Форма державного правління
Форма державного правління — це спосіб організації державної влади,
зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер
форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим
статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена
насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному
механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту.
Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і
виконавчої влади.
Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки
зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і
послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск’є. Він
розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала
здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади визначалися
як рівнозначущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск’є розглядав поділ
влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як
розмежування політичних сил, що здійснюється в ім’я політичних свобод.
На його думку, зосередження всіх названих влад у руках однієї особи чи
групи осіб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму і гарантію
додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні
прихильники цієї ідеї.
Концепція Ш. Монтеск’є справила великий вплив на розвиток конституційної
теорії і практики і, зокрема, знайшла пряме відображення в
конституційних актах періоду французької революції XVIII ст. Одне з
положень Декларації прав людини і громадянина 1789 p. визначало, що
«суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не
здійснений поділ влад, не має конституції». Характерно, що Декларація у
тій чи іншій формі була інкорпорована до змісту багатьох прийнятих за
два століття конституцій Франції, включаючи і чинну.
Принцип поділу влад є підґрунтям Конституції США 1787 p., хоча прямо в
її тексті він і не згадується. Цей принцип знайшов пряме відображення в
структурі американської конституції. Так, перші три з семи статей її
головного тексту присвячені організації і повноваженням органів
законодавчої, виконавчої і судової влад. Юридична форма закріплення
принципу поділу влад тут має вигляд структурно-функціонального
визначення кожного з вищих органів держави у нормах основного закону.
Саме така форма закріплення поділу влад довгий час була
загальноприйнятою в конституційному праві зарубіжних країн, які реально
або номінальне сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх
конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., відповідний
принцип до того ж прямо задекларований. Декларуючи на конституційному
рівні поділ влад, правлячі кола застерігають необхідність відповідними
засобами створити умови для переходу до нових форм державно-політичного
життя. З іншого боку, це означає проголошення відмови від раніше
прийнятих принципів організації влади і побудови державного механізму.
Що ж до сучасного розуміння принципу поділу влад, то його зміст, по
суті, має два тлумачення, які знаходять втілення в різних формах
правління і водночас відбивають власне факт їхнього існування.
Перше тлумачення поділу влад передбачає формальну ізольованість кожної з
них, відсутність між ними тісних функціональних відносин. Таке
тлумачення поділу влад асоціюється з президентською республікою.
Класичним є варіант поділу влад за Конституцією США.
Президентсько-республіканська форма правління тут грунтується на
жорсткому поділі влад, який, проте, реально означає лише загальне
розмежування функціональної компетенції між сферами влади, а точніше —
між трьома вищими органами держави,
Особливістю практичної реалізації принципу поділу влад є її звичайне
доповнення у вигляді так званої системи стримувань і противаг. Ще Ш.
Монтеск’є писав, що розподілені влади повинні взаємно врівноважуватись.
Пізніше ідея стримувань і противаг набула широкого визнання в
конституційній теорії багатьох країн. Ця ідея пов’язувалася з
необхідністю не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й
забезпечити стабільність і сталість у діяльності державних інститутів.
Сама ж система стримувань і противаг, покладена в основу організації і
функціонування вищих органів держави, втілена в багатьох положеннях
Конституції США. Зокрема, остання визначає різні способи формування
органів усіх трьох влад: конгрес обирається виборчим корпусом, президент
— непрямими виборами, колегією вибірників, які, в свою чергу, обираються
народом, верховний суд формується спільно президентом і верхньою палатою
конгресу — сенатом. Ідея стримувань і противаг у її конституційному
оформленні пов’язується також з різними строками повноважень вищих
органів. Усе це покликане забезпечити самостійність відповідних сфер
влади.
Найголовнішим є те, що в межах системи стримувань і противаг, відповідно
до конституційних норм, створено структуру взаємодій і взаємообмежень
вищих органів держави, а звідси — трьох поділених влад. Так, у США
конгрес може притягати президента до відповідальності, використовуючи
процедуру імпічменту, а сенат — відхиляти кандидатури на зайняття
урядових або ряду інших федеральних посад, запропоновані президентом. У
свою чергу, президент може перешкодити введенню в дію прийнятого
конгресом закону, застосувавши вето. Члени верховного суду призначаються
президентом з «поради і згоди» сенату, тобто спільно законодавчою і
виконавчою владою. З іншого боку, верховний суд здійснює функцію
конституційного контролю законодавчої діяльності конгресу і
правотворчості президента.
Принцип поділу влад є своєрідним постулатом. У зарубіжній конституційній
теорії і практиці до нього звертаються майже кожного разу, коли
виникають різні кризові ситуації у сфері державно-політичних відносин
владарювання. Все це свідчить про значущість і життєвість цього
принципу. Нерідко принципу поділу влад надають суто політичного значення
і не фокусують увагу на його юридичному змісті. Такий підхід грунтується
на визнанні того, що навіть за умови наявності у державних інститутів
різних повноважень і функцій їхні дії спрямовані на досягнення спільної
мети. Тим самим принцип поділу влад, по суті, замінюється принципом
розподілу державних функцій.
Еволюція ідеї поділу влад супроводжується зміною відповідної практики.
Однією з таких змін є тяжіння до розширення функцій виконавчої влади.
Таке явище має місце за будь-якої форми правління. Воно є об’єктивним за
своїм характером, хоча його і не слід абсолютизувати.
Ніде практична реалізація відповідних теоретичних концепцій не призвела
до абсолютного поділу влад. Навіть у президентських республіках окремі
законодавчі та виконавчі функції розподіляються між різними за
формальним призначенням державними органами. До деякої міри це
стосується і судових функцій (окремі судові повноваження парламентів,
адміністративна юстиція тощо).
Згідно з іншим тлумаченням відповідного принципу, незважаючи на їх
формальний поділ, влади повинні тісно співпрацювати і взаємодіяти.
Подібне тлумачення поділу влад найбільшою мірою відповідає природі
парламентарних форм правління. У країнах з такими формами правління
принцип поділу влад нерідко зазнає суттєвих коректив або навіть взагалі
заперечується. Багато теоретиків, виходячи з особливостей організації та
діяльності державного механізму, не бачить тут необхідності в чіткому
поділі влад. Вони посилаються при цьому на нібито властиве
парламентарним за формою правління країнам явище — часткову збіжність,
або частковий розподіл функцій органів законодавчої і виконавчої влади,
що інколи призводить до «змішування влад». Подекуди в межах цих і
подібних концепцій поділ влад визначається тільки як незалежність суду.
Широкого визнання в країнах з парламентарними формами правління набули
концепції дифузії, дисперсії влади. Їхні автори фактично заперечують
жорсткий поділ влад. На їхню думку, владні повноваження здійснюються
різними державними органами та посадовими особами. Між цими органами
далеко не завжди можна провести чітку грань за інституціональним і
функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ними. Як вважають
ці автори, чим більше органів здійснюють владні повноваження, тим меншою
є ймовірність монополізації влади, тим менше можливостей для свавільного
і деспотичного правління, яке обмежує свободу особи.
Поняття поділу влад відоме і конституційній теорії країн з так званою
змішаною республіканською формою правління, зокрема Франції. Французькі
конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого поділу
влад. Проте, намагаючись пристосувати цей принцип до існуючих
державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття
законодавчої і виконавчої влади. Вони вважають, що термін «виконавча
влада» є вузьким і в цілому невдалим. Функції уряду не зводяться тільки
до виконання законів. Урядова, або управлінська, функція, на їхню думку,
вбирає в себе законодавчу функцію, а це призводить до того, що остання
більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.
Дещо інший підхід запропонував відомий французький учений Моріс Дюверже.
Він вважав, що різниця між законодавчою і виконавчою владою не має
значення, адже лідер партії парламентської більшості володіє тією й
іншою, оскільки керує урядом і контролює цю більшість. Тому, писав М.
Дюверже, говорити, що обидві ці влади розмежовані — фікція, а справжній
поділ влади має місце між урядом і опозицією.
Подібні теоретичні концепції певною мірою пов’язані із змістом
Конституції Франції 1958 p., яка грунтується на одному з варіантів
поділу влад. Цей варіант сполучає елементи жорсткого поділу з класичними
інститутами парламентаризму. Так, ст. 23 закріпила принцип несумісності
функцій члена уряду з депутатським мандатом, що властиве президентським
республікам. Водночас у ст. ст. 20, 49 і 50 зафіксований принцип
політичної відповідальності уряду, який характеризує парламентарні форми
правління.
Сама ж форма державного правління має кілька сучасних різновидів. Кожен
з них в умовах конкретної країни має свої особливості, що не заважає
визначенню загальних характеристик.
Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є
президентська республіка. Класичною президентською республікою
вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в
цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших зарубіжних
країнах.
Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних
вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи
стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3)
поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4)
формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5)
відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;
6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність
інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами
міністрів, які б і несли за них відповідальність.
Характеризуючи президентську республіку, слід зазначити, що її
класичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади — президента
і парламенту. У США це найбільш наочно виявляється у періоди так званого
розділеного правління, коли президент і парламентська більшість
репрезентують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків
практичної реалізації принципу поділу влад у класичній президентській
республіці є і те, що виконавча влада має порівняно невеликі можливості
для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає
певні засоби контролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади
залишаються незалежними одна від одної, що, будучи поєднаним із
взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне
управління державними справами.
Певні відмінності характеризують президентсько-республіканську форму
державного правління, що існує в країнах Латинської Америки. Тут, за
умови формального проголошення жорсткого поділу влад, вирішальну роль у
державному механізмі відіграють органи виконавчої влади, а саме
президент. Останній наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому
активно втручатись у сферу законодавчої і впливати на функціонування
судової влади. До того ж свої повноваження президент здійснює нерідко в
умовах, коли відсутні розвинута партійна система і відповідні політичні
засоби контролю за діяльністю державного механізму. Характерно, що
прийнята в латиноамериканських країнах форма державного правління іноді
визначається як «суперпрезидентська» республіка.
Запроваджений у названих країнах варіант президентської республіки за
деякими ознаками навіть формально відрізняється від свого класичного
прототипу, яким є президентська республіка в США. На відміну від США, де
президент обирається непрямими виборами, тут відповідні вибори мають, як
правило, прямий характер. Конституції багатьох держав Латинської Америки
не припускають переобрання президента на наступний строк, хоч у практиці
відповідних країн таке обмеження далеко не завжди має реальне значення.
Нарешті, у деяких з них відсутня посада віце-президента, що, без
сумніву, сприяє посиленню особистої влади самого фактичного глави
виконавчої влади.
Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарні
республіка і монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в
монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в
республіках — шляхом виборів.
Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах.
Їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень глави держави (президента,
монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних
повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у
сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду
парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже
номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна
та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити
парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6)
контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним
міністром. Ознакою парламентарно-республіканської форми є також те, що
глава держави — президент — обирається не на загальних виборах, а
парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з
депутатів того ж парламенту.
Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами
правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі
важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій,
яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в
ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії
або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут
звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або,
у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу
керівництва однієї з партій правлячої коаліції.
Тому не дивно, що в зарубіжній політологічній літературі парламентарні
форми правління нерідко визначаються як «правління партій». У будь-якому
випадку ефективне функціонування державного механізму за умови
сприйняття парламентарних форм правління здійснюється лише тоді, коли
суспільство має досить високий рівень політичної організації і, зокрема,
характеризується наявністю розвинутої партійно-політичної структури.
Історично першою парламентарною формою правління була парламентарна
монархія. Парламентарна республіка є, по суті, її пізнішим варіантом.
Сама ж парламентарно-монархічна форма сформувалася шляхом еволюції
феодальної монархії, яка відбувалася протягом кількох століть під
впливом загальних соціально-економічних і політичних факторів. У процесі
цієї еволюції абсолютна монархія поступилася місцем конституційній
монархії та її різновидам — послідовно дуалістичній і парламентарній.
Парламентарно-монархічна форма правління зафіксована в конституціях,
прийнятих у багатьох розвинутих країнах, серед яких насамперед слід
назвати Бельгію, Великобританію, Данію, Іспанію, Люксембург, Нідерланди,
Норвегію, Швецію та Японію. Наявність у більшості з цих країн такої
форми державного правління пояснюється еволюційним характером
суспільно-політичного розвитку, гнучкістю відповідних державних
інститутів. Не останню роль у збереженні тут монархічної форми відіграє
й те, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як
символ єдності народу.
Своєрідністю відзначається парламентарно-монархічна форма правління,
прийнята в ряді країн — колишніх колоніальних володіннях Великобританії.
Ці країни за традицією іноді називають домініонами. Серед них насамперед
слід назвати Австралію, Канаду і Нову Зеландію. В останні десятиліття
внаслідок проведених конституційних реформ кількість домініонів серед
країн, що розвиваються, помітно зменшилася.
Домініони не тільки сприйняли головні засади британської конституційної
моделі, а й зберегли певні, що існували ще за колоніальних часів,
державно-правові зв’язки з колишньою метрополією. Зокрема, всі вони
вважаються парламентарними монархіями, але власних монархів не мають.
Британський монарх є номінальним главою держави, а його функції в
кожному з домініонів здійснює генерал-губернатор. Генерал-губернатор
формально призначається британським монархом за поданням уряду
домініону, хоча такий порядок узвичаївся не відразу. Наприклад, у Канаді
лише в другій половині 20-х років XX ст. відповідні призначення стали
робити за попередньою згодою місцевого уряду, а з 50-х років — тільки за
поданням останнього. Вирішальну роль у процедурі призначення
генерал-губернатора відіграє прем’єр-міністр, який фактично і визначає
її результати. Строк повноважень генерал-губернаторів — 5—6 років.
Порівняно менш поширеною є парламентарно-республіканська форма
державного правління. На європейському континенті до неї без будь-яких
застережень можна віднести Албанію, Грецію, Естонію, Італію, Латвію,
Словаччину, Угорщину, Чехію, ФРН та Югославію, хоч і названі країни
мають помітні відмінності. Майже винятком є форма парламентарної
республіки для конституційної практики країн, що розвиваються (наприклад
Індія).
Що ж до порядку заміщення посади президента в парламентарних
республіках, то він також має відмінності. У Греції, Ізраїлі, Латвії,
Мальті, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії та Югославії президентів
обирають самі парламенти. В Естонії президента обирає парламент, а в
разі його невдачі — колегія вибірників. До складу цієї колегії входять
депутати парламенту і представники рад місцевого самоврядування. Кожна
рада місцевого самоврядування (представницький орган) обирає до колегії
вибірників не менше одного представника. Для виборів президентів у
парламентарних республіках звичайно потрібна кваліфікована більшість у
першому турі й абсолютна або навіть проста більшість в усіх наступних
турах голосування.
У ФРН президента обирає спеціальна колегія (федеральні збори), до складу
якої входять у рівній кількості члени нижньої палати парламенту і
делегати, обрані законодавчими органами суб’єктів федерації — земель. В
Індії до складу колегії, що обирає президента, входять виборні члени
обох палат парламенту і виборні члени законодавчих органів штатів. В
Італії президент обирається на спільному засіданні членів парламенту. У
виборах також беруть участь по три делегати від кожної з областей, які,
в свою чергу, обираються обласними радами. Від однієї з областей
обирається один делегат. Існують і інші варіанти заміщення політичної
посади президента в парламентарних республіках, але у будь-якому випадку
відповідні вибори проводяться за участю парламенту.
Значними особливостями характеризується республіканська форма правління,
прийнята в Швейцарії. Нерідко цю країну ідентифікують як парламентарну
республіку. Але це не точно. Відповідну форму можна визначити як
директоріальну республіку.
На рівні федерації органом виконавчої влади в Швейцарії є союзна рада
(уряд), яка обирається строком на чотири роки на об’єднаному засіданні
палат парламенту. Кожний з членів союзної ради очолює окремий
департамент (міністерство). Зі складу союзної ради парламент щорічно
обирає президента союзу і віце-президента. Останні на цих посадах
здійснюють окремі представницькі й почесні функції, зокрема, президент
веде засідання союзної ради. Водночас президент і віце-президент
виконують функції керівників окремих департаментів, включених до
структури уряду.
За Конституцією Швейцарії встановлена несумісність депутатського мандата
і членства у складі союзної ради, хоч усі без винятку члени ради можуть
брати участь у парламентських дебатах без права вирішального голосу.
Члени союзної ради (міністри) не йдуть у відставку у випадках, коли їхні
пропозиції не знаходять підтримки в депутатів представницького органу.
Більше того, швейцарська конституція не знає інституту політичної
відповідальності уряду перед парламентом, хоча союзна рада повинна
звітувати на кожній сесії представницького органу. Уряд функціонує
протягом усього періоду парламентських повноважень. Такий консенсус між
законодавчою і виконавчою владою зумовлений тим, що до складу союзної
ради звичайно обираються представники всіх основних політичних партій.
Характерно, що ні союзна рада, ні президент не мають права вето на
рішення парламенту. Не наділені вони і правом його розпуску.
У цілому прийнята в Швейцарії форма державного правління є унікальною.
Її особливості пов’язані з відмінним від інших розвинутих країн балансом
між законодавчою і виконавчою владою. Юридичні передумови існування цієї
форми правління доповнюються широким спектром політичних передумов. До
останніх у першу чергу належать глибокі демократичні традиції у сфері
державно-політичного життя країни, зумовлені загальними економічними і
соціальними факторами її розвитку. За словами відомого державознавця XIX
ст. А. Есмена, незважаючи на захоплення, яке швейцарська система
державного управління викликає у багатьох, вона не придатна для
пересадження на інший грунт. На сьогодні форма директоріальної
республіки залишається однією з головних індивідуальних ознак державного
ладу саме Швейцарії.
Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так
звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність
конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко
називають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними)
або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.
Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської
і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу
держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними
повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого
боку, як і в парламентарній республіці, суб’єктами виконавчої влади є
прем’єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед
представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми
правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія,
Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія,
Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість
країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.
Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не
арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних
форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних
повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і
прем’єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною
республіканською формою правління мало чим відрізняються від
парламентарних (Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща,
Румунія, Франція) республік.
Конституції більшості відповідних держав припускають можливість
своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення
повноважень між президентом і прем’єр-міністром. Це пов’язано з
невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих конституційних
положень щодо виконавчої влади. Подібна якість основних законів не може
сприйматися однозначно. Як результат, статус президента і
прем’єр-міністра може змінюватися залежно від суспільно-політичних
обставин, що склалися на даний момент, і навіть від авторитету
політиків, які займають відповідні посади.
Розглянуті форми державного правління не є характерними для переважної
більшості країн, що розвиваються. Пояснення полягає в тому, що форма
правління, як і будь-яка інша загальна ознака державного ладу, має
відповідати реаліям суспільно-політичного життя кожної конкретної
країни, потребам її розвитку, традиціям тощо.
На сьогодні в країнах, що розвиваються, існують як монархічні, так і
республіканські форми правління, хоча домінують останні. Найбільш
поширеною в молодих незалежних країнах є форма так званої монократичної
республіки. Президентська посада тут заміщується (за нечисленними
винятками) шляхом загальних виборів. При цьому президент звичайно сам
призначає віце-президента. Як правило, президент концентрує в своїх
руках усю виконавчу владу, а уряд вважається допоміжним органом. У ряді
країн запроваджено посаду адміністративного прем’єр-міністра, який
виступає в ролі не глави уряду, а помічника президента. Адміністративний
прем’єр-міністр здійснює функції з координації діяльності міністерств і
діє лише в межах повноважень, делегованих йому президентом. У більшості
країн, що розвиваються, уряд формується президентом і несе перед ним
відповідальність. У переважній більшості країн президент має право
розпуску представницького органу.
Монократична республіка практично повністю відкидає принцип поділу влад.
Тут відсутні функціональний розподіл між вищими органами держави та
більш-менш збалансована система стримувань і противаг. Водночас для
монократичної республіки характерною є також відмова від багатьох засад
парламентаризму, зокрема від участі парламенту у формуванні уряду та від
інституту відповідальності уряду перед представницьким органом.
Президент концентрує в своїх руках усі основні владні повноваження. Його
конституційний статус посилюється тим, що він, як правило, очолює
правлячу партію, яка е єдиною в країні. В умовах юридичне або фактично
встановленого однопартійного режиму відбувається зрощення партійного
апарату з державним механізмом. Це також відбивається на позиціях
президента і може сприйматись як характерна ознака значної частини
моно-кратичних республік.
У так званих мусульманських країнах збереглась і така реліктова форма
правління, як абсолютна монархія (Оман, Саудівська Аравія). Для деяких з
цих країн характерна історично перехідна форма — дуалістична монархія
(Йорданія, Кувейт, Марокко тощо). Загальною ознакою дуалістичних
монархій є те, що тут реальні владні повноваження розподілені між
монархом і парламентом, хоча монарх звичайно зберігає домінуючі позиції.
Крім монархій, у мусульманських країнах прийняті і республіканські форми
правління. Найбільш цікавою серед них є теократична (ісламська)
республіка, прикладом якої може бути Іран. Конституція цієї країни
встановила засади побудови державного механізму, які за багатьма
ознаками можна порівняти з тими, що узгоджуються з традиційними
республіканськими формами. Однак поряд з такими інститутами, як
президент і парламент, вона фіксує наявність так званого керівника.
Останній наділений верховною духовною і політичною владою і здійснює
функції вождя нації, яка сприймається як громада мусульман.
Неординарними слід визнати і деякі інші конкретні форми державного
правління, прийняті у зарубіжних країнах.
Отже, характер форми правління в тій чи іншій країні відображає
особливості державного ладу, зафіксовані в основному законі. Йдеться про
конституційне визначені взаємовідносини вищих органів держави,
насамперед органів законодавчої і виконавчої влади. Іноді в конституціях
прямо визначається форма правління. «Політичною формою Іспанської
держави є парламентарна монархія», — записано в ст. 1 Конституції
Іспанії. «Формою державного ладу Ірану є ісламська республіка»,—
свідчить ст. 1 Конституції Ірану. У Конституції Греції зазначено, що тут
прийнята форма парламентарної республіки (ст. 1). У такому або у більш
загальному вигляді форма державного правління визначена в основних
законах Болгарії, Данії, Ісландії, Латвії, Литви, Молдови, Норвегії,
Румунії та інших. Однак у переважній більшості випадків про характер і
особливості форми правління можна говорити, лише проаналізувавши ті
розділи конституцій, в яких ідеться про повноваження вищих органів
держави. Багато дає і вивчення відповідної державно-політичної практики.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
