Пошукова робота:
Фізичні особи
Правовий статус громадян (фізичних осіб) як суб’єктів цивільного права.
Цивільне право має за мету упорядкувати поведінку людей у різних
життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість автономно
вирішувати приватні суспільне значимі питання.
Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли людина з її інтересами буде
в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на
захист громадянина як особи, як суб’єкта права.
Варто усвідомити, що суб’єктом права громадянин є не тільки тому, що
дозвіл на це йому надала держава в спеціальних законодавчих приписах, а
й внаслідок вироблених суспільством традицій, звичаїв.
Правовий статус громадянина як суб’єкта цивільного права
характеризується не лише свободою і незалежністю, а ще й тим, що його
свобода і незалежність є обмеженими. Адже якщо особа претендує на те,
щоб до неї ставилися як до громадянина, поважали її честь і гідність, то
й сама вона мусить таким же чином ставитися до інших. Аморальні вчинки
особи при укладанні угод або виникненні інших юридичних фактів,
порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати
недійсність таких угод (навіть у тому випадку, якщо в законі не
передбачено подібної підстави припинення правовідносин) або призводити
до інших негативних для порушника наслідків.
На правовий статус особи впливають як природні, так і суспільні, в тому
числі й правові фактори.
До правових факторів відносяться цивільна правоздатність і цивільна
дієздатність.
Цивільна правоздатність – це здатність громадянина мати цивільні права і
обов’язки.
Термін «правоздатність» застосовується в широкому і вузькому значенні. У
широкому значенні під правоздатністю розуміють здатність громадянина
мати права і обов’язки, що стосуються всіх галузей права (державного,
адміністративного, трудового, сімейного тощо),
У вузькому значенні під правоздатністю розуміють цивільну
правоздатність, тобто здатність особи мати права і обов’язки в сфері дії
цивільного права. Саме в такому значенні термін «правоздатність*
застосовується в Цивільному кодексі та інших цивільно-правових актах.
Але це не означає, що цивільна правоздатність не пов’язана з іншими
галузями права. Чисельні норми конституційного права є базовими для
розвитку цивільного законодавства, в тому числі й норм, що регулюють
відносини, пов’язані з правоздатністю. На підставі норм кримінального та
адміністративного права громадянина можна обмежити в правоздатності.
Цивільна правоздатність визнається однаковою мірою за всіма громадянами
незалежно від їх віку, стану здоров’я та інших факторів.
Цивільна правоздатність виникає в момент народження. Це означає, що ще
до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло
прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною.
З цього випливає, що для визнання громадянина правоздатним потрібно, щоб
він народився живим. Чинне законодавство України не встановлює якогось
мінімального строку, який має прожити новонароджений, а пов’язує його
правоздатність з моментом його народження.
На перший погляд, таке твердження закону досить повно охороняє права
громадян, але воно деякою мірою розходиться із судовою практикою. Так,
Пленум Верховного суду України в постанові «Про практику розгляду судами
України справ про спадкування» в ч. 2 п. 5 звернув увагу судів на те, що
особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не
спадкують один після другого. Припустимо, що одразу ж після народження
дитини її мати померла, а через 10 годин того ж дня померла й сама
дитина. Чи набула вона право спадкоємства? А потім, коли дитина померла,
чи відкривається спадщина? (Мати дитини перебувала у незареєстрованому
шлюбі з чоловіком, який визнає себе батьком померлої дитини).
Керуючись зазначеною постановою Пленуму Верховного суду, потрібно дати
негативну відповідь. А якщо так, то виникає запитання: яке практичне
значення має вказівка закону про те, що правоздатність виникає з моменту
народження? Можливо, має рацію законодавець Іспанії, який у ст. 30
цивільного кодексу закріпив правило, згідно з яким дитина не вважається
народженою, якщо вона природно помре в перші 24 години свого життя.
Потрібно враховувати також і те, що здатність мати певні цивільні права
виникає у громадянина з моменту досягнення ним визначеного законом віку
(право на заняття підприємницькою діяльністю, вибір місця проживання
тощо).
Зміст цивільної правоздатності громадян. Під змістом правоздатності
громадян розуміють перелік цивільних прав і обов’язків, які можуть
належати громадянинові. На підставі ЦК України, «Закону про власність»
та інших законодавчих актів, громадяни можуть: мати майно на праві
власності; займатися підприємницькою та іншою, не забороненою
законодавчими актами, діяльністю; самостійно або разом з іншими
громадянами і організаціями утворювати юридичні особи; укладати
незаборонені законом угоди і брати участь у зобов’язаннях; обирати місце
проживання; мати права автора твору науки, літератури і мистецтва,
відкриття, винаходу та іншого результату інтелектуальної діяльності;
мати інші майнові і особисті немайнові права і обов’язки.
Як бачимо, зміст цивільної правоздатності хоча й визначається законом,
але перелік цих прав не є вичерпним. Цивільна правоздатність не може
бути змінена або обмежена за волею окремих осіб. Відмова громадянина від
належних йому прав не тягне за собою факту припинення цих прав, за
винятком випадків, коли така відмова допускається законом.
Закон допускає два види обмеження цивільної правоздатності –
добровільний і примусовий.
Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності може
бути випадок, коли громадянин, який став ченцем, добровільно
відмовляється від деяких цивільних прав. У зв’язку з тим, що законом не
заборонено вступ до культової установи (монастиря), то фактично
дозволяється і самообмеження цивільних прав.
Прикладом добровільного обмеження цивільної правоздатності є також
закріплена в законодавчих актах заборона працівникам деяких відомств
обіймати посади, пов’язані з підприємницькою діяльністю. Так, обіймаючи
посаду державного службовця, громадянин мусить бути обізнаний з такою
забороною і добровільно з нею погодитись. Застосовуючи таке обмеження,
держава повинна компенсувати його пільгами соціального та іншого
характеру.
Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли
воно передбачене законом з обов’язковим переліком випадків і
встановленням порядку такого обмеження (ст. 12 ЦК України). Ця норма
носить бланкетний (відсильний) характер, але не містить переліку
правових актів, на підставі яких можна було б обмежити громадянина в
цивільній правоздатності. Певно, саме це призвело до того, що в
літературі панує думка, згідно з якою обмеження цивільної правоздатності
можливе лише на підставі КК України шляхом застосування деяких видів
покарань. Наприклад, вважається, що передбачене ст. 23 КК України
позбавлення громадянина права займати окремі посади або займатися певною
діяльністю є обмеженням його цивільної правоздатності, інші ж види
основних покарань, передбачені тією ж статтею, цивільних прав нібито і
не обмежують.
На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності громадян
не відповідає ст. 12 ЦК України і призначенню інституту обмеження
цивільної правоздатності взагалі.
Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження,
яке:
– здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі,
виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати окремі
посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд,
позбавлення права управляти транспортним засобом тощо);
– застосовується компетентним органом (судом, начальником органу
внутрішніх справ), органами охорони здоров’я (здійснення спеціальних
заходів профілактики та лікування соціальне небезпечних захворювань);
– є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом
профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз,
психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм,
наркоманія, а також карантинні захворювання 2);
– не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для
лікування (позбавлення волі не може перевершувати 20 років);
– виконується під контролем спеціальних державних органів.
У цьому зв’язку виникає запитання: чи можна вважати вирок суду про
застосування виняткової міри покарання – смертної кари – рішенням суду
про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що
в цивілістичній літературі не звертається увага на цю міру покарання і
не дається її оцінка стосовно цивільної правоздатності.
Укладачі «Науково-практичного коментаря Кримінального кодексу України»
вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і
не є актом відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального
та спеціального попередження інших злочинів 3, Не аналізуючи цього
твердження, підкреслимо, що смертна кара – найтяжча міра покарання. На
підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним – і її
правоздатність.
Через це в країнах, в яких смертна кара передбачена законодавством,
визнається примусове припинення правоздатності.
Інша справа, що не можна позбавити цивільної правоздатності, не
застосовуючи смертної кари. Законодавство України не знає такої міри
покарання, як позбавлення прав, або застосування громадянської
(політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І
саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може
бути позбавлений правоздатності .
Від правоздатності (здатності мати права і обов’язки на щось взагалі)
слід відрізняти суб’єктивне цивільне право. Правоздатність – це
передумова виникнення суб’єктивного цивільного права. Якщо громадянин
фактично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього
виникне суб’єктивне (реальне) право. Наприклад, кожний громадянин має
право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього
виникне суб’єктивне право авторства лише після того, як він створить
такий твір, втілить його в якусь форму.
Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує
громадянинові можливість мати цивільні права і обов’язки незалежно від
його волі, цивільна дієздатність пов’язана з активним волевиявленням. У
цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина
своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні
обов’язки.
Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов’язків
розуміють не лише набуття цивільних прав і створення обов’язків, а й
здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і
покладені цивільні обов’язки, розпоряджатися цими правами, здатність
нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних
правопорушень. Здатність здійснювати права і нести обов’язки в
зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в
міру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність
може негативно впливати стан здоров’я громадянина, його можливість
розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними,
протиправність поведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може
бути обмеженим у дієздатності. В зв’язку з цим розрізняють дієздатність
повну і неповну.
Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які
досягай повноліття – вісімнадцятирічного віку.
У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення
повноліття, громадянин, який скористався таким правом, набуває повної
дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).
Новий ЦК Російської Федерації (ст. 27) передбачив таке поняття, як
емансипація: неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути
оголошений повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у
тому числі й за контрактом, або за згодою батьків (усиновителів) чи
піклувальників займається підприємницькою діяльністю.
Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках
проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків
або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.
Як бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по досягненні
громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона
може наступити й раніше.
Неповною дієздатністю володіють неповнолітні громадяни віком від 15 до
18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або
піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так,
неповнолітні вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди,
розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до
кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і
розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути
засновниками і членами громадських об’єднань – молодіжних організацій,
здійснювати авторські та винахідницькі права. Вони несуть
відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок
притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у
порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних.
Слід також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з
досягненням якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить
про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку
можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами.
Такий висновок можна підтвердити тим, що ЦК Української РСР 1922 р.
таким віком визначався вік у 14 років. Новий ЦК Російської Федерації
настання неповної дієздатності також зв’язує з досягненням 14 років.
Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни
віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або
опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії
недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не
залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється
і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає
їм змогу орієнтуватися і вірно приймати побутові рішення, законодавець
дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні побутові угоди.
Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад,
самостійно вносити на своє ім’я вклади і розпоряджатися ними.
Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням
смерті громадянина. Але за життя він може бути обмежений у дієздатності
або визнаний недієздатним.
Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на
підставі рішення суду самостійно укладати угоди по розпорядженню майном,
одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він
може проводити лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності,
самостійно може укладати лише дрібні побутові угоди,
Чинне законодавство (ст. 15 ЦК України) встановлює яві необхідні умови
для прийняття такого рішення:
а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;
6) як наслідок цього – тяжке матеріальне становище
самого громадянина та його сім’ї.
Доказами по справах цієї категорії можуть бути службові акти працівників
міліції, інших органів, що підтверджують факти зловживання спиртними
напоями і наркотичними засобами, а також дані про матеріальне становище
сім’ї алкоголіка або наркомана Враховується також матеріальне становище
його самого.
До компетенції суду входить лише прийняття рішення про обмеження
дієздатності або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог.
Вирішення інших питань, що пов’язані з обмеженням дієздатності
(наприклад, про призначення піклувальника), до компетенції суду не
входить. Ці питання вирішують органи опіки та піклування після набрання
судовим рішенням чинності.
Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того,
що відіграє роль захисту прав і законних інтересів громадян, також
спрямований на боротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними
речовинами Свого часу цьому інститутові надавалося велике значення для
запобігання порушень громадського парядку та виховання громадян у дусі
свідомого ставлення до праці, сім’ї, дотримання правил соціалістичного
співжиття.
Виникає запитання: чи досягнуто тієї мети, яку ставив законодавець,
вводячи цей інститут у такому вигляді, як це передбачено в ст. 15 ЦК
України?
Можна з упевненістю сказати, шо такої мети не досягнуто. Сьогодні це
проявляється особливо виразно. На рівні держави з пияцтвом вже не
боряться. Йде масовий розпродаж спиртних напоїв, причому їх вибір
необмежений. Не йдеться також і про виховання громадян у дусі свідомого
ставлення до праці, сім’ї, додержання правил співжиття. А якщо так, то
чи доцільна в ЦК України ст. 15?
В існуючій редакції недоцільна. Привнесення в цивільний кодекс
публічного інституту боротьби з пияцтвом та наркоманією не відповідає
цивільному праву як приватному праву. Боротися з цим злом треба з
допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального). Що ж
до обмеження дієздатності громадян, то вона повинна мати місце І
застосовуватися на підставі рішення суду в усіх випадках, коли буде
доведена наявність систематичного невиконання громадянином обов’язків
стосовно людей, про яких він зобов’язаний турбуватися й матеріально їх
забезпечувати.
Як член суспільства, громадянин має не лише права, а й обов’язки.
Обов’язки можуть виникати як внаслідок угод або інших цивільно-правових
зобов’язань, так і на підставі закону. Наприклад, батьки зобов’язані
утримувати своїх малолітніх і непрацездатних дітей, діти –
непрацездатних батьків; які потребують цього; один із подружжя, якщо він
працездатний, повинен матеріально допомагати непрацездатному. Інколи
буває так, що цих обов’язків громадянин не дотримується. Заробітну плату
в сім’ю не приносить, витрачає її на придбання спиртних напоїв,
наркотичних .засобів, програє у карти або використовує на інші цілі, не
пов’язані з утриманням і забезпеченням добробуту сім’ї. Іншими словами,
займається надмірним марнотратством, від чого страждають його близькі,
про яких він зобов’язаний турбуватися. Буває часто й так, що й сам
марнотратник потерпає від матеріальної незабезпеченості.
На нашу думку, підставою для обмеження дієздатності мусить бути будь-яке
систематичне надмірне марнотратство, внаслідок якого громадянин ставить
себе або непрацездатних членів своєї сім’ї в тяжке матеріальне
становище.
Звертатися до суду із заявою про обмеження громадянина в дієздатності
можуть дієздатні члени його сім’ї, профспілкові та інші громадські
організації, психіатричні лікарні, прокурор. Заява подається в суд за
місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на лікуванні, то за
місцем знаходження лікувально – профілактичного закладу.
Дієздатність обмежується також у випадках засудження громадянина до
позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може
самостійно укладати угоди, які потребують його особистої участі. Він не
може бути учасником договору підряду та деяких інших договорів.
Визнання громадянина недієздатним передусім пов’язане з його здоров’ям.
При цьому закон враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають
можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними.
До таких захворювань закон відносить душевну хворобу і недоумство.
Внаслідок цих хвороб громадянин може поставити себе в тяжке матеріальне
становище шляхом участі в укладанні угод. Реєстрація шлюбу з таким
громадянином може призвести до непередбачуваних наслідків. Можуть
виникнути й інші ускладнення від участі душевно хворих в
цивільно-правових відносинах.
Визнання громадянина недієздатним можливе лише на підставі рішення суду.
Громадянин, визнаний недієздатним, не має права укладати будь-які угоди.
Від його імені угоди укладає його опікун.
Слід звернути увагу також на те, що чинне законодавство України не
враховує специфіки перебігу душевної хвороби. Адже відомі випадки, коли
душевно хворий У певні періоди може розуміти наслідки своїх дій,
ставитися до них так, як це притаманно здоровій людині. В такі періоди
він міг би укласти заповіт, інші угоди, але законом це ігнорується. Такі
хворі або зовсім не визнаються недієздатними, або суд не враховує такого
їх стану.
Громадянин вважається недієздатним з часу набрання чинності рішенням
суду про визнання його недієздатним.
Разом з тим Пленум Верховного суду УРСР в постанові від 20 березня 1972
р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено
дієздатним і недієздатним» передбачив виключення з цього положення. У
випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові
наслідки, суд, на прохання осіб, які беруть участь у справі, з
урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших даних щодо
психічного стану громадянина, може зазначити у рішенні -з якого часу
громадянин є недієздатним.
У разі видужання або значного поліпшення здоров’я громадянина, визнаного
недієздатним, суп поновлює його в дієздатності.
Місце проживання. Визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення
його померлим. Місцем проживання закон визнає те місце, де громадянин
постійно або переважно проживає (ст. 17 ЦК України).
При виборі місця проживання виявляється воля дієздатної особи, але при
цьому слід мати на увазі, що законодавство України визнає за
громадянином лише одне місце проживання. Держава не визначає місця
проживання громадянина, він сам його обирає. Як виняток з цього правила
є вказівка закону про те, що місцем проживання неповнолітніх, які не
досягли п’ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою,
визнається місце проживання їх батьків або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК
України). Громадянин, засуджений до позбавлення волі, також не може
самостійно обирати місце проживання.
Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості
цивільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав.
З місцем проживання закон пов’язує місце виконання зобов’язань. Так,
згідно ст. 167 ЦК України, якщо місце виконання зобов’язань не
визначене, виконання повинно бути проведено:
1) по зобов’язанню передачі будівлі – за місцем знаходження будівлі;
2) по грошових зобов’язаннях (крім грошових зобов’язань державних,
кооперативних та інших громадських організацій) – за місцем проживання
кредитора в момент виникнення зобов’язання, а якщо кредитор під час
виконання зобов’язання змінив місце проживання і повідомив про це
боржника, – то в новому місці проживання кредитора з віднесенням на
рахунок кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною місця;
3) по всіх інших зобов’язаннях – за місцем проживання боржника, а якщо
боржник є юридичною особою – за місцем її знаходження.
За місцем проживання спадкодавця, як правило, відкривається спадщина
(ст. 526 ЦК України).
Неабиякого значення набуває місце проживання для визначення підсудності
по спорах з цивільного права. Підсудність цивільних справ за загальним
правилом визначається за місцем проживання відповідача. Справи, що
виникають у зв’язку із стягненням аліментів, відшкодуванням шкоди,
заподіяної смертю або тілесними ушкодженнями, та деякі інші справи
можуть розглядатися за місцем проживання позивача.
Як бачимо, з місцем проживання закон зв’язує виникнення і припинення
багатьох юридичних фактів, що можуть тим чи іншим чином впливати на
майновий та інший стан громадян.
Слід також звернути увагу на те, що трапляються випадки, коли громадянин
тривалий час відсутній у місці постійного проживання, не повідомляє про
своє місце знаходження, а заходи по встановленню його місця знаходження
не дають позитивних наслідків.
Виникає невизначеність у правовідносинах за участю відсутнього. Якщо ця
невизначеність тягне за собою юридичне значимі наслідки, то зацікавлена
особа може захистити свої права за допомогою двох цивільно-правових
інститутів: «Визнання громадянина безвісно відсутнім* і «Оголошення
громадянина померлим».
Визнання громадянина безвісно відсутнім може мати місце при встановленні
таких умов:
а) громадянин протягом року відсутній за місцем постійного проживання;
б) про місцезнаходження громадянина протягом цього ж строку зацікавленим
особам нічого не відомо;
в) вжиті заходи для встановлення місця перебування громадянина не дали
результатів;
г) питання, заради яких заявник просить визнати громадянина безвісно
відсутнім, є юридичне важливими і не можуть бути вирішені без такого
визнання.
Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей
про відсутнього. Якщо неможливо встановити цей день, початком безвісної
відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були
одержані останні відомості. Коли ж неможливо встановити місяця, в якому
були одержані останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку
починається з першого січня наступного року.
Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснюється в судовому порядку
за місцем його постійного проживання.
Суд, крім врахування свідчень заявника про розшук безвісно відсутнього,
вживає заходів для встановлення точніших відомостей про відсутнього
(надсилає запити до органів внутрішніх справ, інших правоохоронних
органів, виконкомів місцевих рад тощо).
Якщо заявник просить визнати безвісно відсутнім громадянина, стосовно
якого порушена кримінальна справа і який з місця постійного проживання
зник, порушивши при цьому підписку про невиїзд, то суд таку заяву
повинен прийняти, дослідити всі необхідні умови для визнання цього
громадянина безвісно відсутнім і, якщо умови будуть встановлені, —
винести рішення по суті. Рішення суду про визнання такого громадянина
безвісно відсутнім не повинно впливати на діяльність правоохоронних
органів по розшуку цієї особи. Те ж саме можна сказати і про оголошення
особи померлою.
Які ж правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім?
1. Над майном безвісно відсутньої особи встановлюється опіка. З цього
майна видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній
зобов’язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна погашається
заборгованість по інших зобов’язаннях безвісно відсутнього (ч. 1 ст. 19
ЦК України).
2. Неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки,
дружина, незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає дітей
безвісно відсутнього, які не досягли восьми років, вправі вимагати
призначення їм пенсій у зв’язку з визнанням годувальника безвісно
відсутнім (ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5
листопада 1991 р.).
3. Дружина безвісно відсутнього набуває право розірвати шлюб у
спрощеному порядку через органи РАГС (ст. 42 КпШС).
4. Припиняються зобов’язання, тісно пов’язані з особою безвісно
відсутнього (наприклад, дія доручення, договір підряду).
Якщо після визнання громадянина безвісно відсутнім він з’явиться в місці
свого постійного проживання, або буде встановлене його місце
перебування, то суд на підставі .заяви зацікавлених осіб скасовує
рішення про визнання цього громадянина безвісно відсутнім.
Всі правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім в разі його
повернення подальшому виконанню не підлягають.
Оголошення громадянина померлим провадиться в судовому порядку за таких
умов:
– громадянин протягом трьох років відсутній за місцем свого постійного
проживання,
– протягом цього ж строку ніяких відомостей про його місцезнаходження не
надійшло;
– вжиті заходи для встановлення місця перебування цього громадянина не
дали результатів.
– визнання юридичне поважними причини, заради яких заявник просить
визнати громадянина померлим.
Якщо громадянин пропав безвісті за обставин, що загрожували смертю, або
є підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку то
трирічний строк скорочується до шести місяців Військовослужбовці або
інші громадяни, які пропали без вісті у зв’язку з воєнними діями, можуть
бути в судовому порядку оголошені померлими не раніше, ніж після
закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.
Як бачимо, є чимало спільного в діях суду при підготовці та розгляді
справ про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошенні
громадянина померлим. Але кожний з цих правових інститутів має й певні
особливості. Різняться в них правові підстави їх виникнення і деякі
юридичні наслідки. Оголошення громадянина померлим призводить до
настання фактично таких же правових наслідків, як і при настанні смерті
громадянина.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
