.

Компетенція урядів. Урядова правотворчість(реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
317 2832
Скачать документ

Компетенція урядів. Урядова правотворчість

Реальну вагу уряду в державному механізмі, його справжні владні функції
можна визначити тільки на основі аналізу компетенції. Компетенція уряду
в конституціях визначається по-різному.

У парламентарних монархіях, де діють так звані старі конституції,
регламентацію компетенції урядів зведено до формули «виконавча влада
належить королю». Ця формула аж ніяк не відповідає реаліям
державно-політичного життя. До того ж вона нічого не дає для визначення
предметного змісту повноважень урядів. Її можна вважати конституційною
фікцією, хоч іноді говорять про «сплячу прерогативу» монарха. У
парламентарних монархіях, конституції яких віднесені до новітніх,
встановлено, що виконавчу владу здійснює уряд (Японія), або що уряд
здійснює внутрішню політику і керує цивільною та військовою
адміністрацією (Іспанія). В деяких парламентарних республіках, основні
закони яких були прийняті після другої світової війни, немає навіть
натяку не тільки на предмет компетенції урядів, а й на їхню роль у
здійсненні державної влади. Зокрема, в конституціях Греції, Італії і ФРН
йдеться тільки про порядок формування урядів, їхню відповідальність та
деякі засади урядової організації.

Мало чим відрізняється і визначення компетенції урядів у конституціях,
прийнятих у країнах із змішаною республіканською формою правління. Так,
у ст. 20 Конституції Франції записано, що «уряд визначає і здійснює
політику нації». Але якщо тут обсяг відповідної регламентації цим
практично і вичерпується, то в Конституції Португалії є спеціальна
глава, де досить докладно висвітлено урядові повноваження. Відносно
детально про компетенцію урядів йдеться в конституціях держав
Центральної і Східної Європи, а також у конституціях деяких з тих
держав, що утворилися на терені колишнього СРСР. Наприклад, у ст. 119
Конституції Словаччини зафіксовані основні повноваження уряду, перелік
яких поданий у дванадцяти пунктах.

У президентських республіках, зокрема в США, відповідне регулювання
стосується самого президента. Проте за своїм характером воно мало чим
відрізняється від регламентації урядових повноважень в інших країнах.
Так, ст. 2 Конституції починається словами: «Виконавча влада
здійснюється президентом Сполучених Штатів Америки», далі в загальному
вигляді визначаються деякі повноваження президента у відповідній сфері.

У цілому слід підкреслити, що основні закони багатьох держав не
визначають предметну компетенцію урядів. У конституційних текстах не
знайти і положень, на основі яких можна було б визначити фактичний обсяг
урядових повноважень. Вони здебільшого містять загальні положення, які
іноді мають фіктивний характер. Усе це не є випадковим і аж ніяк не
свідчить про недосконалість конституційно-правового регулювання
суспільних відносин. Узагальненість і абстрактність конституційної
регламентації дає змогу концентрувати саме у органів виконавчої влади
основні повноваження при збереженні формальних засад, пропонованих
конституційною теорією.

Тому для визначення реальної компетенції урядів потрібно було б
розглянути їхню практичну діяльність. Не ставлячи це собі за завдання,
слід зазначити, що головним напрямом такої діяльності є реалізація
функцій державного управління. Для цього утворюється розгалужений
адміністративний апарат, який контролюється урядом і є, по суті, його
компонентом. Цей апарат настільки широко охоплює різні сторони
суспільного життя, що для багатьох він асоціюється з державним
механізмом, а його діяльність — з державною діяльністю в цілому.

Однією з традиційних функцій уряду вважається виконання законів,
прийнятих парламентом. Однак уряди активно втручаються в діяльність
органів законодавчої влади. Як було показано, уряди мають достатні
можливості спрямовувати і контролювати законодавчий процес. Водночас
вони самі займаються правотворчістю.

В англосаксонських і континентальних системах права прийняті різні
підходи до урядової правотворчості. Зокрема, по-різному сприймається
поняття так званого делегованого законодавства.

У континентальній Європі до актів делегованого законодавства віднесені
лише ті, що мають силу закону. Саме ж парламентське делегування нерідко
здійснюється на основі конституційних положень, хоча досить поширеною є
фактична передача законодавчих повноважень уряду.

Вперше теоретичну конструкцію подібного парламентського делегування
повноважень було запропоновано ще в XIX ст. Однак характеру постійного
явища воно набуло після другої світової війни, коли його можливості були
визнані й закріплені в основних законах ряду держав. На сьогодні
делегування законодавчих повноважень стало не тільки постійним, а й
майже загальним явищем у конституційній практиці більшості країн. При
цьому конституції звичайно чітко не розмежовують сфери тих законодавчих
повноважень, які за будь-яких умов залишаються за парламентом, і тих,
які можуть бути делеговані уряду.

Підставою для передают парламентських повноважень є закон. Це може бути
спеціальний закон, хоча звичайним є встановлення відповідних застережень
у поточному законодавстві. Іноді спеціальні закони про делегування
приймаються за тією самою процедурою, що й поправки до конституції
(Угорщина, Фінляндія). Закони визначають принципи та умови делегування,
його строки, суб’єктів тощо.

Загальний зміст принципів та умов делегування іноді міститься в самих
конституціях. Там, де конституції не передбачають цих принципів і умов,
останні формулюються в конституційній теорії. Прикладом можуть бути
Данія і Швейцарія, де делегування законодавчих повноважень уряду
вважається можливим за умов <. p. xx xix>

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020