.

Проблема реконструкції наукового знання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
225 3827
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблема реконструкцiї

наукового знання

“Усi” прагнуть – “розумiти”. Це виявляє себе не тiльки в
загальних інтерпретаціях соцiокультурних текстiв, а й в процесi
студiювання наук та здiйснення наукового дослiдження. Розробка
феноменологiї розумiння, онтологiї розумiння, герменевтики розумiння
найбiльш помiтнi філософські ознаки цього прагнення. Однак,
здебiльшого не звертається увага, що саме усвiдомлення наявностi
“нерозумiння” важить значно бiльше нiж аналiз прикладiв розумiння.
Нескладно виявити, що коли в науках “усiм” “усе” зрозумiло, тодi ми
маємо справу з “когнiтивною стагнацiєю”, яка здебiльшого заслiплена
грандiознiстю тiєї чи iншої наукової традицiї, а не розумiнням сутi
справи.

Нам здається, що феномен “нерозумiння” вартий значно бiльшої уваги
нiж придiляють йому виказуючи на “проблему розумiння” як на одну з
найбiльш фундаментальних для фiлософiї.

Одночасна присутнiсть розумiння i нерозумiння в науковому поступi
має свої об’єктивнi причини, що не залежать вiд освiченостi науковця.
Однак, не зважаючи на цiкавi розробки з деконструкцiї унiверсалiзму,
не можна заперечити факту, що усвiдомлення нових смислiв наукових
знань може вiдбутися лише за умови здiйснення демаркацiї змiсту
фундаментальних понять, принципiв, теоретичних конструкцiй. Так чи
iнакше вiдбувається повернення до iдей теорiї когерентності, яку
неопозитивiзм (О.Нейрат i Р.Карнап [Див.:1. -с.69-86]) висунув у
якостi логiцистської концепцiї iстини. Згiдно з цiєю концепцiєю,
iстиннiсть визначається внутрiшньою зв’язанiстю (узгодженiстю) речень
у певнiй системi висловлювань: речення iстинне, якщо воно є
елементом несуперечливої системи. Одночасно, ряд когнiтивних настанов,
якi визначають способи упорядкування та репрезентацiї наукових знань,
що складають фундамент окремих доведених теорiй, можуть “застарiти”, а
iншi, загальноприйнятi, стають незвичними, малозрозумiлими. Так, у свiй
час, вiдбулося з поняттями “простiр”, “час”, “рацiональнiсть”,
“закономiрнiсть” та тощо.

На перший погляд, здається, що має iснувати закономiрне слiдування
нерозумiння – розумiння, а далi – нове нерозумiння. Однак, ця лiнiйна
модель є поширена когнiтивна iлюзiя, що здатна переконувати
нерозумiючих у протилежному, – в наявностi феномена розумiння.
Справа полягає у тому, що взагалi не буває якiсного “росту”
наукового знання без оновлення теоретичної свідомості, змiни смислiв
основоположних понять та їх категорiальних пiдвалин *.

Завдячуючи використанню вказаної спрощеної “лiнiйної моделi”
вiдбувається ототожнення збiльшення iнформацiї та iнформованостi з
науковим розвитком, а стану “епiстемної стагнацiї” (відсутності росту
знання) з еволюцiєю науки, що зовнiшньо виявляє себе у суперечностi
“iнформацiйної перенасиченостi науки”.

Наприклад, Х.Патнему [Див.:2. -с.486-489] вдалося побудувати
досить обґрунтовану концепцiю можливостi визначення наукової iстини як
рацiонального обґрунтування прийнятностi суджень. Однак вiн не довiв
свiй аналiз проблеми розумiння до розгляду феномену нерозумiння. Тому
пов’язуючи концепцiю рацiонального обґрунтування прийнятностi
суджень з процесом змiни смислiв основоположних понять, вiн не вийшов
за межi вище зазначеної лiнiйної моделi простого слiдування: нерозумiння
– розумiння – нове нерозумiння.

*Цю складову процесу росту наукового знання було виявлено у

якостi процесу змiни “парадигм”, “дисциплiнарних матриць”

Т.Куном, “науково-дослiдницьких програм” I.Лакатосом, “тем”

Холтоном, “концепцiй” Ст.Тулмiним.

Ми маємо можливiсть навести яскравий приклад математичної конвенцiї,
яка виявляє евристичну малопродуктивнiсть означеної “моделi” .
Так, за особистим свiдченням Солов’я Леонiда Антоновича, до творця
“теорiї нормальних алгорифмiв” та вiдповiдного напрямку конструктивної
математики академiка А.А.Маркова учнi звернулися з констатацiєю: “Я не
розумiю…?” Марков вiдповiв – “Не розумiю Я, не розумiй i Ти!”.
Стосовно цього прикладу, чомусь, вже не можна спинити себе на емоцiйно
скерованiй думцi, що “нерозумiння” – це погано. Так, нерозумiння може
розглядатися як абсолютне зло, яке заперечує саму можливiсть
обґрунтування рацiональностi, науковостi, що висуває нас на межу прiрви
постiйної інтерпретації за якою слiдує постмодернiстське заперечення
самої можливостi буття науково-технiчних здобуткiв як наслiдкiв вияву
творчого запалу сили людського розуму. Тодi вiчний Dasein
інтерпретації телефонiв, комп’ютерів, автомашин, лiтакiв,
електростанцiй та багато iншого робить їх утаємниченим “поставом”
(М.Хайдеггер) за межами рацiонального. Як наслiдок, не тiльки в
математицi нелiнiйнi рiвняння, що мають бiльше нiж одне рiшення (точки
бiфуркацiї), а й кожний пересiчний автомеханiк, стають справжнiм
символом чаклунства.

Слiд зазначити, що поширення негативного вживання поняття “свiт як
образ i картина” виявляє не тiльки критичне ставлення до
абстрагування, як основи здорового глузду, а й до розуму (що, наприклад,
досить прозоро висловлено у М.Хайдеггера). Однак, споглядаючи зразки
живопису бiльшiсть глядачiв бажає розумiти задум автора, переважно
абстрагуючись вiд нескiнченої множини обставин, яка мала мiсце пiд час
творчого акту створення картини. Глядач цiлком доречно абстрагується
вiд цiни на фарби, вiд стосункiв художника з дружиною та дiтьми, вiд
розладiв шлунку та гiпертонiї, що супроводжували митця усе життя, вiд
кiлькостi волосин з якої складався пензель майстра та безлiчi iнших
дрiбниць, якi рiзними “мудрецями” можуть бути необмежено
інтерпретовані. Чому так? Та тому, що нас насправдi не цiкавить
неiстотне iснування: читай – нерозумне. Тобто, якщо комусь не
подобається “пан-буття Cogito” в буттi людини, то скорiше за все
йому не подобається усвiдомлення самовiдповiдальностi,
самоусвiдомлення наявностi рiзницi (демаркацiї) “дороги до пекла” та
“дороги до храму”.

“Спирайся на мужнiсть свiдомостi” писав Е.В.Iльєнков звертаючись до
свого учня, який у розпачi вигукнув до свого вчителя: “Навiщо ти
покарав нас здатнiстю усвiдомлювати?”. Справа полягає у тому, що ми
дiйсно будуємо образи i картини свiту, якi незалежно вiд
інтерпретацій навiчно викарбують наше Cogito для наших нащадкiв. Вони
знатимуть нас не за нашими iнтерпретацiями, а за викарбуваними на вiки
(а не “тут-буття” чи “буття-в-повсякденностi”) “картинами-ейдосами”
створеного нами свiту. Так само ми сприймаємо архiтектора за
його архiтектурою, Рембранта i Куiнджi за їх картинами, Моцарта i
Глiнку за їх музикою, а не за інтерпретацією безлiчi тут-буття
обставин. Тiльки прокурора та адвоката будуть цiкавити
iнтерпретацiї, якщо нова багатоповерхова будiвля розвалиться.

У тому випадку, коли наукове нерозумiння безпосередньо усвiдомлене,
тобто пов’язане з “теоретичним сумнiвом” (дiєю наукового Cogito за
Декартом), воно може бути здолане строгим доведенням, або ж
переконливим експериментом. А що ж робити, коли “вирiшальний”
експеримент чи доведення потрапляють у полон нескiнченого регресу
фальсифiкацiонiстських спростувань, що були описанi у працях
I.Лакатоса? Тодi окрема людина своє нерозумiння може здолати стаючи
принципово iншою особистiстю, iншим “Я”, своєрiдною вiдмовою вiд
самого себе колишнього. Цей процес безпосередньо вiдноситься до
дiяльностi духу, яку називають “фiлософiя”. Тодi фiлософствування
починає вiдбуватися як закономiрний фрагмент певного роду послiдовного
дослiдження, яке здiйснюють навiть найпереконанiшi науковi педанти,
що систематично зустрiчаємо в працях визначних математикiв, фiзикiв,
бiологiв, пiсля усвiдомлення ними власного нерозумiння. У
нерозумiннi вони виявляють для себе факт втрати єдностi себе з
наслiдками дiй свого власного розуму, фактом втрати єдностi свого “Я”.
I саме фiлософiя (а в ХХ ст. це фiлософiя науки) залишається останнiм
“бастiоном”, який зберiгає “хиткий” ґрунт самоусвiдомлення
“Я-науковця” над порожнечею нерозумiння.

Звертаючись до вiдомих фактiв з iсторiї науки ми можемо
засвiдчити позитивне значення нерозумiння. Наприклад, у Ейнштейна та
Борна було цiлком вiдмiнне, якiсно протилежне розумiння того, що таке
“реальнiсть”, особливо – “фiзична реальнiсть”. Сам ефект нерозумiння
(за свiдченням Борна) полягав ось у чому. Борн розробив принципово нове
“статистичне” тлумачення квантової механiки. Ейнштейн у своїй
статтi висловив аргументи проти такого пiдходу. Борн не визнав цi
аргументи, i бiльше того, вважав, що саме математична сторона
аргументацiї Ейнштейна є незадовiльною. Вiн написав вiдповiдь, в якiй
спробував “обґрунтувати свою статистичну точку зору, показуючи, що
вимоги класичної механiки про детермiнованiсть невиправданi, оскiльки
вони ґрунтуються на припущеннi про те, що абсолютна точнiсть даних
має фiзичний смисл, а саме це я вважав абсурдним. Таким чином, я
розвинув статистичне формулювання класичної механiки. Потiм я дав
строгу квантово-механічну обробку прикладу, запропонованого
Ейнштейном, i показав, що в класичнiй границi вiн точно приводить до
результату, отриманого ранiше з мого статистичного формулювання
квантової механiки.

Ейнштейн вiдповiв, що я невiрно його зрозумiв, оскiльки його
заперечення мають вiдношення до концепцiї реальностi, а не
детермiнiзму. Наступне листування було багате на приклади взаємного
нерозумiння”[3. -с.168-169].

Причина “фатального нерозумiння” мiж двома видатними фiзиками
насправдi полягала в “конкретнiй фiлософiї наукового мислення”, а
потiм вже у витлумаченнi фундаментальних фiзичних понять i проблем.

М.Борн прямо вказує на цей факт i цю причину: “На певнiй стадiї
свого розвитку теоретична фiзика, крокуючи своїм власним шляхом, була
змушена відмовитись вiд значної частини традицiйних фiлософських
iдей i замiнити їх новими. Але, все ж таки, ряд провiдних фiзикiв – в
тому числi Ейнштейн, де Бройль i Шредiнгер – не прийняли нового
способу мислення”[3. -с.162].

Немає нiчого дивного у тому, що поява нового способу мислення
супроводжується критикою старого. Водночас “нове” спiввiдносять з
попереднiм перевiряючи iстиннiсть i ефективнiсть першого. Однак, як
“перевести” абстрактнi сутностi, такi як фiлософськi iдеї, в русло
їх конкретної перевiрки, обробки та селекцiї? Так чи iнакше в
структурi наукового знання вони займають не останнє мiсце, що
засвiдчило падiння класичної фiзики з п’єдесталу “iмператрицi наук”.

Немає iншого способу репрезентувати фiлософськi iдеї, анiж
“опредметити” їх. Це вiдомо ще з часiв античностi: як вiдзначав
Аристотель, “справдi, знання у дiї є те ж саме, що його предмет”
[4.-с.316]. Iнша справа, що “мiра” цiєї точностi повинна бути розумною,
вiдповiдати природi самого дослiджуваного питання чи предмету.
Епiстемологiчним засобом такого опредмечування слугує “модель”
[Див.:5.-с.265-268]. Так, наприклад, концепцiї атомiзму, перш за
все, є не що iнше, як конструювання i селекцiя все бiльш адекватних
моделей розумової дiї, а не картина свiту.

Модельнiсть мала мiсце i у висвiтленiй нами ситуацiї. Ейнштейн
здiйснював свою критику висловлюючи свої iдеї за допомогою простих
модельних прикладiв. Борн керується таким самим принципом, стверджуючи,
що його модель “дає можливiсть проiлюструвати абстрактнi фiлософськi
iдеї при допомозi досить елементарних геометричних мiркувань. Це,
звичайно, не забезпечує отримання прямої вiдповiдi на метафiзичнi
питання, але дозволяє звести їх до чiтко розрiзнюваних альтернатив,
допомагаючи, таким чином, прояснити логiчну ситуацiю”[3.-с.162].

У кожного принципу iснує “межа”, тобто певна сфера
“застосовуваностi”, за якими вiн з конструктивного i ефективного
засобу пiзнання перетворюється в одну з головних причин консервацiї
i стагнацiї старого. Це яскраво виявляє приклад використання принципу
“iзоморфiзму” мiж математичним та фiзичним континуумом, який дозволяв
у класичнiй механiцi “мислити траєкторіями”.

Теоретична i фiлософська проникливiсть М.Борна полягають, зокрема, в
тому, що саме в цьому найфундаментальнiшому способi мислення вiн
“угледiв” перешкоду для побудови нової, квантової фiзики. I тут же
криється “секрет нерозумiння” А.Ейнштейна, який не хтiв змиритись з
втратою такого основоположного математичного принципу в застосуваннi
до мислимого конструювання образу “фiзичної реальностi”.

Сумнiв у iстинностi фундаментального принципу – це вже вершина тiєї
багаторiчної та копiткої розумової працi, коли не одне поколiння
вчених, теоретикiв i експериментаторiв, намагається пiд тиском
“контрфактiв” цей принцип все ж таки зберегти при допомозi рiзних
адаптацій i модифiкацiй. Методологiчно сумнiв спонукає до когнiтивної
дiї i до створення нової мислимої конструкцiї. У даному випадку справа
була грандiозною. Необхiдно було зруйнувати старе уявлення про фiзичну
реальнiсть i рух тiл за строго i однозначно описуваними “траекторiямиа”,
замiнивши його новим i незвичним фiлософсько-теоретичним i
модельним уявленням про способи математико-фiзичного вiдображення
дослiджуваного об’єкта. Тобто критика старого принципу стає
завершеною тодi, коли той чи iнший творчий суб’єкт готовий заявити про
наявнiсть нового у формi категоричного твердження i демонстрацiї
цiлiсного змiсту нової моделi i нового способу мислення.

Борн писав: “Я стверджую, що математичне поняття точки континууму не
має безпосереднього фiзичного смислу. Так, наприклад, безглуздо
говорити, що координата Х точкової маси (чи центру мас протяжного тiла)
має величину, представлену в деяких заданих одиницях дiйсним
числом…”[3.-с.163]. Аналiзуючи дане положення маємо зробити ряд
висновкiв.

По-перше, видно, що в загальному виглядi самозаперечення у його
зовнiшнiй фазi (теоретичного заперечення) полягає в усвiдомленнi, що
“старий принцип є недiйсним”, втратив свiй висхiдний смисл, “не має
смислу” стосовно нових проблем та умов.

По-друге, тут виявлено, що руйнування когнiтивних основ “старої
споруди науки”, її гносеологiчних пiдвалин, i створення нового є не
що iнше, як “перетворення смислу” традицiйних понять, уявлень i
принципiв. Тобто, це, образно кажучи, чисто “фiлософська робота
розуму”. Однак, вона повинна бути органiчно i невiд’ємно поєднана,
краще сказати – “зв’язана”, не лише з конкретно-науковим знанням, але
й з класичною мовою, операцiональним мисленням даної науки. Iнакше
нерозумiння та сумнiвiв бути не може. Спроба впровадити нову мову без
встановлення зв’язку з iсторично наявною здатна замiсть когнiтивно
вмотивованого нерозумiння викликати iлюзiю розумiння, разом iз
апрiорним нiгiлiзмом щодо “старого”.

По-третє, заперечення тiльки тодi є науковим, коли воно
“конструктивне”. Це означає – воно вказує на “причину”, котра об’єктивно
зумовлює незастосовуванiсть старого принципу, а тому й втрату ним
нормативного “класичного” смислу для iсторичної традицiї конкретної
науки. В даному випадку – це була принципова неможливiсть
задовольнити закладений у самому принципi критерiй точностi опису
поведiнки точкового фiзичного об’єкта при будь-якому можливому
вдосконаленнi засобiв експерименту та вимiрювальної технiки.

Вiдомо, що класична механiка Ньютона була математико-фiзичною, де
iдеал строгостi та доказовостi полягав у застосуваннi аксiоматичного
методу геометрiї до опису фiзичної реальностi. Але оскiльки об’єктивно,
у чистому виглядi i безпосередньо, це нiяк не можливо з тiєї причини,
що фiзичнi сутностi не можуть бути зведенi тiльки i тiльки до їх
кiлькiсного змiсту, знайшли варiант “обхiдного мислення” (в
розумiннi Е.Боне). А саме: була введена власне фiзична “iдеалiзацiя”,
смисл i спосiб застосування якої полягав у наступному. В фундаментi
математичного пiзнання серед численних його абстракцiй та iдеалiзацiй
одна з головних пiдвалин полягає в так званiй “абстракцiї
ототожнення”. На нiй ґрунтується “iснування” числа, а отже – й
вимiрювання. Скажiмо, для прикладу, так: нiде, нi на землi, анi на
небi, не iснує “абсолютної тотожностi” хоча б тому, що будь-якi двi
найбiльш однорiднi “подiї” не є еквiвалентними мiж собою вже тому, що
об’єктивно, раз i назавжди роздiленi в просторi та часi. Як же тодi
можливi навiть найпростiшi розумовi конструкцiї на зразок 0=0, 1=1,
А=А тощо? Всi вони ґрунтуються на створенiй “чистим розумом” (за
I.Кантом) “абстракцiї ототожнення”. Вважається, що хоча вони
принципово не можуть бути тотожними “матерiально”, але аксiоматично
визнаються “абсолютно” тотожними математично, тобто “iдеально”,
логiчно, конвенцiонально, теоретично. В цьому вiдношеннi, окрiм
спецiальної математичної та фiлософської лiтератури надзвичайно
корисними та повчальними для будь-якого теоретика є фiлософськi
дослiдження природи числа, особливо Едмунда Гуссерля i Анрi Бергсона.

На абстракцiї ототожнення саме й базується “iзоморфiзм”, тобто
“принцип взаємнооднозначної вiдповiдностi”. А на цьому принципi, в свою
чергу, вибудовується класичний образ “фiзичної реальностi” (тобто
iзоморфiзм точок математичного континууму евклiдового простору i
фiзичних даних про перемiщення в просторi точкового “тiла” – точкової
маси, точкового заряду тощо). Саме тому класична фiзика i стала
“математико-фiзичною”, а властивий їй спосiб мислення об’єднував у
собi принципи “безперервностi”, “однозначної детермiнованостi” i
“точностi” опису фiзичної реальностi. Атрибутом такого способу
мислення був геометричний образ “траєкторного руху”, який вважався
прийнятною для науки картиною фiзичного руху.

Часто стверджують, навiть у спецiальнiй лiтературi, що “метод”
класичної фiзики – “гiпотетико-дедуктивний”. Це вiрно, але, як
iнодi висловлюються математики: “з точнiстю до навпаки”. Цей метод був
i є “дедуктивно-гiпотетичним”, i це зовсiм не перестановка
термiнiв, а констатацiя принципово iншого смислу.

З викладених вище причин, за самим способом завдання класичної
“фiзичної реальностi” домiнуюча роль підводилась математицi. Якщо
множина експериментальних даних не оброблена логiчно, не набула
аналiтичної форми, щоб бути придатною для математичного обґрунтування i
дедуктивного виведення, то сам емпiричний матерiал мiг
розглядатись поки що (до обґрунтування) тiльки як гiпотетичний,
можливий, але “недiйсний елемент теоретичної iстини”. Вiдзначимо, що
математична дедукцiя столiттями слугувала нiби перевiркою надiйностi,
достеменностi, “чистоти” експерименту, а також засобом обґрунтування чи
спростування його як гiпотетичного, недостеменного. Можливо, знамените
кредо І. Ньютона “Гiпотез я не вигадую” в цьому контекстi є ближчим до
iстини, адже факти iсторiї показують, що вiн вмiло користувався
послугами наукової гiпотези, серед яких мiстився й “iдеал” повної
аксiоматизацiї фiзики за зразком геометрiї, але з врахуванням природи i
змiсту фiзичної науки. Це, як вiдомо, реалiзувати не вдалось.

Новий, квантово-механiчний спосiб мислення вiдразу ж починає з
того, що “скидає” з себе домiнуючу в класичнiй фiзицi математичну
форму i прiоритет математичної дедукцiї над фiзичним змiстом.

Збереження класичної традицiї в умовах появи нового
(мiкрофiзичного) “об’єкта” дослiдження i нових видiв експериментування
з ним загрожувало накопиченням та наростанням теоретичних “iлюзiй”,
що виходили з наперед заданої передумови майже абсолютного “сходження”
фiзичних даних до вiдпрацьованих формул та траєкторій. Побiчно i
основою, i продуктом самих цих iлюзiй було бажання та вiра в
iснування наперед встановленої гармонiї мiж свiтом “фiзичним” i
“математичним”.

Таким чином, новий спосiб мислення став “фiзико-математичним”.
Здійснилось неначе повернення до iндуктивiзму, необхiднiсть якого вже
з 1826 року обґрунтовували першi позитивiсти: О.Конт,
Дж.С.Мiлль, Г.Спенсер, В.Уевелл. Нагадаємо, що в своєму “Новому
Органонi” Френсiс Бекон розробляв iдею переважного використання
методу iндукцiї для експериментального природознавства; але без
з’єднання цих методiв iз математичною формою вони не володiли
необхiдними властивостями “операцiональностi” та
“iнструментальностi”, яка мала мiсце в прогресi швидкої та успiшної
математизацiї (дедуктивiзацiї) фiзики. Тепер на основi iндуктивної
логiки Мiлля, що заклала логiчнi пiдвалини статистичному
аналiзу, iндукцiя була вже не в iзоляцiї вiд математики, а в
усвiдомленiй та критичнiй єдностi з математичною формою викладу
власного фiзичного змiсту. В основу була покладена “фактична”,
експериментально визначена фiзична реальнiсть. I лише пiд емпiричний
базис, на його фактуальнiй основi виникали проблеми пошуку нової i
адекватної форми математичного вiдображення цiєї реальностi (як
вторинної, теоретично похiдної, мiнливої та множинної, а не єдино
можливої).

Квантово-механiчний спосiб мислення випробував на собi вплив не
тiльки позитивiзму, а й неокантiанства. Принаймнi кантiвську вимогу
строгого розмежування предметiв наявного, апостерiорного,
емпiричного “досвiду”, з одного боку, i предметiв тiльки лише
потенцiйного, гiпотетичного, можливого, теоретичного “досвiду”, з
iншого. Слiдуючи за аргументацiєю Г.Когена, у середовищi значного кола
фiлософiв i природознавцiв затвердилася думка, що чисте споглядання є не
даним суб’єкту саме собою, воно формується i є продукт певного ступеня
розвитку мислення, як i категорiї. А оскiльки поступ науки засвiдчив,
що без опори на iндуктивне узагальнення емпiричних даних мислення не
здатне знаходитися на рiвнi останнiх проблем природознавства, поступ
наукової думки повинен спиратися на зiткнення з дiйснiстю яка
знаходиться за межами форм буття самої думки. До речi, тут iдея
iнтерпретацiї принципово не здатна поєднатися з емпiричними даними.

За свiдченням i твердженням М.Борна, “сучасна фiзика досягнула
своїх найбiльших успiхiв при допомозi застосування методологiчного
принципу, згiдно якого поняття, що вiдносяться до вiдмiнностей за
межами можливого досвiду, не мають фiзичного смислу i повиннi бути
елiмiнованi. Цей принцип не одноразово застосовувався у фiзицi,
починаючи з часiв Ньютона. Найбiльш чудовими прикладами успiшного
використання цього принципу є обґрунтування Ейнштейном спецiальної
теорiї вiдносностi шляхом вiдмови вiд поняття ефiра – субстанцiї, що
знаходиться в станi абсолютного спокою, а також обґрунтування
Гейзенбергом квантової механiки, яке базується на елiмiнацiї з
картини будови атома радiусiв i частот обертання електрона навколо
ядра. Я вважаю, що цей принцип необхiдно застосувати i до iдеї
фiзичної безперервностi” [3.-с.163].

Стосовно цих думок М.Борна висловимо декiлька зауважень.
Елімінування у даному випадку, по сутi, це операцiя заперечення
смислу i змiсту фундаментальних понять i принципiв науки шляхом
“усунення старого” i введення “нових” уявлень, що не заперечує
інтерпретацію та деконструкцiю як методiв їх побудови. Однак, ми
виявляємо “зародження” нового, некласичного способу наукового мислення в
тогочасному математизованому природознавствi як наслiдок “тиску”
емпiричних даних, а не в наслiдок самоконструювання буття через
суб’єктивну деконструкцiю та iнтерпретацiю теорiї. Викликає деякий
сумнiв твердження М.Борна про використання принципу елiмiнацiї ще
з часiв Ньютона, бо аж до Канта нi в метафiзицi, нi в фiзицi предмети
можливого i “чистого” досвiду в строго обґрунтованій формi не
розрізнювались (спроба Лейбнiца це зробити, як доводиться Кантом, була
невдалою).

Сутнiсть революцiйного перетворення, що аналізувалось вище, з
нашої точки зору, можна в гранично загальному виглядi виразити
категорiальною формулою – перехiд вiд “єдиного” до “багатьох”.
Дiйсно, постараємось пригадати геометричний “початок” аналiзованого
процесу. Адже сам вiн (виникнення неевклiдових геометрiй) означало
перехiд вiд єдиного до багатьох. I саме цей математико-логiчний
“початок” розвинувся при допомозi підтвердження i збагачення його
абстрактного змiсту – змiстом конкретним, фiзичним, розвинувся в
“систему мислення”, у новий спосiб теоретичного пiзнання.
“Множиннiсть”, коли поряд iз евклiдовою iснують також i некласичної
геометрiї (елiптичної, сферичної, свiтової), “увiйшла” в сам принцип
модельного вiдображення фiзичної реальностi. Покладений в основу
математико-фiзичного континууму принцип “iзоморфiзму” утворюючих його
iдеально-числової, геометричної, алгебраїчної, експериментальної,
теоретико-конкретної фiзичної реальностей був перетворений i замiнений
принципом “гомоморфiзму”. Гомоморфiзм – це множинна, така, що
задається “вiдображенням” на множинах операторiв, функцiоналiв, а
не взаємнооднозначна, вiдповiднiсть.

Принцип “множинностi” поступово увiйшов у всi поняття класичної
механiки, породжуючи їх узагальнюючi багатозначнi концептуальнi
структури. Цей потiк породжень нового концептуального смислу
завершується в переходах вiд iнварiантностi до коварiантностi, вiд
дослiдження фiзичного тiла як одиничного екземпляру відповідного
класу об’єктiв до розгляду його як конфiгурацiйного розмаїття,
“ансамбля елементарних частинок” тощо.

Революцiйний потiк аналiзованих подiй перетворив i категорiальний лад
всього наукового мислення, включаючи фундаментальнi фiлософськi смисли
категорiй субстанцiя, матерiя, простiр-час, рух. Лапласiвська форма
жорсткого однозначного детермiнiзму поступилась рiзноманiтностi форм
“слабкої” детермiнацiї, імовірнісної, стохастичної. Безперервнiсть
математичного вiдображення та iдеал абсолютної точностi поступились
мiсцем “iнтервальному мисленню”, де точнiсть задається умовами
експерименту (тим, що знаходиться за межами мислення) i
можливостями вимiрювальної технiки не побiчно, а безпосередньо,
змiстовно-фiзично.

Однак, цей процес релятивiзацiї i породження багатозначних
смислiв традицiйних понять був багатий також переходами до нового
рiвня стабiльностi, до якiсного нового типу “абсолютної точностi”
(постiйна Макса Планка, формули розсiювання i розподiлу потокiв
взаємодiючих елементарних частинок, i навiть принципи невизначеностi
Паулi-Гейзенберга, так само як i принцип додатковостi Бора та iншi
фундаментальнi вiдкриття квантово-механічних ефектiв, законiв i
закономiрностей), що задовольняв новим i бездоганно заданим
“стандартам” i нормам вже власне “фiзичної точностi”.

Так класичне i некласичне природознавства, окрiм всього iншого,
пiдготували ґрунт для нової “хвилi” i форми їх математизацiї, яка
з’явилась з моменту виникнення “теорiї множин” Георга Кантора i по мiрi
переходу всiх областей класичної математики на теоретико-множинну мову.
Однак, цей же процес привiв вже не до локальної, як у випадку з
неевклiдовими геометрiями, а до глобальної революцiї в пiдвалинах
природознавства i математики, яка почалась i розвивалась у тих же
iсторико-хронологiчних межах.

За визначальну iдею, що слiдує з нашої реконструкцiї когнiтивного
нерозумiння, маємо положення про наявнiсть в фiлософiї науки своєї
особливої форми наукового вiдкриття – вона постiйно встановлює межi мiж
вiдомим i невiдомим через демаркування зрозумiле-незрозумiле. Тому за
одну з її головних функцiй можна вважати реконструктивне виявлення
феноменiв когнiтивного нерозумiння, дослiдження його причин i джерел,
що вiдкриває шляхи до нових інтерпретацій, обґрунтування нових
“смислiв” i “значень”.

Не можна обминути наступного питання. Чи може фiлософiя залучити до
свого фiлософського “арсеналу” виявленi та сформованi за її
безпосередньої участi методологiчнi надбання реальної науки?

На це питання, на мою думку, вiдповiдь повинна бути негативною. Та
чи iнша методологiя наукового пiзнання, незважаючи на її рефлексивне
виявлення та обґрунтування, визначає у пiдсумку вiдношення “свiдомiсть –
незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть”. Тому наукова методологiя
залишається для фiлософiї предметом рефлексивного дослiдження. Навiть
iсторiя фiлософiї є лише iсторiя, а не фiлософiя. I хоча ця теза
вступає у суперечнiсть з великим колом фiлософiв, що мiркують iнакше,
а також заперечує вiдому тезу Гегеля про iсторiю фiлософiї як
“дiйсну фiлософiю”, вона може мати за своє вагоме обґрунтування саму
iдею (того ж самого Гегеля) про вiдмiннiсть “iснуючого буття” i
“дiйсного буття”. Так, через використання вирiзнення понять “дiйсна
фiлософiя” та “iсторiя фiлософiї”, не зважаючи на вiдмiннiсть
iнтерпретацiї та реконструкцiї, “iсторiя” нiколи не буде являти собою
вiдтворення усiєї повноти “дiйсного”. Інтерпретація усiх контекстiв
чи реконструкцiя усiєї повноти “картини” взагалi нiкому непотрiбна,
оскiльки кожна окрема реконструкцiя, сама по собi, є нове неповторне
буття фiлософiї, що стає причиною появи нових наслiдкiв. Якщо
відсутнє це “нове” буття, тодi відсутня фiлософiя, відсутня
проблема, відсутнє рефлексивне вiдношення одного переказу до iншого.
Спроба знайти в iсторiї фiлософiї “святе писання” логiчно повинна
завершитися витiсненням науки i фiлософiї теософiєю, релiгiєю,
iдеологiєю [Див.:6.-с.73-75].

Враховуючи вищезазначене не можна обминути проблеми взаємозв’язку
можливостей реконструкцiї в умовах реальної релятивiзацiї основоположень
наукових мiркувань.

Релятивiзмом називають принцип, згiдно з яким утверджується
вiдноснiсть будь-якого знання. Виходячи з факту принципової неповноти
знання, його постiйного доповнення, змiни, фаллiбiлiстичного
спростування, що докорiнно змiнюють уявлення про навколишню
дiйснiсть, заперечується iснування сенсу для використання поняття
“абсолютна iстина”.

Методологiчну основу релятивiстських уявлень визначають наступнi
положення: редукцiювання загального до одиничного та
iндивiдуального; врахування суб’єктивних та психодинамiчних факторiв
пiзнання; заперечення каузальної наступностi в процесах; визнання
домiнування мiнливостi у наукових уявленнях та поняттях.

Релятивiсти систематично звертають увагу на догматичнiсть
абсолютиських версiй детермiнiзму, класичного рацiоналiзму i холiзму.
Не викликає сумнiву, що критичний пафос релятивiзму стимулює фiлософiв
на з’ясування проблеми спiввiдношення сущого i належного, фактiв i
цiнностей, природи антиномiй та парадоксiв, аномалiй та
суперечностей.

Однак досягнення критичних мiркувань релятивiзму принципово не
можуть переважити некритичне вип’ячування релятивiстами суб’єктивного
фактору, заперечення обумовленостi процесiв пiзнання об’єктивними
обставинами. Цей недолiк наявний, насамперед, у радикальному
релятивiзмi, який тяжiє до фiлософiї суб’єктивного iдеалiзму,
переконань агностицизму. Найбiльш яскраво абсурднiсть постулатiв
крайньої версiї релятивiзму виявляє себе в етичнiй проблематицi, що
нерiдко вступає в позу вiдвертого аморалiзму.

Релятивiзм безпосередньо пов’язаний з методологiчними постулатами
плюралiзму. Плюральнi установки зумовлюють актуалiзацiю питання про
спiввiдношення абсолютного i вiдносного, унiверсального i локального.
Взаємозалежнiсть плюралiзму i релятивiзму особливо виразна в головних
тезах – децентрованої “фiлософiї” (Фуко), радикальної деконструкцiї
знання (Ж.Деррiда), вiдмовi вiд пошуку достовiрного (С.Тулмiн),
дезавулювання дискурсу “Загального” як дискурсу “Влади”
(Ж.Ф.Лiотар), знання як інтерпретація “текстiв” за допомогою
довiльних “словникiв” (Р.Рортi), методологiчного анархiзму
(П.Фейєрабенд).

Розповсюджений аргумент на захист релятивiзму полягає в твердженнi,
що заперечення “загальних iстин”, “спiльних критерiїв”, обов’язкових
правил та iнших аналогiчних положень гарантує свободу iндивiда,
забезпечує лiбералiзацiю i гуманiзацiю суспiльного життя
(Р.Рортi)[Див.:7.-с.127-143]. Фiлософи, що спираються на принципи
плюралiзму i релятивiзму цiкавиться такими питаннями, як
несумiрнiсть, конфлiкти, катастрофи, граматичнi парадокси. Носiї такого
мислення вважають власну еволюцiю переривчастою, катастрофічною,
нелiнiйною, парадоксальною [Див.:8.-p.7-12].

Однак, фундаментальний недолiк такого мислення одразу виявляє
себе, коли прагматичне чи праксеологiчне тлумачення корисностi саме
через протиставлення своєї позицiї поняттю “iстина” не може пояснити
здатностi людини бути реальним, а не мiстичним началом iнновацiї,
творення ще не iснуючого та нiколи не iснувавшого, тобто
самореалiзацiї унiкальностi “Я”[Див.:9.-с.21-33]. Тому релятивiзм, як
принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання,
“не витримує” перед послiдовною фiлософською рефлексiєю. Маючи певнi
досягнення у якостi варiанту критичного мiркування релятивiзм не здатен
до критичного самоаналiзу. Тому цiлком доречною виглядає пропозицiя
визнання релятивiзму принципом побудови дофiлософського
(дорефлексивного) мiркування.

Наголошуючи на дофiлософськiй природi релятивного мислення слiд
звернути увагу на характернi особливостi фiлософiї, що вiдрiзняють її
дискурс вiд iнших.

Так, в “Анонiмних пролегоменах до платонiвської фiлософiї”
зазначено, що “Навчившись у поетiв оспiвувати порядок сущого, Платон
кращий за них ось у чому: розповiдь поетiв бездоказова i, згiдно зi
словами Платона, емоцiйна i афективна; його ж висловлювання завжди
обґрунтовані; окрiм цього, вiн кращий за них у благочеснотах своїх
мiфiв”[Див.:10.-c.483].

Враховуючи наведену оцiнку зробленого Платоном та безпосереднiй
переклад вiд грецької слова “мiф” як “переказ”, пiсля елементарного
аналiзу можна запропонувати обґрунтування, що будь яка
“оповiдь” заради самої “оповiдi” може класифiкуватися як мiф. А те,
що називають “мiфологiчним свiтоглядом” цiлком слушно можна
iнтерпретувати через вираз: “розповiдаючий свiтогляд”.

Стосовно аналiзу здатностi до мiркувань, поряд з iдеєю “переказу”
iнодi висувають поняття “демонстрацiя”. Але проведений
американським фiлософом Хiларi Патнемом аналiз дозволив визначити, що
“Можливою, пропозицiєю буде, що усi речi не можуть бути “висловленi”, а
можуть бути лише “показаними”. Однак проблема полягає у тому, що речi,
якi “показанi” нам при поясненнях систематичної суперечностi, можуть
бути показанi лише за допомогою висловлювання. Iдея про те, що iснують
дискурсивнi думки, якi не можуть бути “висловленi”, є формалiстична
хитрiсть, яку я не розумiю”[2.-с.480]. Тому зупиняючись на переказi
(текстах, трактатах), як на емпiрично наявному предметi аналiзу
(принаймні у виглядi вимовленої iнформацiї) ми можемо лише вважати, що
iснує дещо за висловленим, одночасно, вважаючи так ми не виходимо
за межi висловлювання.

Розглядаючи будь який міфологічний переказ як iснуючий сам по собi,
без порiвняння його будь iз чим, ми помiтимо, що вiн самодостатнє
синкретичне утворення зi своїм порядком та змiстом. Власне те, що ми
називаємо “мiфологiчним свiтоглядом” є рiзнi перекази, якi не
спiввiдносяться мiж собою, не впливають одне на одного, цiлком
самодостатнi сюжетно. Мiфи, як i казки, що кожний iз нас слухав у
дитинствi, iснують поряд i не заважають одне одному. Розглядаючи
випадки, коли кiнематографи роблять спробу синтезувати казки не важко
помiтити, що виникає або нова казка зi своїм унiкальним сюжетом,
або хаос невдалого твору.

Використовуючи зазначений змiст поняття “переказ” для розгляду
фiлософiї, в якостi окремого iсторичного типу свiтогляду, маємо
пiдстави щоб зазначити, що тут перекази не iснують самi по собi. В
фiлософiї вони, навпаки, спiвзалежнi та постiйно спiввiдносяться.
Порiвняння, спiвставлення, визначення спiвзалежностей однiєї розповiдi
по вiдношенню до другої є форма буття фiлософiї. Сама специфiка
фiлософського мислення, що визначається поняттям “рефлексiя”,
складає безпосереднє спiвставлення переказу з переказом про переказ.

На вiдмiну вiд фiлософiї у релiгiях вiдношення мiж переказами має
iншу форму – канонiзоване “святе письмо” складає еталон “Слова”,
з яким (i за змiстом, i за формою) повиннi бути узгодженi усi iншi
розповiдi. Толмуд, Бiблiя, Коран є лише переказ Слова божого, який
здiйснили довiренi Богу особи (пророки).

У свою чергу, науковий свiтогляд, вперше, пропонує вийти за межi
переказiв. Подiляючи знання про свiт на факти, гiпотези i теорiї, вiн
вимагає порiвнювати перекази про свiт iз самим свiтом, а не розповiдями
про нього. Тому, виключно, стосовно наукового переказу ми i маємо
сприймати наведене вище зауваження Х.Патнема. У своїй вiдмiнностi вiд
фiлософiї, мiфологiї та релiгiї, наука претендує на можливiсть
співвідношення переказу iз чимось зовнiшнiм щодо нього. За iнших умов
не може йти навiть мови про iснування науки як чогось вiдмiнного вiд
iнших свiтоглядних форм.

Конкретним виявом методологiчної вiдмiнностi фiлософського переказу
вiд наукового вважається дискурс. Нагадаємо, що дискурс (пiзньолат.
вiд discursus – мiркування, аргумент) – теоретико-аналiтична
процедура та метод наукового аналiзу з акцентуванням уваги на логiчних
та понятiйних елементах i засобах аналiзу. Сьогоднi дискурс вважається
(Джефрi Александер, Ентонi Гiдденс) головним шляхом взаємодоповнення
рiзних пiдходiв, шкiл та традицiй в соцiальних науках. У дискурсi
втiлюється специфiка соцiального пiзнання з його вiдмiннiстю вiд
природничонаукового “пояснення”. В ньому робиться наголос на
формально-логiчнi мiркування, таким чином, що у його фокусi знаходиться
сам процес аналiзу, а не результати останнього.

Слiд визнати i наступну особливiсть дискурсу. Так, якщо для
А.Ф.Лосєва [Див.:11] позитивне означення поняття “мiф” уявлялося
принципово неадекватним i вiн систематично використовував лише негативну
форму: “мiф це не…”, то ми застосовуючи поняття “дискурс” отримуємо
пiдстави для визнання, що аутентичне (античному) тлумачення мiфу як
переказу є найбiльш адекватна i точна форма його визначення. Мiф як
необмежений переказ є наслiдок безпосередньої реалiзацiї стихiї чистого
уявлення.

Бажання розчинитися у стихiї чистого уявлення подекуди
переслiдує кожну людину, що, на мою думку, є наслiдком усвiдомлення
межi своїх можливостей, смертностi та неможливостi досягти абсолютних
iдеалiв (краси взагалi, щастя, добра без зла, необмеженостi благ,
здатностi бути кращим спортсменом завжди та т.п.). Таке
усвiдомлення тимчасовостi власного буття, яке здобувається за допомогою
здатностi до континуально побудованого продуктивного уявлення, викликає
вiдчуття страждання, а тому шукає порятунку в тих самих джерелах, у
самозаспокоєннi безперервнiстю гри уявлень, тобто у самiй здатностi
континуально уявляти.

Спiввiдносячи такий варiант гри продуктивної здатностi до уявлення з
фiлософською рефлексiєю можемо запропонувати наступне тлумачення
фiлософiї – це форма iнтелектуального експериментування з уявленням
нескiнченого за допомогою занурення обмеженого у необмежене.
Здiйснюється така когнiтивна дiя через дискурсивний дiалог.

Рефлексiя (вiд лат. reflexio – обернутiсть до начал) – це, перш за
все, спосiб фiлософських мiркувань, який полягає в постiйному
врахуваннi наявностi самоусвiдомлення власного “Я”.

Слiд нагадати, що на думку Св.Августина, Т.Кампанелли, Р.Декарта
рефлексiя – це самоусвiдомлення власного “Я”, обов’язкове начало
iстинного пiзнання; джерело знання про внутрiшнi дiї свiдомостi
(Дж.Локк, Г.В.Лейбнiц); взаємне вiдображення одного в другому
(Е.Гуссерль). Гегель, у свою чергу, розробив першу теорiю
логiчної рефлексiї, пiд якою вiн розумiв спiввiдноснiсть категорiй.

Аналiз рiзноманiтних способiв фiлософських мiркувань дозволяє
виводити ряд особливих рефлексивних понять: “рефлексивна множина” –
множина, яка еквiвалентна власнiй пiдмножинi (наприклад, список усiх
спискiв є також список, що являє собою пiдмножину всiх спискiв);
“рефлексивнiсть” – вiдношення, коли кожний елемент множини знаходиться
у даному вiдношеннi до самого себе; “закон рефлексивностi матерiальної
iмплiкацiї” – теорема обчислення висловлювань “Якщо p, то р”;
“рефлексивнiсть вiдношень висновкiв” згiдно з яким, кожний елемент
множини знаходиться у заданому вiдношеннi до самого себе; “закон
рефлексивностi рiвностi” – “A = A”; “рефлексивнiсть рiвностi” –
аксiома обчислення предикатiв першого порядку, що визначає “Для
кожного x, завжди х дорiвнює х”; “реконструктивна рефлексiя” –
заснованi на усталених нормах i стандартах реконструкцiї дозволяють
вiдкривати основоположення, якi призводять до змiни уявлень, що
складали джерело цих норм i стандартiв.

У кожному з наведених варiантiв тлумачення поняття “рефлексiя” мова
йде про здатнiсть “бути у вiдношеннi до самого себе”. Саме цiєї
властивостi ми не знаходимо у релятивiзма. Враховуючи дану
обставину, спiвставляючи вказану нами нерефлексуючу (нефiлософську)
сутнiсть релятивiзму з фiлософською проблематикою бiльшої частини його
переказiв, ми отримуємо пiдставу для визнання релятивiзму принципом
побудови “мiфу про фiлософiю”, а не фiлософiї.

Стосовно висловлювання “переказ фiлософiї” навряд чи виникне
заперечення у бiльшостi людей, що називають себе фiлософами,
оскiльки з власного досвiду вони можуть навести безлiч прикладiв
переказу фiлософiї без самої фiлософiї. А стосовно висловлювання “мiф
про фiлософiю” можуть виникнути рiзноманiтнi iнспiрацiї. Найперша з
них, скорiше за все, повинна бути присвячена наступним питанням: “Хто
був першим фiлософом?” i “Коли виникла фiлософiя?”.

Відповідаючи на цi питання з урахуванням наведених розмежувань
переказiв, ми можемо побудувати цiлком ймовiрну гiпотезу, що першим
фiлософом була людина, яка спромоглася виголосити ПОРЯД двi наступнi
тези: “Я, знаю, що я – нiчого не знаю!” i “Пiзнай самого себе!”.
Рефлексивна самоорiєнтацiя людини, що поставила цi тези поряд
самочевидна. Як безпосереднiй наслiдок дотримання виголошених Сократом
тез ми маємо розглядати його знаменитi дiалоги з мислителями,
поетами, громадянами i самим собою. Цi тези постiйно орiєнтованi на
припинення найцiкавiшого переказу iронiчним питанням.

Тому стосовно появи фiлософiї, маємо зазначити, що до Сократа може
вже й була фiлософiя, але не було фiлософiв. Фiлософiя досократикiв – це
явище культури, яка вибудовувалася через дiалог мислителiв (а не
фiлософiв), що став джерелом появи фiлософiв. Так, першi рефлексивнi
питання постали вже в апорiях Зенона, але вони безпосередньо не
перетворилися у повноцiнну фiлософську рефлексiю, а стали пiдставою для
софiстичних переказiв (мiфiв) про парадокси. Лише з критики мудростi
софiстiв починають виростати першi фiлософи – Сократ та його учнi.
Зазначимо, що розгляд можливих пропозицiй звернутися до прикладiв
“фiлософiї” Сходу ми залишимо на iнший раз, оскiльки тут може
виникнути багато варiантнiв, а серед них найвiрогiднiшим буде
варiант, який обґрунтовуватиме, що схiдної фiлософiї ще нiколи не
було, а були лише вчення – перекази, якi спиралися на певнi догми
(релiгiя), або перекази, що iснують самi по собi та нiчим не обмеженi
(мiфологiя).

Розглядаючи елементарний комунiкативний процес, можна визнати, що,
скорiше за все, структура судження (синтаксис) формує зв’язок уявлень,
а сенс та змiст розкриваються через чуттєво оформленi асоцiативнi
переживання. Тому сенс одного висловлювання для рiзних людей буває
рiзним. Тобто, синтаксис дає послiдовностi, передається повторюванiстю,
а семантика – сенс, який людина розкриває для себе за допомогою
власного досвiду. Саме вiдмiннiсть сенсу одного переказу для рiзних
людей, скорiше за все, фiлософи намагаються зняти за допомогою
рефлексивного мiркування, вiд якого вимагається зупинити безмежнiсть
можливих асоцiацiй. Такої зупинки семантичної плинностi не досягнути
впровадженням одних лише синтаксичних правил. Практично це здiйснюється
впровадженням аксiом, основоположень, якi пiдвладнi правилам
синтаксису, але розкривають себе виключно за допомогою семантичної
однозначностi, що умоспоглядається, стає нiбито “оче-видною” (видною
очами). Якщо очевиднiсть для рiзних суб’єктiв дискурсу не наявна в
однозначнiй формi, тодi цi суб’єкти нiколи не знайдуть спiльної
мови, нiколи не зрозумiють одне одного. Однак, хоча очевиднiсть i може
створюватися, нiби-то, за допомогою мови (теза Х.Патнема) її змiстовна
складова за межами мовлення, в умоспогляданнi. Тому, якщо мовлене у
завершенiй рефлексiї постає у вiдношення до феномену поза-мовленого,
треба вести розмову про переказ, що якось вiдноситься до зовнiшнього
щодо нього. Зупинившись на умоспогляданнi аксiом як можливому
варiантi представництва зовнiшнього стосовно вимовленого можна
висунути гiпотезу, що визнає експериментальну технiку,
рiзноманiтнi технiчнi засоби емпiричного дослiдження, тiєю однозначною
константою, яка дозволяє людини вступати у дiалог iз природою,
порозумiтися з нею. Тобто технiку можна розглянути як замiнювач мови. У
свою чергу, в фiлософiї, яка, за нашим визначенням, є переказ про
перекази, формується пост-фiлософське вiдношення переказу до iснуючого
за його межами. Це вiдношення i складає основу наукового
свiтобачення. А першим науковцем, за такого визначення, слiд визнати
творця першої системи аксiом – Евклiда. У даному випадку ми
погоджуємося з думкою Альберта Енштейна, що висловив наступне:
“Розвиток захiдної науки засновано на двох великих досягненнях: на
вiдкриттi грецькими фiлософами формальної логiчної системи (в
Евклiдовiй геометрiї) та на вiдкриттi можливостi виявляти систематичним
експериментуванням каузальних зв’язкiв (Ренесанс). Ми не маємо, з
моєї точки зору, дивуватися тому, що такi вiдкриття не було зроблено
китайськими мудрецями. Дивуватися потрiбно тому, що цi вiдкриття
взагалi було зроблено.” [Цитується за:12.-p.15].

У зв’язку з iснуванням вiдмiнностей у тлумаченнi процедури
реконструкцiї рiзними авторами (“рацiональна реконструкцiя” – Лакатос;
“реконструктивна рефлексiя” – Гудмен; “деконструкцiя” Деррiда)
виникає потреба в здiйсненнi деяких пояснень.

Це важливо тому, що виявлення нерефлексивної природи релятивiзму
виникає саме при використаннi поняття “реконструктивна рефлексiя”.
Тобто, використовуючи таку рефлексiю ми робимо зрозумiлим, що
релятивiзм являє собою фрагмент незавершеної (непослiдовної)
рефлексiї в формi зовнiшньої за змiстом розповiдi про неї.

Поняття “реконструкцiя” безпосередньо пов’язане з
логiко-методологiчною процедурою – редукцiя, яка полягає у зведеннi
одного явища до iншого з метою спрощення. До редукцiї вдаються
постiйно, коли здiйснюють абстрагування вiд багатьох властивостей i
вiдношень об’єкта до декiлькох, зводячи умови дiї того чи iншого закону
до стандартної ситуацiї. Особливо часто редукцiю використовують в
процесi доведення, зокрема при спростуваннi шляхом доведення до
абсурду. Одним iз варiантiв редукцiї є зведення до першоначала
(лат. reducere – повернення), яке здiйснюється за допомогою
вiдтворення (re…constructio – вiдбудова) з простих елементiв форм
та систем рiзних варiацiй складних i навпаки. Тому реконструкцiя у
своєму спрощеному (механiчному) варiантi виглядає як вiдбудова
цiлiсного вигляду мiста чи будiвлi (археологами) за рештками,
описами окремих елементiв, що збереглися.

За свiдчення Ж.Деррiди “деконструкцiя почалася з деконструкцiї
логоцентризму, деконструкцiї фоноцентризму, зi спроби вилучити з
досвiду думки панування лiнгвiстичного моделювання” [13.-с.154]. У
своїх роз’ясненнях росiйському колезi з Москви В.Подорозi,
Ж.Деррiда зазначає “Звичайно деконструкцiю зображують як те, що
заперечує можливiсть iснування дечого зовнiшнього по вiдношенню до
мови, як засiб включення усього в мову… Це досить глибоке i, я
вважаю, iдеологiчно i полiтично мотивоване нерозумiння – подавати
деконструкцiю прямою протилежнiстю тому, чим вона у дiйсностi
є”[13.-с.153-154]. Отже, деконструкцiя, по сутi справи, являє собою
варiант рефлексiї та реконструкцiї через редукцiю до начал досвiду
думки де відсутнє “панування лiнгвiстичного моделювання”.

Поняття “реконструктивна рефлексiя” було розгорнуте Нельсоном
Гудменом i обґрунтоване Хiларi Патнемом, за допомогою якого Н.Гудмен
пропонує розглядати “конфлiктуючi” норми, стандарти i судження, що
лежать у пiдвалинах тiєї чи iншої системи наукових знань. На вiдмiну
вiд “рацiональної реконструкцiї”(I.Лакатос) “реконструктивна рефлексiя
не втрачає своєї цiнностi в наслiдок виявлення факту, що мрiя про
унiверсальну та єдину реконструкцiю [рацiональну реконструкцiю – курсив
авт.] нашого свiту є утопiя” [2.-с.490]. Будь яка реконструкцiя
фрагментарна. I здається, що деструкцiя єдиний варiант
реконструкцiї, яка з самого початку визнавала фрагментарнiсть власної
реконструкцiї. Однак, деконструкцiя не спрацьовує, коли “нашi”
фрагментарнi реконструкцiї, а також реконструкцiї, що протистоять
“нашим”, дозволяють досягати “легкого взаїмного регулювання” (Гудмен)
норм i стандартiв, умоглядних основоположень, яке становить продуктивне
джерело їх змiни.

Отже, завдяки реконструктивнiй рефлексiї фрагментарне
реконструювання стає здатним до зворотного зв’язку, до рацiонального
самокоректування норм i стандартiв: заснованi на усталених нормах i
стандартах реконструкцiї дозволяють вiдкривати факти, якi призводять до
змiни уявлень, що складали джерело цих норм i стандартiв [позитивне
визначення реконструктивної рефлексiї]. Таким чином, наявнi норми i
стандарти наукового пiзнання (i будь-якого iншого) складаючи
iсторичний здобуток стають непересiчною (тобто абсолютною, а не
релятивною) умовою нових, кращих, бiльш ефективних норм i стандартiв.
Яскравим прикладом слугує вiдкриття аномальних явищ, якi стали джерелом
наступних за класичною фiзикою I.Ньютона теорiй – вiдносностi та
квантової механiки, з вiдповiдними методологiями, стандартами i
нормами.

Читач знайомий з основами фiлософiї Гегеля i марксизму одразу
помiтить спорiдненiсть реконструктивної рефлексiї зi знаменитою
“дiалектичною спiраллю” розвитку через повернення до попередньо
пройдених етапiв (основне положення дiалектичного методу).

Проте, ця схожiсть не є тотожною. На вiдмiну вiд принципiв
дiалектики Гегеля i Маркса, як вчення про розвиток Унiверсуму,
принцип реконструктивної рефлексiї, будучи спорiдненим з дiалектичним
методом, не ототожнює дискурсивну процедуру побудови мiркування з
властивостями буття за межами цих мiркувань.

Зазначенi дiалектичнi фiлософiї є типовими зразками вчення, що
тяжiють до описiв Унiверсуму через виявлення єдиної першопричини усiх
процесiв подiй. Однак, вiдрефлексованi переконання про наявнiсть
єдиної субстанцiї вимагають доведення, що вона (субстанцiя) вже
вiдома, вже визначенi та описанi усi її iстотнi властивостi. За iнших
уявлень неможливо вести розмову про єдину субстанцiю взагалi [Детально
див.:14.-с.119-127].

Мовчазне (невiдрефлексоване) прийняття положення, що вже визначенi та
описанi властивостi субстанцiї, вимагає, щоб iснуюче у минулому,
сучасному чи майбутньому тлумачили як “продукт” (саморуху,
саморозвитку, самореалiзацiї) однiєї єдиної субстанцiї (наприклад:
природа, дух, матерiя). При цьому редукцiя полягає у тому, щоб
буття витлумачити як модифiкацiю, трансформацiю та метаморфозу обраної
теоретиком субстанцiї, її “першоначала”. А реалiзацiя даного принципу
вiдбувається через процедуру редуктивного пiдведення явищ пiд наперед
означенi всезагальнi властивостi першоначала. Отже, у виглядi
останнього, ми маємо фiлософiю ототожнення субстанцiї та форм
iснування.

Але таке ототожнення не орiєнтує на примноження вже набутого
знання про iснуюче. Фактично, переказ , що пропонує нам така фiлософiя
“вiдмовляється” вiд доведення, оскільки у ньому воно неможливе, бо “усе
є одне й те саме” (чи дух – чи матерiя). Звiдси народжується
антирефлексивне бажання шукати “тисяча + ще одну” демонстрацiю
дiалектики Природи. Вiдповiдно не iснує проблеми з’ясування
взаємозв’язку рiзних форм iснування, бо рiзноманiсть це лише
“позiрнiсть”.

Науковий рацiоналiзм, на вiдмiну вiд зазначеного типу
фiлософствування, визнає за можливе начало наукових мiркувань тiльки
означення основоположних характеристик самого себе, своєї думки як
пiдстави для наступних думок, а не iснуючого поза думкою.
Дiйснiсть для науки завжди є те невiдоме, що потрiбно пiзнати.
Iнакше наука втрачає сенс свого iснування. Для наукового свiгляду
обов’язково повинно буди щось невiдоме.

Спираючись на реконструктивну рефлексiю фiлософський дискурс у
якостi власної онтологiї має “свiт” наявного знання, а не чуттєво
наочну реальнiсть. Тому по вiдношенню до вже здобутого в процесi
пiзнання така рефлексiя стає методологiчною засадою визнання наявностi
чогось невiдомого людинi, що є джерелом сумнiву, щодо можливостi
позбутися незнання перенесенням на сферу невiдомого вже вiдомого. Тобто
даний дискурс явно вийшов за межi аристотелiвської традицiї, для
викладу науки якої використовувалася схема, що складалася з двох
елементiв: об’єктивна дiйснiсть i картина цiєї дiйсностi.

Використана література

1. Карнап Р. Преодоление метафизики логическим анализом
языка//Аналитическая философия науки: становление и развитие.
-М.,1998.

2. Патнем Х. Реализм с человеческим лицом//Аналитическая философия
науки: становление и развитие. -М.,1998.

3. Борн М. Размышления и воспоминания физика: Сборник статей.
-М.,1977.

4. Аристотель. Метафизика//Сочинения: В 4-х тт. -М.,1976. -Т.1.

5. Ратников В.С. Физико-теоретическое моделирование: основания,
развитие, рациональность. -К.,1995.

6. Чуйко В.Л. Iнтерпретацiя та реконструкцiя наукового
знання//Фiлософська думка. -N5. -К.,1999.

7. Рорти Ричард. После философии – демократия//Боррадори
Дж.Американский философ: Беседы с Куайном и др.-М.,1998.

8. Lyotard J.-F. La Condition postmoderne. Rapport sur le
savoir. -Paris,1979.

9. Чуйко В.Л. Гносеологiчнi проблеми аналiзу процесу
технологiчного використання наукового знання// Проблеми фiлософiї. N91.
-К., 1992.

10. Платон. Диалоги.-М.,1986.

11. Див.: Лосев А.Ф. Миф, число, сущность. -М.,1994.

12. Price D.J. de S. Science Since Babylon. -Vale,1961.

13. Жак Деррiда у Москвi. -М.,1992.

14. Чуйко В.Л. Про методологiчну недосконалiсть монiзму// Фiлософськi
читання пам’ятi Павла Копнiна -К.,1997.

15. Чуйко В.Л.Конструирующее мышление и технологическое применение
науки//Философские проблемы современного естествознания. -Вып. 72.
-К.,1990.

16. Кондаков Н.И. Сравнение // Логический словарь-справочник.
-М.,1975.

17. Рижко В.А. Концепцiя як форма наукового знання. -К.,1995.

18. Категории диалектики, их развитие и функции. -К.,1980.

19. Кузанский Н. Сочинения в двух томах. -Т.1. -М.,1979.

20. Ильенков Э.В. Проблема противоречия в логике//Диалектическое
противоречие. -М.,1979.

21. Декарт Р. Сочинения в 2-х тт. -Т.1. -М.,1989.

22. Эмпирик С. Сочнения в 2-х тт. -Т.2. -М.,1976.

23. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. -М.,1988.

24. Дэвидсон Д. Пост-аналитические перспективы//Американский
философ: Беседы с Куайном, Дэвидсоном и др. -М.,1998.

25. Чуйко В.Л. Гносеологiчний аналiз класичних методологiй
фiлософiї науки// Вiсник Київського унiверситету iменi Тараса Шевченка.
-Вип,26.-К.,1997.

26. Кант И. Критика чистого разума. -Симферополь,1998.

27. Кант И. Пролегомены. -М.,1934.

28. Касавiн I.Т. “Мiграцiя. Креативнiсть. Текст. Проблеми
некласичної теорiї пiзнання”. -М.,1999.

29. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовска Л.В. Сучасний науковий
дискурс: оновлення методологiчної культури. -К.,2000.

30. Дубинин Н.П. Что такое человек. -М.,1983.

31. Энгельс Ф. Диалектика природы//Маркс К., Энгельс Ф. Соч.2-е
изд.-Т.20.

32. Салтовський О.I. Основи соцiальної екологiї. -К.,1997.

33. Рорти Р. Случайность, ирония и солидарность. -М.,1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020