Курсова робота
З господарського права
Захист прав суб’єктів господарської діяльності в арбітражному суді
План
1. Правове становище арбітражних судів
2. Підвідомчість справ арбітражним судам. Підсудність справ
3. Доарбітражне врегулювання господарських спорів
4. Вирішення спорів арбітражним судом
1. Правове становище арбітражних судів
Однією з необхідних умов успішного функціонування всіх елементів
створюваного в Україні ринкового механізму є законність і дисципліна в
діяльності суб’єктів господарювання.
У процесі господарювання між підприємствами, державними та іншими
органами виникають, функціонують та припиняються численні господарські
відносини. Ринковий механізм, як і будь-яке інше складне явище, не може
розвиватися без зіткнень і конфліктів, що призводять до суперечностей
між суб’єктами господарської діяльності. Такі суперечності між
підприємствами, організаціями, державними та іншими органами стосовно
їхніх прав та обов’язків у господарських відносинах називаються
господарськими спорами. Саме ці господарські спори і є предметом
розгляду та вирішення арбітражного суду.
Арбітражний суд – одна з гілок судової влади (поряд із загальними
судами), на яку законом покладено здійснення правосуддя у господарських
відносинах. Арбітражний суд є незалежним органом у вирішенні всіх
господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та
іншими органами.
Організація і діяльність арбітражного суду визначаються Конституцією
України, Законом України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 р.,
Арбітражним процесуальним кодексом України, прийнятим Верховною Радою
України 6 листопада 1991 р., іншими законодавчими актами України, а
також міждержавними договорами, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України.
Арбітражний суд в Україні – правонаступник органів державного арбітражу
(існували з 1931 по 1991 р.) – хоч і зберіг ряд
притаманних державному арбітражу ознак, проте зазнав великих змін як у
правовому статусі, так і в регламентації його діяльності. З органу,
наділеного повноваженнями управлінського характеру (що обумовлювалося
місцем державного арбітражу в адміністративно-командній системі
керівництва економікою), його перетворено на орган, що здійснює
правосуддя у господарських відносинах і є незалежним при виконанні цієї
функції.
Правова природа арбітражного суду як органу правосуддя визначається
завданнями та повноваженнями, якими його наділено для виконання цих
завдань. Відповідно до ст. З Закону України “Про арбітражний суд” його
завданнями є такі:
o захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських
правовідносин;
o сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;
o внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового
регулювання господарської діяльності.
Організація арбітражних судів в Україні. В Україні діють Вищий
арбітражний суд України, Арбітражний суд Автономної Республіки Крим,
арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя, які становлять єдину
систему арбітражних судів. Верховна Рада України за поданням Голови
Вищого арбітражного суду може утворювати й інші ланки арбітражних судів
(міські, міжрайонні, районні арбітражні суди та ін.).
Місцеві арбітражні суди (Автономної Республіки Крим, областей, міст
Києва і Севастополя) є основною ланкою арбітражної судової системи,
оскільки саме вони виконують майже весь обсяг роботи щодо вирішення
господарських спорів і стоять найближче до господарського життя та до
конфліктів, які в ньому виникають. Для виконання покладених на них
завдань місцеві арбітражні суди виконують такі повноваження:
вирішують господарські спори, віднесеш до їхньої компетенції;
розглядають справи про банкрутство;
переглядають у порядку нагляду рішення, ухвали, постанови відповідного
арбітражного суду;
вивчають і узагальнюють практику застосування законодавства, аналізують
статистику вирішення господарських спорів, вносять пропозиції до Вищого
арбітражного суду України, спрямовані на вдосконалення правового
регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських
спорів;
ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері
господарських відносин;
здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.
До складу місцевого арбітражного суду входять: голова, перший заступник
голови, заступники голови та судді (кількість їх у конкретному суді
залежить від обсягу роботи, зокрема від кількості справ, що.
розглядаються).
Для вирішення організаційних питань місцеві арбітражні суди можуть
утворювати президію.
Вищий арбітражний суд України очолює єдину систему арбітражного суду.
Він є найвищим органом у вирішенні господарських спорів і здійсненні
нагляду щодо рішень, ухвал, постанов арбітражних судів України та
контролю за їхньою діяльністю. Вищий арбітражний суд України складається
з Голови, першого заступника Голови, заступників Голови та суддів і діє
у складі:
пленуму Вищого арбітражного суду;
президії Вищого арбітражного суду;
судових колегій з розгляду спорів та перегляду рішень, ухвал та
постанов.
Вищий арбітражний суд України:
1) вирішує господарські спори, віднесені до його компетенції Арбітражним
процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України,
міждержавними договорами й угодами; може в межах підвідомчості
арбітражних судів України прийняти до свого провадження будь-який
господарський спір;
2) переглядає в порядку нагляду рішення, ухвали, постанови Вищого
арбітражного суду, Арбітражного суду Автономної Республіки Крим,
арбітражних судів областей, міст Києва і Севастополя;
3) вивчає й узагальнює практику застосування законодавства, забезпечує
однаковість практики, аналізує статистику вирішення господарських
спорів;
дає роз’яснення арбітражним судам з питань практики застосування
законодавства України, яке регулює відносини у господарській сфері та
порядок вирішення господарських спорів.
Роз’яснення Вищого арбітражного суду є обов’язковими для суддів і
учасників господарських правовідносин, що застосовують законодавство, з
якого дано таке роз’яснення;
4) веде роботу, спрямовану на запобігання правопорушенням у сфері
господарських відносин;
5) здійснює організаційне керівництво Арбітражним судом Автономної
Республіки Крим, арбітражними судами областей, міст Києва і Севастополя,
несе відповідальність за організацію, стан і вдосконалення їхньої
діяльності, перевіряє і поширює позитивний досвід роботи арбітражних
судів республіки;
6) забезпечує добір і підготовку кандидатів у судді, підвищення
кваліфікації працівників арбітражних судів, організовує роботу з
матеріально-технічного забезпечення арбітражних судів і створення
належних умов для їхньої діяльності, нормативного забезпечення, ведення
статистичного обліку;
7) здійснює інші повноваження, надані йому законодавством. Для
підготовки науково обгрунтованих рекомендацій з питань організації та
діяльності арбітражного суду, розробки пропозицій щодо вдосконалення
законодавства, порядку і практики розгляду господарських спорів при
Вищому арбітражному суді України створюється науково-консультативна рада
за участю провідних учених та інших висококваліфікованих спеціалістів,
її склад, порядок організації та діяльності затверджує президія Вищого
арбітражного суду.
2. Підвідомчість справ арбітражним судам. Підсудність справ
У юридичній літературі немає загальноприйнятого визначення поняття
підвідомчості господарських справ. Висловлені з цього приводу думки
зводяться в основному до того, що під підвідомчістю розуміється
компетенція певних органів або коло справ, віднесених до неї.
Інститут підвідомчості використовується для визначення кола справ,
віднесених до відання арбітражного суду. Для розмежування справ, що
належать до відання того чи іншого арбітражного суду, застосовується
термін “підсудність справ”.
Підвідомчість господарських справ розмежовується за двома ознаками:
а) суб’єктною залежно від суб’єктів спору;
б) предметною залежно від предмета спору.
Загальне правило суб’єктної підвідомчості господарських справ полягає в
тому, що господарські справи у спорах між юридичними особами,
громадянами-підприємцями, державними та іншими органами підвідомчі
арбітражному суду. Отже, господарські справи у спорах, де хоч би однією
стороною є громадянин як фізична особа (не підприємець), розглядають
загальні суди.
Стосовно предметної підвідомчості, яка охоплює такі поняття, як предмет
та характер спору, діє таке саме правило: господарські справи у спорах,
що виникають між юридичними особами, громадянами-підприємцями,
державними та іншими органами, підвідомчі арбітражному суду. Але з цього
правила є два винятки:
1) спори між організаціями, які випливають з договорів на перевезення
вантажу у прямому міжнародному залізничному і повітряному вантажному
сполученні, розглядають загальні суди;
2) деякі категорії спорів віднесено до відання інших органів (їх
розглядають в адміністративному порядку). Це, зокрема:
– спори, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
– спори про встановлення цін на продукцію, а також тарифів на послуги
(виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не
можуть бути встановлені за згодою сторін;
– інші спори, вирішення яких віднесено законодавством України та
міждержавними договорами й угодами до відання інших органів.
Підвідомчість господарських справ арбітражному суду визначається, в
першу чергу, законами України “Про арбітражний суд” (ст. 1), “Про
зовнішньоекономічну діяльність” (статті 38 і 39) та “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (ст. 5), а також
Арбітражним процесуальним кодексом України (статті 12-17).
Відповідно до ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України (далі –
АПК) арбітражному суду підвідомчі:
o справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні і розірванні
господарських договорів. У науці арбітражного процесу ці спори умовно
іменуються переддоговірними;
o справи у спорах, що виникають при виконанні договорів.
Такі спори можуть виникати з приводу неналежного виконання зобов’язань і
стосуватися як виконання зобов’язання у натурі, так і застосування до
порушника передбачених законом чи договором майнових санкцій (штрафів та
відшкодування збитків);
o справи у спорах, що виникають з інших підстав (наприклад, про
відшкодування збитків, завданих підприємству в результаті виконання
вказівок державних чи інших органів тощо). Спори, що виникають при
виконанні договорів та з інших підстав, також умовно називаються
майновими;
o справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у
законодавстві (наприклад, видання акта, що не відповідає компетенції
органу або вимогам законодавства, або виникнення у зв’язку з цим спірних
питань – ст. 27 Закону України “Про підприємства в Україні”);
o справи про банкрутство. Відповідно до ст. 5 Закону України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, АПК,
іншими законодавчими актами України. Особливості провадження у справах
про банкрутство банків регулює Законом України “Про банки і банківську
діяльність”;
o справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань,
віднесених законодавчими актами до їхньої компетенції.
Розмежування компетенції арбітражних судів щодо розгляду зазначених вище
господарських справ здійснюється за двома ознаками: родовою (тобто за
родом справи) і територіальною (за місцезнаходженням сторін). У зв’язку
з цим розрізняють родову підсудність, за допомогою якої розмежовують
компетенцію арбітражних судів “по вертикалі”, і територіальну
підсудність, яка використовується для розмежування компетенції між
арбітражними судами одного рівня – “по горизонталі”.
Визначаючи родову підсудність господарських справ, ст. 14 АПК
встановлює, що Вищий арбітражний суд розглядає справи у спорах:
– у яких однією зі сторін є вищий або центральний орган виконавчої
влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада
Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради чи обласні
Київська та Севастопольська державні адміністрації;
– матеріали яких містять державну таємницю;
– що прямо віднесені до його підсудності законами України, міжнародними
договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України.
Вищий арбітражний суд може у межах підвідомчості справ арбітражним судам
України прийняти до свого провадження будь-яку справу.
Всі інші підвідомчі арбітражним судам справи, крім тих, що підсудні
Вищому арбітражному суду, розглядаються арбітражними судами Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за загальним
правилом територіальної підсудності:
справи у переддоговірних спорах та у спорах про визнання договорів
недійсними розглядаються арбітражним судом за місцезнаходженням сторони,
зобов’язаної за договором здійснити на користь іншої сторони певні дії
(передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо);
справи у майнових спорах та з інших підстав, а також справи про визнання
недійсними актів, що розглядаються за місцезнаходженням відповідача;
справи у спорах за участю кількох відповідачів, що розглядаються
арбітражним судом за місцезнаходженням одного з відповідачів на вибір
позивача;
справи про банкрутство, що розглядаються арбітражним судом за
місцезнаходженням боржника. Із загального правила територіальної
підсудності зроблено два винятки:
а) віднесені до підсудності місцевих арбітражних судів справи у спорах,
що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган
транспорту, розглядає арбітражний суд за місцезнаходженням цього органу;
б) справи у спорах про право власності на майно або витребування майна з
чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні
майном розглядають місцеві арбітражні суди за місцезнаходженням майна.
3. Доарбітражне врегулювання господарських спорів
Чинне законодавство вимагає від підприємств та організацій, щоб вони до
подання позову вжили заходів щодо врегулювання господарських спорів з
іншою стороною.
Доарбітражне врегулювання господарських спорів – це сукупність заходів,
що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права яких
порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з
підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси,
до звернення з позовом до арбітражного суду. Значення доарбітражного
врегулювання господарських спорів розкривається через функції, які
виконує ця стадія господарського процесу. По-перше, Доарбітражне
врегулювання покликане забезпечити якомога швидше відновлення порушених
прав підприємств та організацій. По-друге, воно сприяє виявленню й
усуненню причин та умов виникнення господарських правопорушень.
По-третє, Доарбітражне врегулювання сприяє організації та підвищенню
рівня укладання та виконання господарських договорів.
Виходячи зі змісту чинного законодавства можна виділити: загальний
порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів (він
регламентований нормами розділу II АПК України – статті 5-11);
спеціальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів
(визначається нормами інших нормативних актів), який застосовується щодо
пред’явлення і розгляду претензій до органів транспорту та підприємств
зв’язку.
Враховуючи, що порядок укладання господарських договорів раніше вже було
висвітлено, схематично Доарбітражне врегулювання розбіжностей, що
виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, можна зобразити
таким чином:
а) підприємство, що одержало проект договору, за наявності заперечень
щодо його умов складає протокол розбіжностей і в 20-денний строк разом з
підписаним договором (із застереженням) надсилає його авторові проекту
договору. Підприємство, що одержало протокол розбіжностей, зобов’язане
протягом 20
днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей, а
неврегульовані розбіжності передати на розгляд арбітражного суду;
б) підприємство, яке вважає за необхідне змінити чи розірвати договір,
надсилає пропозиції про це другій стороні договору. Сторона, яка
одержала пропозицію, повинна відповісти на неї в 20-денний строк.
Доарбітражне врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і
законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред’явлення
підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника.
Претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Про
результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій
формі (так звана відповідь на претензію). Надсилання відповіді є
обов’язковим незалежно від того, задовольняються чи ні вимоги заявника.
За порушення строків розгляду претензії встановлено майнову
відповідальність, яку може застосувати арбітражний суд при прийнятті
рішення – стягнення у дохід державного бюджету з підприємства,
організації, що припустилися такого порушення, штрафу у розмірі 2
відсотків від суми претензії, але не менш як 5 розмірів
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більш як 100 розмірів
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Разом з тим слід мати на увазі таке:
– справи за заявою прокурора чи його заступника, Рахункової палати,
Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень
порушуються арбітражним судом незалежно від вжиття сторонами заходів
доарбітражного врегулювання спорів (ч. З ст. 5 АПК);
– вимоги щодо доарбітражного врегулювання господарських спорів не
поширюються на спори про визнання договорів недійсними, спори про
визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та
організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та
охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (далі – акти),
спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, а також
на спори про звернення стягнення на заставлене майно;
– правила про Доарбітражне врегулювання спорів не застосовуються щодо
провадження у справах про банкрутство, оскільки воно регламентує умови і
процедуру визнання юридичних осіб банкрутами, а не процес вирішення
спорів.
4. Вирішення спорів арбітражним судом
Діяльність арбітражного суду з розгляду господарських справ і вирішення
господарських спорів розвивається у певній послідовності і складається з
окремих стадій.
Порушення справи. Арбітражний суд порушує справи за позовними заявами:
– підприємств та організацій, які звертаються до арбітражного суду за
захистом своїх прав та інтересів, що охороняються законом;
– державних та інших органів, які звертаються до арбітражного суду у
випадках, передбачених законодавчими актами України;
– прокурорів та їх заступників, які звертаються до арбітражного суду в
інтересах держави;
Рахункової палати, яка завертається до Вищого арбітражного суду в
інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та
законами України.
Якщо прокурор звертається до арбітражного суду в інтересах держави, в
позовній заяві має бути зазначено орган, уповноважений державою
здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Арбітражний суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою
будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби
або державної контрольно-ревізійної служби.
Позовна заява подається до арбітражного суду в письмовій формі і
підписується керівником підприємства, організації, державного чи іншого
органу, іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або
установчими документами, прокурором чи його заступником, громадянином –
суб’єктом підприємницької діяльності або його представником. Позивач
(прокурор) зобов’язаний при поданні позову надіслати сторонам копії
позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у
сторін немає. Зміст позовної заяви та документи, що додаються до неї,
визначені відповідно до статей 54 і 57 АПК. З позовної заяви до
арбітражного суду сплачується державне мито, розміри якого встановлені
Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21 січня
1993 p.:
– із позовних заяв майнового характеру – 1 відсотка ціни позову, але не
менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
– із позовних заяв немайнового характеру, у тому числі із заяв про
визнання недійсними повністю або частково актів ненормативного
характеру; із заяв кредиторів про порушення справ
про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими
вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про
банкрутство – 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
– із заяв у переддоговірних спорах – 6 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян, якщо справа підлягає розглядові у Вищому арбітражному
суді України, та 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо
справа підлягає розглядові в інших арбітражних судах;
– із заяв про перевірку рішень – 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті
при розгляді справи у першій інстанції, а зі спорів майнового характеру
– ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.
Питання про прийняття позовної заяви вирішує суддя. При цьому за
наявності обставин, що свідчать про відсутність права на позов (вони
зазначені у ст. 62 АПК), суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви.
Якщо ж заявник (позивач, прокурор) має право на подання позову, але
припустився порушень у його реалізації, тобто не дотримався правил
подання позовної заяви, суддя повертає позовну заяву і додані до неї
матеріали без розгляду. Підстави для повернення містяться у ст. 63 АПК.
Після усунення допущених порушень заявник може звернутися до
арбітражного суду повторно.
Якщо немає підстав для відмови у прийнятті позовної заяви чи для
повернення її заявникові, суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше
п’яти днів з дня її надходження виносить ухвалу про порушення
провадження у справі, в якій зазначає час і місце проведення
арбітражного засідання та дії, які необхідно вчинити сторонам, тощо.
Щоб забезпечити правильне і своєчасне вирішення господарського спору,
суддя й сам вчиняє певні дії з підготовки справи до розгляду (наприклад,
призначає експертизу, витребує необхідні докази, зобов’язує
представників сторін з’явитися на засідання, виконує інші дії згідно зі
ст. 65 АПК).
Основною стадією арбітражного процесу є вирішення господарських спорів.
Справи в арбітражному суді розглядає суддя одноособово. Для вирішення
складних спорів до складу арбітражного суду вводяться додатково два
судді. Разом з тим справу може бути розглянуто і без участі
представників сторін.
Порядок ведення засідання визначає суддя, а в разі розгляду справи
трьома суддями – суддя, який головує в засіданні. Як правило, справи
розглядаються у приміщенні арбітражного суду, хоч справи, що мають
важливе громадське значення, можуть розглядатися безпосередньо на
підприємствах та в організаціях.
При розгляді справи арбітражний суд може зіткнутися з такими
обставинами, за яких спір не може бути вирішено в цьому засіданні
(неявка сторін, неподання витребуваних доказів та ін.). У такому разі
розгляд справи відкладається, і в ухвалі, що виноситься, вказуються час
і місце наступного засідання.
Іноді арбітражний суд не у змозі розглянути справу до вирішення
пов’язаної з нею іншої справи або в разі призначення експертизи,
надсилання матеріалів до слідчих органів, заміни сторони її
правонаступником. У цих випадках він зупиняє провадження у справі, а
потім поновлює його після усунення обставин, які зумовили зупинення.
Від зупинення провадження у справі слід відрізняти припинення
провадження, яке має місце з підстав, зазначених у ст. 80 АПК. Це
підстави, які перешкоджають розглядові справи в арбітражному суді
взагалі. Вони нагадують підстави відмови у прийнятті позовної заяви.
Так само залишення позову без розгляду (ст. 81 АПК) за своїми підставами
має багато спільного з поверненням позову (ст. 63 АПК). Можна говорити
про те, що шляхом застосування норм таких процесуальних інститутів, як
припинення провадження у справі та залишення позову без розгляду, суддя
має можливість виправити помилки, яких він припустився при прийнятті
позовної заяви.
Вирішення спору по суті (тобто задоволення позову чи відмова в позові
повністю або частково) завершується прийняттям рішення. Рішення приймає
у засіданні суддя за результатами обговорення всіх обставин справи, а
якщо спір вирішують три судді – більшістю голосів суддів. Рішення має за
формою та змістом відповідати вимогам ст. 84 АПК.
Якщо арбітражний суд не вирішує спір по суті (наприклад, у разі
відкладення розгляду справи, зупинення чи припинення справи тощо), то
він виносить ухвалу.
Прийняте рішення оголошує суддя у засіданні після закінчення розгляду
справи. Суддя має право оголосити тільки резолютивну частину рішення,
яка повинна бути викладена в письмовій формі, підписана суддею (суддями)
і приєднана до справи.
Рішення й ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який бере участь в
арбітражному процесі, третім особам не пізніше п’яти днів після їх
прийняття.
Рішення арбітражного суду набирають законної сили негайно після їх
прийняття і підлягають обов’язковому виконанню підприємствами,
організаціями та посадовими особами.
Виконання рішення арбітражного суду провадиться на підставі виданого ним
наказу, який є виконавчим документом. Наказ
надсилається одночасно з рішенням. Органами виконання рішення
арбітражного суду є:
– установи банку (виконують накази про стягнення грошових сум);
– державні виконавці (виконують інші накази).
Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше
трьох місяців з дня прийняття рішення.
У разі втрати наказу арбітражний суд може видати його дублікат у
порядку, визначеному ст. 120 АПК.
За загальним правилом, вирішення господарських спорів завершується
стадією виконавчого провадження. Проте в арбітражному процесі є ще одна
стадія – перевірка рішень, ухвал та постанов у порядку нагляду. Ця
стадія виникає лише тоді, коли за заявою сторони чи за протестом
прокурора або його заступника арбітражний суд перевіряє законність і
обгрунтованість рішення, ухвали, постанови арбітражного суду,
третейського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції
вирішує господарський спір. Крім того, арбітражний суд має право зі
своєї ініціативи перевірити в порядку нагляду законність і
обгрунтованість прийняття рішення.
З усього комплексу питань, пов’язаних з перевіркою рішень, ухвал,
постанов, найголовнішими є:
заява про перевірку рішення, ухвали, постанови у порядку нагляду
подається і протест прокурора приноситься не пізніше двох місяців з дня
прийняття рішення, ухвали, постанови. При цьому заява подається до
арбітражного суду, який розглянув справу, а протест – до арбітражного
суду, до компетенції якого входить перевірка рішення, ухвали, постанови
в порядку нагляду;
перевірка рішення здійснюється не пізніше двох місяців з дня надходження
заяви або протесту;
рішення, ухвала, постанова можуть бути перевірені в порядку нагляду не
пізніше одного року з дня їх прийняття;
заява про перевірку рішення, ухвали, постанови має бути оплачена митом.
Копія заяви (протесту) надсилається сторонам;
за результатами перевірки в порядку нагляду приймається постанова, що
надсилається сторонам і прокурору, який приніс протест.
Список рекомендованої літератури
Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. – М., 1984.
Богатых Е. А. Гражданское и торговое право. – М., 1996.
Віннис О. Господарські товариства та виробничі кооперативи: правове
становище: Монографія. – К.: Знання, 1998.
Вінник О. М. Інвестиційне право: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000.
Господарське законодавство України: 36. нормативних актів / Уклад. В. С.
Щербина, О. В. Щербина. – К.: Атіка, 2001.
Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Прон-ська, О. М.
Вінник та інші; за заг. ред. В. С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2001.
Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і
особливості становлення в Україні: Монографія. – Львів, 2000.
Долинская В. В. Акционерное право: Учебник / Отв. ред. А. Ю. Кабалкин. –
М., 1997.
Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство Украины. Формирование и
перспективы развития – К.: Наукова думка, 1996.
Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посібник для судентів
юрид. вузів і фак. ун-тів / За ред. О. В. Дзери. – К, 1998.
Кибенко Е. Р. Корпоративное право: Учебное пособие. – Харьков: Эспада,
1999.
Комаров В. В. Международный коммерческий арбитраж. – Харьков, 1995.
Комаров С. Ответственность в коммерческом обороте. – М., 1991.
Косак В. М. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект). –
Львів, 1996.
Круглова Н. Ю. Хозяйственное право. – М., 1997.
Кузнецова Н. С. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности. – К.,
1993.
Луцъ В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К.:
Юрінком Інтер, 1999.
Мамутов В. К., Чувпило О. О. Господарче право зарубіжних країн. – К.,
1996.
Мартемьянов В. С. Хозяйственное право: Курс лекций. – М., 1994. – Т. 1.
– Общие положения.
Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М., 1995.
Пересунъко С. I. Право державної власності в Україні (історія,
сучасність, перспективи). – Кіровоград: Єлисавет, 1998.
Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Очерки акционерного права Украины. – К.,
1995.
Притика Д. М., Типов М. І., Щербина В. С. та ін. Арбітражний процес:
Навч. посібник. – Харків: Консум, 1999. – Ч. II.
Притыка Д. Н. Арбитражный суд: проблемы организации и деятельности:
Монография. – К.: Орияне, 2000.
Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.:
Юрінком Інтер, 2000.
Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні: Навч.
посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
Саниахметова Н. А. Юридический справочник предпринимателя. – Харьков,
1999.
Семенова Л. Н. Антимонопольне і конкурентне право: Курс лекцій. – К.:
ЄУФІСМБ, 1999.
Семерок О. С. Правове регулювання та захист іноземних інвестицій (за
законодавством України, Угорщини, Польщі та Словаччини). – Ужгород,
2000.
Тїтов М. І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти /
За наук. ред. В. М. Гайворонського. – Харків, 1997.
Хозяйственное право: Учебник для вузов / Отв. ред. проф. В. С.
Мартемьянов. – М., 1994. – Т. 2.
Пират Г. А., Цират А. В. Международный арбитраж как способ разрешения
внешнеэкономических споров. – К., 1997.
Шершеневич Г. Курс торгового права. – Спб., 1908. – Т. 1.
Шмиттгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. – М.,
1993.
Щербина В. С. Попередження господарських правопорушень. – К., 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
