ПОШУКОВА РОБОТА
НА ТЕМУ:
ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ
ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА
Проблема мовної стійкості та її джерел, одна з ключових теоретичних
проблем соціолінгвістики, набуває зараз особливої практичної гостроти
там, де процеси мовної асиміляції ставлять під загрозу існування певної
мови, а разом з тим, як дальший наслідок, можуть призвести до загибелі
народу — носія відповідної мови. Щоправда, відомі випадки, коли мовна
асиміляція не призводила до цілковитого зникнення етносів. Вони
відродилися на новій мовній основі. Так сталося, наприклад, коли після
зникнення зроманізованих дороманських народів на цих самих теренах
з’явилися народи романські (неолатинські). Проте, по-перше, далеко не
завжди подібне відродження можливе, по-друге, мовне переродження етносу
витворює, по суті, новий народ. Процес мовного, — а тим самим і
етнічного, — переродження етносу, пов’язаний із народженням нового
народу, вимагає тривалого, багатовікового вироблення нової мови. Крім
того, процес подібної появи нових народів дуже часто викликає мовну й
етнічну смерть народу-асимілятора. Свого часу римський народ асимілював
низку нероманських (неримських) народів Європи. Але ця асиміляція,
започаткувавши народження нових народів, стала водночас початком кінця
римської латинської мови і римського народу.
Тому проблема мовної стійкості, важлива в першу чергу для народів
асимільованих, набуває у кінцевому підсумку неабиякої актуальності і для
народів асимілюючих.Оскільки проблема мовної стійкості, особливо пекуча
для українців, найпереконливіше може бути висвітлена в контексті
розв’язання аналогічної проблеми народами світу взагалі і слов’янськими
народами зокрема, найдоцільніше розглянути її під трьома кутами зору, що
їх відбито відповідно в трьох розділах запропонованої статті —
1. Основні засади;
2. До проблеми мовної стійкості українців (питання внутрішніх перешкод);
3. Передумови і фактори формування мовної стійкості у слов’янських
народів. Лише комплексний розгляд цих трьох граней проблеми створює ту
цілісність, яка потрібна для бодай першого наближення до порушеної в них
складної проблематики.
Основні засади
Проблема мовної стійкості постає не перед усіма народами, зокрема не
перед тими з них, що здавна характеризуються мовною стабільністю, коли
ніщо серйозно не перешкоджає існуванню й розвиткові мови. До народів з
подібними мовами належать ті, мова яких (російська, англійська,
французька) поширена не тільки на території відповідних країн, а й
далеко за їх межами, або ті, мови яких (зокрема, болгарська, румунська,
угорська), хоч маловідомі поза межами їхньої території, але поширені на
ній, у тому числі й серед інших етносів, що там проживають. Подібну
мовну стабільність забезпечують власна національна територія, ефективна
економіка, стабільна держава, високий рівень культури. За відсутності
одного або кількох із цих факторів народ утрачає свою мовну
стабільність, становище мови стає непевним, неврівноваженим, часом
навіть загрозливим. Масштаби поширення мови на певній території можуть у
такому разі обмежитись самими її носіями, тільки частково охоплюючи
представ-ників інших народів (литовська, латиська, естонська, в
радянський період, але почасти такий стан зберігається і в сучасній
Литві, Латвії, Естонії; польська під час поділів Польщі). Іноді мова на
своїй території може мати часткове поширення серед народу, її носія
(білоруська в Білорусії, ерзя і мокша – мордовські в Мордовській
республіці). Часом поширення мови серед її носіїв може навіть
наближатися за поширеністю до нуля (іжорці, 1970 р. — 800 чол. у
Ленінградській обл., ліви, 1975 р. — 150 чол., у Латвії, водяни, 1975 р.
— менше ніж 100 чол., у Ленінградській обл.) HYPERLINK
“C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “1” [1] . У подібних
випадках при виникненні загрози поступової втрати національної мови і
денаціоналізації гостро постає питання мовної стійкості народу, тобто
його здатності за несприятливих обставин збе- регти і відновити свою
мову.
Отже, мовна стабільність і мовна стійкість народу — різні речі.
Втративши свою мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкості може
поступово повернути й свою мовну стабільність, навіть зміцнити її.
Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної
стійкості, народ може втратити навіть найста-більнішу і найвпливовішу,
найпоширенішу свого часу у світі мову, про що свідчать долі таких колись
поширених світових мов, як давньо-єгипетська, шумерська, аккадська
(ассиро-вавилонська), хетська, що стали мертвими і тепер відомі лише з
пам’яток. Свого часу академік НАН України Л.А.Булаховський порівнював
мови з валютою HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l
“2” [2] , оскільки оцінка мов за критерієм поширеності скидається на
курс валют на світовому ринку. Зважаючи на це порівняння, можна сказати,
що мовна стійкість народу, який випробовується на міцність, є начебто
квінтесенцією мовної стабільності, її запорукою. Це той скарб, той
золотий фонд, який, урештірешт, гарантує стабільність валюти.
Мовну стійкість народу живлять чотири головні джерела, що становлять
доконечні умови його національного існування: національна традиція
(історична пам’ять); національна свідомість та солідарність, що мають
становити взаємопов’язану нерозривну пару; національна культура, духовна
і матеріальна; національний мир і співробітництво з іншими етносами, що
живуть на території відповідного народу, а також з іншими народами
світу. Дію цих джерел найкраще з’ясують наведені далі приклади.
Останнє століття (1890 — 1990 рр.) цікаве тим, що засвідчено випадки
відродження навіть мертвих мов. Найяскравіший приклад це факт
відродження гебрайської мови (івриту). Після зруйнування Єрусалимського
храму (70 р. н. е.) і придушення повстання Бар Кохби (132 — 135 рр. н.
е.) римська влада остаточно вигнала євреїв з їхньої землі, позбавивши
єврейський народ не тільки власної національної держави й економіки, але
навіть і території. Іврит як розмовна мова дожив щонайдовше до V — VI
ст. н. е., після чого у повсякденному побуті цю мову не вживали
HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “3” [3] . З
кінця ХІХ ст. за прикладом і намовою мовознавця Еліезера бен Єгуди, який
перетворив іврит на розмовну мову своєї родини, на іврит у побутовому
спілкуванні почали переходити єврейські переселенці в Палестині
HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “4” [4] . У 1882
році народилася перша людина, для якої іврит став рідною мовою в повному
розумінні цього слова. У 1948 р., з проголошенням нової держави Ізраїль,
відновлено знищену ще Римською імперією єврейську державу. Тепер в
Ізраїлі іврит є мовою повсякденного спілкування для понад 3 мільйонів
чоловік. Отже, народ, носій цієї мови, понад 1800 років був відірваний
від своєї землі, його мова близько 1400 років була мертвою, і тим часом
він спромігся відродити у повному обсязі свою мову, а згодом і державу.
Відповідь на питання про причину цього лінгвістичного дива має бути
цілком однозначною. Його уможливило те, що євреї, хоч і втратили майже
все, що потрібно для існування народу — передусім свою національну
терито-рію, не втратили своєї національної традиції, збереженої в
пам’ятках, писаних івритом. Цей національний скарб вони зробили основою
своєї глибоко національної релігії, у якій відбито історію народу, його
релігійні догмати, най-кращі твори фольклору й літератури, звичаї,
закони судочинства, ритуальні настанови (аж до основних приписів щодо
способу життя і в тім числі характеру національних страв). Як складники
віровизнаннєвої релігії — усе це стало протягом багатьох століть
предметом старанного вивчення, а разом з цим таким предметом став іврит,
мова, якою відтворено цю важливу національну традицію. Іврит вийшов з
ужитку як розмовна мова, але залишився важливою частиною національного
життя, бо ця мова пов’язувала народ зі своїм найдавнішим минулим, своєю
історією впродовж віків і водночас єднала євреїв усього світу, — де б
вони не жили, якою б мовою не користувалися як розмовною, в єдину
цілість. Ним користувалися як мовою національних релігійних настанов,
вели листування між громадянами, що жили в різних країнах, писали й нові
твори — релігійні, наукові, мистецькі HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий
стол\SITE\ukrspilka\” \l “5” [5] . Через це, коли виникла в цьому
потреба і склалися сприятливі обставини, стало можливим відродити його в
усіх сферах сучасного життя.
Історія івриту по-своєму унікальна, але принцип, що лежить в основі його
відновлення, аж ніяк не виняток, радше — правило. Усі народи, що
відроджуються, відроджують свою мову або зміцнюють її позиції,
спираючись насамперед на національну традицію, свою найглибшу історичну
пам’ять.
Показовий і такий приклад. У 1777 р. помер останній носій кельтської
корнської мови, поширеної колись у Корнвалії (Корнуеллі у
Великобританії), жінка на ймення Дороті Пентрет. Коли патріоти Корнвалії
почали відроджувати наприкінці ХІХ ст. корнську мову, виходячи з того,
що вона має свої писемні пам’ятки, а в англійських говірках Корнуеллу
виступає багато корнських слів, то надихала їх насамперед давня корнська
традиція. Адже саме корнською мовою створено свого часу оригінали
уславлених переказів про короля Артура й лицарів Круглого Столу, а також
прекрасну легенду про Трістана та Ізольду, які справили великий вплив чи
не на всі літератури Європи (зокрема на українську літературу, про що
свідчить поема Лесі Українки “Ізольда Білорука”) HYPERLINK
“C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “6” [6] .
Шведська адміністрація і шведська наука у ХVІІІ ст. констатували
неперспективність фінської мови та прогнозували швидке її зникнення.
Пропонувалося витіснити фінську мову в Фінляндії, замінивши її
шведською, а для потреб лінгвістичної науки влаштувати своєрідний музей
просто неба, зберігши кілька фінськомовних повітів десь біля полярного
кола, на кордоні з Лапландією. З виданням Е.Ленротом у 1835 р.
“Калевали” розпочинається небачений розквіт фінської мови і культури.
“Калевала” стала невичерпним джерелом для фінської літератури,
образотворчого мистецтва, музики. ЇЇ впливу відразу зазнали й інші
літератури світу. Як відомо, класик американської літератури Г.Лонгфелло
спеціально вивчав фінську мову, оскільки віршовий розмір “Калевали”,
система прийомів її написання, зокрема уживання паралельних синонімів,
на його думку, були найприйнятнішими для реалізації його задуму —
написання поеми “Пісня про Гайявату”, де він їх з успіхом і застосував.
Народження нових літературних мов не обов’язково починалося з пошуків
витоків національної традиції. Але завжди саме з них починався їхній
розквіт, їхнє змужніння: у естонців — це епос “Кале-віпоег”, у латишів —
“Лачплесіс”, у сербів — героїчні пісні, видані Вуком Караджичем, у чехів
— “Зеленогірський” і “Краледвірський” рукописи. Литовців могли надихати
вже сама їхня старовинна мова, усвідомлення того, що литовський селянин
ще й досі на порозі ХХІ ст. говорить мовою, яка своєю старожитністю не
поступається давньоіндійській мові священних гімнів Ріг-Веди або
давньогрецькій мові гомерівських поем. Надихали їх і славні часи
Великого князів-ства Литовського, землі якого в часи Вітаутаса сягали
від хвиль Балтики до берегів Чорного моря. Саме завдяки унії з Литвою
Польща стала державою “від моря до моря”. У натхненних поезіях
Майроніса, у геніальних картинах Чюрльоніса оживала перед ними ця
славетна старовина, і саме вона, коли, здавалося б, литовська мова
ось-ось мала загинути, відродила і зробила її настільки міцною, що тепер
навіть смішно і дивно згадувати ті часи, коли вчені били на сполох:
“Записуйте скоріше литовську мову. Адже її чути тільки під селянською
стріхою. Литовці всі скоро полонізуються або понімечаться”. Тим часом
литовська мова зміцніла, як ніколи.
Не становлять винятку й українці, бо “Кобзар” Тараса Шевченка, що
начебто підсумував усе найвизначніше в українській національній
традиції, відбив сучасне і накреслив шлях до майбутнього, тим самим
заклавши основи нової української літературної мови, а разом з нею і
літератури. Без цієї великої національної Книги чи існували б українці і
досі як народ?
Ці приклади переконують у слушності думки: “Народ, що має минуле, має й
майбутнє”. І що глибше сягають корені національної традиції, то міцніше
стоїть дерево національної культури, а тим самим і мови.
Знання національної традиції, своєї історії сприяє розвиткові
національної свідомості, основним носієм якої є національна
інтелігенція. Проте доки ця свідомість зосереджена тільки в ній, не
стала, хай не в такій концентрованій формі, набутком усього народу, не
пов’язалася із своїм зовнішнім практичним дійовим виявом —національною
солідарністю, національна свідомість мало що важить. Там, де є
національна релігія, національна свідомість розвивається завдяки їй.
Утім, цю роль відіграли й різновиди світових релігій, зокрема
християнства, оскільки належність до певних конфесій часто пов’язується
з належністю до певних національностей. Крім того, поширенню
національної свідомості дуже сприяє література, особливо історична
проза, романи, сучасний епос. Так, в історії польської літератури давно
усталилася думка, що класик польської літератури Ю.Крашевський вирвав із
рук польських жінок французьку книжку і вклав у них польську HYPERLINK
“C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “7” [7] . Ці жінки,
майбутні матері, виховали потім цілі покоління польських патріотів.
Величезне значення для виховання національної свідомості в поляків мала
відома трилогія Г.Сенкевича, якою зачитувалися всі в Польщі — від
найубогішого наймита до найбагатшого аристократа.
Національна свідомість і національна солідарність нерозривно пов`язані.
По суті, це два вияви того самого почуття, що можна б назвати
патріотизмом, повагою, любов’ю до свого народу. Тільки свідомість — це
думка, а солідарність — дія. Свідомість — переважно теорія, а
солідарність — практичний висновок з неї. У зрілих народів національна
свідомість і солідарність нерозривні. У незрілих національна свідомість
виливається нерідко в абстрактне теоретизування, через що й залишається
приналежністю вузьких інтелігентських кіл.
Прикладів великого значення національної солідарності можна було б
наводити багато, але обмежимось одним. Тих, хто замислювався над подіями
епохи наполеонівських воєн у Європі і дальшим періодом так званої
реакції, не міг не здивувати дещо суперечливий характер цього часу.
Справді, Наполеон, щоб там не було, ніс країнам Європи здобутки
Французької буржуазної революції — скасування кріпацтва, феодальних
привілеїв дворянства, конституцію, розвиток прогресивних буржуазних
порядків. Після перемоги над Наполеоном в усій Європі запанувала
феодальна реакція — Священний Союз, Меттерніх, жандармське стеження за
умами, сувора цензура, а в Росії — військові поселення Аракчеєва,
миколаївська реакція і після 1812 р. ще майже півстоліття кріпаччини,
яку, цілком можливо, Наполеон, у разі перемоги, скасував би. Проте
народи Європи, — якщо не рахувати поляків, які чекали від французького
імператора відновлення Польської держави, — виявили дивовижну
національну солідарність і одностайно — і пани, і кріпаки — розпочали
війну проти нього і перемогли його, хоч унаслідок цієї перемоги,
скажімо, колишні російські кріпаки, часом дослужившись до молодших
офіцерських чинів, гинули потім під різками своїх панів. До певної міри
тут наявна суперечність, незрозуміла з вузькосоціологічного погляду, але
ясна з погляду національної свідомості й солідарності. Так, цілком
можливо, що з Наполеоном до народів Європи йшло соціальне визволення,
але… на іноземних багнетах. А зрілі народи, як і дорослі люди, воліють
не одержувати хоч би й найвище добро від когось, а здобувати його самим.
Вони хочуть бути не об’єктом чиєїсь історії, а суб’єктом власної.
Коли народи завдяки розвиненій національній свідомості й солідар-ності
домагаються розв’язання найскладніших економічних, екологічних чи
політичних питань, у них зміцнюється й повага до власної мови, тому що
мова всіх їх об’єднує в один народ. Якщо цього немає, авторитет рідної
мови падає, бо від неї не одержують практичної користі. І тоді, коли
різні соціальні прошарки того самого народу говорять цей однією мовою,
той іншою, а хтось “суржиком”, вони не можуть і в буквальному, і в
переносному розумінні знайти спільну мову, оскільки кожен з недовірою
ставиться до носія іншої мови або іншого її різновиду. Так, навіть
великі народи розпадаються на безліч окремих каст, груп і угруповань, і
нічого, зрештою, не можуть домогтися. Малі ж народи з розвиненою
національною свідомістю й солідарністю є ще одним важливим джерелом, яке
живить мовну стійкість, їх брак значно її послаблює.
За рівнем національної свідомості й солідарності українці (особливо
українці сучасної Східної України), безперечно, аж ніяк не посідають
першого місця серед народів Європи і світу. Вся історія України в
кінцевому підсумку дає картину часткових перемог і великих поразок,
викликаних тим, що в народі не виробилося міцних вертикальних зв’язків:
верхи й низи взаємно не довіряли одне одному. Великою заслугою наших
предків у XVI — XVIII ст.ст. було те, що вони у відчайдушних військових
змаганнях урятували нас від геноциду. Але, на жаль, це не гарантувало
народ від загрози етноциду, винародовлення, денаціоналізації. Фортеця із
слів, споруджена Шевченком, виявилася щодо цього набагато міцнішою, ніж
сила їхньої зброї. Але якби не було героїчної боротьби наших предків,
Шевченко не мав би що оспівувати. Що стосується сучасності, то звертає
на себе увагу порівняно більша державницька активність Західної України,
пов’язана саме з більшою свідомістю і солідарністю. Серед української
діаспори перед веде саме західноукраїнська еміграція. І саме в Західній
Україні більша мовна стійкість: українська мова там серед українців
поширена повсюдно, незалежно від суспільної, вікової, професійної
належності, від освітнього цензу або походження з села чи міста. На
сході України, навпаки, поширеність української мови соціально обмежена
і соціально залежна.
Національна свідомість і солідарність сприяють тому, що мова охоплює всі
соціальні верстви народу, а це є грунтом для створення широкої справді
загальнонародної культури, насамперед духовної, де чільне місце належить
літературі з її першоелементом — мовою. Доки народ не усвідомлює
практичної користі національної солідарності, доки він роз’єднаний за
мовою (одні верстви говорять своєю національною, інші іншонаціональною
мовою), мимохіть дуже звужується можливість для творчості письменників,
а це в свою чергу відбивається на мові, гальмуючи її розвиток, збіднюючи
її.
Дуже складне щодо цього завдання взяв би на себе сучасний письменник,
який би схотів реалістично змалювати, скажімо, Київ. Він змушений був би
або обирати для змалювання окремі осередки, де вживається українська
мова, а їх дуже мало (крім того, вони не існують у вакуумі, їх звідусіль
оточує загальноміська російськомовна стихія), або переважно перекладати
з російської, де на те, що дія відбувається в українському місті,
вказують тільки українізми місцевої російської мови.
Зрозуміло, що тут ще дуже далеко до типізації мови героїв.
Сучасні історики словацької літератури дуже часто критикують класика
словацької літератури С.Гурбана-Ваянського (1847 — 1916) за його
антиреалістичні романи HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий
стол\SITE\ukrspilka\” \l “8” [8] . Дія в них відбувається в поміщицьких
маєтках, де їхні власники добірною словацькою мовою розмовляють про
словацькі й слов’янські справи. Хоча на той час словацької
незмадяризованої шляхти вже не лишалося. Сучасний східноукраїнський
письменник може тільки поспівчувати С.Гурбанові-Ваянському, бо й він
майже в такому самому становищі. А от львівському письменникові немає
чого вигадувати. Не випадково таке широке реалістичне полотно, як роман
Ірини Вільде “Сестри Річинські”, де предствалена ціла галерея
різноманітних, у тому числі й міських українських типів з їх характерною
мовою, виникло саме в Західній Україні. Авторитет мови, коли нею вже
говорить увесь народ, залежить від розвитку не тільки духовної, а вже й
матеріальної культури. Авторитет німецької мови піднесли не лише Гете,
Шіллер, Бетховен і Вагнер, але й німецькі вчені та винахідники Р.Вірхов,
Р.Кох, Т.Моммзен, Г.Даймлер, а також відомі всьому світові
бехштейнівські роялі, зінгерівські швацькі машини, золінгерівські
ножиці, цейсівські біноклі, автомашини “Фольксваген” тощо. Так само
тепер повагу до Японії, а разом з тим пошану до японської мови,
викликають японська електроніка, автомобілі марки “Тойота” і високі
технології в цілому. Авторитет чехам і чеській мові здобували не тільки
К.Чапек і Я.Гашек, а й підприємства Баті та Шкоди. На цих прикладах
можна переконатися, що дуже часто національна економіка й техніка
прокладають шлях мові у світ. Тим важливіша роль матеріальної культури,
національної економіки в зміцненні мовної стійкості народу в своїй
країні, бо зрозуміло, коли національ-на мова стає мовою представників
усіх професій, швидко й природ-но внаслідок потреби в ній починає
розвиватися національною мовою і термінологія всіх галузей науки й
техніки, а це робить мову ще більш розвиненою. Тепер, на порозі ХХІ
століття, жоден народ не може жити в повній ізоляції від інших і майже
неможливим є існування абсолютно однорідних в етнічному відношенні
держав. Навіть у порівняно невеликих, в основному однонаціональних
країнах Західної й Північної Європи, крім основного народу, обов’язково
проживає одна або кілька меншин: у Нідерландах — фризи, у Данії —
фарерці, шведи і норвежці, у Швеції — саами, у Фінляндії — шведи і саами
і т. ін. Стійкості мови сприяє мир і співробітництво між основним
народом певної країни та її національними меншинами. Без цього виникають
конфлікти, які розхитують (і часто дуже серйозно) міжлюдські, соціальні,
економічні й етнічні стосунки, а це негативно відбивається на становищі
мов, у тому числі й основного народу. Щоб уникнути цього, поряд з тим,
що мова основного народу країни має стати загальнодержавною на всій його
території, мають бути забезпечені культурно-мовні права всіх меншостей,
забезпечена рівність усіх етносів. Це не тільки морально й гуманно, а й
практично корисно. Адже національні меншини, як правило, представники
народів суміжних країн, які становлять їхнє основне населення, і вони
ніби містки пов’язують ту чи іншу національну територію із суміжними
народами. Так, в Угорщині проживають, крім угорців, румуни, серби,
хорвати, словенці, німці, словаки. Усі ці народи становлять основне
населення суміжних країн. На відміну від довоєнних урядів, які будь-що
намагалися більшість цих етносів асимілювати, у сучасній Угорщині,
навпаки, протидіють асиміляцій-ним тенденціям, що часом серед них
виникають, бо, між іншим, якби всі вони змадяризувалися, Угорщині було б
значно важче, ніж тепер, налагоджувати контакти з навколишнім світом.
В Україні фактично поки що цілком забезпечено тільки становище
російської мови. Що ж до української, то сьогодні ні в кого не викликає
сумніву її кризовий стан, особливо на сході України. Не можна визнати
нормальним і стан мов інших народів, що населяють Україну. Адже в
Україні живуть, крім українців і росіян, ще білоруси, поляки, болгари,
чехи, євреї, греки, молдовани, угорці, гагаузи, уруми, караїми і чимало
представників інших народів. Для забезпечення їхніх мовно-культурних
потреб знадобляться значні зусилля. Поширення знання української мови
серед них і, що найсумніше, серед значної частини українців, також є
складним завданням. А як же може викликати повагу до своєї мови народ,
який часто сам її не поважає? Отже, насамперед треба було б докласти
зусиль для популяризації й поширення української мови серед самих
українців. І тут знову слід наголосити на ролі письменників у цій
важливій справі. Доки кожен з них не відчуватиме всієї відповідальності
за свою працю, не сприйматиме її як національну місію, а ту халтуру й
сірятину, що подекуди ще виходить з-під його пера, не оцінюватиме як
дискредитацію свого народу, годі нам дивуватися з падіння інтересу до
української книжки, слова, мови. Звичайно, українську книжку можуть не
читати й через незнання мови, її “непопулярність”, “непрестижність”. Але
не тільки в цьому причина. Так, роман О.Гончара “Собор” у той час, коли
він зазнав найбільших нападок, які, до речі, створили йому своєрідну
рекламу, читали й люди зовсім далекі і від української мови, і від
української літератури. Ті самі люди залюбки читали в оригіналі, доки не
з’явився його російський переклад, гостросюжетний український роман
Ю.Дольд-Михайлика “І один у полі воїн”. А книжки для дітей М.Трублаїні
свого часу читали всі юні читачі, не чекаючи на переклади. Ще раніше
такою ж популярністю користувалися романи В.Винниченка. Отже, велика
відповідальність лягає на письменника, що пише українською мовою, мовою,
якою творили Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський, Стефаник,
Винниченко й інші наші класики. Однак заради об`єктивності слід
зазначити, що є тут і зворотній зв’язок: що чисельнішим і вимогливішим
ставатиме український читач, то більше стимулів буде для українського
письменника писати дедалі краще.
Національна традиція, національна свідомість і солідарність,
націо-нальна культура, національний мир і співробітництво з усіма
народами, а насамперед з тими, з ким живемо разом на одній території, —
ось ті джерела, що живлять мовну стійкість, поступово підводячи народ до
мовної стабільності. Для того, щоб повністю її забезпечити, залишається
тільки оформити юридично те, що цілком готове до економічного й
політичного суверенітету.
Проте залишається ще одна умова, що, як можна було переконатися з понад
шістьох останніх десятиріч історії Радянського Союзу, здатна серйозно
загальмувати дію тих чинників, про які йшлося. Найлегше і найкраще і
соціальні, і національно-мовні проблеми розв’язуються в умовах правової,
демократичної держави. Однак на порозі двадцять першого століття
несприятливі умови можуть тільки загальмувати, але аж ніяк не зупинити
розвиток народів, а разом з ним і зміцнення мовної стійкості. Про це
свідчить хоч би приклад Європи, де кількість визнаних офіційних мов
неухильно зростає. Якщо в 1815 р. (під час Віденського конгресу) їх було
лише 13, то в 1919 році (під час підписання Версальської мирної угоди) —
уже 27, а в 1945 р. (під час Потсдамської конференції) — 35 HYPERLINK
“C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “9” [9] . Отже, поява
дедалі нових офіційних мов — закономірність загальносвітова. І на цьому
тлі піднесення статусу української мови до рівня державної мови України
виглядає не як виняток, а як закономірність. Можна дивуватися лише з
того, що це не сталося раніше, що мову доведено до передкризового, якщо
не просто кризового, стану. Проте не слід гадати, що зміцнення позицій
мови відбудеться саме собою або, що нам би вибачили нащадки, якби через
недалекоглядність і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна
було б “списати” на “несприятливі обставини”. Мовна стійкість народу, як
свідчать наведені приклади, залежить не стільки від обставин, скільки
від його бажання і волі. При бажанні можна воскресити навіть мертву або
напівмертву мову, при небажанні — можна і з цілком живої мови зробити
мертву.
До проблеми мовної стійкості українців
(питання внутрішніх перешкод)
Мовна стійкість народу, як ми встановили, залежить від дієвості чотирьох
джерел — національної традиції, національної свідомості й солідарності,
національної культури, національного миру і співробітництва з іншими
народами (насамперед спільнотериторіальними) HYPERLINK
“C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “10” 10 .
Прагнучи мовної стійкості, кожний народ (також і українці, про яких
головно йтиметься) стикається при її виробленні з різними перешкодами.
Адже перебуває він не у вакуумі. Якщо є сили, що призвели народ до
мовного й етнічного занепаду, то, будучи зацікавлені в цьому стані, вони
й далі діятимуть у тім самім напрямі, щоб зберегти подібне вигідне для
них становище. Тому зміцнення мовної стійкості й дієвості джерел, що її
живлять, водночас означає подолання несприятливих обставин і поборення
сил, що цьому перешкоджають. Є два види перешкод, що стоять на заваді
зростанню мовної стійкості: перешкоди зовнішні, матеріальні
(антинаціональна діяль-ність у вигляді репресій і терору) і перешкоди
внутрішні, ідейні (анти-національна ідеологія у вигляді відповідних
поглядів і теорій). Найнебезпечнішими є внутрішні перешкоди, бо,
по-перше, вони створюють ілюзію законності перешкод зовнішніх, а
по-друге, духовно обеззброюють народ, позбавляють його впевненості у
справедливості відстоювання своїх національних прав. Тому важливо
з’ясувати і розглянути їх відповідно до джерел мовної стійкості.
На заваді дієвості такого джерела й чинника мовної стійкості, як
національна традиція, стоїть позбавлення українського народу цієї
традиції та її фальсифікація в галузі історії українського народу й
української мови, української літератури й культури в цілому, сучасної
української літературної мови. У галузі історії й історії мови ці
тенденції виявляються в постійних намаганнях відтіснити українців (у
минулому й до останнього часу також русинів, русичів, народу
України-Русі) від історичної і мовно-культурної спадщини Київської Русі
(тут, можливо, варто пошкодувати, що сучасні українці відмовилися від
своїх традиційних назв). Ці тенденції виявляються також у трактуванні
факту появи трьох східнослов’янських мов не як здавна зумовленого й
закономірного, а як значною мірою випадкового історичного явища
(зумовленого як вирішальним чинником татаро-монгольською навалою)
HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “11” [11] .
Звідси вже недалеко до відроджуваної останнім часом у різних варіантах
антинаукової концепції існування й досі “триєдиного російського народу”
у складі “великоросів, малоросів (або делікатніше — українців. — О.Т.),
білорусів” HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “12”
[12] .
У галузі української літератури українці до останнього часу були
позбавлені своєї національної традиції як через замовчування, так і
через недрукування “небажаних” творів, заборону на згадування імен
нелояльних щодо влади письменників, цілих літературних на-прямів і
викривленим трактуванням друкованих творів письменників-класиків, де
коштом наголошення класово-соціальних мотивів усіляко заглушувалися
національно-патріотичні. Національна літературна традиція принижувалася
й знецінювалася тим, що не стільки висвітлювалася самобутність та
оригінальність українських класиків, скільки всіляко, часто штучно,
підкреслювався “благотворний вплив” на них, причому виключно російської
літератури. Відтак українська література виступала якоюсь невиразною
копією російської, а її класики в найкращому випадку лише більш-менш
обдарованими учнями-імітаторами російських письменників. Про яку ж тоді
власну національну літературну традицію може йтися?
І досі спостерігається бажання цілковито й беззастережно включити до
складу діячів російської культури українських митців, письменників й
учених, таких, наприклад, як композитор Д.Бортнянський, художник
В.Боровиковський, письменник Ф.Прокопович, учені М.Остроградський,
О.Потебня, В.Вернадський. Щодо сучасної української літературної мови,
то тут своєї національної традиції український народ позбавлявся й
позбавляється шляхом нівеляції “українськості” української мови,
усунення її оригінальних рис, що не збігаються з російськими, оголошення
їх “застарілими”, “хуторянськими”,“побутовізмами”, “розмовними”, замість
яких у мові поширюються нерідко російські кальки. До цього українських
мовознавців, а слідом за ними і всіх носіїв української мови, тривалий
час спонукали під приводом боротьби проти так званого “українського
буржуазного націоналізму”. Це призводило і призводить до збіднення й
денаціоналізації української мови, до перетворення її на якийсь блідий
дублет російської мови, її “малоросійський” варіант. Звісно, ніякої
дотичності до демагогічно проголошуваного при цьому братерства з
російським народом, в ім’я якого вона нібито провадилася, ця нівеляційна
робота не має, бо безцеремонне втручання в найсвятіше для людини — її
мову нічого, крім розбрату між народами, викликати не може. Інші згубні
наслідки цієї роботи для українців — це відштовхування їх від власної
мови, бо не може викликати поваги мова, норми якої раз у раз порушуються
й до того ж рабськи копіюються з іншої, а також відлучення їх від
класичної спадщини, оскільки людина, вихована на “деукраїнізованій”
мові, дедалі менше розумітиме мову українських класиків.
На заваді дієвості чинників національної свідомості та солідарності
стоїть досі належно не висвітлений, застосовуваний тривалий час принцип
класової боротьби проти української міської і сільської буржуазії,
виправданий як такий лише незначною мірою. Переважно він застосовувався
центральною великодержавницькою владою для маскування справжньої
неоголошеної війни, геноциду й етноциду, проти українського народу в
особі його незденаціоналізованих верств — української національної
інтелігенції, селянства Східної України, широких верств населення
Західної як найбільш національно розвиненої частини України. Трактувати
саме так, а не інакше ці трагічні події дає підстави те, що їх жертвами
стали представники найрізноманітніших верств і прихильники різних
ідеологій (академіки, професори і селяни, письменники-неокласики і
західноукраїнські комуністи, духівництво української автокефальної
церкви і більшовики-ленінці). Всі вони були незденаціоналізовані або й
національно свідомі українці і, очевидно, розглядалися як потенційно
небезпечні, а через це й підлягали знищенню. Основні удари до 1939 р.
було скеровано проти української національної інтелігенції як головного
носія національної свідомості і проти селянства як основного (на сході
України) носія української народнорозмовної мови, а після 1939 р. їх
було переорієнтовано в основному на Західну Україну. Про те, що принцип
класової боротьби був, як правило, фальшивим і в усякому разі не
визначальним, свідчить величезна кількість посмерт-них реабілітацій
репресованих українців, а також визнання штучного характеру голоду 1933
р., що був насправді голодомором, та інсцені-зованості судових процесів
тих років (зокрема, процесу так званої “Спілки визволення України” —
вигаданої організації, якої ніколи не існувало).
Практика переслідування українців як “буржуазних націоналістів” за вияви
національної свідомості разом із русифікацією носіїв української мови у
містах Східної України не припинялися й у хрущовські та
брежнєвсько-сусловські часи. Подекуди, особливо на півдні України, ця
боротьба провадиться й дотепер, хіба що в більш замаскованій формі. Не
припинено й процесу русифікації на сході України, бо надання українській
мові статусу державної в реальному житті впроваджується дуже мляво, а
вимоги її активнішого впровадження в життя кваліфікуються як
“насильницька українізація” HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий
стол\SITE\ukrspilka\” \l “w” *) . Тому укорінювані роками тези про
ворожість нібито всуціль “буржуазної” і “націоналістичної” інтелігенції
своєму народові, про “відсталість” і “класову несвідомість” селян, про
“буржуазно-націоналістичну” Західну Україну дають і досі свої отруйні
плоди.
Згубні наслідки інтелектоциду, фізичного і морального нищення
національної інтелігенції, призвели до занепаду національної свідомості.
Спрямування соціальної ворожнечі на селян під час розкуркулювання
(“розселянювання”) і голодомору 1933 р., а потім вороже ставлення до
західних українців, збройну боротьбу яких, звичайно, пояснювали не як
викликану сталінськими репресіями, а виключно як наслідок
“українсько-німецького націоналізму”, — усе це вилилося в поділ
українського народу на “касти”, що користуються часто різними мовами або
їх різновидами і з недовірою ставляться одна до одної. Це відбивають і
їх розмовні назви-прізвиська — “західняки”, “східняки”, “щирые
украинцы”, “міщани”, “жлоби” тощо. Тим самим, особливо на сході України,
серйозно підірвано національну солідарність. З посіяних зерен взаємної
недовіри й ненависті, якщо їх не буде усунуто, можуть у подальшому
виникнути соціальні й міжнаціональні конфлікти. Поки українці поділені
на ці “касти”, а отже, їм бракує і національної свідомості, і
солідарності, годі їм знайти свою спільну українську мову і в
буквальному, і в переносному розумінні.
Дієвості такого чинника, як національна культура заважає звужена й
примітизована концепція культури радянських народів, і, напевне, народів
колишніх соціалістичних країн, яка оголошувалася соціалістичною за
змістом, національною за формою. Проте оскільки соціалізм, який
будувався в Україні, дуже відмінний від того соціалізму, який будувався,
наприклад, у середньоазіатських республіках, і ще більше відрізнявся від
соціалізму, наприклад, колишньої НДР (отже, і зміст був різний,
національно зумовлений), правильніше, мабуть, сказати, що кожна
національна культура національна як за формою, так і за змістом. У такий
спосіб національне в культурі не зводиться до самої мови і якихось
дрібних етнографічно-побутових рис, які дуже легко можуть нівелюватися
HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “13” [13] , а
охоплює всю сукупність матеріального й духовного життя народу, зумовлену
своєрідністю землі, де він живе, її історією, особливістю зв’язків з
іншими народами. Отже, образно кажучи, національна культура це не одяг,
який легко скинути й замінити іншим. Це шкіра, невіддільна від усього
організму, якої не можна позбутися без загрози для життя. Нерозуміння
цього викликало величезні втрати як у галузі матеріальної культури
України (у бездумному насильстві над природою і господарством, що
призвело до екологічних катастроф), так і не менш спустошливі лиха в
царині культури духовної.
Свідоме спрямування на оспівування спільнорадянського, та ще й скуте
канонами соціалістичного реалізму з його єдино можливими конфліктами
“між добрим і кращим”, коли національне часто обмежувалося самою мовою
та українськими прізвищами героїв, змусило українських письменників
створити масу знеособлених творів і “недобачати” справжніх національних
трагедій, які теж визначали своєрідність культури, — “розселянювання”
українського села, голодомору 1933 р., “розстріляного Відродження”,
масової денаціоналізації тощо. Українська національна культура в
“усереднених” творах, написаних за відповідними правилами, ставала, по
суті, майже безнаціональною, і саме в цьому переважно, а не в “мовному
бар’єрі”, головна причина втрати нею популярності (хоч би щодо
української культури 20-х років). Вона-бо не відповідала на пекучі
питання сучасності, замовчувала їх. У вельми зрусифікованому Харкові
україномовні п’єси Миколи Куліша, що їх виставляв на сцені “Березоля”
Лесь Курбас, ставали справжніми подіями культурного життя, бо з
величезною переконливістю висвітлювали проблеми, що хвилювали всіх.
Звичайно, у 30-х роках багато що замовчувалося через політичний тиск,
але дезорієнтували й ідеологічні гальма, прищеплені письменниками засади
так званих соціальних замовлень. “Внутрішній цензор”, всаджуваний у
кожного письменника, коли творець неодноразово “ставав на горло власній
пісні”, уже в зародку вбивав навіть бажання писати твори, які справді
відповідали потребам суспільства. Для того, щоб національна культура
розвивалася нормально і плідно, вона має звільнитися від пут
тоталітарного мислення, яке накидає письменникові схеми й трафарети,
згідно з якими, а не з правдою життя, він має творити. Скута ще більшими
путами, ніж література російська, зазнавши незрівнянно більших утрат,
українська література мимохіть втрачала свого читача, що “перебігав” до
російської літератури. І це також було і є одним із чинників
денаціоналізації українців, їхнього “розукраїнювання”. Українського
читача привабить тільки справді національна література, тобто та, де він
знайде відповідь на найважливіші питання сучасного українського життя і
його витоків у минулому. Тим-то роль українського письменника така
відповідальна, бо він водночас і митець, і борець за мову, і її
охоронець. Але попри це навряд чи доречні заклики до письменників
відвернутися тепер від політики в ім’я “чистого мистецтва” (коли раніш,
навпаки, боролися з їхньою аполітичністю), бо тільки той митець, що
тримає руку на пульсі життя свого народу, зможе й правдиво його
відтворити, тим більше, що борючися за свободу всього народу,
письмен-ники борються і за свободу власної творчості.
На заваді ефективності дії такого чинника, як національний мир і
співробітництво етносів України, стоїть і досі не припинене і раз у раз
поновлюване застосування жупела “українського націоналізму” й інших
неросійських “націоналізмів” HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий
стол\SITE\ukrspilka\” \l “14” [14] , яким протиставляється дуже
своєрідно трактований інтернаціоналізм, носієм якого проголошується
фактично лише російськомовне населення, що його в жодних
“націоналістичних” гріхах ніколи не звинувачують. Цим, безперечно,
хибним поділом в Україні сформовано кілька антагоністичних
соціально-національних груп — насамперед досі розколоте на кілька “каст”
українство, кілька до останнього часу денаціоналізованих народів
(неукраїнців і неросіян) і раз у раз агресивніше під’южування проти них,
передусім проти свідомих українців, російськомовне населення,
представлене в тому числі і денаціоналізованими українцями.
Важливими тут мали б стати:
1) з’ясування й усунення ганебного зловживання поняттям “націоналізм”,
що, як правило, означає патріотизм неросійських народів, у тім числі
українців (тимчасом як патріотизм російський, навіть із шовіністичним
відтінком, завжди толерується, а виступи проти нього кваліфікуються як
“русофобія” HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l
“15” [15] );
2) пояснення, що інтернаціоналізм можливий на грунті будь-якої
національної мови, а не тільки російської;
3) боротьба проти виявів будь-якого шовінізму, не виключаючи й
українського, якби він виник (але не сплутуючи його з “націоналізмом”,
любов’ю до свого народу при шануванні всіх інших);
4) поширення знання української мови як державної серед усіх етносів
України, передусім українського, при повному протегуванні
культурно-мовним, політичним, соціальним та економічним потребам усіх
інших народів;
5) делікатне й тактовне ставлення до потреб всіх національних шкіл, де
при всебічному ознайомленні із власною національною мовою і культурою
було б створено умови для грунтовного засвоєння української мови,
літератури та історії.
Перелічені побіжно перешкоди, що заважають дієвості джерел мовної
стійкості українського народу, звичайно, крім суто
організа-ційно-практичних заходів, вимагають для їхнього подолання
великих зусиль фахівців-теоретиків у галузі мовознавства, історії,
літератури, соціології й політології. Тут потрібні й глибокі наукові
дослідження, які б висвітлили відповідні питання і спростували помилкові
погляди на них, і науково-популярні праці, які б ознайомили з усією
дотичною проблематикою широку громадськість. Якщо питання справжнього
суверенітету України ставиться серйозно, а не обмежується декларацією,
то подібна робота є невідкладною.
*) Обнадійливою подією тут є офіційне тлумачення Конституційним судом
України статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови
органами державної влади, органами місцевого самоврядування, та
використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
Рішенням Конституційного суду України від 19 грудня 1999 року визнано:
1. Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на
всій території України при здійсненні повноважень органами державної
влади, органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних
сферах, які визначаються законом… Володіння українською мовою є однією
з обов’язкових умов зайняття відповідних державних посад (статті 103,
127 та 148 Конституції України).
2.Мовою навчання в усіх навчальних закладах є українська мова. У
державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою
можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.
Передумови і фактори формування мовної стійкості у слов’янських народів
Усі слов’янські народи майже без винятку опинялися перед загрозою втрати
власної мови. Для деяких з них, а саме українців, білорусів, верхніх та
нижніх лужичан, ця загроза цілком реальна й досі. Тому й лишається
актуальним вироблення у слов’ян мовної стійкості, яка протидіє цій
загрозі. Головні джерела, що живлять мовну стійкість, у всіх народів, у
тім числі й слов’янських, однакові. Це — 1) національна традиція, 2)
національна свідомість та солідарність, 3) національна культура, 4)
національний мир та співробітництво з іншими етносами і народами. Проте
у різних слов’янських народів неоднаковими були передумови і фактори, що
сприяли або перешкоджали дії цих чинників.
Як і більшість народів Європи, усі слов’янські народи внаслідок
християнізації втратили свою язичницьку традицію і дальшу національну
традицію мусили будувати кожний у різний спосіб на руїнах язичництва. До
національної традиції кожного із слов’янських народів увійшли тільки
окремі фрагменти цієї дохристиянської спадщини, наприклад, частина
обрядової поезії, адаптована християнством, хоч цю традиційну поезію
(зрозуміла річ, у зміненому вигляді) зафіксовано на багато століть
пізніш. У найдавнішій писемності слов’ян з її войовничим християнським
духом, властивим неофітам нової релігії, для неї не знайшлося місця, так
само, як не виявилося місця для відбиття всього розмаїття, напевне,
наявних уже тоді слов’янських мов. Для потреб християнської церкви, що
монополізувала майже всю тодішню культуру, усе слов’янство
використовувало, по суті, лише дві мови: старослов’янську — переважно
православні, і латинську — здебільшого католики. Латинська мова,
поширена в середньовічній Європі як міжнародна, була зовсім чужа
слов’янам. Старослов’янська мова, рідна лише для болгар та македонців,
частини південних слов’ян, як близькоспоріднена була більш або менш
зрозумілою для всіх слов’ян. Звідси здебільшого випливають різні
передумови для вироблення мовної стійкості у різних частин слов’янства.
Здавалося б, у сприятливих умовах мала б опинитися та частина слов’ян,
які використовували старослов’янську мову як богослужбову. Мова ця,
близька до рідної кожного слов’янського народу, а для давніх болгар та
македонців ідентична з нею, давала змогу легко засвоювати, а тим самим
поширювати писемність серед південних і східних слов’ян. Латина цієї
переваги не мала. Проте старослов’янська мова для більшості слов`янських
народів, що її прийняли як богослужбову, була лише ерзацом, замінником
мови рідної. Кінець кінцем це торкнулося навіть болгар і македонців, бо
їхні новітні говірки в своєму розвитку настільки відхилилися від
старослов’янської мови, що обом народам довелося в цілому просто її
відкинути і при створенні своїх літературних мов опиратися на матеріал
сучасних болгарських і македонських діалектів. Через це розвиток
писемності і мовної традиції у слов’янських народів, що належали до
православної церкви, полягав у поступовому витісненні старослов’янської
мови власною при відносно незначній (за винятком російської й
болгарської) адаптації її елементів1. Цей процес, як відомо, розтягся на
цілі століття. Тому нові літературні мови на народній основі у східних,
а частково й південних слов’ян остаточно сформувалися дуже пізно,
протягом ХІХ, а іноді й ХХ століття (як у білорусів і македонців).
Подібна мовна невизначеність за бездержавності більшості вказаних вище
народів наражала щойно сформовані в основному ще безписемні національні
мови на серйозну небезпеку — їхню втрату.
Негативним психолінгвістичним чинником для бездержавних слов’янських
народів, територіально суміжних із сильнішими слов’янськими сусідами,
став сам факт появи чужої спорідненої, але «вищої» щодо рідної (бо
«божественної») мови. Створювався прецедент для подібних дальших
ксенофільських (чужолюбних) замін, коли власна мова сприймалася як
«низька», «мужича», а споріднена слов’янська мова — як «вища»,
«панська». Звідси було вже недалеко й до зневажливого сприйняття власної
мови як приреченого на відмирання «діалекту» панівної мови сусідньої
слов’янської держави. У такому становищі, зокрема, опинилися носії
народно-розмовної (та фольклорної) української мови (і її проукраїнських
говірок-попередниць). Якщо в ІХ – ХІІІ ст.ст. вищою щодо власної мови
могла сприйматися старослов’янська (давньоболгарська), то в XIV – XV
ст.ст. — старобілоруська, у ХVI – XVII ст.ст. — польська, а з XVII ст. —
російська. Подібна ситуація склалася і при становленні народно-розмовної
білоруської мови. Отже, без власної літературної мови на народній
основі, — цей стан був характерний для всіх слов’янських народів із
богослужбовою старослов’янською мовою, — слов’янські народи не могли
спертися на власну національну традицію, що існувала лише в усній формі.
Брак власної писемної традиції гальмував розвиток національної
свідомості та солідарності, оскільки народ не був об’єднаний єдиною
літературною мовою. Заважало це й розвиткові власної національної
культури кожного народу, а відтак не сприяло й визнанню його світом як
певного етнічного цілого, окремого народу. А це не давало змоги
налагодити мирне національне співробітництво з іншими народами, оскільки
народ, не оформлений як етнічна єдність власною окремою мовою, начебто й
не існував для іншоетнічного довкілля. Отже, старосло-в’янська мова для
тих слов’янських народів, що її сприйняли, стала переважно передумовою
не стільки прискорення, скільки уповільнення процесу їхнього
мовноетнічного розвитку. Виняток тут, безперечно, становили тільки
росіяни, для держави яких, православної Російської імперії, а перед тим
Московського царства, задуманої як центр об’єднання не тільки всіх
«руських племен» росіян, українців і білорусів, а й узагалі всіх
православних слов’ян, старослов’янська мова стала справжнім об’єднавчим
чинником, що працював на концепцію «Москва — Третій Рим».
Старослов’янська мова сприяла розбудові й зміцненню Російської держави,
а тим самим і створенню найвигідніших умов для розвитку російської
літературної мови. Через це вона й знайшла тут повне сприяння своєму
розвиткові. Тому, на відміну від інших слов’янських народів, росіяни не
відкинули старослов’янську мову, а поступово адаптували, злили її у
найжиттєспроможніших елементах із східнослов’янською основою своєї мови.
Для більшості ж слов’янських народів ще одним негативним фактором було
те, що старослов’янська мова не єднала, а роз’єднувала слов’ян з
Європою, міжнародною мовою якої з раннього Середньовіччя до XVII ст.
була латинська. Крім цієї переваги, латинська мова відзначалася ще й
тим, що будучи для слов’ян мовою абсолютно чужою (а жодної слов’янської
мови-замінника у слов’ян-католиків не існувало), вона сприяла розвиткові
власне національних мов. Саме тому писемні пам’ятки чехів і поляків, які
спромоглися створити власні національні держави, починаючи з найдавніших
(ХІІІ — XIV ст. ст.), є безсумнівними пам’ятками чеської і польської
мов, чого не можна сказати про найдавніші пам’ятки східно- й
південнослов’янських народів, у яких власні мовні риси примхливо змішані
із старослов’янськими властивостями. У слов’ян-католиків, які не
створили власної державності — у словенців, а також у верхніх і нижніх
лужичан — писемні пам’ятки з’явилися набагато пізніше (лише в ХVІ ст.,
коли за вимогою Реформації почали перекладати й творити богослужбову
літературу лише національною мовою). Проте і в цих народів писемність з
перших слов’янських пам’яток, що з’явилися в добу Реформації, твориться
лише їхніми власними мовами. Виняток становлять тільки словаки, до яких
Реформація прийшла з Чехії, і через це писемність для них творилася
чеською мовою. До власної літературної мови з огляду на використання
спорідненої, але чужої мови словаки прийшли поступово впродовж більш ніж
трьох століть: спочатку через фонетичну словакізацію чеської мови, потім
застосування західнословацького діалекту, найближчого до чеської мови,
поки, нарешті, не поклали в основу своєї мови найсвоєрідніший із її
діалектів — середньословацький.
На початок ХІХ ст. жоден слов’янський народ, за винятком росіян, не мав
своєї держави. Через це створювана на основі старих (польської, чеської,
верхньолужицької, нижньолуицької, словенської) або новостворених
(української, словацької, болгарської, сербської) літературних мов
національна традиція брала за свою основу оспівування славетного
минулого держави відповідного слов’янського народу (поляки і чехи) або
боротьбу за волю, отже, в кінцевому підсумку за перспективу державної
незалежності (українці, болгари, серби). Лише народи з давно
культивованими літературними мовами, як поляки й чехи, могли при цьому
виходити безпосередньо з давніх літературних традицій, не цураючися,
однак, при цьому й фольклорних форм («Spiewy historyczne» («Історичні
співи») Ю.У.Нємцевича, «Kytice» («Букет») К.Я.Ербена, Кваледвірський та
Зеленогірський рукописи), що було характерним для панівної на той час
літературної течії — романтизму. Що стосується слов’янських народів із
нововиниклими літературними мовами, то тут в основу національної
традиції були покладені або безпосередньо найвидатніші фольклорні твори
(епос сербів «Героїчні пісні» («Jунашке пjесме»), зібраний Вуком
Караджичем), або поетичні твори, що грунтувалися значною мірою на темах
і формах фольклорної спадщини («Кобзар» Т.Шевченка). Кожен слов’янський
народ в особі своїх найвидатніших творців прагнув, відтворюючи свою
національну традицію, відбити в ній насамперед найгероїчніші,
найвагоміші для його долі історичні події HYPERLINK
“C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “17” [17] .
Формуванню національної свідомості, крім національної традиції, відбитої
в літературі, сприяла також християнська церква, якщо вона була протягом
століть справді національною, як католицька церква в Польщі або
греко-католицька в Західній Україні. Для народу, позбавленого власної
державності, церква стала важливим осередком національного усвідомлення
та національної солідарності. Там же, де офіційна церква
використовувалася як засіб асиміляції суміжними або панівними державами
(грецька православна церква в Болгарії як провідниця елінізації,
російська православна церква в Україні як засіб зросійщення),
слов’янські народи докладали всіх зусиль для всамостійнення її в своїх
країнах, що знайшло вияв, зокрема, в боротьбі болгар, а пізніше й
українців HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “x”
*) за створення власної автокефальної православної церкви. Утвердження
як богослужбової власної національної мови стало для слов’ян важливим
фактором зміцнення їхньої мовної стійкості. Проте для вироблення такого
важливого джерела, як національна солідарність, чимало важило
встановлення миру між різними конфесіями у тих слов’янських народів, де
існувала різноконфесійність (в українців православні і греко-католики, у
словаків римо-католики і протестанти тощо). Очевидно, єдиний шлях, що
веде до віровизнаннєвого миру, це пріоритет загальнонаціонального,
толерантність стосовно різних видів світогляду, не виключаючи й
атеїстичного. У кожної високорозвиненої нації, в тому числі й
слов’янських, з часом виробляється ціла система національних святощів,
своєрідний національний культ, що включає в себе національну традицію і
пошанування найвидатніших діячів своєї нації, її найславетніших
звершень. Саме ця система, якій найбільше відповідає назва національної
релігії (у найпервіснішім сенсі слова, — «зв’язок з тим, що позаду»,
отже, з минулим), і має становити те, що об’єднує кожну слов’янську
націю попри будь-які конфесійні розбіжності. У найрозвиненіших
слов’янських націй так і є. Не цілком сформовані слов’янські нації
прагнуть до цього стану.
*) Як відомо, ця проблема залишається невирішеною для українців і
досьогодні (Ред.).
Вироблення національної свідомості і національної солідарності, двох
взаємопов’язаних виявів того, що можна визначити як патріотизм, любов до
своєї нації, сприяли розвиткові національної культури кожного
слов’янського народу, насамперед мовної. Внаслідок утрати власної
державності для багатьох слов’янських народів характерною стала
своєрідна соціально-мовна роз’єднаність, коли власною національною мовою
користуються тільки соціально найнижчі верстви населення або нечисленна
національна інтелігенція. Національна мова зосереджується головно в
селах, меншою мірою у невеличких містах, а в великих містах майже без
винятків поширюється мова держави-метрополії. Подібний стан, звичайно,
гальмує розвиток національної культури, оскільки творення повноцінної
реалістичної літератури про життя подібних мовно роз’єднаних двомовних
або багатомовних народів, якщо й не цілком неможливе, то вкрай
утруднене. Адже дія новітнього європейського реалістичного роману
пов’язана переважно з великим містом, із відбиттям життя усіх його
соціальних і найчастіше саме найвищих прошарків. Звичайно, письменник
може трохи випередити перебіг подій, перекласти одну мовну дійсність
іншою мовою. Однак виправити її він не може. Отже, доки національна мова
того чи іншого слов’янського народу не поширилася на всі його соціальні
прошарки, не тільки на селі, а й у місті, і він є неповною нацією,
створення багатьох літературних, а частково й музичних творів (особливо
великого обсягу, наприклад, роману або опери) залишається неможливим.
Тільки із формуванням численної впливової національної еліти, яка стає
взірцем для наслідування інших верств певного слов’янського народу, і
яку раніше через брак власної держави втрачено, починається поступова
ренаціоналізація денаціоналізованого міста. Цей шлях свого часу пройшли
германізовані в своїх верхніх прошарках чехи й словенці, мадяризовані
словаки, полонізоване українське населення міст Галичини тощо.
Процес розпаду багатонаціональних імперій з єдиною офіційною мовою
метрополії на менші, переважно однонаціональні країни, є процесом,
характерним не лише для слов’янського світу, а й для Європи (з її
переважно германізованими й романізованими країнами) в цілому
HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “18” 18 . А він
логічно веде до появи дедалі більшої кількості офіційно визнаних
державних мов. У цьому історичному контексті такі події, як розпад
багатонаціональної Югославії, Радянського Союзу, державне усамостійнення
Словаччини не є якимось прикрим «непорозумінням», а є історичною
закономірністю. Адже розпадові цих багатонаціональних держав передував
розпад Австро-Угорської, Німецької та Оттоманської імперій тощо. Власне
кажучи, унаслідок Першої світової війни розпочався розпад і Російської
імперії, і тому, що вона тоді не розпалася HYPERLINK
“C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “y” *) , слід завдячувати
як недостатній національній зрілості окремих її народів, так і
соціальній демагогії та теророві більшовиків. Проте їхні насильницькі
дії могли тільки загальмувати перебіг закономірного історичного процесу.
Зупинити його несила будь-кому. З огляду на загальний крах колоніальної
системи, що торкнувся навіть найвідсталіших країн Азії, Африки та
Латинської Америки, неминучим і доконечним є тим більш остаточне
унезалежнення до останнього часу поневолених південной
східнослов’янських народів. Процес розпаду імперій іде в цілому в
напрямі від економічно й політично розвиненішого заходу Європи до її
відсталішого сходу. Саме тому й процес визволення слов’янських народів,
що розпочався на початку минулого століття, нині, на порозі ХХІ ст.,
завершується HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l
“z” **) .
*)Оскільки Польща, Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія тоді все ж
здобули незалежність, тому частковий розпад Російської імперії все ж
стався (Ред.).
**) Із втратою Росією у 1990 — 1991 рр. усіх чотирнадцяти колишніх
радянських республік, Російська (Радянська) держава формально припинила
своє імперське існування (хоча фактично у складі РФ і нині знаходиться
значна кількість неросійських національних республік), але, на жаль, не
мислення (Ред.).
Природна річ, що при виробленні і зміцненні мовної стійкості, яка є
показником національного пробудження і мовного самоствердження народу,
провідною є роль внутрішніх чинників, пов’язаних з кожним народом, у
тому числі слов’янським, тобто з його національною традицією,
національною свідомістю та солідарністю, з його національною культурою.
Проте поряд із цими суто внутрішніми чинниками, характерними для кожного
слов’янського народу індивідуально, неабияку роль у зміцненні його
позицій відігравали й відіграють національні зв’язки кожного із
слов’янських народів з іншими. Адже кожен із слов’янських народів існує
не в порожнечі чи ізоляції, а в певному етнічному оточенні, і тому
особливо в той період, коли певний слов’янський народ лише виборював
собі свободу й незалежність, він мусив шукати собі союзників, щоб
здобути в цій боротьбі перемогу. Ця потреба не втрачає своєї ваги і досі
для тих слов’янських народів, які ще тільки йдуть шляхом визволення. Тут
спостерігаються дві закономірності. Слов’янські народи, що наражалися на
небезпеку мовно-етнічної асиміляції з боку неслов’янських держав
(Туреччини, Угорщини, Німеччини, Греції, Італії), шукали допомоги
насамперед у сильніших слов’янських народів, що вже побудували власні
держави (росіян, поляків, чехів). Ті ж слов’янські народи, яким
загрожувала асиміляція з боку сильних слов’янських держав (насамперед,
Росії або Польщі), шукали порятунку або в інших слов’янських держав, або
ж у держав неслов’янських. Так, Україна й Білорусь шукали по черзі
підтримки проти Польщі у Росії і, навпаки, проти Росії у Польщі, а часом
проти них обох то у Швеції, то у Німеччини. У часи Хмельниччини і т. зв.
Руїни Україна шукала допомоги також у Туреччини, Кримського ханства,
Молдавії й Семигородського (Угорського) князівства. Пізніше, наприкінці
ХІХ — на початку ХХ ст., українці мали досить сприятливі умови для
розвитку своєї культури й мови в Австро-Угорщині, тимчасом як у
слов’янській державі Росії їхня культура зазнавала жорстоких утисків і
переслідувань. Загальновідомим фактом є також те, що сприяння розвиткові
національної культури в період так званої Великої еміграції (після
поразки повстання 1830 – 1831 рр.) полякам надала Франція.
Історичний досвід навчив слов’ян, як і інші народи, що в державних і
політичних справах етнічна й мовна спорідненість аж ніяк не можуть бути
запорукою найкорисніших політичних угод та союзів. Часом, навпаки, факт
мовної спорідненості ставав негативним щодо перспектив розвитку власної
національної мови й літератури, бо панівна держава із спорідненою мовою,
у цім випадку слов’янською, використовувала дану обставину як аргумент
на користь мовної нівеляції підкореного народу. Найбільш тривалих і
жорстоких утисків Україна і Білорусь зазнавали, безперечно, саме від
своїх найближчих слов’янських держав-сусідок (Росії і Польщі), які факт
мовної спорідненості українців і білорусів використовували як додатковий
доказ потреби їхнього перебування у своєму складі. Той самий історичний
досвід навчає також того, що в найбільш виграшному становищі
знаходитиметься завжди той народ, який має найширші взаємини з усіма
країнами, як безпосередніми, так і найвіддаленішими своїми сусідами.
Саме широкі зовнішні контакти допомагають народові кожного разу
знаходити найоптимальніші варіанти політичних, економічних і культурних
зв’язків.
У своєму історичному розвитку мало не всі слов’янські народи більшою або
меншою мірою потребували мовної стійкості саме для того, щоб зберегти
свою мову, і, здобувши власну державу або, принаймні, діставши
культурно-територіальну автономію (як у випадку двох серболужицьких мов)
HYPERLINK “C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\” \l “19” [19] ,
домогтися якнайсприятливіших умов для розвитку власної мови. Поки що
мовної стійкості не потребував сам лише російський народ. Проте це аж
ніяк не означає, що цей народ ніколи її не потребуватиме. Адже після
розпаду Радянського Союзу або, точніше, майже одночасно з ним,
розпочався й розпад Російської Федерації. Отже, напевне, ніхто не міг би
гарантувати, що в подібній ситуації евентуальність загибелі Російської
держави як національної держави росіян абсолютно виключається. Приклад
Польщі, яка, прагнучи зберегти себе як фактичну багатонаціональну
імперію, Річ Посполиту, утратила, зрештою, національну незалежність,
занадто красномовний, щоб на нього зовсім не зважати.
Нині з огляду на розпад Радянського Союзу, що був, по суті, спадкоємцем
Російської імперії, лише в дещо прихованім вигляді, російський народ
стоїть на роздоріжжі вибору трьох варіантів дальшого розвитку своєї
державності — 1) відновлення в одному з варіантів колишньої Російської
імперії у вигляді конгломерату країн, що входили до СРСР із обов’язковим
включенням України й Білорусі; 2) збереження Росії як Російської
Федеративної Республіки, «Ерефесерії», як її презирливо іменують деякі
російські «суперпатріоти»; 3) утворення нової Росії як в основному
однонаціональної держави, населеної етнічними росіянами. Значній частині
росіян видається найкращим перший шлях, хоч підступна діалектика історії
може саме його зробити найбільш небезпечним та згубним. Адже нічого,
крім нових небезпечних (в тому числі й для неї) зовнішньо-політичних
авантюр і остаточної економічної руйнації Росії, він не обіцяє. Разом з
тим він навіть у випадку успішного здійснення міг би виявитися згубним і
для самої російської мови, остаточно перетворивши російський народ на
«російськомовне населення», а колись єдину російську мову на кілька
різних «російських мов», жодна з яких не продовжувала б безпосередньо
сучасну російську літературну мову, що стала б за таких умов лише
мертвою «слов’янською латиною». Саме така невідрадна для російської мови
перспектива могла б виникнути внаслідок русифікації неросійських народів
відновленого Радянського Союзу чи іншої форми Російської імперії.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА ТА ПРИМІТКИ
1 Є також народи, у яких ступінь поширення мови різний на різних
територіях. Так, серед українців Західної України українська мова, як
правило, поширена повсюдно, хоч не скрізь її знає населення інших
національностей, серед українців Східної України українська мова
поширена лише частково. Значна частина їх користується російською мовою
(переважно у великих містах), причому іноді вони не тільки не
розмовляють українською мовою, а навіть і погано її знають.
2 Див.: Ткаченко О.Б. До соціолінгвістичної оцінки мов // Мовознавство.
– 1988. – № 2. – С. 23-24.
3 Гранде Б. Предисловие // Иврит-русский словарь / Под ред. проф.
Б.М.Гранде. – М., 1963. – С. 3; Гранде Б.М. Введение в сравнительное
изучение се-митских языков. – М., 1972. – С. 27, 31.
4 Vriezen Th.C. De ontwikkeling van het moderne Hebreeuws. – Amsterdam,
1956. – Z. 3 – 4.
5 Італійці часів Рисорджименто в Італії, поділеній між чужоземними
державами, що мусили часто заробляти на хліб, користуючись для цього
чужоземними мовами, звали кожну з них lingya di pane – “мова хліба”,
тобто “мова, що нею заробляють на хліб”, на відміну від італійської, яку
вони називали lingya di cuore “мова серця”. Близькими до цього мав бути
у євреїв розподіл функцій між мовами щоденного побутового вжитку й
івритом, мовою національних святощів.
6 Berresford Ellis P. The Cornish Language and its Literature. – London
and Boston, 1974. – 204 p. З цієї книжки можна довідатися про значні
успіхи у відродженні корнської мови, що полягають у появі цілих груп
людей у Корнвалії, які користуються нею усно і на письмі, у творенні
новітньої художньої літератури, поступовому її поширенні серед населення
тощо; з`являються навіть перші корнські політичні партії, зокрема “Tyr
ha Tavas” (“Країна і мова”) і “Mebyon Kernow” (“Сини Корнвалії”).
7 Б.І.Крашевський, якого за його величезну продуктивність називали
“людина-установа”, написав, як відомо, понад 500 томів романів,
історичних праць, нарисів тощо. У серії своїх історичних романів він
відбив всю історію Польщі від доісторичних часів аж до ХVІІI ст. (Maіy
sіownik pisarzy polskich. – Warszawa, 1966. – Cz. 1. – S. 84 – 85).
8 Dejiny slovenskej literatury. – Bratislava, 1960. – S. 324 – 327; див.
також: Magnuszewski J. Hurban-Vajansky Svetozar // Maіy sіownik pisarzy
zachodniosіowianskich i poіudniosіowianskiсh. -Warszawa, 1975. – S. 159.
9 У 1815 р. – 1) французька, 2) німецька, 3) російська, 4) польська, 5)
турецька, 6) шведська, 7) данська, 8) нідерландська, 9) англійська, 10)
іспанська, 11) португальська, 12) італійська, 13) латинська (Папська
область – Ватикан); у 1919 р. додались – 14) норвезька, 15) фінська, 16)
литовська, 17) латинська, 18) естонська, 19) білоруська, 20) українська,
21) чеська, 22) румунська, 23) угорська, 24) сербохорватська (нині її
розглядають як дві окремі мови – сербську і хорватську), 25) болгарська,
26) албанська, 27) грецька; у 1945 р. додались – 28) ісландська, 29)
фарерська, 30) ірландська, 31) словацька, 32) словенська, 33)
македонська, 34) ретороманська, 35) мальтійська. Цей список зростає й
далі, бо після 1945 р. додалися ще мови: 36) фризька, 37) каталанська,
38) галісійська, 39) баскійська. У поданому тут списку єдина зміна
стосується польської мови: на час Віденського конгресу (хоч пізніше цю
функцію було скасовано) польська мова визнавалася як офіційна, – а по
суті державна, – мова Польського королівства (1815 – 1830 рр.).
10 Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков
// Историко-диалектологический очерк. – Л., 1972. – С. 637.
11 Пор., наприклад: “… поки середньоазіатські народи будуть
з’ясо-вувати свої стосунки один з одним і з пожадливими південними
сусідами – ми, росіяни (не тільки великороси, а й малоросіяни й
білоруси) повинні будемо тримати “на замку” наші південно-східні кордони
й будувати, відновлювати нашу власну могутність…” (Фоменко А. Ось
Москва – Берлін? // Литературная Россия. – 1990. – № 33. – С. 19); “Та
наш народ і поділився на три гілки лише по грізній біді монгольської
навали та польської колонізації” (Солженицын А.И. Как нам обустроить
Россию? (Посильные соображения) // Литературная газета. – 1990. – 1990.
– № 33. – С. 3). Слід гадати, що однією з причин важкості й повільності
вироблення української національної свідомості певною мірою спричинилася
й близькість староукраїнської (православно-церковно-слов’янської)
національно-мовної традиції до відповідних традицій суміжних, переважно
східнослов’янських, народів. Там, де цього не було, у західних і
південних слов’ян, усвідомлення самобутності своєї національної традиції
з’явилося раніше.
12 Серед найважливіших публікацій, де порушено цю тему, не можна не
згадати дві статті, в основу яких були покладені відповідні доповіді на
І конгресі Міжнародної асоціації україністів: Русанівський В.М. Задача
про три труби (міжнародне співробітництво в галузі української культури:
стан і перспективи) // Літературна Україна. – 1990. – № 37. – С. 3;
Дашкевич Я. Політичне ошуканство чи провокація? (Крах українізації 20 –
30-х рр.) // Там само. – 1990. – № 40. – С. 4.
13 Мабуть, саме через це у нас (колишньому СРСР. – О.Т.) такою великою
популярністю користувалися різні футурологічні прогнози, причому на
близьке майбутнє, за якими передрікалося неминуче злиття всіх націй і
мов не лише СРСР, а й усього світу, що мало психологічно примирити людей
з мовною асиміляцією (русифіка-цією). Тій же меті, напевне, служила
концепція “нової історичної спільності – радянського народу”, що ще
зовсім недавно активно пропагувалася й обгрунтовувалася радянською
наукою.
14 До війни звинувачення в націоналізмі, супроводжувані репресіями, крім
українців, стосувалися переважно польського і німецького населення
України, після війни – єврейського, що виявлялося, зок-рема, у боротьбі
проти так званих “безрідних космополітів”.
15 З огляду на це, зміст поняття “націоналізм” (особливо, коли йдеться
про негативне значення, набуте цим поняттям у колишньому Радянському
Союзі) варто взагалі переглянути, тим більше, що його занадто довільне
вживання (до виявів “українського націоналізму” в широких
російськомовних колах, наприклад, схильні й досі відносити постійне
користування українською мовою, співання українських пісень,
невдоволення катастрофічним станом української мови тощо) у минулому
стало причиною загибелі великої кількості нині “посмертно
реабілітованих” осіб.
1 Дуже активно, як відомо, використовував старослов’янські елементи
Т.Шевченко, який щодо цього йшов ще за староукраїнською
мовностилістичною традицією XVIII ст. Шевченко включав старослов’янські
елементи як готовий матеріал для надання мові своїх творів стилістичного
відтінку урочистості (іноді, навпаки, іронії та сарказму). Проте в
подальшому українська мова цим шляхом не пішла.
17 Важливо відзначити, що реально національна традиція кожного
слов’янського (та й неслов’янського) народу щільно пов’язана з його
мовою. Через це з відмиранням давнішої мови кожен народ мусить часто
свою національну традицію, історичну пам’ять «перевдягати» в новіші
форми. Через це, скажімо, безпосередня національна традиція українців
пов’язана з «Кобзарем» Шевченка та історичними думами, а не зі «Словом о
полку Ігоревім», так само, як, наприклад, найглибша національна традиція
для сучасного англійця пов’язана не стільки з давньоанглійським епосом
«Беовульф», скільки з творами В.Шекспіра, як для сучасного німця
національна традиція в’яжеться не стільки з давньонімецькою «Піснею про
Гільдебранта» і навіть не з пізнішою «Піснею про Нібелунгів», скільки
головно з творчістю Й.-В.Гете. Одним із засобів поглиблення історичної
пам’яті є переклад або, точніше кажучи, переспів творів давньої
літератури сучасною мовою, іншим — поширення норм сучасної фонетики на
давню мову. Проте ці засоби лише деякою мірою наближають застарілу з
мовного боку спадщину, безпосереднє її наближення до сучасників
неможливе, бо навіть твори віддаленіших класиків, пов’язаних із сучасною
мовною традицією (Шевченка для українців, Пушкіна для росіян, Міцкевича
для поляків), як відомо, уже потребують коментарів.
18 Більш уповільненим і проблематичним стосовно перспектив цей процес є
у кельтських народів і басків. Очевидно, і тут його кінцевим наслідком
має стати мовне й національне відродження. Проте оскільки йдеться про
народи, включені до складу відносно невеликих і тому вельми
централізованих держав (Англії, Франції, Іспанії або розколотої Англією
Ірландії) і тому дуже мовно асимільовані, поки що важко прогнозувати
тривалість і конкретний перебіг цього процесу.
19 Незважаючи на всі заходи, спрямовані на підтримку розвитку
серболужицьких мов (особливо значні в період існування НДР), поки що
важко передбачити їхню подальшу долю (особливо стосовно нижньолужицької
мови). Для носіїв цих мов, принаймні виходячи з їхнього нинішнього
соціолінгвістичного стану, не можна цілком виключити у більш чи менш
віддаленій перспективі і їхньої повної германізації. Утім, випадки
рекреації у нашому столітті навіть вимерлих мов лишають деяку надію, що
поки що живі слов’янські мови збережуться й надалі (звичайно, за умови
зацікавленості в цьому їхніх носіїв).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
