Система галузі конституційного права
Система галузі конституційного права відбиває внутрішню структуру його
предмета. При розгляді цього питання передусім виникає проблема
співвідношення системи конституції як головного джерела з системою самої
галузі. Для визначення останньої треба проаналізувати всю сукупність
конституційно-правових норм незалежно від форми їх закріплення. Система
ж конституції відображає існування лише частини цих норм, що містяться
тільки в основному законі. Разом з тим при визначенні системи галузі
слід передусім враховувати конституцію — своєрідний стрижень системи. І
хоча встановлена у формі конституції систематизація правових норм може
бути не повністю тотожна системі галузі, вони органічно взаємопов’язані.
Важливим елементом структури конституційного права є його інститути.
Поняття конституційно-правового, так само як і конституційного
інституту, має передумовою існування визначеної сукупності юридичних
норм, що регулюють коло однорідних і взаємопов’язаних відносин. Останні
(і відповідно норми) утворюють досить відокремлену і сталу групу.
Головним критерієм визначення структури (системи) галузі конституційного
права за інститутами є єдність змісту їхніх норм.
З позицій системного підходу можна виділити три різновиди
конституційно-правових інститутів: а) загальні; б) головні, що звичайно
входять до складу загальних; в) початкові, які, як правило, включають
кілька правових норм. Усі вони різняться ступенем узагальнення. Власне
це три рівні систематизації конституційно-правових норм.
Загальні конституційно-правові інститути — це складні нормативні
формування найчастіше комплексного змісту. До них насамперед належить
інститут начал організації і діяльності державного механізму. До нього
на правах головних входять інститути кожного з вищих органів держави,
основ організації місцевого управління і (з певними застереженнями)
самоврядування та деякі інші, залежно від змісту галузі конституційного
права конкретної країни. Значення загального інституту начал організації
і діяльності державного механізму не можна недооцінювати, оскільки
основна частина всього обсягу конституційно-правового регулювання має
своїм призначенням регламентацію відповідних питань.
До загальних конституційно-правових інститутів також належить інститут
територіальної організації держави. Він включає такі головні інститути,
як політико-територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій
і власне державна територія. І хоча конституції нерідко не містять
спеціальних розділів, присвячених тому чи іншому із зазначених
інститутів, останні завжди існують як реальність на основі відповідного
нормативного регулювання.
Нарешті, до загальних конституційно-правових інститутів слід віднести
інститут конституційного статусу особи, який включає такі головні
інститути, як громадянство та основні права і свободи особи.
Наведена класифікація конституційно-правових інститутів має
узагальнюючий характер і не є вичерпною щодо кожної конкретної країни.
Роль і значення того чи іншого головного інституту в структурі загальних
інститутів і галузі в цілому визначаються особливостями теорії і
практики окремих країн. При цьому головні інститути відрізняються від
загальних більшою рухомістю та індивідуалізованістю.
Зміст конституційно-правових інститутів не слід пов’язувати з певною
структурною частиною конституції. Норми, що входять до складу того чи
іншого інституту, можуть розміщуватися в різних розділах і главах
конституції, а також у різних законах та інших джерелах, незалежно від
найменування тієї чи іншої глави або закону. Однак у сукупності вони
становлять змістовну єдність, що забезпечується єдністю відповідної
групи суспільних відносин. Роль кожного конкретного
конституційно-правового інституту в загальному процесі нормативного
регулювання визначається не кількістю об’єднаних у ньому норм, а
соціальною значущістю, характером регламентованих суспільних відносин,
місцем серед інших інститутів.
Суттєвим елементом системи конституційного права є його норми.
Конституційна-правова норма — це правило поведінки учасників
державно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або
санкціоноване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов —
примусом. У конституційно-правових нормах виявляється державна воля, що
опосередковує суспільну волю і передусім волю правлячих кіл.
Звичайно механізм узгодження цих воль має складний характер. Разом з тим
конституційно-правові норми можуть безпосередньо відображати суспільну
волю. Це, зокрема, має місце тоді, коли на референдумі вирішується доля
конституції або законодавчого акта. Проте і в цих випадках суспільна
воля звичайно формується під активним впливом тих політичних сил, які
контролюють механізм здійснення державної влади.
Кожна конституційно-правова норма діє в системі інших норм галузі.
Тільки в такій взаємодії всі вони виявляють свою справжню природу і
зміст. Конституційно-правові норми містяться в різних джерелах, головним
з яких є конституція. Норми самих конституцій нерідко відрізняються
своєю узагальненістю, відсутністю деталізації. Більше того, у багатьох
країнах конституційне регулювання частково здійснюється і за допомогою
найбільш узагальнених норм — так званих норм-принципів, які звичайно
фіксують окремі положення, ідеї прийнятої в тій чи іншій країні
політико-правової теорії. Наприклад, у ст. І Конституції Іспанії
проголошено: «Іспанія — соціальна, правова і демократична держава,
вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний
плюралізм». Нерідко норми-принципи визначають форму держави. «Політичний
режим Греції — режим парламентарної республіки», — зазначається в ст. І
Конституції Греції.
Наявність норм-принципів характеризує передусім конституції і
конституційне право в цілому, хоча подібні норми можна знайти і в
джерелах, віднесених до інших галузей права. Окремі з
конституційно-правових норм-принципів мають значення для всієї правової
системи.
Конституційно-правові норми різняться внутрішньою структурою. Вони
нерідко не мають чітко виражених типових елементів такої структури. У
багатьох конституційно-правових нормах відсутня гіпотеза. У більшості з
них немає і санкції.
За функціональною направленістю конституційно-правові норми можна
класифікувати як установчі, регулятивні чи охоронні. Переважна їх
більшість належить до установчих і регулятивних.
Установчі норми за своєю суттю не є конкретними правилами поведінки і
тому не завжди індивідуалізовані. Вони звичайно фіксують самих суб’єктів
конституційного права, насамперед вищі органи держави. Прикладом може
служити положення ст. 55 Конституції Італії: «Парламент складається з
палати депутатів і сенату Республіки». Або: «Палата депутатів обирається
на основі загальних і прямих виборів» (ст. 56).
Регулятивні норми спрямовані безпосередньо на регулювання
державно-політичних відносин владарювання. На їх основі суб’єкти цих
відносин наділяються правами і обов’язками. Як приклад можна навести
одне з положень ст. І Конституції США: «Віце-президент Сполучених Штатів
е головою Сенату, але може голосувати лише в тому випадку, коли голоси
розділяються нарівно». В іншому положенні тієї самої статті зазначено,
що «жодна особа, яка займає будь-яку оплачувану або почесну посаду на
службі Сполучених Штатів, не може без згоди Конгресу прийняти той або
інший дар, винагороду чи титул… від іноземної держави». На основі
регулятивних норм формується зміст конституційно-правового статусу
суб’єктів галузі.
Дія охоронних норм пов’язана із встановленням юридичних заборон. Так, у
ст. 18 Основного закону ФРН сказано: «Кожний, хто використовує свободу
вираження думок, особливо свободу друку, свободу викладання, свободу
зборів, свободу створення спілок і товариств, таємницю листування,
поштовий, телеграфний, телефонний та інший зв’язок, власність або право
притулку для боротьби проти основ вільного демократичного порядку,
позбавляється цих основних прав». Охоронні норми іноді прямо
передбачають застосування санкцій.
За природою предмета регулювання конституційно-правові норми можна
поділити на матеріальні і процесуальні. Процесуальні норми можна знайти
в багатьох конституціях, законах та інших джерелах галузі. Наприклад,
вони містяться в ст. 48 Конституції Франції, де йдеться про засідання
палат парламенту. Процесуальні норми становлять головний зміст такого
джерела конституційного права, як парламентські регламенти.
Державно-політичні відносини владарювання, що врегульовані нормами
конституційного права або виникли на їх основі, набувають характеру
конституційно-правових відносин.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
