Реферат на тему:
Гiпотетична реконструкцiя i принцип демаркації К.Поппера в науковому
пізнанні
Власна методологiчна концепцiя була запропонована К.Поппером, для
вирiшення проблеми визначення кращої з конвенцiонально прийнятих
науковим товариством теорiй, вона отримала назву
“фальсифiкацiонiзм”, оскiльки її основним принципом є принцип
фальсифiкацiї.
Карл Поппер (1902-1994) – австрiйський фiлософ, що розпочав свою
наукову дiяльнiсть у Вiднi (славнозвiсному центрi iндуктивних наук), а
з 1946 р. – проф. Лондонської вищої школи економiки i полiтичних
наук. Вiн автор концепцiї “критичного рацiоналiзму”. Його погляди
формувалися пiд значним впливом логiчного позитивiзму, проте свої
головнi iдеї вiн створював на грунтi критики методологiчних принципiв
iндуктивiзму.
Фундаментальному принципу iндуктивної методологiї наукового
пiзнання – верифiкацiї (емпiричного пiдтвердження) К.Поппер протиставляє
принцип фальсифiкацiї – можливостi заперечення будь-якого теоретичного
науково доведеного твердження.
Слiд зазначити, що фальсифiкацiя (вiд лат. faisus – помилковий та
facio – роблю) є методологiчна процедура, що дозволяє встановлювати
хибнiсть гiпотези чи теорiї. Отже треба вирiзняти принцип
фальсифiкацiї та процедуру фальсифiкацiї.
Принцип фальсифiкацiї безпосередньо пов’язаний з використанням
принципу “фаллiбiлiзму” розгорнутим ще у Ч.Пiрса. К.Поппер обгрунтував
свою методологiчну процедуру встановлення хибностi теорiї на основi
використання modus tollens [Див.:1.-с.92-105], що являє собою здiйснення
дедуктивного умовиводу.
Визнаючи слушнiсть основоположення введеного iндуктивiстами у
фiлософiю науки, що факти не можна визнавати за доказ iстинностi
теоретичних положень, фальсифiкацiонiсти доводять – факти здатнi лише
спростувати теорiю. Тому перевiрка науковостi (демаркацiя)
теоретичних положень здiйснюється через їх спростування. Науковiсть
у такому випадку не можна ототожнювати з iстиннiстю. Науковiсть лише
характеризує прийнятнiсть певних уявлень для науковцiв.
Систематично викладена методологiя фальсифiкацiонiзму являє собою
варiант продовження iдей методологiчного конвенцiоналiзму, головною
тезою якого є прийняття за угодою просторово-часовi одиничнi “базиснi
тверження”, аксiоматику, означення термiнiв, постулати та принципи, якi
доводять, що певна система наукових мiркувань, яка сповiщає про окремi
властивостi та процеси протiкаючi в об’єктивнiй дiйсностi не має
самозаперечень. Тобто вiдповiдає критерiям розумностi, рацiональна та
враховує емпiричнi данi.
Унiверсальнi теорiї, що претендують на роль “єдиного iстинного
вчення” не пiдлягають процедурi емпiричного спростування, оскiльки
потребують нескiнченої множини перевiрок, тобто не можуть бути
сфальсифiкованими, а, отже, нi доведеними нi спростованими. Такi
теорiї вiн називає “ненауковими вiруваннями”. Однак, на вiдмiну вiд
вiрувань, про якi вели розмову ще представники прагматизму, до
унiверсальних теорiй не можна застосувати навiть досвiд практичного
вирiшення певних задач. Вирiшення кожної конкретної практичної задачi
буде спиратися на вiрування у певне емпiричне iснування, про яке
унiверсальна теорiя типу “дiалектики абсолютної iдеї” (Гегеля) нiчого
конкретного та позитивного (для можливостi уявити емпiричнi
наслiдки, якi можна експериментально перевiрити) не здатна
розповiсти. Тобто за допомогою фальсифiкацiонiзму наука та
фiлософiя науки спроможна вирiшувати проблему демаркацiї:
вiдокремлення наукових знань вiд ненаукових.
К.Поппер, взагалi, вважає, що вiдповiдно до вимог фаллiбiлiзму
будь-який вираз систематично викладених достовiрних наукових знань має
завжди лише гiпотетичний характер; системi знання принципово
притаманна певна помилковiсть, оскiльки для систематизацiї дещо
приймалося apriori, як окремий варiант “мовної гри”. Дотримуючись
даного положення вiн називає себе “критичним рацiоналiстом”. На його
думку розвиток науки полягає у висуненнi гiпотез та їх спростуваннi,
через що здiйснюється рух пiзнання вiд простих до бiльш складних
явищ, процесiв.
При обгрунтуваннi своєї методологiї вiн використовував положення по
емерджентний розвиток науки: кожний етап розвитку знань є частковий
випадок бiльш загального еволюцiйного процесу, що вiдбувається в
дiйсностi. Плiдно працюючи у царинi логiки та методологiї наукового
пiднання, К.Поппер створив дедуктивно-номологiчну модель пояснення,
розробив спосiб з’ясування вiрного чи невiрного змiсту наукових
гiпотез, запропонував оригiнальну систему логiчних iнтерпритацiї
обрахування вирогiдностей. Вiн також дав власну теорiю свiдомостi,
яку будував на засадах емерджентизму, критицi фiзiкалiстського
редукцiонiзму Карнаппа. Вiн також виступав iз запереченням марксизму, як
теорiї, що не фальсифiкується: iсторичний матерiалiзм є вчення про
об’єктивний характер суспiльних законiв.
Послiдовнi емпiристи виводили методологiю з аналiзу структури
знання за допомогою емпiричного виправдання прийнятностi знань, який
полягав у зведеннi одних наукових речень до iнших, тобто у
встановленнi певних логiчних взаємовiдносин помiж реченнями. Тому пiд
методологiєю логiчнi емпiристи розумiли, по сутi, логiку
аксiоматичного узгодження висловлювань, що складають узагальнення
даних досвiду, i всi їхнi методологiчнi проблеми зводилися до
проблем логiки. Критикуючи їх Поппер основною проблемою методологiї
зробив проблему розвитку знання – проблему аналiзу висунення,
формування, перевiрки та змiни наукових теорiй. Для Поппера
“центральною проблемою теорiї пiзнання завжди була та залишається
проблема росту знань”. Перехiд вiд аналiзу структури до аналiзу
розвитку знання iстотно змiнив та збагатив проблематику методологiї.
Логiчнi емпiристи на протязi багатьох рокiв насаджували зневажливе
вiдношення до фiлософiї, висмiювали її та намагались знищити навiть
тiнь традицiйного фiлософствування в методологiчних та наукових
дискусiях. Поппер реабiлiтував фiлософiю, визнав її суттєвiсть
для теоретичного природознавства, незмiнно пiдкреслював її вплив на
науку та тiсний зв’язок фiлософiї з методологiєю. В передмовi до
видання “Логiки наукового вiдкриття” вiн пише: “Я думаю, що iснує,
врештi решт, одна фiлософська проблема, котрою цiкавляться всi люди,
що мислять. Це – проблема космологiї: проблема розумiння свiту –
включаючи нас самих i наше пiзнання як частину свiту. Вся наука, я
думаю, являє собою космологiю, i для мене значення фiлософiї, так само
як i науки, полягає винятково в тому внеску, котрий вони вносять у
космологiю” [2. -с.54].
Згiдно з позицiєю фальсифiкацiонiзма доба домiнування методологiї
емпiризму – це час вузького натуралiзму, що претендував на опис
неначебто дiйсно iснуючих кордонних лiнiй, структур, наукових операцiй.
А для досягнення цих цiлей потрiбна лише одна методологiчна
концепцiя, що дає адекватний опис, яку можна лише допрацьовувати та
вдосконалювати, але їй не можна протиставити iншу концепцiю.
К.Поппер побудував власну методологiчну концепцiю, самоусвiдомлюючи
себе послiдовником конвенцiоналiзму, але вiн оголосив, що його
концепцiя представляє собою кодекс методологiчних угод, якi виконують
не лише дескриптивну (як це прийнято в класичному конвенцiалiзмi),
але й нормативну функцiю. Якщо ж методологiчна концепцiя є кодексом
угод, що виконують лише десприптивну функцiю, тодi можливою є
нескiнченна кiлькiсть методологiчних концепцiй врештi решт, кожний
може обирати свої “правила наукової гри”.
Але пiсля “вiдкриття” П.Дюгемом наявностi фундаментального
методологiчного значення знань iсторiї науки, якi можуть бути доведенi
до рiвня методологiчного принципу вирiшення певних проблем розвитку
фiзичних теорiй, домiнуванню емпiризму, як основи епiстемологiї, в
методологiях науки прийшов кiнець.
I, нарештi, найiстотнiше. Визнавши завданням методологiї аналiз
розвитку наукового знання, Поппер сам стимулював iнтерес до
iсторiї науки. Саме з методологiчної концепцiї Поппера фiлософiя та
методологiя науки починає свiй свiдомий поворот вiд логiки до iсторiї
науки.
Логiчнi емпiристи пiклувались про верифiкацiю тверджень науки,
тобто про їх обгрунтування при допомозi емпiричних даних. Вважалось,
що такого обгрунтування можна досягнути або при допомозi виведення
тверджень науки з емпiричних речень, або при допомозi їх iндуктивного
обгрунтування. Однак, це виявилось неможливим, що доводило принципову
обмеженiсть iндукцiї, сенсуалiзму та емпiризму. Наприклад, не можливо
логiчними засобами спростувати, що для верифiкацiї загального
речення “Всi дерева втрачають листя взимку” нам потрiбно оглянути
мiльярди дерев, тодi як спростовується це речення всього навсього
одним прикладом дерева, що зберегло листя посеред зими. Факт
асиметрiї мiж пiдтвердженням та спростуванням загальних речень та
критика iндукцiї як методу обгрунтування знання, що наявна у рiзних
теоретикiв, привели Поппера до вiдмови вiд верифiкацiонiзму, до
обгрунтування фальсифiкацiонiзму.
Однак, у Поппера були i власнi бiльш глибокi, фiлософськi
пiдстави для того, аби зробити фальсифiкацiонiзм ядром своєї
методологiї. Вiн приймає експлiкацiю положення про у об’єктивне
iснування фiзичного свiту та визнає, що людське пiзнання прагне
iстинного опису цього свiту. Вiн навiть готовий погодитись з тим, що
людина може отримати iстинне знання про свiт. Проте Поппер вiдкидає
iснування абсолютного критерiя iстиностi знання – критерiя, котрий
дозволив би нам апрiорно видiлити iстину iз всiєї сукупностi наших
переконань. Як i античнi скептики вiн вважає, що навiть
випадково наткнувшись на iстину у своєму науковому пошуку, ми не можемо
з впевненiстю сказати, що це iстина. Нi несуперечливiсть, анi
пiдтверджуванiсть емпiричними даними не можуть слугувати остаточним
критерiєм iстини, якщо мова йде про систему знання, яка щось
розповiдає про дiйснiсть. Будь-яку фантазiю можна представити у
несуперечливому виглядi, а хибнi вiрування нерiдко знаходять
емпiричнi пiдтвердження. У своїх спробах зрозумiти свiт люди висувають
гiпотези, створюють теорiї та формулюють закони, але вони нiколи не
можуть з впевненiстю сказати, що iз створеного ними є абсолютно
iстинним описом свiту.
Однак, з точки зору Поппера, хоча й неможливо встановити
iстиннiсть людських переконань, є способи виявити їх хибнiсть. Не
можна видiлити iстину в науковому пiзнаннi, але постiйно виявляючи та
вiдкидаючи хибу, можна наблизитись до iстини. Це виправдовує наше
прагнення до пiзнання та обмежує скептицизм.
“Проблему знаходження критерiя, котрий би дозволив нам провести
розрiзнення мiж емпiричними науками, з одного боку, i математикою,
логiкою, а також “метафiзичними” системами, – з iншого, я називаю, –
говорить Поппер, – проблемою демаркацiї”[2. -с.55]. Саме ця
проблема, за його власним визнанням, зацiкавила Поппера на самому
початку його наукової дiяльностi. В той час широко розповсюдженою була
та думка, що виходила ще вiд Бекона та Ньютона, згiдно якої наука
вiдзначається використанням iндуктивного методу, який приписує починати
iз спостережень, з констатацiй фактiв, а потiм сходить до узагальнень.
Цю думку пiдтримували i логiчнi емпiристи, якi прийняли в якостi
критерiя демаркацiї верифiкованiсть. Нагадаємо, що сам Поппер починав
свою дослiдницьку дiяльнiсть у Вiднi – iсторичному центрi методологiї
iндуктивiзму кiнця ХIХ – поч. ХХ ст.
Однак, К.Поппер вiдкинув iндукцiю та верифiкованiсть в якостi
критерiя демаркацiї. Цi критерiї вбачають характерну рису науки в
обгрунтованостi та достовiрностi, протиставляючи її особливостям не
науки (наприклад, метафiзики ), яка недостовiрна та ненадiйна. У свою
чергу, повна обгрунтованiсть та достовiрнiсть у науцi постають як
недосяжнi iдеали, а можливiсть лише часткового пiдтвердження не може
строго демаркувати науку вiд не науки: наприклад, вчення астрологiв
про вплив зiрок на долi людей пiдтверджується величезним емпiричним
матерiалом. Тому Поппер не хоче розглядати в якостi вiдзначальної
особливостi науки обгрунтованiсть лише деяких її положень чи їх
емпiричну пiдтверджуванiсть. Пiдтвердити можна все, що завгодно, але
це ще не свiдчить про науковiсть. Тому, те позитивне, що деяке
мiркування чи система мiркувань говорять про фiзичний свiт,
проявляється не в пiдтверджуваностi їх досвiдом, а в тому, що досвiд
може їх спростувати. Якщо система спростовується за допомогою досвiду,
то вона дiйсно вступає у зiткнення з реальним станом речей. А це саме й
свiдчить про те, що вона щось каже про свiт. Виходячи з таких
мiркувань, в якостi критерiя демаркацiї має прийматися
фальсифiкованiсть, тобто емпiрична спростовуванiсть: “…деяку
систему я вважаю емпiричною або науковою тiльки в тому випадку, якщо
вона може бути перевiрена досвiдом. Iнакше кажучи,… вiд наукової
системи я вимагаю, щоб вона мала таку логiчну форму, котра
уможливлює її видiлення в негативному розумiннi: для емпiричної
наукової системи повинна iснувати можливiсть бути спростованою
досвiдом…”[2. -с.63].
Таким чином, щоб вiдповiсти на питання про те, чи є деяка система
тверджень науковою або ненауковою, треба спробувати спростувати її;
якщо це вдається, то дана система без сумнiву є науковою, бо її змiст i
логiчна форма дозволила її фальсифiкацiю. Отже, саме з формою побудови
наукового знання (логiчною структурою) пов’язана можливiсть або
неможливiсть фальсифiкацiї. Тим самим система наукового знання
розглядається фальсифiкацiонiзмом змiстовно. Якщо знання щось
розповiдають про свiт, то воно ставиться у вiдношення до дiйсностi,
як її “картина”. А оскiльки мова про систему знання як “картину свiту”
можна вести тiльки за умови визнання, що вiдбувається пiзнання та
усвiдомлення суб’єктом властивостей незалежно вiд нього iснуючого
об’єкта, тодi фальсифiкацiонiзм слiд визнати поверненням до класичних
настанов теорiї пiзнання, яка абстрагується вiд проблем
пов’язаних iз розглядом системи знання у якостi “мовної гри”, чи
iнформацiї. Не заперечуючи наявнiсть властивостi системи знання
виконувати функцiонально-iнструментальну роль, тобто – бути
системою iнформацiї, методологiя фальсифiкацiонiзму визначає, що
властивiсть знання бути науковим не має безпосереднього зв’язку з
мовленням, герменевтичними вправами.
Звертаючись до метафiзичного аспекта концепцiї розвитку науки та
статусу наукового знання К.Поппера, слiд звернутися до
метафiзичного обгрунтування методологiї критичного рацiоналiзму в
межах вчення про три онтологiчнi свiти.
У своїх останнiх працях Поппер розвинув концепцiю “об’єктивного”
знання. Вiн називає знання “третiм свiтом”, який iснує поруч з iншими
“свiтами”. “Для пояснення цього виразу, – пише вiн, – я хочу вказати на
те, що якщо не сприймати надто серйозно слово “свiт” як “унiверсум”,
то ми можемо розрiзнити три таких свiти або унiверсуми: по-перше,
свiт фiзичних об’єктiв або фiзичних станiв; по-друге, свiт станiв
свiдомостi чи розумових станiв; i, по-третє, свiт об’єктивного змiсту
мислення, зокрема наукового та поетичного мислення та творiв
мистецтва”[3.-p.439-440]. “Третiй свiт” Поппера має, за його власним
визнанням, багато спiльного з платонiвським свiтом iдей та з
гегелiвським об’єктивним духом.
До перелiку об’єктiв “третього свiту” Поппер вiднiс теоретичнi
системи, проблеми, проблемнi ситуацiї, критичнi аргументи i, звичайно
ж, змiст журналiв, книг, бiблiотек.
Iдея автономiї кожного iз унiверсумiв є центральноє в теорiї
“третього свiту”. Хоча “третiй свiт” є витвором людини, згiдно з
концепцiєю Поппера, вiн iснує та розвивається незалежно вiд людини за
своїми власними законами. Виходячи з концепцiї “третього свiту”,
Поппер висуває три свої центральнi епiстемологiчнi тези. Суть їх
полягає ось в чому.
1.Традицiйна епiстемологiя вiд Юма, Берклi, Локка, Канта i до
Рассела вивчала знання та мислення в суб’єктивному планi, тобто вона
мала справу iз свiтом суб’єкта, iз сутностями “другого свiту”.
Теорiя об’єктивного знання, на вiдмiну вiд неї, повинна займатись
науковими теорiями та науковою аргументацiєю. “Знання в об’єктивному
розумiннi, – пише Поппер, – є знання без пiзнаючого суб’єкта”.
2. Справжнiм заняттям епiстемологiї повинно бути вивчення наукових
проблем та проблемних ситуацiй, наукових гiпотез та теорiй, наукових
дискусiй i аргументацiї, ролi дослiдних даних в наших теоретичних
конструкцiях, змiсту наукових журналiв та книг, тобто автономiї
“третього свiту”.
3. Епiстемологiя, що вивчає “третiй свiт”, може допомогти
зрозумiти “другий свiт” (суб’єктивну свiдомiсть) i, зокрема, свiт
суб’єктивних процесiв мислення; проте зворотне є невiрним.
Запропонована К.Поппером “теорiя трьох свiтiв’, яку вiн вперше
виклав у доповiдi на III-му Мiжнародному конгресi з логiки, методологiї
та фiлософiї науки в Амстердамi, дозволила розглядати фальсифiкацiю
як загальнонауковий методологiчний принцип, яким користуються науковцi у
своїх мiжгрупових вiдносинах. Коли представники однiєї школи шукають
шляхи для спростування теоретичних положень своїх наукових конкурентiв,
вони здiйснюють фальсифiкацiю спростовують або доводять грунтовнiсть
певних теорiй.
Список використаної літератури
1. Поппер К. Реализм и цель науки//Современная философия науки:
знание, рациональность, ценность в трудах мыслителей Запада.
-М.,1996.
2. Поппер К.Р. Логика и рост научного знания. -М.,1983.
3. Popper K.R. Objective Knowlende. An Evolutionari
Approach.-Oxford,1979.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
