.

Проблеми двомовності в Україні. Суржик (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
716 7411
Скачать документ

Реферат

на тему:

Проблеми двомовності. Суржик

А як же «суржик», де він, цей милий покруч, химерний мішанець,
кровозмісне дитя білінгвізму?

Юрій Андрухович

Можливо, справжнє полювання на суржик тільки починається.

Тарас Кознарський

 Про суржик сказано й написано багато. Щоправда, не так багато, щоб
віднайти серед опублікованого солідну розвідку чи розділ монографії, але
й не так мало, щоб не спробувати узагальнити й типологізувати доволі
строкаті думки й судження. Рамки лінгвістичного контексту для цього
феномена, схоже, завузькі, й він стає черговим міфом національного етно-
та мовобуття. Навряд чи знайдеться в українській філологічній і
культурній комунікації термін, що викликав би стільки емоцій та оцінок,
різнотипних метамовних рефлексій, таку кількість наївно-лінгвістичних
рецепцій, навіть побіжний огляд яких дає змогу окреслити
лінгвосоціокультурну парадигму знань про суржик. Метамовна та оцінкова
рефлексії настільки значущі для суржику, що саме вони, а не досить
аморфна й розмита власне лінгвальна сутність визначають його існування
як поняття: у спеціальних текстах це слово часто береться у лапки, наче
щойно винайдена метафора, хоча довідкові видання наводять його як
мовознавчий термін. Складається враження, що ті лапки потрібні авторові,
щоб дистанціюватися від «нечистої мови», а тимчасом їхня присутність
розмиває зміст поняття ще більше.

Образна мотивація цього лінгвістичного терміна доволі прозора та
прозаїчна: суржик — суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й
вівса тощо; борошно з такої суміші; елементи двох або кількох мов,
об’єднані штучно. Така ж змістово безбарвна мотивація суржикової
посестри — білоруської трасянки: «суміш сіна з соломою для годування
худоби».

 Проте зовсім не зерново-борошняний фактор визначив біографію цього
слова-поняття, а людський. Він перебуває на периферії й негайно при
вимовлянні слова вголос у свідомості не спливає, але відзначений у
Бориса Грінченка: «Человек смешанной расы. Се суржик: батько був циган,
а мати дівка з нашого села». Так, саме антропоморфна семантика дала
відчутний імпульс для метафоричних парадигм і оцінок, що в той чи інший
спосіб здатні модифікувати поняття «нечиста мова». Існування в Україні
прізвища Суржик (потомок шлюбу представників різних рас) — переконливе
свідчення стійкості людського, а отже емоційного фактора в побутуванні
слова.

Образний перифраз «кровозмісне дитя білінгвізму» органічно вписується у
антропоморфний портрет, додає до нього ще один штрих: кровозмішання від
шлюбу близьких родичів — української та російської мов. Вислів,
поставлений епіграфом до цієї статті, узято з україномовного оригіналу
Андруховичевої відповіді на анкету про проблеми двомовності. Анкетування
проводив російськомовний журнал, отож, публікуючи текст, редакція
переклала його, й замість «милого покруча» з’явилося таке: «…где он,
этот милый ублюдок, химерическая помесь, кровосмесительное дитя
билингвизма?» [«Российско-украинский бюллетень», Москва–Киев, 2000,
№6-7, с.99]. Не можна не помітити нових емоційних обертонів у семантиці
персоніфікації, адже ублюдок етимологічно пов’язано з номеном
«позашлюбна дитина». Отже, новонароджена дитина — Суржик — онтологічно є
незаконною тричі: кровозмішання близьких родичів, різних
національностей, позашлюбне дитя.

Упосліджений гібрид, продукт зв’язку двох мов, має всі ознаки фізичного
та психічного каліцтва. Мовна каліч, скалічена мова, калічений суржик —
ці та інші емоційні характеристики довершено синтезує інвектива Андрія
Окари: «Хіба ж то мова? То каліка нещасна, а не мова!» [«Кур’єр
Кривбасу», 2001, №134, с.5].

У міфологічному родоводі суржику простежується також тваринна лінія.
Ображена національно-мовна гідність українця доволі часто виливається в
образу-відповідь: російська мова — собача мова; ця «генеалогія» цілком
закономірно відлунює в побіжно кинутому «й собі загавкаєш вуличним
суржиком» (Оксана Забужко, «Книжник-ревю», 2001, №1). Емоційна
тональність відрази і жаху (мовна химера; гидка суміш; ні Богові свічка,
ні чортові шпичка), з якою говорять про суржик, виказує ставлення до
нього як до «нечистої» мови зовсім не в лінгвістичному сенсі цього
слова.

 Абстрагувавшись так-сяк від зерново-борошняної субстанції суржику,
лінгвісти зійшлися та тому, що це все-таки мова, хоч би як сакральна
риторика цього поняття у національній культурі суперечила сутності
мовної мішанки і хоч би якою безсистемною та невпорядкованою та мова
була. Метамовна рефлексія в царині суржику негайно була спрямована в
річище стратегії одного з можливих шляхів мовного виживання нації.
Перспективи легалізації українсько-російського гібриду як повноцінної
мови так і залишилися у площині хіба що публіцистичної інвективи на
адресу тутешньої російської мови, яку під гарячу руку можна й суржиком
охрестити: «псевдоросійський суржик, що пнеться у “другу державну”»
(«Книжник-ревю»), та ще журналістських кпинів: слід узаконити суржик,
«адже ним розмовляють, певно, навіть більше людей, ніж галицькою
[мовою]» («Донецкий кряж»), а чи запровадити «грецьку — на Донеччині,
вірменську — на Миколаївщині, польську — на Львівщині, румунську — на
Буковині, угорську — на Закарпатті. У містечках центральної України слід
впровадити в діловодство суржик» («ПіК»). Цю ідею залюбки підхоплює
новітня літературна фантасмагорія:

Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було
змоги — інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який
просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.

(Андрій Герасим, повість «Одні»)

 Термін каже сам за себе: суржик — це погана мова, і згадка про неї,
принаймні в публіцистичних дискурсах, одразу тягне оцінковий шлейф
«зрада, мовне відступництво, манкуртство». Хоча, слід визнати, що
всупереч власним намірам автори вже самою термінологією взаконюють для
кровозмісного монстра нормальний мовний статус: суржикова мова;
суржиковане спілкування; суржикізм; суржикомовна людина, суржикомовець,
суржикомовний радянський народ, суржикомовність, суржикомовні школи,
суржифікація української мови; суржикові інкубатори
(російсько-українські школи), суржикова політика (концепція про дві
рідні мови), суржиковий світогляд, суржикомислячий українець
(амбівалентна свідомість, історичне безпам’ятство, національний нігілізм
тощо); літературизований, текстуалізований суржик; суржиковані
оповідання. Слово, в якому закодовано цілий спектр етнонаціональних,
суспільно-політичних негативів, начебто чинить опір будь-якому
спокійному, виваженому значенню; до того ж, по-моєму, важко
абстрагуватися від звукового символізму шиплячого приголосного «ж»: він,
кажуть психолінгвісти, приблизно такий самий, як і нечистої мови:
«поганий, грубий, негарний, важкий, небезпечний, злий».

 Оцінковий шлейф, що претендує на субстанційні характеристики суржику,
звичайно ж розмиває, як було сказано, його поняттєву сутність, а тому й
певна дражливість терміна, і певна термінологічна сваволя, настійна
потреба відхреститися від «мовної нечистоти» у біографії недолугого
дитяти даються взнаки. Утворився доволі чисельний ряд лексем, яких
вільно уживають на позначення суржику. Іноді трапляється «язичіє»,
питома семантика якого («старослов’янська мова з домішками елементів
російської і староукраїнської мов, західноукраїнських діалектів») та
москвофільська заангажованість легко екстраполюються на
українсько-російський гібрид. Своєю популярністю парадигма суржик —
язичіє мусить завдячувати Іванові Франкові, який у відомій статті
«Двоязичність і дволичність» так окреслив мовну особистість Івана
Наумовича, суржикомовця, що ось-ось перейде на російську:

Язикове роздвоєння, … намаганє писати для простого люду чистою
народньою мовою, але про «висші» справи і навіть у приватних листах
уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови,
яка робиться його національною мовою.

 Кровозмісне дитя живе також під псевдонімом «жаргон». Роман
Смаль-Стоцький у праці «Українська мова в совєтській Україні» застосовує
термін «малоросійський жаргон» до мови поросійщеного українського міста:

Царська Росія забороняла українську мову й наказувала вчитися
московської. Червона Москва має нову, придуману … Кагановичами, методу
«орусєнія», вони називають московську мову на Україні й малоросійський
жаргон шахт, заводів, фабрик та міста — справжньою українською мовою, а
мову, справжню українську мову трудового селянина — мовою неграмотних
дядьків, баби Параски, баби Палажки.

 Василь Чапленко у праці «Дещо про мову» послуговується терміном
«жаргонізація» на позначення такого мовного акту, в якому наявні
елементи систем двох або більше мов. Юрій Шевельов уважав за необхідне
диференціювати мовну мішанину і термін жаргон застосовував тільки до
міського мовного побуту, а власне суржик закріплював за аналогічною
мовою села. Віддалена периферія семантики терміна жаргон у принципі
припускає позначення ним неправильної, викривленої мови, хоча тут радше
йдеться про макаронічне мовлення, українську мову, пересипану
російськими словами, а не про гібридні зрощення.

Сучасна метамовна рефлексія охоче замінює суржик жаргоном. І навіть не
тому, що енциклопедія «Українська мова» таке ототожнення легалізує: «У
широкому розумінні жаргоном часом називають мову неосвічених верств
суспільства, зокрема спотворену міжмовною інтерференцією». Сучасний
носій мови й навіть пересічний фаховий філолог менш за все схильні
розуміти жаргон як насамперед корпоративну мову, а зазвичай механічно
кваліфікує власне жаргонізми як лайку, непристойність, вульгарність. А
оскільки сам термін, та ще й із тим самим «ж» у звуковому складі, доволі
емоційний та інформативний, все ж таки живе у його свідомості, то й
механічно переноситься у площину тих явищ, лайкою яких і не назвеш, але
мовною аномалією, а отже непристойністю — назвати точно можна. У
розмовному мовленні професійних філологів не раз траплялося чути, як
уживаний суржикізм супроводжується вибачливою фігурою «як кажуть у
жаргоні». Що вже казати про журналістські дискурси з їхньою доволі
характерною термінологічною аморфністю: «В Оксаниних [Забужко]
русизмах-жаргонізмах — реальне життя української мови; не консервованої
у книжках неіснуючої мови членів Спілки письменників. З іншого боку, це
не суржик перевертнів» [«Книжник-ревю», 2001, №13].

 Ті, хто більш-менш прихильно ставиться до суржикової мови, схильні
вважати її територіальним діалектом. Хто ці прихильники кровозмісного
покруча? Ті, для кого показова психологія «тутешніх»: у нас так
говорять, а отже, це припустимо і правильно. Цілком імовірно, що людина
весь вік прожила у суржиковому мовному світі, проговорювала цією мовою
своє життя та емоційний досвід. Це тонко помітив Тарас Возняк:

Звичайно, суржики не визнаються за справжні у традиційному сенсі мови.
… Однак, о-мовлюючи для їх носіїв світ, у чомусь вони є з ними рівні.
Звичайно, суржик існує ніби у тіні мови, у чомусь є несамодостатнім,
однак онтологічно він виконує функцію аналогічну — є основою світу
людини. … Принаймні навіть з чисто гуманних міркувань ми не маємо
права відмахуватися від них і не бачити за ними проблем міліонів людей,
їх інакшого, у чомусь, можливо, збідненого, але для багатьох актуального
і, можливо, єдиного світу. [Тарас Возняк. Тексти та переклади. — Харків:
Фоліо, 1998, с.260–261]

 Для багатьох людей середнього та старшого покоління у селах і малих
містечках України суржик є органічною і по суті основною мовою, і ці
суржикомовці чинитимуть опір будь-яким нападам на неї. Відмовитися від
суржику на користь російської не дозволяє одним — національна гідність,
іншим — мовна лінь. А перейти на літературну чи розмовну українську
перешкоджає кілька причин. По-перше, невиробленість питомого
розмовно-ужиткового варіанта української мови (докладніше про це далі).
По-друге, щоб позбутися російського мовного елемента, суржикомовна
людина мусить розірвати шкаралущу свого звичного мовного світу й увійти
в інший мовний світ, — а це культурний шок, і то досить болісний для
індивідуальної психічної екзистенції. А дидактичні настанови «це мова
погана», «ознака безкультур’я» тощо нічого доброго не принесе, хіба
тільки, цілком імовірно, викличе відразу до української літературної
мови (не кажучи вже, до речі, про будь-які прагнення змінити її
правопис). Отож голос «тутешніх» на захист «рідної мови» звучить
упевнено й відкрито: «Суржик хочу замінити на “діалект”. Нічого не маючи
загалом проти російської, я безумовно віддаю перевагу “суржику” — нашим
місцевим діалектам!» — заявила на шпальтах «Культури і життя»
(29.10.1997) бібліотекарка з Чернігівщини Валентина Михайленко. Власне,
теоретик вищенаведеного дискурсу Тарас Возняк дотримується аналогічної
думки:

Суржикові варіанти стали мовою для міліонів людей, і ми повинні
ставитися до них серйозно, бо, судячи з усього, матимемо з ними справу
ще дуже довго і з часом вони навіть можуть стати продуктивними, а може,
трансформуватися у своєрідні діалекти.

 Газета «Україна молода» (23.05.2001) цілком серйозно пише про мовне
вимішування як київський діалект. Звичайно, таке трактування суржику
припустиме хіба на рівні наївних лінгвістичних уявлень тією мірою, якою
буденна свідомість здатна співвіднести діалект із розмовою, що
відрізняється від літературного стандарту і побутує в певному соціумі.
Про співвіднесення суржику з діалектом у термінологічному сенсі цього
слова говорити не випадає. Бо ні територіальний, ні соціальний фактор не
детермінує суржикову мову. Й хоча «Практичний словник синонімів
української мови» Святослава Караванського стверджує, що діалект
заступає поняття жаргон, арго, сленг, суржик, це скоріше віддзеркалення
тих самих наївно-наукових уявлень і певної мовної практики, про яку
йшлося вище, бо перші три мовні страти традиційно розглядаються як
соціальні діалекти, до яких суржик ніяк не причетний. Якщо вже шукати
замінника обтяженому негативом слову суржик, то у площині
розмовно-ужиткової мовної страти, яка включає суржик, але ніяк ним не
обмежується, і може бути диференційована за територіальними, соціальними
та індивідуальними ознаками побутування. Набуття окремими суржикізмами
статусу діалектизмів чи розмовної лексики — річ цілком реальна, і тому
слів, лексично-звукова форма яких збігається з російськими
відповідниками, в тлумачному словнику української мови можна віднайти
чимало: врем’я, встрінути абощо. Але діалект як мовна система, звичайно
ж, не може покриватися суржиком, хоч би якою великою була спокуса
облагородити мовний гібрид іншим іменем. Співвіднести суржик із
розмовно-ужитковою стратою наївна лінгвістична свідомість не могла, бо
проблема українського простомовлення, як, зрештою, й інших профанних
мов, дослідження того, як насправді говорять українці, ніколи всерйоз не
хвилювала вітчизняну філологічну думку. А сама поняттєва перспектива
профанних дискурсів, хоча й була табуйована меншою мірою, ніж суржик,
але залишалася науково нерозробленою, а отже, не могла бути
актуалізована у нестрого науковій картині світу.

 Звідки родом кровозмісне дитя? З міста чи з села? Абсолютна більшість
дослідників схильна вважати, що суржик — скалічена мова українських
селян — виникає як наслідок поросійщення в умовах міської комунікації з
усім комплексом супровідних психічних і духовно-ментальних деструкцій
особистості, яка пристосовує рідну говірку до «городської», престижної
мови.

 Формування міської субкультури в Україні як російськомовної — явище
історичне, добре відоме всім. Україномовне село принаймні до XIX
століття не зазнало тотальної русифікації хоча б тому, що царська Росія
взагалі не дбала про масове поширення будь-якої культури, в тому числі й
російської. Але розвиток капіталізму вніс свої корективи у мовну цноту
села. Дошукуючись історично-культурного коріння суржикової мови, варто
прислухатися до Максима Стріхи:

До кінця дев’ятнадцятого століття… створення єдиного товарного ринку,
проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств,
запровадження загальної військової повинності зробили контакти
українських селян з російськомовними верствами адміністраторів,
фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними… Тому вже
наприкінці дев’ятнадцятого століття мовна чистота Наталки і Петра навіть
серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною
мірою зникла. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею
кожен, навіть найзатурканіший селянин зустрічався щонеділі),
адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав
для українця й зміну мови… А з огляду на те, що до 80 відсотків селян
були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через
перехідну стадію суржику [«Березіль», 1997, №3-4, с.136].

 Можна стверджувати, що суржик народився в селі ще до того, як його
носій перебрався до міста й більш-менш успішно схрестив свою українську
(?) з російською. Отож має рацію Шевельов: «Суржик уживається широко,
почасти в містах, далеко типовіше — по селах» («Так нас навчали
правильних проізношеній»).

 Слід зауважити, що стійкість суржику як розмовної мови у ментальній та
духовно-емоційній екзистенції з різним ступенем глибини зросійщеного
українця справді гідна подиву. Мене як лінгвіста завжди цікавила ця
проблема у контексті глибинної та стійкої гіперінтерференції як факту
мовного існування української людини, яка, переходячи на суржик, надто
повільно «сповзає» у російськомовність, міцно утримуючи
суржиково-російськомовний білінгвізм.

Поява проміжних напівмов як наслідок контакту різномовних етносів
великою мірою зумовлена лабільністю людської психіки. Її великі
соціально-адаптивні можливості реалізуються, щойно індивід потрапляє в
інакше мовнокультурне середовище. Не культивуючи свідомо власної
культури, асимілянт засвоює не лише культуру та мову країни, яка його
приймає, а й ментальність її населення. Справді, мовно-ментальне
українізування етнічних росіян в Україні, формування на її півдні та
сході нових субетнічних груп українського народу — переважно
російськомовних, але наділених рисами здебільша українського менталітету
— така сама реальність, як і формування російсько-українського суржику.

 Аналогічні асимілятивні процеси охоплюють українців, які оселяються на
території Росії. Ось образок їхнього мовного існування:

На базарах Волгограда … представники українських сіл уривають
спілкування на рідному діалекті, коли до них звертається покупець, і не
реагують на українську мову. Тут крім власне мовного набирає чинності ще
й момент національної непрестижності: українці та білоруси легко
асимілюються в російському оточенні, вони мають лабільну етнічну
свідомість (на відміну, наприклад, від кавказців, що становлять стійкий
національний тип у російськомовному середовищі). … У тій же Данилівці
[Волгоградської області] більшість із тих, хто володіє українським
говором, в офіційних документах залічують себе до росіян… Тільки 3%
населення залічують себе до українців, тоді як носіїв типово українських
прізвищ (на -енко) значно більше [В.Супрун, И.Свободова. «Неизбывность
народной речи». Res Linqnistica. Сборник статей. — Москва: Academia,
1999].

 Слід зауважити, що саме фактор лабільності етнічної свідомості
українців і білорусів, а не людської психіки як такої, виходить на
перший план. Бо як інакше пояснити швидкість переходу на іншу мову у
себе, на своїй землі? Очевидно, причини слід шукати в глибинних
ментальних структурах українського етносу.

Навіть побіжний погляд на серйозні праці з цього питання переконує в
наявності феномена лабільності українського духовно-ментального та
мовного простору. Іван Мірчук у праці «Історія української культури»
висуває тезу про духовну рухливість українця, який легко забуває своє і
легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві — чи то
російській, чи то польській. І як результат — слабкий традиціоналізм
культурного самоусвідомлення. Цей висновок найперше стосується
вербальних аспектів української культури, невербальні елементи якраз
старанно оберігаються й культивуються. Соціологічні спостереження
показали, що самоідентифікація в українців більше виражена щодо явищ
традиційно-побутової культури, спільності території, віросповідання,
національної символіки; в росіян — щодо мови, літератури й мистецтва та
в рисах характеру. Стійкість самоідентифікації росіян у мовно-ментальній
площині зумовлює яскраво виражений етнічний характер їхньої повсякденної
мовної поведінки й гальмує інтеграцію в український мовно-культурний
простір. «Зовнішній» чинник — упривілейованість у тутешньому мовному
середовищі російської мови, — певно, не відіграє вирішальної ролі у
ствердженні цієї мовної стійкості: в Америці чи Ізраїлі росіяни так само
не поспішають оволодівати державною мовою, залишаючись представниками
пасивних білінгвістичних контактів. Декому з науковців це дає підстави
припускати наявність особливої  етнічно-психологічної  риси росіян —
несприйняття інших мов. Годі й говорити про подібну етномовну стійкість
українців у середовищі чужого етносу на чужій землі. Українець на
теренах Росії успішно переходить на чужу мову, не переймається ідеєю
відкриття там національних шкіл чи курсів вивчення української мови,
зате оздобить свою дачу у Підмосков’ї вишитими рушниками й портретом
Шевченка. Щодо етномовної стійкості українці поступаються перед
росіянами, але переважають білорусів, мовна асиміляція яких зайшла далі.

Етноментальні стереотипи духовна рухливість, лабільність етнічної
свідомості ідеально гармонують із власне лінгвальною особливістю
української ментальності — рефлексивністю логосвідомості українця, яка
виявляється у вищій порівняно з іншими етносами здатності вбирати й
синтезувати відкривані сутності інших мов. Звичайно, етноментальні
ознаки українців мають регіональні відмінності, й усе-таки зазначені
особливості можна вважати домінантними. Навіть ті категорії етносу, що
традиційно вважаються антиасимілянтами, вихідці із Західної України,
приміром, досить часто припускаються недбалого суржикізованого мовлення.
Юрій Андрухович, відповідаючи на згадану анкету, твердив, що «суржик уже
не на Сході, а на Заході. Так, саме суржиком спілкується нині значна
частина західноукраїнського суспільства, включаючи і “свідомих
галичан”».

 Висока лабільність мовно-ментальної сфери в принципі уможливлює швидкий
і безболісний перехід на російську мову, а проміжне суржикове утворення
могло й зникнути за тих умов, у яких перебувала російська мова в
підрадянській Україні. Але суржик зберігся. І серед шквалу злісних
інвектив, що їх він накликав на себе через російський мовний елемент,
який псує породу, рідко кому спадає на думку, що, попри довготривалий і
потужний тиск з боку російської мови, в цьому гібриді все ж збереглася,
хай і в спотвореному вигляді, українська!

Дошукуючись причин цієї мовної стійкості, варто знову звернутися до
специфіки мовного існування сільського соціуму, середовище якого
виявляється чи не найсприятливішим для продукування гібридних утворень і
консервування їх. Соціолінгвісти неодноразово відзначали, що саме мова
сільських жителів більше сприйнятлива до інтерферентного впливу, ніж
мова городян. У мові сільських учнів, навіть на півдні України, природно
життєстійкими є україномовні стереотипи, які не підлягають миттєвому
руйнуванню, тож на них накладаються російськомовні. Суржикомовець,
прибувши до міста, засвоював відповідно до власних потреб престижну
«русскоязычную мову», розширюючи лексико-тематичний та
прагмастилістичний спектр суржикового спілкування, і, звичайно ж, не
відчуваючи найменшої потреби ані виправляти своє мовлення в бік
правильної та престижної української, ані удосконалювати російську.
Зазначу, що україномовний прибулець із села, не торкнутого русифікацією,
демонструватиме іншу модель мовної поведінки. Він наскільки зможе
успішно перейде на російську, вдома, можливо, спілкуватиметься
українською, а мовне змішування в його ідіолекті виявлятиметься хіба на
рівні перемикання коду російська — українська, макаронічного мовлення
залежно від того, в якій із мов легше знайти потрібні виражальні засоби.
Власне суржику, тобто гібридів на кшталт пойняв, врем’я, січас, канєшно,
согласна тощо, в такого мовця не буде.

 Суржик у мовному вжитку емігранта із суржикомовного села консервувався
як мова сімейна, код спілкування у фамільярних стосунках, у товариських
міжсобойчиках, поміж земляками тощо. За таких умов суржик легко набував
статусу української розмовної мови в місті. І в ідіолекті тих, для кого
це основна форма невимушеної комунікації, і розмовному мовленні
інтелігенції, яка, може, пристойно володіє українською мовою, але
частенько вдається до суржикових вкраплень. Причина появи таких
вкраплень — невиробленість питомо українських урбаністичних форм
розмовно-фамільярної комунікації. Шевельов схильний уважати такий
суржик, що побутує в міському соціумі, міським жаргоном. У статті про
памфлети Миколи Хвильового «Літ Ікара» він пише: «В обставинах
двомовності українського великого міста інтелігенція, говорячи
по-українськи, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених
жаргонізмів. … Включення таких русизмів у текст Хвильового не означає
переключення до російської мови. Воно означає переключення на
великоміський жаргон». Іронічне вживання русизмів як елемент мовної гри
— це реальність мовної ситуації 20-х років XX століття, яка на сьогодні
мало змінилася. Так само дається взнаки й брак міського сленгу.
Заміщення міського сленгу суржиком по суті прирікає українську мову, про
що Шевельов писав в іншій, уже згадуваній праці «Так нас навчали
правильних проізношеній»: «Але тоді, як міський сленг націлений у
майбуття мови, прогнози щодо суржику могли б бути протилежного
характеру». Для продукування сленгу необхідні неабиякі лінгвокреативні
здібності мовця, що перетворюють, розвивають і удосконалюють мовний
матеріал. Риторична формула «народ — творець мови» цілком може бути
спроектована у площину сленгу з огляду на те, що його поява передбачає
асоціативний розум, національну дотепність, спонтанну мовну гру, в якій
народжується оригінальна номінація чи нове значення слова. Гумористична
експресія суржику забезпечується самим тільки російським мовним
елементом, а це не передбачає задоволення від мови. Тому суржик — глухий
мовно-когнітивний кут щоденного мовного існування. Як засіб комунікації
він — безформне явище. В цьому плані Андрій Окара має цілковиту рацію,
вважаючи суржикову «неповномовність» найвищим ступенем духовного
плебейства, відсутністю стилю, внутрішнього організаційного начала,
квінтесенцією душевного устрою «одновимірної» людини. Сленг, жаргон,
лайка, вульгаризм — усі ці стильово оформлені особистістю мовця сутності
передбачають-таки творчість духу, своєрідну поетику вербальних і
невербальних жестів. Про суржик цього сказати не можна. Без ін’єкції
інших повнокровних складників або талановитої літературної стилізації
недолуге дитя таки приречене на безбарвне животіння. Цілком зрозуміло,
що мовне існування в суржиковому світі продукує такі ж недолугі
ментальні та емоційні структури особистості. Але твердити, як-от
Олександр Шумилов у статті в «Сучасності» (2000, ч.10), що суржик — це
мовно-комунікативний вияв національної шизофренії, роздвоєння
колективної особистості та колективного підсвідомого, — не можна. Суржик
— це насамперед спрощена парадигма мислення, а отже, знак
духовно-інтелектуальної ущербності як такої, що, звичайно, ж не
обмежується суржикомисленням. Це несмак у стилі життя, моделях поведінки
й спілкування, світовідчутті. Ми живемо у світі суржикового каліцтва,
потворних парадоксів і оксюморонів, де кумедно перемішано стилі та
форми. А реальний суржик у назві вул. Басєйна, автобусної зупинки «ст.
М. Харьківська», магазину «Чєкушка», цінників «Гірчиця “Крепка”», «Корм
для тварын», реклами «Самовирівнювальні суміши для підлоги», «Меблі для
вашого образу життя», «Харківський кахель» — лише графічні знаки
грандіозної суржикової та й російськомовної (вочевидь, специфічно
хохлацької) аморфності. Безбарвної, буденної, зерново-борошняної.

 Повертаючись до власне комунікативних аспектів суржику, не можна однак,
забувати, що він як мова все ж є явищем культури і як засіб спілкування
виграє порівняно з безмовністю. Суржик як форма простомовлення у міській
комунікації є своєрідним знаком подолання страху перед мовою, того
українського психокомплексу, на який звертали увагу дослідники:

Страх перед рідною мовою мають нині не тільки ті українці, що зреклися
її, убивши в собі, а й ті, що зберегли її у своїх родинах, у щоденній
вербальній практиці. Українці і далі бояться за свою мову, бояться того,
що форсовано нав’язувана російська поглине її — так мати боїться за свою
хвору дитину. … Не всі здатні на на жертовне спілкування із
важкохворими — тікають на свіже повітря, до сонця, сміху і… чужої мови.
(Стефанія Андрусів, «Сучасність», 1995, ч.7-8, с.150)

 Шлях втечі реально може привести і до суржику, і до російської. Суржик,
своєю чергою, може трансформуватись в українську і в російську.
Принаймні це те мовне середовище, комунікативна активність у якому може
схилити до оптимістичних прогнозів. Хоча, оптимізм доводиться
стримувати: легше перейти з російської на українську, ніж через
перехідну стадію суржику, і це зайвий раз указує на могутній
консерватизм цієї мови. В усякому разі, суржик розриває «заощаджену у
роті німоту» і дає змогу дійти українському мовному існуванню своєї
логіки, а окремому індивіду — відбутись у мові. Те, що мовець не отримує
задоволення від суржикової мови, зовсім не означає, що відсутня радість
спілкування на цій мові. Пересічна людина користується тією розмовною
мовою, яку знає, яка міститься в її генетичному коді, не маючи напохваті
україномовних зразків міського фольклору, етикетних формул, питомого
(народно)розмовного лексикону, який легко адаптується для міської
комунікації і є цілком конкурентноспроможним із потужним тиском
російськомовного сленгу, який, до речі, залюбки поповнюється з
українського мовного матеріалу.

Де мешкає кровозмісне дитя? Звичайним середовищем побутування гібридної
мови є малі соціальні спільноти, як стійкі (двомовні сім’ї,
професійно-виробничі колективи), так і стихійні, як-от у транспорті, в
магазині, у черзі до лікаря. Найсприятливіші умови для побутування
суржику створює звичайно ж сімейна комунікація, яка є природним диханням
людини. Саме сімейні мови законсервували цей гібрид, що може
використовуватися й несвідомо як основний і навіть єдиний засіб
спілкування, й свідомо як засіб мовної гри. Неусвідомлюваний сімейний
мовний консерватизм і є власне суржиком: це переважно мова вихідців із
села у першому та наступних поколіннях, ідеальним виявом якої є сімейний
тандем суржикомовного чоловіка і дружини. Тонко помітила риси мовного та
психологічного портрета носія суржикової комунікації такого типу
Світлана Пиркало:

Вони цілими днями переймаються, як би зекономити гроші, купивши щось
дешеве, але «хароше»… Щоб зекономити на обіді, вони постійно носять з
собою якісь баночки, кульочки, булочки. Всі між собою говорять
по-російськи, а з чоловіками по телефону — суржиком. Не знаю, що це за
рудимент радянської свідомості, чому вже між собою не говорити суржиком?

(Повість «Зелена Маргарита».)

 До суржику-гри охоче звертається освічена молодь, коли хоче ввійти в
інший мовний образ, розширити діапазон мовних варіацій. Соціологічні
дослідження показують, що вона вдається до суржику частіше, ніж люди
середнього та похилого віку, які схильні вважати його ознакою низького
рівня мовної культури. Прекрасно володіючи іншими мовними кодами, молода
людина воліє проте використовувати суржик, щоб отримати задоволення від
власного мовлення, бо їй так цікаво.

 – А шо, торговка тьотка була?

– Ну да, з сумками. А гроші в неї в лівчику оказались.

 Семен, коли захоче, говорить прекрасною українською мовою, а також при
бажанні іспанською і ще кількома маловідомими в Україні мовами. Але йому
так нецікаво. (Там само)

 Свідоме використання суржику несе в собі також
комунікативно-прагматичні настанови. В певній ситуації суржиком
спілкуватися вигідно. Наприклад, із представниками старшого покоління в
сім’ї:

– А якою мовою ви говорите з хазяями цього дому?

– Переважно мовою національого спілкування. З українськими
інкрустаціями.

– А з матір’ю? Чоловіком? Сином?

– Із свекрухою, — в тон йому продовжила вона, — я общаюсь суржиком. Так
вона мене луче понімає і передає восени картоплю. (Євгенія Кононенко,
«Земляки на чужині»)

 Вигідно спілкуватися суржиком з торгівкою на базарі, щоб стати для неї
«своїм» тощо.

Розглядаючи модус сімейних мов в українській ментальній парадигмі, слід
зважати на той факт, що підвалини мовного розвитку дитини формує мова
матері. Російськомовна, україномовна чи суржикомовна мати продукує
відповідний мовний режим у своїй родині, але більший вплив має на мовну
поведінку сина, а не дочки. Вийшовши поза межі сімейної комунікації,
одружившись, син занурюється в інше комунікативне середовище, і вплив
російськомовної чи суржикомовної дружини цілком може знівелювати
прищеплену його матір’ю українськість. Такий сценарій відтворив Валерій
Шевчук у повісті «Сонце в тумані». Її персонаж, ставши людиною
соціального дна, спілкується з дружиною суржиком — домінантним мовним
механізмом того соціуму, соціальна маргінальність якого корелює з
лінгвальною у мовній тканині цього блискучого твору. Але в розмові з
матір’ю відбувається миттєве переключення мовного коду, а лінгвістичну
інтуїцію персонажів легко можна спроектувати у площину наукових знань
про суржик:

– …Куди мені піти?

– Куди хочиш, мама, — сказав Шурик.

– Можеш по дворі погулять, на свєжім воздухі.

– Що це в тебе за жаргон? — не втрималася мати.

– Cотвєтственний моєму положенію, — сказав Шурик. — Битіє оприділяєт
сознаніє…

Здається, Шурик із матері кпив. Кинула на нього позиром, ні, був
серйозний, без тієї дурної півусмішечки.

– Нам треба перемовитися, мамо, — сказав уже чистою мовою.

 Звичайно, україномовна дружина може вплинути на російськомовного
чоловіка й дати відповідне мовне виховання дітям. Але той факт, що сила
цього виховання позначатиметься не на всіх дітях однаковою мірою, а
ймовірність інших асимілятивних тенденцій у подальшій долі сина досить
висока, не залишає особливого оптимізму щодо україномовного сімейного
виховання.

 Певно, рольова маска суржикомовної Вєрки Сердючки вдалася її творцеві
Андрієві Данилку саме завдяки його сімейній мові. Артист, як розповіла
газеті «Факты и комментарии» (15.09.2000) його сестра, «прекрасно
розмовляє і по-українськи, і по-російськи. Однак удома з нами розмовляє
по-польтавськи».

 Наша суржикова естрада справді цікаве і далеко не просте явище.
Освічену україномовну людину цей суржик дратує через той маргінальний
мовний гумор, що постає як основний засіб плекання сміхової культури.
Якщо взяти осібно феномен Вєрки Сердючки, то її знамените «СВ-шоу» із
зірками російської естради переконливо, здається, довело, що суржик
викликає певні емоції тільки по наш бік екрана. Зросійщеного мешканця
України суржик на тлі літературної російської мови ще більше зміцнює у
ставленні до українськості як феномена другосортного. Для етнічного
росіянина джерелом гумористичних емоцій є насамперед суржикове вбрання
Вєри та її приколи, а якраз мова жодних емоцій не викликає, бо видається
йому справжньою українською мовою, яка не чинить жодних перешкод для
комунікативного порозуміння. Відповідним чином налаштованого етнічного
росіянина більше насмішила би правильна народно-розмовна або літературна
українська мова, а не суржик! І саме українська мова з правдешнім
інтонуванням домінує в «злих» (і доволі талановитих у своїй зверхності)
мовних портретах вайлуватих українців, що інколи з’являються в
розважальних передачах «Городок», «Джентльмен-шоу», деяких сучасних
російських серіалах. Це й не дивно, адже уявлення про нормальну
українську мову як грубий жаргон (пор. ототожнення суржик — жаргон у
національній науковій картині світу), що побутувало в царській Росії,
мало змінилось у сучасній постімперській свідомості.

 Щоправда, є доволі несподівані й цікаві приклади російської культурної
рецепції суржику. Автор статті «Поетика суржику, або котлета
по-київськи», яку 1989 року опублікував журнал «Декоративное искусство»
(ч.12), певен, що стилістика полотен київських художників Реунова і
Тистола засвідчує своєрідний образотворчий суржик:

Суржик — це не тільки мова. Це й сфальсифікована історія, переповнена
штампами, це буйне цвітіння національного кічу, це свічка каштана, це
дівчина у вінку, це тисячі метрів полотна, витрачених на зображення
«Київських схилів» і пейзажі «Мальовничої України»… Поетику суржику
вони втілили, може, не задумуючись про це, в зображальній мові, яка за
своєю структурою дуже нагадує лінгвістичний суржик, бо і перший, і
другий складаються із суміші російських та українських елементів. Цей
матеріал безмежний, творчо не осмислений і комічна його краса є
гарантією щирості намірів художників.

 Кровозмісне дитя нівроку. Виживає й існує собі. Хоча вже вийшло з
дитячого віку; йдеться про дитинні, несформовані форми мови й мислення,
які приречені на довічне животіння в цьому віковому й розумовому
статусі, бо природний саморозвиток не для нього. Застиглий гібрид
органічний в етномовній структурі України, а частотність лінгвософських,
культурологічних рецепцій цієї присутності цілком очевидна з огляду на
приреченість держави на українсько-російську двомовність.

Використана література:

1. Журнал “Критика”. – 2001. – №10.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020