великого впливу
Санкт-Петербурга. Отже, прогнозується, що карели не будуть виявляти
власної сепарації, а підтримуватимуть сепарацію цілої Північної Росії.
Щодо саамі, то більша їх частина проживає в малоприступних районах
Кольського півострова. Вони територіально відрізані від основної гілки
свого народу на півночі скандинавських країн. Невиділення їх в окрему
національну адміністративну одиницю робить ще менш імовірним варіант
приєднання «російських» саамі до Лапландії. Крім того, і карели, і саамі
зацікавлені в якнайтіснішому зближенні між Північною Росією і країнами
Скандинавії, східним форпостом яких є етнічно споріднена з ними
Фінляндія. Таке зближення практично неможливе, поки Санкт-Петербург буде
підпорядковуватися Москві. Тому задля сепарації Північної Русі від
Москви і карели, і саамі, і російська еліта Карельської Республіки,
найімовірніше, не висуватимуть значних претензій на власне етнодержавне
утворення.

Тепер розглянемо території, заселені слов’янським населенням, які
класифікуються за типом 1 (європейська частина Російської Федерації за
винятком національних адміністративних одиниць і уральських областей).

Більшість територій цього регіону входили до території розселення
слов’ян на початку тисячоліття, пізніше — до складу Київської Русі.
Решту земель було колонізовано дещо пізніше, проте й їх можна віднести
до споконвічно етнічних територій слов’янського заселення.

На сучасному етапі навіть на територіях, де проживають росіяни,
населення не є однорідним. Можна виділити принаймні три гілки
російського народу (без урахування колонізованих ними територій Уралу,
Сибіру та Далекого Сходу): слов’янське населення Прикавказзя (яке, у
свою чергою, можна розділити на населення Кубані та Ставрополля),
північне слов’янське населення та власне росіяни центральних районів.
Цей розподіл, окрім етнічного, ґрунтується й на інших, можливо, ще
важливіших чинниках, які стануть основою сепарації Північної Русі та
Прикавказзя (див. далі).

Кубань. Прикавказька територія Російської Федерації, яка протягом усієї
своєї історії цілковито відрізнялася від центральних районів країни. На
початку нашої ери все Прикавказзя було заселене кавказькими народами.
Пізніше воно досить активно, особливо після входження до складу Росії,
заселялося слов’янами. Проте тут поряд з переселенцями з центральних
районів Росії (власне росіян) в усі часи значний відсоток становили
переселенці з України, а після виселення сюди Чорноморської Січі
український елемент став домінуючим. Як наслідок, упродовж кількох
століть Кубань вважалася етнічною українською територією. Підставою для
цього є й те, що ще за часів Київської Русі тут був знаменитий
Тмутараканський анклав — важливий торговельний центр і південно-східний
форпост Русі-України.

Проте довготривале відчуження — як територіальне, так і
політично-адміністративне — привело до виділення кубанців у специфічний
протоетнос. Важливим іспитом для нього, що виявив його специфічність,
самобутність та відрубність і від Росії, і від України, стали події
після 1917 р., коли Кубань відмовилася входити до складу як України, так
і Росії, проголосивши свою незалежність. Хоча вона і втратила її у
збройній боротьбі з більшовиками, цей прецедент виявив етнічну зрілість
та структурованість кубанців. Отже, можна говорити, що на основі
українського етнічного елементу та частково російського та кавказького,
у зв’язку з географічною відокремленістю як від українців (Азовське та
Чорне моря), так і від росіян (донські та калмицькі землі), на Кубані
утворився самобутній слов’янський етнос. Особливу роль в етнічному
розвитку кубанців відіграла їх власна військово-політична козацька
еліта, яка протягом усієї історії боролася за свої права, в тому числі й
за політичний суверенітет над Кубанню. Навіть радянська влада не змогла
викорінити цей самостійницький дух козацтва, що призвело вже до
теперішніх конфліктів між Москвою та Кубанню. Цю сучасну політичну та
економічну конкуренцію доповнює активний розвиток кубанських традицій:
козацьке військо, культура кубанців. Крім того, оскільки Кубань
знаходиться неподалік такого центру сепарації, як Кавказ, припускаємо,
що самостійницький рух на Кубані буде все більше посилюватися. Отже, з
дальшим загостренням етнічної, економічної та політичної кризи в Росії
можна прогнозувати відділення Кубані від Москви та створення власної
держави, яка, ймовірно, стане лідером усього кавказького регіону завдяки
своєму географічному розташуванню, економічному розвитку та сильній
політичній еліті. Крім того, це державно-політичне утворення, очевидно,
стане близьким і надійним союзником України, забезпечуючи український та
й узагалі європейський вплив не лише на Кавказ, але й значною мірою на
Малу Азію та Закавказзя.

Ставрополля. Ще одна прикавказька територія Російської Федерації, де в
чому подібна до Кубані, проте в етнічному плані не така специфічна, як
остання. Ставрополля переважно заселене росіянами, але є значний
відсоток вихідців з України. І хоча тут етнічна відмінність від
Центральної Росії невелика, географічна відокремленість від Москви
(Кубань та Калмикія) зумовлює окремішність Ставрополля та зближення його
з Кубанню та іншими національними кавказькими територіями.
Ставропольському краєві немає жодного сенсу бути форпостом занепадаючої
імперії в Кавказькому регіоні, а мирне співіснування з кавказькими
народами значно пріоритетніше від збройного протистояння задля чужих
інтересів. Військовий досвід населення краю та політична значущість
сприятимуть самодостатності Ставрополля. Отже, можна прогнозувати, що у
зв’язку з від’єднанням прикавказьких і кавказьких територій, будучи
територіально майже відрізаним від Центральної Росії, Ставрополь
приєднається до сепараційної політики своїх кавказьких сусідів, щоб
вчасно відмежуватися від гинучої імперії та не допустити конфліктів на
своїй території. А з відділенням від Москви уральських, сибірських та
далекосхідних територій питання про самостійне Ставрополля буде
автоматично вирішене.

Отже, прогнозується виникнення нового етнодержавного утворення —
Ставрополля.

Північна Росія (Північна Русь).

Сепарація цього регіону буде наслідком практично повного розпаду
сучасної Російської Федерації. Відділення Півночі Європейської Росії
спричинено кількома важливими чинниками, які додадуться до глибокої
кризи в країні.

І с т о р и ч н о – д е р ж а в н и ц ь к и й ч и н н и к. Північна
Росія виступає як продовжувач традицій Новгородської землі, яку лише
силою було приєднано до Московського царства. Новгородська сепарація
була великою проблемою на початках творення Росії. Побудова на цих
землях Санкт-Петербурга як нової столиці вгамувала ці настрої, оскільки
населення цього регіону вже не було далекою провінцією. Але тут на
перший план вийшло протистояння двох столиць — нової та старої, в яких
завжди формувалися свої владні та економічні еліти. Отже, на давнє
розділення Росії на Московію та Новгородську землю наклалося нове
протиборство між двома центрами — Москвою та Санкт-Петербургом.

С о ц і а л ь н о – п о л і т и ч н и й ч и н н и к. За політичною
орієнтацією населення Санкт-Петербурга докорінно відрізняється від
Москви та Центральної Росії. Тут значно менше популярні комуністи і
зовсім не популярний шовіністичний російський націоналізм. Зате
найпопулярнішою є найцивілізованіша й найдемократичніша з впливових
російських політичних сил — об’єднання «Яблоко». Більше того, на
останніх виборах до міської думи у Санкт-Петербурзі перемогло суто
місцеве політичне об’єднання, що відкололося від блоку «Яблоко». На
відміну від традиційно «купеческой» Москви в Санкт-Петербурзі
найавторитетнішою силою є інтелігенція. За сприйняттям Європи
Санкт-Петербург значно ближчий до сусідніх балтійських держав, ніж до
Москви. Причому демократизм і європейська орієнтація Санкт-Петербурга не
є особливістю теперішнього часу. Це було характерним для міста від
самого початку його заснування. Цим відзначався й історичний попередник
Санкт-Петербурга — Великий Новгород.

Е к о н о м і ч н и й ч и н н и к. У наш час північноєвропейська
частина Росії в економічному плані розвиненіша, ніж центральна, що й
проявляється в стереотипах соціальної поведінки (зокрема, на Півночі
меншу підтримку мають радикальні політичні сили). В умовах великої
економічної кризи, яка поки що ще не досягнула апогею, на розвиненішій і
працьовитішій (на відміну від Москви, яка фактично стала
містом-паразитом) Півночі виникне ще й економічна сепарація (вимоги
суверенітету над власними ресурсами та виробництвом, контролю над
податковою системою в регіоні). Однією з перших ознак цього кілька років
тому стала ідея (яку досить наполегливо обстоювало місцеве керівництво)
надання Санкт-Петербургу разом з Ленінградською областю статусу
республіки.

Е т н і ч н и й ч и н н и к. Більша частина земель сучасної
центральноєвропейської частини Росії ще на початку першого тисячоліття
н. е. була заселена неслов’янським населенням й колонізована слов’янами
пізніше. Прийшлі слов’яни спочатку змішалися з тамтешнім населенням
фіно-угорської групи (поволзькі народи), а пізніше зазнали значного
тюркського впливу. Отже, можна говорити, що населення Центральної Росії
генетично є сплавом поволзьких, тюркських та слов’янських народів. А
землі північної частини Росії були заселені слов’янами ще на початку
нашої ери, корінні народи уральської сім’ї були нечисленними, а
відсутність значних міграцій перешкоджала інтенсивному змішуванню.
Контакти із Скандинавією (варязький вплив) ще більше відмежували їх від
населення Центральної Росії. Для населення російської Півночі характерне
розвинене регіональне самоусвідомлення (новгородці, псковичі,
вологодці). Більше того, аж до минулого століття в багатьох селах
Псковщини та Новгородщини розмовляли зовсім відмінною від російської
північноруською мовою. Це справді був не діалект, а повноцінна писемна
мова, яку російський царизм знищував усіма засобами. На жаль, на відміну
від української мови, яка також зазнала подібних репресій,
північноруська мова тоді не змогла вистояти — непохитних, але менш
чисельних її прихильників знищили фізично.

Ч и н н и к м е н т а л ь н о с т і. Населення Московії за ментальністю
близьке до азійських країн. Для нього характерні значні прояви
шовінізму, національної нетерпимості. В Московії завжди існував
одноосібний, диктаторський спосіб управління державою. Ментальність
північних слов’ян зовсім інша: несприйняття шовінізму, толерантність,
зацікавлення виключно своїми проблемами. На відміну від Центру, деспотія
там ніколи не мала підтримки, була у шані думка старшого і поважнішого,
що й відобразилося у способі управління (наприклад, боярська республіка
в Новгороді). Отже, можна говорити, що ментальність північних росіян
близька до європейської, а центральних — до азійської.

В і й с ь к о в и й ч и н н и к. Цілком можливо, що незабаром на
перший план вийде проблема проходження військової служби чоловіками з
півночі європейської частини Росії. Вже сучасні події показують, що
розпад країни не всюди відбуватиметься мирним шляхом (війна в Чечні).
Населення буде активно виступати проти загибелі військовослужбовців з
півночі в нових «гарячих точках». Це прагнення буде змушена підтримати й
еліта регіону, добиваючись, щоб її громадяни служили виключно на
півночі, що дозволить вже їй самій контролювати армію на своїй
території. Пригадаймо, що цей чинник в Україні використовувався як один
із найсильніших доказів у боротьбі за незалежність країни.

З о в н і ш н і й ч и н н и к. Майже всі європейські країни зацікавлені
в розподілі європейської частини Росії, оскільки велика напівазійська
держава з імперськими амбіціями завжди може бути загрозою для
демократичних національних держав. Першою необхідною передумовою для
унеможливлення відродження Московської імперії є незалежна Україна.
Проте ця умова не є достатньою. Для встановлення стійкої рівноваги й
стабільності на сході Європи не повинно бути держави, яка простягає свої
володіння «від моря й до моря». Тому достатньою умовою остаточної втрати
Москвою імперських амбіції є встановлення (а якщо зазирнути глибше в
історію, то відновлення) незалежності Північної Русі. Ця країна стане
невід’ємною частиною демократичної Європи, буде вагомою противагою як
Московії, так і Німеччині. Тому природними її союзниками будуть країни
Північної Європи і Балтії, Польща й особливо Україна.

Отже, ці чинники та глибока економічна, політична та етнічна криза в
Росії, найімовірніше, призведуть до поділу європейської частини етнічної
території росіян на Північну Русь та Московію. За останньою, напевне, і
збережеться назва «Росія».

Межі.

Кубань — сучасний Краснодарський край Російської Федерації без
територій, заселених адигейцями (Республіка Адигея). Столиця — місто
Краснодар.

Ставрополля — сучасний Ставропольський край Російської Федерації.
Столиця — місто Ставрополь.

Північна Русь — сучасні Мурманська, Архангельська, Вологодська,
Ленінградська, Новгородська, Псковська області Російської Федерації та
Республіка Карелія. Столиця — місто Санкт-Петербург. З огляду на
географічне розташування та, частково, етнічний склад можна допустити
можливість приєднання до Північної Русі Тверської, Ярославської та
Костромської областей. Проте існування сильних зв’язків цих областей з
Москвою робить цей варіант малоймовірним.

Росія (Московія) — сучасні Московська, Тверська, Костромська, Кіровська,
Володимирська, Івановська, Нижньо-Новгородська, Ярославська, Смоленська,
Калузька, Рязанська, Тульська, Брянська, Орловська, Липецька,
Тамбовська, Курська, Бєлгородська, Воронезька, Волгоградська,
Ростовська, Ульяновська, Саратовська, Астраханська, Пензенська та
Самарська області Російської Федерації. Столиця — сучасний центр
метрополії місто Москва. Варіанти приєднання до України частин
Брянської, Курської, Воронезької та Ростовської областей, які історично
є етнічними українськими землями, оцінено під час розгляду України й
визнано малоймовірними. Аналогічно недостатню вірогідність мають
варіанти приєднання до Білорусі її етнічних територій в Брянській та
Смоленській областях. Вартий уваги варіант сепарації Донщини та
Південного Поволжя (Ростовська, Саратовська, Волгоградська й
Астраханська області). Проте за ментальністю та етнічним складом їхнє
населення близьке до іншого населення Московії, ці території не мають
спільного досить сильного центру, всебічні зв’язки з Москвою досить
стійкі. Тому їх сепарація можлива лише під час швидкого катастрофічного
розвалу Росії, який малоймовірний. Проте і в цьому разі сепарація не
була б стійкою й незворотною. Обґрунтування сепарації від Росії інших
областей подано при розгляді відповідних регіонів.

За типом 1 розглядається більша частина азійської частини Російської
Федерації — вся територія, крім Південного Сибіру (за винятком Бурятії,
Туви та Хакасії) і Далекого Сходу, які належать до типу 3.

ПІВНІЧНІ ЕТНІЧНІ ТЕРИТОРІЇ АЗІЙСЬКОЇ ЧАСТИНИ РОСІЇ

Цей регіон — етнічна територія багатьох північних народів (евенків,
якутів, евенів, чукчів, коряків тощо). Головною особливістю цього
регіону є те, що, незважаючи на величезну територію і природні
багатства, він мало заселений. Основна причина цього — складні умови
проживання, які далеко не кожна людина може витримати. Переважно тому
північ азійської частини Росії — найменш колонізований край, незважаючи
на його природні багатства. Проте навіть невелика кількість прийшлого
населення змогла докорінно змінити національний склад цих територій. У
всіх національних одиницях регіону російське та інше прибуле, переважно
слов’янське, населення становить абсолютну більшість. Проте, швидше за
все, ця обставина не зможе зупинити сепараційні процеси. Адже, як і на
півночі європейської частини Росії, корінне населення проживає по всій
території регіону. Виділення більшості територій регіону в окремі
автономні одиниці спричинило появу місцевої політичної та економічної
еліти. Більшість прибулого населення намагається заробити гроші та
повернутися на історичну батьківщину. А те населення, яке осіло в цьому
регіоні, все більше зв’язує себе з цією землею, але, щоб насправді
вкорінитися, їм потрібно так чи інакше перейняти елементи способу життя
місцевих мешканців. Вже тепер бувають ситуації, коли через економічну
кризу та віддаленість цілі райони відключають від електро- і
теплопостачання, що в умовах Півночі для прийшлого населення — справжня
катастрофа. Тому відбувається інтенсивний відтік з Півночі колонізуючого
російськомовного населення, яке не пристосувалося до тамтешніх умов
життя. Це значною мірою вплине на етнічний склад населення регіону. Крім
того, чи не основним чинником буде боротьба за суверенітет над
ресурсами. Отже, можна прогнозувати, що північні території азійської
частини Російської Федерації реально можуть претендувати на
самостійність.

АЗІЙСЬКІ ТЕРИТОРІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ, що відносяться до типу 3
(Південний Сибір, за винятком Туви, Бурятії та Хакасії, а також Далекий
Схід)

Ці колонізовані росіянами й іншими слов’янськими народами території
можна розділити на декілька регіонів відповідно до етапів колонізації і
для кожного з них прогнозувати подальший розвиток ситуації.

Тюменська область.

У наш час ця область — нафтова столиця Росії, один з провідних
російських регіонів. Намагання Москви приборкати надто самостійний
регіон наштовхуються на спротив економічної та політичної еліт,
прив’язаних до ресурсів області. Це призводить до проявів сепарації на
економічному ґрунті, що в свою чергу є першим кроком до сепарації
політичної. З подальшим загостренням ситуації в Росії та виділенням
національних окраїн у незалежні етнополітичні утворення прогнозується,
що й Тюменська область не захоче надалі спонсорувати помираючу імперію.
Щодо можливого об’єднання в одну державу із сусідніми регіонами, то така
перспектива малоймовірна. Від Уралу Тюменську область відрізняють
економічні інтереси — в першому розвивається переробна промисловість, у
другій — видобувна. Обидві потужні економічні еліти мають зовсім різні
інтереси, тому їх об’єднання малоймовірне. Ще важливішим чинником проти
об’єднання Уралу й Іртишу (Тюменської області) є різний склад і
ментальність населення. На Уралі переважає давнє російське населення з
першої хвилі колонізації, а на Іртиші — населення першого, другого
поколінь, де, окрім росіян, проживає велика кількість українців.
Малоймовірним є й об’єднання Тюменської області зі східнішими
сибірськими областями, оскільки прогнозується, що там буде значний вплив
тюркського населення. Слов’янське, орієнтоване тільки на Європу
населення Іртишу буде проти такого об’єднання.

Проте малоймовірно, що Тюменська область залишиться неподільною. Швидше
за все, її заселена ненцями північна частина, яка тепер становить
Ямало-Ненецький національний округ, стане основою для формування
північної держави Ненія. Але сучасний Ханти-Мансійський національний
округ залишиться у складі Іртишу, оскільки він економічно повністю у
нього інтегрований, а кількість корінного населення в окрузі є дуже
незначною.

Отже, прогнозується виникнення «європейського» державного утворення за
Уральськими горами, на місці сучасної Тюменської області, — Іртиш.

Сибір (Томська, Новосибірська, Омська, Кемеровська області, Республіка
Алтай та Алтайський край).

Цей регіон у давнину був центром зародження тюркського протоетносу,
звідки тюрки й розселилися на велику частину Азії і частково Європи.
Лише протягом останніх двохсот років домінуючі позиції в Сибіру займало
нетюркське населення. Проте й у цей час регіон був досить тісно
зв’язаний з територіями, заселеними переважно тюрками, передовсім
Казахстаном. Прогнозується, що велике значення для майбутнього цього
регіону матимуть два чинники: розпад Російської Федерації із суттєвим
послабленням російського впливу в Азії та загальна криза в Туреччині зі
спробами повернення турків до своїх історичних коренів. Зупинення
просування Туреччини в Європу, суперечності між прихильниками різних
напрямків дальшого розвитку цієї країни спричинюють гостру ідеологічну
кризу в турецькому суспільстві. Компромісним варіантом розв’язання цієї
кризи є ідеологія пантюркізму, відповідно до якої Туреччина стає
провідником та опікуном усіх тюркських народів. Позаяк території
проживання цих народів лежать на північний схід від Малої Азії,
домінуючим стає північно-східний напрям турецької експансії (до цього
турецька експансія була переважно зорієнтована на захід, що виявлялось
як у активній підтримці мусульман у Європі, так і в значній міграції
турків у європейські країни). Криза й перенаселеність Туреччини разом зі
швидким ростом турецького впливу в Середній Азії та Казахстані,
ймовірно, призведе до активної міграції турків у країни цього регіону з
великою територією та не надто великою чисельністю населення. Ослаблення
росіян у Сибіру та активізація тюркських народів сучасної Російської
Федерації призведе до посилення міграції турків і в Сибір. Причому
низький природний приріст населення в цьому регіоні та розвинута
промисловість особливо сприятимуть турецькій міграції (адже нині
Туреччина «спеціалізується» на постачанні в Європу дешевої робочої
сили). Звичайно, важливим ідеологічним підґрунттям міграції буде й теза
про повернення на історичну батьківщину. Імовірна турецька міграція в
Сибір буде вигідною і для Європи, оскільки вона відверне від Європи
будь-яку загрозу турецької експансії (адже вже сьогодні турецькі
емігранти становлять у багатьох європейських країнах неабияку проблему).
Крім того, значно вигіднішим є контроль величезних сибірських ресурсів
частково європеїзованими турками, ніж абсолютно іншими за ментальністю
та культурою китайцями та японцями, які досить наполегливо добиваються
такого контролю (ослаблений слов’янський етнічний елемент навряд чи в
змозі протистояти китайсько-японській експансії в Сибір і на Далекий
Схід).

Отже, на території південної частини Західного Сибіру прогнозується
виділення нового етнодержавного утворення Сибір, в основі якого буде
тюркський і слов’янський етнічні елементи.

Красноярський край та Іркутська область.

Красноярський край сьогодні виступає як один із регіональних лідерів
Росії, намагаючись стати центром усієї її азійської частини. Він уже
тепер протистоїть Москві, виборовши для себе суттєву економічну та
політичну автономію. Прогнозується, що Красноярськ пришвидшить сепарацію
від Москви всього Сибіру та Далекого Сходу. Проте стати центром великого
державного утворення Сибіру він, швидше за все, не зможе. Цьому буде
перешкоджати тюркський вплив у Західному Сибіру, сепарація національних
сибірських республік та національних округів. Єдиною територією, яка
повністю з’єднана з краєм (далі етнодержавне утворення, основою якого
прогнозується Красноярський край, умовно називатимемо Єнісеєм), є
Іркутська область. Також малоймовірно, що Єнісей буде намагатися
втримати свої території на півночі: Долгано-Ненецький та Евенкійський
національні округи. Для нього вигідніше контролювати іззовні незалежні
північні держави ненців і евенків, ніж нести відповідальність за
ситуацію в них, особливо за становище непристосованого до умов півночі
російського населення; давати їм значні дотації, одночасно стримуючи
їхню сепарацію.

Далекий Схід (Амурська область, Хабаровський та Приморський краї).

Цей регіон почав активно колонізуватися лише на початку ХХ століття, і
першими, хто переселився туди, були українці. На початку українці були
провідним етносом регіону. Найкомпактніше вони селилися в теперішньому
Приморському краї, проте розселялися й у нинішніх Хабаровському краї та
Амурській області. Недаремно тривалий час назвою регіону була Зелена
Україна, або Зелений Клин. Трохи згодом сюди почали переселятися й
росіяни, переважно селяни та козаки, які оселялися за течією ріки Амур.

У наш час на Далекому Сході є два центри економічного й політичного
життя регіону — Владивосток та Хабаровськ. Хоча вони економічно й
пов’язані, проте за багатьма показниками суттєво відрізняються один від
одного, унаслідок чого можна прогнозувати їхнє майбутнє перебування в
різних державних утвореннях. Основні чинники цього — різний національний
склад населення (у Примор’ї дуже багато українців, які реально впливають
на ситуацію в краї, а в Хабаровському краї та Амурській області
українців значно менше); різні політичні й економічні інтереси
(Примор’я-Зелений Клин цілковито орієнтується на Японію, а Амурія сильно
пов’язана із сибірською частиною Росії та Китаєм); Примор’я-Зелений Клин
значно розвиненіше від Амурії і перспективи його розвитку на близьке
майбутнє значно кращі.

Отже, прогнозується виділення на півдні Далекого Сходу Росії двох
державних утворень — Зеленого Клину (назва краю на початку його
колонізації) та Амурії.

Магаданська область.

Можна говорити, що Магаданська область — це «російська Австралія»,
оскільки тут спочатку основну масу прийшлого населення, як і в
Австралії, становили засуджені, для яких ця земля була в’язницею. Проте
з часом деякі з них осідали в області вже як вільні люди. Тепер до
складу Магаданської області входить, окрім північного узбережжя
Охотського моря та нижньої течії ріки Колима, ще й уся Чукотка. Проте
малоймовірно, що Магаданська область (Магадан) збереже у своєму складі
Чукотський національний округ, для якого прогнозується власний
політичний та етнічний розвиток. Таким чином, основну територію
Магадану, швидше за все, становитимуть райони, заселені переважно
російським й іншими європейськими етносами. Після відділення від Москви
сусідніх територій (насамперед Республіки Саха), Магадан, імовірно,
розвиватиметься самостійно і навряд чи приєднається до якихось
постросійських державних утворень. Найреальнішим із варіантів приєднання
Магадану міг би бути варіант приєднання до прогнозованої країни Амурії,
основу якої становитиме сучасний Хабаровський край. Проте Магадан
відділений від неї тисячами кілометрів малозаселених територій. Крім
того, ці регіони колонізувалися зовсім по-різному — поселення українців
та росіян на землях Амурії та насильницьке переселення в’язнів у Магадан
по-різному вплинули на ментальність і самоусвідомлення населення цих
територій. Магадан тісніше пов’язаний із сусідніми Сахою, Камчаткою,
Чукоткою, ніж з Амурією. Та й самій Амурії за умов значних економічних
проблем Магадан завдав би багато зайвих клопотів.

Отже, прогнозується виділення далекосхідного державного утворення
Магадан.

Межі.

Іртиш (держава прийшлого російського, українського населення і місцевих
етносів — татар, ханти, мансі, ненців та інших) — Тюменська область за
винятком Ямало-Ненецького національного округу. Столиця — місто Тюмень.

Сибір (держава тюркського та осілого на цих землях російського
населення) — Томська, Новосибірська, Омська, Кемеровська області,
Алтайський край і Республіка Алтай. Столиця — місто Барнаул (центр
інтеграції північніших областей з гірським Алтаєм).

Єнісей (держава російських сибіряків) — Красноярський край без
Евенкійського та Долгано-Ненецького національних округів, Іркутська
область без північно-східного та південного районів (на північ від міста
Усть-Кут) і Усть-Ординського національного округу та прибайкальських
територій на північ від Іркутська. Столиця — місто Красноярськ.

Амурія (держава російського та частково українського населення Далекого
Сходу та місцевого нечисленного корінного самодійського населення —
евенків, нанайців, ульчів, удигейців, нівхів та інших) — Амурська,
Сахалінська області (без чотирьох Курильських островів — Кунашира,
Ітурупа, Урупа, Шикотана та сусідніх з ними островів Хабомаї) та
Хабаровський край. Столиця — місто Хабаровськ.

Зелений Клин (держава українського та російського населення Примор’я) —
Приморський край без Посьєтського району. Столиця — місто Владивосток.

Магадан (держава змішаного європейського за походженням населення Колими
та малочисельного корінного населення) — Магаданська область без
Чукотського національного округу. Столиця — місто Магадан.

Сполучені Штати Америки

12 жовтня 1492 року — день, коли моряки кораблів «Свята Марія», «Пінта»
та «Нінья» уперше побачили на обрії незнайомий берег — увійшов в історію
як народження Нового Світу. Власне, з цього моменту розпочався період
європейської колонізації західного континенту. Новий Світ завжди
притягував до себе переселенців. Туди намагалися потрапити вигнані зі
своєї землі англійські селяни, ірландці, котрі рятувалися від голоду і
національних утисків, українці, яким не дозволяла повноцінно розвиватися
жодна окупаційна влада. Також в Америку пливли представники неприйнятних
для Європи релігійних сект — англійські пуритани, німецькі та чеські
протестанти, французькі гугеноти. Часто ті, хто назавжди залишав
батьківщину, стояли перед дилемою — сидіти у в’язниці або померти з
голоду вдома чи спробувати розбагатіти в «казковому Ельдорадо».
Англійцеві, який хотів потрапити за океан, треба було лише скоїти
незначний злочин — і його виряджали в бажану подорож.

Першою англійською колонією на американській землі була сучасна
Вірджинія. Переселенці мріяли почати нове життя на вільній землі, де, як
їм здавалося, все залежатиме лише від їхньої праці. Проте культ
«золотого долара» цілковито заволодів раннім американським суспільством.
Власниками життя на «вільній землі» ставали не піонери-відкривачі чи
працьовиті фермери, а земельні спекулянти та промисловці. А інститут
рабства затьмарив увесь романтичний образ Нового Світу. Найбільшим же
злочином «культурних» європейських переселенців було винищення корінного
населення Америки — індіанців. Коли перші іспанські каравели кинули якір
біля берегів Нового Світу, на території сучасних Сполучених Штатів
проживало близько трьох мільйонів чоловік. Саме тут винищення індіанців
було найжорстокішим, оскільки, на відміну від Латинської Америки, де
колонізатори руйнували лише основи традиційного індіанського способу
життя, а прості індіанці здебільшого змішувалися з прийшлим населенням,
створюючи тим самим нові етнічні сукупності, у США корінне населення
знищували повністю. Таким чином, початкова ідея вільної держави для
вільних людей не здійснилася. Англійські колонії в Північній Америці, а
потім і незалежні Сполучені Штати Америки стали типовою за європейськими
стандартами імперською державою, «державні інтереси» якої стосувалися
почергово: Атлантичного узбережжя Північної Америки, Північної Америки,
усієї Америки, а тепер і цілого світу.

Після короткого історичного екскурсу звернімося до аналізу етнічної та
територіальної ситуації в країні. На перший погляд, тут нічого
аналізувати, адже скрізь говориться про єдину американську націю
«вільних людей» і, незважаючи на федеративний устрій, це — одна з країн,
де внутрішньополітична ситуація є найстабільнішою. Проте чи має це
твердження рацію?

Американська нація почала формуватися у кінці XVІІ століття. На початках
її основу складали англійці, ірландці, валійці та шотландці, які згодом
змішалися з голландцями (після передачі Англії Нового Амстердаму —
Нью-Йорка), німцями, французами, данцями та іншими. Власне, англійці й
принесли в колонії свою мову, особливості способу життя та культури.
Проте єдиною етнічною спільнотою населення англійських володінь у
Північній Америці насправді так і не стало. Існували різні колонії, які
були роз’єднані як політично, так і етнічно (у Нью-Йорку була велика
голландська громада, в Пенсільванії — німецька, у Північній і Південній
Кароліні —громада французьких гугенотів). З часом етнічні відмінності,
зумовлені різним складом прибулого населення, у більшості штатів
згладилися. Проте зростали регіональні відмінності. Нова Англія (Північ)
і Південь розвивалися зовсім різними шляхами — вільне підприємництво і
фермерство Півночі та плантаційне господарство Півдня, де процвітало
рабство. Недаремно економічне та суто людське протистояння північних
«янкі» та південних «джентльменів» призвело до тимчасового розпаду
країни і громадянської війни. Незважаючи на те, що Сполучені Штати було
знову об’єднано, протистояння збереглося надовго. А прецедент створення
незалежної південної Конфедерації ще довго впливав на політику США.
Разом із завоюванням чи придбанням нових земель у Сполучених Штатах
посилювалися регіональні відмінності. Французька Луїзіана, колишні
мексиканські землі внесли значний «чужий» компонент у переважаючу
англосаксонську культуру США. З часом цей вплив посилився. Приозерні
штати активно заселялися неанглійським європейським населенням. Маючи
історичний ґрунт, багато іспаномовних мексиканців переселялося на свою
колишню територію в південно-західні штати. До того ж у деяких регіонах
сформувалося специфічне англомовне населення, яке значно відрізняється
від приатлантичних американців.

Передусім, специфічною територією з яскраво вираженою регіональною
ментальністю й усвідомленням власних окремих інтересів є Техас, який має
певний досвід незалежності. Далі за рівнем прояву регіональної специфіки
йде населення штатів, за якими збереглася колишня назва «Захід». Власне,
якщо й існує американський етнос, то ним є населення цього регіону,
стиль життя якого поєднав культуру та досвід перших європейських
переселенців з традиціями та світосприйняттям корінного індіанського
населення. В цих штатах нині триває досить активний процес «укорінення»
людей на землі, тобто люди намагаються знайти історичні підстави для
проживання на цій території. Переселенська американська традиція вже не
в моді. Жителі внутрішньої північно-західної частини США та гірських
штатів у районі Скелястих гір дедалі більше ідентифікують себе як
спадкоємців колишнього індіанського населення цих земель. Якщо на
початку ХХ століття існувала загроза цілковитого зникнення індіанців як
етнічної сукупності, то в наш час вже більше мільйона американців Заходу
вважають себе індіанцями, а близько десяти мільйонів стверджують, що в
них тече індіанська кров. У цих штатах престижно знаходити пращурів
серед індіанців, це надає великого авторитету. Можна припустити, що на
колишньому американському Дикому Заході людей, які «знайшли» свої
індіанські корені, з часом буде все більше. Тим самим ці штати будуть
все більше відособлюватися від приатлантичних та приозерних штатів, де
панує культура «переселенців».

Отже, всередині Сполучених Штатів поглиблюються етнічні та культурні
відмінності. Вони все більше ставлять під сумнів твердження про єдину
американську націю. Через великі розміри країни й різноманітність
географічних умов переселенці з Англії на Тихоокеанському узбережжі США
стали зовсім відмінними від переселенців з Англії на Атлантичному
узбережжі.

Намагаючись об’єднати різношерсте населення своєї країни і посилити
внутрішню стійкість, уряд Сполучених Штатів протягом тривалого часу
провадив політику ізоляціонізму. Проте така велика країна з розвинутою
економікою довго не могла бути ізольованою від планетарних політичних
подій. І Сполучені Штати на початку ХХ століття увірвалися у світову
політику з наміром ще більше розвинути свою економіку за рахунок інших
країн. Проте цей прорив на світову арену не був результатом завершення
консолідації «американської нації». Просто було знайдено нову мету, яка
повинна була згуртувати все населення Штатів. Цей процес боротьби за
перетворення США в найпотужнішу світову державу став незворотним.
Країна, яка більше століття стримувала свій величезний потенціал, з
великою швидкістю вирвалася на світову арену. Отримавши колосальні
прибутки від двох світових війн, США по праву стала «супердержавою»
світу. Проте для такого типу держав, які найбільше розвиваються під час
війн чи значних військово-політичних протистоянь, для постійного
прогресу і підтримки загальнодержавної мети завжди потрібний «ворог». І
чим сильніший ворог, тим більше країна мобілізується і, відповідно,
більше розвивається в усіх сферах. Це закономірно, оскільки Сполучені
Штати формувалися як держава і збільшували свою територію в напруженій
боротьбі з Англією, корінним населенням — індіанцями, з Мексикою. І лише
сильний ворог міг об’єднати населення такої різнорідної за всіма
параметрами території, як США. Таким чином у країни з’являлися все нові
вороги — Німеччина, Японія, Радянський Союз, і всі вони в той чи інший
спосіб були переможені. У наш час Сполучені Штати продовжують залишатися
державою-лідером. Проте синдром пошуку ворога залишився. Росія втягнута
у власні внутрішні проблеми і навряд чи зможе з ними впоратися. Відтак
вона вже не може реально претендувати на роль конкурента Штатів. Щодо
економічно розвинених країн, то вони можуть конкурувати зі Сполученими
Штатами лише в економічній сфері, але аж ніяк не в політичній чи
військовій. Проте США все ж намагаються знайти нових ворогів. Тепер
найбільшим з них є Ірак, якого Штати вперто не хочуть остаточно
перемагати, позаяк не знайдено нового противника — настільки ж
негативного, наскільки й сильного (чи замкнутого, про силу якого можна
створити міф).

Важливою особливістю є те, що США «вибирають» ворогів здебільшого серед
країн, де сильне авторитарне правління, що на певний час змогло
об’єднати в одній державі різні, нерідко ворожі етноси. Проте більшість
експертів визнає, що справжніми американськими конкурентами є
демократичні країни, які завдяки своєму устрою, рівню культури, успішній
економічній політиці в післявоєнний час досягли сильних позицій на
світовій політичній арені. Більшість з цих країн (переважно
європейських) мають усі можливості реально змагатися зі Сполученими
Штатами як у політиці, так і в економіці. Проте навряд чи протистояння
США —європейські держави набуде масштабів всебічного конфлікту. Швидше
за все, це буде боротьба за сфери економічного впливу та право
регулювати політичні та військові процеси в тих чи інших регіонах світу.
Для більшості країн буде вигіднішим протекторат європейських країн — з
їхньою поміркованістю, аніж американська дипломатія сили.

Таким чином, імовірним є варіант, коли Сполучені Штати розправляться зі
своїми авторитарними ворогами, а решта країн шукатимуть підтримки у
Європи. Тоді США опиняться на перехресті. Постане питання щодо напряму
дальшого розвитку: чи розв’язати вже справжнє протиборство з
європейськими країнами, чи припинити свої акції пошуку та знищення
«ворогів миру і спокою на планеті». Кожен з цих варіантів призведе до
дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Штатах. США не зможуть
поводитися з європейськими країнами, як з Іраком, зображаючи із себе
рятівника людства, а проявлять себе вже як звичайний агресор. Але такий
прояв навряд чи буде позитивно сприйнятий американським населенням,
вихованим на демократичних традиціях і звиклим до майже месіанської ролі
своєї держави. Отже, найімовірнішою є ситуація, коли Сполучені Штати
позбудуться своїх ворогів, а конфлікт зі справді сильним противником
може призвести до небажаних наслідків для всіх його можливих учасників.
Незалежно від того, наскільки активними будуть спроби вступити в таке
протистояння, американці зрозуміють, що більша частина податків громадян
іде не на розвиток соціальних, медичних, освітніх програм, що
декларується всіма останніми американськими президентами, а на
маніакальну «битву з вітряками». Услід за громадянами це зрозуміють і
регіональні еліти. Для чого віддавати Вашинґтону гроші штату для
фінансування багаточисельних федеральних спецслужб чи військових
розробок, коли для цього немає серйозної причини? Розпочнеться боротьба
за більшу фінансову незалежність окремих штатів, а це буде першим кроком
на шляху до політичної сепарації.

Проте втрата геополітичної мети розвитку Сполучених Штатів як наддержави
та спровокована цим фінансова сепарація регіонів — далеко не єдина
причина імовірного розпаду США. У сполучених штатах діють майже всі
чинники нестабільності та сепарації, які існують в інших поліетнічних
країнах. втрата геополітичної мети лише дасть поштовх для активного
прояву інших чинників і початку процесу сепарації регіонів. Одним зі
специфічних для США чинників є крах фінансової піраміди, створеної
американським доларом як світовою валютою, — такий крах рано чи пізно
буде неминучим. Найбільший світовий боржник, яким натепер є держава США,
закономірно перетвориться у найбільшого в світі банкрута. Можна
припустити, що США є водночас найстабільнішою (на цей час) і
найнестабільнішою (в майбутньому, що може настати навіть невдовзі)
державою у світі, і будь-який поштовх може перевести цю нестабільність з
перспективної в реальну.

Отже, прогнозується сепарація різних територій Сполучених Штатів.
Незважаючи на значну автономність теперішніх штатів, сепарувати,
найвірогідніше, будуть не окремі штати (за деякими винятками), а групи
штатів, тобто регіони. Отже, прогнозується виділення таких описаних
нижче державних утворень на території сучасних Сполучених Штатів
Америки.

Техас. Сепараційні настрої в цьому американському штаті не зникали від
часу втрати ним незалежності та приєднання до Сполучених Штатів. На
сьогодні люди, які виступають за незалежність штату, сприймаються у
Вашинґтоні не інакше як диваки чи терористи. Проте коли вони дістануть
підтримку від потужних техаських бізнесових і нафтових угруповань,
ставлення до них зміниться. Тому поштовхом до політичної сепарації
штату, найімовірніше, стане не досвід державності Техасу та відчуття
техасцями своєї відокремленості від решти населення США, а економічна
боротьба штату з центром, що може набути великого розмаху з приходом до
влади президента, не надто лояльного до техаської економічної еліти.
Саме представники бізнесової, особливо нафтової, еліти штату зможуть
розпочати його реальну сепарацію. Опинившись перед загрозою втрати
значної частини свого прибутку, техаська економічна еліта згадає, що
Техас є найбільш націоналістичним і сепараційним штатом, і зрозуміє, що
вигідніше бути економічною елітою окремої держави зі всією повнотою
влади, аніж провінційними магнатами, яких намагається обібрати центр.
Коли ж політичні сепаратисти отримають моральну та матеріальну підтримку
від економічної еліти штату, вони стануть вже не терористами, а борцями
за незалежність Техасу. Проте навряд чи нове політичне утворення Техас
залишиться в межах сучасного штату. Прогнозується відокремлення від
нього південних районів уздовж ріки Ріо-Ґранде, заселених переважно
мексиканцями й індіанцями.

Оклахома. Цей сучасний американський штат ще з часів завоювання
європейцями «Дикого Заходу» вважався індіанською територією. Власне,
сюди й переселяли рештки індіанців, які вижили після такого завоювання.
Довший час тут майже не було європейського населення, а з індіанцями
підписали дуже важливий документ, який гарантував їм цю землю, «доки
світять сонце і зорі». Хоча з часом в Оклахомі оселилося багато
європейців, але й сьогодні це найбільш індіанський штат у країні (частка
чисто індіанського населення — 20-30 відсотків). Згаданий документ надає
індіанцям змогу у будь-який момент заявити про свої права на цей штат.
Індіанці Оклахоми не тільки наполягають на відродженні «індіанства» у
своєму штаті, а й підсилюють його («індіанство») у всіх західних та
центральних штатах, де вже зараз цей рух набув значного розмаху. Власне,
виділення індіанського політичного утворення дасть поштовх і до
сепарації усього американського Заходу.

Нова Мексика. Прогнозується приєднання цієї території до Північної
Мексики. Більша частина колишньої мексиканської території, яку внаслідок
американо-мексиканської війни було приєднано до США (сучасні штати
Нью-Мексико, Арізона, Каліфорнія, Колорадо, Техас), активно
колонізувалася англомовним населенням, там майже повністю було витіснено
мексиканський культурний і мовний вплив. На деяких з цих територій
навіть сформувалися власні протоетноси (північ Техасу). Проте на значній
частині колишніх мексиканських земель викорінити мексиканський вплив не
вдалося. Тому тепер, коли багато мексиканців легально чи нелегально
поселяються у США, більшість з них осідає на землях, де є пласт зі
«старих мексиканців» — тих, що вже давно переселилися з Мексики, чи тих,
чиї предки проживають на цих територіях ще з часу відторгнення їх від
Мексики і які не втратили своєї національної ідентичності. Отже,
мексиканське населення повторно колонізує свої давні землі, передовсім
території штату Нью-Мексико та південно-західних районів Техасу. Там у
найближчому майбутньому мексиканці можуть стати абсолютною більшістю. А
з часом, коли Сполучені Штати охопить велика політична, економічна та
етнічна криза, американські «латинос» (назва вихідців з Латинської
Америки, насамперед Мексики, які проживають у США) можуть виступити за
відокремлення від США тих своїх історичних територій, де вони становлять
більшість. Проте варіант приєднання американських латинос до
збанкрутілої Мексики, яка обтяжена багатьма внутрішніми економічними,
політичними та етнічними проблемами і до того ж повністю залежна від
Сполучених Штатів, є малоймовірним, оскільки разом з Мексикою можна
впасти у ще глибшу кризу. Створення ж незалежної держави американських
латинос також малоймовірне, позаяк етнічно вони не відрізняються від
населення прикордонних північних мексиканських провінцій, з якими дуже
тісно пов’язані (наприклад, майже кожне досить велике американське місто
на річці Ріо-Ґранде має місто-супутник на мексиканському березі). Тому
найвірогіднішим є варіант, коли території латинос приєднаються до нового
державного утворення в Північній Мексиці (Монтеррей), яке в економічному
та політичному плані буде значно сильнішим від сучасної Мексики і зможе
реально претендувати на американські території.

Очевидно, особливого розгляду потребує варіант відокремлення від Техасу
його південно-західної частини. Цей варіант досить імовірний, оскільки
ще здавна в долині Ріо-Ґранде проживали індіанці папаго, яких після
приєднання цих земель до іспанської колонії, а потім і незалежної
мексиканської держави вельми успішно асимілювали мексиканці. Коли ж ці
землі перейшли до Техасу (а пізніше до США), папаго вже не вважалися
індіанцями. Їм було надано такі ж самі права, як і іншим мексиканцям на
завойованих Сполученими Штатами мексиканських землях. Незважаючи на всі
переслідування, папаго-мексиканці (разом з великою кількістю
новоприбулих мексиканців) аж до нашого часу контролюють територію за
течією Ріо-Ґранде. А сепараційні процеси в самому Техасі, очевидно,
спричинять сильні націоналістичні настрої серед техасців, та й
малоймовірно, що в одному державному утворенні досягнуть консенсусу дві
зовсім різні етнічні спільноти: молодий техаський протоетнос та
індіано-мексиканці. Асимілювати ж чи витіснити індіано-мексиканців, які
віками жили на цій землі, навряд чи буде техасцям до снаги. Тому,
найімовірніше, територія вздовж Ріо-Ґранде приєднається до Монтеррею.

Сполучені Штати Заходу. На цих землях активно розпочався процес
відродження індіанства, що сприяє їх відособленню від «чорно-білих»
приатлантичних штатів. Захід США завжди розглядався як щось окреме, аж
ніяк не схоже на решту території країни. Вже тепер можна говорити, що в
цьому регіоні формується особливий протоетнос, основу якого становлять
білі колоністи та частково місцеві індіанські племена, а в культурі
відчувається значний індіанський вплив.

Арізона. Територія, яка до захоплення Сполученими Штатами входила до
складу Мексики, хоча мексиканського населення там майже не було. Реально
цю територію тривалий час контролювали тоді ще досить сильні індіанські
племена (апачі, команчі, навахи тощо). Коли ж індіанців було приборкано,
переселення сюди американців затримувалося через пустельні умови цього
штату. У наш час в Арізоні збереглися найбільші в країні індіанські
резервації. Вони займають значну частину території штату. Хоча останнім
часом в Арізону почало активно переселятися біле населення (особливо
навколо центру штату — міста Фінікса), індіанці залишаються впливовою
силою. До того ж специфічний сухий клімат штату витримують далеко не всі
білі переселенці, тому й надалі можна прогнозувати збереження балансу
між індіанським і білим населенням. Тому під час розділення США
прогнозується виникнення на основі цього штату самостійного державного
утворення індіанців та тих білих переселенців, яким вдалося тут
укорінитися. До цього утворення, очевидно, приєднаються й суміжні
території індіанських резервацій за межами штату.

Луїзіана. Лише невелика частина колишньої французької колонії Луїзіана,
яка займала на початку ХІX століття більшу частину американського
південного заходу і яку було придбано Сполученими Штатами, увійшла до
складу сучасного штату Луїзіана. Це сталося через те, що саме в дельті
Міссісіпі було найбільше французьких переселенців. З часом там на основі
французької мови сформувався особливий луїзіанський діалект, який, серед
іншого, спричинив до того, що луїзіанці не були остаточно асимільовані.
Хоча в наш час «французькою» вважається лише південна частина Луїзіани і
франко-луїзіанців у США навіть не визнають національною меншиною,
прогнозується процес росту національної самосвідомості луїзіанців.
Англійська частина луїзіанців навряд чи буде активно противитися цьому
процесові, оскільки у всьому Новому Світі колоністи, бажаючи вкорінитися
на колонізованій землі, шукають тут свої корені й приймають її
особливості. А коренем для всіх луїзіанців є перші французькі
переселенці, які оселилися в дельті Міссісіпі. Особливого поштовху
відновленню етнічної ідентифікації франко-луїзіанців, очевидно, надасть
потужна й успішна сепарація франко-канадців у Квебеку. Отже,
прогнозується сепарація Луїзіани, що має передусім етнічну основу.
Ймовірно, що економічно це державне утворення буде цілком залежним від
сусідніх Техасу та південних штатів, проте етнічна та культурна
відмінність Луїзіани дасть їй змогу обґрунтовано претендувати на
самостійність.

Каліфорнія. Штат, в якому вже тепер відчувається боротьба місцевої
політичної та економічної еліти проти Вашинґтона. Більше того, штат
претендує на роль нового політичного та культурного центру США,
альтернативного до півночі Атлантичного узбережжя. Хоча основною метою
боротьби регіональної еліти наразі є розширення повноважень, це лише
початковий крок до справжньої сепарації штату. Основне завдання місцевої
еліти — зменшити федеральний податковий тягар на штат. У Каліфорнії живе
значна частина американських мільйонерів, які власне й контролюють владу
штату. Тому висуваються пропозиції щодо надання Каліфорнії більшого
самоуправління, бо ж «навіщо каліфорнійцям спонсорувати безглузду
політику Вашинґтона та годувати решту Сполучених Штатів». Таким чином,
імовірність самостійності Каліфорнії (разом з Невадою, котра як
політично, так і економічно тісно пов’язана з нею й залежна від неї) є
досить великою.

Орегон. Колишній Орегон у ХІX столітті включав усе узбережжя Тихого
океану на північ від Каліфорнії та простягався углиб континенту аж до
Скелястих гір. Цю територію Сполучені Штати купили у Великої Британії.
Спочатку американці заселяли Орегон дуже повільно. Віддаленість від
центру та відсутність значних потрясінь (золотих лихоманок, великих війн
з індіанцями) вплинули на ментальність орегонців. У наш час це швидше
канадці, ніж американці. Це різко відмежовує їх від справжніх
американців Центрального Заходу та етнічної суміші Каліфорнії.
Малоймовірно, що Орегон буде активно проявляти сепараційні прагнення,
проте відцентрові процеси в інших американських регіонах підштовхнуть
його до самостійності. Отже, прогнозується виокремлення Орегону в
державне утворення, оскільки приєднання його до Каліфорнії чи Сполучених
Штатів Заходу малоймовірне, а об’єднання з канадським Ванкувером не в
інтересах місцевої еліти, якій довелося б конкурувати з елітою
Британської Колумбії (канадської провінції, на основі якої прогнозується
виникнення державного утворення Ванкувер), до чого вона явно не готова.

Мічиґан (Озерні Штати Америки). Населення цих земель формувалося
переважно другою хвилею європейської колонізації. На відміну від
колонізації Атлантичного узбережжя, де переважали вихідці з Британських
островів, у Приозер’ї з’явилися й вихідці з інших європейських регіонів,
зокрема Східної Європи. І тепер Озерні Штати зберегли ці етнічні
особливості. Крім того, на цій території значно менший вплив
негритянського етнічного елементу. Можна говорити, що в етнічному плані
Озерні Штати — це об’єднана британізована Європа. Але основним фактором,
який пришвидшує сепарацію цих штатів, є боротьба місцевої фінансової,
економічної та політичної еліти з федеральною. Конкуренція між
Приозер’ям і Приатлантикою існувала віддавна і в різних сферах,
починаючи від конкуренції мафіозних кланів Чикаго та Нью-Йорка й
закінчуючи конкуренцією величезних корпорацій. Гострих форм набуває й
політична конкуренція. Озерні Штати зі своєю розвинутою економікою,
модерною інфраструктурою, активним і освіченим населенням можуть значно
легше, ніж решта території США, пережити кризові процеси. Тому під час
їх загострення сепарація Приозер’я, імовірно, набуде таких розмахів, що
ця територія стане самостійним державним утворенням. Саме Озерні Штати,
очевидно, є тією частиною США, з відокремленням якої супердержава
остаточно перестане існувати.

Конфедерація Південних Штатів. Таке політичне утворення в середині XІX
століття вже існувало на території сучасних Сполучених Штатів. Власне,
виокремлення Півдня в державу й спричинило громадянську війну, наслідком
якої було насильне повернення південних штатів до США. Навіть одна ця
обставина дає підстави розглядати можливість нової сепарації Півдня за
будь-яких сприятливих умов. У наш час Південь відрізняється від Півночі
ще більше, ніж у період громадянської війни. Великий відсоток
негритянського населення (в деяких районах воно кількісно навіть
переважає білих), яке тепер активно бореться не тільки за
рівноправність, але й за владу, дедалі більше впливає на політичну
ситуацію на Півдні. Вікова неприязнь до північних янкі не тільки не
зникла, а й набула нових сучасних обрисів. До того ж тепер Південь — не
відсталий сільськогосподарський придаток, який не здатний самостійно
існувати. Отже, прогнозується, що й Південь у кінцевій фазі
дестабілізації США стане самостійним.

Нова Англія. Ця територія фактично є метропольною частиною США. Тут
розташовані три столиці Сполучених Штатів (Нью-Йорк, Філадельфія,
Вашингтон). Нова Англія відігравала основну роль в інтеграції та
наддержавному існуванні США. Після розділення країни ця частина стане
тим державним утворенням, що успадкує історію й ментальність як від
перших британських поселенців, так і від центру найбільшої світової
наддержави.

Аляску та Гавайські острови можна розглядати як колоніальні території,
де є значна частка місцевого корінного населення.

На Гаваях місцеве населення чисельно не домінує (там проживає ще велика
кількість переселенців з Японії та континентальної частини Сполучених
Штатів). Але це не перешкоджатиме здобуттю островами незалежності,
оскільки населення Гаваїв виступає як єдине ціле, об’єднане на основі
гавайської культури.

Схожа ситуація й на Алясці, хоча переселенці з основної частини США
становлять там абсолютну більшість. Місцеві ескімоси й індіанці активно
борються за повернення своєї землі та відшкодування завданих збитків.
Створюються ескімоські й індіанські політичні рухи, які виступають за
повернення корінному населенню всієї належної йому землі, причому
індіанці й ескімоси в боротьбі за Аляску виступають у повній єдності.
Проте ідея незалежності Аляски може стати дійсністю лише тоді, коли її
підтримає біле населення, що укорінилося на цій землі. Основними
чинниками, що сприятимуть цьому, може бути криза у США та прагнення
суверенітету над ресурсами. Приєднання Аляски до прогнозованої
індіано-ескімоської держави на півночі теперішньої Канади малоймовірне,
оскільки сепараційні процеси відбуватимуться в різний час. Крім того, на
Алясці значно більший вплив білого населення, яке зовсім не зацікавлене
у втраті свого домінуючого статусу.

МЕЖІ.

Техас — штат Техас, крім його південної та південно-західної частин
уздовж ріки Ріо-Ґранде. Столиця — місто Остін.

Оклахома — штат Оклахома. Столиця — місто Оклахома-Сіті.

Сполучені Штати Заходу — штати Канзас, Колорадо, Небраска, Північна та
Південна Дакота, Вайомінґ, Монтана та Юта, крім південно-східної
окраїни, де розташовані резервації навахо. Імовірна столиця — місто
Денвер (уже сьогодні це місто виступає як центр не тільки штату
Колорадо, а й усього Середнього Заходу США).

Арізона — штат Арізона, південно-східна окраїна штату Юта (частина
резервацій навахо), північно-західна окраїна штату Нью-Мексико
(резервації навахо, зуні). Столиця — місто Фінікс.

Луїзіана — штат Луїзіана. Столиця — місто Батон-Руж.

Каліфорнія — штати Каліфорнія та Невада. Столиця — місто Сакраменто
(сучасний адміністративний центр Каліфорнії).

Орегон — штати Орегон та Вашингтон. Столиця — місто Сіетл (хоча тепер і
не є адміністративним центром жодного із штатів, проте виступає лідером
цього регіону і, швидше всього, перебере на себе й функції центру
державного утворення).

Мічиган (Озерні Штати Америки) — штати Огайо, Індіана, Іллінойс, Айова,
Міннесота, Вісконсин і Мічиган. Столиця — місто Чикаго (хоча й не є
адміністративним центром жодного із штатів, проте є справжнім лідером
озерного регіону і, швидше всього, стане столицею цього утворення).

Конфедерація Південних Штатів — штати Вірджинія, Північна та Південна
Кароліна, Кентуккі, Теннессі, Міссурі, Арканзас, Міссісіпі, Алабама,
Джоржия та Флорида. Столиця — місто Атланта (центр штату Джоржия та
основне місто всіх південних штатів).

Нова Англія — штати Мен, Нью-Гемпшир, Вермонт, Массачусетс, Род-Айленд,
Коннектікут, Нью-Йорк, Пенсільванія, Західна Вірджинія, Меріленд та
Делавер. Столиця — місто Філадельфія (одне з найбільших міст регіону,
де, власне, й зароджувалися Сполучені Штати з метою створення «держави
вільних людей», перша столиця США).

Аляска — штат Аляска. Столиця — місто Джуно (можливий варіант
перенесення столиці ближче до центральних районів країни, імовірно — в
місто Анкорідж).

Гаваї — штат Гаваї. Столиця — місто Гонолулу.

Монтеррей — штат Нью-Мексико (крім його північно-західної окраїни, де
розташовані резервації зуні та навахо), південно-західна частина штату
Техас.

Під західною цивілізацією тут розуміється європейська цивілізація. —
Ред.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020