Спадкування за заповітом

Спадкування за заповітом

Поняття та форма заповіту. Порядок складання заповітів. Кожний
дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому майна
на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом
формі, називається заповітом.

За своєю юридичною природою заповіт — одностороння угода.

У цій угоді знаходить своє вираження волевиявлення тільки однієї особи —
заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті
заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право
на одержання спадщини.

На дійсність заповіту не впливає той факт, що спадкоємець за заповітом
не тільки не висловлював під час складання заповіту згоди на прийняття
спадщини, але навіть і не знав про те, що на його користь складено
заповіт.

Звичайно угоди можуть укладатись через представника. Проте це не
відноситься до такої угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках може
бути укладений лише особисто заповідачем, при цьому заповідач
обов’язково має бути дієздатною особою.

Особистий характер заповіту виключає можливість укладання одного
заповіту двома громадянами навіть і в тому випадку, якщо заповідалося
спільне майно. Наприклад, не може бути посвідчений заповіт, укладений
подружжям з приводу їх спільного майна.

Коли громадянин залишив заповіт, то після його смерті майно переходить
до особи чи до осіб, вказаних у заповіті, тобто настає спадкування за
заповітом. Спадкування за заповітом матиме місце за умов, що заповіт
буде дійсним, що спадкоємці не будуть усунуті від спадщини і що
спадкоємці за заповітом висловлять згоду прийняти спадщину.

Відповідно до статті 541 ЦК України заповіт повинен бути укладений у
письмовій формі і нотаріально посвідчений. Порушення зазначеної форми
(укладання заповіту в простій письмовій формі або в усній формі) тягне
за собою недійсність заповіту (ст.47 ЦК України).

У деяких випадках заповіт може бути посвідчений не тільки нотаріусом.
Відповідно до статті 542 ЦК України до нотаріально посвідчених заповітів
прирівнюються:

1. Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших
стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або
проживають у будинках для пристарілих та інвалідів, посвідчені головними
лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими лікарями цих
лікувальних закладів, а в будинках для пристарілих та інвалідів —
посвідчені директорами і головними лікарями цих будинків.

2. Заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських
суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором
України, посвідчені капітанами цих суден.

3. Заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та
інших подібних їм експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій.

4. Заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на
лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних
закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині,
старшими і черговими лікарями зазначених закладів.

5. Заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових
частин, з’єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає
державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні
дії, також заповіти робітників і службовців, членів їх сімей і членів
сімей військовослужбовців посвідчені командирами (начальниками) цих
частин, з’єднань, установ і закладів.

6. Заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені
начальниками місць позбавлення волі.

Заповіт складається у двох примірниках. Один з них зберігається у
нотаріальній конторі, другий видається заповідачу.

В заповіті обов’язково зазначаються місце та час його укладання (ст.541
ЦК України).

Заповіт повинен бути підписаний самим спадкодавцем у присутності
нотаріуса чи іншої особи, яка має право відповідно до статті 542 ЦК
України посвідчувати цей документ. Громадянин не може надати право
комусь за дорученням підписати заповіт. Якщо громадянин за станом
здоров’я не має змоги з’явитися до нотаріальної контори, він має право
запросити нотаріуса додому.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших
причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його
присутності заповіт має право підписати інша особа. Вона підписує
заповіт в присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право
посвідчувати цей документ. При цьому необхідно зазначити причини, з яких
заповідач не міг підписати заповіт власноручно (ст.543 ЦЇІ. України).
Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є заповідач
тією особою, від імені якої складено заповіт, перевіряє правомірність
заповітних розпоряджень та дієздатність заповідача.

Нотаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, коли в ньому
містяться незаконні розпорядження або коли заповідач є недієздатною
особою. Нотаріус має право відмовити в посвідченні заповіту і у випадку,
якщо заповідач тимчасово перебуває в такому стані, що не може розуміти
значення своїх дій (наприклад, заповідач перебуває у нетверезому стані).

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші
докази належності йому майна, з приводу якого складається заповіт. Цей
факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо
вкладів у банках. Вкладник може залишити розпорядження безпосередньо
відповідному банку про те, кому слід видати вклад у разі його
(вкладника) смерті. Це розпорядження може бути зроблене у формі напису
як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника. Причому
підпис вкладника посвідчується завідуючим відповідним відділенням банку.

Коло спадкоємців за заповітом і змістом заповіту. Відповідно до ЦК
України кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно
або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки
та вжитку) одній чи кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не
входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим
державним, кооперативним та іншим громадським організаціям (ст.534 ЦК
України).

Отже, заповіт на користь далекого родича чи просто приятеля буде дійсним
і тоді, коли на момент відкриття спадщини будуть живі спадкоємці за
законом (наприклад, діти, дружина та інші).

Заповідач може залишити все своє майно або його частину спадкоємцю
другої черги незважаючи на наявність осіб, які входять у першу чергу
спадкоємців за законом, або залишити все майно або частину його онуку,
хоча син або дочка спадкодавця — батьки цього онука — живі.

Тобто заповідач не зв’язаний ні колом спадкоємців за законом, ні
черговістю закликання спадкоємців до спадкування, ні правом
представлення.

Спадкодавець має право заповідати своє майно державі, державним,
кооперативним та громадським організаціям, незважаючи на те що у нього є
спадкоємці за законом.

Спадкодавець може розподілити майно між спадкоємцями за законом або
сторонніми особами в будь-яких частках. Наприклад, одному з спадкоємців
може залишити 9/10 спадщини, а другому 1/10 її.

Усе це стосується всякого майна, в тому числі і предметів звичайної
домашньої обстановки і вжитку (ст.534 ЦК України).

Законодавством України не передбачено особливого режиму для хатнього
майна при спадкуванні за заповітом: заповідач може розпоряджатися ним
так само, як і іншим майном.

Отже, заповідач має право залишити своє хатнє майно особам, які з ним не
проживали, навіть за наявності таких законних спадкоємців, які проживали
спільно з ним більше року до його смерті.

Право на обов’язкову частку в спадщині. Свобода заповідальних
розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і непрацездатних
дітей спадкодавця (в тому числі усиновлених), утриманців та інших
непрацездатних спадкоємців першої черги (крім онуків та правнуків).

Це обмеження полягає у тому, що неповнолітні (які не досягли 18 років)
або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також
непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) й утриманці померлого (у
віці до 16 років, а ті, що вчаться, — до 18 років та після 55 років —
жінки і після 60 років — чоловіки, так само й інваліди І, II та III
груп) успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин
частки, що належала б кожному з них при спадкуванні за законом (ст.535
ЦК України).

Цю частку, на яку за всіх обставин мають право зазначені спадкоємці,
називають обов’язковою часткою. Якщо заповідач позбавить обов’язкової
частки своїх неповнолітніх чи непрацездатних дітей або інших
непрацездатних спадкоємців (з числа Вже згаданих), то заповіт у цій
частині буде недійсним.

Наприклад, у Н. на момент відкриття спадщини була працездатна дружина,
дорослий працездатний син та двоє неповнолітніх дітей. За заповітом Н.
все своє майно заповідав брату і цим усунув від спадкування дружину та
дітей, в тому числі, неповнолітніх. Такий заповіт буде визнаний частково
недійсним. У даному випадку майно буде розділене таким чином: кожний з
неповнолітніх дітей одержить по 1/6 частині спадкового майна (оскільки
кожний з них при спадкуванні за законом мав би право одержати 1/4
спадщини, а їх обов’язкова частка дорівнює 2/3 від цієї частини), а
решта майна перейде до брата померлого відповідно до заповіту.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку є
вичерпним. Спадкоємці другої черги не мають права на обов’язкову частку
при спадкуванні за заповітом. Отже, якщо громадянин складе заповіт на
користь сторонньої особи, а на момент відкриття спадщини виявиться, що у
спадкодавця є непрацездатна сестра, то все майно перейде до спадкоємця
за заповітом (у даному разі — до сторонньої особи), оскільки сестра як
спадкоємець другої черги за законом права на обов’язкову частку не має.

Не мають права на обов’язкову частку також онуки та правнуки
спадкодавця, в тому числі і за умови, коли вони неповнолітні або
непрацездатні. Нотаріальні контори послідовно керуються цим правилом у
своїй практичній діяльності.

Враховуючи те, що в зазначених статтях дається вичерпний перелік
спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку, де онуки і правнуки
не передбачені, визнання за останніми права на цю частку було б
порушенням статті 535 ЦК України.

В статті 535 ЦК України зазначено, що «при визначенні розміру
обов’язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що
складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку».

Kвизначенні розміру обов’язкової частки слід враховувати і вартість
предметів домашньої обстановки і вжитку, що належали померлому.

Обгрунтованість такого тлумачення наведеної норми викликає великі
сумніви, оскільки тоді доводиться констатувати протиріччя між нормами
статей 535 та 533 ЦК України.

Наприклад, якщо спадкоємець, який має право на обов’язкову частку,
проживав окремо від спадкодавця, а з останнім прожив не менше року хтось
із спадкоємців за законом, виділення цьому «обов’язковому» спадкоємцю
частини предметів домашньої обстановки і вжитку буде порушенням норми
статті 535 ЦК України, згідно з якою його обов’язкова частка дорівнює
2/3 того, що він мав одержати при спадкуванні за законом, бо при
спадкуванні за законом у даному випадку він не одержав би нічого з
предметів домашньої обстановки (ст.533 ЦК України).

Отже, правило статті 535 ЦК України про те, що при визначенні розміру
обов’язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що
складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку, на нашу
думку, слід розуміти так, що тут йдеться лише про спадкоємців (які
претендують на обов’язкову частку), що мали б право на одержання цих
предметів при спадкуванні за законом: тобто якщо такий спадкоємець
проживає спільно зі спадкодавцем не менше року до його смерті, а так
само коли спадкоємець не прожив спільно зі спадкодавцем (чи прожив
спільно менше року), але при цьому спільно зі спадкодавцем не проживав
ніхто з інших спадкоємців за законом.

Коли ж спадкоємець, який має право на обов’язкову частку, не проживав
спільно зі спадкодавцем, однак серед інших спадкоємців за законом є
такі, що проживали спільно з останнім не менше одного року до його
смерті, тоді при визначенні розміру обов’язкової частки не слід
враховувати вартість предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

В практиці діяльності нотаріальних контор виникає питання, чи слід
враховувати суму вкладу в Ощадному чи іншому банку при визначенні
розміру обов’язкової частки.

Законодавством встановлені особливі правила щодо розпорядження вкладами
в банках. Вкладник може безпосередньо цим установам зробити
розпорядження щодо вкладу.

Він може також в заповіті зазначити тих осіб, яким слід видати вклад в
разі його (вкладника) смерті.

Цими особами можуть бути як громадяни, що входять в коло спадкоємців за
законом, так і ті, що не є спадкоємцями за законом. Таке розпорядження
може бути зроблено так само на користь держави, державних, громадських,
кооперативних організацій.

Розпорядження на користь будь-якої особи про видачу вкладу буде повністю
дійсним, незважаючи на наявність неповнолітніх і непрацездатних дітей та
інших непрацездатних спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку
на момент відкриття спадщини.

Якщо вкладник зробив розпорядження щодо вкладу (безпвсередньо банку або
в заповіті), то вклад не включається до складу спадкового майна, і при
визначенні розміру обов’язкової частки вартість вкладу не враховується.

Якщо ж громадянин не зробив розпорядження щодо вкладу, тоді в разі його
смерті вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах. Отже, в
даному випадку при визначенні розміру обов’язкової спадкової частки
необхідно врахувати і суму вкладу.

Позбавлення спадщини. Відповідно до частини другої статті 534 ЦК України
заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох
або всіх спадкоємців за законом.

Слід розрізняти пряме і побічне позбавлення спадщини, оскільки правові
наслідки в першому і другому випадку будуть неоднакові.

Наприклад, коли спадкодавець, що має дружину і повнолітнього
працездатного сина, зазначить у заповіті, що все своє майно він залишає
дружині, то якщо дружина не відмовиться від спадщини, син фактично буде
позбавлений спадщини, хоча про нього і не згадувалося у заповіті. Таке
позбавлення називають побічним.

Однак, заповідач у заповіті може прямо вказати, що все своє майно він
заповідає дружині, а сина позбавляє права спадкоємства. В цьому випадку
ми маємо пряме позбавлення спадщини — тут син так само нічого не
одержить у спадщину. Проте коли б дружина відмовилась від спадщини, доля
спадкового майна вирішувалась би по-різному в першому і другому випадку.

При побічному позбавленні спадщини все майно перейшло б до сина
відповідно до статті 554 ЦК України. При прямому позбавленні спадщини
син не одержав би нічого і майно перейшло б за законом до спадкоємців
другої черги, а при їх відсутності чи їх відмові від спадщини за правом
спадкоємства — до держави.

Підпризначення спадкоємця. Закон надає заповідачу право розпорядитися,
до кого перейде його майно, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре
до відкриття спадщини або не прийме її (ст.536 ЦК України).

Наприклад, заповідач може вказати, що він все своє майно заповідає
дружині, а якщо б вона померла до відкриття спадщини чи відмовилась від
неї, він майно заповідає брату. Таке розпорядження називається
підпризначенням спадкоємця.

Не можна в заповіті підпризначати спадкоємця до того спадкоємця, який
прийме спадщину. Так, нотаріус не повинен посвідчити заповіт, у якому
було б заповідано майно певному спадкоємцю за умови, що це майно після
смерті спадкоємця перейшло б до тієї чи іншої особи.

Якщо такий заповіт був би посвідчений, його необхідно було б визнати
недійсним у частині підпризначення спадкоємців до спадкоємця, оскільки
таке розпорядження є угодою, спрямованою на обмеження правоздатності
спадкоємця, а саме — на позбавлення його такого елемента правоздатності,
як право заповідати майно.

Заповідальний вщказ. Заповідач має право зобов’язати спадкоємців за
заповітом виконати дію на користь однієї або кількох осіб. Такі особи
називаються відказоодержувачами, а саме розпорядження — заповідальним
відказом.

Відказоодержувачами можуть бути як особи, що входять в коло спадкоємців
за законом, так і особи, що не є спадкоємцями за законом (ст.538 ЦК
України).

Наприклад, заповідаючи майно дружині, спадкодавець зобов’язує її кожного
місяця виплачувати певну суму племіннику до досягнення ним 25-річного
віку.

Внаслідок такого розпорядження відказоодержувач набуває права вимоги до
спадкоємця, що прийняв спадщину, обтяжену «заповідальним відказом». Якщо
б дружина спадкодавця (у наведеному прикладі), прийнявши спадщину,
відмовилась від виконання покладеного на неї обов’язку, племінник вправі
був би звернутися з позовом до суду і в примусовому порядку домогтися
здійснення свого права. Проте спадкоємець, на якого покладено
заповідачем виконання заповідального відказу, зобов’язаний виконати його
лише в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до нього.

У випадку смерті спадкоємця, на якого було покладено виконання
заповідального відказу, або неприйняття ним спадщини зобов’язання
виконання заповідального відказу переходить до інших спадкоємців, які
одержали його частку (ст.538 ЦК України).

Відказоодержувач внаслідок заповідального відказу одержує лише
відповідне право. По боргах спадкодавця він відповідальності не несе.

Чинним законодавством України спеціально передбачено можливість покласти
на спадкоємця обов’язок надати іншій особі право довічного користування
будинком, оскільки такі заповідальні відкази часто зустрічаються у
повсякденному житті та зачіпають істотні інтереси відказоодержувачів. У
статті 539 ЦК України зазначено, що заповідач вправі покласти на
спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, зобов’язання надати іншій
особі довічне користування цим будинком або певною його частиною. У разі
наступного переходу права власності на будинок або на відповідну частину
будинку до іншої особи право довічного користування зберігає силу. Отже,
коли спадкоємець, який одержав у спадщину будинок, продасть чи подарує’
його іншій особі, відказоодержувач зберігає право користування цим
будинком або його частиною відповідно до змісту заповідального відказу.

Якщо відказоодержувач відмовиться від права, що обумовлене на його
користь у заповідальному відказі, то воно переходить до спадкоємця за
заповітом, на якого було покладено виконання заповідального відказу.

Покладання. Відповідно до статті 540 ЦК України заповідач може покласти
на спадкоємця виконання будь-який дій, спрямованих на здійснення
будь-якої загальнокорисної мети. Таке розпорядження називається
покладанням. Наприклад, заповідаючи комусь бібліотеку, спадкодавець
вправі зобов’язати цього спадкоємця дозволити студентам учбового
закладу, де працював за життя спадкодавець, користуватися нею.

Отже, покладання переслідує деякі загальнокорисні цілі, внаслідок чого
його виконання мають право вимагати інші спадкоємці, організації, що
зацікавлені у виконанні покладання, а також прокурор.

На відміну від заповідального відказу покладання може мати і немайновий
характер.

Скасування та зміна заповіту. Заповідач має право в будь-який час
змінити або скасувати зроблений ним заповіт (ст.544 ЦК України). З цією
метою заповідач може подати відповідну заяву до нотаріальної контори.

Змінити або скасувати заповіт можна й іншим шляхом, а саме — склавши
новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт
повністю або в частині, в якій він йому суперечить. При цьому
необов’язково, щоб в пізніше складеному заповіті була вказівка на те, що
попередній заповіт скасовується.

Пізніше складений заповіт остаточно скасовує попередній навіть у тому
разі, коли цей другий заповіт у свою чергу буде скасований заповідачем.
Однак, коли пізніше складений заповіт буде визнаний судом недійсним,
попередній зберігає свою чинність.

Виконання заповіту. В основному виконання заповіту здійснюється
призначеними спадкодавцем спадкоємцями. Однак заповідач має право
доручити виконання заповіту особі, яка не є спадкоємцем. У цьому випадку
вимагається згода виконавця. Ця згода має бути оформлена письмово (або
шляхом вчинення відповідного напису на заповіті) чи шляхом складання
окремої заяви, що додається до заповіту (ст.546 ЦК України).

Виконавець заповіту вчиняє всі дії, необхідні для виконання заповіту,
безоплатно. Проте він має право на відшкодування необхідних витрат,
понесених ним по охороні спадкового майна і по управлінню цим майном. Ці
втрати відшкодовуються за рахунок спадкового майна. Після виконання
заповіту виконавець зобов’язаний представити спадкоємцям за їх вимогою
звіт (ст.547 ЦК України).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter