Предмет регулювання господарського права
Методи господарського права
Предмет регулювання господарського права
Господарське право, як і будь-яку іншу юридичну дисципліну, можна
визначити насамперед за предметною ознакою, тобто за сукупністю
суспільних відносин, що регулюються нормами господарського права. З цієї
точки зору господарське право — система норм, які регулюють господарські
відносини, тобто відносини, в які вступають організації, підприємці у
процесі своєї господарської діяльності. Господарські відносини у сфері
економіки України становлять предмет господарського права.
Зміст предмета господарського права визначається двома основними
поняттями: “народне господарство” і “господарська діяльність”.
Зазначені поняття визначаються у чинному законодавстві України. Так,
згідно із Законом “Про економічну самостійність України” від 3 серпня
1990 р. (Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 34. — Ст. 449.) до
народного господарства України належать усі розташовані на її території
підприємства, установи, організації. В сукупності вони утворюють
народногосподарський комплекс України (ст. 1). Це основне коло
суб’єктів, які здійснюють господарську діяльність. Історично склалася
так, що абсолютна більшість цих суб’єктів є державними організаціями. У
зв’язку з цим держава як власник цих підприємств, установ та організацій
здійснює в широких межах державне регулювання економіки. Відносини, що
виникають при цьому, регулюються різними галузями права: господарським,
адміністративним, фінансовим та ін.
Поняття “господарська діяльність” слід визначати також, виходячи з
позиції законодавця, тобто на підставі ст. 1 Закону України “Про
підприємництво” та статей 1, 20—22 Закону України “Про підприємства в
Україні” (Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 24. — Ст. 272).
Господарська діяльність як предмет господарського права — це
виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг
для одержання прибутку. Здійснюють її господарюючі суб’єкти — власники
або володільці основних фондів і оборотних коштів. Підприємства —
суб’єкти господарського права можуть здійснювати всі види господарської
діяльності, які не заборонені законодавством України і не суперечать
їхнім статутам (ст. 1 Закону України “Про підприємства в Україні,”).
Господарську діяльність розглядають як суспільно корисну діяльність
членів суспільства, їхніх спілок (об’єднань) щодо виготовлення
продукції, надання послуг, виконання робіт. Суспільно корисна
господарська діяльність:
по-перше, полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні
послуг не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших
осіб;
по-друге, виконується на професійних засадах;
по-третє, результати такої діяльності мають реалізовуватися за плату,
тобто функціонувати як товар;
по-четверте, поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні
інтереси (держави, суспільства, значних верств населення тощо).
Наведені ознаки дають змогу визначити господарську діяльність, як таку
суспільно корисну діяльність членів суспільства та їх об’єднань, щодо
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг для їх реалізації
за плату (як товару), що грунтується на поєднанні приватних і публічних
інтересів і здійснюється професійно.
Залежно від мети, способу організації та здійснення господарської
діяльності виділяють два її види — підприємницьку (комерційну) і
непідприємницьку (некомерційну).
Непідприємницька господарська діяльність здійснюється для задоволення
певних суспільних потреб незалежно від прибутковості такої діяльності:
отримання прибутку від такої діяльності відіграє другорядну роль.
Господарська діяльність здійснюється суб’єктом господарювання як
безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримати
прибуток, яку здійснюють фізичні та юридичні особи, зареєстровані як
суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому
законодавством.
Господарське право України розвивається як система норм, які регулюють
три сектори економіки. Домінуючим є державний сектор, до якого належать
різні господарюючі суб’єкти, засновані на державній власності (близький
до нього сектор, заснований на комунальній власності). Другий сектор
становлять підприємства, засновані на колективній власності (західні
економічні теорії вважають його приватним, але він у нашій країні
настільки одержавлений, що вважати його приватним немає достатніх
підстав). Це — колективні підприємства, виробничі кооперативи,
господарські товариства. Третім, найбільш цікавим сектором, що швидко
розвивається, є приватний сектор. З розвитком процесу приватизації майна
державних підприємств питома вага цього сектора зростатиме.
Слід враховувати також і те, що господарське право регулює відносини
щодо державного регулювання економіки, яке здійснюється у певних
правових формах і за допомогою певних методів. Об’єктивними чинниками,
що зумовлюють необхідність державного регулювання господарського життя,
є:
• виконання державою соціальних функцій — забезпечення умов для
нормальної життєдіяльності суспільства, в тому числі у сфері економіки
(Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує соціальну
спрямованість економіки). Таким чином держава виконує функцію
організації господарського життя суспільства;
• наявність у держави на праві власності ще досить значного масиву майна
(передусім засобів виробництва), що зумовлює управління державним
сектором економіки з боку держави-власника.
Як носій політичної влади і як власних значної частини засобів
виробництва держава здійснює державне регулювання економіки в таких
основних формах:
– державне прогнозування та розроблення програм економічного і
соціального розвитку України. Згідно зі ст. 1 Закону України “Про
державнепрогнозування та розроблення програм економічного і соціального
розвитку України” від 23 березня 2000 р. (Голос України. — 2000. — 5
травня.)
державне прогнозування економічного і соціального розвитку – це науково
обгрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей
економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого
стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також
альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і
соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є
засобом обгрунтування тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних
рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого
самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.
Програма економічного і соціального розвитку України — це документ, в
якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального
розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і
комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання
проблем економічного і соціального розвитку, а також характеризуються
очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.
Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального
розвитку складається з:
прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та
короткостроковий періоди;
Державної програми економічного і соціального розвитку України на
короткостроковий період:
прогнозів економічного і соціального розвитку Автономної Республіки
Крим, областей, районів та міст на середньостроковий період;
програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим,
областей, районів та міст на короткостроковий період;
прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий
період;
програм розвитку окремих галузей економіки (ст. 5 Закону України “Про
державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального
розвитку України”);
— управління як правова форма державного регулювання економіки означає
прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб’єктів
господарювання з оперативних питань господарського життя (державна
реєстрація суб’єктів підприємництва, ліцензування певних видів
господарської діяльності, встановлення лімітів використання природних
ресурсів, квотування зовнішньоекономічних операцій тощо);
— контроль як правова форма державного регулювання економіки — це
сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на
визначення компетентними органами ступеня відповідності фактичних
напрямів і результатів діяльності суб’єктів господарського життя
встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення
порушень у діяльності цих суб’єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, у
тому числі засто-
сування господарсько-правових санкцій.
Так, відповідно до ст. 32 Закону України “Про підприємства в Україні”
контроль за окремими сторонами діяльності підприємства здійснюють:
державна податкова інспекція (за додержанням податкового законодавства,
правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів,
державних цільових фондів податків зборів (обов’язкових платежів), а
також неподаткових доходів, установлених законодавством – ст. 2 Закону
України “Про державну податкову службу в Україні” від 4 грудня 1990 р.
// Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 6. — Ст. 37); державна
контрольно-ревізійна служба (за витрачанням коштів і матеріальних
цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку
і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних
фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях,
які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів,
розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та
запобігання їм у подальшому – ст. 2 Закону України “Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні” від 26 січня 1993 р. // Відомості
Верховної Ради України. —1993. — № 13. – Ст. 110); державні органи, на
які покладено нагляд за безпекою виробництва та праці, протипожежною та
екологічною безпекою, інші органи відповідно до законодавства України
(зокрема, Закон України “Про ціни і ціноутворення” від 3 грудня 1990 р.;
Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.; Закон України
“Про пожежну безпеку” від 17 грудня 1993 р.; Положення про державний
архітектурно-будівельний контроль: Засв. постановою Кабінету Міністрів
України від 25 березня 1993 р.);
— нормативне регулювання як правова форма державного регулювання
економіки означає встановлення компетентними державними органами правил
здійснення господарської діяльності. Воно здійснюється шляхом визначення
правового статусу суб’єктів господарювання, правового режиму їхнього
майна; правових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та
норм ан-тимонопольного регулювання; порядку укладання та виконання
господарських договорів, заходів майнової відповідальності за порушення
у здійсненні господарської діяльності; засад зовнішньоекономічної
діяльності та митної справи тощо.
Правові форми державного регулювання економіки реалізуються за допомогою
певних способів впливу на поведінку суб’єктів господарювання. Такі
передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб’єктів
господарського життя з метою отримання необхідного суспільству
результату можна назвати методами державного регулювання.
Традиційно в науці господарського права виділяють дві групи методів
впливу держави на економіку, на поведінку суб’єктів господарювання —
адміністративні та економічні. Виходячи з цього, адміністративні методи
— це такі способи впливу держави, за яких необхідний суспільству
результат досягається шляхом прямого наказу (обов’язкового припису)
компетентного органу, що підлягає виконанню суб’єктом господарювання
незалежно від того, чи вигідно це виконання йому економічно, чи ні.
Економічні методи — це такі способи впливу держави на економіку, на
суб’єктів господарювання, за яких необхідний суспільству результат
досягається шляхом стимулювання суспільного виробництва, через
економічний інтерес виконавців (як за допомогою матеріального
заохочення, так і за допомогою майнової відповідальності за результати
господарської діяльності). Адміністративні та економічні методи
застосовуються у межах чинного господарського законодавства залежно від
конкретних економічних, політичних та інших умов, а також виходячи з
мети і завдань, що стоять перед державою і суспільством на певному
історичному проміжку часу.
З часом елемент державного регулювання зменшуватиметься, норми
господарського права України будуть “комерціалізуватися”. Воно
перетворюватиметься на комерційне право, яке діятиме паралельно з
цивільним.
У країнах ринкової економіки правові системи традиційно включають
комерційне (не господарське, як у нас) право. Це системи норм права, що
регулюють комерційну діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво
і купівлю-продаж товарів, робіт, послуг (а не в розумінні “правил
торгівлі”). У таких країнах, як Німеччина, Франція, Сполучені Штати
Америки, комерційне право кодифіковано у формі комерційних кодексів (в
Японії — господарського кодексу), які діють паралельно з цивільними
кодексами.
Методи господарського права
Методи господарського права — це сукупність способів регулюючого впливу
норм господарського права на поведінку суб’єктів господарських
правовідносин. Концептуально методи господарського права будуються на
двох принципах: загальнодозвільному (“дозволено все, що не заборонено
законом”), за яким діють підприємства і підприємці, та зобов’язуючому
(“суб’єкти господарського права зобов’язані і мають вчиняти те, що на
них покладено законом”). Цей принцип в основному стосується органів
державного управління економікою. Як зазначається у ст. 19 Конституції
України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування
зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України.
Господарські відносини є комплексними відносинами. Вони поєднують у собі
організаційні і майнові (вартісні) елементи. Тому у господарському праві
як комплексній галузі права загалом діють три (а не один, як у
некомплексних галузях) основні методи правового регулювання.
Передусім це метод автономних рішень суб’єктів господарських відносин.
Він грунтується на тому, що підприємства, підприємці мають право з
власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать
законодавству України (ст. 27 Закону України “Про підприємства в
Україні”, статті 3, 5 Закону України “Про підприємництво”). Це означає,
що суб’єкти господарських відносин самостійно: а) планують свою
господарську діяльність; б) в межах законодавства вільно обирають
предмети господарських договорів і визначають зобов’язання в них, всі
необхідні умови господарських взаємовідносин (статті 20, 21 Закону
України “Про підприємства в Україні”, ст. 5 Закону України “Про
підприємництво”).
Існує ще метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних
органів, обов’язкових для суб’єктів господарських відносин). Згідно з
ним діяльність (поведінка) суб’єктів підпорядковується обов’язковим
моделям правовідносин, визначеним законодавством. Це, зокрема,
обов’язковість додержання заборон закону щодо здійснення господарської
діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов’язок
визначених у законодавстві підприємств укладати з державою державні
контракти та ін.
У господарському праві діє також метод рекомендацій. Держава регулює
поведінку суб’єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей
відповідних правовідносин. Наприклад, зразкові форми договорів щодо
окремих видів відносин, методичні рекомендації стосовно окремих видів
діяльності у сфері господарювання — це приклади застосування державою
зазначеного методу.
Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу держави
стосовно тих або інших господарських відносин та інших чинників, що
регулюють господарське життя, можуть використовуватися будь-які із
зазначених методів, виходячи з того, який з них буде найефективнішим.
Список використаної літератури:
Господарське право України: Навч. посібник – 3-є вид., перероб. і доп. –
К.: Юрінком Інтер, 2002. – 392 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
