Реферат на тему:
Спадкування за заповітом
Встановлений порядок спадкування за законом громадянин може змінити
своїм заповітом. Право заповідати майно — одне з цивільних прав,
передбачений ЦК України.
Заповіт — це особисте розпорядження громадянина стосовно свого майна на
випадок смерті з призначенням спадкоємців, яке складається у визначеній
законом формі і посвідчується особами, вказаними в законі.
Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє
майно або його частку (не виключаючи предметів домашньої обстановки та
вжитку) одному чи кільком особам, які як входять, так і не входять в
коло спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі.
Заповідач може позбавити права спадкування одного чи всіх своїх
спадкоємців за законом.
Заповіт повинен бути складений у письмовій формі з вказівкою про місце
та час його складення, власноручно підписаний заповідачем та нотаріально
посвідчений.
У відповідності до Закону України “Про нотаріат”, у населених пунктах,
де відсутні нотаріальні контори, заповіт можуть посвідчити службові
особи виконкому. За кордоном — відповідні консульські установи та
дипломатичні представництва. Окрім державного нотаріуса заповіт може
посвідчити і приватний нотаріус (ст. 36 Закону України “Про нотаріат”).
Нотаріальна форма заповіту є умовою його дійсності. Але в інтересах
громадян, яким обставини не завжди дозволяють звернутися до нотаріальної
контори чи до виконкому відповідної ради, закон покладає на певних
посадових осіб обов’язки по посвідченню заповіту, який у цих випадках
прирівнюється до нотаріально посвідченого (ст. 40 Закону України “Про
нотаріат”).
До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:
— заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших
стаціонарно-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у
будинках для престарілих та інвалідів, Досвідчені головними лікарями, їх
заступниками по медичній частині або черговими лікарями цих лікарень,
лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами та головними
лікарями зазначених будинків для престарілих та інвалідів;
— заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах
або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України,
посвідчені капітанами цих суден;
— заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та
інших подібних до них експедиціях, посвідчені начальниками цих
експедицій;
— заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на
лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних
закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частиш,
старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших
військово-лікувальних закладів;
— заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових
частин, з’єднань, установ та військово-навчальних закладів, де немає
державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб, що
вчиняють нотаріальні дії, також заповіти працівників і службовців,
членів їх сімей та сімей військовослужбовців, посвідчені командирами
(начальниками) цих частин, з’єднань, установ та закладів;
— заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені
начальниками місць позбавлення волі.
Названі вище посадові особи зобов’язані негайно передати по одному
примірнику посвідчених ними заповітів до державної нотаріальної контори
чи державного нотаріального архіву за місцем постійного проживання
заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання, або місце
проживання заповідача невідоме, заповіт надсилається на зберігання до
державного нотаріального архіву міста Києва.
Завідуючий державним нотаріальним архівом чи державною нотаріальною
конторою зобов’язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на
зберігання. У разі встановлення невідповідності його законові, — не
пізніше наступного дня повідомити про це заповідача і посадову особу,
яка посвідчувала цей заповіт.
Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не
викликало неясності чи суперечок після відкриття спадщини. При
посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, що
підтверджують його право на майно, яке заповідається.
Головне місце в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Заповідач
може призначити одну особу своїм спадкоємцем, заповівши їй усе майно, в
чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Він може скласти
заповіт шляхом перерахування певних речей, які б він бажав залишити
спадкоємцям. Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши
між ними своє майно.
Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям
виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи,
яка названа в заповіті. Покладання виконання таких обов’язків на
спадкоємця називається заповідальним відказом, або легатом.
Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям
передати певну річ чи певну грошову суму третій особі
(відказоодержувачу).
Особливим видом заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до
якого переходить жилий будинок, обов’язку надати іншій особі право
довічного користування цим будинком або його частиною.
Якщо спадкоємець, на якого покладений обов’язок виконати заповідальний
відказ, відмовиться від спадщини чи помре раніше спадкодавця, то цей
обов’язок переходить до того спадкоємця, хто отримав відповідну частку
спадщини. Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини
перевищують її активи, або та частина заповіту, в якій передбачений
заповідальний відказ, у судовому порядку визнана недійсною, або коли
відказоодержувач помре раніше заповідача.
Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому права, то.
відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на кого було
покладено обов’язок виконати заповідальний відказ.
В ЦК не міститься правил щодо недопустимості призначення в заповіті
строку виконання відказу. Тому якщо в заповіті такий строк призначений,
то право на позов, а відповідно і початок перебігу позовної давності,
починається саме з цього строку, звичайно за умови, що спадкоємець
ухиляється від виконання заповідального відказу.
В чому полягає практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше
призначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому
певну частку майна? Справа в тому, що в певних випадках без допомоги
заповідального відказу заповідач не може досягти мети, яку перед собою
ставить. Наприклад, він бажає передати відказоодержувачу майно в
тимчасове користування, а за заповітом це не можливо, оскільки
спадкоємці отримують майно у власність. Нарешті, легатарій має право
вимагати від спадкоємців, обтяжених відка-зом, виконання відказу, а із
свого боку, ніяких зобов’язань ні перед спадкоємцями, ні перед
кредиторами спадкодавця не несе.
Поруч із заповідальним відказом заповідач може зробити ще одне
розпорядження, яке має назву “покладання”. У відповідності з покладанням
заповідач, необтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти
на нього обов’язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.
Так, заповідач може зобов’язати своїх спадкоємців надавати всім бажаючим
можливість оглядати зібрану ним колекцію (наприклад, мінералів чи
картин) або може зазначити порядок використання залишених ним рукописів
чи переписки, він також може зобов’язати своїх спадкоємців надавати його
картини для організації безкоштовних виставок тощо. (Один з професорів
Київського університету побажав, щоб його спеціальною бібліотекою мали
можливість користуватися викладачі та студенти факультету, де він
протягом багатьох років працював.)
Відмінність заповідального відказу від покладання полягає в тому, що за
заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь
конкретної особи, тобто при заповідальному відказі вимагається завжди
наявність трьох суб’єктів: заповідача, обтяженого відказом спадкоємця і
відказоодержувача, а при покладанні конкретна особа, яка має право
вимоги, відсутня.
Виконання покладання може вимагати прокурор, зацікавлені організації,
виконавець заповіту, обов’язок якого полягає в тому, щоб слідкувати за
точним виконанням заповіту іншими спадкоємцями.
При складанні заповіту заповідач може передбачити, що на день його
смерті спадкоємців за заповітом вже можуть померти, або з якихось інших
причин не побажають прийняти спадщину.
Підпризначення спадкоємця — призначення заповідачем додаткового-
спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у
заповіті, помре раніше заповідача або відмовиться від спадщини.
Підпризначення спадкоємця потрібно відрізняти від спадкової трансмісії.
Якщо для покликання до спадщини підпризначеного спадкоємця треба, щоб
він пережив момент відкриття спадщини і щоб основний спадкоємець відпав
від спадщини, то спадкова трансмісія має місце у тих випадках, коли
спадкоємець, за законом чи за заповітом, помирає після відкриття
спадщини і його частка переходить вже до його спадкоємців, які можуть
бути як спадкоємцями за законом, так і за заповітом.
Наприклад, заповідач заповів усе своє майно дружині та сестрі. Після
його смерті помирає сестра, не встигаючи прийняти спадщину. В цьому
випадку її частку спадкують її спадкоємці за законом – чоловік, діти
(шурин, племінник чи племінниці померлого) або спадкоємці за її
заповітом. А це можуть бути зовсім сторонні стосовно її брата особи.
До заповіту може бути включене і розпорядження немайнового характеру
(про порядок проведення поховання заповідача, бажання призначити опіку
над неповнолітнім тощо).
У юридичній літературі більшість вчених позитивно ставиться до
можливості складання заповіту під відкладальною умовою. Так, заповідач
може передбачити в заповіті (і ця умова буде дійсною), що його
син-наркоман лише тоді отримає спадщину, якщо протягом певного часу
вилікується.
Звичайно, заповідач не може зобов’язувати спадкоємців умовами, які
обмежували б їх правоздатність чи виконання яких порушувало б закон, або
суперечило б нормам моралі. Наприклад, неправомірною умовою отримання
спадщини для дружини є заборона укладати повторний шлюб, для дочки —
вимога укласти шлюб з певною особою, для сина — вибрати певне заняття
тощо.
Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто заповідач може скласти
заповіт на користь будь-якої фізичної чи юридичної особи, держави, але
разом з цим закон забезпечує права та інтереси так званих обов’язкових
спадкоємців, тобто осіб, які, незважаючи на зміст заповіту, завжди мають
право на певну частку спадщини.
До обов’язкових, спадкоємців належать: неповнолітні або непрацездатні
діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне подружжя;
непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі); утриманці померлого.
Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов’язкову
частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Інші
непрацездатні родичі померлого — брати, сестри, дід, баба та ін. — не є
обов’язковими спадкоємцями.
Незважаючи на зміст заповіту, обов’язкові спадкоємці мають право
отримати не менше двох третин частки спадщини, яка б належала їм за
законом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у
даному випадку обмежується. В обов’язкову частку входить і домашнє
майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах.
Обов’язкова частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.
Умовою одержання обов’язкової частки не є злиденність спадкоємця. Тобто,
якщо особа, яка має право на обов’язкову частку спадщини, матеріально
забезпечена, отримує пристойну пенсію, має рахунок у банку, нерухомість
і не потребує допомоги, це не позбавляє її права на обов’язкову частку,
навіть якщо спадкодавець намагався це зробити. За позовом зацікавленої
особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку
може бути визнаний недійсним у певній частині.
Чинне законодавство містить спеціальні вимоги щодо розпорядження
вкладами на випадок смерті вкладника. Так, у відповідності із ст. 46
Закону України “Про банки і банківську діяльність” вкладники мають право
зробити заповідальне розпорядження на випадок смерті про видачу вкладу
будь-якій особі, організації або державі. Таке розпорядження
оформлюється шляхом надпису на особистому рахунку, або шляхом подання
заяви в банківську установу чи складанням на вклад окремого
нотаріального посвідченого заповіту.
В цьому випадку: 1) вклад не входить до спадкової маси; 2) він не
враховується при обчисленні законної та обов’язкової частки спадщини; 3)
він не зараховується до частки спадкоємця за законом чи за заповітом; 4)
на нього не звертається стягнення по боргах спадкодавця (за винятком
випадків, передбачених законом, наприклад, на підставі вироку чи рішення
суду, яким задовольняється цивільний позов, що випливає з кримінальної
справи чи рішення суду за позовом про стягнення аліментів при
відсутності іншого майна); 5) цей вклад може бути виданий спадкоємцю у
будь-який час після смерті вкладника (на нього не поширюється
шестимісячний строк, встановлений для прийняття спадщини); 6)
спадкоємець звільняється від сплати державного мита.
Якщо особа, на користь якої було зроблене заповідальне розпорядження,
помре раніше заповідача, то право на вклад переходить не до спадкоємців
померлого, а до законних спадкоємців вкладника.
У випадках, коли вкладником не було зроблене заповідальне розпорядження
щодо вкладів, які зберігаються в банківських установах, такий вклад
переходить до спадкоємців на загальних підставах, і наведені вище
правила на нього не поширюються г.
Спадкоємцем може бути будь-яка правоздатна особа. Спадкова
правоздатність не залежить від віку, статі, національності,
громадянства. Разом з тим законодавець передбачив випадки, коли право
громадянина стати спадкоємцем обмежується. Йдеться про так званих
негідних або недостойних спадкоємців, тобто про спадкоємців, які
усуваються від спадщини.
Чинне законодавство позбавляє права на спадщину осіб, які навмисне
позбавили життя спадкодавця або когось із спадкоємців чи зробили замах
на їх життя. Ці особи не можуть бути спадкоємцями ні за законом, ні за
заповітом. Не мають права стати спадкоємцями за законом: батьки, які
позбавлені батьківських прав стосовно дітей, батьки і діти, які злісно
ухилялися від обов’язків по утриманню спадкодавця, якщо це доведено в
судовому порядку.
Законодавець дає вичерпний перелік негідних спадкоємців. На нашу думку,
це коло потрібно розширити. Так, доцільно до цієї категорії осіб
віднести також і тих осіб, які погрозами чи насильством змусили
заповідача скласти заповіт, або навпаки, не дали можливості йому скласти
заповіт чи відмінити вже складений заповіт.
Якщо буде доведено, що заповіт був складений внаслідок погроз,
насильства, то у судовому порядку він може бути визнаний недійсним. Але
таке рішення може суттєво і не зачепити інтересів особи, яка змушувала
спадкодавця скласти заповіт. Скажімо, один із братів змусив батька
скласти заповіт на його користь, позбавивши тим самим спадщини інших
спадкоємців першої черги. За чинним законодавством, навіть якщо після
смерті батька цей заповіт і буде визнаний недійсним, то такий син
отримає спадщину як спадкоємець за законом першої черги.
Таку ситуацію повинен врахувати законодавець і врегулювати її. Звичайно,
наявність наведених вище обставин повинна встановлюватися лише в
судовому порядку.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
