Реферат на тему:
Метод i методологiчне
дослiдження в науці
Коли доведення геометричної теореми у давнiх грекiв виявлялося
настiльки очевидним та ясним, що полягало, для прикладу, у проведеннi
всього лише однiєї (додаткової) лiнiї на геометричному кресленнi, то
вони в таких випадках без якихось додаткових слiв про смисл доведення
пiдписували креслення своїм знаменитим та добре вiдомим з iсторичних
текстiв – “Дивись!”.
I що можна було б заперечити людинi, яка б, скажiмо, у
вiдповiдь на цю пропозицiю просто повернулася б до креслення спиною.
Добре б, якби при цьому вона обмежилась ввічливим: “Вибачте, але я не
розумiю”. Гiрше, мабуть (щоправда, невiдомо – для неї самої чи
геометрiї), коли б вона заявила з апломбом чи необґрунтованою погордiстю
сучасного прагматика, мовляв: “Ви не маєте нiякої влади над моїми
думками”.
Звертаючись до поняття “науковий метод” слiд зробити декiлька
загальних зауважень, якi безпосередньо, як декому здається, не
стосуються проблем наукового пiзнання.
Розглядаючи метод у якостi певного загального поняття iнодi
визначають його зв’язок з метою [Див.:1]. За мету людини можна
визнати уявлення в свiдомостi певного об’єкту, що є предметом потреб,
iнтересiв та цiнностей, на досягнення якого (як бажаного, корисного
результату) спрямована дiяльнiсть суб’єкта – особистостi, соцiальної
групи, iсторичної спiльностi.
Особливо гостро в iсторiї людства постала проблема спiввiдношення
мети i методу, через ототожннення останнього з поняттям “засоби”.
Проблема виникла у зв’язку з вiдомою тезою єзуїтiв – “мета виправдовує
засоби”, а також з таким рiзновидом людської поведiнки, що
дiстав назву макiавеллiзм – вiд iменi Н.Макiавеллi (1469-1527) iтал.
полiтич. мислителя, громадського дiяча i письменника, який спираючись
на тлумачення методу, як об’єктивної даності, що пiдвладна метi, доводив
можливiсть у конкретних iсторичних умовах переступати через
самообмежуючi закони моралi для досягнення великих i благородних цiлей.
У свою чергу, iсторична практика засвiдчує, що рiзноманiтнi
соцiальнi (перш за все полiтичнi) особи для досягнення власної мети
не нехтували використанням будь-яких засобiв. Наприклад, Ф.Енгельс
досить цинiчно в листi Г.Трiру вiд 18 грудня 1889р. писав: “…для
мене як революцiонера придатний будь-який метод, що веде до мети, як
найбiльш насильницький, так i той, що здається найбiльш
мирним”[2.-с.260].
Аналiз проблеми єдностi мети, методiв i наслiдкiв цiлеспрямованої
дiяльностi, на загальнофiлософському рiвнi, виявляє суперечливе
нерозумiння субстанцiйного вiдношення, яке полягає у тому, що етичнi
принципи, а не певна ”чиста” мета, є передумова будь-якого рiшення
соцiального суб’єкта у виборi методу, наявних засобiв. У свою чергу,
стосовно науки, ця обставинна виявляти себе через певний етос науки, а
не трансцендентальну орiєнтованiсть суб’єкта на пiзнання саме для себе.
Тому пiдвалина начала наукового мiркування, вирiшення проблеми
використання певного наукового методу, також, не може бути вiдiрваною
вiд етичного. Не даремно критика класичного iдеалу рацiональностi, в
першу чергу, звертається до факту суперечностi мiж
науково-пiзнавальною i етично-спрямованою дiяльнiстю. Часто
нагадують висловлене М.Хайдеггером зауваження, що “фiзики шукали
закони ядерного щеплення i не бажали створювати атомну бомбу. Однак,
це саме те, що вони створили” [3.-с.147].
Проте, запропонувавши поставити поняття “метод” у вiдношення до
етичного, одразу починаєш усвiдомлювати, що мова йде про “iдеал
методу”, а не буденну практику наукового дослiдження.
Використовуючи поняття “iдеал методу” треба враховувати, що той чи
iнший метод не тiльки спроможнiй, але, як правило, навiть iсторично
виникає та актуально використовується у виглядi певного “абсолютного
методу” чи епiстемологiчного iдеалу. Взагалi, метод як обмежена i
визначена (у людини усвiдомлена) послiдовнiсть дiй, що призводить до
стало вiдтворюваних результатiв, реалiзується людиною через уявлення
незмiнної iдеальної послiдовностi та результату дiяльностi. Тому мова,
так чи iнакше, при розглядi методу йде про рацiональнiсть. У свою
чергу, форма буття рацiонального методу поняття. Вiдома також
пропозицiя А.Бергсона, що вимагає враховувати “iнтуїтивнi методи”
несвiдомих дiй комах [Див.:4], якi вiдбуваються за межами свiдомостi та
поняття, вона дозволяє метод сприймати як щось вище стосовно будь-якої
моралi та “релiгiї”.
Розглядаючи людину як розумну iстоту, яка має iнтенцiональну
самовизначенiсть, треба врахувати, що мiнливiсть буття, розмаїття
дiйсностi при використаннi конкретного поняття про певну
послiдовнiсть дiй стає по вiдношенню до суб’єкта сферою подiленою на
визначення окремих властивостей суб’єкта та дiйсностi. При одних дiях
суб’єкта свiт виявляє себе як середовище iснування тiл, що мають
розмiри, при iнших – вагу та т.п. Предмети ототожнюються, або
вирізняються на пiдставi одержання одного або iншого результату певної
послiдовностi дiй людини. Але тiльки уявлення про iсторiю, як
певну моральну самовизначенiсть, дозволяє вiдкривати та приймати
новi способи взаємодiї з тiлами, якi переконують людей, що два тiла
ранiше вiднесених до одного роду слiд вiдрiзняти як якiсно рiзнi (кит –
риба чи тварина).
Слiд також враховувати, що iснує ряд етичних проблем, якi стосуються
науки тiльки як соцiального iнституту. Цi проблеми не мають
безпосереднього вiдношення до внутрiшнiх проблем етосу науки. Однiєю з
проблем внутрiшньої етики є, наприклад, критичне вiдношення вченого до
самоцiнностi наукового дослiдження. Перш, нiж увiйти у систему
наукових знань, отриманi науковцем новi факти, теоретичнi рiшення,
мусять пройти певний “шлях” наукового самовизнання. В цьому процесi
наукове товариство складає систему фахового соцiального сприйняття
наукового повiдомлення. Проте оцiнка вiдкриття з боку наукової
спiльноти може не спiвпадати з особистiсною самооцiнкою автора, що
породжує конфлiктнi ситуацiї етичного порядку.
Тут самокритичнiсть можна визначити як здатнiсть до рефлексивного
контролю думок з позицiй визнаних принципiв науковостi. Не маючи
достатньої критичностi, вчений не здатний дати адекватну
вiдповiднiй ситуацiї оцiнку отриманим результатам. Суб’єктивнi
особливостi науковця (наприклад: надмiрна уява, довiра авторитетам
вчителiв, особисте домагання i т.п.) складають тi фактори, якi можуть
стати на завадi детальної самооцiнки.
Отже, самокритичнiсть можна розглядати не тiльки як нав’язану
фiлософами звичку до рефлексування чи певнi персональнi здiбностi
вченого, а як одну з моральних рис його характеру, що має
загальнонаукове значення. Бо вмiння пiдпорядковувати власний темперамент
i власнi iнтереси загальновизнанiй справi – пiзнання об’єктивних
властивостей дiйсностi, складають необхiдну складову рису науковостi
взагалi. За iнших означень мову слiд вести тiльки про “псевдонауку”.
Одночасно зi здатнiстю до самокритики, етос науковця повинен
допомагати протистояти “чужим” судженням i висновкам, не пiдкорюватися
загальностi тiльки тому, що вона визнана товариством. При
недодержаннi принциповостi у власному розумiннi сутi справи неможливо
стати вченим – людиною, яка здатна вiдкривати нове. Треба вмiти
аргументовано протиставити себе судженням i висновкам своїх колег при
ознайомленнi з iнформацiєю про їх науковi здобутки, що дозволяє
здiйснювати критичну експертизу з позицiй власного розуму та здорового
глузду. Таким чином, постiйне протиставлення, суперечливiсть
загального i одиничного (у формi етичного) складає визначальну рису
науковця. Це людина, яка має постiйно проставити своє “Я” загальному
та навпаки – ставати на позицiї загального супроти свого “Я”.
Домагання вченого у формi особистої зацiкавленостi найбiльш
яскраво виявляє себе при затвердженнi приорiтету на наукове
вiдкриття. Об’єктивною причиною конфлiктiв стосовно приорiтетностi є
неминучiсть “паралельних” вiдкриттiв. Усi суперечки стосовно
приорiтетностi в науцi пов’язанi зi специфiчним психологiчним
настроєм ученого, який формується самою iнституцiоналiзацiєю науки, де
перш за все цiнується новизна та оригiнальнiсть – право на власне
“наукове Я”.
Таким чином у конфлiктах за приорiтетнiсть спостерiгається
безпосереднє виявлення протиставлення “наукового Я” i “наукового
не-Я”, де визнання товариством права особистостi на “наукове Я” є
перетворення цього “Я” на загальноприйняте в науцi. Отже, за цим
протиставленням криється фундаментальне протирiччя свободи i
необхiдностi, яке вирiшується шляхом визначення – хто персонально
буде представником картини об’єктивної необхiдностi, незалежного вiд
особистостi “року”, а хто буде слiдувати за ним.
Хоча данi мiркування зовнi дуже схожi на надумане нiцшеанство, слiд
нагадати, що термiном “видатний вчений” сьогоднi дуже часто
визначається саме посада людини в науковiй iєрархiї, а не щось
iнше. Формування системи взаємовiдносин науковцiв схожа на церковну,
тобто посиланнями на зовнiшнiй показник – об’єктивну
дiйснiсть, яка вперше була представлена суспiльству через певне
“наукове Я”. Нагадаю, що церковна iєрархiя будується посиланням до
зовнiшньо данного Бога.
Колективний характер працi в сучаснiй науцi (думаю, що саме
колективнiсть є визначальна риса “сучасної науки”, а не змiни у формах
наукового сприйняття дiйсностi) призводить до того, що суб’єктом
наукової дiяльностi стає науковий колектив, наукова установа. Такий
характер суспiльно органiзованої науково-пiзнавальної дiяльностi, який
передбачає не тiльки простої сумарностi зусиль, а складного синтезу
зусиль окремих особистостей, що породжує анонiмнiсть
справжнього “наукового Я” (замiнюючи його на символiчне), призводе
до вiдокремленостi конкретної людини вiд етичностi, створює iлюзiю
позаетичностi наукового знання.
Зазначене виправдовує появу фiлософських праць присвячених
критицi “дискурсу влади” [Див.:5]. Однак, одночасно демонструє, що їх
проблематика обмежена етикою, а не вирiшенням когнiтивних проблем
наукового методу та iстини.
Пропаганда “ідіоми”, яка заперечує позитивне значення для сучасного
наукового дискурсу створеної фiлософiєю епiстемологiї, за межами
мiркування визначеного етичними питаннями, нагадує спробу зробити
монарха виборною посадою через кожнi чотири роки, задля створення
“iстинної монархiї”.
На мою думку, не потрiбно шукати особливої ваги аргументiв для
виправдовування позитивного значення епiстемологiї. Якщо пiд цим
термiном розумiється уявлення про пiзнання, а не щось iнше, тодi у
випадку визнання наявностi феномена наукового пiзнання ми маємо
визнавати цiлком доречною потребу в iснуваннi окремої дисциплiни, що
вивчає цей феномен. А тому заперечення епiстемологiї, по сутi справи,
є заперечення самої можливостi дослiдження даного феномена. Таку
позицiю завжди називали “дрiмучим агностицизмом”, що здебiльшого
самовиявляв себе як зразок “дискурсу влади” (табу заради самого табу),
який щось нав’язує людям у виглядi наративної заборони, не беручи на
себе обов’язку дотримуватися власних заборон.
Використання поняття про певний метод в загально-унiверсальних
формах епiстемологiчного iдеалу когнiтивно дозволяє вичерпувати
перетворенням в системи знань множину потенцiйно можливих на його
засадах теорiй певного роду. Таким чином окремий iдеал методу стає
основою генетичної загальностi знань про предмет пiзнання тiєї чи
iншої науки. Формування системи знань, що об’єднує теорiї певного
роду, iсторично та епiстемологiчно у завершеному виглядi визначає
дiйсну межу використання конкретного методу, його обмеженiсть, яка
вимагає вiд суб’єкта, також, знань iншого роду. Усвiдомлення
обмеженостi, тобто вирiзнення сфери дiєздатностi та безсилостi вже
вiдомих методiв i стає пiдставою для їх критики, активiзацiї пошуку
шляхiв подолання виявлених проблем. Починає вiдбуватися пошук iншого
методу, в якому iдеал методу виконує функцiю основоположної підстави.
Використання поняття “iдеал метода” дозволяє суб’єкту безпосередньо
використовувати iдеальнiсть (апрiорнiсть), коли дискурсивнiсть,
каузальнiсть стають внутрiшнiми (безпосереднiми) характеристиками
мислення, судження, що заперечують або не помічають (через
абстрагування) наявне розмаїття випадковостей. Отже, без набуття
форми певного iдеалу методи стають на завадi створення системи
знань, можливе лише знання у формi сукупностi рiзних даних
[Див.:6.-с.237-238]. Лише через форму iдеалу в “хаос” методiв
проникає Логос систематизацiї, яка розкриває себе через методологiчнi
саморефлексiї.
Наукова дiяльнiсть як рiзновид духовного освоєння дiйсностi,
самореалiзацiя творчого духу має визначальну властивiсть створювати
вiдношення до iдеального свiту як до об’єкту формування, перебудови.
Тому функцiонально науку можна розглядати як дiяльнiсть людини, яка
здатна створювати визначене волею суб’єкта обмеження наявного
свiдомостi свiту iдеальних, чуттєво наочних, перевiрених практикою
сутностей. Таке обмеження уможливлюється завдяки властивостi людини
iнодi бути iнтелектуальною, саморефлексивною. У цьому наука принципово
вiдрiзняється вiд релiгiї, мiфологiї, мистецтва, етики.
Потреба в усвідомленій методологiї виявляє себе також i через iншi
причини. Наприклад, вiдома проблема iснування об’єкта пiзнання, як
специфiчна проблема методологiї пiзнання природи, що виникла в
iсторичному розвитку фiзики, об’єкти пiзнання якої (поперед усе у
мiкрофiзицi та космологiї) емпiрично не данi безпосереднiм чином.
Суть проблеми полягає у тому, що питання про iснування певного об’єкта
ми не спроможнi остаточно вирiшити емпiричним, дослiдним шляхом.
Так, питання щодо iснування кваркiв, протонiв, вiртуальних частинок,
тахiонiв неможливо вирiшити у межах певних теорiй (квантової теорiї
поля, теорiї сильних взаємодiй, релятивiстської астрофiзики та
космогонiї) через їх спiвставлення з емпiрiєю. Однак, проблему
iснування фiзичного об’єкта не можна вирiшити i засобами
герменевтики. Як це подекуди пропонують [Див.:7]. Думаю, що
стосовно вирiшення питання про фiзичне iснування тахiонiв, наприклад,
герменевтичнi аргументи фiзиками прийматися не будуть. Тому такi
проблеми вирiшують методологiчно, а не епiстемологiчно чи
герменевтично.
Якщо враховувати, що “гносеологiчний образ” речi НIКОЛИ не може
спiвпадати iз самим предметом, а методологiчнi засоби здатнi вказувати
лише на вiдповiднiсть наших мiркувань попередньому досвiду, тодi
неважко зрозумiти фундаментальну складнiсть означеної проблеми.
Суверенна здатнiсть людини самостiйно починати певний стан
(свобода суб’єкта) уможливлює реальне буття методологiчного
плюралiзму, а не хаосу методологiй. Поняття “методологiчний
анархiзм”, на нашу думку, невдале, бо воно змiстовно (iнакше це
поняття не має сенсу) обмежується станом нецiлеспрямованого хаотичного
використання методiв, що можливе лише у випадку “смертi розуму”,
розладу психiки людини. Саме метод, як виявлення безпосередньої
суверенностi суб’єкта, спiввiдноситься з рiзноманiтнiстю знання у формi
взаємозв’язку “єдине в рiзноманiтному”. Формування єдностi знань при
наявностi розмаїття сенсiв i значень через метод вiдповiдає вiдомим
вимогам iстини, як у множинi її у сферi iдеальнiй, так i у множинi
емпiричних та практичних критерiїв. Досягнення тотожностi через метод
в рiзноманiтностi методологiчно однорiдних теорiй, обґрунтованої
встановленням множини сенсiв, значень, мiр визначення теоретичної та
емпiричної iстин – шлях аподиктичного формування системи наукових знань.
Слiд нагадати, що в фiлософiї науки мова йде не тiльки про
методологiї реконструкцiї процесiв наукового пiзнання, а й про
методологiї свiдомої органiзацiї пiзнавальної дiяльностi, вiдповiдно
до певного зразка. Оскiльки до класичних методологiй фiлософiї науки вже
прийнято вiдносити методологiї iндуктивiзму, конвенцiоналiзму,
фальсифiкацiонiзму та iсторизму [Див.:8.-с.3-26], постає завдання
визначення iстотних характеристик вiдповiдних методiв, якi виконують
конкретну системну функцiю.
Структурована в систему методологiя, на вiдмiну вiд
несистематизованої збiрки методологiчних принципiв (постулатiв,
концептiв), має самовизначення межi когнiтивних можливостей конкретних
методiв наукового дослiдження, що набули взаємоузгодження у виглядi
складових частин певного цiлого. Використання такої системи
супроводжується застосуванням вiдрефлексованого поняттєвого
iнструментарiю, що дозволяє уникати парадоксу нескiнченого регресу
обґрунтування i доведення.
Поєднання методiв у взаємопов’язане цiле має ту особливiсть, що
вимагає будувати методологiчну систему, яку неможливо доповнювати без
суперечностей новими складовими, невивідними з неї. Визнаючи такi
цiлiснi системи методiв за класичнi (завершенi) методологiї ми
отримуємо iнструментарiй строгого вирiзнення структурно органiзованої
“закритої” методологiї вiд “вiдкритої”, з якою можуть бути пов’язанi
надiї на новi науковi досягнення.
Наявнi в фiлософiї науки дослідження постiйно стикаються з
проблемою рiзноманiтностi структур методологiчного знання. Видiв
структур може бути багато (логiчна, епiстемологiчна, аналiтична,
семантична, синтаксична…) тому проблема визначення та обґрунтування
методологiчної структури для фiлософiї науки виявляє себе як
обов’язкова складова її самообґрунтування.
Аналiз цiєї проблеми виявив, що ряд методологiй фiлософiї науки може
бути реконструйованим через дослiдження конкретних методiв
органiзацiї методологiї. Також, виявилося, що в фiлософiя науки
iнодi пропонує ряд фундаментальних обґрунтувань можливої системи
методологiчних принципiв, якi були органiзованi без використання
базисного методу. Тому, керуючись наведеним слiд визнати потребу
проведення демаркуючого дослiдження, у якому дотримуючись принципу
домiнування концепту в якостi певного методу по вiдношенню до
інших буде визначено вiдмiнностi в основоположеннях iснуючої множини
методологiй, якi набули абстрактно-цiлiсної форми та стали
нормативно-еталонними. Це, у свою чергу, вимагає проведення
аналiзу гiпотези про позитивну роль абсолютизацiї абстрактної
цiлiсностi, яка надає таким методологiям властивостi бути зручними та
евристичними у конкретно-наукових дослiдженнях. Таке дослiдження може
виявити обґрунтування положення, що визначаючи прийнятнiсть певної
методологiї в залежностi вiд особливостей вирiшуваної наукової проблеми
рiзнi методологiї, якi iнодi навiть взаємозаперечують одна одну, можуть
свiдомо використовуватися як прийнятнi в межах певної науки. Щось на
зразок “ансамблю методологiй”.
Слiд зазначити, що мова йде про дослiдження, в яких увага,
здебiльшого, має придiлятися природознавству i точним наукам, що
пов’язано з iсторичним процесом усвiдомлення взаємозв’язку
основоположень тiєї чи iншої методологiї саме у сферi даних наук. Таке
обмеження запропонованої сфери дослiджень має розглядатися у
якостi певного недолiку, оскiльки сьогоднi найбiльшого клопоту при
визначеннi та вирiшеннi методологiчних проблем сучасного наукового
пiзнання завдають гуманiтарнi науки. Також, за недолiк такого
самообмеження дослiдження слiд розглядати вiдмову вiд аналiзу проблем
пов’язаних з концепцiями “нелiнiйної динамiки основ науки”, якi
обґрунтовують фундаментальнiсть останнiх семантичних зрушень у новiтнiй
фiзицi, космогонiї, математицi у зв’язку з використанням “мови
нелiнiйних систем”.
Однак, не зважаючи на зазначенi недолiки визначення вказаного
предмету фiлософської рефлексiї, вважаю за потрiбне звернути увагу на
те, що запропонований напрямок аналізу дозволяє визначати
основоположення рiзних методологiй та проводити їх спiвставлення.
На пiдставi саме такого аналiзу уможливлюється наступне порiвняння
рiзних методологiй, як рiзних.
Список використаної літератури
1. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. -М.,1988.
2. Енгельс Ф. Письмо Г.Триру от 18 декабря 1889г.// Маркс К.,
Энгельс Ф. Собр.соч. -Т.37.
3. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. -М.,1991.
4. Бергсон А. Два источника морали и религии. – М.,1994.
5. Лук’янець В.С.,Соболь О.М. Фiлософський постмодерн.-К.,1998.
6. Соловей Л.А., Чуйко В.Л. Методу iдеал//Короткий енциклопедичний
словник: “Соцiальна фiлософiя”/За ред. Андрущенка В.П.-Харкiв,1997.
7. Философия культуры. Становление и развитие. -СПб.,1998.
8. Чуйко В.Л. Чотири методологiї фiлософiї науки: особливостi та
сфери застосування//Фiлософська думка.-N1.-К.,2000.
9. Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология.
-М.,1998.
10. Аналитическая философия: становление и развитие. М.,1998.
11. Гуссерль Э. Логические исследования: Пролегомены к чистой
логике.Перепечатка с изд.1909 г. – К.,1995.
12. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психическому. –
М., 1908.
13. Франк Ф. Философия науки. Связь между наукой и философией. –
М., 1960.
14. Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм. Критические заметки
об одной реакционной философии//Избранные сочинения: В 10-ти т. Т.5.
Ч.I. 1907-1910. -М.,1985.
15. Чуйко В.Л. Технологiчне знання як предмет
гносеологiї//Методологiчнi проблеми iнженерної дiяльностi / За
ред.Кедровського О.I. -Вiнниця,1994.
16. Мотрошилова Н.В. Наука//Общественное сознание и его формы.
-М.1986.
17. Кун Т. Структура научных революций. М.,1975.
18. Структура и развитие науки: Из Бостонских исследований по
философии науки. -М., 1978.
19. Merton R.K. Science, Technology, аnd Society in the
Seventeenth Century England.-Osiris,1938.
20. Popper K.R. Objective Knowiedge. An Evolutionary Apporoach,
Oxford,1979.
21. Аналитическая философия: Избранные тексты/ Сост., вступ. ст.
и комент. А.Ф.Грязнова. -М.:Изд-во МГУ, 1993.
22. Тарский А. Истина и доказательство //Вопр.филос. 1972. N8.
23. Карнап Р. Философские основания физики. Введение в философию
науки. – М., 1971.
24. Лакатос И. Доказательства и опровержения (Как доказывают
теоремы). М., 1967.
25. Современня философия науки. -М.,1996.
26. Куайн В.О. Логика ХХ века//Боррадори Дж.Американский философ:
Беседы с Куайном и др. -М.,1998.
27. Вlanche` M. L`axiomatigue. Paris,1959.
28. Пуанкаре А. Наука и метод. Спб.,1910.
29. Пуанкаре А. О науке. М., 1983.
30. Пуанкаре А. Ценность науки. М.,1906.
31. Тульчинский Г. Аристотель – Льюис Кэррол –
(Лейбниц+Гильберт+Лукасевич) или отрицательные термины и
экзистенциальность силлогистики//Философская и социологическая мысль.
-К.,1996, N1-2.
32. Дюгем П. Физическая теория, ее цель и строение. Спб. 1910.
33. Лакатос И. “Фальсификация и методология
научно-исследовательских программ” М.,1995.
34. Поппер К. Логика и рост научного знания. Избр. работы.
М.,1983.
35. Поппер К. Факти, норми та iстина: подальша критика
релятивiзму//Зарубiжна фiлософiя ХХ столiття. У 6-ти книгах. Книга 6.
Пiд ред. Волинка Г.I. К.,1993.
36. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. М.,
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
