.

Загальні начала призначення покарання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
270 1380
Скачать документ

§ 69. Загальні начала призначення покарання.

Призначення покарання – це один із етапів застосування
кримінально-правових норм, який характеризується такими особливостями:
1) призначення покарання може здійснюватися лише судом в обвинувальному
вироку; 2) призначення покарання відбувається лише після визнання особи
винною у вчинені злочину; 3) призначення покарання за своєю юридичною
природою є різновидом так званого індивідуального піднормативного
регулювання кримінально-правових відносин. Суд визначає і вказує у
вироку: 1) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин,
а у певних випадках – який його розмір та інші показники; 2) чи
призначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який
його вид, а у певних випадках – розмір; 3) яке покарання остаточне
призначається особі, якщо мають місце обставини, зазначені в ст.42,43
КК. Загальні начала призначення покарання – це передбачені кримінальним
законом вихідні положення, яких дотримується і які враховує суд для
оптимального поєднання нормативності та індивідуалізації при призначенні
покарання. Ст.39 загальні начала: 1) суд призначає покарання в межах,
встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений
злочин; 2) суд призначає покарання у точній відповідності до положень ЗЧ
КК; 3) при призначенні покарання суд, керуючись правосвідомістю,
враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину,
особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують
відповідальність. За загальним правилом межі покарання, що може бути
призначене особі за вчинений нею злочин, передбачені в санкції тієї
статті (частині, пункті) ОЧ КК, за якою засуджується винний. У окремих
санкціях мінімальна межа основного чи додаткового покарання може бути не
вказана. У цих випадках вона визначається тією статтею ЗЧ КК, яка
передбачає даний вид покарання. Більшість санкцій КК є альтернативними,
в них передбачено кілька основних чи кілька додаткових покарань.
Додаткові покарання можуть бути як обов‘язковими так і факультативними,
одні з них “прив‘язані” до окремих основних покарань, інші до всіх. При
призначені покарання суд має з‘ясувати такі питання: 1) які види
покарань передбачені санкцією статті (частини, пункту) за якою
засуджується винний; 2) яка мінімальна і максимальна межа кожного з цих
покарань; 3) які з покарань є основними, а які додатковими; 4) до яких
основних покарань “прив‘язані” додаткові; 5) обов‘язковий чи
факультативний характер мають додаткові покарання. Кримінальне
законодавство України не передбачає випадків призначення більш суворого
виду основного покарання, ніж передбачено санкцією статті, за якою
засуджується винний, а також призначення основного чи додаткового
покарання вище тієї максимальної межі, що встановлена даною санкцією. В
окремих випадках, прямо передбачених ЗЧ КК, суд при призначенні
покарання може вийти за межі санкції статті, яка передбачає
відповідальність за вчинений злочин: 1) призначення більш м‘якого
покарання, ніж передбачено законом (ст.44); 2) призначення додаткового
покарання, не передбаченого санкцією статті, за якою засуджується
винний, на підставі ЗЧ КК (позбавлення права займати певні посади або
займатися певною діяльністю ст.31, позбавлення звання чи рангу ч.1
ст.37, позбавлення батьківських прав ст.38); 3) заміни при призначенні
покарання, передбаченого в санкції статті, за якою засуджується винний,
іншим покаранням, зокрема, виправних робот – штрафом чи громадською
доганою (ч.3 ст.29); 4) призначення штрафу у випадку застосування
умовного засудження чи відстрочки виконання вироку (ч.1 ст.45, ч.1
ст.46-1). Суд в резолютивній частині вироку зобов‘язаний посилатися на
ту статтю ЗЧ КК, яка передбачає відповідний випадок і яка є правовою
підставою виходу за межі санкції. Ст.39-44 КК безпосередньо
регламентують призначення покарання, крім того є цілий ряд положень про
призначення покарання, тому суд повинен (об‘єктивні критерії): 1)
виходити з мети покарання (ст.22); 2) керуватись послідовністю
розташування покарань у ст.23, яке більш суворе; 3) виконувати положення
статей ЗЧ КК, які передбачають конкретні види покарань: зміст , умови
застосування, особливості призначення тощо (ст.24-25, 29-34, 35-38); 4)
враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого
злочину, особу винного і обставини справи, що пом‘якшують і обтяжують
відповідальність (ст.39-41); 5) дотримуватися правил призначення
покарання за вчинення кількох злочинів та за кількома вироками (ст.42,
43); 6) використовувати передбачені законом можливості пом‘якшення
покарання винному (ст.44, ч.2 ст.47); 7) застосовувати деякі інші
положення статей ЗЧ КК (напр., ч.4 ст.17, ч.7 ст.19). Суб‘єктивний
критерій – правосвідомість суду (ст.39 КК). При визначенні суспільної
небезпечності злочину треба враховувати: 1) чи є злочин тяжким (особливо
тяжким); 2) яка соціальна цінність є безпосереднім об‘єктом цього
злочину, і яке місце вона посідає в тій ієрархії соціальних цінностей,
яка є пріоритетною для кримінального права на даний момент; 3) як
співвідноситься вчинений злочин з іншими однорідними злочинами з точки
зору кримінально-правових санкцій. Абз.1 п.2 постанови Пленуму ВС від
22.12.95 №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання”:
“визначаючи ступінь ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину,
суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми
вини, мотиву і цілі, способу, обстановки і стадії вчинення злочину,
кількості епізодів, наявних кваліфікуючих ознак, ролі кожного із
співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що
настали, тощо”. Абз.2 п.2 постанови: “з‘ясовуючи дані про особу
підсудного, суд повинен досліджувати його вік, стан здоров‘я, поведінку
до вчинення злочину за місцем роботи чи навчання, його минуле
(судимість, адміністративне стягнення, якщо вони мали місце), дані про
сім‘ю (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку, стан їх
здоров‘я, матеріальний стан сім‘ї) тощо”. Данні про особу мають
оцінюватися в їх сукупності, а ті, які безпосередньо вплинули на
призначення покарання, мають бути наведені у вироку. Обставини, що
пом‘якшують відповідальність (ч.1 ст.40 КК): 1) відвернення винним
шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування
завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди; 2) вчинення злочину
внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин; 3) вчинення
злочину під впливом погрози чи примусу або в силу матеріальної чи іншої
залежності; 4) вчинення злочину під впливом великого душевного
хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого; 5) вчинення
злочину при захисті від суспільно небезпечного посягання, хоч і з
перечищенням меж необхідної оборони; 6) вчинення злочину неповнолітнім;
7) вчинення злочину жінкою в стані вагітності; 8) щире розкаяння або
явка з повинною, а також сприяння розкриттю злочину. Врахування
обставин, що пом‘якшують відповідальність, при призначенні покарання
означає, що суд може: 1) призначити менш суворий вид основного
покарання, якщо в санкції статті, за якою засуджується винний,
передбачено кілька альтернативних покарань; 2) призначити основне чи
додаткове покарання ближче до мінімальної межі, встановленої КК за
вчинення даного злочину; 3) не призначати винному додаткового покарання,
якщо воно передбачено в санкції статті, за якою він засуджується, як
факультативне; 4) враховуючи наявність інших, передбачених законом,
обставин, застосувати до винного умовне засудження чи відстрочку
виконання вироку; 5) визнавши кілька пом‘якшуючих обставин винятковими і
враховуючи особу винного, призначити йому більш м‘яке покарання, ніж
передбачено законом (ст.44). обставини, що обтяжують відповідальність
(ст.41 КК): 1) вчинення злочину особою, що раніше вчинила якийсь злочин
(залежно від характеру першого злочину суд може не визнати його
обтяжуючою обставиною); 2) вчинення злочину організованою групою; 3)
вчинення злочину з використанням підлеглого або іншого залежного стану
особи, щодо якої вчинено злочин; 4) вчинення злочину з корисливих або
інших низьких мотивів; 5) заподіяння злочинам тяжких наслідків; 6)
вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебуває в
безпорадному стані; 7) підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або
залучення неповнолітніх до участі у злочині; 8) вчинення злочину з
особливою жорстокістю або знущанням з потерпілого; 9) вчинення злочину з
використанням умов громадського лиха; 10) вчинення злочину
загальнонебезпечним способом; 11) вчинення злочину особою, яка перебуває
в стані сп‘яніння (залежно від характеру злочину може не визнаватись
обтяжуючою); 12) вчинення нового злочину особою, яка була взята на
поруки, на протязі строку поручительства або на протязі одного року
після закінчення цього строку. Цей перелік є вичерпним. Враховуючи
обставини, що обтяжують відповідальність, суд може: 1) призначити більш
суворий вид основного покарання за наявності в санкції статті, за якою
засуджуються винний, двох або більше альтернативних покарань; 2)
призначити основне або додаткове покарання ближче до максимальної межі,
встановленої санкцією статті, за якою засуджується винний; 3)
застосувати до винного додаткове покарання, передбаченого в санкції
статті, за якою він засуджується, як факультативне; 4) не застосовувати
до винного умовного засудження чи відстрочки виконання вироку; 5) обрати
принцип повного або часткового складання покарань, а не принцип
поглинення більш суворим покаранням менш суворого при засудженні винного
за сукупністю злочинів.

§ 70. Призначення покарання за сукупністю злочинів.

Дві ситуації, що можуть виникнути при призначені покарання за сукупністю
злочинів: 1) а) за два і більше злочинів, що утворюють сукупність, особа
засуджується одним вироком; б) у цьому вироку призначається покарання як
за кожний злочин окремо, так і остаточне покарання за сукупністю
вчинених злочинів (класична сукупність ч.1,2 ст.42); 2) а) першим
вироком особа засуджується, і їй призначається покарання за один чи
кілька вчинених нею злочинів, але не за всі злочини, що утворюють
сукупність; б) після винесення першого вироку стає відомо про іншій
злочин (злочини), який також входить до сукупності, оскільки він був
вчинений особою до винесення першого вироку; в) у новому вироку особі
призначається покарання за той злочин (злочини), про які стало відомо
після винесення першого вироку, а також визначається покарання за
сукупністю всіх відомих суду злочинів (розірвана сукупність ч.3 ст.42,
ч.1,2 ст.42). Призначаючи покарання за сукупністю злочинів у порядку
ч.1, 2 ст.42 (класична сукупність) суд повинен: 1) призначити покарання
окремо за кожний злочин, що входить до сукупності; 2) обрати принцип
(принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів –
повне або часткове складання призначених за окремі злочини покарань чи
поглинення менш суворого покарання більш суворим; 3) визначити остаточне
покарання за сукупністю вчинених злочинів. Положення ч.1 ст.42 – основні
покарання, ч.2 ст.42 – додаткові покарання, іноді ч.1 і 2 – і до
додаткових і до основних покарань. Обираючи принцип призначення
покарання слід враховувати від сукупності (реальна, ідеальна). Ч.1 ст.42
КК передбачає як максимальну межу остаточного покарання, що
призначається за сукупністю злочинів, найбільш суворе за видом і
розміром покарання з тих, що передбачені санкціями статей КК, за яким
засуджується винний, тут можливі варіанти: 1) призначені за окремі
злочини покарання дають можливість обрати будь-який із принципів
призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів; 2) призначені
за окремі злочини покарання дають можливість обрати принципи повного або
часткового складання остаточного покарання за сукупністю злочинів, але
не дають можливості обрати принцип поглинення, оскільки покарання за
окремі злочини співпадають за видом і за розміром; 3) призначені за
окремі злочин покарання дають можливість обрати принцип часткового
складання покарань або поглинення менш суворого покарання більш суворим,
оскільки їх повне складання перевищує максимальну межу найбільш суворої
із санкцій тих статей, за якими засуджується винний; 4) призначені за
окремі злочини покарання дають можливість обрати лише принцип часткового
їх складання, оскільки вони однакові і за видом і за розміром, а їх
повне складання перевищує межу найбільш суворої із санкцій тих статей,
за якими засуджується винний; 5) призначені за окремі злочини покарання
дають можливість обрати лише принцип поглинення менш суворого покарання
більш суворим, оскільки принаймні одне з них дорівнює максимальній межі
найбільш суворої із санкцій тих статей, за якими засуджується винний.
При визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів потрібно
встановити його вид (види) та можливі максимальну та мінімальну межі в
частині, що стосується основного покарання. На них впливають як
покарання, призначені за окремі злочини, так і обраний принцип
(принципи) призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів. У
випадку, коли за окремі злочини призначено покарання різних видів, при
визначені меж остаточного покарання за сукупністю злочинів слід
керуватися правилами їх складання (заміни), передбаченими ч.3 ст.43 КК.
Потім необхідно визначити конкретний розмір покарання, інші передбачені
кримінальним законом показники (вид виправно-трудової установи, місце
відбування покарання). Завершальний етап є вирішення питання про
призначення (непризначення) додаткового покарання з дотриманням таких
положень: 1) додаткове покарання за сукупністю вчинених злочинів може
бути призначене лише тоді, коли воно було призначене хоча б за один із
злочинів, що утворюють сукупність; 2) обов‘язкове додаткове покарання,
призначене за один чи кілька злочинів, що утворюють сукупність, має бути
призначене і за сукупністю вчинених злочинів; 3) якщо за злочини, що
утворюють сукупність, призначено два і більше різновидних додаткових
покарань, усі вони можуть бути призначені і при визначенні остаточного
покарання за сукупністю вчинених злочинів; у цьому разі у відповідності
до ч.4 ст.43 КК кожне з них має виконуватися самостійно; 4) якщо за два
або більше злочинів, що утворюють сукупність, призначено два додаткових
покарань одного й того самого виду, при визначенні остаточного
додаткового покарання цього виду за сукупністю вчинених злочинів
необхідно керуватися ч.1 ст.42. Етапи призначення покарання за
сукупністю злочинів у порядку, передбаченому ч.3 ст.42 КК (розірвана
сукупність): 1) одержання точних даних про покарання, призначене винному
за першим вироком (попередніми вироками); 2) призначення покарання за
той злочин (злочини), про який стало відомо після винесення першого
вироку (попередніх вироків); 3) призначення остаточного покарання за
сукупністю всіх злочинів, що відомі суду на момент винесення останнього
вироку; 4) зарахування до строку остаточного покарання, призначеного за
сукупністю вчинених злочинів, покарання, відбутого за першим вироком
(попереднім вироком). Одержання точних даних про покарання, призначене
винному за першим вироком (попередніми вироками), відбувається у формі
витребування і залучення до справи копій зазначеного вироку (вироків).
Суд не вправі змінювати або ще раз призначати такі покарання.
Особливості визначення остаточного покарання за сукупністю всіх
злочинів, зумовлені наявністю першого вироку: 1) остаточне покарання,
призначене в новому вироку за сукупністю всіх злочинів, не може бути
нижчим від покарання, призначеного за першим вироком (попередніми
вироками); у цьому випадку суд має виходити з розміру всього покарання,
призначеного за першим вироком, а не з його невідбутої частини; 2) якщо
за першим вироком (попереднього вироками) до особи були застосовані
відстрочка виконання вироку або умовне засудження, а за новим вироком за
злочин, вчинений до винесення першого вироку, ця особа засуджується до
покарання, яке належить відбувати реально, застосування принципів
поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не
допускається; за таких умов кожний вирок виконується самостійно.
Зарахування до строку остаточного покарання, призначеного за сукупністю
злочинів, покарання, відбутого за першим вироком, вимагає від суду: 1)
встановити, чи відбувалося реально покарання за першим вироком; 2)
визначити строк покарання, відбутого за першим вироком; 3) обчислити,
керуючись ч.3 ст.43 КК, строк покарання, відбутого за попереднім
вироком, у показниках остаточного покарання, призначеного за сукупністю
злочинів у новому вироку; 4) зарахувати покарання, відбуте за першим
вироком, до строку остаточного покарання, призначеного за новим вироком,
відобразивши це в його резолютивній частині з обов‘язковим посиланням на
ч.3 ст.42 КК. Зарахування покарання у порядку ч.3 ст.42 не провадиться,
якщо: 1) за першим вироком покарання взагалі не відбувалося (напр.,
особа ухилилася від його відбування); 2) призначене за першим вироком
покарання не має строкового характеру (напр., штраф чи громадська
догана); 3) призначене за першим вироком покарання на може бути
обчислене у показниках остаточного покарання (напр., відповідно
позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю і
позбавлення волі).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020