Реферат на тему:
Визначальні особливості філософії науки.
Сучасний пафос критики рацiоналiзму, системностi, скорiше за все
полагає у спробi спрощення уявлення про фiлософський дискурс, процес
пiзнання.
Учення, що мова становить систему знакiв, а кожна одиниця системи
одночасно визначає iншi елементи i визначається ними, спирається на
тезу, що “все в мовi – вiдношення” (де Соссюра). Саме ця теза була
покладена в основу структурної лiнгвiстики, яка поширила методи
розробленi конвенцiоналiстами для створення природничонаукових теорiй у
сферу гуманiтарних наук. Дослiдницькi методи структурної лiнгвiстики
вплинули на розвиток дослiджень у лiтературознавствi, мистецтвознавстi,
етнологiї, iсторiї, психологiї, соцiологiї. Конвенцiоналiстське
вирiшення ряду проблем гуманiтарного пiзнання використовується i в межах
постмодернiстських учень. Наприклад у вiдомiй постмодернiстськiй
версiї неопрагматизму Рiчарда Рортi, який пропонує радикальну
концепцiю “деструктивного” заперечення всiєї попередньої фiлософiї з
її метафiзичними претензiями на рацiональне осягнення свiту, пiзнання
iстини. Критика “епiстемологiчно зцентрованої фiлософiї” з її
принципами, методами i поняттями визнає в якостi важливого
компонента герменевтику, визначенiсть змiсту понять та
iнтерпретативних схем довiльно обраною термiнологiєю.
У супереч поширеним версiям тлумачення конвенцiоналiзму, слiд
зазначити, що ця методологiя, подiляючи знання на емпiричне i теоретичне
вирiзняє їх лише як неспiвмiрнi стосовно засобiв їх здобування. Стосовно
емпiричних даних за головну ознаку науковостi визнається досягнення
об’єктивностi. А стосовно теоретичних положень – науковiсть
визначається тiльки згодою розуму з самим собою (логiчна
несуперечливiсть). Для зручностi поняття “система наукових знань”
конвенцiоналiсти замiнюють термiном “класифiкуюча система”, чим
пiдкреслюють можливiсть довiльностi при її утвореннi.
Оскiльки конвенцiалiзм визнає, що мiж емпiричними даними i теорiями
зв’язок не завжди безпосереднiй, а має залежнiсть вiд процесу
“переходу” бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез,
що мають своє обгрунтування окремою системою загальних уявлень
(наприклад – аксiомами), вiн визнає неможливiсть вiдокремлення кожної з
гiпотез та протиставлення їх дiйсностi. Так, у теоретичнiй фiзицi з
розвинутим математичним iнструментарiєм наявна безпосередня
залежнiсть одних теоретичних положень вiд iнших теоретичних положень, а
не вiд емпiричних даних. За допомогою iдей логiцизму, розроблених
Расселом, Фреге, Уайтхедом, систему теоретичного знання можна подати у
виглядi системи висловлювань (певної логiчно побудованої мови, де
кожна одиниця системи одночасно визначає iншi елементи i визначається
ними), що вдало було продемонстровано конвенцiоналiзмом Казiмiра
Айдукевича для логiки висловлювань та застосовано структуралiзмом у
гуманiтарних науках (етика, естетика).
Методологiчнi принципи розробленi в межах фiлософiї науки
постструктуралiзм пропонує розглядати в якостi загально-свiтоглядних.
Як вiдомо постструктуралiзм (М.Фуко) запровадив iдею замiни концепцiї
мови як менталiзованої знакової системи в гуманiтарному знаннi на
концепцiю гуманiтарного дискурсу. Використовуючи iдею
“автора-функцiї певного дискурсу”, яка в iнтерпритацiї Ролана Барта
отримала назву “ампутацiя iндивiда”, ми отримуємо заперечення
самодостатностi герменевтивного аналiзу системи знакiв. Наприклад,
деконструктивiзм Жака Деррiди наголошує на анти-присутностi суб’єкта у
текстах, оскiльки їх можна iнтуїцiоналiзовано переосмислити,
до-писати, пере-писати, роз-писати, о-писати, що передбачає читання
текстiв, як безсуб’єктного наочного iснування.
Нагадаємо, що саме пiсля впровадження програми розгляду наукового
знання виключно через висловлювання (iндуктивiзм неопозитивiзму), а
не через поняття, одразу була усвiдомлена проблема наукової
рацiональностi, оскiльки науковий текст набув суто iнструментальної
форми. Наприклад, ми маємо погодитися з тим, що стосовно “емпiричних
теорiй” (термiн впроваджений Р.Карнапом), без вiдповiдних обмежень
та пояснень, не можна використовувати поняття “iстина” у значеннi
вiддзеркалювання об’єктивної дiйсностi з боку її внутрiшнiх iстотних
зв’язкiв. Узагальнення емпiричних даних є лише модель, що побудована
суб’єктом у якостi бiльш-менш правильної.
Ми маємо погодитися зi слушним зауваженням Ст.Тулмiна, що
самодостатньою може бути лише спроба “сформувати позачасовi та
позаiсторичнi стандарти для перевiрки аргументiв, якi трапляються у
висловлюваннях теорiї, або перевiрки вiдповiдностi мiж
аксiоматизованими терiями i незалежно вiд них отриманими достовiрними
результатами. Нiщо iнше (з цього погляду) не може слугувати у виглядi
достатнього для теорiї пiдтверження або посилення аргументiв”.
Хитрiсть, яку запропонував iнтуїцiонiзм даючи конвенцiональну
iнтерпритацiю закону виключеного третього, обмежуючи дiю цього закону
сферою “потенцiйно заданих об’єктiв”, дозволила розглядати ряд
пропозицiйних висловлювань, що були верифiкованi, як гiпотетична
об’єктивна ймовiрнiсть, яка пiдтверджена хоча б “одиничною” емпiричною
ситуацiєю. Тут слiд звернути увагу, що “можуть” набуває сенсу не як
вербальна конструкцiя, а як онтологiчно доведена об’єктивнiсть.
За допомогою використання iдеї потенцiйно заданого об’єкта та
обмеження дiї закону виключеного третього у сферi розгляду актуально
заданих об’єктiв, за допомогою модальностi “може бути”, фiлософiя
науки отримує право на створення синтетичних уявлень та вiдповiдних
висловлювань, чим вiдрiзняє себе вiд класичних представникiв
аналiтичної фiлософiї, якi дозволяють собi використовувати лише
аналiтичнi мiркування. Для емпiристiв, що належать до аналiтичної
фiлософiї синтетичнi мiркування завжди були зразком “мiфологiчної
свiдомостi”, а не наукової.
Загалом, конвенцiоналiстам iнтуїцiонiстське обмеження закону
виключеного третього дозволило зберiгти розроблену iндуктивiстами
стандартну модель наукового знання “факти – теорiя”, де теорiя
розглядається у якостi системи однозначних висловлювань, що не
суперечать емпiрично перевiреним даним. Однак, у конвенцiоналiстiв
система теоретичного знання побудована не за допомогою верифiкованих
аналiтичних висловлювань, а за допомогою синтетичних мiркувань, що
не суперечать фактам. Ця, остання констатацiя виявляє певну
суперечнiсть, яка дошкуляє вже не одному поколiнню фiлософiв, якi
цiкавляться проблемами фiлософiї та методологiї науки. Так, не може не
дивувати поширене залучення до емпiрикiв представникiв постаналiтичної
фiлософiї. Наприклад емпiриком подекуди вважають У.Куайна, який
дозволяє собi виголошувати тези на зразок: “залишається фактом –
фактом самої науки, – що наука є не бiльш, як створений нами
концептуальний iнструмент, що слугує для зв’язку одного сенсорного
збудження з iншим”. Ця теза виявляє, що для Куайна “науковий зв’язок”
уявлень мiж собою виникає не у наслiдок послiдовностi сенсорних
збуджень, а у наслiдок апрiорно заданого синтетичного
“концептуального iнструменту” – наукою. Вiд представника постемпiричної
американської фiлософiї Дональда Девiдсона, людини на яку Куайн мав
найбiльший iнтелектуальний вплив (згiдно з офiцiйним свiдченням самого
Девiдсона), ми дiзнаємося, Що “Куйайн бажає починати з того, що
безпосередньо дано iндивiду. Вiн вважає, що потрiбно починати з
показникiв наших органiв чуття та вибудовувати саме з них усе
iнше…”.
Зазначена неузгодженiсть дозволяє поставити цiлком слушне питання
про причини такої непослiдовностi У.Куайна, який називаючи себе
“першим пост-аналiтиком” звертаєтьсяся до емпiризму як до висхiдної
позицiї, що вимагає, згiдно з неопозитивiстською експлiкацiєю
термiну “емпiризм”, обмежуватися виключно верифiкованими аналiтичними
мiркуваннями та висловлюваннями.
Аналогiчну суперечнiсть ми знайшли проводячи рефлексивний
аналiз методологiї класифiкуючих систем. Емпiризм “першого”
конвенцiоналiста безпосередньо виявляє себе у зауваженнях стосовно
спроб iншого конвенцiоналiста Леруа унiверсалiзувати
конвенцiоналiзм зводячи поняття “наука” до поняття “правила дiї”. Наука,
для Пуанкаре, як пiзнання дiйсностi отримує вiдповiдi на поставленi
розумом питання “моїми чуттями, що сприймають факт, а не словами
людини”. Аналiз аргументiв Пуанкаре, проти спроби Леруа подолати
аналiтизм емпiризму унiверсалiзацiєю конвенцiй, демонструє двi
можливостi: а) ототожнення епiстемологiї з методологiєю (Леруа); б)
розмежування епiстемологiї з методологiєю (Пуанкаре).
Отже ми отримали емпiризм, який не визнає загальної настанови
представникiв аналiтичної фiлософiї, що вимагає неподiльної
єдностi мiж епiстемологiєю та методологiєю. Як висловився А.Пуанкаре,
для нього: “Науковий факт є не що iнше, як безпосереднiй факт у
перекладi на зручну мову”. Порiвняльний аналiз дозволяє виявити, що у
цих постаналiтичних фiлософiв емпiризм обмежується лише сферою
епiстемологiї чи теорiї пiзнання. Про єднiсть гносеологiї та логiки
навiть неможливо вести розмову. Спираючись на епiстемологiчнi
мiркування конвенцiоналiстам дозволяється використання iндуктивiзму
(Пуанкаре каже: “номiналiзму”) як “методи”, що обмежена емпiричним
рiвнем наукового пiзнання, яка не має права “пiднiматися” до рiвня
теоретичного узагальнення. Цю особливiсть можна побачити у змiстовному
та функцiональному розмежуваннi поняття “закон” (те, що пiдлягає
емпiричнiй перевiрцi) вiд поняття “принцип” (те, що не пiдлягає
емпiричнiй перевiрцi, а є лише зручне уявлення для органiзацiї iнших
уявлень), яке провiв А.Пуанкаре.
Рефлексуючи над цим висновком маємо вирiзнити, що методологiчна
аргументацiя стала пiдставою для визнання постаналiтичними фiлософами
синтетичних уявлень визначальною рисою теоретичної науки. Одночасно,
керуючись епiстемологiчними аргументами ряд постаналiтикiв
звертаються до емпiрико-аналiтично зформованих положень, як до
фактуально-емпiричного представництва об’єктивної дiйсностi в системах
наукового знання. Таким чином, вiдмiннiсть мiж епiстемологiєю та
методологiєю набуває не формальної, а змiстовної характеристики.
Методологiчна критика iндуктивiзму аналiтичної фiлософiї науки залишає
можливiсть використання епiстемологiї емпiризму та пов’язаних з нею
методiв, коли здiйснюється операцiоналiстине тлумачення творчих
здiбностей суб’єкта пiзнання. Взагалi, оперування логiкою висловлювань,
яку розробили представники iндуктивiзму, для засновникiв
постаналiтичної фiлософiї залишається характерною рисою науковостi. Це
особливо гостро впадає у око, коли Пуанкаре висловлюється проти
незрозумiлого йому використання поняття “безпосереднiй факт” до
термiну, з теоретичної фiзики, “атом”.
Теоретичний науковий дискурс може проводитися на пiдставi оперування
потенцiйно заданими об’єктами: симуклярами та гiпотетично можливим. У
свою чергу, таке спiлкування теоретикiв втрачає наративнiсть, що була
задана об’єктом пiзнання через емпiрично даний факт, оскiльки кожна
аподектичнiсть у теорiї може бути зруйнована пропозицiєю про нову
конвенцiю, якщо остання сприймається як бiльш зручна.
Спираючись на методологiчне переконання, що хибнi гiпотези можуть
мати важливi для вiдкриття iстини наслiдки, ми маємо визнати, що теорiї
про вигадану реальнiсть можуть мати велику прогностичну силу. До такої
фiлософiї науки вiдноситься попперiвське учення про iстинной змiст,
правдоподiбностi та пiдтверження. Однак, треба зазначити, що Карл
Поппер, на вiдмiну вiд бiльшостi конвенцiоналiстiв заперечує
процедуру верифiкацiї замiнюючи її фальсифiкацiєю. Тому для його
критичного рацiоналiзму методологiчно є прийнятною позицiя
фальсифiкувати будь-якi фантазiї та гiпотези, навiть мiстичного
походження. У бiльшостi випадкiв, методологiчно приймаючи
iнструменталiстське учення про процес створення системи теоретичного
знання, конвенцiоналiсти не визнають прагматизм у якостi
прийнятної теорiї пiзнання (епiстемологiї). Для конвенцiоналiстiв
емпiричнi данi епiстемологiчно є безпосереднiм представником
об’єктивної дiйсностi, а для прагматистiв – виявленням характеристик
суб’єкта практичної дiяльностi. Сенс цiєї вiдмiнностi полягає у
тому, що конвенцiоналiзм приймає iнструменталiзм у якостi
методологiчного, а не епiстемологiчного принципу. Прагматизм же
iгнорує рiзницю мiж методологiєю та епiстемологiєю. Це спостерiгається
i в неопрагматичнiй позицiї Р.Рортi, який спростовуючи
епiстемологiю насправдi усе епiстемологiзує. Взагалi, позицiя
“дозволено усе” є, перш за все, унiверсалiзацiя епiстемологiї.
Мiркування характернi для такого рiвня теоретизацiї обов’язково мають
узагальнюючу класифiкуючу iдею. Здебiльшого вони схожi на
наступний приклад: “Якщо ми уявимо собi фактичне зникнення сил тяжiння,
тодi навiть ця подiя не здатна заперечити теорiю Всесвiтнього тяжiння
сформульованої I.Ньютоном. Оскiльки закони Ньютона нiчого не
розповiдають про iснування тяжiння мас; вони розповiдають про
властивостi, якi повиннi мати тiла, якщо iснують сили тяжiння мас”.
Вiдмiннiсть методологiї сучасного дедуктивiзму вiд
iндуктивiзму, найбiльш яскраво, виявляє себе у протиставленнi iдеї
“домовленостi” визначальнiй доктринi аналiтичної фiлософiї. Ця доктрина
спирається на поняття “пост-фiлософська ера”, яке вимагає зведення
до емпiричної фактуальностi через редукцiю i верифiкацiю усiх
традицiйних фiлософських проблем. Анализ мови науки для позитивiстiв
стає знаряддям зведення фiлософських проблем до наукового ядра,
системи доведень i продовжується доти доки проблеми не будуть знищенi
верифiкацiєю та аналiзом. Для конценцiоналiстiв такий аналiз є часткова
процедура, що не здатна вирiшити головного – дати нове знання (наприклад
вище зазначена логiка Айдукевича). Тому iнтуїцiю, як певну
iнтелектуальну дiю, безпосередньо протиставляють пропозицiйним формам
мiркування. (факти та узагальнення фактiв: “засновки-висновки”).
Дедуктивiсти визнають можливим використання протилежної процедури:
узагальнення фактiв визнати засновком для визначення смислiв i значень
наявних фактiв, як смислопохiдних вiд теоретичних мiркувань.
Розглядаючи пояснення ролi iнтуїцiї в науковому пiзнаннi можна
виявити, що iнструментальнiсть конвенцiй не має
волюнтарно-суб’єктивiстського характеру, як це ми спостерiгаємо у
прагматистiв. Iнтуїцiя як джерело угод розглядається у виглядi
здатностi створювати системно-аналоговий зв’язок мiж попереднiми
(традицiйними) i ново-набутими уявленнями, а не як мiстично
самодостатня трансцендентнiсть. Iнтуїцiя це – здатнiсть окремого
уявлення, будувати новi смисло-системи з попереднiх уявлень. На
вiдмiну вiд “традицiйно логiчного” iнтуїтивне виглядає як векторно
протилежна розумова процедура. Логiчне визначає вiдношення коли “першi”
судження стають засновками до наступних “вторинних” як висновкiв, а
iнтуїтивне – коли “вторинне” стає засновком для переосмислення
“первинного” у якостi висновку.
Слiд зазначити, що поширення iдей розроблених
конвенцiоналiстською методологiєю у сферу гуманiтарних дисциплiн, без
належної логiко-методологiчної культури супроводжувалося ототожненням
методологiчного та епiстемологiчного аспектiв пiзнання, або, як
було вказано вище, спробою деструкцiї епiстемологiї взагалi. Як налiдок
гостро постала проблема зникнення об’єкта гуманiтарного пiзнання,
вiдбулася його суб’єктивiзацiя. Постмодернiстська критика наукового
рацiоналiзму яскравий тому приклад. Слiд вiддати належне iсторiї,
та нагадати, що “першим постмодернiстом”, тобто фiлософом який
ототожнив метод будiвництва системи теоретичного знання з процесом
пiзнання, був Володимир Ульянов, який у книзi “Матерiалiзм та
емпiриокритицизм” звинуватив Пуанкаре у суб’єктивному iдеалiзмi.
Тому розглядаючи “христовий похiд” “нової фiлософiї” проти наукового
рацiоналiзму та системностi наукового знання, скорiше за все, слiд
сприймати його як наслiдок необгрунтованого ототожнення
епiстемологiї з методологiєю, як нерозумiння, що уявлення про
дiйснiсть i систематизацiя (система) знання епiстемологiчно та
методологiчно є рiзнi речi.
Фiлософiя науки визначила проблему побудови такої моделi розвитку
наукового знання, яка надає можливiсть поєднати iмманентнi
властивостi структури знань зi здатнiстю вiдображати дiйснiсть.
М.Поланi одним iз перших звернув увагу, що процеси теоретичного
обгрунтування i побудови теоретичного висновку завжди мiстять у собi
“персональнi акти прихованої iнтеграцiї знань”, якi “не заснованi на
експлiцитних логiчних процедурах”. Поняття “неявне знання” вказує, що в
усвiдомлених структурах знань присутнi двi складовi частини: фокальна
– усвiдомлення об’єкта; допомiжна усвiдомлення властивостей засобiв
усвiдомлення, яке не становить предмету безпосередньої уваги
(наприклад, коли ми фiксуємо логiчну структуру висловлювань,
властивостi букв, друкарськi помилки i т.п.).
Емпiризм стверджує, що питання iстинностi або помилковостi
вирiшується зверненням до досвiду, який розглядається послiдовними
емпiриками як сукупнiсть “чуттєвих даних”. Слiд особливо зазначити, що
для представникiв логiчного емпiризму стуктури наукових знань
представленi штучною i природньою мовою, також, є предмет емпiричного
досвiду та дослiдження.
Запропоноване Т.Куном поняття “парадигма” дуже близьке до поняття
“iдеал науковостi знання” [Див:1.- С.72]. Воно дозволяє розумiти
результати науково-дослiдницької дiяльностi як концептуальнi,
iнструментальнi та методологiчнi моделi, що створюють передумови
специфiчно-наукової дiяльностi членiв наукової спiльноти. У книзi
“Структура наукових революцiй” виокремлюють бiльш нiж двадцять визначень
поняття “парадигма”: i загальновизнанi науковi досягнення; i моделi
постановки проблем та їх вирiшення науковим суспiльством; i система
загальноприйнятих понять i теорiй; i стандартна система методiв; i
критерiй вибору наукових проблем; i узгодженiсть дослiдницької традицiї
та тощо. Багатоявнiсть визначень Т.Кун роз’яснював у “Доповненнi
1969 року” таким узагальненням: “Парадигма – це те, що об’єднує членiв
наукової спiльноти, i, навпаки наукова спiльнота складається з людей,
якi визнають певну парадигму”.
Властивiсть парадигми визначати проблеми, засоби їх вирiшення,
критерiї оцiнок результатiв наукових дослiджень, залишає невизначеним
лише пошук методiв та способiв вирiшення усвiдомлених науковцями
проблем.
Поняття “наукова революцiя” виконує в методологiї Куна
конструктивне значення. Лише перехiд до нової парадигми дозволяє
обгрунтовано фiксувати змiну в науковому знаннi.
Методологiчно важлива наступна констатацiя Т.Куна, якщо вважати,
згiдно з пропозицiями К.Поппера, що змiст наукової дiяльностi зводиться
до висування теорiй, їхнього заперечення, пiдтвердження i покращення,
тодi наука становить безперервний процес змiни теорiй. Тобто, доведена
до завершення поперiанська схема росту наукового знання розглядає науку
як перманентну революцiю.
Саме змiна розумiння проблеми пiдтверженостi наукових висновкiв
складає головне вiдкриття К.Поппера. Вiн наслiдуючи I.Канта, вказує,
що множина емпiричних пiдтверджень не надає пiдстав для тверження
про iстиннiсть теорiї. Хоча Кант вiв розмову про вiдсутнiсть
зв’язку мiж емпiричними даними i наявною аподиктичнiстю наших
мiркувань, неважко виявити безпосереднiй зв’язок мiж властивiстю
знань бути iстинними i аподиктичними. Сенс вказаної проблеми, на думку
Поппера, полягає у тому, що якщо неможливо визнати iстиннiсть теорiї на
пiдставi одних лише емпiричних даних, то керуючись емпiричними даними
неможливо визнати i протилежного, що теорiя помилкова.
Фейєрабенд заперечує фiзико-пiзнавальний принцип вiдповiдностi, за
яким певнi теорiї у науцi є складовими частинами iнших, бiльш повних
iстинних теорiй [2.-с.6.]. Дана позицiя стала базовою для
проголошення тези про залежнiсть емпiричних знань вiд
загальноприйнятої теорiї, формування концепцiї теоретичного плюралiзму.
Анархiзм П.Фейєрабенда полягає в доведеннi власних
методологiчних настанов та результатiв теоретичного дослiдження до
логiчного завершення. Не чекати, щоб це було зроблено iншими.
Методологiчна концепцiя викладена у двох тезах. Перша теза – принцип
необмеженої полiферацiї (множення конкуруючих i прямо протилежних
гiпотез). Друга – принцип теоретичної “впертостi” та мiцностi
(вiдмова вiд змiни обраної позицiї та вперте збереження вже побудованих
теорiй, доки вони принципово не будуть вичерпанi). Цi принципи
знаходять у безпосереднiй взаємодiї та повиннi звестися до
ототожнення в єдиному принципi. У цiлому, на мою думку до
визначальних особливостей фiлософiї науки слiд вiднести наступне:
Науки про душу розглядаються методологiчно єдиними з науками про
природу.
Учення про буття зводиться до обгрунтування поняття “об’єктивне
джерело” парадоксiв, суперечностей, проблем, задач, питань.
Теорiя вiдображення – до поняття “модельна репрезентацiя”.
Учення про iстину – до проблеми доведення та розумiння.
Теорiя пiзнання – до вчення про метод.
Учення про мислення – до теорiї досвiду.
Заперечується тотожнiсть мислення та буття. Мислення це процес, що
пов’язаний з мовою. Думка пiдкоряється не тiльки епiстемологiчним,
а й методичним законам семантики та синтаксису, якi не визначальнi
для процесiв природи.
У своємо фундаментi фiлософiя може бути зцентрованою не тiльки теорiєю
пiзнання, а й методологiєю.
Дослiдженя когнiтивних властивостей суб’єкта науки, перш за все,
слугує пiдставою розробки методологiї, яка враховує особливостi
“органiзацiї” суб’єкта пiзнання.
Наукове знання не може мати унiверсально-абсолютного значення, бо
залежить вiд органiзацiї суб’єкта пiзнання та його положення.
Iснування зовнiшнього свiту розглядається як пiдстава для його
пiзнання. Мiж методами iснує змiстовно рiзне взаємовiдношення.
Список використаної літератури
1. Дюгем П. Физическая теория, ее цель и строение. Спб. 1910.
2. Тулмин Ст. Концептуальные революции в науке//Структура и
развитие науки. -М.,1978.
3. Кун Т. Структура научных революций. -М.,1975.
4. Тулмин Ст. Человческое понимание. -М.,1984.
5. Toulmin S. The philosophy of science. -London,1953.
6. Рижко В.А. Концепцiя як форма наукового знання. -К.,1995.
7. Lakatos J. History of science and its rational
reconstructions//Scientific revolution. -Cembridge,1970.
8. Лакатос И. История науки и ее рациональные
реконструкции//Структура и развитие науки. -М.,1978.
9. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских
програм. -М.,1995.
10. Дэвидсон Д. Об идее концептуальной схемы//Аналитическая
философия: Избранные тексты. -М.,1993.
11. Антология кинизма: Фрагменты сочинений кинических мыслителей.
-М.,1984.
12. Тулмин Ст. Человеческое понимание. -М.,1984.
13. Фейерабенд П.К. Избранные труды по методологии науки.
-М.,1986.
14. Чуйко В.Л. Нацiональна мова науки як феномен iсторiї
культури//Проблеми фiлосософiї. -К.,1991, N88.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
