.

Спільна власність (Курсова)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
817 13569
Скачать документ

Міністерство освіти і науки України

Івано-Франківський інститут права, економіки та будівництва

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

кафедра цивільного права

та процесу

КУРСОВА РОБОТА

з цивільного та сімейного права

на тему:

«Спільна власність»

Виконав:
студент гр. Ю-2000-ІІ

Мартинюк С.Т.

Науковий керівник:

Бойчук М.М.

м. Івано-Франківськ

2002 р.

Зміст

Вступ.
3ст.

Поняття права спільної власності. 4ст.

Види права спільної власності. 9ст.

2.1. Право спільної часткової власності. 9ст.

2.2. Право спільної сумісної власності

подружжя. 14ст.

2.3. Право спільної власності селянського

(фермерського) і особистого підсобного

господарства. 22ст.

Особливості права спільної власності на житловий будинок (квартиру).
26ст.

Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних
осіб). 31ст.

Висновок.
35ст.

Практичне завдання: заява до суду про

поновлення громадянина в дієздатності. 36ст.

Вступ

Право власності є одним з найактуальніших і найважливіших питань на
сьогоднішній день в нашій державі. Одним з його різновидів є право
спільної власності. Тривалий час радянське цивільне законодавство
обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ
цивільного законодавства 1961 р., ст.112 ЦК України було передбачено, що
майно може належати на праві спільної власності двом або більше
колгоспам чи іншим кооперативним та громадським організаціям, або двом
чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування
спільної власності між громадянами і організаціями. Більше того, у разі
виникнення у певних випадках права спільної власності держави і
громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов’язкового її
припинення протягом одного року (ст.117 ЦК — виключена з Кодексу за
Законом від 16 грудня 1993 р.).

На сьогоднішній день Закон України «Про власність» зняв обмеження
щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст.З Закону
допускається об’єднання майна, яке перебуває у власності громадян,
юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм
власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю
іноземних юридичних осіб і громадян. Отже, об’єднане майно може належати
на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно
кільком особам, незалежно від форми власності.

1. Поняття права спільної власності.

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам
(суб’єктам права власності) одночасно. Отже, майно, що одночасно
перебуває у власності двох чи більше осіб (співвласників), належить їм
за правом спільної власності. Оскільки спільна власність за юридичною
природою є своєрідним способом реалізації суб’єктами права приватної,
колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова
самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право
двох або більше осіб на один об’єкт.

Спільна власність виникає при надходженні у власність двох чи
кількох осіб майна, яке не може бути поділене без зміни його призначення
(неподільні речі) або ж не підлягає поділу за законом. Спільна власність
на подільне майно виникає у випадках, передбачених законом чи договором.

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято
називати співвласниками. Спільний об’єкт може складатися з однієї або
сукупності речей. Вони можуть бути ділимими або неділимими, проте як
об’єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право
кожного із співвласників поширюється на весь об’єкт у цілому, а не на
його частину.

Існує два основних різновиди спільної власності: спільна часткова
власність та спільна сумісна власність.

З правової точки зору між двома цими різновидами спільної власності
існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової
власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на
спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим
по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі
автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності
належить не частка у праві власності на річ, а право власності на
конкретну частку спільного майна. На перший погляд, розбіжності
несуттєві. Однак визнання за учасником такої власності права власності
на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність
його лише одному суб’єкту, а тим самим і про можливість самостійного
розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі,
співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст.113
ЦК). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг
повноважень співвласників. У випадку загибелі, пошкодження частини
майна, якою користувався один із співвласників, останній не втрачає
права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення
часток інших співвласників.

У спільній сумісній власностілї учасники не мають наперед визначених
часток Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на
все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за
певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при
виділі або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім
випадків, прямо передбачених законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між
якими могла виникнути спільна сумісна власність: подружжя, члени
колгоспного двору (сім’ї колгоспника), а також члени одноосібних
селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії
Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст.127 ЦК УРСР — члени
господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в
сільському господарстві). Закон «Про власність в СРСР» передбачив також
виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих
підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за згодою
осіб, а також у випадках, передбачених законодавством союзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало
відносини спільної власності. Так, в ньому взагалі не передбачена така
організаційно-правова форма сімейно-трудового об’єднання громадян, як
колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту введення в дію
Закону України «Про власність» (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини,
які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну
сумісну власність колгоспного двору не повинні розповсюджуватися. Між
тим, відповідні статті про таку власність (ст.120— 127) були виключені з
Цивільного кодексу лише Законом від 16 грудня 1993 р. Водночас в Законі
України «Про власність» в імперативній формі встановлюється режим
спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу
(ст. 16), та в диспозитивній формі режим спільної власності (часткової
або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими громадянами
внаслідок спільної праці (ст.17—18). Крім того, спільною сумісною
власністю може бути: а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів
сімї (наприклад, особи, які ведуть індивідуальне підсобне господарство
без набуття спеціального правового статусу), якщо інше не встановлено
письмовою угодою між ними; б) майно, придбане внаслідок спільної праці
громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою
передбачено розповсюдження на нього режиму сумісної власності; в) майно,
створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не
передбачено письмовою угодою між ними; г) квартира чи будинок, передані
з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів
сім’ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.17—18 Закону України
«Про власність», ст.8 Закону України «Про приватизацію державного
житлового фонду»). Чинне законодавство не виключає також можливості
виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи
державою, між юридичними особами.

Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність
можуть виникати або на підставі прямої вказівки закону, який передбачає
щодо спільно створюваного кількома особами майна встановлення правового
режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя,
яке, як правило, не вправі угодою скасовувати режим спільної сумісної
власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення
двох різновидів права спільної власності (його закладено і в проекті
нового Цивільного кодексу України) в цілому варто підтримати. Водночас є
сумніви щодо встановленого Законом «Про власність» правила про
виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок
спільної праці членів сім’ї. Як відомо, до введення в дію Закону «Про
власність» між такими особами могла виникнути лише спільна часткова
власність, відповідно з чим кожному з членів сім’ї визначалася частка в
спільному майні з врахуванням їх трудової чи іншої участі у його
створенні. Тобто, за таких умов один член сім’ї (за винятком подружжя),
який прийняв меншу участь у створенні спільного майна, може набути на
нього рівне право з тим членом сім’ї, який прийняв більшу участь у його
створенні. Між тим, у разі спору між членами сім’ї щодо спільно
створеного майна, суду так чи інакше необхідно встановлювати факт участі
у створенні цього майна кожного з членів сім’ї. Більше того, судовій
практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім’ї права
спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про
конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться
недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову.

Так, рішенням Миронівського районного суду Київської області від 1
жовтня 1992 р. було відмовлено в позові гр-ну Б. про визнання недійсним
свідоцтва про право на спадщину та про визнання за ним права спільної
сумісної власності на половину будинку та на половину грошового вкладу у
зв’язку з незначною його участю у створенні спірного майна. Судовою
колегією в цивільних справах Київського обласного суду зазначене рішення
було залишено без змін. Заступником Голови Верховного Суду України було
принесено протест про скасування судових рішень.

Постановою президії Київського обласного суду протест було задоволено. В
постанові, зокрема, зазначалося, що відповідно до ст.17 Закону України
«Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є
їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою
угодою між ними. Миронівський районний суд встановив певну участь
позивача у створенні спірного майна, але відмовив у позові у зв’язку з
тим, що ця участь була незначною. На думку Президії Київського обласного
суду в будь-якому випадку судом мали бути перевірені доводи позивача про
розмір його участі в набутті спадкового майна і, якщо суд не знайшов
достатніх підстав для визнання права власності на частину будинку, він
повинен був роз’яснити позивачеві його право на заміну заявлених вимог
вимогами про відшкодування понесених ним витрат.

Таким чином, президія Київського обласного суду вважає обов’язковим у
справах даної категорії встановлювати розмір участі члена сім’ї у
спільно створеному майні. Якщо ж така участь виявиться незначною, суди
повинні відмовляти у визнанні права спільної сумісної власності на
спірне майно і задовольняти вимоги лише про відшкодування понесених
витрат. У даному випадку Президія фактично застосувала методи, які мають
застосовуватися при встановленні права спільної часткової власності.
Крім того, постанова Президії певною мірою суперечить ст. 17 Закону «Про
власність», яка не ставить визнання майна, створеного спільною працею
членів сім’ї, спільною сумісною власністю в залежність від розміру
участі члена сім’ї у створенні цього майна, а також не передбачає права
суду відмовляти за таких умов у визнанні за ним права спільної сумісної
власності. Тому ч.І ст.17 Закону «Про власність» необхідно було б
відтворити у новому Цивільному кодексі в іншій редакції, а саме: «Майно,
придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною .частковою
власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними». Водночас
в ньому необхідно закріпити принципові положення Закону «Про власність»
про імперативність режиму права спільної сумісної власності між
подружжям та презумпцію такого режиму між членами фермерського
господарства.

2. Види права спільної власності.

2.1. Право спільної часткової власності.

Спільна часткова власність може виникнути між громадянами,
організаціями, а також між громадянами і організаціями. Юридичними
підставами для цього можуть бути договори про сумісну, у тому числі і
підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок
спадкування тощо.

Спільна власність двох чи більше власників із визначенням часток
кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні та
юридичні особи, а також держава або територіальна громада у будь-якому
їх поєднанні. Спільною частковою власністю є майно, набуте в результаті
спільної діяльності фізичних та (або) юридичних осіб, що об’єдналися для
досягнення спільної мети.

У Цивільному кодексі України правовому регулюванню відносин між
учасниками права спільної часткової власності безпосередньо присвячено
ст.112—119. При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову
власність громадян, у зв’язку з чим застосування цих норм до спільної
власності організацій можливе лише у тій мірі, що не суперечить
спеціальному закону, статутній діяльності останніх. Окремо у Цивільному
кодексі України врегульовано сумісну діяльність (ст.430—434), для
здійснення якої учасники створюють спільну власність.

Громадянам дозволялось укладати договір про сумісну діяльність лише для
задоволення своїх особистих побутових потреб.

Сьогодні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням
економічних реформ, свободи господарської діяльності.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням
інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження
частковою власністю здійснюється за згодою всіх учасників, а за
відсутності згоди спір вирішується судом (ч.І ст.113 Цивільного кодексу
України). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих
правомочностей незалежно від розміру часток кожного. Співвласники вправі
залежно від призначення майна встановити порядок володіння, користування
ним або його частинами у натурі, визначити черговість та інші умови
користування конкретною річчю.

Встановлення співвласниками порядку користування з виділенням частини
майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не
перетворюються в об’єкт самостійної власності кожного з них. У практиці
найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними
частинами спільного майна щодо неділимих об’єктів (автомашин, жилих
будинків, інших споруд).

Спільна власність може приносити певні доходи або потребувати необхідних
витрат на її утримання. Кожен співвласник відповідно до своєї частки має
право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по
зобов’язаннях, пов’язаних з цим майном, і повинен брати участь у сплаті
відповідних податків і платежів, а також у витратах по утриманню і
збереженню спільного майна. В принципі законодавець не забороняє
співвласникам передбачити інший порядок розподілу вказаних обов’язків.

Учаснику спільної часткової власності надається право на оплатне чи
безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні
(шляхом укладення угод купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту).
Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші
співвласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки
відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної
власності, тобто відбувається лише заміна суб’єкта цивільного
правовідношення.

У законодавстві встановлено також деякі гарантії захисту прав
співвласників, які не заінтересовані у відчужені частки у спільній
власності стороннім особам. При продажу частки у спільній частковій
власності сторонній особі інші учасники спільної часткової власності
мають переважне право купівлі частки, що продається, за ціною,
оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу
з публічних торгів.

Надання співвласникам права привілеєвої купівлі викликане рядом
обставин. Насамперед вони можуть бути самі заінтересовані у придбанні
відчужуваної частки для задоволення своїх матеріальних і культурних
потреб. Крім того, їм далеко не байдуже, хто стане новим учасником права
спільної часткової власності, як виконуватиме обов’язки по утриманню
спільного майна, користуванню ним. Право привілеєвої купівлі не
застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів
дарування, довічного утримання, міни.

Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права
привілеєвої купівлі та наслідки їх недодержання. Продавець частки у
спільній частковій власності зобов’язаний сповістити у письмовій формі
інших учасників спільної часткової власності про намір продати свою
частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її
продає. Якщо інші учасники спільної часткової власності відмовляться від
здійснення переважного права купівлі чи не здійснять це право стосовно
нерухомого майна – протягом одного місяця, а стосовно рухомого майна –
протягом десяти днів від дня отримання ними сповіщення, продавець має
право продати свою частку будь-якій особі.

Може статися так, що кілька співвласників виявить бажання придбати
частку у спільній власності. Тоді продавець має право вибору покупця з
числа цих співвласників (ч.2 ст. 114 ЦК України). Незгода співвласників
із запропонованими продавцем умовами повинна прирівнюватися до відмови
реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Співвласники можуть
відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків.
Відповідно співвласник-продавець вправі реалізувати свою частку у
спільному майні стороннім особам з моменту такої відмови.

Власники спільної часткової власності не мають переважного права
купівлі частки у спільній власності при продажу одним із них своєї
частки власникові – учаснику спільної часткової власності (ст.360 ч.4
проекту ЦКУ).

При продажу частки з порушенням переважного права купівлі інший учасник
спільної часткової власності протягом трьох місяців може звернутися до
суду з позовом про переведення на нього прав та обов’язків покупця
(ст.360 ч.5 проекту ЦКУ). Вказаний 3-місячний строк є строком позовної
давності і обчислюється з дня, коли позивач дізнався чи повинен був
дізнатися про укладення угоди. Відступлення переважного права купівлі
частки не допускається.

Переведення на співвласника прав і обов’язків покупця, як випливає із
змісту закону, здійснюється без попереднього визнання угоди про
відчуження частки у спільному майні сторонній особі недійсною. Під
порушенням права привілеєвої купівлі слід розуміти також випадки продажу
частки сторонній особі на пільгових умовах, наприклад, за нижчою ціною,
ніж це було запропоновано співвласникам. Інакше продавець мав би
можливість легко обійти закон, пропонуючи їм явно неприйнятні умови.

Вирішуючи питання про можливе переведення прав і обов’язків покупця на
співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону
частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і
реальності намірів такого співвласника. Доказом цього є внесення
позивачем на депозитний рахунок суду сум, які за договором зобов’язаний
сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою
для відмови у позові про переведення на нього прав і обов’язків покупця.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, оскільки з
виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі
спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної
власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно,
має стосуватися також іншого спільного майна, відносно якого можливе
реальне виділення частки.

Кожен з учасників спільної часткової власності має право вимагати
виділення своєї частки із спільного майна (ч.І ст.115 Цивільного кодексу
України). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При
реалізації права на виділення така особа отримує свою частку у майні і
вибуває із складу учасників. Спосіб і порядок виділення встановлюються
угодою всіх учасників права спільної часткової власності. Однак вони
можуть і не дійти до такої згоди, особливо щодо виділення частки у
натурі з неділимого майна. Якщо згоди про спосіб виділення не досягнуто,
то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться у натурі, якщо це
можливо без шкоди для його господарського призначення. Інакше власник,
що виділяється, одержує грошову компенсацію (ч. 2 ст.115 Цивільного
кодексу України).

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виділення частки у
натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне
виділення частки у майні є неможливим, зокрема у зв’язку з його
неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора).
При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в
юридичному розумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є
тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання
творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці
подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови
можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції
повинні перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).

У випадку порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично
відбувається ліквідація права спільної часткової власності (поділ). При
неможливості виділити кожному з них частку у натурі і відсутності з
цього приводу згоди між ними суд вправі присудити все майно одному із
співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.

2.2. Право спільної сумісної власності подружжя.

Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у
системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип
спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей
принцип отримав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 р. (його повна назва —
Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадського стану
Української РСР), зберігши свою життєздатність і у нині діючому
законодавстві. Однак детально були врегульовані майнові відносини
подружжя лише Основами законодавства Союзу РСР, прийнятими 27 червня
1968 р., і прийнятим в їх розвиток шлюбно-сімейним законодавством
союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо
власності подружжя не зазнала суттєвих змін, що свідчить про вдалість
вибраного правового механізму її регламентації.

Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без
визначення часток у праві власності. Суб’єктами спільної сумісної
власності можуть бути лише фізичні особи. Спільною сумісною власністю є
майно, нажите подружжям за час шлюбу, якщо інше не передбачено цим
Кодексом або шлюбним договором. Спільною сумісною власністю є майно,
набуте в результаті спільної праці членів сім’ї, якщо інше не
передбачено письмовою угодою між ними.

Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні також Кодексом
про шлюб та сім’ю України, в якому встановлено принцип спільності
придбаного у період шлюбу майна (ст.22). «Майно нажите подружжям за час
шлюбу, є його спільною власністю». Отже, режим спільності не поширюється
на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому
юридичну силу має шлюб, укладений у державних органах запису
(реєстрації) актів громадянського стану. Нерідко чоловік і жінка з
певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих фактичних
шлюбних відносинах. У цьому разі всі спірні питання щодо майна, набутого
у період таких відносин, вирішуються судами відповідно до норм
цивільного законодавства, які регулюють спільну часткову власність. Тому
частка у майні осіб, що перебувають у фактичному шлюбі, повинна
визначатися у разі спору залежно від ступеня участі кожного з них у його
набутті.

Відповідно до діючого шлюбно-сімейного законодавства придбане у період
шлюбу майно надходить у спільну власність подружжя незалежно від їхньої
волі, тобто автоматично. Не припиняє дію принципу спільності майна
тимчасове роздільне проживання подружжя, викликане відрядженням,
відпусткою, перебуванням на лікуванні, проходженням військової служби
тощо.

Шлюбно-сімейне законодавство надає подружжю рівні права на спільно
нажите у період шлюбу майно. Це стосується і випадків, коли заробітна
плата подружжя неоднакова за розміром. Більше того, чоловік і жінка
мають рівні права на майно навіть тоді, коли один з них займався
веденням домашнього господарства, доглядом дітей або з інших поважних
причин не мав самостійного заробітку (ч.2 ст.22 Кодексу про шлюб і
сім’ю).

Важливе практичне значення має з’ясування питання про те, в який же
момент виникає спільна сумісна власність на майно, придбане одним з
подружжя. Сімейним законодавством такі відносини не врегульовані. Тому у
таких випадках слід керуватися ЦКУ, ст.128 якого передбачено, що право
власності у набувача майна за договором виникає у момент його передачі,
якщо інше не передбачено законом або договором. Отже, з виникненням у
одного з них права особистої власності за вказаними підставами
автоматично виникає право спільної сумісної власності обох.

Що стосується заробітної плати (інших форм оплати праці), то в юридичній
літературі з цього приводу висловлювалися різні погляди. На нашу думку,
найобгрунтованішою є давно висловлена позиція авторів, які вважали, що
режим спільності на такі доходи виникає у момент їх отримання
уповноваженим дружиною. Така позиція певною мірою узгоджувалася з
судовою практикою. Так, судова колегія у цивільних справах Верховного
Суду УРСР у своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. вказала, що заробітна
плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному
з подружжя, які не були одержані і не надійшли у бюджет сім’ї, є його
особистою власністю. Таким чином, відповідно до судової практики спільна
власність не може виникнути раніше одержання подружжям трудових доходів.

Сімейне законодавство не встановлює спеціального переліку майна, яке
може бути спільною власністю подружжя. І у цьому, безумовно, немає
потреби, оскільки подружжя, як і всі інші громадяни, є суб’єктами
цивільних правовідносин. Отже, вони вправі мати у спільній власності все
майно, яке взагалі може становити об’єкти власності окремих громадян,
визначені законом. Зокрема, у спільній власності подружжя можуть бути
грошові суми, паєнагромадження у житлових, житлово-будівельних, дачних,
гаражних та інших кооперативах, жилий будинок, квартира, автомобіль,
страхові суми за договором особистого страхування і належні подружжю
грошові суми і майно за іншими зобов’язальними правовідносинами, а також
інше майно споживчого і виробничого призначення.

У ряді випадків певне майно підлягає спеціальному оформленню або
реєстрації (жилий будинок, автомобіль, вклади у кредитних установах
тощо), що здійснюється за існуючими правилами на ім’я одного з подружжя.
Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не
зменшується.

Окремо законодавець виділяє серед спільного майна речі професійних
занять подружжя (музичні інструменти, лікарське обладнання, комп’ютер
тощо). Вони також є сумісною власністю подружжя, але при поділі майна
суд може взяти цю обставину до уваги, залишивши їх тому, хто
використовує їх у своїй діяльності, а другому — присудити відповідну
грошову компенсацію (ст.26 Кодексу про шлюб і сім’ю). Не виключаються з
числа об’єктів сумісної власності подружжя також виграші по
грошово-речових лотереях, облігаціях державної позики тощо. Аналогічно
повинно розв’язуватися питання про авторську винагороду, авторський
гонорар, право на отримання яких виникло у період шлюбу, оскільки вони є
різновидом трудових доходів.

У законодавстві передбачено випадки, коли дошлюбне або інше особисте
майно одного з подружжя може стати їхньою спільною сумісною власністю.
Такі наслідки настають за рішенням суду, якщо буде встановлено, що
особисте майно одного з подружжя у період шлюбу істотно збільшилося у
цінності внаслідок трудових чи грошових витрат другого з подружжя або їх
обох (ст.25 Кодексу про шлюб і сім’ю). Проте одного лише факту
проведення подружжям, наприклад, капітального чи іншого ремонту жилого
будинку, придбаного до шлюбу, ще недостатньо для визнання його їх
спільною власністю. Обов’язково необхідно встановити, що таке майно
істотно збільшилося у цінності.

Крім спільного майна подружжя можуть мати особисте майно, що належить
кожному з них окремо. У законодавстві воно визначається як роздільне.
Так, роздільною власністю подружжя є майно, яке належало кожному з них
до одруження, а також отримане під час шлюбу в дар або у порядку
спадкування (ст.24 Кодексу про шлюб і сім’ю). До роздільного майна
подружжя належать також речі індивідуального користування (одяг, взуття
тощо), незалежно від того, що вони могли бути придбані у період шлюбу на
спільні кошти, за винятком коштовностей і предметів розкоші (ст.24
Кодексу про шлюб і сім’ю). Такі речі належать тому з подружжя, який
використовує їх для своїх особистих потреб. При цьому коло речей
індивідуального користування не підлягає розширеному тлумаченню.

Діюче законодавство не дає переліку речей, які слід відносити до
коштовностей і предметів розкоші. Під ними слід розуміти особливо цінні
речі, використання яких не зумовлене необхідністю у задоволенні звичних
потреб громадян. Це можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів,
каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби з матеріалів великої
вартості. Безумовно, з підвищенням матеріального добробуту народу склад
предметів розкоші постійно змінюватиметься. Однак цінності і предмети
розкоші, використовувані одним з подружжя, можуть бути і його роздільною
власністю, якщо вони були подаровані йому другим з подружжя чи іншими
особами або придбані на особисті кошти.

Закон надає чоловікові і дружині рівні права на їхнє спільне майно.
Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка як
співвласники мають право здійснювати різні цивільно-правові угоди щодо
спільного майна. При цьому учасникам таких угод необхідно додержуватись
крім норм цивільного законодавства про правила укладення угод також
спеціальних вимог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно
до ч.2 ст.23 Кодексу про шлюб і сім’ю при здійсненні угод одним з
подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за згодою другого
(тобто діє презумпція згоди другого з подружжя, яка може бути
спростована відповідними доказами). Проте, при укладенні угод по
відчуженню спільного майна, які вимагають обов’язкового нотаріального
посвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у
письмовій формі.

Порушення подружжям умов укладення угод може призвести до визнання їх
недійсними. Так, якщо на укладення таких угод навіть була формальна
взаємна згода, вони можуть бути визнані недійсними за загальними
правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема,
настати, якщо угоду було укладено внаслідок помилки, обману, насильства,
погрози (ст.56, 57 ЦК). В усіх випадках є недійсними угоди щодо
спільного майна, які вимагають обов’язкового нотаріального посвідчення,
при відсутності письмової згоди того з подружжя, який не виступає
безпосередньо учасником угоди.

Відносно інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з
подружжя, оскільки вона презумпується, сімейне законодавство не визначає
правових наслідків при фактичній відсутності на їх укладення взаємної
згоди подружжя. Тому при вирішенні подібних спорів у судовій практиці
застосовується ст.145 ЦК, якою визначені умови витребування майна
власником (в даному разі співвласником) від добросовісного
(недобросовісного) набувача.

Подружжю надається також право вступати між собою в усі договірні
майнові відносини, які не суперечать закону (ст.27 Кодексу про шлюб і
сім’ю УРСР). Переважно це угоди дарування, поділу спільного майна,
передачі особистого майна у спільну власність. Якщо угода одного з
подружжя спрямована на обмеження майнових прав другого або дітей, вона
повинна визнаватися недійсною. Укладені між подружжям угоди повинні
відповідати не лише правилам сімейного, а й цивільного законодавства
стосовно порядку і форми укладення майнових угод.

Кодекс про шлюб та сім’ю 23 червня 1992 р. доповнено ст.27′, за якою
подружжю було надано право при вступі в шлюб за власним бажанням
укладати угоду щодо вирішення питань життя сім’ї (шлюбний контракт), в
якому передбачити майнові права і обов’язки подружжя. Однак умови такого
контракту не повинні погіршувати становище будь-кого з подружжя
порівняно з законодавством України.

Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зокрема, шляхом її
поділу між співвласниками. Поділ відміняє режим спільності на нажите
подружжям майно і, як правило, є наслідком припинення шлюбу. Поділ
спільного майна можливий і у період шлюбу (за ініціативою подружжя або у
примусовому порядку у зв’язку із зверненням стягнення на майно
дружини-боржника) .

При поділі спільного майна подружжя їхні частини визнаються рівними і
лише у виняткових випадках суд може відступити від принципу рівності
часток, враховуючи інтереси одного з подружжя або інтереси неповнолітніх
дітей (ст.28 Кодексу про шлюб і сім’ю). Таким чином, суд не може
збільшити частку у спільному майні за підставами, не передбаченими
законом. Відступаючи від принципу рівності, суд обов’язково у своєму
рішенні повинен вказати, які саме інтереси одного з подружжя або
неповнолітніх дітей були для цього підставою. При добровільному поділі
спільного майна подружжя може встановити за взаємною згодою частки у
будь-якому співвідношенні. Водночас відповідно до змін, внесених до
ст.28 Кодексу Законом від 28 січня 1991 р., суд може визнати майно,
нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при
фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

:

E

.?¶??1/43/4Aeth

®

°

?????¬

®

°

oeiaOC?O?C?O?C?O?C?OC?OC?OaO±?aO “†yupuai

†”oeeeessssNEEoo1/41/41/41/4·««

`„

Yv??®v? ·‚·c1/2$A8EEDI?OcO„TH1/4aooioaeUaeoo?A?UU

dh`„

dh ¤?a$

dh

dh

ня: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його
господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з
урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному
майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на
нього обов’язку компенсувати другому його частку грішми. При цьому
враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з подружжя, що
заслуговують на увагу. Існує також ряд особливостей поділу того чи
іншого майна (жилих будинків, кооперативних квартир, паєнагромаджень,
вкладів тощо).

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть
виникнути певні боргові зобов’язання — особисті чи спільні. Особистими є
всі борги, що виникли до шлюбу або у період шлюбу з угод, спрямованих на
задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із
зобов’язань, за невиконання яких відповідальність повинна нести особа
прямо передбачена законом (наприклад, аліментні зобов’язання).
Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну
відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах
його роздільної і частки у спільній сумісній власності (ст.31 Кодексу
про шлюб і сім’ю). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного
з подружжя, стягнення може бути звернене на все їхнє спільне сумісне
майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбане на
кошти, здобуті злочинним шляхом.

По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними
боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами
(наприклад, з угод, укладених подружжям спільно, із спільно заподіяної
шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин повинна наступати спільна
відповідальність подружжя усім належним їм майном (як особистим, так і
спільним). Однак на практиці угоди по придбанню, відчуженню, утриманню
спільного майна частіше укладаються одним з подружжя. Незважаючи на це,
борги, що виникли у зв’язку з укладенням таких угод, за певних обставин
можуть бути визнані спільними. Відповідно до ст.31 Кодексу про шлюб і
сім’ю України стягнення може бути звернено на все майно, яке є спільною
сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що
зобов’язання одного з подружжя було видане в інтересах усієї сім’ї і
одержане за зобов’язанням використане на її потреби.

Під інтересами сім’ї закон має на увазі, безумовно, інтереси чоловіка і
жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них
майно було використане для потреб дітей, оскільки на кожному з них
лежить обов’язок по створенню необхідних матеріально-побутових умов для
дітей. Можливі випадки, коли одержане за зобов’язанням майно
використовується на потреби або чоловіка, або дружини. Наприклад,
одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на
лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо.
Незважаючи на це, є підстави визнати такий борг спільним.

Ст.31 Кодексу про шлюб та сім’ю 23 червня 1992 р. доповнена ч.4 такого
змісту: «Правила ст.ст.22, 24—26 застосовуються у тому разі, якщо
шлюбним контрактом не встановлено інші положення».

В умовах становлення приватної власності, підприємництва виникає питання
про можливість застосування норм про спільну сумісну власність подружжя
до відносин, пов’язаних з набуттям ними об’єктів приватної власності,
прибутків від підприємницької діяльності тощо. З огляду на нове
законодавство перешкод для цього не існує (ст. 16 Закону «Про
власність»).

2.3. Право спільної власності селянського (фермерського) і особистого
підсобного господарства.

Громадянам надається право ведення сільськогосподарського виробництва,
окрім суспільного сектору економіки, шляхом утворення самостійного
селянського (фермерського) господарства, займатися різними видами
індивідуальної трудової діяльності у формі так званих особистих
підсобних господарств.

Майно осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство, належить їм
за правом спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено
письмовою угодою між ними або якщо ними не утворено селянське
(фермерське) господарство у формі юридичної особи.

Фермерське господарство є основним родом занять громадянина і основним
джерелом його прибутків. Утворення фермерського господарства, його
правовий статус та припинення визначаються Законом України «Про
селянське (фермерське) господарство», іншими законодавчими актами.
Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян
України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську
продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх
батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які
об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Його членами не можуть бути
особи, в тому числі родичі, які працюють в ньому за трудовим договором.
Селянське господарство може бути створено навіть однією особою. Після
виконання, передбачених законом умов (зокрема, одержання Державного акта
на право приватної власності на землю чи іншого права на землю)
селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у Раді
народних депутатів, набуваючи статусу юридичної особи.

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, може
бути різноманітне майно споживчого і виробничого призначення, необхідне
для його функціонування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб
належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не
передбачено угодою між ними (ст. 16). Володіння, користування і
розпорядження майном здійснюється членами селянського (фермерського)
господарства за взаємною домовленістю (ст.17). Однак поза увагою
законодавця залишилися відносини щодо виділення і поділу майна,
відповідальності членів господарства за борговими зобов’язаннями. В
майбутньому новому Цивільному кодексі України важливо було б врахувати
цю обставину.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у
справах за позовами про захист права приватної власності» з цього
приводу було зазначено, що у випадку виходу із складу фермерського
господарства одного чи кількох його членів, виділ їх частки в натурі не
повинен позбавити господарство необхідного йому майна. У разі
неможливості виділити їм частку в натурі виплачується грошова
компенсація.

Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних
сільськогосподарських підприємств (раніше члени колгоспів), робітники і
службовці, для яких воно є допоміжним джерелом отримання додаткових
прибутків. Закон не передбачає конкретних ознак особистого підсобного
господарства та вимог щодо його спеціальної реєстрації. Таким чином,
особисте підсобне господарство не набуває чітко окресленої
організаційно-правової форми. Однак, якщо ведення особистого підсобного
господарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його члени
мають дотримуватися законодавства про підприємництво. Щодо правового
режиму майнових відносин членів підсобного господарства, то на наш
погляд, визначальною може бути норма ст.17 (п.1) Закону «Про власність»,
за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх
спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою
між ними. У нині діючому цивільному законодавстві відсутні спеціальні
правові норми, які б регулювали майнові відносини в особистих підсобних
господарствах. Тому при виникненні майнових спорів між членами такого
господарства необхідно застосовувати загальні цивільно-правові норми про
спільну власність (часткову і сумісну) та норми сімейного законодавства
про майнові відносини подружжя та інших членів сім’ї. Відповідно ж до
ст. 1 Закону «Про селянське (фермерське) господарство» цей Закон не
поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть
особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним
садівництвом та городництвом.

Чинне законодавство не містить також переліку видів діяльності, якими
можуть займатися члени особистих підсобних господарств. Однак у ряді
випадків це можливо лише за наявності відповідної земельної ділянки.
Земельним кодексом України передбачено право громадян України на
одержання земельних ділянок у власність чи користування, зокрема, для
ведення особистого підсобного господарства, садівництва, традиційних
народних промислів (ст.6, 7, 58). В принципі ведення особистого
підсобного господарства можливе і без надання для цього спеціальної
земельної ділянки (заняття художніми промислами, технічним моделюванням,
пошиттям одягу тощо).

Водночас варто пам’ятати, що кожен з членів фермерського чи особистого
підсобного господарства може мати і своє особисте майно, майно
споживчого призначення або інше, не пов’язане з веденням такого
господарювання, яке не підпорядковане правовому режиму спільності.

Питання про вихід із селянського (фермерського) господарства
регулюються ЦКУ.

У разі виходу одного або кількох членів селянського (фермерського)
господарства з його складу (крім випадків, передбачених п. 3 цієї
статті) земельна ділянка та засоби виробництва поділу не підлягають.

Той, хто вийшов із господарства, має право на одержання грошової
компенсації, відповідної його частці у праві спільної власності на це
майно, яка могла б бути йому виділена при поділі.

Право одержання частки в натуральній формі, включаючи поділ земельної
ділянки та засобів виробництва, мають ті члени селянського
(фермерського) господарства, що виходять із нього з метою створення
нового селянського (фермерського) господарства. При цьому виділення
частки в натуральній формі для нового селянського (фермерського)
господарства здійснюється таким чином, щоб не позбавити перше селянське
(фермерське) господарство необхідних для його нормального функціонування
виробничих фондів.

Порядок виплати компенсації встановлюється взаємною домовленістю усіх
членів селянського (фермерського) господарства, а при недосягненні такої
домовленості спір вирішується в судовому порядку.

Припинення права власності селянського (фермерського) господарства.

Спільна сумісна власність селянського (фермерського) господарства
припиняється поділом господарства на два чи більше, а також виходом із
нього всіх його членів.

У разі припинення селянського (фермерського) господарства у зв’язку з
виходом із нього всіх його членів або за іншими підставами,
передбаченими законом, його майно, що залишилося після сплати податків
та інших платежів, належить членам колишнього господарства за правом
спільної сумісної власності і може підлягати поділу між ними відповідно
до правил ЦКУ.

Правовий режим земельної ділянки у цих випадках визначається за
правилами, встановленими законодавчими актами про землю.

3. Особливості права спільної власності на житловий будинок (квартиру).

Одним з найпоширеніших об’єктів права спільної часткової власності
громадян (сьогодні — також права сумісної власності) є житловий будинок.
Право спільної часткової власності на нього може виникнути внаслідок
укладення договорів купівлі-продажу або дарування, отримання кількома
особами будинку у порядку спадкування, а також спільної забудови.
Відповідно до законодавства громадянину в установленому порядку
надається земельна ділянка для індивідуального житлового будівництва.
Проте нерідко забудовнику надають різноманітну допомогу інші особи
(члени сім’ї, родичі, інші близькі особи). У законодавстві до
сьогоднішнього дня чітко не визначено правові наслідки такої допомоги.
Тому судові органи при розгляді справ даної категорії керувалися
відповідними постановами Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму
Верховного Суду УРСР.

Так, ще у постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 31 липня 1962 р.
«Про судову практику в справах про право особистої власності на жилі
будівлі» вказувалося, що за загальним правилом участь окремих осіб своєю
працею і коштами у будівництві жилого будинку на ділянці, відведеній
забудовнику, не може бути підставою для визнання за ними права спільної
власності на жилий будинок. Такі особи лише вправі були претендувати на
відшкодування забудовником понесених ними витрат у загальноцивільному
порядку. Разом з тим Пленум зазначив, що за фактичним співзабудовником
можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено наявність
домовленості між забудовником і фактичним співзабудовником про
будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано
згоду виконкому місцевої Ради народних депутатів на зміну договору про
надання земельної ділянки.

Пізніше позиція Верховного Суду СРСР з цього питання дещо змінилася. В
постанові Пленуму від 31 липня 1981 р. «Про судову практику по розгляду
спорів, пов’язаних з правом особистої власності на жилий будинок»
збережено лише одну умову для можливого визнання судом права спільної
власності за фактичним співзабудовником. Для цього повинно бути
встановлено, що між офіційним забудовником і фактичним співзабудовником
мала місце домовленість про створення спільної власності на жилий
будинок, і саме з цією метою останній вкладав свою працю і кошти у
забудову.

Разом з тим при вирішенні такого спору суд відповідно до
цивільно-процесуального законодавства повинен був притягнути до участі у
справі як третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет
спору, виконком місцевої Ради народних депутатів, колгосп, радгосп, інше
сільськогосподарське підприємство, які виділяли .для будівництва будинку
земельну ділянку, для з’ясування їхнього ставлення до пред’явлених
вимог. При цьому думка таких третіх осіб щодо поданого позову
враховувалася судом у сукупності з іншими матеріалами. Отже, якщо раніше
суд був зобов’язаний відмовити у визнанні за фактичним співзабудовником
права спільної власності на частину будинку при запереченні виконкому на
зміну договору про надання земельної ділянки, то за постановою Пленуму
від 31 липня 1981 р. рішення суду могло бути альтернативним.

Деякі з наведених положень судової практики радянського періоду знайшли
своє підтвердження також у наведеній вище постанові Пленуму Верховного
Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами). Водночас в ній
містяться нові рішення і роз’яснення щодо висвітлюваних правовідносин. В
постанові Пленуму ВС України зазначається, що участь інших осіб у
будівництві жилого будинку, здійснюваного забудовником, не створює для
них права власності на жилий будинок, крім випадків, коли це не
передбачено законом. Згідно з статтями 16 і 17 Закону України «Про
власність» таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велося
подружжям в період шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність), або
велось за рахунок спільної праці членів сім’ї (у такому випадку будинок
стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено
письмовою угодою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві
жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення
спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не
визнання права власності на будинок (його частину), а відшкодування
своїх затрат на будівництво (купівлю), якщо допомогу забудовнику
(покупцю) вони надавали не безоплатно. В принципі, сьогодні аналогічні
ситуації можуть мати місце і за участю юридичних осіб.

Виникає запитання, в якій формі повинні укладатися угоди про створення
спільної власності шляхом сприяння у забудові. Такі угоди, по суті, є
договорами про сумісну діяльність, передбачену ст.430 ЦК. Оскільки для
договорів про сумісну діяльність законодавство не встановлює особливої
форми укладення, то тут повинні застосовуватися загальні правила про
форму угод (усна або письмова). Однак, як правило, громадяни не
укладають письмово угоди про спільне будівництво навіть тоді, коли це за
законом необхідно. У таких випадках фактичний співзабудовник повинен
подати докази про наявність угоди про створення спільної власності на
забудову, а також про розмір допомоги основному забудовнику.

Здійснюючи право спільної часткової власності на жилий будинок,
співвласники вправі укладати угоди про розподіл користування реальними
частинами жилого будинку. При цьому вони повинні додержувати правил ч.2
ст.113 ЦК про те, що забороняється такий порядок користування жилим
будинком, за якого учаснику спільної часткової власності виділяються у
користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення
(підвал, коридор, комора тощо). Розмір виділених у користування
приміщень, як правило, повинен відповідати розміру часток у праві
спільної власності громадян. При неможливості досягнення такої
відповідності (наприклад, внаслідок архітектурно-будівельних
особливостей жилого будинку) можливі розбіжності між частками у праві
спільної власності і розмірами конкретних приміщень за наявності згоди
співвласників. При відсутності такої згоди спір вирішується судом. Якщо
перепланування будинку неможливе відповідно до часток у праві власності,
суд може винести рішення про виділення одному із співвласників у
користування менших за розміром приміщень і присудження йому з інших
співвласників грошової компенсації залежно від проведеного перерозподілу
часток у праві спільної власності на жилий будинок.

Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будинком
укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавства.
Проте, якщо учасники спільної часткової власності на жилий будинок за
угодою між собою встановили порядок користування відособленими
приміщеннями будинку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки
кожного, і таку угоду нотаріально посвідчено і зареєстровано у
виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, то вона є
обов’язковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей
будинок (ст. 118 ЦК). Для здійснення можливих будівельних змін необхідне
отримання дозволу виконкому місцевої Ради народних депутатів.

Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виділення часток у
жилому будинку. Відповідно до п.6 Постанови Пленуму ВС України від 4
жовтня 1991 р. (з наступними змінами) при вирішенні справ про виділ в
натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам
належить мати на увазі, що це допустиме, якщо кожній із сторін може бути
виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру)
або є технічна можливість переобладнати приміщення в ізольовані
квартири.

Якщо ж виділ частки будинку в натурі неможливий, суд може на підставі
відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями
будинку. Це можливе також стосовно учасників спільної сумісної
власності. При неможливості виділення частки в натурі або встановлення
порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою
присуджується грошова компенсація. Враховуючи конкретні обставини, суд
може і за відсутності згоди співвласника, що виділяється, зобов’язати
решту співвласників сплатити йому відповідну грошову компенсацію за
належну частку з обов’язковим наведенням мотивів (незначний розмір
частки не дає можливості здійснити виділ в натурі, власник у даному
будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.).
Зазначеною Постановою дані й інші роз’яснення щодо здійснення права
спільної власності на жилий будинок.

Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної,
квартири в багатоквартирних будинках, набуті в порядку приватизації,
погашення паю членом житлового, житлово-будівельного чи іншого
товариства, викупу наймачем квартири тощо. Тут можуть виникнути
надзвичайно складні відносини спільної власності. Так, якщо всі квартири
багатоквартирних будинків перебувають у власності окремих громадян, то
одночасно виникає право спільної власності на загальнобудівельні
конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то
може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих
квартир і власником всього будинку (житловим чи житлово-будівельним
кооперативом, підприємством тощо). Більше того, в одному будинку одні
квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової
власності, інші — на праві спільної сумісної власності. Наведені та інші
можливі варіанти спільного здійснення права власності на квартири
свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому при
вирішенні питань, пов’язаних з цими правовідносинами, необхідно
керуватися як загальними нормами цивільного законодавства, так і
спеціальними актами законодавства, зокрема Правилами користування
приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями. Типовим
статутом товариства (об’єднання) власників квартир (будинків), статутами
цих товариств (об’єднань).

4. Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних
осіб).

До прийняття Закону про власність в СРСР, Закону України «Про
власність», як вже зазначалося, виникнення спільної власності за участю
організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і
правове регулювання таких відносин. У ЦК України їх регулюванню
присвячено безпосередньо всього кілька статей (ст.ст. 112—117,430—434),
відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між
організаціями, які володіли майном на праві оперативного управління.

Найпоширенішою правовою підставою створення спільної власності було
укладення договору про сумісну діяльність (ст.430 ЦК), за яким сторони
зобов’язуються спільно діяти для досягнення господарської мети щодо
будівництва і експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного
підприємства чи установи (що не передаються в оперативне управління
організації, яка є юридичною особою), водогосподарських споруд і
пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних, жилих будинків
тощо.

В колишньому СРСР склалися в основному дві правові форми об’єднання
майна організацій, які ведуть до виникнення спільної власності. При
першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій
про сумісну діяльність. Учасники такого договору об’єднують належне їм
майно і стають співвласниками на засадах часткової власності. Для цього
учасники договору роблять внески грошима, іншим майном або трудовою
участю. При цьому співвласники не створюють спеціального органу з
правами юридичної особи для управління їхнім спільним майном. При другій
правовій формі майнового об’єднання організації на свої кошти утворювали
спеціальні міжколгоспні, кооперативно-державні, державно-кооперативні
підприємства з правами юридичної особи, здійснюючи право оперативного
управління майном у своїй господарській діяльності (будівельні роботи,
переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, колгоспи і радгоспи мали
входити до складу виробничих об’єднань, зберігаючи за собою економічну і
юридичну самостійність, а також право власності чи право оперативного
управління (нині право повного господарського відання) на не передане
об’єднанню майно.

Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об’єднань
визначався переважно спеціальним законодавством, наприклад. Типовим
положенням про кооперативно-державну і державно-кооперативну організацію
в системі Держ-агропрому СРСР. Нині такі підприємства реформуються
шляхом приватизації державної частки.

Міжгосподарські підприємства (організації), маючи статус юридичної
особи, розпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної
правоздатності. Такі підприємства не є суб’єктами права власності, а
тому не вправі були розпорядитися належним майном у цілому, оскільки це
означало б, по суті, ліквідацію спільної власності. При припиненні
діяльності міжгосподарського підприємства його майно ділилося у
відповідних частках між усіма учасниками.Виробничі і агропромислові
об’єднання мали права юридичної особи і здійснювали свою діяльність на
основі майна, внесеного колгоспами і радгоспами на умовах права
оперативного управління. Одночасно колгоспи і радгоспи зберігали свою
економічну і юридичну незалежність (самостійність). Певний час
найпоширенішою формою об’єднань колгоспів і радгоспів були
агропромислові об’єднання — так звані РАПО. Проте така форма об’єднань
виявилась малоефективною, у зв’язку з чим колгоспам, радгоспам та іншим
їхнім учасникам було надане право вільного виходу з них, що фактично
призвело до їхньої ліквідації.

В ході економічних реформ в Україні були зняті політичні і правові
перешкоди на шляху створення більш ефективних форм співпраці підприємств
різних форм власності та виробничої кооперації. Правовою підставою для
цього служить, зокрема, ст.З Закону України «Про власність», якою
передбачається об’єднання майна громадян, юридичних осіб і держави, та
утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності
сумісних підприємств за участю українських та іноземних юридичних осіб і
громадян. У цих випадках між юридичними особами може виникнути як
спільна часткова, так і спільна сумісна власність на певне майно.

В ринкових умовах переважною формою підприємства стають різноманітні
господарські товариства (акціонерні, товариства з обмеженою
відповідальністю та ін.), утворювані засновниками (юридичними особами,
громадянами). Відповідно до установчого договору вони формують за
рахунок власних коштів, техніки, устаткування та іншого майна статутний
фонд, що стає власністю цього господарського товариства. Однак,
втрачаючи право власності на майно, передане до статутного фонду,
засновники водночас набувають відповідні корпоративні права, в т.ч.
право на одержання дивідендів з врахуванням його частки у статутному
фонді. У разі виходу засновника (учасника), наприклад, з товариства з
обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна
товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. На його вимогу
та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково
в натуральній формі (ст.54 Закону «Про господарські товариства»). Тобто,
можливі випадки, що засновник (учасник) товариства може знову набути у
власність майно, передане ним до статутного фонду.

І все-таки найбільш простою і розповсюдженою формою об’єднання
юридичними особами діяльності і майна є договори про сумісну діяльність,
якими сторони визначають умови виникнення та здійснення права спільної
власності. Нерідко з цього приводу між ними можуть виникнути спори.

Так, державна комунальна фірма «Київпобут» у зв’язку з відсутністю
власних коштів 4.02.1993 р. уклала з Експортно-імпортним банком України
договір, за яким банк зобов’язався частково фінансувати будівництво
Будинку побуту, а фірма «Київпобут» зобов’язалася надати банку
відповідну частину виробничих приміщень у власність (повне господарське
відання). Однак після завершення будівництва фірма «Київпобут»
відмовилася виконати це зобов’язання. Рішенням арбітражного суду М.Києва
від 9.03.1994 р. було задоволене позов Експортно-імпортного банку
України про визнання за ним права власності на відповідну частину
спільно збудованих виробничих приміщень площею 1146 кв.м (Архів
арбітражного суду М.Києва, справа №11/14. —1996).

Продовжує залишатися невизначеною в законодавстві, юридичній літературі
правова природа підприємства, заснованого на власності трудового
колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства,
громадської та релігійної організації. В Законі «Про власність»
власність такого підприємства одержала назву колективної. Однак,
запропонована законодавцем конструкція права колективної власності є
невдалою, оскільки, зокрема, дає підстави для її ототожнення з спільною
власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це
відбувається тому, що з однієї сторони власником майна колективного
підприємства визнається юридична особа, а з іншої — колектив орендарів,
трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які
утворили цю юридичну особу. Фактично цим утверджується концепція
подвійного і навіть потрійного власника щодо одного і того ж майна, що
неприпустимо для правової системи. Усуненню цієї суперечності може
сприяти нова Конституція України 1996 р., в якій не передбачена
колективна форма власності.

Висновок

В даній курсовій роботі розглянуто одне з найважливіших питань, яке
виникає у сфері цивільно-правових відносин між громадянами та юридичними
особами – право спільної власності.

Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його
допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення
матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання
сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв’язків і товариських
взаємин, а також отримання трудових доходів.

Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних
осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської
діяльності, економії коштів і ресурсів.

Отже, право спільної власності є невід’ємною ланкою у суспільних
відносинах, що виникають в державі між організаціями, громадянами, а
також між державою та організаціями (громадянами). І це право повинне
захищатися законом.

Практичне завдання: заява до суду про поновлення громадянина в
дієздатності.

До Івано-Франківського місцевого суду

Кметюк Ірини Дмитрівни,

яка мешкає в м. Івано-Франківську,

по вул. Шевченка 26/5

про поновлення Кметюка Юрія

Васильовича, 1943р. народження,

уродженця м. Івано-Франківська,

який мешкає в м. Івано-Франківську,

по вул. Шевченка 26/5,

у дієздатності

Заява

Рішенням Івано-Франківського місцевого суду від 17 жовтня 1999р. мій
чоловік, Кметюк Юрій Васильович, внаслідок психічної хвороби був
визнаний недієздатним.

Згідно з рішенням судс над ним встановлена опіка.

Уданий час гр. Кметюк Юрій Васильович стаціонарне пройшов лікування у
психоневрологічнійлікарні, стан його здоров’я значно покращився, і він
може розуміти значення своїх дій і керувати ними. Опіки не потребує.

Відповідно до ст. 15 ЦКУ, ст. 260 ЦПК України

Прошу:

Поновити у дієздатності Кметюка Юрія Васильовича, 1943р. народження,
уродженця м. Івано-Франківська, який мешкає в м. Івано-

Франківську, по вул. Шевченка 26/5.

2. Запитати виписку з історії хвороби гр. Кметюка Юрія Васильовича.

Додаток:

Копія рішення суду про визнання громадянина Кметюка Юрія Васильовича
недієздатним.

Копія свідоцтва про шлюб.

3. Довідка про прописку.

4. Довідка лікаря-психіатра про стан здоров’я Кметюка Юрія
Васильовича.

5. Дві копії заяви.

6. Марка державного мита.

18 січня 2002 р. Підпис
____________(Кметюк І.Д.)

Список використаної літератури:

1. «Конституція України». К., 1996.

2. «Цивільний кодекс України»(діюче законодав-

ство зі змінами на 20.06.2002 р.). К., 2002.

3. «Цивільний кодекс України» (проект). Книга

перша. Текст прийнятий Верховною Радою

України 8 червня 2000 р.

4. «Цивільне право України». Частина перша.

Підручник для студентів юридичних вузів і

факультетів. Редакційна колегія: О.В. Дзера,

Н.С. Кузнєцова, О.А. Підопригора, Д.В. Боброва.

К.: «Вентурі»; 1997.

5. «Цивільне та сімейне право України». Харків:

«Одісей»; 2002.

6. «Цивільне право України» ( під редакцією

О.В. Дзери). К.: « Юрінком Інтер »; 2002.

7. «Цивільне право України» ( під редакцією

Підопригори О.А. ). К., 1994.

8. І.В. Бюріков, Ю.А. Заіка, В.М. Співак «Цивільне

право України» (Загальна частина) . К.: «Науко-

ва думка»; 2000.

9. «Цивільне та сімейне право України у запитан-нях та

відповідях» ( під редакцією Є.О. Харито-нова ).

К., 2002.

10. М.І. Хавронюк, М.І. Митник «Юридичний

довідник для населення». К.: «А.С.К.»; 1999.

11. Заика Ю.А., Гопанчук В.С. «Юридический

справочник на каждий день». К., 1997.

12. « Кодекс про шлюб та сім’ю ». К., 2001.

13. « Сімейний кодекс України ». К., 2002.

14. « Сімейне право України ». (За редакцією

Дзери О.В.). К.: «Вентурі»; 1997.

15. «Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР». Науково-

практичний коментар (за редакцією О.Н. Якименка)

К., 1973.

16. Співак В.М., Гопанчук В.С. «Законодавство

України про шлюб і сім’ю». К.: «Наукова думка»;

1998.

17. «Судові зразки документів (заяви, позовні заяви,

спори, клопотання)». Практичний посібник.

К., 1998.

Проект цивільного кодексу України (ст. 353 ч.1) від 8.06.2000.

Проект цивільного кодексу України (ст. 353 ч.1) від 8.06.2000.

Практика судів України в цивільних справах. — 1995.№2. – С.77-78.

Проект цивільного кодексу України (ст. 354 ч.1,2) від 8.06.2000.

Спільність майна засновників та учасників господарських товариств
регулюється Законом «Про господарські товариства» та іншими
законодавчими актами.

Проект цивільного кодексу України (ст. 360 ч.1) від 8.06.2000.

Проект цивільного кодексу України (ст. 360 ч.2) від 8.06.2000.

Судова практика в цивільних і кримінальних справах. — К., 1989. – С.21.

П.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з
наступними змінами) «Про практику застосування судами законодавства, що
регулює право власності громадян на жилий будинок». П.11 Постанови
Пленуму Верховного Суду України від 22.12.95 р. «Про судову практику у
справах про захист права приватної власності».

Проект цивільного кодексу України (ст. 354 ч.3,4,5) від 8.06.2000.

Халфина Р.А. Право личной собственности граждан. – М., 1955. – С.87;

Тархов В.А. Советское семейное право. – Саратов, 1963. – С.48;

Власова А.Г. Имущественньїе отношения супругов. – М., 1963. – С.11.

Постанова Пленуму ВС України «Про деякі питання, що виникають в судовій
практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім ‘ю України» від 15
червня 1973 р. (з наступними змінами).

Проект цивільного кодексу України (ст. 354 ч.6) від 8.06.2000.

Проект цивільного кодексу України (ст. 368) від 8.06.2000.

Проект цивільного кодексу України (ст. 369) від 8.06.2000.

Приватизація житла в Україні. — К., 1993. — С.22—36.

Бюллетень нормативных актов министерств и ведомств СССР. – 1987. — №9.

PAGE

PAGE 38

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020