.

Держава в системі макроекономічного регулювання

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
651 4292
Скачать документ

ТЕМА: “Держава в системі макроекономічного регулювання”

План.

Класична теорія як теоретична база державного невтручання в економіку.

Кейнсіанська теорія як теоретичні база державного регулювання економіки.

Альтернативні макроекономічні теорії.

1. Макроекономіка як наука є теоретичною базою економічної політики
держави. Але її практичне застосування ускладнюється тим, що вона
представлена великою сукупністю конкуруючих між собою теоретичних
доктрин. Кожна з них по-різному уявляє механізм функціонування економіки
з ринковими відносинами і, в першу чергу, по-різному вбачає
співвідношення між ринком і державою, подає протилежні рекомендації
стосовно ролі держави в стабілізації економіки.

У системі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних:
класична, кейнсіанська, монетариська, теорія економіки пропозиції,
теорія раціональних очікувань.

Історично макроекономічна наука була започаткована класичною теорією.
Найбільш видатними представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид
Рікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей, Альфред Маршал, Артур Пігу, Леон
Вальрас, Вільфредо Парето.

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний
автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в
економіку, тобто повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими
відносинами. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно
впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха,
біржові крахи тощо які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості.
Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб
через деякий час знову відновити в економіці такий рівень виробництва,
який відповідає умовам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід
економіки від стану повної зайнятості, на думку представників класичної
теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом
впливу на неї зовнішніх обставин.

Згідно з класичною теорією механізм ринкового саморегулювання економіки
складається з декількох елементів. Перший — ситуація, коли величина
сукупних витрат буде недостатньою для виробництва потенційного ВВП, є
малоймовірна. Якщо навіть сукупні витрати за будь-яких обставин
зменшаться порівняно з потенційною величиною, то досить швидко такі
важелі ринкового регулювання як ціна і зарплата примусять економічних
суб’єктів збільшити сукупні виграти до потенційної величини.

Неможливість виникнення в економіці дефіциту сукупних витрат спирається
на закон Сея. Згідно з цим законом процес виробництва товарів створює
доход, який дорівнює вартості вироблених товарів. Це означає, що процес
виробництва є лише іншим виразом процесу їх споживання. Тому товарна
пропозиція породжує адекватний собі попит. Такий закон діє на різних
рівнях економіки.

Закон Сея спирається на передумову, що весь доход, отриманий виробниками
товарів, повністю використовується на закупівлю інших товарів. У
дійсності це не так, оскільки певна частка доходу може бути спрямована
не на витрати, а на заощадження, що породжує невідповідність між
виробництвом і споживанням, тобто між пропозицією і попитом. У цьому
випадку сукупні витрати будуть недостатніми для закупівлі всієї маси
вироблених товарів, у результаті чого скоротиться сукупний попит,
фактичний ВВП відхилиться вниз від потенційного ВВП, що свідчить про
виникнення в економіці неповної зайнятості.

Прихильники класичної теорії визнають дестабілізуючій вплив заощаджень
на рівновагу між доходами і витратами. Проте, на їхню думку, дана
обставина не вимагає державного втручання в економіку. Ринковий механізм
здатний самостійно й досить швидко ліквідувати цей дисбаланс через
взаємодію між товарним та грошовим ринками. У цьому полягає суть другого
елементу класичної теорії про ринкове саморегулювання. Та частка
доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається на
товарний ринок у вигляді інвестицій. Інвестиційні витрати підприємців
компенсують ті вилучення із потоку “доходи—витрати”, які відбуваються в
формі заощаджень. Отже, якщо підприємці будуть інвестувати в економіку
стільки ж, скільки домогосподарства мають намір заощаджувати, то закон
Сея буде діяти і відповідність між доходами і витратами не буде
порушена.

Класики допускають тимчасове перевищення заощаджень порівняно з
інвестиціями, що може викликати тимчасове відхилення сукупних витрат від
потенційної величини. Але таке відхилення, на їхню думку, необов’язково
викличе падіння виробництва порівняно з потенційним рівнем, оскільки
крім грошового ринку, велику регулюючу роль виконують ціни і зарплата.

Регулюючий потенціал цін і зарплати складає суть третього елементу
класичної теорії про ринкове саморегулювання. Його суть полягає в тому,
що обсяг сукупної продукції, яку можуть реалізувати її виробники,
залежить не лише від величини сукупних витрат, а й від рівня товарних
цін. Це означає, що навіть тоді, коли відсоткова ставка за будь-якої
причини нездатна привести у відповідність заощадження домогосподарств та
інвестиції підприємств, падіння сукупних витрат буде компенсоване
пропорційним зниженням цін. Отже, якщо домогосподарства тимчасово
заощадили більше, ніж підприємці мають намір інвестувати, то викликане
цим зменшення сукупних витрат не приведе до тривалого скорочення
реальних обсягів виробництва, оскільки ціни знизилися пропорційно
зменшенню цих витрат.

Згідно з класичною теорією здатність економіки до цінового
саморегулювання забезпечується конкуренцією між продавцями, яка породжує
високу еластичність цін стосовно попиту. Оскільки падіння попиту на
продукцію стає загальним, виробники під впливом конкуренції змушені
знижувати ціни, щоб уникнути затоварювання. Отже, поява надмірних
заощаджень викликає зниження цін, які збільшують реальну величину
сукупних витрат і відновлюють сукупний попит на рівні повної зайнятості.
Тому заощадження викликають зниження цін, а не зменшення обсягів
виробництва і зайнятості.

Зниження товарних цін за інших незмінних умов може зменшити
прибутковість виробництва товарів, що може стримати виробників від
бажання збільшувати пропозицію до потенційного рівня. Але згідно з
класичною теорією цього не відбудеться, оскільки падіння сукупного
попиту викличе скорочення попиту на ресурси, і насамперед на робочу
силу. Це викличе зниження цін на ресурси, в тому числі падіння
заробітної плати. Конкуренція на ринку праці між робітниками примусить
їх найматися на роботу за нижчими ставками заробітної плати, що знизить
середні витрати і відновить нормальний рівень прибутку.

Отже, зниження товарних цін, доповнене зниженням ресурсових цін,
відновить виробництво товарів на потенційному рівні і забезпечить повну
зайнятість. Єдиним наслідком цього відновлення будуть більш низькі
товарні та ресурсові ціни.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що згідно з класичною теорією механізм
відсоткової ставки, гнучких товарних і ресурсових цін надає ринку
здатність автоматично підтримувати повну зайнятість в економіці. За цих
умов виключається необхідність втручання держави в економіку, тобто
найбільш раціональною має бути політика державного невтручання.

2. Уявлення прихильників класичної теорії про здатність ринку до
автоматичного регулювання економіки і необхідність відлученні держави
від цього регулювання не витримує випробування на практиці. Історичний
досвід світової економіки показує, що держава не за чиїхось суб’єктивних
міркувань, а за об’єктивної необхідності змушена втручатися в економічні
процеси. Переконаність в цьому особливо зросла під впливом світової
економічної кризи 30-х років (так званої Великої депресії), що зумовило
зміну поглядів й механізм функціонування економіки і роль держави в
цьому механізмі. Вирішальну роль в перегляді класичних уявлень про
економічний механізм відіграв відомий англійський економіст Джон Мейнард
Кейнс.

Новий економічний світогляд Кейнс подав у своїй книзі «Загальна теорія
зайнятості, відсотка та грошей», надрукованій у 1936 р. Він уперше
піддав конструктивній критиці класичну теорію макроекономічного
регулювання, що панувала доти. На противагу класичній теорії ринкового
саморегулювання і державного невтручання в економіку він запропонував
альтернативну макроекономічну теорію, в основі якої лежить державне
регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву «кейнсіанської
революції».

На відміну від класиків, прихильники кейнсіанської теорії відстоюють
думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в
економіці повної зайнятості. Вони стверджують, що завдяки ринковим
регуляторам економіка може бути врівноважена, тобто в ній може
забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією,
але водночас може існувати неповна зайнятість, вимушене безробіття та
високий рівень інфляції. Повна зайнятість за рахунок лише ринкових
регуляторів — це не закономірність, а випадковість. Для підтвердження
цього положення кейнсіанці наводять кілька аргументів, які заперечують
здатність ринкового механізму самозабезпечувати повну зайнятість.

Перший аргумент — кейсіанською теорією відкидається положення про те, що
відсоткова ставка гарантує забезпечення рівноваги міх заощадженнями та
інвестиціями. Її прихильники вважають, що власники заощаджень та
інвестори — це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття
рішень про заощадження та їх перетворення в інвестиції керуються
неоднаковими мотивами. При цьому відсоткова ставка не відіграє ролі
єдиного чинника. Крім неї, на рівень заощаджень впливають також інші
фактори, які не відображають прагнення людей одержувати доходи від
заощаджень. Досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших
проблем: 1) з метою накопичення грошей для здійснення великих закупок,
вартість яких перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення
резерву грошових засобів з метою здійснення непередбачених витрат,
пов’язаних з лікуванням, безробіттям тощо; 3) з метою нагромадження
грошей, щоб задовольнити майбутні потреби, наприклад, для сплати витрат
за навчання.

Відсоткова ставка не є єдиним чинником і при вирішенні питання про
необхідність інвестування. На думку кейнсіанців, важливим фактором, який
визначає величину інвестицій, є також норма чистого прибутку,
очікуваного від інвестування. В процесі економічних коливань оптимізм
інвесторів стосовно отримування чистого прибутку може бути різним.

Кейнсіанці вважають уявлення класиків про роль поточних заощаджень як
джерела інвестицій надмірно спрощеними, оскільки вони не враховують інші
джерела. На їхню думку, крім поточних заощаджень на грошовому ринку
існують два інші джерела інвестицій: 1) готівкові заощадження, тобто
населення зберігає гроші не лише в банківській системі, а й у готівковій
формі на руках;

2) кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати
заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити
заощадження.

Другий аргумент — кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про
високу еластичність цін і заробітної плати, особливо в бік зниження
останньої при зменшенні сукупного попиту. Це пояснюється двома
обставинами. По-перше, наявність монополій, які стримують зниження цін,
і профспілок, які стримують зменшення заробітної плати, що перешкоджає
адекватному зниженню цін і заробітної плати в короткостроковому періоді
і протидіє відновленню сукупної пропозиції на рівні потенційного ВВП.
По-друге, якщо навіть припустити можливість зниження заробітної плати
внаслідок падіння сукупного попиту і попиту на ринку праці, то це не
викличе зростання сукупного доходу працюючих і тому не забезпечить
відновлення їхнього попиту на рівні потенційного ВВП.

Спираючись на перелічені аргументи, кейнсіанці доходять висновку, що
ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і
тому повинен доповнюватися державним регулюванням економіки. При
визначенні об’єктів державного впливу на економіку кейнсіанці виходять
із того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність
сукупного попиту. На їхню думку, відставання сукупного попиту від
сукупної пропозиції породжують два головних фактори.

Перший — психологія споживачів, тобто домогосподарств. Зі збільшенням
їхнього доходу зменшується та його частка, яка йде на споживання, і
збільшується та, яка спрямовується на заощадження. Така тенденція в
розподілі зростаючого доходу дістала назву «основний психологічний
закон» Кейнса, згідно з яким зі збільшенням доходу домогосподарств їхня
гранична схильність до споживання зменшується, а гранична схильність до
заощаджень збільшується. Внаслідок цього споживання відстає від
виробництва, що викликає падіння виробництва.

Другий — зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів
нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної
продуктивності капіталу. Ця тенденція обумовлюється зниженням
можливостей реалізувати вироблені продукти за достатньо високими цінами
внаслідок зменшення граничної схильності до споживання. Отже, зменшення
граничної схильності до споживання знижує інвестиційний попит як
компонент сукупного попиту.

Таким чином, згідно з кейнсіанською теорією, не пропозиція створює
попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію. Тому головним
об’єктом державного втручання в економіку повинен бути сукупний попит,
який в кейнсіанській теорії дістав назву «ефективний попит». Це означає,
що збільшуючи сукупний попит, держава може ефективно впливати на рівень
виробництва. Спираючись на концепцію «ефективного попиту», кейнсіанці
пропонують два методи активізації і стимулювання сукупного попиту:

перший — за рахунок збільшення державних закупок або зниження податків;

другий — за рахунок зниження відсоткових ставок за кредит, що підніме
«граничну ефективність капіталу» і збільшить інвестиції приватного
сектора економіки.

Розглядаючи роль фіскальних і грошово-кредитних інструментів в
стимулюванні сукупного попиту, кейнсіанці віддають перевагу першим. Це
пояснюється тим, що під час спаду виробництва інвестиції слабо реагують
на зниження відсоткової ставки. Отже, за цих умов грошово-кредитна
політика є неефективною. Тому головну увагу слід приділяти не зниженню
відсоткової ставки, а фіскальній політиці на основі збільшення державних
інвестицій, надання пільгових кредитів тощо.

Звичайно, використання державного бюджету для стимулювання сукупного
попиту може породжувати бюджетний дефіцит. За цих умов кейнсіанці
пропонують використовувати державні займи, податки і в певних межах
грошову емісію.

Важливу роль в кейнсіанській теорії відіграє мультиплікатор інвестицій.
Але ефект мультиплікатора за різних умов може бути різним. Найбільшу
величину він має за умов наявності в економіці невикористаних
потужностей і вільної робочої сили. При наявності резервних потужностей
досягається «дешеве» нарощування випуску продукції за рахунок незначних
додаткових інвестицій. Тому в умовах недостатності сукупного попиту
держава може за рахунок бюджетних витрат забезпечувати значний
мультиплікативний ефект.

3. Кейнсіанська теорія тривалий час домінувала в теорії та практиці
макроекономічного регулювання. Вона відповідала тим умовам, коли головна
увага приділялась проблемам подолання спаду виробництва та зменшенню
безробіття. Але наприкінці 70-х років в економіці багатьох країн
з’явилися інші негативні явища. Головною стала проблема інфляції при
одночасному падінні виробництва. Така ситуація отримала назву
«стагфляція». Кейнсіанські рекомендації, в основі яких лежить збільшення
бюджетних витрат і застосування при цьому дефіцитного фінансування, в
нових умовах показали свою неефективність. Це викликало значну недовіру
до кейнсіанської теорії і привело до виникнення альтернативних теорій.
Серед них можна виділити монетариську теорію, теорію економіки
пропозиції, теорію раціональних очікувань.

Монетариська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії.
Засновником цієї теорії став Мілтон Фрідман. У літературі теорія дістала
назву «контрреволюції Фрідмана».

На відміну від кейнсіанців, які вважають, що для сучасного капіталізму
характерним є внутрішня нестабільність, монетаристи дотримуються думки,
що ринкова система є достатньо стійкою і здатна самостійно відновлювати
економічну стабільність. Тому вони відкидають кейнсіанську ідею про
необхідність державного втручання в економіку і відстоюють принципи
вільної конкуренції.

Якщо кейнсіанці спираються на рівняння сукупних витрат (ВВП = СВ + ВІ +
ДЗ + ЧЕ), то в основі монетариської теорії лежить рівняння обміну, яке
можна відобразити такою формулою:

М*V=Р*О, де М — грошова маса; V — швидкість обертання грошей; Р — рівень
цін; О — фізичний обсяг вироблених товарів та послуг.

Згідно з монетариською теорією, головну роль у регулюванні економіки
виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним
інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи або зменшуючи
грошову масу, держава може здійснювати регулюючий вплив на економічну
активність.

Цій концепції підпорядкована формула рівняння обміну. Ліва частина цієї
формули виконує роль причини, а права є наслідком тих змін, які
відбуваються у лівій частині. Спираючись на емпіричні докази,
монетаристи запевняють, що швидкість обертання грошей є стабільною в
тому розумінні, що чинники, які впливають на неї, змінюються поступово й
досить передбачливо. Отже, зміну швидкості обертання грошей можна
передбачити і врахувати. За цих умов роль активного елементу
монетариської формули відіграє грошова маса. Це означає, що між грошовою
масою і номінальним ВВП (Р*О) існує пряма і передбачувана залежність.
Завдяки цьому держава, здійснюючи цілеспрямовану грошову емісію, може
впливати на грошову масу і в такий спосіб регулювати номінальний ВВП.

Дотримуючись положення про стабільність швидкості обертання грошей і
передбачуваний характер залежності між грошовою масою і номінальним ВВП,
монетаристи роблять висновок: стабільний розвиток економіки можна
забезпечити за умов стабільного збільшення грошової маси. З цією метою
Фрідман запропонував на законодавчій основі встановити спеціальне
монетарне правило згідно з яким грошова маса має збільшуватися щорічно
тими самими темпами, що й щорічний темп зростання реального ВВП.
Наприклад, якщо прогнозом передбачається, що в майбутньому році приріст
реального ВВП становитиме 3 %, то на 3 % в прогнозованому році необхідно
збільшити грошову масу.

Важливою особливістю монетариської теорії є принципово нове, порівняно з
кейнсіанською теорією, бачення механізму, за допомогою якого грошова
маса впливає на номінальний ВВП.

Прихильники монетаризму істотно принижують, а якщо враховувати крайні
позиції, то й зовсім відкидають фіскальну політику як метод стабілізації
економіки. На їхню думку, неефективність фіскальної політики обумовлена
ефектом витіснення. Його суть полягає в тому, що коли держава, виходячи
із необхідності покриття бюджетного дефіциту, позичає гроші у населення
і комерційних банків, вона входить в конкуренцію з приватним бізнесом.
Внаслідок цих позичок держава скорочує грошову масу приватного сектора
економіки. Це підвищує відсоткову ставку на грошовому ринку і тому
витісняє з інвестиційного ринку певну кількість приватних інвестицій,
які за підвищеної відсоткової ставки стають неприбутковими. Отже, в
результаті вплив бюджетного дефіциту на сукупний попит буде несуттєвим.

Не всі положення монетариської теорії мають достатнє обгрунтування. По
деяких із них кейнсіанці наводять серйозні контраргументи. Насамперед це
стосується монетариського положення про стабільність швидкості обертання
грошей. Прихильники кейнсіанської теорії вважають це положення
непереконливим. Вони стверджують, що швидкість обертання грошей є
мінливим і непередбачуваним елементом. Це пояснюється тим, що гроші
використовуються не тільки для обслуговування поточних угод, а й для
володіння ними як активами.

Гроші, які обслуговують угоди, — це працюючі гроші; вони мають
відповідну швидкість обертання. Стосовно грошей як активів, то це
непрацюючі гроші, швидкість обертання яких дорівнює нулю. Співвідношення
між цими двома складовими грошової маси, яке неможливо передбачити,
впливає на швидкість обертання грошей і робить можливість її
передбачення дуже проблематичною.

Конструктивній критиці з боку кейнсіанців піддається і монетариське
положення про те, що швидкість обертання грошей не змінюється у
відповідь на зміну грошової маси, і тому між грошовою масою і
номінальним ВВП існує прямо пропорційна і передбачувана залежність.

Теорія економіки пропозиції виникла у зв’язку з нездатністю
кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції,
одночасного падіння виробництва та зростання цін. Суть теорії економіки
пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на
стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва і зайнятості.
Назва «економіка пропозиції» є похідною від головної ідеї прихильників
цієї теорії — стимулювати пропозицію капіталів і робочої сили. Вона
містить в собі обгрунтування рекомендацій економічній політиці і в першу
чергу податковій.

Як уже зазначалося, згідно з кейнсіанською теорією податки впливають
лише на сукупний попит. Прихильники теорії економіки пропозиції
вважають, що податковий механізм може впливати й на сукупну пропозицію.
На їхню думку, збільшення податків викликає інфляцію витрат через
зростання середніх витрат на виробництво продукції. Крім того, при
збільшенні податків на доходи домогосподарств зменшуються стимули до
праці, а зростання податків на прибуток зменшує привабливість
інвестиційних проектів, що скорочує сукупну пропозицію.

Пов’язуючи стагфляцію з надмірним рівнем оподаткування, прихильники
теорії економіки пропозиції виступають за зниження податкового тиску на
економіку. Вони пропонують відмовитися від системи прогресивного
оподаткування, знизити податкові ставки на підприємництво, на заробітну
плату і дивіденди. На їхню думку, зниження податків збільшить
безподатковий доход і заощадження, знизить рівень відсоткової ставки,
внаслідок чого зростуть нагромадження та інвестиції. Крім того, для
найманих робітників зниження податків на заробітну плату підвищить
стимули до праці, що викличе збільшення пропозиції робочої сили на ринку
праці.

Оскільки зниження податків веде до скорочення бюджетних доходів,
пропонуються різні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту. Для
цього передбачається зменшити соціальні програми, скоротити апарат
державного управління, відмовитися від малоефективних державних витрат
(наприклад, субсидій промисловим підприємствам, витрат на розвиток
інфраструктури тощо). Згідно з теорією економіки пропозиції зниження
податків викличе зростання реального ВВП як податкової бази, що поряд зі
зниженням державних витрат забезпечить збалансування державного бюджету.

Теорія раціональних очікувань стала досить поширеною в середині 70-х
років в умовах виникнення стагфляції, коли в економіці деяких країн
спостерігалися одночасно інфляція і безробіття. Її прихильники виступили
проти теорії адаптивних очікувань, згідно з якою очікування майбутньої
інфляції формуються економічними суб’єктами на основі попередньої та
поточної інфляцій.

За цих умов реакція економічних суб’єктів на майбутню інфляцію
відбувається повільно, тобто з певним запізненням в часі. Вказане
положення знаходиться в контексті кейнсіанської теорії і обумовлює
відповідний механізм пристосування заробітної плати до зміни цін.

Згідно з теорією адаптивних очікувань падіння сукупного попиту відносно
потенційного рівня знизить ціни, але заробітна плата тимчасово не
зменшиться, оскільки вона враховує адаптивно очікувану інфляцію, яка
вища від фактичної. Завдяки цьому в короткостроковому періоді сукупна
пропозиція під впливом зменшення сукупного попиту і зниження цін
зменшиться стосовно потенційного рівня. Лише з часом, коли заробітна
плата зменшиться пропорційно зниженню цін і викличе адекватне зменшення
середніх витрат, сукупна пропозиція знову збільшиться до потенційного
рівня. Отже, теорія адаптивних очікувань знаходиться в контексті
кейнсіанської теорії і виходить із необхідності розрізняти сукупну
пропозицію в короткостроковому та довгостроковому періодах.

Теорія раціональних очікувань спирається на іншу логіку, яка асоціюється
з положеннями класичної теорії. Її прихильники виходять з того, що
економічні суб’єкти спроможні діяти раціонально. Аналізуючи економічну
інформацію, вони здатні визначити майбутні зміни. Іншими словами,
економічні суб’єкти настільки раціональні, що можуть у своїх прогнозах
враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній
кон’юнктурі, в тому числі і зміни в економічній політиці держави.
Володіючи здатністю передбачати майбутні зміни в економіці, вони
спроможні приймати такі рішення, які найбільшою мірою відповідають їхнім
інтересам.

Саморегулююча здатність економічних суб’єктів до раціональних дій може
бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, тобто без
державного втручання. Тому аналогічно класичній теорії теорія
раціональних очікувань виходить із передумови, що всі ринки (як
продуктів, так і ресурсів) є висококонкурентними. На таких ринках
заробітна плата і ціни високоеластичні одночасно як у напрямі зниження,
так і в напрямі зростання. На думку прихильників цієї теорії, нова
інформація, яку одержують економічні суб’єкти, швидко відбивається на
співвідношенні попиту та пропозиції висококонкурентних ринків і завдяки
цьому рівноважні параметри економіки швидко відновлюються за умови
повної зайнятості.

Зазначені вище положення обумовлюють відповідний механізм реакції
економіки на економічні коливання. Згідно з теорією раціональних
очікувань крива сукупної пропозиції має вигляд вертикальної лінії, яка
бере свій початок у точці потенційного ВВП. Якщо припустити, що держава
планує в наступному році застосувати політику стимулювання сукупного
попиту, то першим її наслідком буде зростання цін. Спираючись на цю
інформацію, робітники будуть очікувати зростання цін і наступне зниження
реальної заробітної плати. Тому вони наперед включать цю очікувану
інфляцію до своїх вимог про підвищення номінальної заробітної плати. За
цих умов пропорційно зростанню цін збільшаться середні витрати; у
підприємців не відбудеться зростання прибутків і вони не погодяться
збільшувати виробництво, тобто не відбудеться навіть тимчасового
збільшення сукупної пропозиції відносно потенційного рівня. Це означає,
що раціональні очікування економічних суб’єктів виключають можливість
виникнення короткострокової сукупної пропозиції, а існує лише сукупна
пропозиція на рівні потенційного ВВП. Звідси висновок: стимулююча
політика держави викликає лише прискорення інфляції і зовсім не впливає
на рівень виробництва та безробіття. Тому вона є недоцільною і, на думку
опонентів теорії раціональних очікувань, має два найбільш уразливих
елементи:

Перший — спроможність економічних суб’єктів досить правильно передбачати
майбутні зміни в економіці та економічній політиці держави суперечить
дійсності. Практика свідчить, що в галузі економічного прогнозування
допускають значні помилки навіть керівні діячі і спеціалісти.

Другий — у реальній дійсності переважна більшість ринків не є чисто
конкурентними. Підприємницькі монополії та профспілки значною мірою
стримують зниження цін і номінальної заробітної плати. Тому ринки не
володіють здатністю миттєво пристосовуватися до змін у ринковій ситуації
та через ціни і зарплату швидко відновлювати обсяг виробництва на
потенційному рівні, особливо в умовах стагфляції.

Перелічені альтернативні теорії макроекономічного регулювання не
знижують значення кейнсіанської теорії, а доповнюють її, поглиблюючи
наші уявлення про складний механізм функціонування економіки.

Примітка:

Досвід показує, що сьогодні неможливо суворо дотримуватися лише
кейнсіанської теорії, відповідно до якої фіскальні засоби є головними, а
гроші відіграють другорядну роль. І навпаки, буде помилкою, якщо
віддавати перевагу тільки монетариській теорії, за якою гроші відіграють
вирішальну роль.

Світова практика засвідчує, що в процесі державного регулювання
економіки найбільший ефект досягається лише за умов раціонального
поєднання фіскальної та грошово-кредитної політики.

Є сенс і в теорії економіки пропозиції, відповідно до якої ціни,
зайнятість і безробіття залежать не просто від сукупного попиту, а від
його співвідношення із сукупною пропозицією.

В умовах стагфляції сукупна пропозиція має бути пріоритетним об’єктом
державного регулювання економіки. Тому застосовуючи фіскальні засоби з
метою впливу на сукупний попит, держава не повинна залишати поза увагою
сукупну пропозицію. Неможливо ігнорувати і теорію раціональних
очікувань, оскільки поведінка економічних суб’єктів залежить не лише від
реальних змін в економічній кон’юнктурі, а й від того, як вони
сприймають ці зміни і можуть їх передбачати.

Література:

Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”.
К.: “Основи”. 1998.

Комісарук М.П. “Макроекономіка: курс лекцій”. Коломия – 1999.

Макконел, Брю. “Экономикс: принципы, проблемы и политика: В 2 т.: Пер. с
англ. ІІ-го изд.. – М.: Республика, 1992.

Павловський М. “Макроекономіка перехідного періоду”. К.: “Техніка”.
1999.

Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 1999 с. 153-170.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020