Реферат на тему:
Методологiя спростування теорiй
i еволюцiя знання у К.Поппера
Карл Поппер (1902-1994) – австрiйський фiлософ, що розпочав
свою наукову дiяльнiсть у Вiднi (славнозвiсному центрi iндуктивних
наук), а з 1946 р. – проф. Лондонської вищої школи економiки i
полiтичних наук. Вiн автор концепцiї “критичного рацiоналiзму”. Його
погляди формувалися пiд значним впливом логiчного позитивiзму,
проте свої головнi iдеї вiн створював на грунтi критики методологiчних
принципiв iндуктивiзму.
Вбачаючи найбiльш характерну особливiсть науки у фальсифiкованостi її
теорiй, Поппер приходить до специфiчного розумiння наукового знання та
наукового методу. Своє розумiння знання вiн протиставляє
есенцiалiзмовi, котрий був найбiльш поширений у ХYIII-XIX ст., та
iнструменталiзмовi, що широко розповсюдився у ХХ ст.
Есенцiалiстське тлумачення наукового знання сходить, на думку
Поппера, до Галiлея та Ньютона. Його можна окреслити у трьох тезах.
1. Вченi прагуть отримати iстиний опис свiту.
2. Iстинна теорiя описує “сутностi”, що лежать в основi
спостережуваних явищ.
3. Тому, якщо теорiя є iстинною, то вона не припускає нiяких
сумнiвiв i не потребує в подальшого пояснення чи змiни.
К.Поппер приймає першу тезу. Вiн “хоче” прийняти i другу тезу, хоча
фактично не приймає її: “Я цiлком погоджуюсь iз есенцiалiзмом щодо
того, що багато вiд нас скрито i що багато з того, що скрите, може бути
виявлене… Я навiть не схильний критикувати тих, хто намагається
зрозумiти “сутнiсть свiту” [2. -с.302]. Однак, iдею сутностi Поппер
вiдкидає тому, що з неї випливає третя теза, з котрою вiн рiшуче не
погоджується. Якщо ми визнаємо наявнiсть знання останньої
сутностi свiту, то ми повиннi прийняти i можливiсть остаточного
пояснення, яке не потребує виправлень чи покращень. Поппер не може
допустити в науцi нiяких остаточних пояснень, бо це заперечується
реальною iсторiєю науки. Таке пояснення не можна було б
фальсифiкувати, тому (за його критерiєм демаркацiї), воно було б
ненауковим.
Поппер дає надвичайно чiткий та простий виклад
iнструменталiстської концепцiї та її вiдмiнностi вiд есенцiалiзму
[Див.: 2. -с.304-315]. З точки зору останнього ми повиннi
проводити розрiзнення помiж:
1) унiверсумом сутностей;
2) унiверсумом феноменiв, що спостерiгаються;
3) унiверсумом мови. Кожний з них можна представити у виглядi
квадрата.
Тут “а” i “b” – феномени, що спостерiгаються; “А,В”
вiдповiднi сутностi; “г” i “є” – символiчнi представлення або описи цих
сутностей; “E” являє собою iстотний зв’язок помiж “А” i “В”; “i” –
теорiя, що описує зв’язок “E”. З “г” та “i” ми можемо вивести “є”. Це
означає, що при допомозi теорiї ми можемо пояснити, чому поява “а”
викликає появу “b”. Iнструменталiзм вiдкидає квадрат (1), тобто
унiверсум сутностей. Тодi “r” та “є” безпосередньо вiдносять до
феноменiв “а” та “b”, що спостерiгаються, а “i” взагалi нiчого не
описує i представляє собою iнструмент, котрий допомагає дедукувати “є”
з “r”.
К.Поппер погоджується з iнструменталiзмом в тому, що науковi
теорiї є iнструментом для наукових передбачень. Однак, науковi теорiї
завжди претендують на те, що вони описують дещо iснуюче i виконують не
лише iнструментальну, але й дескриптивну функцiю. Це витiкає з
наступниих положень, якi вiн висуває:
По-перше, науковi теорiї пiддаються перевiркам з метою їх
фальсифiкацiї, а отже, теорiї не є лiчильними правилами, як вважають
iнструменталiсти. Правила та iнструменти не пiддаються таким
перевiркам, вони лише використовуються вiдомим чином.
По-друге, теорiя в процесi перевiрки фальсифiкується; правила та
iнструменти не можна фальсифiкувати. Отже, iнструменталiстська
iнтерпретацiя не спроможна зрозумiти реальнi перевiрки, якi є
спробами спростування, i не може пiти далi за твердження про те, що
рiзноманiтнi теорiї мають рiзнi сфери застосування.
По-третє, iнструменталiзм, розглядаючи теорiї як правила, рятує їх
вiд спростування, витлумачуючи фальсифiкацiї як обмеження сфери
застосування теорiй-iнструментiв. Тим самим iнструменталiзм гальмує
науковий прогрес, сприяючи консервацiї спростованих теорiй та
перешкоджаючи їх замiнi на новi, кращi теорiї.
Критика Поппером есенцiалiзму та iнструменталiзму дозволяє отримати
уявлення про власне розумiння ним наукового знання. Вiн приймав
тезу есенцiалiзму про те, що вчений намагається отримати iстинний опис
свiту i дати iстинне пояснення фактам, що спостерiгаються. Але, на
вiдмiну вiд есенцiалiстiв, Поппер вважає, що ця мета актуально
недосяжна i наука здатна лише наближатись до iстини. Таким чином,
попперiвське розумiння вiдмiнне вiд з есенцiалiстського в тому,
що вiн виключно методологiчно, а не епiстемологiчно визнає пошук
iстини метою науки. У “той же самий час”, його обмеження епiстемологiї
спирається на аргументи iнструменталiзма, коли вiн вважає, що мета
науки вiдкрити “абсолютну iстину” не може бути досягнута. I навпаки,
виключно з позицiй вимог епiстемологiї, Поппер обмежує сферу
функцiонального-методологiзма iнструменталiзма, коли визнає можливiсть
створення усе “ближчих” до iстини картин свiту.
Iнструменталiзм зводить реальнiсть лише до iнформацiйного рiвня
спостережуваних феноменiв. Есенцiалiзм роздiляє свiт на рiвень
сутностi та рiвень спостережуваних явищ. Поппер же вiдкидає дихотомiю
спостережуваного-теоретичного. В його концепцiї всiм термiнам та
реченням мови науки приписується дескриптивне значення i немає термiнiв
та речень, значення котрих повнiстю визначається спостережуваними
ситуацiями. Вiн вiдкидає специфiку емпiричної мови, оскiльки всi
термiни науки до деякої мiри є теоретичними однi в бiльшiй мiрi, iншi
– в меншiй, що, власне, й дозволяє умовно видiляти емпiричний та
теоретичний рiвнi пiзнання. Абсолютне ж розмежування мов спостереження
та теорiї є докорiнно помилковим, бо мова взагалi має цiлiсний,
системний, а не фрагментарний характер. Таким чином, всi термiни, що
входять у мову науки, є диспозицiйними, однак, практичнiсть i
функцiональнiсть знання для науки може мати, в межах науки, одну лише
форму – емпiричної перевiрки передбачень фактичного положення реально
iснуючих речей. У цьому випадку, об’єктивна дiйснiсть постає для
людини не як предмет її практичної життєдiяльностi, а як
фальсифiкатор – джерело знань про можливiсть емпiричного спростування
теорiї.
Найважливiшим, а iнодi i єдиним методом наукового пiзнання довгий час
вважали лише iндуктивний метод. Згiдно iндуктивiстської методологiї,
наукове пiзнання починається iз спостереження та констатацiї
фактiв. Пiсля того, як факти встановленi, починається процес їх
узагальнення та висунення теорiї. Щоправда, ще Д.Юм вiдзначав, що
загальне твердження неможливо вивести з фактiв i тому усяке iндуктивне
узагальнення є недостовiрним. Дане зауваження розумiлося як проблема
iндуктивного методу.
К.Поппер заперечує iндуктивний метод як метод придатний для
теоретичного рiвня наукового пiзнання взагалi. Вiн намагається
довести, що процедура, котру описує iндуктивний метод, не
використовується i не може використовуватись в процесi отримання
системи наукових знань (теорiї).
Насамперед фальсифiкацiонiзм вказує на те, що в науцi немає
твердо встановлених наукових фактiв, тобто того незаперечного
емпiричного базиса, котрий слугує вiдправною точкою iндуктивної
процедури створення системи знання. Всi нашi констатацiї фактiв є
твердженнями, а всяке твердження носить гiпотетичний характер i може
бути спростоване на пiдставi рiзних причин. Не iснує й “чистого”
спостереження, котре могло б постачати нам достовiрнi факти, оскiльки
“спостережння завжди носить вибiрковий характер”. Таким чином, наука
на противагу тому, що рекомендує iндуктивний метод, не може почати
iз спостережень та констатацiй фактiв. Можна на конкретних прикладах
показати, що стрибок до загального твердження часто здiйснюється не
вiд сукупностi, а вiд одного єдиного вирiшального факта, тобто
факти є лише приводом для висунення загального положення, а зовсiм не
його базою. Загальнi положення не випливають з фактiв безпосередньо,
що довiв у свiй час ще I.Кант, вони мають позаемпiричний характер.
Емпiричнi данi спроможнi лише спровокувати висунення певного
узагальнюючого положення на противагу iншим загальним положенням. Але
самi загальнi положення мають власну a priori причину свого виникнення.
З позицiї чистої методологiї для пiзнання свiту, стверджує Поппер,
“немає бiльш рацiональної процедури, нiж метод спроб та помилок –
припущень та спростувань: смiливе висунення теорiй; спроби найкращим
чином показати помилковiсть цих теорiй та тичасове їх визнання, якщо
критика виявляється безуспiшною” [2. -с.366]. Метод спроб та помилок є
характерним не лише для наукового, але й для усякого пiзнання
взагалi.
Очевидно, що така жорстка критика iндуктивiзму зумовлена
вихiдними гносеологiчними настановами, що витiкають з
епiстемологiчного тлумачення принципу “фаллiбiлiзму” та загальних
методологiчних настанов фальсифiкацiонiзму. К.Поппер не може погодитись
з тим, що факти все ж таки дають нам деяку основу при висуненнi
гiпотез i що ми швидше приймемо гiпотезу, яка спирається на факти, нiж
цiлком довiльну. Тому немає iндукцiї як методу обгрунтування.
Iндукцiя, це метод самопереконання у чомусь, створення вiри у
щось, пiдстава для збурення почуттiв i фантазування.
Однак, не можна заперечити, що емпiризм потрiбен, щоб наука не
перетворилась у метафiзичну догму, на припинила свiй розвиток. В нiй
постiйно повиннi вiдбуватись висунення нових теорiй, їх
емпiрична перевiрка та спростування. Якщо ж цей процес призупиняється
i деякi теорiї панують на протязi тривалого часу, то вони
перетворюються на неспростовнi метафiзичнi догми. “Я стверджую, що
безперервний рiст є iстотним для рацiонального та емпiричного характеру
наукового пiзнання i, якщо наука перестає зростати, то вона втрачає цей
характер. Саме спосiб росту робить науку рацiональною та емпiричною,
тобто той спосiб, при допомозi котрого вченi проводять розрiзнення
помiж iснуючими теорiями i вибирають кращу з них або (якщо немає
задовiльняючої теорiї) висувають пiдстави для вiдкидання всiх наявних
теорiй, формулюють тi умови, котрi повиннi виконувати задовiльняюча
теорiя” [2. -с.335].
Якi ж вимоги повинна виконувати наукова теорiя, аби вважатись
такою?
Перед вченими стоїть проблема: знайти нову теорiю, що спроможна
пояснити певнi експериментальнi факти – факти, котрi з успiхом
пояснювались попереднiми теорiями; факти, котрi попереднi теорiї не
змогли пояснити; факти, при допомозi котрих цi попереднi теорiї були
фальсифiкованi. Нова теорiя повинна також усувати деякi теоретичнi
утруднення: як звiльнитись вiд ad hoc гiпотез (таких, що потребують
додаткових пояснень), як об’єднати в одне цiле ранiше незведенi
гiпотези, тощо. Якщо вченому вдається створити теорiю, яка вирiшує
всi цi задачi, то тим самим вiн вже зробить значний внесок в розвиток
пiзнання. Однак, на думку Поппера, недостатньо, щоб нова теорiя
пояснювала вiдомi факти та вирiшувала вiдомi теоретичнi ускладнення.
Для того, щоб її можна було вважати новим наближенням до iстини,
вона повинна задовiльняти наступним вимогам.
(1) Нова теорiя повинна виходити з якої-небудь нової, простої,
плiдної та цiлiсної iдеї стосовно деяких зв’язкiв та вiдношень
(наприклад, iдея гравiтацiйного тяжiння) мiж до цих пiр не
пов’язаними речами (такими, як планета та яблука), чи фактами (такими,
як iнерцiйна та гравiтацiйна маси), чи новими “теоретичними сутностями”
(такими, як поля та частки). Це вимога простоти.
(2) Нова теорiя повинна бути такою, щоб незалежно перевiрялась.
Це означає, що поряд з поясненням вiдомих фактiв нова теорiя повинна
мати новi та перевiрюванi наслiдки, вести до передбачення нових явищ.
Ця вимога є необхiдною, оскiльки без неї нова теорiя може бути
теорiєю ad hoc, адже завжди можливо створити систему знання, котра
буде вiдповiдати множинi фактiв, що обов’язково потребують додатковi
пояснення. А фальсифiкая пояснень не потребує, бо вона лише вимагає
перевiрки.
Нова теорiя, що задовiльняє другу вимогу, буде краще перевiрювана,
нiж передуюча їй теорiя, оскiльки вона не лише пояснює всi факти
передуючої теорiї, але й передбачає новi, котрi ведуть до нових
перевiрок. Окрiм того, виконання другої вимоги забезпечує бiльшу
плiднiсть нової теорiї. Вона приводить нас до постановки нових
експериментiв, i, навiть якщо їх результати вiдразу ж спростують нову
теорiю, наше знання буде все ж таки зростати, оскiльки результати
нових експериментiв поставлять перед нами новi проблеми, вирiшення
котрих вимагатиме створення нових теорiй. Отже вони рухають науку
вперед. Першi двi вимоги обмежують коло пошукiв нової теорiї,
вiдкидаючи тривiальнi та нецiкавi рiшення проблеми, що стоять перед
науковцями.
(3) “…ми вимагаємо, аби теорiя витримала деякi новi та строгi
перевiрки” [2.-с.366].
Зрозумiло, що ця третя вимога рiзко вiдрiзняється вiд двох перших.
Виконання перших двох вимог можна встановити при допомозi логiчного
аналiзу старої та нової теорiй, i в цьому розумiннi вони є лише
“формальними вимогами”. Стосовно ж останньої вимоги, то її виконання
можливе лише за допомогою емпiричної перевiрки передбачень нової
теорiї, i в цьому розумiннi вона є завжди змiстовною вимогою.
Виконання перших двох вимог необхiдне для того, щоб нову теорiю можна
було взагалi серйозно розглядати i ставити питання про її емпiричну
перевiрку.
Третю вимогу Поппера можна роздiлити на двi частини: по-перше,
деякi передбачення нової теорiї повиннi бути успiшними; по-друге, нова
теорiя не повинна остаточно спростовуватись, перш нiж досягне деякого
явного успiху при вирiшеннi вже поставлених наукою проблем. На
логiчне вiдношення помiж теорiєю та новим пiдтверджуючим її свiдченням
не впливає той факт, чи передує в часi побудовi нової теорiї виявлення
свiдчення чи нi. Внутрiшня цiлiснiсть теорiї не може залежати вiд
того, як довго вона могла бути спростована. Однак цi умови неважко
пояснити: успiх передбачень, що випливають з нової теорiї,
рiвнозначний вирiшальним перевiркам, котрi теорiя повинна витримати для
того, щоб отримати визнання як крок уперед в розвитку пiзнання. Це
надає теорiї право на подальшi експериментальнi перевiрки, котрi,
можливо, приведуть до її спростування.
Третя вимога Поппера приводить нас до обговорення його поняття
пiдтвердження i тiєї ролi, котру в його концепцiї вiдiграє позитивне
свiдчення експериментiв.
Яке значення надавав Поппер позитивним свiдченням на користь
наукової теорiї, видно з того, що вiн навiть спецiально вiдзначав
небезпеку їх накопичення для науки. Свої спроби сфальсифiкувати
теорiю ми починаємо з таких перевiрок, котрi з найбiльшою
ймовiрнiстю повиннi виявити її хибнiсть. Кожна наступна перевiрка має
все меншi шанси спростувати теорiю. Таким чином, накопичення
позитивних свiдчень в первiсному розумiннi їх Поппером зменшує
можливостi фальсифiкувати теорiю, отже – робить її все менше науковою.
Теорiя тає “закритою” i не забеспечує росту знання.
В подальшому Поппер починає говорити про пiдтвердження в iншому
розумiннi. Третя вимога стверджує, що спочатку ми повиннi шукати i
знайти позитивнi свiдчення на користь теорiї, тобто пiдтвердити її,
а вже по цьому знову повернутись до фальсифiкацiонiстської
стратегiї. Тодi модель розвитку науки набуває бiльш традицiйного
вигляду: припущення – пiдтвердження – стпростування. Без сумнiву, цей
перехiд був пов’язаний з визнанням Поппером iдеї наукового прогресу
та уведенням в методологiю поняття правдоподiбностi.
Коли Поппер говорить про змiну наукових теорiй, про рiст їх
iстинного змiсту, про зростання ступеню правдоподiбностi, то може
скластись враження, що вiн вбачає прогрес в послiдовностi змiнюючих
одна одну теорiй Т1 – Т2 – Т3 – …n з iстинним змiстом, що
збiльшується, i, таким чином, накопиченням iстинного знання про
свiт. Однак, до повного визнання кумулятивностi Поппер так i не
дiйшов. Перехiд вiд Т1 до Т2 не виражає накопичення: “…найвагомiший
внесок в рiст наукового знання, котрий може зробити теорiя, полягає
в нових проблемах, котрi вона породжує…”[2. -с.336]. Наука, за
Поппером, починає не iз спостережень i навiть не з теорiй, а з проблем.
Для вирiшення проблем ми будуємо теорiї, руйнацiя котрих породжує новi
проблеми i т.д. Тому схема розвитку науки набуває такий вигляд:
T1———?
P1 ?——?T2 ? EE ?P2
Tn——— ?
де P1 – первiсна проблема; T1, T2,… Tn – теорiї, що вису
нутi для її вирiшення; EE – перевiрка, фальсифiкацiя висуну тих
теорiй; P2 – нова, глибша та складнiша проблема.
Зi схеми видно, що прогрес науки полягає не в накопиченнi знання, а
лише у зростаннi глибини та складностi вирiшуваних нами проблем.
Методологiчна концепцiя К.Поппера являє собою значне явище в
сучаснiй фiлософiї. Вона зiграла велику роль в розкладi та руйнацiї
панування позитивiстської методологiї. На основi методологiчних
поглядiв Поппера вирiс цiлий ряд методологiчних концепцiй його учнiв та
послiдовникiв – Дж.Агассi, П.Фейєрабенда, I.Лакатоса та iнших
(наприклад, Т.Кун), котрi в тiй чи iншiй мiрi вiдштовхувалися вiд iдей
Поппера. Якщо тривалий час в захiднiй фiлософiї панувала одна
методологiчна концепцiя, породжена в рамках неопозитивiзму, i важко
було собi уявити можливiсть альтернативних концепцiй, то завдяки
впливу дослiджень К.Поппера тепер ми знаходимо цiлу низку рiзних
методологiчних моделей. I в цьому звiльненi фiлософiї науки вiд
“тенет” лiнгвiстичного повороту в першу чергу зобов’язанi К.Попперу.
Вiдмова вiд ототожнення методологiї з епiстемологiєю, вiд
абсолютизацiї методологiї аналiтичної фiлософiї та народження нових
методологiчних концепцiй ставлять питання про їх фiлософську
орiєнтацiю. Це стосується i методологiчної концепцiї Карла Поппера.
Багато авторiв вважають його послiдовником позитивiзму. З цим, однак,
важко погодитись, оскiльки вiн пiддав нищiвнiй критицi позитивiзм
та iнструменталiзм – двi найпоширенiшi форми iндуктивiзму в
фiлософiї науки. Поппер завжди визнавав цiннiсть фiлософiї для
пiзнання, тодi як для всього iндуктивiзму характерним є негативне
вiдношення до фiлософiї. В розумiннi знання та його розвитку, у
вирiшеннi проблем, пов’язаних з емпiричним базисом науки, з дихотомiєю
емпiричного та теоретичного знання, з поясненням, передбаченням та
iстиною Поппер далеко розходиться з логiчним позитивiзмом повертаючись
до “фiлософiї свiдомостi” у супереч тенденцiям поширення “фiлософiї
мови”.
В такому випадку, якою ж є суто фiлософська позицiя Поппера?
Мабуть, Поппер (як i переважна бiльшiсть сучасних захiдних фiлософiв)
не є прихильником певної фiлософської концепцiї i його фiлософськi
погляди представляють собою деяку сумiш рiзноманiтних фiлософських
iдей. Разом iз цим, методологiя Поппера – це величне, цiлiснее явище
в сучаснiй фiлософiї та методологiї науки.
Однак, оскiльки, iстина та хибнiсть, критерiй iстини i критерiй
хибностi є взаємопов’язаними i якщо не може бути абсолютного критерiя
iстини, то, як це було найкраще продемонстровано I.Лакатосом i
П.Фейєрабендом, не може бути й абсолютного критерiя хибностi. Тому
фальсифiкацiонiзм був пiдданий критицi, коли стало зрозумiло, що
повна фальсифiкацiя теорiй так само є недосяжною, як i повна їх
верифiкацiя.
Хоча фальсифiкацiонiзм i є логiчно досконалим, вiн стикається зi
своїми власними епiстемологiчними труднощами. В своєму первинному
“догматичному” варiантi вiн приймає хибну передумову – про
доведенiсть суджень з фактiв i про недоведенiсть теорiй. В
попперiвському “конвенцiоналiстському” варiантi фальсифiкацiонiзм
потребує деякого (позаметодологiчного) “iндуктивного принципу” для
того, щоб надати епiстемологiчної ваги його рiшенням приймати тi чи
iншi “базиснi” твердження, i взагалi для зв’язку своїх правил
наукової гри з правдоподiбнiстю.
Так чи iнакше, але епiстемологiчна iдея К.Поппера, що наука
починається з усвiдомлення проблеми та являю собою методологiчно
орiєнтовану дiяльнiсть iз її рацiонального вирiшення, сьогоднi
стала вже класичною. Еврiстичнiсть даної iдеї набуває майже безмежного
значення, оскiльки визнає можливiсть, необхiднiсть i кориснiсть
одночасного iснування багатьох методологiчних систем у науцi, що
перебує в процесi “зростання знання”.
Список використаної літератури
1. Поппер К. Реализм и цель науки//Современная философия науки:
знание, рациональность, ценность в трудах мыслителей Запада.
-М.,1996.
2. Поппер К.Р. Логика и рост научного знания. -М.,1983.
3. Popper K.R. Objective Knowlende. An Evolutionari
Approach.-Oxford,1979.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
