.

Цивільне правовідношення

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
722 3025
Скачать документ

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

1. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВОВІДНОШЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ
ВІДНОСИН

Для задоволення своїх потреб люди вимушені вступати в різноманітні
суспільні відносини. У міру того, як ці суспільні відносини
врегульовуються нормами права – вони переростають в правовідносини.
Таким чином, правовідносини – це частина суспільних відносин, які
врегульовані нормами права.

Одним із наслідків зворотного впливу норм права на суспільні відносини є
те, що учасники цих відносин наділяються певними правами і обов’язками
відносно один одного, причому невиконання обов’язків тягне за собою
застосування до порушника засобів державно-примусового характеру.
Врегульовані нормами цивільного права суспільні відносини називаються
цивільно-правовими відносинами.

Цивільні правовідносини – це врегульовані нормами цивільного права
майнові відносини, відносини, що виникають у сфері інтелектуальної
діяльності, та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають
юридичне рівними носіями суб’єктивних цивільних прав і обов’язків,
реалізація яких забезпечується можливістю застосування засобів
державно-примусового впливу.

У цьому визначенні зазначені такі особливості цивільних правовідносин:

по-перше, це певні майнові і деякі особисті немайнові відносини, а також
відносини, що виникають в сфері інтелектуальної діяльності;

по-друге, ці відносини виникають між суб’єктами на засадах юридичної
рівності, незалежності, самостійності, вільного волевиявлення, що робить
неможливим панування одного із суб’єктів над іншим, підпорядкування волі
іншого своїй волі;

по-третє, невиконання будь-ким із учасників правовідносин взятих
обов’язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до
порушника засобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу
носять майновий характер.

2. ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

Кожне просте (а тим більше складне) цивільно-правове відношення є
інтегральним правовим явищем. Воно має принаймні три основних елементи
(частини):

– суб’єктів

-об’єкт (чи об’єкти);

– зміст (суть)1 .

Суб’єктами цивільного правовідношення виступають його учасники. Ними
можуть бути громадяни (фізичні особи), організації (юридичні особи) і в
передбачених законом випадках держава (скарбниця).

У деяких цивільних правовідносинах суб’єкти мають спеціальну назву.
Наприклад, в зобов’язальному право-відношенні наділеного правами
суб’єкта називають кредитором, а іншого, що має обов’язки
(зобов’язаного), – боржникам. В цивільному правовідношенні боржник і
кредитор протистоять один одному і не можуть співісну-вати один без
одного.

В літературі відсутня єдина точка зору щодо визначення поняття об’єкта
цивільно-правових відносин. Одні автори вважають, що об’єктом є те, у
зв’язку з чим виникає правовідношення, другі – що таким об’єктом є те,
на що спрямоване правовідношення, треті – що об’єктом правовідношення є
те, на що воно (правовідношення) впливає. Не вдаючись у суть спору,
необхідно підкреслити, що, незважаючи на розбіжність позицій, всі автори
приходять до єдиного висновку – об’єктом цивільних правовідносин є
конкретне благо, здатне задовольняти певні потреби людей, заради якого
вони й вступають у правовідносини. На нашу думку, трактування об’єктів
цивільних правовідносин як благ дає змогу зрозуміти їх суть і те місце,
яке вони займають у правовідношеннях.

До об’єкт цивільних правовідносин можна віднести:

1) майно (речі та послуги);

2) результат інтелектуальної діяльності;

3) особисті немайнові права.

Зміст цивільного правовідношення, як уже зазначалось, складають цивільні
права і обов’язки суб’єктів правовідношення. При цьому один із суб’єктів
має правомочності на здійснення певних дій для задоволення свого
інтересу, а другий несе відповідні цим правомочностям обов’язки)’

Право, що належить конкретній особі, називається суб’єктивним цивільним
правом (певно, точніше було б сказати суб’єктним цивільним правом), а
відповідний цьому праву обов’язок другої особи – суб’єктивним (точніше:
суб’єктним) цивільним обов’язком.

Зміст суб’єктивного цивільного права полягає в тому, що закон
уповноважує суб’єкта права:

1) здійснювати певні дії (наприклад, володіти річчю, користуватись та
розпоряджатись нею);

2) вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб (наприклад,
передати річ, виконати роботу, сплатити гроші і т.д.);

3) звертатись у необхідних випадках до суду з вимогою розглянути питання
про застосування примусової сили державного апарату до зобов’язаних
осіб.

Отже, суб’єктивне цивільне право – це засноване на цивільно-правових
нормах право особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого
інтересу від зобов’язаної особи.

Зміст цивільно-правового обов’язку полягає в тому, що закон (договір)
зобов’язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматись
від певних дій) для задоволення інтересів уповноваженої особи.
Суб’єктивний цивільний обов ‘язок – це заснована на законі міра
відповідної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки зобов
‘язаної особи.

Суб’єктивне цивільне право (обов’язок) необхідно відрізняти від
об’єктивного права (цивільного та й будь-якого іншого). Об’єктивне право
(право в об’єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, а
суб’єктивне цивільне право (обов’язок) – це право (обов’язок), яке
належить конкретному суб’єктові цивільних правовідносин.

Необхідно звернути увагу на те, що такий поділ цивільного права цілком
визначений лише щодо майнових правовідносин та відносин, що виникають у
сфері інтелектуальної діяльності. Що ж до особистих немайнових прав, то
при їх поділі на об’єктивні й суб’єктивні слід враховувати, що власне
особа і є носієм цих прав, що ці права невід’ємні від особи.

Між об’єктивним і суб’єктивним правом існує тісний зв’язок: суб’єктивне
право випливає з об’єктивного, засноване на ньому. Необхідно враховувати
й те, що об’єктивне право встановлюється державою, а тому воно породжує
певні відносини носіїв суб’єктивних прав і обов’язків не лише один до
одного, а й до держави. Суть останніх полягає в тому, що держава
визначає в об’єктивному праві (в нормах права) зміст суб’єктивних прав
та обов’язків, встановлює мету здійснення суб’єктивних прав і надає
можливість захистити порушені права.

3. ВИДИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Класифікація цивільних правовідносин проводиться за їх ознаками. Так, за
характером змісту розрізняють правовідносини майнові, правовідносини, що
виникають у сфері інтелектуальної діяльності, і немайнові
правовідносини; за зв’язками між учасниками – абсолютні і відносні; за
залежністю задоволення інтересів уповноваженої особи від дій інших осіб
розрізняють речові і зобов’язальні правовідносини, за структурою –
прості і складні.

Розмежування цих видів цивільних правовідносин має не тільки теоретичне,
а й важливе практичне значення для розуміння суті взаємовідносин сторін
в право-відношенні, для конкретного застосування цивільного
законодавства в тому чи іншому випадку.

Правовідносини майнові, немайнові та ті, що виникають у сфері
інтелектуальної діяльності. Поділ цивільних правовідносин за характером
змісту заснований на вченні про предмет цивільно-правового регулювання і
характеризується тим, що:

по-перше, суб’єктивні майнові права можуть передаватися, тоді як
особисті немайнові права та право авторства, за загальним правилом, не
можуть бути відокремлені від їх носія. Наприклад, засвідчене право
авторства не можливо продати чи подарувати іншій особі. Воно не
переходить до інших осіб і після смерті автора;

по-друге, у випадках порушення майнових прав інтереси уповноваженої
особи можуть бути задоволені шляхом поновлення порушених прав
(наприклад, суд може зобов’язати незаконного володільця повернути річ
власнику); особисті немайнові права захищаються засобами немайнового
характеру;

по-третє, у деяких випадках, передбачених законом, допускається
відшкодування моральної шкоди.

Майнові правовідносини за своїм складом неоднорідні. Деякі з них
складають правовідносини власності, інші – зобов’язальні майнові
правовідносини.

Абсолютні і відносні правовідносини. Як вже зазначалося, правовідносини
поділяють на абсолютні і відносні за їх суб’єктним складом.

В абсолютному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть необмежена
кількість зобов’язаних осіб. Наприклад, у правовідносинах власності
власник виступає уповноваженою особою, а всі інші особи, які існують
одночасно з ним, є зобов’язаними по відношенню до власника. В
абсолютному правовідношенні визначаються межі поведінки уповноваженої
особи, її обов’язок утримуватись від дій, які б порушували права інших
осіб. Таким чином, в абсолютному правовідношенні і уповноважена особа, і
зобов’язані особи повинні діяти у межах встановлених правил. Порушення
будь-котрим із них таких правил тягне для порушника негативні наслідки.

У відносному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть конкретна
зобов’язана особа, яка повинна здійснити на користь уповноваженої особи
певні дії. Як от:

передати майно у її власність, виконати певну роботу, надати відповідну
послугу, сплатити визначену суму грошей і т.п. Прикладом відносного
цивільного правовід-ношення може бути будь-яке цивільно-правове
зобов’язання, що виникає із договору чи факту заподіяння шкоди.

Відносне правовідношення виникає також у разі порушення прав власника,
права авторства, особистих не-майнових прав, оскільки тут має місце
конкретна уповноважена особа і конкретна зобов’язана особа – порушник
чужих прав.

Право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні може бути
порушене будь-ким. Право уповноваженої особи в відносному
правовідношенні може бути порушене тільки конкретною особою, яка приймає
участь в цьому правовідношенні. Так, позикодавець може вимагати
повернення боргу тільки від позичальника.

Отже, право уповноваженої особи в абсолютному правовідношенні
захищається від порушення будь-якою особою, а право уповноваженої особи
у відносному правовідношенні захищається від порушення з боку конкретно
визначених осіб.

Речові і зобов’язальні вравовідносини. Поділ правовідносин на речові і
зобов’язальні не слід розуміти так, що в основі його лежить наявність чи
відсутність зв’язку правовідносин з речами. З речами зв’язані не лише
речові, а й багато зобов’язальних правовідносин (наприклад, договори
купівлі-продажу, майнового-найму тощо). В основі поділу правовідносин на
речові і зобов’язальні лежить характер залежності задоволення інтересів
уповноваженої особи (носія права) від дій інших осіб.

Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задоволений її
власними діями, а всі інші особи зобов’язані лише не заважати їй, то
такі правовідносини називаються речовими. Це правовідносини власності,
відносини по володінню і користуванню майном.

Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні активні
дії конкретних зобов’язаних осіб, то такі правовідносини називаються
зобов’язальними.

Отже, речові права реалізуються безпосередньо уповноваженою особою,
реалізація ж зобов’язальних правовідносин завжди пов’язана з виконанням
обов’язку конкретною зобов’язаною особою (боржником).

Прості і складні правовідносини. Простими називаються правовідносини, в
яких одній особі належить тільки одне право, а другій тільки один
обов’язок. Наприклад, правовідношення, що виникає із договору позики.

Складними є правовідносини, в яких обидві сторони мають як права, так і
обов’язки. Так, за договором купівлі-продажу майна покупець має право
вимагати передачі йому проданої речі і в той же час зобов’язаний
сплатити продавцю її вартість. Продавець, в свою чергу, зобов’язаний
передати річ, і в той же час має право вимагати сплати грошей за цю річ.

Розмежування правовідносин на прості, і складні інколи є досить
важливим. У складних правовідносинах нерідко зустрічаються елементи, що
відносяться до різних зобов’язань. Наприклад, при перевезенні речей
виникає обов’язок не тільки перевезти річ, а й зберегти ії. Тому при
вирішенні спірних питань в кожному конкретному випадку необхідно
визначитись, простим чи складним є те чи інше правовідношення, бо тільки
це дасть можливість вірно застосувати до нього певну правову норму.

На завершення викладеного в цій главі відмітимо, що цивільно-правові
норми самі по собі не породжують цивільних правовідносин. Виникнення,
зміна і припинення цивільних правовідносин відбуваються в силу різних
юридичних фактів.

Юридичні факти – це обставини, з настанням яких норми права (закону)
пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

В залежності від того, пов’язаний юридичний факт з волею учасника даного
правовідношення чи ні, юридичні факти поділяють на юридичні дії і
юридичні події.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020