.

Правове регулювання банківської діяльності (курсова)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
471 6385
Скачать документ

Курсова робота

З господарського права

Правове регулювання банківської діяльності

План

1. Поняття, види та правове становище банків. Банківські операції та їх
види

2. Поняття та види кредиту. Кредитний договір

3. Порядок відкриття рахунків у банках

4. Порядок та форми розрахунків у господарському обороті

1. Поняття, види та правове становище банків. Банківські операції та їх
види

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7
грудня 2000 р. банк – це юридична особа, яка має виключне право на
підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності
такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних
осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах
та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних
та юридичних осіб. Від банків слід відрізняти фінансові установи –
юридичні особи, які проводять одну або кілька операцій, що можуть
виконуватися банками, за винятком залучення вкладів.

Банківська система України складається з Національного банку України та
інших банків, що створені і діють на території України відповідно до
закону.

Центральним банком України, особливим центральним органом державного
управління є Національний банк України. Його юридичний статус, завдання,
функції, повноваження і принципи організації визначаються Конституцією
України, Законом України “Про Національний банк України” від 1999 р.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку
є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Крім того, Національний банк виконує такі функції:

– відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних
засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну
політику;

– монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує
її обіг;

– виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує
систему рефінансування;

– встановлює для банків правила проведення банківських операцій,
бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

– організовує створення та методологічно забезпечує систему
грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики
платіжного балансу;

– визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

– визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій,
створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів,
платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів
захисту банківської інформації;

– здійснює банківське регулювання та нагляд;

– веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж, здійснює
ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами
випадках;

– складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

– представляє інтереси України в центральних банках інших держав,
міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво
здійснюється на рівні центральних банків;

– здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень
валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній
валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками
та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного
банку на здійснення операцій з валютними цінностями;

– забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та
здійснення операцій з ними та банківськими металами;

– аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних
відносин;

– організовує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших
цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і
монет та інших цінностей;

– реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у
системі Національного банку;

– бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

– здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері у межах своєї
компетенції, визначеної законом.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як
спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощад-

ними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства
з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у
частині, що не суперечить Закону України “Про банки і банківську
діяльність”.

Певні особливості правового статусу мають державні банки, тобто банки,
сто відсотків статутного капіталу яких належать державі.

Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При
цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік
передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного
банку. Кабінет Міністрів України зобов’язаний отримати позитивний
висновок Національного банку України з приводу наміру заснувати
державний банк. Отримання висновку Національного банку України є
обов’язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку,
за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.

Статут та діяльність державного банку мають відповідати вимогам цього
Закону, інших законів України та нормативно-правових актів Національного
банку України.

Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів
України.

Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв),
які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи
управління державного банку.

Органами управління державного банку є наглядова рада та правління
банку.

Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та
кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку.

Особливий порядок створення встановлено законом для кооперативного банку
(ст.8 України Закону “Про банки і банківську діяльність”) та банку з
іноземним капіталом, тобто банку, у якому частка капіталу, що належить
хоч би одному нерезидентові, перевищує 10 відсотків (ст. 21 Закону).

Державну реєстрацію банків здійснює Національний банк України відповідно
до вимог Закону України “Про банки і банківську діяльність” та
нормативно-правових актів Національного банку України.

Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку
України для державної реєстрації такі документи:

1) заяву про реєстрацію банку;

2) установчий договір (крім державного банку);

3) статут банку;

4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або
постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;

5) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати
на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки
згідно зі встановленими Національним банком України вимогами;

6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь
у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається
інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у
цій юридичній особі;

7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітні періоди
(квартали) – для учасників – юридичних осіб, які матимуть істотну участь
у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи
за останній звітний період (рік) – для учасників – фізичних осіб, які
матимуть істотну участь у банку;

8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради
директорів), ревізійної комісії;

9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що
встановлюється Національним банком України;

10) нотаріально засвідчені копії установчих документів учасників, які є
юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;

11) копії звіту про проведення відкритої підписки на акції – для банку,
який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

12) відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та
членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.

Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів
для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для
накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній
реєстрації банку приймає Національний банк України не пізніше
3-місячного строку з моменту подання повного пакета документів,
зазначених у ст. 21 Закону.

Національний банк України може вимагати від заявника виправлення
недоліків у поданих документах.

Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до
Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної
особи.

Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну
реєстрацію за встановленою ним формою.

За наявності підстав, зазначених у ст. 18 Закону України “Про банки і
банківську діяльність”, Національний банк може відмовити в державній
реєстрації банку.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання
банківської ліцензії.

Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно
діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають
поверненню, і надання кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у
здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть
кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із
законами України.

Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі
клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:

– наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у
розмірі, що встановлюється законом;

– забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною
технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог
Національного банку України;

– наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради
директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для
управління банком.

Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо
зазначені у цій статті умови банк не виконав протягом одного року з дати
державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку
скасовується і банк ліквідується.

Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні
приймається Національним банком України протягом одного місяця з дня
отримання повного пакета документів, зазначених у цій статті.

Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.

На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі
банківські операції:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і
банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих
рахунків за допомогою платіжних Інструментів та зарахування коштів на
них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на
власний ризик (ч. 1 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську
діяльність”).

Банк, крім зазначених операцій, має право здійснювати такі операції та
угоди:

1) операції з валютними цінностями;

2) емісію власних цінних паперів;

3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені
(включаючи андеррайтинг);

5) надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх
осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

6) придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за
поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання
таких вимог та прийом платежів (факторинг);

7) лізинг;

8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для
зберігання цінностей та документів;

9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших
оборотних платіжних інструментів;

10) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з
використанням цих карток;

11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських
операцій (ч. 2 ст. 47 Закону).

Операції, визначені пунктами 1-3 ч. 1 ст. 47, належать до виключно
банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки
юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи
мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2 і 3 ч. 1 ст. 47,
на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші
операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у
порядку, визначеному законами України.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки
також мають право здійснювати такі операції:

1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та
іншої грошової лотереї;

3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами
грошового ринку;

з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з
юридичними та фізичними особами;

6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників
іменних цінних паперів.

Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на
здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 ч. 2 ст. 47 Закону. Дозвіл
надається, якщо:

1) рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам Національного
банку України, що підтверджується незалежним аудитором;

2) банк не є об’єктом застосування заходів впливу;

3) банком подано план, за яким він здійснюватиме таку діяльність, і цей
план схвалений Національним банком України;

4) Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні
фінансові можливості і відповідних спеціалістів для здійснення такої
діяльності.

Банк має право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України.

Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги,
включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи
інших економічних нормативів, стосовно певного виду діяльності,
передбаченого у ст. 47 Закону.

Комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну
винагороду за свої операції.

2. Поняття та види кредиту. Кредитний договір

У юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі
кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і
поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими
ознаками, на умовах повернення.

Стаття 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначає
банківський кредит як будь-яке зобов’язання банку надати певну суму
грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги
боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін
на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на
зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Положенням про кредитування, затвердженим постановою Правління
Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246і, кредит
визначається як позичковий капітал банку у грошовій формі, що
передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості
повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.
Кредитна операція – це договір щодо надання кредиту, який
супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним
відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Відповідно до статей 47 і 49 Закону України “Про банки і банківську
діяльність” до кредитних належать такі операції:

– розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на
власний ризик;

– організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

– здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи
андеррайтинг);

– надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб,
які передбачають їх виконання у грошовій формі;

– придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за
поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання
таких вимог та прийом платежів (факторинг);

– лізинг.

Суб’єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми
кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий,
консорціумний.

Банківський кредит надається суб’єктам кредитування усіх форм власності
у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором.

Кредити, які надаються банками, поділяються:

за строками користування на:

а) короткострокові – до 1 року; можуть надаватися банками у разі
тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку з витратами
виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному
періоді;

б) середньострокові – до 3 років; можуть надаватися на оплату
обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень;

в) довгострокові – понад 3 роки; можуть надаватися для формування
основних фондів. Об’єктами кредитування можуть бути капітальні витрати
на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів,
на нове будівництво, на приватизацію та ін.;

за забезпеченням на:

а) забезцечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової
організації);

г) незабезпечені (бланкові); за ступенем ризику на:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком; за методами надання на:

а) кредити, що надаються у разовому порядку;

б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною
лінією розуміється згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в
розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний
проміжок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із
стягненням комісії за зобов’язання);

за строками погащення на:

а) кредити, що погашаються водночас;

б) кредити, що погашаються у розстрочку;

в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредитора або за заявою
позичальника);

г) кредити, що погашаються з регресією платежів;

д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (місяця,
кварталу).

Процес банківського кредитування здійснюється на принципах
забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової
спрямованості.

Принцип забезпеченості кредиту передбачає наявність у банку права для
захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу
через неплатоспроможність позичальника. Принципи повернення, строковості
та платності означають, що кредит має бути повернений позичальником
банкові у визначений у кредитному договорі строк з відповідною платою за
його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення
позичкових коштів з конкретною метою, визначеною кредитним договором.

Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка визначає відносини з
питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду
між двома суб’єктами господарської діяльності. Учасники кредитних
відносин при комерційному кредиті регулюють свої стосунки і можуть
використовувати платіжні засоби у вигляді векселів.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

оплати боржником за векселем;

передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній
особі (крім банків та інших кредитних установ);

переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Лізинговий кредит – це відносини між юридичними особами, які виникають у
разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди.

Іпотечний кредит – це особливий вид відносин з приводу надання кредитів
під заставу нерухомого майна.

Консорціумний кредит – це форма кредиту, що надається банківським
консорціумом шляхом:

а) акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим
наданням кредиту позичальникам;

б) гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою
банків;

в) зміни гарантованих банками – учасниками квот кредитних ресурсів за
рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для
придбання власних цінних паперів. Використовувати цінні папери власної
емісії для забезпечення кредитів можна лише з дозволу Національного
банку України.

Банк зобов’язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів
кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників
та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених
Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від
процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки,
що виплачується ним за депозитами. Виняток можна робити лише у разі,
якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.

Банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних
нормативів.

Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених
законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або процентів за його
користування банк має право видати наказ про примусову оплату боргового
зобов’язання, якщо це передбачено угодою.

Банки здійснюють кредитування підприємств та організацій на договірних
умовах шляхом укладення кредитних договорів. Відповідно до Положення про
кредитування ці договори укладаються у письмовій формі як шляхом
складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так
і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами.

До умов кредитного договору можна віднести: об’єкти кредитування; розмір
кредиту; умови видачі та погашення позички; процентні ставки за
користування кредитом та порядок сплати процентів; умови здійснення
банківського контролю за використанням коштів; способи забезпечення
виконання зобов’язань за договором клієнтом; майнова відповідальність за
порушення умов договору тощо.

Форму кредитного договору затверджено постановою Правління НБУ від 28
вересня 1995 р. як додаток до Положення про кредитування.

Суб’єкти підприємницької діяльності – резиденти України – відповідно до
ст. 4 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” мають право на
отримання кредитів від іноземних суб’єктів господарської діяльності.
Кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам – резидентам,
фізичним особам – резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю,
резидентам за операціями, що здійснюються ними з використанням платіжних
карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам – нерезидентам
– банківським установам.

Позичальники погашають отримані кредити в іноземній валюті за рахунок
валютних надходжень від усіх видів зовнішньоекономічної діяльності. Для
погашення кредитів може бути використана іноземна валюта, придбана на
міжбанківському валютному, ринку України.

Відповідно до п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 p. №
15-93 одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо строки і
суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі,
потребують індивідуальної ліцензії Національного банку України. Згідно
із встановленим порядком уповноважений банк, що має ліцензію на право
здійснення операцій з валютними цінностями, може залучати кредитні
ресурси від іноземних банків-кореспондентів без отримання ліцензії НБУ
строком до одного року. Інші резиденти-позичальники повинні отримати
ліцензію у порядку, встановленому Положенням про порядок надання
резидентам України індивідуальних ліцензій та свідоцтв про реєстрацію на
одержання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів,
затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29
грудня 1995 р. № 329 (із змінами та доповненнями від 7 травня 1997 р).

Для отримання індивідуальної ліцензії резидент-позичальник (крім
уповноваженого банку) повинен подати до НБУ:

клопотання позичальника-резидента;

лист уповноваженого банку на адресу Національного банку України зі
згодою на обслуговування кредиту, із зазначенням реквізитів рахунка, на
який буде здійснюватися переказ валютних коштів, та з експертним
висновком банку щодо кредитного проекту (у вигляді додатка до листа),
підготовленого на підставі документів позичальника, зазначених у
Положенні, а саме:

– копії свідоцтва про державну реєстрацію, засвідченої нотаріально чи
органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію, та один з
примірників належним чином оформленого та затвердженого статуту або його
копію, засвідчену нотаріально;

– копії кредитної угоди;

– техніко-економічного обгрунтування потреби в одержанні кредиту;

– розрахунків окупності кредиту;

– графіка погашення заборгованості за кредитом (з урахуванням
процентів);

– висновку аудиторської організації про фінансовий стан позичальника;

– копії балансу позичальника на останню звітну дату, засвідченої органом
державної податкової служби;

– копій контрактів, що забезпечують реалізацію кредитного проекту;

– ліцензій чи інших дозволів на експорт продукції відносно цього
проекту, які встановлені державними органами;

– інформації чи документа про забезпечення кредиту, якщо таке
передбачено кредитною угодою.

Якщо резидент-позичальник є державним підприємством, йому необхідно
додатково подати клопотання відповідного державного органу про отримання
кредиту, а якщо кредитною угодою передбачена застава майна – письмову
згоду органу, уповноваженого управляти цим майном, на передачу його в
заставу.

Уповноважений банк для одержання свідоцтва про реєстрацію подає до
Національного банку України клопотання банку та

кредитну угоду з нерезидентом з графіком погашення заборгованості за
кредитом.

Індивідуальна ліцензія чи свідоцтво про реєстрацію видається
резиденту-позичальнику для реалізації тільки одного кредитного проекту і
не може бути підставою для залучення іншого проекту чи збільшення суми
кредиту та здійснення інших валютних операцій.

Індивідуальна ліцензія дійсна на весь час користування кредитом, якщо
протягом 60 днів з дати її видачі позичальник одержав кредит повністю
або його частку. За неможливості з поважних причин розпочати освоєння
кредиту в цей термін резидент-позичальник може звернутися до
Національного банку України з обгрунтованим клопотанням про подовження
строку дії індивідуальної ліцензії за умови подання позитивного
клопотання уповноваженого банку з цього приводу.

Уповноваженому банку для отримання індивідуальної ліцензії на залучення
кредитних ресурсів від іноземних банків-кореспондентів строком понад
один рік необхідно подати Національному банку України клопотання і
кредитну угоду з нерезидентом із зазначенням графіка погашення
заборгованості за кредитом.

Отримання резидентом-позичальником кредиту в іноземній валюті від
іноземного кредитора без індивідуальної ліцензії НБУ тягне за собою
застосування передбаченого ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України
“Про систему валютного регулювання і валютного контролю” штрафу у сумі,
еквівалентній сумі одержаного кредиту, перерахованій у валюту України за
курсом НБУ на день здійснення операції.

Контроль за погашенням кредиту, отриманого резидентом України в
іноземній валюті від іноземного інвестора, покладається на уповноважений
банк.

3. Порядок відкриття рахунків у банках

За загальним правилом (ст. 380 ЦК) платежі за зобов’язаннями між
організаціями провадяться у порядку безготівкових розрахунків через
кредитні установи, в яких зазначені організації зберігають свої кошти.

З цією метою банки мають право відкривати своїм клієнтам (крім інших
банків) вкладні (депозитні) та поточні рахунки.

Вкладний (депозитний) рахунок – рахунок, що відкривається банком клієнту
на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом
банку в управління на встановлений строк та під визначений процент
відповідно до умов договору.

Поточний рахунок – рахунок, що відкривається банком клієнту на
договірній основі для зберігання грошей та для здійснення усіх видів
операцій за цим рахунком відповідно до умов договору та вимог
законодавства України.

Платник може розпоряджатися грошима, що зберігаються на його поточному
рахунку, за допомогою платіжних інструментів” зокрема платіжної картки.

Особливості режимів функціонування вкладних (депозитних) та поточних
рахунків визначаються нормативно-правовими актами Національного банку
України та договорами, що укладаються клієнтами та обслуговуючими їх
банками.

Зарахування грошей на рахунок клієнта здійснюється як шляхом внесення їх
у готівковій формі, так і шляхом переказу грошей у безготівковій формі з
інших рахунків.

Банки мають право відкривати своїм клієнтам – іншим банкам
кореспондентські рахунки.

Кореспондентський рахунок – це рахунок, що відкривається банку для
здійснення розрахунків, які виконує за дорученням та за рахунок цього
банку той банк, в якому відкривається цей рахунок.

Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється
шляхом встановлення між ними кореспондентських відносин у порядку, що
визначається Національним банком України, та на підставі відповідного
договору.

Відкриття зазначених рахунків здійснюється відповідно до ст. 7 Закону
України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня
2001 p., ст. 51 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, ст.
42 Закону України “Про підприємства в Україні” на умовах, викладених в
Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків в національній
та іноземній валюті, затвердженій постановою Правління НБУ від 18 грудня
1998 р. № 527.

Так, відповідно до Інструкції поточні рахунки відкриваються
підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим
підрозділам, а також фізичним особам – суб’єктам підприємницької
діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів
операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, установам,
організаціям, які утримуються за рахунок бюджетів.

До поточних рахунків також належать:

а) рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у
випадках, передбачених законами України або рішеннями Кабінету Міністрів
України;

б) карткові рахунки (картрахунки), що відкриваються відповідно до вимог
цієї Інструкції. Операції за цими рахунками здійснюються з урахуванням
особливостей, визначених Інструк

цією та відповідними нормативно-правовими актами Національного банку
України, що регулюють здійснення операцій із застосуванням платіжних
карток.

Депозитні рахунки відкриваються підприємствам усіх форм власності, їх
відокремленим підрозділам, фізичним особам на підставі укладеного
депозитного договору між власником рахунку та установою банку на
визначений у договорі строк. Установи банків відкривають депозитні
рахунки підприємствам, що використовують найману працю, за умови надання
ними копії документа про повідомлення органів Фонду соціального
страхування від нещасних випадків щодо намірів платника страхових
внесків відкрити відповідні рахунки. Кошти на депозитні рахунки
підприємств та їх відокремлених підрозділів перераховуються з поточного
рахунка і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний
рахунок. Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з
депозитного рахунка юридичної особи або її відокремленого підрозділу
забороняється.

Нараховані проценти за депозитами підприємств та їх відокремлених
підрозділів відповідно до умов депозитного договору можуть
перераховуватися на поточний рахунок або зараховуватися на поповнення
депозиту.

Для відкриття поточних і бюджетних рахунків підприємства подають
установам банків такі документи:

а) заяву на відкриття рахунка встановленого зразка. Заяву підписує
керівник та головний бухгалтер підприємства. Якщо у штаті немає посади
головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує обов’язки
головного бухгалтера, то заяву підписує лише керівник;

б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі виконавчої влади,
іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію,
засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну
реєстрацію (крім бюджетних установ

та організацій);

в) копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), засвідчену
нотаріально чи органом, який реєструє. Положення, які затверджуються
постановами Кабінету Міністрів України чи указами Президента України,
нотаріального засвідчення не

потребують.

Установа банку, в якій відкриваються поточні рахунки, ставить відмітку
про відкриття такого рахунка на тому примірнику статуту (положення), на
якому стоїть оригінал відмітки про взяття підприємства на облік у
податковому органі, після чого цей примірник повертається власникові
рахунка;

г) копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий
облік, засвідчену податковим органом, нотаріально або уповноваженим
працівником банку;

д) картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного
законодавства чи установчих документів підприємства надано право
розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів, засвідчену
нотаріально або вищестоящою організацією у встановленому порядку.

У картку включається також зразок відбитка печатки, присвоєної
підприємству;

е) копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України,
засвідчену нотаріально або органом, що видав відповідний документ;

є) копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру
підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально або органом,
що видав довідку;

ж) документ, що підтверджує реєстрацію підприємства як платника
соціальних страхових внесків, або його копію, засвідчену нотаріально або
органом, що його видав, чи уповноваженим працівником банку.

Бюджетні рахунки відкриваються на підставі платіжного доручення
фінансового органу, органу Державного казначейства України, відповідного
розпорядника бюджетних коштів з наданням в установу банку картки із
зразками підписів та відбитком печатки. У разі якщо в цій установі банку
відкрито поточний рахунок клієнта, надання картки не обов’язкове.

При відкритті поточних рахунків відокремленим підрозділам підприємств до
установи банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому
підрозділу, подаються такі документи:

а) заяву на відкриття поточного рахунка встановленого зразка. Заяву
підписують керівник та головний бухгалтер відокремленого підрозділу.
Якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи,
яка виконує обов’язки головного бухгалтера, то заяву підписує лише
керівник;

б) копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі
державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати
державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав
свідоцтво про державну реєстрацію;

в) копію належним чином оформленого положення про відокремлений
підрозділ, засвідчену нотаріально чи органом, що створив відокремлений
підрозділ.

Установа банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому
підрозділу, ставить відмітку про відкриття такого рахунка на тому
примірнику положення про відокремлений підрозділ, на якому стоїть
оригінал відмітки про взяття підрозділу

на облік у податковому органі, після чого цей примірник повертається
власникові рахунка;

г) картку з відбитком печатки та зразками підписів службових осіб
підрозділу, яким згідно з чинним законодавством та відповідними
документами підприємства надано право розпорядження рахунком та підпису
розрахункових документів. Зразки підписів та повноваження службових осіб
засвідчуються нотаріально або керівником підприємства;

д) клопотання підприємства або відповідного органу приватизації (щодо
структурних підрозділів, які виділяються у процесі приватизації) до
банку, в якому відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу,
про відкриття рахунка із зазначенням місцезнаходження підприємства, його
ідентифікаційного номера, номера основного поточного рахунка та банку, в
якому він відкритий, а також податкового органу, в якому підприємство
перебуває на обліку;

е) довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;

є) копії документів про взяття на податковий облік юридичної особи, яка
створила відокремлений підрозділ, та відокремленого підрозділу (від
податкового органу за місцезнаходженням цього підрозділу), засвідчені
податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку;

ж) копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи як
платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або
органом, що його видав, або уповноваженим працівником банку.

Наведений вище перелік документів є загальним. Для окремих видів
підприємств законодавством передбачено подання додаткових документів
(наприклад, для орендного – нотаріально засвідченої копії договору
оренди); інші підприємства звільнені від подання певних документів (так,
статут не подається повним та командитним товариствами, фермерським
господарством, бюджетними установами та організаціями).

Рахунки юридичним особам – нерезидентам відкриваються у порядку,
передбаченому розділом 4 Інструкції.

Рахунок типу “П” відкривається уповноваженим банком постійним
представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій,
створеним у будь-якій організаційній формі без статусу юридичної особи,
через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність
нерезидента на території

України.

Для відкриття рахунка типу “П” постійному представництву до
уповноваженого банку подаються такі документи:

– клопотання юридичної особи-нерезидента про відкриття постійному
представнику рахунка типу “П”;

– заява про відкриття рахунка;

– копія свідоцтва про реєстрацію постійного представництва в
уповноваженому органі державної влади України, засвідчена нотаріально
або органом, що його видав;

– копія легалізованої довіреності на здійснення представницьких функцій
тією чи іншою особою в Україні, засвідчена нотаріально;

– копія легалізованого витягу з торговельного, банківського чи судового
реєстру або реєстраційне посвідчення місцевого органу влади іноземної
держави про реєстрацію юридичної особи-нерезидента, якій належить
постійне представництво, засвідчена нотаріально;

– копія дозволу центрального банку відповідної країни на відкриття
рахунку типу “ІГ постійному представництву юридичної особи-нерезидента
на території України, засвідчена нотаріально, якщо наявність цього
дозволу передбачена договорами, які укладені на рівні урядів та/або
центральних банків України та іноземної країни, юридичною особою якою є
цей нерезидент, та набрали чинності у встановленому порядку;

– картка із зразками підписів і відбитком печатки, засвідчена
нотаріально.

Рахунок типу “П” використовується відповідно до правил, встановлених для
поточних рахунків резидентів України (у тому числі для нарахування та
зарахування на рахунок відсотків за залишком коштів на цьому рахунка,
якщо таке нарахування передбачено договором між банком та власником
рахунка), крім випадків купівлі іноземної валюти на міжбанківському
валютному ринку України.

Наявні кошти з рахунка типу “П” можуть бути використані постійним
представництвом юридичної особи – нерезидента для купівлі на
міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти з метою її
перерахування тільки на:

а) рахунок юридичної особи – нерезидента, інтереси якої представляє на
території України це представництво, на суму коштів:

– отриманих внаслідок здійснення в Україні операцій купів-лі-продажу
товарів (робіт, послуг);

– нарахованих та зарахованих відсотків за розміщеними депозитами та за
залишком коштів на цьому рахунку;

– залишку на рахунку (після сплати обов’язкових податків та платежів) у
разі припинення діяльності на території України, що підтверджується
відповідними документами;

б) власний рахунок в іноземній валюті в уповноваженому банку України для
використання на:

– оплату праці працівників-нерезидентів;

– виплату коштів на відрядження за кордон;

– представницькі витрати за кордоном відповідно до чинного законодавстві
України.

Здійснення інвестицій в Україні, інших операцій, що заборонені чинним
законодавством України з цього виду рахунків, не дозволяється.

Розміщення коштів на депозитних рахунках в установах банків України
здійснюється з рахунка типа “П” з наступним поверненням коштів та
нарахованих відсотків на зазначений рахунок.

У разі здійснення перереєстрації суб’єкта підприємницької діяльності,
викликаної змінами назви, організаційно-правової форми, форми власності,
власник рахунка зобов’язаний подати до установи банку заяву, нову копію
свідоцтва про державну реєстрацію і зміни до установчих документів,
засвідчені у встановленому порядку.

Поточні рахунки закриваються в установах банку:

а) на підставі заяви власника рахунка;

б) на підставі рішення органу, на який законом покладено функції щодо
ліквідації або реорганізації підприємства;

в) на підставі відповідного рішення суду або арбітражного суду про
ліквідацію підприємства чи визнання його банкрутом;

г) на інших підставах, передбачених чинним законодавством України.

Законодавством України встановлено спеціальний порядок відкриття
рахунків в іноземній валюті.

Відповідно до п. 6. 1.1 Інструкції банківські рахунки в іноземній валюті
поділяються на поточні та депозитні (вкладні).

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству для
проведення розрахунків у межах чинного законодавства України у
безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних
операцій, визначених чинним законодавством України.

Поточними торговельними операціями в іноземній валюті є такі розрахунки:

– між юридичними особами – резидентами та юридичними особами –
нерезидентами при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності за
торговельними операціями;

– між юридичними особами – резидентами на території України, за умови
наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України;

– між юридичними особами – нерезидентами та юридичними особами –
резидентами через юридичних осіб – резидентів-посередників відповідно до
договорів (контрактів, угод), які укладено відповідно до чинного
законодавства України;

– інші розрахунки, що здійснюються відповідно до чинного законодавства
України;

– операції на міжбанківському валютному ринку України;

– оплата товарів (робіт, послуг) з використанням чеків та пластикових
карток.

Поточними неторговельними операціями є такі розрахунки:

– виплата готівкової іноземної валюти та платіжними документами в
іноземній валюті на витрати, пов’язані з відрядженнями;

– здійснення обмінних операцій з іноземною валютою та платіжними
документами в іноземній валюті;

– виплата готівкової іноземної валюти за чеками та плас-тиковими
картками фізичним особам (резидентам та нерезидентам);

– купівля платіжних документів в іноземній валюті фізичними особами
(резидентами та нерезидентами);

– виплата авторських гонорарів і платежі за користування авторськими
правами;

– перерахування коштів на проведення міжнародних виставок, конгресів,
симпозіумів, конференцій та інших міжнародних зустрічей;

– оплата праці нерезидентів, які згідно з укладеними трудовими угодами
(контрактами) працюють в Україні;

– перерахування коштів в іноземній валюті за навчання, лікування,
патентування, сплату митних платежів, членських внесків;

– платежі з відшкодування витрат судових, арбітражних, нотаріальних,
правоохоронних органів;

– виплата готівкової іноземної валюти за переказами з-за кордону
(пенсії, аліменти, оплата праці, спадщина, допомога родичів тощо);

– переказ за межі України коштів в іноземній валюті (пенсії, аліменти,
оплата праці, спадщина, допомога родичам тощо);

– інші виплати та перекази в іноземній валюті, що не суперечать чинному
законодавству України.

Для відкриття поточного рахунка в іноземній валюті підприємство-резидент
подає уповноваженому банку ті самі документи, що і для відкриття
поточного рахунка в національній валюті.

Відкриття поточного рахунка в іноземній валюті відокремленому підрозділу
юридичної особи – резиденту здійснюється уповноваженим банком на
підставі нотаріально засвідчених копій документів, необхідних для
відкриття відокремленому підрозділу поточного рахунка в національній
валюті.

4. Порядок та форми розрахунків у господарському обороті

За загальним правилом на території України всі юридичні особи усіх форм
власності, а також фізичні особи – громадяни України, іноземні
громадяни, особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької
діяльності, здійснюють між собою розрахунки у безготівковій та
готівковій формах через установи банків відповідно до правил здійснення
розрахункових та касових операцій, встановлених нормативно-правовими
актами Національного банку України.

Слід, однак, мати на увазі, що сфера застосування готівкового обігу
досить обмежена і визначається спеціальними нормами.

Переважна більшість розрахунків між суб’єктами господарювання
проводиться у безготівковій формі на підставі розрахункових документів
на паперових носіях чи в електронному вигляді.

З метою вдосконалення організації банками розрахунково-касового
обслуговування народного господарства Правління Національного банку
України постановою від 30 червня 1995 р. № 166 затвердило Порядок
організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками
клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного
банку України та комерційними банками.

Відповідно до цього акта комерційний банк укладає договір з клієнтом на
розрахунково-касове обслуговування, яке включає комплекс взаємних
платіжних зобов’язань банку і клієнта щодо користування коштами і
банківськими послугами, а саме:

користування банком тимчасово вільними коштами клієнта;

здійснення розрахункових операцій;

касове обслуговування;

транспортне обслуговування перевезень готівки.

Безготівкові розрахунки між суб’єктами господарювання здійснюються
відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті, затвердженої Постановою Правління Національного
банку України від 29 березня 2001 р. (далі- Інструкція) та інших
нормативних актів.

При здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова,
вексельна форма розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими
чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях
та в електронному вигляді.

Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових
операцій платіжних інструментів у формі: меморіального ордера;
платіжного доручення; платіжної вимоги-доручення; платіжної вимоги;
розрахункового чека; акредитива.

Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних
інструментів регулюється чинним законодавством, зокрема законами України
“Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, “Про обіг векселів в
Україні”, а також окремими нормативно-правовими актами Національного
банку. Факт списання коштів з рахунку платника документально
оформляється меморіальним ордером за встановленою формою для: часткової
оплати розрахункових документів; документального підтвердження операцій
з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів-одержувачів
(фізичних та юридичних осіб) унесених у касу банку коштів. У
меморіальних ордерах, які банк складає для оформлення операцій з
перерахування на рахунки одержувачів коштів, що внесені юридичними або
фізичними особами в касу банку готівкою згідно з вимогами Інструкції з
організації емісійно-касової роботи в установах банків України, що
затверджена постановою Правління Національного банку України від 7 липня
1994 р. № 129, у реквізиті “Призначення платежу” зазначаються або номер
і дата договору з одержувачем за його наявності, або найменування
юридичної особи (прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи), яка
внесла готівку до каси банку;

перерахування коштів, зарахованих на рахунок “Кредитові суми до
з’ясування”;

перерахування банком коштів для вжиття заходів щодо виконання рішення
(ухвали) суду, санкціонованої прокурором постанови слідчого, постанови
державного виконавця про арешт коштів на рахунку;

виконання банком платіжних доручень платника в довільній формі;

перерахування банком коштів при закритті акредитива. Дата складання
меморіального ордера має відповідати даті списання коштів з рахунка
платника.

Використання в розрахунках меморіальних ордерів здійснюється з
урахуванням вищенаведених вимог.

Платіжне доручення приймається банком платника до виконання протягом
десяти календарних днів з дати його виписки. День оформлення платіжного
доручення не враховується.

Банк приймає до виконання платіжне доручення від платника за умови, якщо
сума цього платіжного доручення не перевищує суму, що є на його рахунку.
Платіжні доручення платника у разі відсутності/недостатності коштів на
його рахунку банк приймає лише тоді, якщо порядок приймання та виконання
таких платіжних доручень передбачено договором між банком та платником.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і
нетоварними платежами:

за фактично відвантажену/продану продукцію (виконані роботи, надані
послуги тощо);

у порядку попередньої оплати – якщо такий порядок розрахунків
установлено законодавством та/або обумовлено в договорі;

для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості
підприємств, які складені не пізніше строку, встановленого чинним
законодавством;

для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам
(заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках;

для сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та/або
цільових фондів;

в інших випадках відповідно до укладених договорів та/або чинного
законодавства.

У договорі про розрахунково-касове обслуговування банк і платник можуть
передбачати можливість подання платником платіжного доручення в
довільній формі, яка передбачається цим договором. Цей договір має
визначати також правила заповнення платником таких доручень та умови їх
приймання та виконання банком.

Платіжне доручення в довільній формі обов’язково має містити всі
реквізити платіжного доручення, передбачені встановленою формою, та
вказівки платника щодо порядку виконання банком цього платіжного
доручення.

Платіжні доручення в довільній формі застосовуються при розрахунках у
разі:

періодичного перерахування платником фіксованих сум одним і тим самим
одержувачам коштів;

надання платником повноважень банку списати зі свого рахунку визначену
суму в разі настання умов, визначених договором;

перерахування підприємством заробітної плати, пенсії тощо на особисті
рахунки одержувачів;

інших випадків відповідно до чинного законодавства та/або укладених
договорів.

Платіжне доручення в довільній формі складається не менше ніж у двох
примірниках, перший примірник залишається в банку платника, другий – з
відміткою банку про дату надходження та засвідчений підписом
відповідального виконавця і відбитком штампа банку – повертається
платникові.

Платіжні вимоги-доручення (вимога-доручення) можуть застосовуватися в
розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.

Верхня частина вимоги-доручення оформляється одержувачем коштів за
встановленою формою згідно з вимогами до заповнення реквізитів
розрахункових документів, викладеними в додатку 8 до Інструкції, і
передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках.

Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача
через банк платника на договірних умовах.

У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину
згідно з вимогами додатка 8 до Інструкції (від руки чи з застосуванням
технічних засобів – незалежно від того, як заповнено верхню частину
цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує.

Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та зазначає в нижній
частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до
сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.

Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20
календарних днів з дати оформлення її одержувачем.

Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума,
зазначена платником, перевищує суму, що є на рахунку платника.

Причини несплати платником вимоги-доручення з’ясовуються безпосередньо
між платником та одержувачем коштів.

Порядок виконання платіжних вимог на примусове списання (стягнення)
коштів з платників, рахунки яким відкриті в органах державного
казначейства, визначається і регулюється нормативно-правовими актами
Державного казначейства України.

У разі надходження до банку платіжних вимог на примусове списання
(стягнення) коштів з цих рахунків вони передаються для виконання
відповідному органу державного казначейства, якщо це передбачено
договором між банком та цим органом державного казначейства, в іншому
випадку повертаються без виконання в порядку, передбаченому Інструкцією.

Примусове списання (стягнення) коштів з рахунків платників дозволяється
лише у випадках, установлених законами України, а саме: на підставі
виконавчих документів, установлених законами України, рішень податкових
органів та визнаних претензій.

Розпорядження про примусове списання (стягнення) коштів стягувач
оформляє на бланку платіжної вимоги за встановленою формою згідно з
вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів не менше ніж
у трьох примірниках.

Банки виконують платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів
з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних,
відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення розрахунків за
акредитивами) та платіжні вимоги на примусове списання (стягнення)
коштів з вкладних (поточних і депозитних) рахунків фізичних осіб.

Стягувач несе відповідальність за обгрунтованість примусового списання
(стягнення) коштів і правильність даних, що внесені в платіжну вимогу на
примусове списання (стягнення) коштів.

Розрахункові чеки використовуються у безготівкових розрахунках
підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за
отримані товари (виконані роботи та надані послуги).

Розрахункові чеки використовуються тільки для безготівкових перерахувань
з рахунка чекодавця на рахунок одержувача коштів і не підлягають сплаті
готівкою.

Розрахункові чеки виготовляються на замовлення комерційного банку
Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим
підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов’язкових
вимог, передбачених цією Інструкцією, за зразком, затвердженим
Національним банком. Розрахункові чеки брошуруються у чекові книжки по
10,20,25 аркушів.

Розрахункові чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку.

Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на
окремому аналітичному рахунку “Розрахунки чеками” відповідних балансових
рахунків у банку-емітенті.

Строк дії чекової книжки – один рік з дати й видачі. День оформлення
чекової книжки або розрахункового чека не враховується. Розрахункові
чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до
оплати не приймаються.

Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в
договорі між бенефіціаром і заявником акредитива (далі – договір) і не
повинні суперечити чинному законодавству, у тому числі
нормативно-правовим актам Національного банку.

Якщо це передбачено в тексті договору, то розрахунки за акредитивами
регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних
акредитивів в редакції 1995 р. (публікація Міжнародної торгової палати №
500 у частині, що не суперечить чинному законодавству, у тому числі
нормативно-правовим актам Національного банку.

Акредитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від договору
купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися,
навіть якщо в аркедитиві є посилання на них. За операціями з
акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу тільки з документами,
а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов’язань, з
якими можуть бути пов’язані ці документи.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: Покритий –
акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти
платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у
виконуючому банку. Кошти заявника акредитива бронюються на аналітичному
рахунку “Розрахунки за акредитивами” відповідних балансових рахунків.

Непокритий – акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності
коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок
банківського кредиту.

Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на
кожному акредитиві. У разі відсутності такої позначки акредитив
вважається безвідкличним.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом
у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у
разі недодержання умов, передбачених договором, дострокової відмови
банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом).

Усі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його
анулювання заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент,
який повідомляє виконуючий банк, а останній – фенефіціара.

Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від
заявника акредитива (за винятком, якщо банк-емітент є виконуючим
банком).

Якщо виконуючий банк не є банком-емітентом, то зміна умов відкличного
акредитива або його анулювання відбуваються тільки після отримання від
виконуючого банку відповідного повідомлення, яким підтверджується те, що
до часу зміни умов або анулювання акредитива документи за акредитивом не
були подані.

Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані
бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до

отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання
акредитива, підлягають оплаті.

У разі здійснення платежу виконуючим банком до отримання повідомлення
про зміну або анулювання акредитива проти документів, які за зовнішніми
ознаками відповідають умовам акредитива, банк-емітент зобов’язаний
надати відшкодування виконуючому банку, який уповноважений на здійснення
платежу.

Безвідкличний акредитив – це акредитив, який може бути анульований або
умови якого можуть бути змінені тільки за згодою на це бенефіціара, на
користь якого він був відкритий, і банку-емітента.

Безвідкличний акредитив – це тверде зобов’язання банку-емітента сплатити
кошти в порядку та в строки, визначені умовами акредитива, якщо
документи, що передбачені ним, подано до банку, зазначеному в
акредитиві, або банку-емітенту та дотримано строки та умови акредитива.

Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-емітента заяву на
акредитив за встановленою формою не менше ніж у трьох примірниках,
заповнену згідно з вимогами додатка 8 до Інструкції, та в разі відкриття
покритого акредитива – відповідні платіжні доручення.

Заява містить умови акредитива, які складаються так, щоб, з одного боку,
вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, з іншого –
забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитив.

Акредитив має містити лише ті умови, які банк може перевірити
документально.

Банк-емітент, прийнявши заяву, визначає спосіб виконання акредитива,
авізуючий та виконуючий банки і здійснює відповідні бухгалтерські
записи.

Банк-емітент інформує виконуючий (авізуючий) банк про відкриття
акредитива шляхом надсилання йому електронною поштою (електронне
повідомлення) або іншими засобами зв’язку, що передбачені договорами між
банками, заяви або повідомлення.

Про відкриття та умови акредитива виконуючий (авізуючий) банк повідомляє
бенефіціара (авізує акредитив) протягом 10 робочих днів з дня отримання
повідомлення від банку-емітента (авізуючого банку).

Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг)
бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені
умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом.

Виплати бенефіціару за акредитивом, кошти за якими заброньовано у
виконуючому банку, здійснюються з аналітичного рахунка “Розрахунки за
акредитивами.

Списання коштів з аналітичного рахунка “Розрахунки за акредитивами”
виконуючий банк здійснює на підставі першого примірника реєстру
документів за акредитивом, що наданий разом з іншими документами, що
відповідають умовам акредитива.

Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей
власнику векселя (векселедержателю).

Для запровадження комерційного кредиту (передбаченого п. 5 ст. 24 Закону
“Про підприємства в Україні”), поліпшення розрахункових відносин між
суб’єктами господарської діяльності постановою Верховної Ради України
“Про застосування векселів в господарському обороті України” від 17
червня 1992 р. введено вексельний обіг з використанням простого і
переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 р.

Чинне законодавство України про обіг векселів складається із Женевської
конвенції 1930 p., якою запроваджено Уніфікований закон про переказні
векселі та прості векселі (далі – Уніфікований закон), з урахуванням
застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської
конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні
векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гербовий
збір стосовно переказних векселів і простих векселів, законів України
“Про цінні папери і фондову біржу”, “Про приєднання України до
Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про
переказні векселі та прості векселі”, “Про приєднання України до
Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів
про переказні векселі та прості векселі”, “Про приєднання України до
Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних
векселів і простих векселів”, “Про обіг векселів в Україні” та інших
прийнятих згідно з ними актів законодавства України.

Законодавством України передбачено, зокрема, використання векселів:

для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької
діяльності відповідно до Указу Президента України “Про випуск та обіг
векселів для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької
діяльності України” від 14 вересня 1994 р.;

в рахунок фінансування витрат державного бюджету відповідно до постанови
Кабінету Міністрів України “Про затвердження порядку застосування
векселів Державного казначейства” від 27 червня 1996 р. № 689;

під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до
статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за
договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність відповідно
до постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку
видачі, обліку і погашення векселів, виданих на час ввезення в Україну
майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з
іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну
інвестиційну діяльність та сплату ввізного мита у разі відчуження цього
майна” від 7 серпня 1996 p.;

для сплати ввізного мита, податків та зборів українським виконавцем при
ввезенні на митну територію України давальницької сировини, а також для
сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським
замовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної території
України відповідно до Закону України “Про операції з давальницькою
сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” від 15 вересня 1995 p.;

для оформлення простими векселями бюджетної заборгованості з
фінансування видатків, пов’язаних з оплатою природного газу, що
споживається бюджетними організаціями та установами відповідно до наказу
Міністерства фінансів та Державної акціонерної холдингової компанії
“Укргаз” від 21 серпня 1996 р.

Зобов’язуватися та набувати права за переказними і простими векселями на
території України можуть юридичні та фізичні особи.

Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також
установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету,
бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих” бюджетів, зобов’язуються
та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і
в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.

Використання векселів Національним банком України здійснюється
відповідно до законодавства України про обіг векселів.

Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового
боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Векселі (переказні і прості) складаються у документарній формі на
бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок
виготовлення яких затверджуються Державною комісією з цінних паперів та
фондового ринку за погодженням з Національним банком України з
урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені у
бездо-кументарну форму (знерухомлені).

Вексель, який видається на території України і місце платежу за яким
також знаходиться на території України, складається державною мовою.
Найменування трасанта або векселедавця, інших зобов’язаних за векселем
осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх
установчих документах.

Вексель підписується:

від імені юридичних осіб – власноручно керівником та головним
бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної
особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплюються печаткою;

від імені фізичних осіб – власноручно зазначеною фізичною особою або
уповноваженою нею особою. Підпис скріплюється печаткою (у разі її
наявності).

Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в
безготівковій формі.

Забороняється використовувати векселі як внесок до статутного фонду
господарського товариства.

Вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис нотаріуса) у
встановленому законом порядку є виконавчим документом.

Розрізняють два види векселів: простий і переказний (ст. 21 Закону “Про
цінні папери і фондову біржу”).

Простий вексель – це складений за суворо визначеною формою документ, за
яким боржник (векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не
обумовлене зобов’язання в зазначений строк чи на вимогу здійснити платіж
кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При простому
векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель (тратта) – складений за суворо визначеною формою
документ, в якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція
боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасату) в
зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю
(ремітенту) або тому, кому він накаже.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що в цьому разі
векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей свій обов’язок на
свого боржника (платника за векселем). Переказний вексель також може
переказуватись одним держателем іншому. Відповідно до Положення про
переказний і простий вексель передаточний напис (індосамент) векселя
здійснюється векселедержателем (індосантом) на зворотному боці векселя
або на додатковому аркуші паперу (алонж до векселя).

Для здійснення платежу вексель пред’являється платнику. Його згода на
оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі.

При неодержанні платежу за векселем банк платника зобов’язаний подати
вексель для опротестування від імені довірителя – банку
векселедержателя.

Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій
нотаріусами України, затвердженої Міністерством юстиції 14 червня 1994
p., векселі для вчинення протесту про несплату приймаються нотаріусами
на наступний день після закінчення дати платежу за векселем, але не
пізніше 12-ї години наступного після цього строку дня.

Опротестований вексель з написом про протест і актом протесту
повертається від нотаріуса векселедержателю.

Список рекомендованої літератури

Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. – М., 1984.

Богатых Е. А. Гражданское и торговое право. – М., 1996.

Віннис О. Господарські товариства та виробничі кооперативи: правове
становище: Монографія. – К.: Знання, 1998.

Вінник О. М. Інвестиційне право: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000.

Господарське законодавство України: 36. нормативних актів / Уклад. В. С.
Щербина, О. В. Щербина. – К.: Атіка, 2001.

Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Прон-ська, О. М.
Вінник та інші; за заг. ред. В. С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і
особливості становлення в Україні: Монографія. – Львів, 2000.

Долинская В. В. Акционерное право: Учебник / Отв. ред. А. Ю. Кабалкин. –
М., 1997.

Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство Украины. Формирование и
перспективы развития – К.: Наукова думка, 1996.

Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посібник для судентів
юрид. вузів і фак. ун-тів / За ред. О. В. Дзери. – К, 1998.

Кибенко Е. Р. Корпоративное право: Учебное пособие. – Харьков: Эспада,
1999.

Комаров В. В. Международный коммерческий арбитраж. – Харьков, 1995.

Комаров С. Ответственность в коммерческом обороте. – М., 1991.

Косак В. М. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект). –
Львів, 1996.

Круглова Н. Ю. Хозяйственное право. – М., 1997.

Кузнецова Н. С. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности. – К.,
1993.

Луцъ В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К.:
Юрінком Інтер, 1999.

Мамутов В. К., Чувпило О. О. Господарче право зарубіжних країн. – К.,
1996.

Мартемьянов В. С. Хозяйственное право: Курс лекций. – М., 1994. – Т. 1.
– Общие положения.

Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М., 1995.

Пересунъко С. I. Право державної власності в Україні (історія,
сучасність, перспективи). – Кіровоград: Єлисавет, 1998.

Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Очерки акционерного права Украины. – К.,
1995.

Притика Д. М., Типов М. І., Щербина В. С. та ін. Арбітражний процес:
Навч. посібник. – Харків: Консум, 1999. – Ч. II.

Притыка Д. Н. Арбитражный суд: проблемы организации и деятельности:
Монография. – К.: Орияне, 2000.

Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.:
Юрінком Інтер, 2000.

Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні: Навч.
посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

Саниахметова Н. А. Юридический справочник предпринимателя. – Харьков,
1999.

Семенова Л. Н. Антимонопольне і конкурентне право: Курс лекцій. – К.:
ЄУФІСМБ, 1999.

Семерок О. С. Правове регулювання та захист іноземних інвестицій (за
законодавством України, Угорщини, Польщі та Словаччини). – Ужгород,
2000.

Тїтов М. І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти /
За наук. ред. В. М. Гайворонського. – Харків, 1997.

Хозяйственное право: Учебник для вузов / Отв. ред. проф. В. С.
Мартемьянов. – М., 1994. – Т. 2.

Пират Г. А., Цират А. В. Международный арбитраж как способ разрешения
внешнеэкономических споров. – К., 1997.

Шершеневич Г. Курс торгового права. – Спб., 1908. – Т. 1.

Шмиттгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. – М.,
1993.

Щербина В. С. Попередження господарських правопорушень. – К., 1993.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020