.

Основи конституційно-правового статусу особи в Україні

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
577 8082
Скачать документ

Курсова робота

Основи конституційно-правового статусу особи в Україні

Зміст

Вступ 3

1. Основи правового статусу людини і громадянина в Україні 6

2. Принципи правового статусу людини і громадянина та їх закріплення в
Конституції України 12

3. Правовий захист. Особливості правового захисту людини в Україні,
відносно її правового стану 16

Висновки 26

Література 29

Вступ

Права, свободи й обов(язки людини і громадянина є основоположною
частиною Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній
характеризується принципово новими для України підходами. Поняття прав
людини відображає той факт, що за кожною особою визнається певний
комплекс природних, невід(ємних прав та властивостей, які зумовлюються
самим фактом існування людини і мають розглядатися як гарантії її
гідності.

Ідея природного права, загального для всього людства, так само як і
існування того, що називається правами людини, визнано достатньо давно,
як і те, що людина не може бути вільною в суспільстві, яке само не є
вільним.

Самовизначення народу, що є передумовою його вільності, самого по собі
недостатньо для того, щоб права і свободи людини стали реальністю. Вкрай
важливою підвалиною можливості їх реалізації є формування громадянського
суспільства і побудова правової держави, яка забезпечує виконання прав і
свобод людини в законодавчо встановлених, достатньо гнучких межах, що
обумовлені як природою самого права, так суспільними обставинами. Мова
йде про особисті права, свободи і обов(язки людини і громадянина, що є
соціальними за своєю суттю.

Комплекс прав і свобод людини в цілому відповідає положенням
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права,
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та
Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права, які ратифіковані Україною.

В умовах всезростаючої ролі права в житті суспільства на перший план
цілком закономірно вийшли юридичні питання, пов’язані з правами особи.
В контексті сказаного особливої актуальності набувають питання пов(язані
з визначенням поняття конституційно-правового статусу громадянами
України.

Права людини, її правовий статус, соціальне коріння, призначення – одна
з вічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства,
яка пройшла через тисячоліття і незмінно знаходилася в центрі уваги
політичної, правової, етичної, релігійної, філософської думки.

Права людини – складне багатовимірне явище. В різні епохи проблема прав
людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійного або
етичного, або філософського змісту в залежності від соціальної позиції
класів, що знаходилися біля влади.

Метою даної роботи є розкриття поняття конституційно-правовго стутусу
особи в Україні. Для досягнення поставленої мети на думку автора слід
розкрити наступні питання, що розкривають зміст правового статусу особи;
основні принципи правового статусу людини і громадянина їх закріплення в
Конституції; та особливості правового захисту людини, відносно її
правового статусу тощо.

При написанні курсової роботи автором використано нормативну базу,
наукову літерату та міжнародні документи з даної проблеми.

Основи правового статусу людини і громадянина в Україні

У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть
людина. В сучасних умовах у звязку із здійсненням кардинальних
демократичних перетворень, утвердження соціальної, правової держави
проблема особи набуває особливо важливого значення.

Ускладнюються взаємозв(язки суспільства й особи, громадянина і держави,
індивіда і колективу, більш взаємозалежними стають їхні інтереси й
проблеми, підвищується їхня взаємна відповідальність. Усі ці явища та
процеси потребують глибокого осмислення, узагальнення і відображення в
законодавстві. Прицьому особливо важливе місце посідає проблема
конституційних прав та свобод людини і громадянина.

В основі конституційного статусу особи лежать її фактичний соціальний
статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних,
духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа
суспільного ладу, його мета, завдання, принципи, ідеали – головні
фактори, які визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві,
фіксує досягнутий рівень розвитку, справляючи при цьому, безумовно,
зворотній вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру
юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов(язків, гарантій
їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принципи
взаємовідносин з державою і суспільством.

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і
громадянина вирішується не однаково. Можна виділити такі чотири підходи,
що визначають вирішення цієї проблеми.

Зокрема ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від
моменту народження природою наділена невід(ємними правами. Обмеження
прав людини і громадянина, можливе лише у випадках пов(язаних із
забезпеченням суспільного ладу, правопорялку, прав і свобод громадян,
запобіганням насильства та ін.

У дусі цієї моделі конституційні обов(язки громадян визначаються в
обмеженому вигляді, а то і взагалі не згадуються в конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає
приорітет не особистості, суспільству (колективу, класу, певним
об(єднанням). При цьому підході головними є соціально-економічні права
громадян (людини) і права трудящих, у таких конституціях приводиться
широкий перелік обов’язків. Прикладом такого підходу є Конституція УРСР
1978 року.

Третій підхід до правового статусу особи пов(язаний з класичним
мусульманським правом. Тут статус особи визначається нормами
середньовічного шаріату. Так вселенський суверенітет належить лише
Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії
мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на
права, а на обов(язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних
мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві
деяких країн Тропічної Африки, Океанії, Латинської Америки. В цих
країнах людина розглядається як невід(ємна клітина племені, її права не
можуть реалізовуватися окремо від племені.

Таким чином, природньо-правові теорії розглядають людину як істоту, яка
має певні права невід(ємні від її буття, що випливають з розуму, або
божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що
встановлюється державою. Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів,
оскільки права та обов(язки людини повинні відповідати міжнародним
документам. У цьому плані перспективною є інтеграція двох напрямків
природньо-правового та позитивістського.

Для визначення суб(єкта прав людини вживаються зазвичай, формулювання:
“кожний має право”, “всі”, “кожна людина”, “ніхто”, “визнається право”,
“гарантується свобода”.

Конституція України, при висвітленні конституційно-правового статусу
особи й громадянина спирається на ліберальну концепцію прав людини. Так
у Конституції України із 48 статей ІІ Розділу, що присвячені правам
людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав та свобод. І тільки 4
статті закріплюють обов(язки громадян.

Розробники Основного Закону нашої країни виходили з того, що особа не
може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав та
свобод. Людину не можна позбавити її природних прав – це принижує її
природу. Невід(ємні права людини – відправний пункт в обґрунтуванні
свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших
цінностей цивілізації.

У ст. 3 Конституції України сказано, що людина є “найвищою соціальною
цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за
свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є
головним обов(язком держави”.

Таким чином, правове становище громадянина в повному обсязі – це
сукупність прав, свобод і обов(язків, якими він наділяється як суб(єкт
правовідносин. Кожна із галузей права закріплює деяку частину прав і
свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних,
фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу
особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

Конституційно-правовий статус громадянина – поняття, яке відображає
тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і “залишає” за
своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних
осіб або груп осіб. Тому в конституційний статус громадянина входять
лише загальні для всіх суб’єктивні права та обов(язки, які постійно у
суб(ктів виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи
інших професійних функцій, громадського становища, характеру
правовідносин, в які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина – єдиний, неподільний і однаковий для
всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони
складають його зміст і структуру): громадянство; загальна
правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи
й обов(язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Зазначені елементи об’єднює те, що утворюючі їх норми регулюють зв(язки
та відносини між державою в цілому і її громадянами. Однак кожний
елемент виконує власну роль в оформленні статусу громадян в суспільстві
та державі. Головним елементом правового статусу є основні права та
обов’язки людини, які безпосередньо визначають її становище в
суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють
необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволенню її інтересів
та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний
характер, – працюють на цю мету.

Принципи правового статусу людини і громадянина та їх закріплення в
Конституції України

Правова система взаємовідносин держави і особи включає норми Конституції
України, пов(язані з визначенням приналежності до громадянства і
регулюванням відносин з приводу громадянства а також норми, що
закріплюють загальні принципи правового статусу особи.

Визначення правового статусу людини і громадянина важливе значення має
не лише загальний обсяг прав та свобод особи, а й ті основні ідеї, які
перетворюють сукупність прав і свобод у систему.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод
людини є закріплення в національному законодавстві прав і свобод,
встановлених нормами міжнародного права. Україна як повноправний член
світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи,
притаманні цивілізованому суспільству. У Конституції України відображено
положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена
Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, а також Міжнародного
пакту про економічні, соціальні і культурні права людини, які вступили в
силу у 1996 р. До цих документів також можна віднести і Європейську
Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина.

Права та свободи людини і громадянина, оголошені у згаданих документах
й закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під
міжнародним захистом.

Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і
свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21 Конституції
України). Означає, що всі люди володіють правами та свободами від
народження.

Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції України).
Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини й громадянина
не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Проголошується
рівність усіх перед законом і судом (ч 3 ст. 8 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина визнаються за всіма однаково,
незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця
проживання, ставлення до релігії тощо (ч. 3 ст. 24 Конституції України).

Рівність прав і свобод людини й громадянина проголошується конституцією
України безпосередньо діючою, ці права і свободи та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за
свою діяльність (ч. 2 ст. 3 Конституції України).

Принцип єдності прав та обов(язків людини і громадянина (ст. 23
Конституції України) полягає в тому, що не повинно бути прав без
обов(язків, як не повинно бути і обов(язків без прав. Лише в процесі
реалізації обов(язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою
чергу, здійснення прав породжує ті чи інші обов(язки. Так, згідно зі ст.
51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов(язки у
шлюбі та сім(ї.

Ст. 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право
відповідно до закону користуватися об(єктами права власності народу, а
ст. 66 Основного Закону передбачає, що кожний зобов(язаний не завдавати
шкоди природі.

Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в
тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою
й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або
внесенні нових змін до них не допускається звуження змісту та обсягу
існуючих прав та свобод людини.

Поділ прав та обов(язків на права й обов(язки людини і права та
обов(язки громадянина пов(язаний з тим, що для сучасного суспільного
ладу є дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як член
громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член
політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто, як і вона,
належить до даної держави.

Отже, під правовими принципами, що визначають конституційно-правовий
статус особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких
у Конституції визначаються основні права, свободи і обов(язки людини й
громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати,
володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними,
культурними та іншими соціальними цінностями, благами, користуватися
свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

Правовий захист. Особливості правового захисту людини в Україні,
відносно її правового стану

Основні права людини закріплені у міжнародно-правових актах, що дістали
широке визнання. Утворені і функціонують спеціальні міжнародні органи,
які здійснюють захист цих прав та контроль за їх дотриманням.

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу
соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав
людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механзмів у їх
забезпеченні дають можливість зробити висновок про формування в сучасний
період ще одного права людини – права на міжнародний захист.

Однак реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини
конкретною особою забезпечується насамперед юридичними механізмами тієї
або іншої держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини є
національне законодавство і сама держава, на території якої проживає
дана особа. Про це, зокрема свідчать і встановлені процедури
міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на
міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всі
внутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те,
що скористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише
такої, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому
саме держава (відповідно до ст. 2. Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права) зобов’язана забезпечити кожну людину, якщо її права
порушені, ефективними засобами правового захисту.

Звідси й випливає необхідність вдатися до короткої характеристики
системи правового захисту людини, який утому чи іншому вигляді повинен
існувати у будь-якій сучасній державі.

В Конституції України закріплений увесь комплекс основних прав людини,
кожне з яких має бути забезпечене відповідним юридичним механізмом.

Що ж являє собою такий механізм, з яких елементів він складається?
Правовий механізм забезпечення прав людини – це система ефективних
юридичних зсобів реалізації, охорони і захисту прав людини. Він
складається з наведених нижче елементів.

Національне законодавство, що є основою усього юридичного механізму
забезпечення прав людини. Визначаючи зміст позитивних законів, будучи їх
соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитись з можливості в
реальність, повинні бути опосередковані ними, піднесені до рангу
юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в
національному законодавстві основних прав людини відповідно до
міжнародно-правових актів. Хоч правова система України і допускає
безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих нею договорів
поряд і нарівні з внутрідержавним законодавством, відповідно до Закону
України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10
грудня 1991 року, важливість останнього полягає також і в тому, воно
передбачає й всі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав
людини. Тому національне законодавство є визначальним, головним
елементом юридичного механізму забезпечення прав людини.

Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній
послідовності. Порядок реалізації деяких з них визначається тільки самою
людиною. Але значна більшість прав, визнаних і зафіксованих у
законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку
держави, тому що без їх допомоги взагалі не може бути реалізована. В
таких випадках відсутність належної юридичної процедури передворює
приписи законів про права людини на формальні, декларативні положення.

Юридична процедура реалізації прав людини – це встановлена в законі і
спрямована на здобуття людиною певних особистісних і соціальних
цінностей послідовність і узгодженість дій уповноваженого і
зобов’язального суб’єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи
та строки їх вчинення.

Слід зазначити, що головним критерієм необхідності юридичної процедури
для реалізації прав людини є тип юридичного обов’язку, яким
забезпечується це право. Інакше кажучи, таким критерієм виступає
активність або пасивність дій зобов’язальної особи (тобто активний чи
пасивний юридичний обов’язок). Отже, встановлення юридичних процедур
потрібно там, де реалізація того чи іншого права (наприклад, права на
освіту) залежить від виконання позитивних зобов’язань – обов’язку
вчиняти активні дії – іншими суб’єктами. І навпаки, там, де реалізація
права залежить від власної активної поведінки особи, її волі і бажання
(наприклад, права на честь, гідність та ділову репутацію), а інші
суб’єкти зобов’язані лише не вчинювати певних дій, утриматись від них (в
наведеномі прикладі – не посягати на честь гідність та ділову репутацію
особи), у встановленні саме юридичної процедури нема потреби.

Існують, як відомо, два основні види юридичних процедур реалізації
прав: процедури пов’язані з правозастосуванням (наприклад, порядок
реалізації права на громадянство, соціальний захист), і процедури, не
пов’язані з ними (наприклад, порядок укладання угод які не потребують
нотаріального посвідчення). Проте слід зауважити, що в межах кожного з
зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки
існує прав. Вони відрізнятимуться один від одного лише конкретноим
змістом, Якщо при встановленні першого виду юридичних процедур
законодавець повинен в кожному конкретному випадку точно і детально їх
визначити (зокрема тому, що зобов’язальною стороною тут виступає
відповідний орган держави), то при встановленні другого він має прагнути
до створення такої процедури, яка надавала б особі можливість обирати
найбільш доцільний для неї у даній життєвій ситуації варіант
використання свого права. Але так чи інакше юридична процедура повинна
являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний
забезпечити максимальне задоволення її потреб.

Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й
таких засобів, які могли б “відгородити” людину від можливих посягань на
них. Тому в правовій системі кожної держави існують різноманітні засоби
охорони прав людини. До них належать всі юридичні засоби, що виконують
привентивну функцію, спрямовані на запобігання порушення прав людини.

За наявності різноманітних правоохороних засобів їх можна за певними
критеріями поділити на відповідні групи, види.

За місцем існування у правовій системі юридичні засоби охорони прав
людини поділяються на такі види. По-перше, це норми права, які
встановлюють: 1) заборони (вказівки про недопустимість певної поведінки,
що порушує права людини); 2) завдання і компетенцію відповідних органів
по охороні прав людини; 3) конкретні заходи запобігання порушення прав
людини; 4) заходи юридичної відповідальності; 5) певний процесуальний
порядок застосування запобіжних заходів.

По-друге, компетентних органів по застосуванню зазначених вище
юридичних норм, яка має на меті запобігання можливим порушенням прав
людини. Наприклад, таку діяльність в Україні здійснює Конституційний Суд
України, оскільки в його повноваження входить розгляд справ про
конституційність прийнятих, але не введених в дію законів (п. 1 ст. 14
Закону України “Про Конституційний Суд України”). Така його діяльність є
заходом привентивного впливу і спрямована на запобігання
неконституційності законів, в тому числі й тих, що безпосередньо
торкаються прав людини. По-третє, це правозастосовчі акти, які
приймаються для для запобігання правопорушенням (наприклад, окремі
ухвали суду, подання, приписи прокурора).

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб’єкта
розрізняють: 1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на
обмеження, недопущення, перешкодження здійснення таких вчинків, які
можуть призвести до порушення прав людини; 2) засоби психічного впливу,
тобто такі, що такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад,
правове виховання).

В разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху до їх здійснення
кожна людина має право на захист з боку держави і суспільства, З цією
метою існує система відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби,
за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються
перепони для їх реалізації, відновлюються порушені права.

Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові,
парламентскі, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби.
Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби: 1) припинення
порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припиненя робіт
тощо); 2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення
про задоволення негаторського позову); 3) визначення або підтвердження
права; 4) відновлення порушених прав. За галузевою належністю можна
виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові,
цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту
прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як
правило, у процедурно-процесуальній формі.

Теоретичний аналіз правового захисту людини дозволить, на думку
автора, більш чітко передбачити у законодавстві механізми їх реалізації.
Адже визнання і закріплення в законах кожного права людини (або групи
однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх
елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур
реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.

Однією з характерних особливостей розвитку співробітництва держав в
області прав людини на сучасному етапі є створення системи міжнародного
контролю за втіленям у життя взятих ними на себе юридичних зобов’язань.
Його заснування і функціонування як на універсальному, так і на
регіональному рівні є одним з найбільших досягнень в міжнародному
регулюванні прав людини в другій половині XX століття.

Роль контрольних органів в сучасних умовах постійно зростає. Все більше
уваги приділяється їх функціям і повноваженням в діяльності ООН і в
різноманітних універсальних і регіональних угодах. Як відомо, в
міжнородних відносинах немає наддержавної влади, яка б могла
контролювати здійснення принципів і норм міжнародного права, в
необхідних випадках застосовуючи санкції за порушення звзятих на себе
зобов’язань. Тому держави і передбачили створення міжнародного
контрольного механізму, який виник в результаті міжнародної
правотворчості, ускладнення міждержавних зв’язків, появи глобальних
проблем, що визначають долю всього людства.

Мета контрольного механізму полягає не в примушенні чи застосуванні
санкцій до держав за невиконання взятих ними на себе зобов’язаннями, а
тільки в контролі за втіленням у життя міжнародних угод.

Інститут контролю за останні роки отримав широке розповсюдження в
різноманнітних сферах міжнародних відносин і особливо в сфері прав
людини. Держави, погоджуючись на на міжнародно-правове регулювання
основних прав і свобод людини, беруть на себе відповідні обов’язки.
Об’єкти таких обов’язків – права людини – втілюються в життя самими
державами. Однак їх здіснення підлягає контролю з боку міжнародного
співтовариства. В цьому полягає одна з принципових рис
міжнародно-правового регулювання прав людини.

В сучасних міждержавних відносинах імплементація прав людини
здійснюється законодавчими, адміністративними, та іншими засобами, що є
в розпорядженні кожної держави, а міжнародні органи тільки контролюють
цей процес. В даний час ряд контрольних органів створено у відповідності
з Статутом ООН, інші створені на основі міжнародних угод по правам
людини як універсального так і регіонального характеру.

Висновки

Отже, правове становище громадянина в повному обсязі – це сукупність
прав, свобод і обов(язків, якими він наділяється як суб(єкт
правовідносин. Кожна із галузей права закріплює деяку частину прав і
свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних,
фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу
особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

Конституційно-правовий статус громадянина – поняття, яке відображає
тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і “залишає” за
своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних
осіб або груп осіб. Тому в конституційний статус громадянина входять
лише загальні для всіх суб’єктивні права та обов(язки, які постійно у
суб(ктів виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи
інших професійних функцій, громадського становища, характеру
правовідносин, в які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина – єдиний, неподільний і однаковий для
всіх.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод
людини є закріплення в національному законодавстві прав і свобод,
встановлених нормами міжнародного права. Україна як повноправний член
світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи,
притаманні цивілізованому суспільству.

Отже, під правовими принципами, що визначають конституційно-правовий
статус особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких
у Конституції визначаються основні права, свободи і обов(язки людини й
громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати,
володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними,
культурними та іншими соціальними цінностями, благами, користуватися
свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів. Зокрема
це: принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і
свобод людини та належність їх їй від народження; принцип рівноправності
прав і свобод осіб; права і свободи людини і громадянина визнаються за
всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови,
походження, місця проживання, ставлення до релігії, ці права і свободи
та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка
відповідає за свою діяльність; принцип єдності прав та обов(язків людини
і громадянина тощо.

Теоретичний аналіз конситуційно-правового статусу особи в Україні
дозволить, на думку автора, більш чітко передбачити у законодавстві
механізми їх реалізації. Адже визнання і закріплення в законах кожного
права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно
супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх
забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і
захисту.

Література

Конституція України. – К.: Право, 1996

Бойко В. Права людини під захист суду //Юридичний вісник України. –
1997. – № 24. – С. 1-2.

Всеобщая декларация прав человека (офиц. текст). – М.: Права человека. –
1996.

Даниленко В. Декларация прав и реальность: К 200-летию Декларации прав
человека и гражданина. – М.: Межд. отношения, 1989.

Европейская Конвенция о защите прав человека и основньіх свобод и
дополнительньіе протокольі: С науч. комент. – М.: Норма, – 1996.

Князєв В. Питання та елементи конституційного статусу людини і
громадянина в Україні // Право України – 1998. – № 12. – С. 29 -31

Коментар до Конституції України. – К., 1998

Конституційне право України – К.: Наук. думка, 1999

Котюк В.О. Теория права: курс лекцій – К.: Вентурі, 1996.

Кравченко В.В. Конституційне право України – К.: ЮрІнком, 1998

Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормьі, реальность. – М., 1991.

Общая теория прав человека /Ин-т. гос. и права РАН; Отв. ред. Е.А.
Лукашева. – М.: Норма, 1996.

Основи конституційного права України /за редакцією академіка АПН
України, професора Копейчикова В.В. – К.: ЮрІнком, 1997

Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень
Українсько-Американського бюро захисту прав людини. Випуск 21. – Київ,
1998

Права человека накануне XXI века. – М., 1991.

Правовий статус особи і громадянина // Закон і бізнес. – 1999. – 27
січня. – С. 14.

Правознавство / за редакцією Копейчикова В.В. – К., ЮрІнком Інтер, 1998

Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994.

Рабінович П. Рішення Європейського Суду з прав людини: спроба
концептуально-методологичного аналізу //Право України. – 1997. – № 12. –
С. 32-37.

Сравнительное констуционное право. – М.: Манускрипт, 1966.

Устав ООН /Права человека: Сборник универсальньіх и региональньіх
международньіх документов. – М.: Изд-во МГУ, 1990.

Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право
України. – 1994. – № 10. – С. 49-51.

Шумок І. Ознаки громадянських прав і свобод людини в Україні // Нова
політика. – 1999. – № 5. – С. 55-57.

Конституційне право України – К.: Наук. думка, 1999 – С. 200

Сравнительное констуционное право. -М., 1966. – С. 237-240.

Конституція України. – К., 1996.

Конституція України. – К., 1996.

Конституційне право України – К.: Наук. думка, 1999 – С. 205.

Закон України “Про ратифікацію Конвенції прав та свобод людини 1960
року” // Голос України. – 1997. – 24 липня.

Коментар до Конституції України. – К., 1998 – С. 125.

Конституційне право України – К.: Наук. думка, 1999 – С. 203.

Мюлерсон Р.А. Права человека: идеи, нормьі, реальность. -С. 95-127.

Див.: Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право
України. – 1994. – № 10. – С. 49-51.

Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини. – С. 50.

Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини. – С. 50.

PAGE

PAGE 6

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020