.

Інститут громадянства(реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
409 3152
Скачать документ

Інститут громадянства

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному
законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст
насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне
конституційних правах і свободах.

Сучасне поняття громадянства історично пов’язане з французькою
революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина»
прислужилася обгрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових
політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію
підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини
залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі
монарха. В наші дні категорія підданства іноді застосовується в
державно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В
розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не
відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму
правління.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин
держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов’язки.
Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і
поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас
громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку
держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів.
Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою
конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг
її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення
громадянства як особливого правового зв’язку між особою і державою, що
породжує для них взаємні права і обов’язки. Конституційна теорія і
практика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і
міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято
вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і
державою існує юридичний зв’язок особливого характеру, але при цьому
особа може і не бути громадянином. Особа, зв’язана державною належністю,
політичне підвладна відповідній державі і має право на
міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є
громадянином, держава не зобов’язана гарантувати їй права і свободи у
повному обсязі.

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство
може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних
категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо
населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших
причин зберегло відповідний правовий зв’язок. Разом з тим для
повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і
обов’язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і
громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч
у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не
завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов’язаний з юридичне
встановленими правами й обов’язками, з певним співвідношенням між особою
і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба
підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не
тільки сполучення прав і обов’язків особи і держави, а й наявність у
особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і
передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як
своєрідна ознака наявності стану громадянства.

Характеризуючи поняття громадянства, слід також вказати на сталість
відповідного правового зв’язку, що виникає між особою і державою. Така
сталість існує у просторі і в часі. У просторі вона насамперед
виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі
виїзду її за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і
обов’язки особи під час її перебування за кордоном фактично не
реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі
ж права та обов’язки особи реалізуються саме під час її перебування за
кордоном.

Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Безперервність
громадянства означає його наявність з моменту набуття і до моменту
припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту
відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається
незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності
громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє
його від правових зв’язків, що виникають між державою та іноземцями, які
постійно або тимчасово мешкають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грунтується на
фактичному зв’язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного
значення. Наявність у особи фактичного зв’язку з державою не завжди
свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існують
випадки, коли громадянин втрачає зв’язок зі своєю державою, але зберігає
громадянство.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при
аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі
конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.

Головним і об’єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є
філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов’язана з
моментом народження, а її зміст визначається двома принципами — «права
крові» і «права грунту». Однак у ряді країн Латинської Америки набуття
громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту
народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з
моменту повноліття і пов’язується з наявністю в особи політичних прав,
насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа
лише набуває державної належності.

Історично першим був прийнятий принцип «права крові». Він становив ще
принцип римського права. У феодальну епоху народження на території,
підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового
зв’язку підданства. Звідси і виник принцип «права грунту», що домінував
у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значення після
його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 p. (кодексі
Наполеона).

Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн
встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що
узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом грунту»
визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право грунту»
зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в
латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично
походить від англійської правової системи.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства за
народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму).
Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту
законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за
волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль
відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом грунту».

Наприклад, згідно з чотирнадцятою (XIV) поправкою до Конституції США,
філіація відбувається за принципом «права грунту». Цей принцип не
поширюється на дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій
іноземців. Однак припускається можливість набуття громадянства на основі
«права крові»: американським громадянином е особа, яка народилася за
кордоном у батьків, які є американськими громадянами. Характерно, що в
такому випадку філіація обмежена тільки одним поколінням народжених за
кордоном. Це застереження зумовлене наміром запобігти практиці
біпатризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема,
громадянин США, який за законом набув цього стану за «правом крові»,
народившись на території іншої держави, де діє «право грунту», за
звичайних умов буде вважатись і громадянином цієї держави. З іншого
боку, особа, яка народилася на території США у громадян іноземної
держави, де домінує «право крові», також може стати біпатридом.

У законодавстві більшості країн не визначаються юридичні наслідки
подвійного громадянства. Водночас передбачаються різні заходи щодо
запобігання цьому явищу. Так, для запобігання випадкам біпатризму майже
в усіх розвинутих країнах законодавче встановлено, що одруження жінки з
іноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації
біпатризму нерідко використовується практика оптації, тобто вибору
громадянства. Порядок оптації встановлюється в законодавстві і
міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв’язку з
територіальними змінами та укладанням спеціальних міждержавних угод про
запобігання подвійному громадянству та усунення його.

Існують, проте, й угоди, які припускають можливість подвійного
громадянства. Про це прямо зазначається в конституціях деяких держав.
При цьому, як правило, робляться посилання на існуючі між відповідними
країнами так звані особливі зв’язки історичного характеру. Прикладами
таких угод є договори про подвійне громадянство між Іспанією та рядом
латиноамериканських держав. У ст. 11 Конституції Іспанії застережено, що
«в цих країнах, навіть якщо вони не визнають за своїми громадянами
такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватись без
втрати свого громадянства за народженням». У ст. 62 Конституції Росії
записано, що «громадянин Російської Федерації може мати громадянство
іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно до федерального
закону або міжнародного договору Російської Федерації». Подібний підхід
до подвійного громадянства є майже винятком. Біпат-ризм звичайно
розглядається як аномалія не тільки в національному, а й у міжнародному
праві.

Особливості такого способу набуття громадянства, як філіація,
виявляються у розв’язанні питань громадянства дітей, народжених у так
званих змішаних шлюбах, тобто коли їхні батьки є громадянами різних
держав. Законодавство цілого ряду розвинутих країн для таких випадків
передбачає філіацію за принципом «права крові» батька (Бельгія, Греція,
Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стає громадянином держави
громадянства батька. У більшості країн у цьому відношенні визнано
рівність статей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженням між
батьками.

Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття
громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація — це
процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і
виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або
за її згодою.

Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є
громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за
волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадянства. У
більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за
рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадянства
звичайно здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляються
випадки колективної натуралізації. Останні насамперед пов’язані з
оптацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як
різновид натуралізації.

Надання громадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко
вираженого (у формі відповідної заяви) волевиявлення особи, яка бажає
його набути. Але за певних обставин таке волевиявлення практично
відсутнє, і лише домислюється згода на натуралізоване громадянство. Це
має місце при набутті натуралізованого громадянства неповнолітніми.
Загальноприйнятим є принцип, за яким діти до досягнення певного віку
автоматично змінюють своє громадянство разом із своїми батьками
(довільна натуралізація).

Індивідуальна натуралізація практично завжди пов’язана з певними
умовами, або вимогами. Ці вимоги можуть як обмежувати можливості
натуралізації, так і полегшувати її. Головною умовою натуралізації є так
зване укорінення. Згідно з цією умовою, особа, яка претендує на здобуття
громадянства конкретної держави, повинна до подання відповідної заяви
протягом певного часу проживати на її території. Встановлення
відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливості
інтегруватись у нове для нього суспільне середовище і належним чином
проявити себе.

Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки
укорінення. Звичайним є п’ятирічний строк, хоча в деяких країнах він
сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У Скандинавських країнах строк
укорінення визначений у сім років. З іншого боку, в латиноамериканських
країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас у більшості країн
припускається можливість скорочення періоду укорінення. Наприклад, в
Іспанії він може бути зменшений до п’яти років і навіть до двох років
для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили
«значні послуги» цій державі. У Франції п’ятирічний строк укорінення
може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років
провчився у французькому університеті або іншому вищому навчальному
закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або
здібностями». В Норвегії припускається можливість скорочення строку
укорінення для громадян інших Скандинавських держав та Фінляндії.

З юридичної точки зору, умова укорінення пов’язується з так званим
доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного проживання
особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого
постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.

Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що
обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність
певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної
підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати
податків тощо. Звичайною є вимога знання державної мови.

З іншого боку, порядок натуралізації може бути спрощений. Спрощеним є
порядок реінтеграції, тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах
полегшена процедура натуралізації встановлена для осіб корінної
національності (Болгарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди
зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вірність.

Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не
гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає
за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм
характером процедурою, пов’язаною з принципом державного суверенітету. В
різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Звичайно відповідні
повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони
віднесені до судових органів або до глави держави.

Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є
філіація і натуралізація.

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення
громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства
і позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У
більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства.
Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони враховують юридичні
й фактичні обставини, що склалися у зв’язку з цією заявою, і за певних
умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість
виходу з громадянства не заперечується.

У США, Великобританії та в деяких інших країнах визнаний принцип
вільного виходу з громадянства. Він здійснюється у формі односторонньої
відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної
влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з
громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Наприклад, у ФРН такі
обмеження визначені для суддів, державних службовців та інших. Практично
завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з
громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває у стані війни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства,
тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою
такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Звичайно, в
країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не
припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип
вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною
процедурою.

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення
громадянства, набутого в порядку філіації, називається
денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства —
денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона
нерідко пов’язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям
особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер
денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії
поширена концепція, за якою юридичний зв’язок між державою і
натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і
обов’язків і менш стійкий, ніж зв’язок між державою та її природженим
громадянином.

Що ж стосується денаціоналізації, то її можливість пов’язується з
державним суверенітетом. Зокрема, згідно зі ст. 89 Кодексу законів про
громадянство Франції, особа може бути позбавлена французького
громадянства у разі засудження її за злочини проти безпеки держави, за
ухилення від обов’язків, встановлених законом про військову повинність,
за дії на користь іншої держави, що завдають шкоди інтересам Франції, та
в деяких інших випадках. Тим самим має місце сполучення
кримінально-правової і конституційно-правової відповідальності. Проте
законодавство переважної більшості країн не припускає денаціоналізацію,
пов’язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з
невідчужуваних, природних прав людини.

Відмінність у регламентації питань громадянства в різних країнах іноді
призводить до виникнення такого явища, як відсутність громадянства
(апатризм). Як і подвійне громадянство, апатризм з позицій національного
і міжнародного права сприймається негативно.

З інститутом громадянства пов’язані інститути політичного притулку та
екстрадиції (видачі). Вони також співвіднесені як з національним, так і
з міжнародним правом.

Конституції багатьох держав встановлюють основи правової регламентації
притулку. «Іноземець, позбавлений у своїй країні можливості реально
користуватися демократичними свободами, гарантованими італійською
Конституцією, має право притулку на території Республіки», — записано в
ст. 10 Конституції Італії. У ст. 27 Конституції Болгарії зазначено, що
«Республіка Болгарія надає притулок іноземцям, переслідуваним за їхні
переконання або діяльність на захист міжнародне визнаних прав і свобод».
Водночас у деяких конституціях прямо забороняється видача іноземців, які
переслідуються за політичну діяльність. Нерідко в основних законах також
забороняється видача іноземним державам своїх громадян. Окремі
конституції встановлюють загальні засади правового режиму іноземних
громадян.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020