.

Правове регулювання оренди державного та комунального майна (курсова)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
385 6041
Скачать документ

Курсова робота

З господарського права

Правове регулювання оренди державного та комунального майна

План

1. Поняття договору оренди. Об’єкти оренди

2. Сторони в договорі оренди

3. Порядок укладення договору оренди

4. Умови договору оренди

5. Припинення договору оренди

6. Правове регулювання лізингових операцій в Україні

1. Поняття договору оренди. Об’єкти оренди

Одним з напрямів підвищення ефективності використання майна державних
підприємств та організацій у сучасних умовах є передача його в оренду
фізичним і юридичним особам. За допомогою оренди реалізуються як
інтереси власника щодо отримання доходу з наявних у нього виробничих
фондів, так і інтереси орендаря, який, не обтяжуючи себе щоразу
придбанням необхідного обладнання, устаткування тощо у власність, має
змогу ефективно використовувати найняте ним майно для здійснення своєї
статутної діяльності.

Загальне поняття оренди сформульовано в ст. 2 Закону України “Про оренду
державного та комунального майна” від 14 березня 1995 р.. Відповідно до
цієї статті орендою визнається засноване на договорі строкове платне
користування майном, що необхідне орендареві для здійснення
підприємницької та іншої діяльності.

З наведеного визначення випливає, що:

по-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер і не
можуть виникати на підставі планових завдань або інших
адміністративно-управлінських актів;

по-друге, оренда передбачає передачу майна у користування (без надання
права орендареві розпоряджатися орендованим майном);

по-третє, таке користування є платним, що забезпечується внесенням
орендарем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах;

по-четверте, оренда передбачає передачу майна у строкове (тимчасове)
користування. У разі закінчення строку, на який було укладено договір
оренди, цей договір припиняється.

Майно, що передається в оренду, може використовуватися орендарем для
здійснення як підприємницької (виробництво продукції, виконання робіт,
надання послуг, заняття торгівлею), так і іншої (задоволення
лікувально-оздоровчих, просвітницьких, культурно-спортивних потреб тощо)
діяльності.

Законодавство про оренду є одним з правових інститутів господарського
законодавства України. Відносини щодо оренди майна регулює насамперед
Закон України “Про оренду державного та комунального майна”. Його
особливість полягає в регулюванні двох груп відносин: організаційних,
пов’язаних з передачею в оренду майна державних підприємств та
організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній
Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних
підрозділів; майнових між орендодавцями та орендарями щодо
господарського використання державного майна, майна, що належить
Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Зазначений закон, незважаючи на його назву, має універсальний характер,
оскільки його положеннями (якщо інше не передбачено законодавством та
договором оренди) може регулюватися оренда майна інших форм власності
(приватної та колективної).

Важливе значення для регулювання орендних відносин мають й інші акти
законодавства України: Цивільний кодекс (глава 25 “Майновий найом”);
декрети Кабінету Міністрів України “Про укладення договорів оренди
приміщень підприємствами й організаціями торгівлі, громадського
харчування та сфери послуг” від 29 грудня 1992 p. № 20-92, “Про перелік
майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних
підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду
яких не допускається” від 31 грудня 1992 р. № 26-92, “Про впорядкування
використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що
перебувають у державній власності” від 11 січня 1993 р. № 5-93, “Про
приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх
структурних підрозділів, зданих в оренду” від 20 травня 1993 p. № 57-93;
Закон України “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 p.;
постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Методики оцінки
вартості об’єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних
матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та
цінних паперів” від 10 серпня 1995 р. № 629; Типові договори оренди,
затверджені наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 p.
№ 1774, та ряд інших нормативних актів.

Закон України “Про оренду державного та комунального майна” визначає,
яке саме майно може бути об’єктом оренди. Насамперед об’єктами оренди,
за цим законом, є цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних
підрозділів (філій, цехів, дільниць). Закон (п. 1 ст. 4) під цілісним
майновим комплексом розуміє господарський об’єкт із завершеним циклом
виробництва продукції (робіт, послуг), з наданою йому земельною
ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями,
системою енергопостачання.

Оскільки майно підприємства, крім основних фондів, становлять також
оборотні кошти та інші цінності, законодавством встановлений спеціальний
порядок передачі їх орендареві. Так, грошові кошти та цінні папери з
урахуванням дебіторської та кредиторської заборгованості орендодавець
надає орендареві на умовах кредиту за ставкою рефінансування
Національного банку України. Надання орендареві в кредит коштів та
цінних паперів здійснюється на підставі кредитного договору, який
укладається одночасно з договором оренди. Строк надання кредиту не
повинен перевищувати строку дії договору оренди. У разі розірвання
кредитного договору, закінчення строку його дії або припинення договору
оренди орендар зобов’язаний повернути орендодавцеві надані йому кошти та
цінні папери.

Інші оборотні матеріальні засоби (тобто негрошові кошти і нецінні
папери) викуповуються орендарем згідно з договором купівлі-продажу, який
укладається одночасно з договором оренди. Плата за придбані оборотні
матеріальні засоби вноситься орендарем протягом 30 календарних днів з
моменту укладання договору. Створеному членами трудового колективу
господарському товариству орендодавець може продати оборотні матеріальні
засоби в кредит за умови оплати ним не менш як 30 відсотків їхньої
вартості. При цьому термін оплати оборотних матеріальних засобів не
повинен перевищувати одного року з дати укладення договору
купівлі-продажу. Розміри чергових внесків та строки їх сплати
визначаються у договорі купівлі-продажу.

Об’єктами оренди, за Законом України “Про оренду державного та
комунального майна”, можуть також бути нерухоме (будівлі, споруди,
.приміщення) та інше окреме індивідуально-визначене майно підприємств, а
також майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств,
створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Разом з тим не можуть бути об’єктами оренди цілісні майнові комплекси
державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів,
дільниць), що здійснюють діяльність, передбачену ч. 1 ст. 4 Закону
України “Про підприємництво” (це діяльність, пов’язана з обігом
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів), а
також цілісні майнові комплекси казенних підприємств.

Законодавчими актами України може бути доповнено перелік державних
підприємств, майнові комплекси яких не можуть бути об’єктами оренди.
Так, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України “Про перелік майнових
комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних
підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду
яких не допускається” від 31 грудня 1992 р. № 26-92 не допускається,
зокрема, передача в оренду радіотелевізійних передавальних центрів та
об’єктів, що становлять загальнодержавну систему зв’язку; магістральних
ліній електропередачі, магістральних трубопроводів; магістральних
залізниць, автомобільних шляхів державного значення, метрополітенів;
гідро- і атомних електростанцій; протирадіаційних споруд тощо. Декретом
також встановлено, що передача в оренду майнових комплексів чи
відокремленого майна, які забезпечують діяльність Верховної Ради
України, Президента України, Кабінету Міністрів України, може
провадитися тільки з дозволу зазначених органів.

2. Сторони в договорі оренди

Суб’єктами оренди (сторонами в договорі оренди) є орендодавці та
орендарі.

Орендодавцями (тобто органами та організаціями, що передають майно в
оренду) є:

Фонд державного майна України, його регіональні відділення та
представництва – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх
структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не
увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі
приватизації (корпоратизації), що є державною власністю;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та
органами місцевого самоврядування управляти майном, – щодо цілісних
майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та
нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або
перебуває у комунальній власності;

підприємства – щодо окремого індивідуально-визначеного майна, а з
дозволу зазначених вище орендодавців – також щодо структурних
підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна.

Орендарями (тобто юридичними або фізичними особами, яким майно
передається в оренду) згідно із Законом України “Про оренду державного
та комунального майна” можуть бути господарські товариства, створені
членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу,
інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи
іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства. При
цьому фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна,
до його укладення зобов’язана зареєструватись як суб’єкт підприємницької
діяльності.

Особливістю чинного Закону України “Про оренду державного та
комунального майна” є те, що він не передбачає створення організації
орендарів як майбутнього орендодавця. Відтепер після прийняття рішення
про оренду цілісного майнового комплексу члени трудового колективу
підприємства, його структурного підрозділу засновують відповідно до
чинного законодавства господарське товариство.

Рішення трудового колективу про оренду цілісного майнового комплексу
вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини членів
трудового колективу.

До реєстрації у встановленому порядку господарського товариства кожен
член трудового колективу підприємства або його структурного підрозділу,
цілісний майновий комплекс якого передається в оренду, має право
вступити у зазначене господарське товариство на підставі особистої
заяви.

Створене членами трудового колективу господарське товариство має
переважне перед іншими фізичними та юридичними особами право на
укладення договору оренди майна того підприємства, структурного
підрозділу, де створено це товариство.

3. Порядок укладення договору оренди

Закон України “Про оренду державного та комунального майна” досить
детально регламентує процедуру укладення договору оренди.

Фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди,
направляють заяву, проект договору оренди відповідно-

му орендодавцеві. У разі надходження до орендодавця заяви про оренду
цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного
підрозділу, нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних
фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації
(корпоратизації), орендодавець у 5-денний термін після дати реєстрації
заяви надсилає копії проекту договору та інших матеріалів органу,
уповноваженому управляти відповідним майном.

У випадках, якщо підприємство, його структурний підрозділ, щодо
цілісного майнового комплексу якого надійшла заява про оренду, або
ініціатор укладення договору оренди згідно із законодавством займають
монопольне становище на ринку; внаслідок укладення договору оренди
підприємець або група підприємців можуть зайняти монопольне становище на
ринку; сумарна вартість активів або сумарний обсяг реалізації товарів
(робіт, послуг), що належать об’єкту оренди та ініціаторові укладення
договору оренди, перевищують показники, визначені законодавством, –
орендодавець надсилає копії проекту договору оренди та інших отриманих
документів також до органу Антимонопольного комітету України.

Орган, уповноважений управляти відповідним майном державної власності,
майном, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у
комунальній власності, та орган Антимонопольного комітету України
розглядають надіслані орендодавцем копії документів і протягом
п’ятнадцяти днів надсилають орендодавцеві висновки (дозвіл або відмову)
щодо можливості оренди та умов договору оренди. У разі неодержання
орендодавцем висновків у встановлений термін укладення договору оренди
вважається погодженим із зазначеними органами.

Орендодавець протягом п’яти днів після закінчення терміну погодження
умов договору оренди з органом, уповноваженим управляти відповідним
майном, та органом Антимонопольного комітету України, а у випадках, коли
заява про оренду майна не потребує узгодження (щодо оренди окремого
індивідуально-визначеного майна, крім нерухомого), протягом п’ятнадцяти
днів після дати її реєстрації дає згоду або відмовляє в укладенні
договору оренди майна і повідомляє про це заявника.

Закон України “Про оренду державного та комунального майна” містить
примірний перелік підстав відмови у передачі в оренду об’єктів. Це,
зокрема:

прийняття рішення компетентним органом про приватизацію цих об’єктів;

включення об’єкта до переліку підприємств, що потребують залучення
іноземних інвестицій згідно з рішенням Кабінету Міністрів України чи
місцевих органів влади;

відсутність згоди органу Антимонопольного комітету України на оренду;

відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відповідним майном,
на виділення структурного підрозділу;

інші підстави, передбачені законами;

прийняття рішення орендодавцем про укладення договору оренди нерухомого
майна з бюджетною установою, організацією.

Надаючи пріоритетне право на укладення договору оренди створеному
трудовим колективом підприємства господарському товариству,
законодавство передбачає, що укладення договору оренди з іншими
фізичними та юридичними особами можливе лише за умови відсутності заяви
господарського товариства протягом двадцяти днів з дня направлення ним
повідомлення про намір орендувати цілісний майновий комплекс
підприємства, структурного підрозділу. За наявності заяв про оренду
цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу
(за умови відсутності заяви господарського товариства, створеного
членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу)
або заяв про оренду нерухомого майна (за умови відсутності заяви
бюджетної установи, організації) від двох або більше фізичних чи
юридичних осіб орендар визначається орендодавцем на конкурсних засадах.
Порядок проведення конкурсу встановлюється:

Фондом державного майна України – для об’єктів, що перебувають у
державній власності;

органами, визначеними Верховною Радою Автономної Республіки Крим, – для
об’єктів, що належать Автономній Республіці Крим;

органами місцевого самоврядування – для об’єктів, що перебувають у
комунальній власності.

У разі відмови в укладенні договору оренди, а також неодержання
відповіді у встановлений термін заінтересовані особи мають право
звернутися за захистом своїх інтересів до суду чи арбітражного суду.

4. Умови договору оренди

Надаючи важливого значення змісту договору оренди майна, законодавець
спеціально визначив істотні умови договору, тобто ті, які мають юридичне
значення, впливають на формування і суть правовідносин, що виникають з
цього договору. Значення визначення істотних умов полягає в тому, що в
разі недосягнен-ня сторонами домовленості хоч би за однією з них такий
договір не вважається укладеним.

Відповідно до ст. 10 Закону України “Про оренду державного та
комунального майна” істотними умовами договору оренди є:

об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації).
Оцінка об’єкта оренди здійснюється за Методикою оцінки вартості об’єктів
оренди, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня
1995 р. № 629. Зазначена Методика передбачає особливості оцінки вартості
цілісного майнового комплексу (при цьому обов’язковим є проведення
повної інвентаризації відповідно до Положення про інвентаризацію майна
державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних
підприємств та організацій, яке передається в оренду, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1993 р. № 158),
оцінки вартості будівель, споруд, приміщень, яка проводиться експертним
шляхом згідно з Порядком проведення експертної оцінки при передачі в
оренду державного майна, що затверджується Фондом державного майна
України, та оцінки вартості іншого, окремого індивідуально-визначеного
майна, яка проводиться з урахуванням вимог Методики оцінки вартості
майна під час приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів
України від 12 жовтня 2000 р. № 1554;

термін, на який укладається договір оренди, що визначається за
погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про
припинення або зміну договору оренди протягом одного місяця після
закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий
термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Після
закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином
виконував свої обов’язки, має переважне право, за інших рівних умов, на
продовження договору оренди на новий термін;

орендна плата, що є платежем, який вносить орендар орендодавцеві
незалежно від наслідків господарської діяльності. Методика розрахунку і
порядок використання плати за оренду державного майна затверджені
постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. № 786.
Відповідно до цієї Методики (Додаток № 1 та Додаток № 2) орендна ставка
за використання цілісних майнових комплексів державних підприємств
встановлена залежно від сфери діяльності цих підприємств і коливається у
межах від 3 до 10 відсотків до залишкової вартості основних засобів.
Орендні ставки за використання нерухомого майна також залежать від
цільового призначення орендованого майна і коливаються від 1 до 20
відсотків до вартості нерухомого майна, визначеної експертним шляхом.
Розмір річної орендної плати у разі оренди окремого
індивідуально-визначеного майна встановлюється за згодою сторін, але не
менш як 5 відсотків вартості орендованого майна, а у разі коли орендарем
є суб’єкт малого підприємництва – не менш як 4 відсотки вартості
орендованого майна.

У разі визначення орендаря на конкурсних засадах умовами конкурсу може
бути передбачено більший розмір орендної плати. Строки внесення орендної
плати, як правило, визначаються у договорі, проте зазначена Методика
рекомендує в договорі оренди цілісного майнового комплексу державного
підприємства встановлювати, що сплата орендних платежів має проводитися
щоквартально в 5-денний термін від дати, встановленої для подання
квартальних бухгалтерських звітів (балансів), а за IV квартал – у
10-денний термін від дати, встановленої для подання річного
бухгалтерського звіту (балансу).

Методику розрахунку, граничні розміри та порядок використання орендної
плати для об’єктів, що належать Автономній Республіці Крим, визначають
органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, а для
об’єктів, що перебувають у комунальній власності, – органи місцевого
самоврядування. Орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій
формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря за згодою
сторін вона може встановлюватись у натуральній або грошово-натуральній
формі. Розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін, а
також на вимогу однієї зі сторін у разі зміни цін і тарифів та в інших
випадках, передбачених законодавчими актами України. Орендар має право
вимагати відповідного зменшення орендної плати, якщо з незалежних від
нього обставин змінилися передбачені договором умови господарювання або
істотно погіршився стан об’єкта оренди;

порядок використання амортизаційних відрахувань. Амортизаційні
відрахування на орендовані цілісні майнові комплекси підприємств, їх
структурні підрозділи нараховує та залишає у своєму розпорядженні
орендар. Амортизаційні відрахування на орендоване нерухоме та інше
окреме індивідуально-визначене майно нараховує та залишає в своєму
розпорядженні підприємство, господарське товариство, створене у процесі
приватизації (корпоратизації), на балансі якого знаходиться це майно.
Амортизаційні відрахування використовуються на відновлення орендованих
основних фондів. Право власності на майно, придбане орендарем за рахунок
амортизаційних відрахувань, належить власникові орендованого майна, якщо
інше не передбачено договором оренди;

відновлення орендованого майна та умови його повернення. У разі
розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та

відмови від його продовження або банкрутства орендаря останній
зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених
у договорі оренди. Якщо орендар допустив погіршення стану орендованого
майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки,
якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини.
Орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення
орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони
можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Якщо
орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця
поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна, щоб
не заподіяти йому шкоди, орендодавець зобов’язаний компенсувати йому
зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди. Вартість
поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця,
які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає;

виконання зобов’язань за договором оренди, яке має здійснюватися
відповідно до загальних вимог, встановлених Цивільним кодексом щодо
виконання договорів.

Орендодавець зобов’язаний:

– передати об’єкт оренди орендареві у строки і на умовах, визначених у
договорі оренди. У разі порушення цього зобов’язання орендар має право
вимагати від орендодавця передачі об’єкта та відшкодування збитків,
завданих затриманням передачі, або відмовитись від договору і вимагати
відшкодування збитків, завданих йому невиконанням договору оренди;

– проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в оренду майна,
якщо інше не передбачено законом або договором.

За договором оренди орендаря може бути зобов’язано використовувати
об’єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої
діяльності підприємства, майно якого передано в оренду, та виробляти
продукцію в обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону. Орендар
також зобов’язаний:

– використовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов
договору, запобігати його пошкодженню, псуванню;

– вносити орендну плату своєчасно і в повному обсязі. Договором оренди
можуть бути встановлені й інші обов’язки

сторін:

відповідальність сторін за невиконання обов’язків за договором оренди, у
тому числі за зміну або розірвання договору в односторонньому порядку,
встановлена законодавчими актами України, а також конкретними укладеними
договорами оренди;

страхування орендарем взятого ним в оренду майна, яке здійснюється
відповідно до законодавства України про страхування.

За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках,
коли після його укладення законодавством встановлено правила, які
погіршують становище орендаря.

5. Припинення договору оренди

Стаття 26 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”
містить норму, згідно з якою одностороння відмова від договору оренди не
допускається. Разом з тим Законом встановлено вичерпний перелік підстав
припинення договору оренди. Такими підставами Закон визнає:

o закінчення строку, на який було укладено договір оренди;

o приватизацію об’єкта оренди орендарем (за участю орендаря). У разі
переходу права власності на орендоване майно до інших осіб договір
оренди зберігає чинність для нового власника;

o банкрутство орендаря;

o загибель об’єкта оренди.

Договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу
однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірвано за
рішенням суду, арбітражного суду в разі невиконання сторонами своїх
зобов’язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами
України. Так, відповідно до ст. 269 Цивільного кодексу дострокове
розірвання договору на вимогу наймодавця шляхом пред’явлення позову до
суду, арбітражного суду можливе у випадках, якщо наймач:

– користується майном не відповідно до договору або призначення майна;

– навмисно або з необережності погіршує стан майна;

– не вніс плати протягом трьох місяців з дня закінчення строку платежу;

– не зробить капітального ремонту у випадках, коли за законом або за
договором капітальний ремонт є його обов’язком.

Дострокове розірвання договору на вимогу наймача (ст. 270 ЦК) можливе
шляхом пред’явлення позову до суду, арбітражного суду:

якщо наймодавець не робить капітального ремонту, що є його обов’язком;

якщо через обставини, за які наймач не відповідає, майно виявиться у
стані, непридатному для користування.

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України “Про впорядкування
використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що
перебувають у державній власності” від 11 січня 1993 р. № 5-93 договори
найму (оренди) з користувачами будин-

ків і приміщень, що є в державній власності та належать підприємствам,
установам і організаціям на праві повного господарського відання або
оперативного управління, вважаються розірваними з моменту прийняття
Кабінетом Міністрів України рішення про розміщення в них центральних
державних органів, дипломатичних представництв і консульств іноземних
держав.

6. Правове регулювання лізингових операцій в Україні

Лізинг (від англійського lease – оренда) як одна з прогресивних форм
забезпечення товаровиробників засобами виробництва є порівняно новим
видом зобов’язань для нашої господарської системи. Як різновид оренди
лізингові операції почали інтенсивно розвиватися в ряді країн (США,
Японія, країни Західної Європи) в період після Другої світової війни і
сьогодні стали невід’ємною частиною економіки в більшості промислове
розвинутих країн та багатьох країнах, що розвиваються.

Однією з причин повільного запровадження лізингу в нашій державі певний
час була відсутність правових норм, покликаних регулювати ці суспільні
відносини. Щоправда, в ст. З Закону України “Про банки і банківську
діяльність” від 20 березня 1991 р. зазначалося, що банки можуть
виконувати, зокрема, таку банківську операцію, як придбання за власні
кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг).

Прогалини у правовому регулюванні лізингових операцій деякою мірою
заповнив Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28
грудня 1994 р. (в редакції від 22 травня 1997 p.), в якому дано
визначення понять “лізингова (орендна) операція”, “оперативний лізинг
(оренда)”, “фінансовий лізинг (оренда)”, “зворотний лізинг (оренда)”.

Під лізинговою операцією цей Закон розуміє господарську операцію
фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання
основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним
особам (орендарям) під процент та на

визначений строк.

Лізингові операції за цим Законом здійснюються у вигляді оперативного
лізингу, фінансового лізингу та зворотного лізингу.

Оперативний лізинг – це господарська операція фізичної чи юридичної
особи (орендодавця), що передбачає передачу орендареві права
користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх
повної амортизації, з обов’язковим поверненням таких основних фондів
їхньому власникові після закінчення строку дії лізингової угоди. Основні
фонди, передані в оперативний лізинг, залишаються у складі основних
фондів орендодавця.

Оскільки при оперативному лізингу орендодавець не може амортизувати всі
витрати за рахунок надходжень від одного орендаря, в літературі цей вид
лізингу називається ще лізингом з неповною окупністю (ЛНО).

Фінансовий лізинг (лізинг з повною окупністю) – це господарська операція
фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендодавцем на
замовлення орендаря основних фондів з подальшою передачею їх у
користування орендареві на строк, що не перевищує строку повної
амортизації таких основних фондів з обов’язковою передачею права
власності на такі основні фонди орендареві.

Фінансовий лізинг – різновид фінансового кредиту, тому іноді його
називають інвестиційним лізингом. Витрати орендодавця на купівлю
об’єктів фінансового лізингу не включаються до складу валових витрат або
до складу основних фондів такого орендодавця.

Основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу
основних фондів орендаря.

В операціях фінансового лізингу на початкових стадіях беруть участь три
суб’єкти:

виробник або продавець устаткування, який, уклавши угоду купівлі-продажу
або поставки, втрачає право власності (право повного господарського
відання) на зазначене устаткування;

орендодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу
(поставки) з виробником і стає власником устаткування;

орендар, який отримує майно у володіння та користування і здійснює
орендні платежі.

Це традиційна і найпоширеніша з точки зору техніки її проведення
лізингова операція, яку повністю фінансує орендодавець, і тому її
називають прямою лізинговою операцією – прямим лізингом. Разом з тим у
комерційній практиці використовується непрямий лізинг, при якому до кола
суб’єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, який
фінансує угоду. При цьому можуть застосовуватися дві схеми здійснення
непрямих лізингових операцій. За першою банк надає лізинговій компанії
кредит на придбання устаткування під заставу цього устаткування, а
лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, сплачує банкові кредит
і проценти за користування ним за рахунок отриманої від орендаря
орендної плати. За другою схемою банк сам купує устаткування (стає його
власником), за допомогою лізингової компанії здає його в оренду і
отримує орендні платежі. Роль лізингової компанії зводиться до
обслуговування

цієї операції. При цьому можливе укладання договору про сумісну
діяльність між банком і лізинговою компанією.

Певний інтерес з точки зору перспектив застосування у господарській
практиці України становить так званий зворотний лізинг (lease back) –
господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає продаж
основних фондів фінансовій організації (лізинговій компанії) з
одночасним зворотним отриманням цих основних фондів такою фізичною чи
юридичною особою в оперативний або фінансовий лізинг.

Видом лізингу, здатним задовольнити як підприємства – орендарів, так і
лізингові компанії, є компенсаційний лізинг. При цьому виді лізингу
орендар поставляє орендодавцеві частину продукції, що виробляється на
орендованому устаткуванні. Заміна орендних платежів у грошовій формі
розрахунками виробленою продукцією особливо приваблива при міжнародному
лізингу для товаровиробників, що не мають валютних коштів для
розрахунків з іноземним орендодавцем або для придбання обладнання у
інофірми-виробника. Та й для орендодавців України іноді вигідніше
отримувати орендну плату готовою продукцією (товарами). До речі,
законодавство України про оренду допускає таку форму розрахунку.

Незалежно від виду лізингових операцій, кількості їх учасників,
організаційно-технічних та інших ознак загальним для них є певний вид
зобов’язань, що виникають при здійсненні лізингових операцій. Як уже
зазначалося, ці зобов’язання виникають з договору майнового найму і саме
вони мають бути кістяком правового інституту лізингу. Саме тому правові
норми, що регулюють відносини лізингу, і вміщено окремим параграфом до
глави 57 “Найм (оренда)” проекту Цивільного кодексу України.

Проте проблему правового регулювання лізингу з урахуванням його
особливостей, розглянутих вище, навряд чи можна вирішити шляхом
застосування лише норм Цивільного кодексу. Реалізація запропонованих
змій до законодавства є лише першим кроком до створення належної
правової бази лізингу, який не можна зводити до звичайного договору
майнового найму (його різновиду).

Лізингові операції являють собою певний комплекс організаційних,
фінансових та майнових відносин, що вимагають відповідного комплексного
нормативного регулювання. У зв’язку з цим у літературі пропонувалося
здійснювати таке регулювання шляхом прийняття Закону “Про лізинг”, який
би визнав загальні економічні, організаційні та правові засади
здійснення лізингових операцій громадянами та юридичними особами на
території України. Такий Закон було прийнято 16 грудня 1997 р. У ньому
лізинг визначається як підприємницька діяльність, яка спрямована на
інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні
лізингодавцем у виключне користування на визначений строк
лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним
у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у
відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем
періодичних лізингових платежів.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може
бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому
числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини,
устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи
комунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого
немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

На відміну від податкового законодавства Закон України “Про лізинг”
визначає його види залежно від строку та ступеня амортизації
орендованого майна. Так, фінансовим лізингом є договір лізингу, в
результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в
платне користування від лізингодав-ця об’єкт лізингу на строк, не менший
строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об’єкта лізингу,
визначеної на день укладення договору. Сума відшкодування вартості
об’єкта лізингу у складі лізингових платежів за період дії договору
фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості
об’єкта лізингу, визначеної на день укладення договору. Після закінчення
строку договору фінансового лізингу об’єкт лізингу, переданий
лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність
лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Оперативний лізинг – це договір лізингу, в результаті укладення якого
лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від
лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший строку, за який
амортизується 90 відсотків вартості об’єкта лізингу, визначеної в день
укладення договору.

По закінченні строку договору оперативного лізингу він може бути
продовжений або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізин-годавцю і може
бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за
договором лізингу.

Договір лізингу укладається у письмовій формі або як багатостороння
угода за участю лізингодавця, лізингоодержувача та продавця об’єкта
лізингу, або як двостороння угода між лізингодавцем і
лізингоодержувачем. Закон визначає досить широкий перелік істотних умов
договору лізингу, до яких, зокрема, належать:

найменування сторін;

об’єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки;

строк, на який укладається договір лізингу;

розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їх перегляду;

умови переоцінки вартості об’єкта лізингу згідно з законодавством
України;

умови повернення об’єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача;

умови страхування об’єкта лізингу;

умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об’єкта
лізингу та надання інформації щодо його технічного стану;

умови реєстрації об’єкта лізингу;

умови повернення об’єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії
договору;

умови дострокового розірвання договору лізингу;

умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача;

відповідальність сторін;

дата і місце укладення договору.

Окремі статті закону присвячені правам та обов’язкам сторін договору
лізингу.

Так, лізингодавець має право:

1) здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експлуатації та
використанням об’єкта лізингу лізингоодержувачем згідно з умовами
договору, вимогами та інструкціями продавця щодо експлуатації об’єкта
лізингу;

2) вимагати повернення майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач
не сплатив лізингові платежі протягом встановлених строків;

3) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих
внаслідок його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.

Водночас лізингодавець зобов’язаний:

1) передати належне йому на праві власності майно в користування
лізингодержувачеві або за дорученням лізингоодержувача відповідно до
його вибору та визначеної ним специфікації укласти договір
купівлі-продажу майна з відповідним продавцем і передати майно в
користування лізингоодержувачеві;

2) не втручатись у вибір лізингоодержувачем продавця майна та у
визначення специфікації об’єкта лізингу;

3) набуваючи майно для лізингоодержувача, повідомити продавця про те, що
майно призначене для передачі в лізинг конкретній особі;

4) своєчасно та в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов’язання
перед лізингоодержувачем щодо утримання об’єкта лізингу (ремонт,
технічне обслуговування тощо) відповідно до умов договору;

5) прийняти об’єкт лізингу від лізингоодержувача після закінчення строку
договору лізингу, якщо об’єкт не буде викуплено лізингоодержувачем.

Лізингоодержувач має право:

1) відмовитися від прийняття об’єкта лізингу, який не відповідає умовам
договору, затримати належні лізингодавцеві платежі до усунення ним
виявленого порушення умов договору за умови попереднього повідомлення
лізингодавця;

2) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих внаслідок
його дій або бездіяльності при виконанні договору лізингу, відповідно до
умов договору;

3) пред’являти продавцеві об’єкта лізингу всі права та вимоги, що
випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокрема, щодо його
якості та комплектності, строків передачі, гарантійних ремонтів тощо.

Разом з тим лізингоодержувач зобов’язаний:

1) прийняти та належним чином користуватися об’єктом лізингу, утримувати
його відповідно до погоджених сторонами умов договору, згідно з якими
воно було передано, з урахуванням природного зношування та змін стану
майна;

2) своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізингодав-цем за
графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору;

3) у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків на
вимогу лізингодавця повернути йому об’єкт лізингу;

4) у зазначені договором лізингу строки відповідно до його умов надавати
лізингодавцеві відомості про технічний стан об’єкта лізингу та свій
фінансовий стан, доступ до перевірки об’єкта лізингу та умов його
експлуатації;

5) у разі якщо він не реалізує своє право викупу об’єкта лізингу та не
продовжить строк його використання після припинення дії договору,
повернути об’єкт лізингу лізингодавцеві у стані, зазначеному в договорі.

Як зазначалося, лізингоодержувач за користування об’єктом лізингу
зобов’язаний вносити періодичні лізингові платежі, до складу яких
включаються:

сума, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об’єкта
лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;

сума, що сплачується лізингодавцеві як процент за залучений ним кредит
для придбання майна за договором лізингу;

платіж як винагорода лізингодавцеві за отримане у лізинг

майно;

відшкодування страхових платежів за договором страхування

об’єкта лізингу, якщо об’єкт застрахований лізингодавцем;

інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

У разі якщо об’єктом лізингу є державне майно або договір пайового
лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення
виконання лізингового договору надаються державні гарантії, договір
лізингу підлягає обов’язковій реєстрації у встановленому порядку.

Список рекомендованої літератури

Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. – М., 1984.

Богатых Е. А. Гражданское и торговое право. – М., 1996.

Віннис О. Господарські товариства та виробничі кооперативи: правове
становище: Монографія. – К.: Знання, 1998.

Вінник О. М. Інвестиційне право: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000.

Господарське законодавство України: 36. нормативних актів / Уклад. В. С.
Щербина, О. В. Щербина. – К.: Атіка, 2001.

Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Прон-ська, О. М.
Вінник та інші; за заг. ред. В. С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і
особливості становлення в Україні: Монографія. – Львів, 2000.

Долинская В. В. Акционерное право: Учебник / Отв. ред. А. Ю. Кабалкин. –
М., 1997.

Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство Украины. Формирование и
перспективы развития – К.: Наукова думка, 1996.

Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посібник для судентів
юрид. вузів і фак. ун-тів / За ред. О. В. Дзери. – К, 1998.

Кибенко Е. Р. Корпоративное право: Учебное пособие. – Харьков: Эспада,
1999.

Комаров В. В. Международный коммерческий арбитраж. – Харьков, 1995.

Комаров С. Ответственность в коммерческом обороте. – М., 1991.

Косак В. М. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект). –
Львів, 1996.

Круглова Н. Ю. Хозяйственное право. – М., 1997.

Кузнецова Н. С. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности. – К.,
1993.

Луцъ В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К.:
Юрінком Інтер, 1999.

Мамутов В. К., Чувпило О. О. Господарче право зарубіжних країн. – К.,
1996.

Мартемьянов В. С. Хозяйственное право: Курс лекций. – М., 1994. – Т. 1.
– Общие положения.

Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М., 1995.

Пересунъко С. I. Право державної власності в Україні (історія,
сучасність, перспективи). – Кіровоград: Єлисавет, 1998.

Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Очерки акционерного права Украины. – К.,
1995.

Притика Д. М., Типов М. І., Щербина В. С. та ін. Арбітражний процес:
Навч. посібник. – Харків: Консум, 1999. – Ч. II.

Притыка Д. Н. Арбитражный суд: проблемы организации и деятельности:
Монография. – К.: Орияне, 2000.

Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.:
Юрінком Інтер, 2000.

Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні: Навч.
посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

Саниахметова Н. А. Юридический справочник предпринимателя. – Харьков,
1999.

Семенова Л. Н. Антимонопольне і конкурентне право: Курс лекцій. – К.:
ЄУФІСМБ, 1999.

Семерок О. С. Правове регулювання та захист іноземних інвестицій (за
законодавством України, Угорщини, Польщі та Словаччини). – Ужгород,
2000.

Тїтов М. І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти /
За наук. ред. В. М. Гайворонського. – Харків, 1997.

Хозяйственное право: Учебник для вузов / Отв. ред. проф. В. С.
Мартемьянов. – М., 1994. – Т. 2.

Пират Г. А., Цират А. В. Международный арбитраж как способ разрешения
внешнеэкономических споров. – К., 1997.

Шершеневич Г. Курс торгового права. – Спб., 1908. – Т. 1.

Шмиттгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. – М.,
1993.

Щербина В. С. Попередження господарських правопорушень. – К., 1993.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020