Запозичена лексика в давньоруській мові
(на матеріалі “Слова о полку Ігоревім”)
До актуальних проблем слов’янського мовознавства належать питання,
пов’язані з розвитком східнослов’янських мов, оскільки діахронічне
дослідження мови не тільки розширює лінгвістичний кругозір, вчить
розумінню мови давніх пам’яток, але й дає багатий матеріал для пізнання
історії народу в цілому.
Особливий інтерес як об’єкт наукового студіювання викликають писемні
джерела старокиївської доби. До нашого часу не дійшло жодної пам’ятки
давньоруської епохи, яка за своїми художніми особливостями дорівнювала б
“Слову о полку Ігоревім”. Словниковий склад давньоруської мови
формувався протягом кількох історичних епох. Ця мова мала різноманітні
контакти з сусідніми мовами, внаслідок чого ввібрала в себе іномовні
елементи. Тому в лексиці “Слова” представлені гетерогенні за своїми
генетичними характеристиками лексичні одиниці. Проте є очевидним, що
запозичена лексика не переважила питомих словесних одиниць цієї
пам’ятки, тому “Слово” виразно зберігає не лише свою ідейно-тематичну,
але й мовну самобутність.
Мова пам’ятки східнослов’янська у своїй основі, це – “народно-поетична
стихія і живе усне східнослов’янське мовлення” [3, 22]. Така оцінка
стосується і питомої слов’янської лексики, і тюркізмів, які проникали
через половецьку й огузьку мови кочівників. Це стосується й самого стилю
“Слова”, його образів, епітетів, порівнянь, метафор, аналоги яких можна
знайти у фольклорі деяких тюркських народів.
Дослідники єдині у кваліфікації тюркізмів “Слова” як одиниць, що
стосуються домонгольського періоду, а своїми фонетичними
характеристиками, фонетичним оформленням – до огузо-кипчацького типу з
деякими наслідками булгарської фонетики, що пояснюється послідовними
хвилями міграції тюркських народів до Східної Європи.
Наше дослідження побудоване за тематичним принципом, який активно
використовують сучасні лексикологи та ономасіологи. Теоретичне
обґрунтування вивчення лексики за тематичними принципами репрезентоване
роботами Ф.П.Філіна, В.І.Кодухова, М.О.Баскакова, Ф.П.Сорокалєтова,
В.М.Русанівського, В.В.Німчука, В.А.Передрієнка, І.П.Чепіги та ін. Так,
Ф.П.Сорокалєтов пише з цього приводу: “Вивчення лексики за тематичними
групами дозволяє з достатньою повнотою виявити зв’язки і відношення між
позначуваним і тим, що позначає, встановити об’єм знань і, нарешті,
окреслити значення і коло лексико-фразеологічних значень слів” [8, 21].
Серед неслов’янських запозичень “Слова о полку Ігоревім” можна виділити
для дослідження такі тематичні групи слів: 1) військова термінологія; 2)
соціальна термінологія; 3) побутова лексика; 4) лексика на позначення
особливостей ландшафту, тварин, рослин; 5) міфологічні та етнічні імена;
6) власні назви. В нашій роботі проаналізовані перші дві групи
запозичених слів, оскільки їх позамовні зв’язки по-різному
актуалізувалися в різні періоди розвитку суспільства і їх студіювання
особливо цікаве для пізнання історії східнослов’янських народів.
У групу неслов’янських запозичень, пов’язаних з військовою справою,
об’єднані слова, які називають зброю чи військове спорядження: тулъ,
шерешир, сабля, мечь, харалуг. Лексема тулъ “колчан для стріл” (множина
тули) в пам’ятках зафіксована з ХІ ст. М.Фасмер та О.Преображенський
порівнюють тулъ з ???????, з праслов’янським *tulъ, що близьке до
давньоіндійського tunas [15, 4, 117]. На думку М.М.Шанського, це слово
запозичене з тюркської мови [16, 206]. О.Г.Преображенський підкреслює,
що деякі дослідники дотримуються інших поглядів. Наприклад,
О.Я.Козловський порівнює його з латинським toles “зоб на шиї”. Це,
очевидно, не відповідає істині. Також повинно бути відкинуте зіставлення
з групою санскриту: tula та ін., грецьким ??????, ????, латинським tollo
та ін. Стосовно спорідненості іменника тулъ і дієслів тулити,
притулитися Ф.Міклошич висловлює сумнів. Він пояснює дієслова, виходячи
із значення тулъ – “трубка, куди ховають стріли”, порівнює із сучасним
втулка, втулковий [11, 11, 1154].
Лексема тулъ широко використовувалась у давньоруській літературній мові
в значенні “колчан для стріл”. В “Слові о полку Ігоревім” читаємо: А мои
ти Куряни свhдоми къмети:….. пути имь вhдоми, яругы имъ знаеми, луци у
нихъ напряжени, тули отворени… [13, 8]; Сыпахуть ми тъщими тулы поганыхъ
тльковинъ великыи женчюгь на лоно [13, 23]; Въ полh безводнh жаждею имь
лучи съпряже, тугою имъ тули затче [13, 39].
Вживання лексеми тулъ у значенні “колчан для стріл” спостерігається і в
інших писемних пам’ятках ХП – ХІV ст. Наприклад, в Іпатіївському
літописі записано: Андрhи же не удоси его, но удоси владыку, и слуги его
разъграби гордые, и тулы ихъ бобровые раздра [12, 6, 75].
Цей іменник міг вживатися в переносному значенні для створення певного
образу. Наприклад, И сыпа своихъ врагъ стрhлы из душетьлhньна тула [14,
ІІІ, 1037]; Оружие съкровено имыи въ тулh сердцю [12, 6, 75].
П.І.Савваітов у роботі “Описание старинных русских утварей” фіксує
колчан (тул) “вмістилище для стріл”. Колчани робилися із шкіри чи
сап’яну (саф’яну), у багатих людей вони були обтягнені атласом,
оксамитом, парчею, прикрашені облямівками з різнокольоровими косицями,
шнурами і под. Колчан зі стрілами чіпляли з правого боку до особливого
чи до шабельного пояса [12, 6, 75]. С.П.Обнорський, досліджуючи це
слово, прийшов до висновку, що форма називного відмінка множини на –и
використовується у функції знахідного відмінка: тули, що порівняно
значна кількість новотворів в тексті пам’ятки дозволяє припустити, що
проміжний список “Слова о полку Ігоревім”, з якого вони були перенесені,
датувався відносно пізнім часом, кінцем ХІІІ чи початком ХІV ст., коли
такі новотвори були вже досить уживаними [5, 154].
В.І.Даль відзначає, що лексема тулъ у ХІХ ст. розширила своє значення і
вживалася з такими значеннями: 1) колчан, трубка, в якій зберігаються
стріли; 2) стовп, підпора під будову [9, ІV, 442].
Лексема шерешир вживалася тільки в давньоруських пам’ятках. М.Фасмер
пояснює значення цього слова так: “Якась метальна зброя, можливо,
катапульта” [15, ІV, 430]. Аналізуючи цю лексему, Фасмер посилається на
лінгвістів-етимологів, які вважають слово запозиченням із тюркської мови
через посередництво персидської: tіr-і-carx “снаряд, який викидає,
катапульта”. На думку Ф.Є.Корша, тюркська форма повинна була бути такою:
*sіrіcar або *cіrіcar. Помилковою є етимологія від грецького ???????
“спис”, бо вона не витлумачує приголосного ш і вокалізму.
У “Слові о полку Ігоревім” іменник шереширъ уживається тільки один раз в
орудному відмінку множини: Великый княже Всеволоде! Не мысл?ю ти
прелетhти издалеча, отня злата стола поблюсти?.. Ти бо можеши посуху
живыми шереширы стрhляти, удалымь сыны Глhбовы [13, 28 – 29]. Дослідники
“Слова о полку Ігоревім” констатують той факт, що в Іпатіївському
літописі записано: “Бяше бо обрhлъ (Кончак) мужа такового бесурмена, иже
стрhляше живымъ огньмь, бяху же у нихъ луци тузи самострhлнии, одва 50
мужь можашеть напрящи…”. Такого типу величезні самостріли-катапульти на
мусульманському Сході мали назву чарх. Володимир Глібович згадуваного в
літописі “бесурмена” в 1184 році взяв у полон і привів до Святослава.
Зрозуміло, чому автор “Слова” саме синів Глібових назвав “шереширами”. В
устах половців персидське тір-і-чарх легко могло перетворитися в тір-і-
чар і в чір-і-чар. Подальша звукова трансформація відбувалася вже на
давньоруському ґрунті [12, 6, 179]. Очевидно, фонетична адаптація
східної словесної форми в шерешир виправдана, бо відповідає
закономірностям утворення звукових співвідношень у давніх мовах. Існує
пояснення цього слова як такого, що сягає звуконаслідувального
монгольського дієслова [12, 6, 190].
І.І.Срезневський наводить лексему шереширъ, але не пояснює її значення,
посилаючись тільки на те, що вона вживається в “Слові о полку Ігоревім”
[14, Ш, 1587].
Існує кілька гіпотез походження слова сабля/шабля. Так, Ф.Є.Корш
припускає, що це слово було запозичене з булгарського *sabja від
фінського кореня *sab – “ різати” (12, ІІ, 243). М.Фасмер висловлює
гіпотезу, що воно запозичене з угорського szabni- “різати” [15, ІІІ,
541], хоча угорці також могли запозичити це слово у булгар. Український,
польський і білоруський варіанти цього слова – шабля – дозволяють
припустити його походження із тюркської мови, пор., наприклад, татарське
cab-yl-un- “рубати з розмаху”. К.Г.Менгес зазначав, що “тюркський зубний
спірант з, веляризований у словах з велярними звуками, передавався в
деяких випадках слов’янським м” [4, 78-79].
Названа лексема використовується в пам’ятці в таких словосполученнях: 1)
сабли изъострени; 2) саблямъ потручяти с шеломы половецкыя; 3) поскепани
саблями калеными шеломы оварьскыя; 4) гримлють сабли о шеломы; 5) се у
Римъ кричатъ подъ саблями половецкыми; 6) ранены саблями калеными.
Лексему меч в значенні “двосічна холодна зброя” констатує М.Фасмер,
давно уже пояснюють як запозичення із готської *mekeis (пор. з
давньоісландським mхkir, давньоанглійським mece [15, ІІІ, 612]. Цього
погляду дотримується й О.Преображенський [15, І, 533].
Автори етимологічного словника української мови наводять різні значення
лексеми (“вид холодної зброї”, “рослина з мечоподібним листям”, мечик
–“складова частина кросен”, “воїн, озброєний мечем” та ін.),
констатують, що походження слова затемнене, заперечують можливість
безпосереднього виведення етимології цієї лексеми з грецького “боротьба”
і перського “меч” [10, 3, 454].
У “Слові о полку Ігоревім” мечь у вказаному значенні вживається багато
разів: …гремлеши о шеломы мечи харалужными; Тъи бо Олегъ мечемъ крамолу
коваше, и стрhлы по земли сhяше. Бяшеть притрепеталъ (Святославъ) своими
сильными плъки и харалужными мечи стязи свои [15, 3, 90 – 91].
В інших писемних джерелах часів Київської Русі використовується образне
значення лексеми мечь. Наприклад, словник І.І.Срезневського наводить
такий уривок із пам’ятки “Пчела”: Егда узриши грhшна въ славh и въ
богатьствh, тогда плачи надъ нимъ, мечь бо Божии острится на нь [14, І,
1112].
Як назва сталі трапляється в “Слові о полку Ігоревім” іменник харалуг,
похідним від нього є прикметник харалужный: Тогда великый Святъславъ
изрони злато слово слезами смhшено, и рече: О моя сыновчя, Игорю и
Всеволоде! Ваю храбрая сердца въ жестоцемъ харалузh скована, а въ буести
закалена [13, 26]; Яръ Туре Всеволодh стоиши на борони, прыщеши на вои
стрhлами, грhмлеши о шеломы мечи харалужными [13, 13].
Лексеми харалуг, харалужный вживалися тільки в давньоруській мові.
М.Фасмер вважає харалуг запозиченням із тюркської (пор. з чагатайським
karaluk “сталь”, первісно від kara “чорний”, тобто “чорний, воронований
метал” [13, ІV, 223]. Інші лінгвісти уточнюють цю етимологію,
зазначаючи, зокрема, що суфікс –луг досить активно використовується в
турецькій мові для утворення імен від прикметників. Звідси харалуг мало
би означати “чорнота, чернь, чорне”. Епітет кара “чорний” найчастіше
поєднується в турецькій мові зі словами “сталь”, “чавун” [12, 6,114].
Проте не всі етимологи підтримують цей погляд на історію слова,
мотивуючи це тим, що в жодному тюркському наріччі харалуг не
використовується в поданому значенні. В.Л.Виноградова підкреслює, що в
пізніх списках пам’яток, писаних під впливом “Слова о полку Ігоревім”,
словосполучення мечі харалужни замінене на мечі булатні. Ця заміна, на
її думку, не випадкова. Слово харалуг не було характерне для пізніших
писемних джерел – його замінило словосполучення булатна сталь. Існує
також думка, що харалуг – це не що інше, як давній варіант сучасного
азербайджанського діалектного слова овхарлы (овхайралуг). Якщо
дотримуватися цього погляду, то слово харалуг може набувати одне із
таких значень: “наточений”, “налаштовний”, “точений”, “полум’яний”,
“кований”, “загартований”. При цьому тут відбуватиметься лише
запозичення форми, а не значення слова [12, 6,116 – 117].
Ця лексема найменше розшифрована, хоча й має велику кількість
етимологій: харалуг garalya – “чорний
воронований метал, сталь”; харалуг
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
